Текст книги "Переможець отримає все"

Автор книги: Олексій Волков

сообщить о нарушении

Текущая страница: 23 (всего у книги 28 страниц)

– Що там, Вітю, здоров… Що за ґвалт? Мене тут знайшли хтозна-якими шляхами…

– Пробачте, я тільки хотів спитати, де Тарас. Хочу з ним зв'язатися й не можу.

– Гмм… – пробурмотів метр, – а я й сам хотів би це знати. Віриш? Від рання хочу це знати. А «воно» пропало, як виявилося, ще вчора, і ніхто не знає, де. Я колись із ним не витримаю. Концерт за дві години. Розумієш?

– А… – Віктор замовк, не знаючи, що й казати. – І… що, він з’явиться?

– Надіюся! – роздратовано вигукнув Войтович. – Але не надто. Не знаю, що й думати. Не здивуюся, якщо концерт не відбудеться. Як він мене дістав, цей «золотий хлопчик»!

Думки скакали в голові хаотично. Невже Лема начхав на концерт і повіз гроші? А якщо дійсно пропав? Що могло з ним статися? Пригадалися власні слова, сказані кілька днів тому: що може статися з тим, хто має в кишені такі суми. Ні, Тарас скоро з’явиться. Тут. Тільки ось…

– А він говорив з вами щодо мене? – запитав Віктор.

– М-м… що ти маєш на увазі? – не зрозумів його Войтович.

– Про мене. І про гроші.

– Про які гроші? – не зрозумів метр.

– Про значну суму.

– Н-не розумію. Про яку суму? Що це означає?

– Та нічого. Вибачте за дзвінок, – тихо відповів Віктор. – Це неважливо.

– Вітю! Та поясни щось…

– Ні, все гаразд. До зустрічі.

Лема сказав неправду, повідомивши, що залучив до цієї справи метра. А може, не тільки про це? Може, його доведеться чекати довго й марно?

Він чекав би скільки завгодно. А от Зоряна не могла. Та й гості не схотіли. Від кави, либонь, їх уже нудило. Рука «серйозного» встигла подолати дві третини відстані до картки, коли Вікторова перетнула їй шлях. Він застиг, мало не зіткнувшись із нею. Застиг і Павлович. Пауза тривала якусь мить, а потім портмоне поїхало до господаря апартаментів. Гроші лежали, відгороджені його правицею, яка, здавалося тепер не віддасть їх нікому й нізащо, навіть якби й не мала захованої в рукаві зброї.

XXX

Машина закрутилася. Її механізм набирав обертів, і шляху назад не було. Вони виїхали негайно. За дві з половиною години дісталися кордону. У Львові навідалися до банку, аби перевірити номінал картки. Гроші в банкоматі знімалися з неї без проблем. Звісно, Віктор не бачив цифрового коду, який набирав компаньйон Павловича. Витягнув її Віктор сам і сховав. Митниця без будь-якого огляду – Павлович лише простягнув у віконце документи – і далі Угорщина. Але до Тужира вони не поїхали, а взяли курс на Будапешт. Віктор не питав нічого. Усе скажуть самі. А чого не схочуть – не скажуть. Шлях виявився коротшим, аніж він гадав. Машина зупинилася у Велна Дьорі. Там «серйозний» компаньйон вийшов і зник у якомусь будинку. Павлович обернувся й підморгнув – не надто природно. Складалося враження, що старий хвилюється. Ось зараз він сам-один. І про що його спитати? А втім, хіба не байдуже – питати його на самоті чи при отому? Що він – друг чи родич? Такий самий бандюк.

Запитав Павлович:

– Що, козаче, хвилюєшся?

– Хвилююся.

– Не варто. Ти зможеш.

– Хтозна.

– Боїшся?

– Ні.

– Молодець. Герой. Слухай уважно. Зараз ще п’ять хвилин містом – і ми зупиняємося. Ти йдеш до одного банку. Від парковки праворуч, потім три квартали прямо. Пред’явиш документи, які зараз тобі дадуть. Тебе поведуть у сховище й відімкнуть сейф. У ньому конверт. Твоя машина – джип «Черокі» – припаркована з протилежного боку вулиці. Як ти замовляв. Ось ключі. Технічний стан перевірений – ми ж зацікавлені, щоб ти їх «взув». Бак повний.

– Бомба не підкладена… – підказав Віктор.

– Звісно, – розвів руками Павлович.

– Гаразд, – знизав плечима Віктор. – Давайте далі.

– А далі ти знаєш. Сідаєш і їдеш. І хвіст за тобою буде надійний. То ж далі все від тебе залежатиме. Тільки не психуй одразу. Поводься спокійно, але будь напоготові. Шукай слушного моменту накивати. Зумієш перемогти у «ралі» – залишишся живим, ще й при грошах. Переможець отримає все! А тобі сам Бог велів – ти знаєш, як твоє ім'я перекладається?

«Переможець отримає все…» Дійсно. Павлович був правий, хоча й не знав про його перспективу отримати в такий спосіб дійсно усе: не тільки життя та гроші – ще дещо, набагато потрібніше. Точніше – декого.

«Серйозний» повернувся й сів, де сидів, – на переднє пасажирське місце. У руках той самий кейс, з яким виходив. Він відчинив його, дістав невеличку папку. Обтер рукою, хоча та була новісінькою, і простягнув назад Віктору, не дивлячись.

– У курсі, – буркнув Павлович.

– Гаразд. – Його напарник повернувся до Віктора. – У курсі, значить… Нічого не переплутаєш? Повтори.

Віктор повторив про квартали, повороти й банк. Про джип «Черокі» також.

– Молодець, – похвалив «серйозний». – Поїхали.

– Заждіть, – мовив Віктор. – Мені потрібен останній телефонний дзвінок. Хтозна…

– Будь-ласка. – Розвів руками Павлович.

– Я не хочу, щоб ви це чули.

– Що ж нам – вийти? – обурився Павлович.

– Я можу вийти сам.

– Гуляй, – мовив до Віктора. – Он на тій лавочці поговори. А ми почекаємо. Тільки недовго.

– Двадцять хвилин, – сказав Віктор, підсуваючи ногою під переднє сидіння увімкнутий диктофон – подарунок Ірини, який, як гадав раніше, ніколи йому не знадобиться. От і знадобився. Ризик був величезний. Віктор знав, що динамік звукового пристрою може зреагувати на сигнал, якщо, припустімо, комусь із них заманеться зателефонувати по мобільному. Звук у диктофоні був скручений на мінімум, проте… Що буде потім, важко уявити.

Він присів на лавочку в якомусь сквері на протилежному боці вулиці. Була суха погода з невеличким морозцем. Відблискували чорним тоновані вікна машини, в якій сиділи двоє його чи то партнерів, чи то рятівників, чи то убивць… Тільки не мліло усередині від цих припущень. Не мліло чомусь і від того, що тримав у руці телефон, збираючись натиснути останню кнопку.

Зоряна взяла трубку одразу.

– Доброго дня. Це Віктор.

– Так, слухаю тебе. Я чекала на дзвінок…

– Слухайте уважно. – Віктор зібрався з думками, щоб викласти їй усе, що вважав за потрібне, й нічого не забути. – Вам потрібно виїжджати вже. Просто зараз ідіть до майстра по ремонту машин Петра Попадинця. Він живе майже на виїзді з міста в моєму напрямку. Спитаєте, його всі знають. У нього візьмете гроші – тридцять тисяч доларів. Це на дорогу і дрібні витрати. І просто зараз вирушайте до госпіталю. Грошей не декларуйте – з довідкою про лікування Олега в німецькій клініці вас на митниці не перевірятимуть. Поки ви дістанетеся до Мюнхена, решта грошей вже буде там. Ви зрозуміли?

– Зрозуміла… але… просто зараз?

– Так, зараз. І прошу вас, не діставайтеся до Польщі через Чоп. Будь-яким іншим шляхом.

– Добре… – тільки й мовила вона. – А… що це все означає?

– Те, що ваша справа успішно вирішується, і Олег скоро буде здоровим. Я щиро вам цього бажаю. Усе буде гаразд.

Вона вочевидь не знала, що відповісти – таким очікуваним і водночас несподіваним виявився цей дзвінок. Зоряна розуміла, що потрібно щось сказати, але в голові все так перемішалося… А близькість дива, в яке важко було повірити, взагалі віднімала мову.

По-своєму зрозумів це Віктор. Бажання говорити з ним ніколи не було в цієї жінки. Якби вона могла відчути, що кілька тихих слів, узятих від серця, здатні влити у нього те, що допоможе подужати украй ризикову справу! Якби могла знати, що від успішного вирішення цієї справи так сильно залежатиме життя її Олега! Можливо, і спромоглася б на щось у відповідь – щось, здатне викликати в її рятівника бодай криву посмішку. А так —…

– Ви все зможете, – сказав їй Віктор. – Не хвилюйтеся. Бажаю вам щастя.

Він поклав телефон поруч із собою на лавку й замислився. Зараз буде ще один дзвінок – Франкенштейну. Після цього – у вир невідомості. Туди, де вже не марилася ніяка доля.

– Всі справи вирішив? – невдоволено запитав Павлович, коли машина рушила.

– Всі – за ціле життя не вирішиш.

– Ну-ну…

За кілька хвилин вони припаркувалися. Це був наче центр міста.

– Ну, давай… – Павлович повернувся до нього. – Удачі тобі.

– І вам того ж.

Не озираючись, Віктор звернув за ріг і рушив уперед, рахуючи квартали. Невисокі сходи якраз на «зрізаному» розі будинку вели до банку. Джип «Черокі» стояв за квартал. Хвилювання, що виникло від повітря, яке двері прогнали перед його обличчям, було якимось новим, незнайомим. І Віктор зрозумів, чому. Тоді йшлося виключно про його життя, яке він не надто цінував і за яке чіплявся впродовж цих нелегких випробувань, як і належить кожній живій істоті. Зараз ішлося про інше. На шальці терезів тепер лежало те, чим він завжди дорожив найбільше. Від нього й тільки від нього залежало, що станеться в найближчому майбутньому з найкращою у світі жінкою – тією, що залишалася найдорожчою. Байдуже, що на якийсь час – аби не заважало роботі – він примусив себе забути її ім’я.

Звичайне банківське приміщення. Сходи на другий поверх, охоронець у кутку. Там – основний зал. Віктор піднявся вгору, присів за столик під стіною – де було вільно – й увімкнув диктофон, аби тільки було чути. Динамік лише порипував – і все. Тиша. Не треба було покладати надії на таку примітивну хитрість, на те, що ці двоє «вовків» розкриють перед ним свої секрети. Та геніальне часто буває простим. Першим озвався «серйозний»:

– Ну, що? Потягне твій орел?

– Як він не потягне – то хто тоді? – Віктор майже уявляв міміку старого хитруна, який вимовляв це. – Та ми однаково нічого не втрачаємо.

– Окрім хіба що півмільйона, – їдко зауважив «серйозний».

– Що таке «півлимона» порівняно з…

– Ну, гаразд. Хоч би хвилин двадцять протримався.

– Протримається, – у голосі Павловича не чулося особливої впевненості. – Крутий парубійко. Цей напролом ітиме. Хіба де одразу вліпиться – тоді все дарма…

– У Варшаві мусить бути все чітко, – сказав «серйозний».

– Аби Муртаз не запідозрив нашу роль у цьому… шоу…

Крива посмішка Павловича бачилася Віктору зараз дуже реально.

– Не запідозрить, – напарник Павловича відкрив «бардачок» і щось витяг звідти, щось складав у поліетилен або, навпаки, виймав. – Не бійся, не запідозрить. Він тупий. Та й ми чисто спрацювали… Не мандражуй. Ти ще уяви, що орел твій запідозрить…

– А що робитимемо, як раптом вискочить?

– Хто вискочить?

– Ну… Вітько. Хлопець не промах. Чого не буває…

– Гмм… Ну ти мрійник-романтик… Ну то що… «Закажемо». Тут двох думок бути не може. Ми й менш інформованих свідків прибрали, а цього лишати зовсім безглуздо. Щойно все закрутиться – про всяк випадок направимо когось на його «хазу» – нехай почергує там кілька днів, а то й тижнів.

– Н-да… – прокректав Павлович. – Воно-то так. Раз не підчистиш, два – потім самому смаженим запахне, там, де не ждеш.

– Отож-бо й воно. Ну де цей твій каскадер… Чого тягне? Перед смертю не надишешся…

– Їдьмо зразу на Варшаву, – запропонував Павлович. – Боюся я, щоб без нас там хлопці все по-своєму не зрозуміли.

– Їдьмо-їдьмо, – відповів напарник. – Але я хочу на власні очі побачити, як він з банку вийде. Ні! Як сяде у джип.

– А куди подінеться? – не зрозумів старий. – Ніхто його в банку не чіпатиме. Та й у нього немає іншого виходу. Шкода хлопця, але… куди подінешся?

– Жалісливим ти став, – мовив «серйозний». – Старість, напевно. Та знав би цей твій ковбой, що тільки ми двоє шаримо про його участь у цьому, – зараз нас чик! І не жалів би.

– Тьху! – визвірився Павлович. – Сплюнь! Розпатякався, їдьмо до Варшави.

– Ні, я подивлюся, – стояв на своєму напарник. – Не бійся. Станемо з другого боку, зайдемо до піцерії – з вікна все буде видно. А тоді – щойно він з банку вийде – вшиваємося.

Те, що довелося почути далі, вже не мало ніякої цінності. Кинувши диктофон до внутрішньої кишені куртки, Віктор глянув на годинник. Минуло двадцять п’ять хвилин, і зараз, не гаючи ні секунди, належало приймати рішення. Зараз він ще звичайний перехожий, який просто зайшов до банку у своїх потребах – такий, як десятки інших, які товклися тут, заходили й виходили. Поки що він не став ціллю для тих, хто тільки й очікує, коли хтось звернеться за тими загадковими документами. А тут, зовсім поруч, сидять двоє людей, які вирішили його долю, принаймні, вважають, що вирішили. Спасибі тобі, Ірино. Спасибі за цей випадковий подарунок, що виявився зараз таким доречним.

Він так і не підійшов до жодного віконця. А коли вже підводився, біля нього зупинився банківський службовець, запитавши, чи не бажає чогось клієнт.

– Я повернуся, – відказав ламаною німецькою Віктор. – У вас можна зробити грошовий переказ?

– Так, звісно.

Тепер належало все робити максимально швидко та чисто. Вивернувши на другий бік куртку без вивороту й одягнувши спортивну шапочку, яку досі тримав у кишені, Віктор вийшов з дверей банку і рушив, шукаючи відгалуження нової вулиці вправо. Вуличка дійсно відходила, точніше, провулок. І перш ніж прочитати вивіску піцерії, він побачив «Ніссан». Напевне, господарі його їли піцу, спостерігаючи за джипом. Принаймні, отой «серйозний». А де Павлович? З ним чи в машині?

Довелося обійти машину ще одним, паралельним провулком. До піцерії саме заходила група людей. Віктор зумів побачити компаньйонів біля протилежних вікон. Піцерія була прохідною, і вони примостилися там, де добре проглядався джип, залишений для Віктора. Навіть двері банку можна було розгледіти, але його час від часу закривали машини, що снували вулицею. Спокійний вигляд компаньйонів свідчив, що його на виході не засікли.

Дверцята «Ніссана» були зачиненими – вони увімкнули центральний замок. Залишалося тільки стати біля входу й чекати. Чекання затяглося надовго. Очевидно, ті двоє ніяк не хотіли повірити, що Віктор кудись подівся, і зараз стояли та думали, яка ланка з їхніх розрахунків не спрацювала й чому. Адже після отримання документів та грошей Віктора з банку не мали випустити просто так.

Обидва з'явилися за півтори години – судячи з усього, чекати вони більше не могли. На обличчі Павловича, яке вдалося побачити збоку через скло відчинених дверей, усі емоції відбивалися чудово. Пискнула сигналізація, чоловіки одночасно відчинили дверцята машини, сіли. А перший крок Віктор зробив лише тоді, коли вуха почули клацання дверцят. Доля секунди знадобилася для того, щоб рвонути дверцята й заскочити з розгону на заднє сидіння «Ніссана» – на «своє» місце. «Серйозний»… Наскільки він серйозний? Ця думка все-таки промайнула десь на задвірках свідомості, адже пальцям його правої руки не потрібна була команда зверху, щоб отримати в захват ручку штик-ножа, який весь час був у рукаві.

Він виявився не настільки серйозним, як здавалося, бо зрозумів, що відбувається, лише тоді, коли залізо пропороло шию. Шия була товстою, але леза штик-ножа вистачило з лишком. І наче за інерцією відштовху від тіла ворога рука з ножем відскочила у протилежний бік, вдаривши другого важкою ручкою у скроню. Обидві руки Віктора були зайнятими. Права з ножем обіймала Павловича за шию. Лівою він схопив за волосся компаньйона й нагинав його голову донизу, затуляючи таким чином рану, щоб кров не бризнула на вікна. Зараз. Ще якась мить, і він затихне. Тоді звільниться рука.

Павлович почав оживати ще до того, як повністю втихомирився його напарник. Він важко дихав і косив очима на закривавлені груди того, хто сидів за кермом. Пальці боса намагалися пролізти поміж лезом та шкірою власної шиї.

– Сиди тихо, – промовив Віктор.

Вікна машини були тоновані з усіх боків, і перехожі не могли бачити того, що відбувалося всередині. Ворог за кермом був мертвим, а Павлович повністю опритомнів і сидів тихо, не смикаючись. Ліва рука Віктора торкнулася його лоба, притискаючи голову до підголівника.

– Ну, ти влип, Вітю… – насилу віддихавшись, мовив старий. – Ну, ти влетів… Не чекав від тебе такого.

– Я, зізнатися, і від вас також не чекав, – відповів тихо Віктор. – Чогось, дурний, вірив. А ви вже мене замовили. Я ще справи не зробив, а ви мене вже хороните…

– Ти що, дурний? – просичав Павлович. – Що ти мелеш?

– Заткнися, – обірвав його Віктор. – Мовчи, стара худобино… Я все чув. Диктофон був під сидінням. Прокололися ви, як останні лохи. Добре, не встиг я тих клятих паперів узяти – зараз був би як заєць у загонці.

– І так будеш… – насилу розтуляючи рота, ворушив губами Павлович. – Ти не знаєш, куди вліз… Краще б ти взяв ті папери й тікав своїм ходом – там невідомо, замовили б чи ні. Я й не збирався. Це він «озабочений»… А його також планувалося «пришити»… А ти мені ще потрібний, я б не замовляв, повір… Ми б іще з тобою…

– Досить демагогії, – обірвав його Віктор. – Говори по суті – що нам у нашому становищі може допомогти?

– Нам? – простогнав Павлович.

– Атож-бо. У тебе воно гірше, ніж у мене. Я ще можу тріпатися, а ти зараз будеш такий, як напарник.

Павлович відсапувався, якось дивно стискаючи трубочкою губи – напевно, так воно виходило само, коли шкіра відчувала гостре лезо, вимазане кров'ю мертвого партнера.

– Вітю, – сказав він, – давай, як ділові люди. Обидва жити хочемо.

– Ні, жити хочеш ти, – виправив його Віктор. – А я насамперед хочу двісті тисяч баксів. А вже потім – жити. І якщо ти не підкажеш мені, де їх узяти, я відітну тобі голову й піду візьму там, де й планувалося.

– Дебіл!!! – загудів притиснутий до спинки бос. – Звідти немає порятунку! Ти не виберешся! Псих! Ти не уявляєш, що це таке, не знаєш, з ким маєш справу! Поки сидітимеш у залі і двадцять хвилин чекатимеш на свій сейф, вони стягнуть до банку таку армію, що тобі й не снилося! Ти не знаєш, про які бабки йдеться! Вони вестимуть тебе, хоч би куди ти поїхав. А потім, якщо ти їх не виведеш нікуди, або спробуєш змитися, вони візьмуть тебе й витрусять навіть те, чого ти не знаєш і не можеш знати!

– І що ж це таке? – запитав його Віктор. – Кажи, я чекаю.

Та той тільки «хукав». Лезо глибоко втиснулося в його шкіру.

– Пусти, недолюдку… Заріжеш… – ледве видушив із себе старий.

– Аякже.

– Не тисни, кажу… – Павлович хрипів, сипав матюками, але безсилий щось протиставити, все-таки почав розповідати. – Це величезні гроші, мільйони… Там… У ящику – папери…

– Знаю, що папери, ви вже казали, – підігнав його Віктор. – По суті! Що за бабки?

– Ще союзні… Я ж посаду обіймав… зам мі… ністра в Молдавії… Ми тоді купу бабок сюди кинули, «відмити»… Вклали в одне підприємство… А він, с-сука, капіталіст… Енцо Мінеллі… італієць поганий – «кинув» нас! Союз розпався, а ми без нічого… Ну, ми його… «заказали». Гадали, з його наступником вдасться домовитися. А в нього вже був заповіт. І весь капітал було перетворено на фонд. Фонд… Енцо Мінеллі. Для… Та ну їх на хер… Але ми знайшли там людину… О, чорт… ти мене заріжеш! Дай дихнути!

Віктор послабив натиск, і той продовжив:

– Ми знайшли в тому фонді людину, з якою можна домовитися. А доку… менти, за якими ти їхав, – компромат на них… Там усе… звідки гроші. Ми наче задницею чули ще тоді, що не можна знищувати всі сліди. І сховали їх у банку. Згодилося… Це… фактично, звинувачення у відмиванні грошей. Фонд могли закрити – дискредитація і так далі… втрата перспектив… шалені збитки… Вони знали, що цього допускати не можна, тому у штаті банку були люди, яким платили і які наглядали за сейфом з документами. Ці документи не повинні були пройти повз їхні руки й мали або лежати там вічно, або бути знищені.

– А що ж збиралися робити ви? – не зрозумів Віктор.

– А для нас, звісно, ідеальним варіантом було би, щоб папери опинилися в нас. Тоді б ми просто продиктували їм наші умови. Але це нереально. Мінеллі… був людиною, причетною до італійської мафії… хто ж знав… Вони такі ресурси задіяли, що…

– Що втекти неможливо. Отже, все-таки ви мене поховали свідомо… Ну, нехай. Я передбачав таку можливість. А вам який інтерес, щоб мене взяли з документами?

Павлович розумів, що відкриває геть усі свої карти, озлоблюючи проти себе людину, яка тулила ножа до його шиї. Але той самий ніж і продовжував грати з ним оцей злий жарт. Язик людини, яка хоче жити, розв'язується без меж.

– Ти, за нашими розрахунками, мав їх трохи помотати. Для них таким чином складалася ситуація, коли документи загрожували спрацювати проти них. Раптом би ти втік? У них є свої конкуренти, які прагнуть позбутися цього фонду, що для декого, хто творить погоду на європейському ринку, немов кістка в горлі. І про існування наших, ще «союзних», паперів багато хто знав. Якби папери потрапили до конкурентів фонду, крах міг бути миттєвим. Тому в разі, коли хтось витягне документи з сейфа, вся їхня система приведеться в такий стан, що миттєво можна буде позбутися деяких баз даних…

– Яких баз? – не зрозумів Віктор.

– Це на електронному рівні, – пояснив Павлович. – Усі банки зараз – це комп'ютерні системи. Якби вони, тобто фонд Мінеллі, знищив ці бази даних, компромат їм би не загрожував.

– Чого ж вони цього не зробили заздалегідь?

– Це втрата грошей, – пояснив Павлович. – Це мільярдні втрати. Але краще втратити це, аніж усе взагалі. Отож, увесь час, упродовж якого ти б їх «мотав», їхні системи стояли б у готовності «скинути» те, що загрожує. А ми з… – Павлович покосився на мертвого напарника, – з ним… Це Валентин Прохоров. У дев'носто п'ятому він «ломанув»… неважливо… Це була гучна справа… Його хлопці… тямлять у таких речах. Вони все прорахували. Їм потрібно двадцять три хвилини перебування комп’ютерних систем фонду в стані готовності. За двадцять три хвилини вони мали «ломанути» ці всі діла… Хакери… чув про таких? Усе було прораховано до секунд. Розумієш? Доки ти сидів у банку – їхні системи були у спокої, під захистом, куди Прохорові хлопчики дістатися не могли. А щойно ти зникав з їхнього поля зору – навіть би просто сів у машину – отоді все приводилося в готовність. Ти ж міг мати портативний комп'ютер і «перекинути» інформацію куди належить.

– А їм у такому разі навіщо перегони влаштовувати? – запитав Віктор. – Якщо до того ж у них люди в поліції є, як ви кажете… Взяли б мене на виході з банку й забрали документи.

– Забрати їх – не штука, – пояснив Павлович. – Де гарантія, що немає копій? Де гарантія, що ти взяв зі схованки те, що потрібно? Нюансів є багато. А їм було корисно прослідкувати за тобою, куди виведеш. Щойно ти в машину сів би – її належність одразу б установлювалася через відповідні структури… Тебе б «вели» так, що якби ти не знав, то й не помітив би. Це вже якби щось зірвалося – тоді б хапали за шкірку…

– Складна система… – пробурмотів Віктор. – У гарну компанію ви мене втягли.

– А ми й не обіцяли легкого життя…

– А якби вони взяли мене і я здав би вас?

Павлович мовчав.

– Говори!

Він просто не міг збагнути зараз, що казати.

– У вас був якийсь план… – пробурмотів сам до себе Віктор. – Якийсь план, що страхував від цього. Що? Вибухівка в машині? Щось мало статися, щоб я не потрапив до їхніх лап. Або ще щось… Так?!

– Вітю…

– Ми ж на ній поїдемо, удвох… – тлумачив йому в саме вухо Віктор. – Кажи – є вибухівка?

– Немає…

– А що є?!

– Вітю… Ми ділові люди…

– Це ви діловий, – виправив його Віктор, – а я так… Словом, ви залишаєтеся живим лише тоді – якщо я зараз же, якнайшвидше отримаю гроші.

– А потім… потім ти мене однаково…

– А як ви думали?! Ви ж мене «замовите»! Тепер уже точно! Також – однаково! То що я маю робити? От і думайте, тільки швидко! Який варіант рятує нас обох? Я також не хочу йти в банк за паперами й вішати на себе зграю псів вашого покійного італійця. Але я зроблю це, якщо ви не знайдете чогось кращого.

– Я… я дам тобі грошей… – хрипів Павлович, – дам…

– Давайте! – тиснув на нього Віктор. – Ну? Простягнути руку?

– Н-не тут… Я тут не маю… Велика сума…

– А як?!

– Їдьмо… Їдьмо звідси… Тут не треба довго стояти…

– Чого б то? Не заборонено. Знаків немає. Де гроші?

– Я… зніму з рахунку… свого…

– Де?

– У… банку. Іншому… присягаюся…

– І ми отак підемо туди? Удвох? І я вас обійматиму далі?

– Ні… Я зателефоную… Нам принесуть.

– А далі? Що далі? Принесуть, покладуть до машини? Побачать мене? З вашого штату мене кожен собака знає! А так – ви ж проговорилися. Ви останній живий свідок моєї участі у цьому.

– Ні! Покладуть, де скажеш!

– І слідкуватимуть за машиною. І потім буде не менший хвіст. А ви? Що з вами? Що робити з вами? Де гарантія, що не шукатимете мене після цього?

– Не шукатиму… Присягаюся…

– Не хочу ваших присягань. Я вам не вірю. Я чув на власні вуха, як ви поставили на мені хрест.

– Ві…

– Мовчи, стара скотино! – гримнув на нього Віктор. І раптом його простромив рятівний здогад. Картка! Код! А потім… Потім без страху й докору він обрубає всі кінці.

– Код від пластикової картки, – мовив він до Павловича, не наважуючись повірити у близьку удачу. – Швидко! Але такий, щоб я сюди не повертався. Якщо він буде неправильний, я повернуся і зроблю з тобою те саме. Ну!

– Вітю, не знаю я коду! Всім клянуся!

– Код, а не клятви!

Лезо врізалося у шкіру.

– Вітю! Це ж він вводив, а не я! Боже… хлопчику, ти ж бачив, хто набирав цифри!

– Код! Ну! Десять секунд.

– Ні! Ні, Вітю!

– П'ять секунд…

Пальці його знову полізли під ніж. Знав код цей старий бандюк, чи ні, але те, що його ліквідують, відчував. А Віктор майже реально відчув напруження власних нервів – наче струни, вони тяглися, намагаючись узяти вищу й вищу ноту, але результат не влаштовував. Нота – та, яка виходила, не задовольняла. Струнам також боляче, якщо тягти їх до нестями. А потім вони рвуться.

Цей рух був різким, миттєвим, майже непомітним. «Машина без гальм» давно запустилася й тепер її швидкість була такою, що шансів зупинитися не існувало. Залишалося тільки обертати кермо.

Голова мертвого боса звісилася низько на груди, й рідке волосся відкрило нечистий комір сорочки. Віктор старанно витер ножа і сховав на місце. Потім, намагаючись не забруднитися, обшукав кишені обох та шкіряний кейс, втративши на цьому більш як півгодини. Записаного коду не було ніде. Очевидно, материй комп'ютерник легко тримав такі речі в голові. Перевірив конверт із паперами й роззирнувся навколо машини. Лише після цього швидко вийшов і, «пискнувши» пультом, рушив до дверей банку.

Усе тяглося неймовірно довго. Застигнувши на запропонованому кріслі, Віктор намагався не думати ні про що. Той, хто взяв у нього пакет із документами, зник і не квапився повертатися. За якийсь час з’явився прилизаний молодик і, посміхаючись, вибачився, пропонуючи зачекати ще трохи. «Аякже. Зачекаю. Стягайте всіх, кого можете». Віктор лише кивнув головою у відповідь. Машина без гальм продовжувала набирати швидкість.

Нарешті його повели якимось коридором у підвал. Металеві двері, всюди камери, сигналізація. Цікаво, знімають його зараз чи ні? Працює оте все начиння зараз чи вмикається лише на ніч? Чи залишиться тут його зображення? Йому вказали на скриньку, і Віктор дістав із пакета з паперами ключ. Другий ключ був у службовця банку. Щось клацнуло, і службовець вийшов, а Віктор, залишившись на самоті, набрав шифр на дверцятах камери. Там, у невеличкій ніші, лежав грубий конверт – і все. Він роздер папір і витяг документи, пробіг їх швидко очима знайшов номер, записаний на окремому аркуші. Ось і код. Ось вони, гроші. Майже в руках.

І раптом він завагався. Що робити з рештою? Забрати з собою? Чи залишити тут? А може, демонстративно віддати оцьому, що супроводжував, – мовляв, мені чужого не треба, заберіть… А якщо він тут ні до чого? Звичайний клерк, ні сном ні духом. Викинути на асфальт, сідаючи у джип? Віктор обрав – залишити в камері. Принаймні, якщо зловлять, буде шанс поторгуватися за шифр від дверцят. Він ще раз прочитав число на папері, охайно видер рядочок цифр і, перервавши кілька разів, проковтнув. Папір був несмачний. Зате сам він тепер залишався єдиним, хто знав шифр камери схову. Ті, хто його, не виключено, зловлять, напевне знатимуть про два трупи в машині біля банку і, цілком можливо, повірять цьому. Компромат в обмін на життя. Непогано. А що, як на той час хакери отого «серйозного» вже ломануть фонд? Тоді цей козир перестане бути козирем.

Він рушив до залу. Зараз головне – чимшвидше зробити переказ. Хоч би не перемішалося усе в голові. Хоч би не забути номер рахунку Зоряни. Краще вже забути цей. Хоча, напевно, при бажанні рахунок клініки тут можна уточнити.

Стоп!!!

О, ні…

Ноги зупинилися самі. Номер рахунку. Це треба було передбачити. Зараз у цьому банку, де є їхні люди, – ті, які вже нагострили на нього зуби, – він зробить переказ грошей. І номер рахунку Зоряни залишиться тут назавжди. Хто завадить їм поцікавитися – що це за рахунок? А це рахунок хворого хлопчика, якому в Німеччині робитимуть операцію. З'ясувати таке елементарно. Ось тоді все, що їх цікавить, з нього витрушуватиметься і за допомогою людей, яких він рятує. Адже цей метод часом дієвіший. Вдасться йому втекти чи ні, але ще не скінчаться перегони, як вони вирушать на пошуки жінки з дитиною, для яких старався цей «рубака».

Він тільки зціпив зуби, наче таким чином можна було не пустити в себе розпач, що намагався продертися туди з шаленим завзяттям. Тепер залишається єдине. Напролом… Де вона – доля? У кого втілиться зараз? Чи в усіх одразу? Несподівано його охопив жах. Він зрозумів, у кого втілиться доля наостанок. Звісно, у ту, хто й була нею. Зоряна. І не треба бути на відстані простягнутої руки або навіть пострілу. Він вразить її крізь сотні кілометрів. Напевно, вони вже в Німеччині. Саме там отримає вона удар – разючий, як ні для кого. Коли він загине, не зумівши передати їй грошей. Або ще разючіший – коли по її сліду посуне зграя отого покійного італійця.

Віктор заплющив очі й розплющив їх лише тоді, коли на перламутровий пластик перед ним лягли пачки стодоларових купюр. Ось вона, готівка. Та сама, що не пахне. Та сама, що нікому не скаже, для кого призначена.

Двері розсікли повітря за спиною, а Віктор уже бачив перед собою лише обриси своєї машини. Джип виблискував темними формами під зимовим морозяним сонцем. «А може, ти і є „Летючий Мадяр“?» – несподівано з лихоманки думок прохопилася одна. Та хіба зараз це мало значення?

Це була гра ва-банк. Чорний шкіряний пояс із засуненими у нього пачками грошей стискав талію, у грудях було гаряче. Сигналізація спрацювала ще здалеку, і він запустив двигуна. Лише тепер озирнувся. Нічого підозрілого. Тільки враження, що машин навколо стало відчутно більше. Що далі? Лише одне – крути баранку, не лови ґав. Адже машина без гальм тепер уже не їде – летить.