Текст книги "Переможець отримає все"

Автор книги: Олексій Волков

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 28 страниц)

– Дякую, дякую, друзі… Мені дуже приємно! Ходімо надвір, бо тут надзвичайно тісно… – Лема прокладав шлях для втечі.

Але обидві господині закладу вхопили його попід руки і почали вмовляти – Віктор навіть не зрозумів, чого вони хотіли. І сам співак не надто їх слухав.

– Помаду! – оголосив він на все приміщення.

Дівки, розсипаючи щось по підлозі, дерли косметички в намаганні випередити одна одну. Взявши простягнуту помаду, Тарас поставив на дзеркальній стіні біля стійки розкішний автограф і, схопивши Віктора за руку, потягнув із залу.

– Бігом давай, – шепотів він, – бо не вирвемося… На, джип відчиняй…

А тим часом до них простягалися руки й хапали за що попало, і від цього їх обох кидало з боку в бік. Ситуація загрожувала перетворитися на давку. І тут Віктор мимоволі взяв на себе функцію охоронця, намагаючись відтіснити божевільних фанів від суперзірки. Вихід майорів за кілька кроків попереду.

Нарешті Лема все-таки опинився біля свого авто і, поставивши ногу на поріг відчинених дверцят, заспівав. Натовп замовк не одразу. Машину обступили, Віктор відчував, що «концерт» може затягтися. Відчинивши протилежні дверцята, він пересунувся на водійське сидіння й завів мотор. Лема замовк миттєво.

– Тримайся, – кинув Тарасові й натиснув на газ. «Танк» ревонув, «розтинаючи» натовп дальнім світлом. Публіка відсахнулася, утворюючи шпарину, в яку він і поїхав. Лема навіть спромігся махнути шанувальникам рукою на прощання. Зупинивши джип метрів за сто, Віктор побіг назад до «вісімки». Майнула думка, що за таку підступність публіка зараз «рватиме» і його, але обійшлося. Напевно, його справді сприйняли за крутого «сек'юріті» суперзірки. Хтозна, чого від такого можна сподіватися. Глянувши з острахом на люто вишкіреного леопарда, невдоволена спільнота лише провела очима «вісімку», яка, рушаючи з місця, залишила на асфальті, напевно, зо два міліметри нової, ще пахучої, резини.

Вони попрощалися за годину просто серед дороги. Тарас, очевидно, остаточно з’їхав з глузду, оскільки биту годину вмовляв його увійти до свого штату й писати для нього пісні. Віктор не міг йому всього пояснити. Як сказати, що рядки ці та музика – щось внутрішнє, інтимне? І те, що він годину тому співав їх сторонній людині – взагалі заскок, вчинок, незрозумілий тепер навіть самому собі. Що він, якщо вже на те пішло, ніякий не композитор, не бард, людина взагалі, можна сказати, без музичної освіти. Новий знайомий наче сказився, і Віктор думав тепер про єдине – як його зараз спекатися, не образивши. Довелося взяти всі його телефони й пароль для миттєвого зв'язку в будь-який час дня і ночі.

Коли джип розвернувся і зник у напрямку кордону, голова по-справжньому боліла. До того ж зустріч залишила якесь недобре враження. Неприємний осад не давав спокою. І Віктор знав його природу. Щойно він наче… наче дав комусь покористуватися… ні, не нею. Адже ця жінка завжди була недосяжною для нього самого. Пісні – лише створений у власній свідомості образ, те, що завжди було для нього святим. Те, що було ніби її частиною, яка цілковито належала йому.

Він кляв себе за це, розуміючи, що довго ще шкодуватиме й мучитиметься докорами сумління. Винен сам. Втішало лише те, що вчасно схаменувся, і всі ці екзальтовані дівахи не товктимуться ногами по його нещасних почуттях. Цього не станеться ніколи.

Віктор не знав і не міг зараз знати, що за кілька місяців відбудеться подія, яка різко змінить його переконання щодо цього. А ще невдовзі вперше побачить світ новий суперхіт Тараса Леми під назвою «Береги». Оброблена невтомним Володимиром Войтовичем пісня набуде вдалого аранжування й лунатиме над вечірнім Києвом, наче виринаючи з хмар рідкого азоту, в якому потопатиме сам Лема, жаліючись багатотисячному натовпу на своє нещасливе кохання. Так відбудеться прем'єра, після якої ще довго саме під цю пісню спалахуватимуть свічки та бенгальські вогні, а публіка ревітиме, заглушаючи синтезатори. І лише ім'я її автора – Віктор Ждан – нікому нічого не скаже, тим паче, що це буде не ім'я – лише псевдонім.

XV

Мотор «Ніссана» тягнув, як навіжений. Гарна машина. Хоча ціна також непогана, і доведеться ще добре постаратися, аби щось на ньому заробити. Митниця лишилася позаду. Від процедури митного контролю тепер завжди відгонило небезпекою, хоча не траплялося абсолютно нічого. Хлопці здоровкалися, як завше, мляво жартували, так само мляво брали «належні». Наче все йому примарилося.

На узбіччі стояло кілька машин. Усі однакові – «дев’яносто дев'яті» сірого кольору. Водії скупчилися групкою й палили, вирішуючи якісь свої проблеми. Віднедавна Віктор ніколи не втрачав нагоди побути в такій компанії. Здавалося, що саме тут можна почути щось цінне, з розряду того, що його зараз цікавило.

А по той бік дороги зупинилася старенька «шістка», у якій не було нікого. Очевидно, ті, хто їхав на ній у бік кордону, також стояли тут.

– Привіт, мужики! – підійшовши до гурту, Віктор подав руку всім по черзі.

– Здоров…

Він упізнав лише одного – так, в обличчя. Іноді цей хлопець також бував у Тужирі. Саме цей і запитав його:

– Де ти її видер?

– Рибні місця треба знати, – пожартував Віктор. – У Дюссельдорфі.

– Йо-ма-йо! – Взялися за голови хлопці. – Та звідти ж два баки бензину! Вона тобі окупиться?

– Автохаус дешевий, – посміхнувся Віктор. – А ви з Тужира?

– З нього. А ти й досі сам літаєш? – запитав знайомий.

– Так спокійніше, – і собі запалюючи цигарку, зізнався Віктор.

– Хтозна…

– Не чув – під Чернівцями аварія була позавчора? – заговорив інший. – 3 наших мужик загинув. Он, хлопці кажуть… – Він кивнув головою на чотирьох, які їхали «шісткою», очевидно, також за машинами. Віктор їх не знав. – Перекинувся з гори. Машина згоріла. Гнав із двома колегами, а перед Чернівцями роз’їхалися…

– І хто? – запитав Віктор, відчуваючи, як холоне в ямці під грудьми.

– А такий – Юра. Чуриков.

Водія з таким ім’ям та прізвищем він не знав і тільки знизав плечима, запитуючи:

– Який він із себе?

Один із тієї «шістки» описав як міг покійного, якого знав особисто. Про аварію він дізнався від одного з напарників загиблого, з якими той розпрощався перед Чернівцями. Віктор думав напружено, згадуючи, чи не знає покійного. Можливо. Але скільки їх є – невисоких і з вусами! Купа народу переганяє машини з-за кордону для продажу в Україні. Купа народу бере їх на Тужирських складах. Не виключено, що могли бачитися, перемовитися колись кількома словами.

– Що – знаєш?

– Та ось… не можу збагнути… Юра? Це не той, що колись круто їздив? – закинув одразу Віктор свою улюблену «вудочку». – Ну… чи то гонщиком був, чи… інструктором у ментів…

– Не скажу, не чув…

– А в Чернівцях де він жив?

– Та хто ж його зна…

Підігріта появою Віктора розмова про аварію розгорілася з новою силою, а сам він намагався непомітно спрямувати її в потрібне русло. Отож, зі слів присутніх, аварія сталася позавчора ввечері. Про конкретні обставини ніхто нічого не міг сказати. А наслідок – злетів з дороги у глибоку прірву, перекинувся кілька разів і згорів.

Інформація вичерпалася. Віктор повернувся до машини й рушив далі. Немає коли базікати, тим паче, що існує важливіша обставина. Якщо уявити, що там, на вокзалі у Вроцлаві, справді була Зоряна, то він упорався, безперечно, швидше за неї. Навряд чи, доїхавши до Мюнхена, вона одразу сяде на зворотний поїзд і повернеться. Навіть у цьому разі він однаково має її випередити. І приїхати додому першим, щоб переконатися, що її там немає. Це була така маячня, що хотілося сплюнути від душі. Зоряна, звісно, вдома. Де ж їй іще бути? Але картина з її постаттю у дверях тамбура зникати з-перед очей не хотіла. А внутрішній голос уперто повторював, що таких обрисів не має більше жодна жінка.

Знизивши швидкість і витягнувши мобільний телефон, Віктор набрав номер, від комбінації цифр якого завжди завмирало серце. Завмерло воно й зараз. Він набирав його лише двічі за все життя. Перший раз дозволив собі зробити це ще за навчання на тракторному факультеті, коли дізнався, що Зоряна виходить заміж. Язик прилипав до піднебіння а серце зупинялося, коли почув її голос у слухавці. Зоряна попросила більше не телефонувати. Ніколи. Він свято дотримувався цієї заборони. Порушив її єдиний раз. Тоді в нього була жахлива криза. Здавалося, зараз помре, якщо не почує її. Так він набрав цих п'ять цифр удруге. Знав, що не скаже нічого. Лише притулить слухавку до вуха й ловитиме коротку мить її «алло».

І от зараз Віктор наважився на це втретє. Мусив же він переконатися, що йому примарилося. Навіщо – сказати не міг, але не міг і жити з цією невизначеністю. Чомусь наче світ клином зійшовся на тому Мюнхенському поїзді. Зоряни там бути не могло, і, водночас, він її там побачив. Дві речі, які взаємовиключалися.

Він мусив зупинитися, натискаючи останню кнопку, – надто сильним було хвилювання. «Ніссан» виїхав на узбіччя. Шалено гупало у скронях, хоч він і знав, що говорити не доведеться – лише послухати голос. Ну…

У трубці лунали довгі гудки. Він набрав ще раз – те саме. Де ж вона? Не в Мюнхені ж насправді. І Віктор набрав номер музичної школи, який також знав напам’ять. Цього разу відповіли без затримки.

– Пробачте, – промовив він, дивуючись, як нетипово звучить власний голос, коли справа стосується Зоряни. – А можна до телефону Зоряну Швед?

– Немає її, – відповіли звідти, – дзвоніть пізніше. Вона о пів на другу приходить.

Ну от… Усе, як і належить. Чому б їй…

– Ой! – несподівано сказали у трубці. – Ви ще слухаєте? Тут кажуть, що її сьогодні не буде.

– Взагалі не буде?

– Взагалі. Вона на сьогодні відпросилася.

Залунали короткі. Одразу заревів мотор, і «Ніссан», набираючи швидкість, рушив на Чернівці.

* * *

Того разу дорога вимучила його як ніколи, хоч Віктор був цілковито сам винен. Не знайшовши в автохаусі Дітмара потрібної іномарки, яку замовив клієнт, він повернувся до Тужира і, взявши на складі нову «дев’ятку», одразу ж рушив додому. Здоровий глузд, звісно, підказував поспати бодай три-чотири години. Випивши дві чашки міцної кави і згадавши, чим закінчуються випадки, коли водії засинають за кермом, Віктор узяв курс на митницю.

Нерви були напруженими, втома заважала зосередитися і, прагнучи якомога швидше припинити ці шоферські муки, Віктор частенько перевищував швидкість, особливо, коли траплялися незавантажені ділянки дороги.

Коли він під'їхав до своєї хати, почало смеркатися. Машину загнав традиційно під саме вікно між двома яблунями й полегшено зітхнув, потерши очі. Не заходячи до хати, скинув на траву куртку й вихлюпав на обличчя та шию весь рукомийник. Ночі стояли холодні, й вода здалася крижаною. З волосся стікало просто по очах, і він не одразу зрозумів, що темна пляма на тлі сірої стіни – то загорнута в куртку жінка на лавці біля дверей.

Серце зупинилося. Темне волосся спадає на плечі, ноги підігнуті під лавку. О, Боже… Власне тіло стало немов чужим. Скільки разів він уявляв цю зустріч, отут, саме тут, біля дверей його дому! І ті слова «Я прийшла…», які вигадав сам. Далі в його уяві все говорив і робив лише він. Здавалося, варто їй вимовити ту коротку фразу, як «програма» запуститься… Але зараз… Він закляк на місці, бачачи, як вона підводиться і ступає крок йому назустріч. У ньому заніміло геть усе, не даючи навіть слова вимовити.

– Доброго вечора. Ви Віктор Васильович? Середа? Пробачте, ради Бога, що…

Він дивився на жінку майже впритул, обтираючи з очей залишки води, і не міг зрозуміти, що це не вона. Не Зоряна. Зовсім незнайома жінка, яка щось промовляє до нього. Що ж вона каже? Жінка змінилася на обличчі й запитала, торкнувши його за рукав:

– Пане Вікторе! Що з вами? Ви розумієте мене?

– Перепрошую… – він не впізнав власного голосу. – Повторіть ще раз, будь ласка, я прослухав, що ви сказали.

Лише тепер, коли серце знову стріпонулося й закалатало в грудях у відповідь на такий «жарт», Віктор почав розрізняти риси незнайомої жінки й розуміти зміст її слів.

– Пробачте ще раз, пане Вікторе, що турбую вас так пізно. Я чекаю на вас давно. Казали сусіди, що ви маєте приїхати з роботи, а вас немає й немає. Шкода було з’їздити даремно, ото й чекала.

– Які сусіди? – перепитав він.

– Он у тій хаті, що найближче від вас. – Вона показала рукою.

До найближчої хати було метрів триста.

– Яка робота? – знову запитав він.

– Ну, я не знаю… Там було вдома лише двоє хлопців – казали, що ви працюєте на машині й пізно приїжджаєте. Я навіть кілька яблук у вас з'їла з дерева, ви вже пробачте…

– На здоров'я, – сказав Віктор. – А ви хто, кажете?..

– Я ж кажу вам, – здивувалася жінка, – кореспондент обласної незалежної газети «Вісник часу». Читаєте, напевно…

– Даруйте, не читаю.

– Гмм… Нас усі читають, – розвела вона руками. – Можу вас запевнити – ми найпопулярніше й найскандальніше видання, не залежне від будь-яких структур. Ви що, не слідкуєте за новинами?

– Взагалі-то, ні.

– Ну, тоді я подарую вам кілька примірників – почитайте, про що ми пишемо.

І вона тицьнула йому до рук складену газету на гарному папері і в кольорі.

– А… що вам треба від мене? – не зрозумів Віктор.

– Пане Вікторе, я хотіла б поговорити з вами і… написати про вас статтю. Велику гарну статтю.

Вона стояла перед ним і стримано, але привітно всміхалася – висока, чорнява та струнка жінка з приємними, можливо, дещо «циганськими», рисами обличчя. На ній був брючний костюм та куртка, застібнута під саму шию, у якій вона намагалася зігрітися.

– Ви мене ні з ким не плутаєте? Що про мене писати?.. – розгубився Віктор.

– Ні, що ви! Я знайшла вас через наш обласний військкомат. Знаю, що ви служили в десантних військах, ще за Союзу, у Прибалтиці, маєте нагороди… От я й хотіла б, коли ваша ласка, поговорити про вашу нелегку службу і… І взагалі… Наша газета часто знайомить читачів із цікавими людьми…

– Я нецікава людина, вам не пощастило, – сказав він, насилу розуміючи, про що йдеться. – Шкода, але ви помилилися. Ви знаєте, я дуже змучився – добу за кермом. Але відвезу вас на вокзал. Ходімо! – він зробив рух до машини.

– Ви відмовляєте мені? – здивувалася вона. – Так категорично?

– Ні, звичайно, але… Ну, повірте, ви даремно втратите час, – він розвів руками. – Краще знайдіть якогось спортсмена або художника. Я звичайна людина. А те, що вас цікавить, мені взагалі, якщо чесно, неприємно згадувати.

– Тоді, можливо, я приїду іншим разом, – розчаровано промовила вона.

– Не варто. Ходімо, я відвезу.

Не слухаючи більше її, він відімкнув і завів машину.

– Ви знаєте, такого «облому» в мене ще ніколи не було, – побідкалася вона, коли машина зупинилася біля будиночка залізничної станції.

– За годину буде остання електричка, – похмуро сказав Віктор.

– Дякую, – вона спробувала зустрітися з ним поглядом, але марно. – Ось моя візитна картка. Можливо, ви передумаєте й зателефонуєте мені. Буду рада вас чути.

Він промовчав. Двері «дев’ятки» відчинилися, і газетна «циганка» попрямувала до станції. Віктор лише скривився й покрутив ключа, запускаючи мотор. На картці стояло її ім’я. Ірина Скоропляс. «Вісник часу». І він, розвернувшись, узяв зворотний напрямок.

А та, кого так круто «обламав» один із потенційно цікавих людей, і гадки не мала ображатися. Навпаки, настрій Ірини, для якої «Скоропляс» було просто журналістським псевдонімом, різко пішов догори. У неї був нюх на справді цікавих людей, професійне чуття. І успіхом для себе вона вважала саме момент зустрічі з такою людиною, момент її відкриття для себе, адже вони в наш час, як вважала журналістка, поступово вироджуються. Тому ця зустріч уже сама по собі – успіх. А решта – справа професійної майстерності.

Тому вона вже тепер знала, що робитиме завтра. Навіть сама зовнішність цього хлопця створювала для неї неабияку інтригу, як і манера спілкування. Хай там що, а Ірина зараз могла сама собі поклястися, що оцей «вікінг» з леопардом на плечі, котрий, якщо вірити кадровикові з військкомату, отримав бойовий орден, поклавши самотужки мало не взвод повстанців, не бачив у ній жінки. Ні свідомо, ні підсвідомо. І це в ній! Цей незворушний «пан Віктор» дивився просто крізь неї, в той час, як у ній завжди «грузли» погляди всіх без винятку чоловіків. І нарешті, якщо відкинути ці припущення та здогади, сам факт, що людина, котра ходить у дорогій куртці й купує нову «дев'ятку», живе мало не в землянці. Що це?

Людям давно набридла «еліта», «цікаві особистості», котрі вдають із себе європейців і крадуть ешелонами. Ця тема давно «зачовгалася». Сама ж вона взагалі була впевнена, що справжні герої, сенсації та самородки живуть серед нас, ховаючись у натовпі. І тому завтра вона знову з’явиться тут, щоб оцей провінційний «рембо», зрозуміло, дещо «підлакований» її талановитим пером, зайняв гідне місце в потужній піраміді, що підтримувала її високий журналістський рейтинг.

Віктор щиро здивувався, коли зранку, відчинивши двері, побачив її. Тепер уже не пливло перед очима, не забивався подих. Лише за інерцією тьохнуло серце, коли впізнав її обриси. Хоча, «тьохнуло» воно швидше від згадки про те, як він учора обізнався. А наступним почуттям виявилося обурення. Звідки беруться такі нав’язливі люди?

– Пане Вікторе, – почала вона, – пробачте, ради Бога, що я набридаю вам, але…

– Послухайте, пані, забув як вас, – перебив він, – я ж зрозуміло пояснив вам, що не хочу. Навіщо ви знову…

Але тепер уже у свою чергу перебила вона:

– Пане Вікторе, ви ж мене не дослухали, а перериваєте і вже готові сваритися. Я ще раз перепрошую, що турбую вас, але цього разу вже не як кореспондент. Повірте, я з першого разу зрозуміла, що ви не хочете допомогти мені зробити матеріал. Я не за цим. Я б хотіла бути вашою клієнткою.

– Ким? – скривився Віктор. – У якому розумінні?

– Знаєте, хотілося б мати власну машину, проте журналісти – не надто забезпечений народ, тому кошти обмежені. А ви, я тепер знаю, можете запропонувати різні варіанти купівлі авто, зокрема й дешеві. Тому… Я б хотіла зробити вам замовлення.

Він не знав, що й відповісти. Вчора, коли ця екстравагантна пані шокувала його такою несподіваною «заявочкою», все було зрозуміло. А тепер… Вона просто хоче машину, як і всі інші, з ким йому доводилося регулярно стикатися.

– Ну, присядьте поки що… Я зараз…

Це запрошення, поєднане з тим, що господар не надто шикарних апартаментів не збирався відходити від дверного отвору, означало, що присісти належить надворі. Вона повернулася і, ступивши кілька кроків, опустилася на стару похилену лавку під кривою яблунею.

– А можна, я ще одне яблуко зірву?

– Скільки хочете, – відповіли причинені двері.

Він з’явився хвилин за п’ять у тому самому одязі. Негостинний господар не використав цих п’ять хвилин для перевдягання, а, очевидно, розмірковував, варто чи не варто.

– І яку ж машину ви бажаєте? – запитав він, сідаючи за кілька кроків від неї на колоду і припалюючи цигарку – «Вінстон», хоч і живе в розвалюсі.

– Б'юся об заклад, ви їх не в нас купуєте, – зауважила Ірина. – Кажуть, наші всі підроблені.

– Сигарети? З Німеччини. Я також чув, що звідти – «справжніші».

– У мене свої, звичайно, але я б не відмовилася. Якщо це не виходить за межі вашої гостинності.

Він мовчки підвівся, приніс із хати нову пачку сигарет і простягнув Ірині.

– Це що, мені?

– Вам. То яку машину ви бажаєте придбати?

– Ну, дякую… – Вона запалила й собі й замислилася. – Знаєте… якусь таку… словом, жіночу. Сучасній діловій жінці потрібна зручна прудка машинка, щоб не їла багато, щоб у ремонті не надто дорога була… Ну, ви ж розумієте, всі ці нюанси… Я чула, що всі ваші клієнти залишаються задоволеними.

– У мене немає ніяких клієнтів, – заперечив Віктор. – Колись комусь я справді зробив таку послугу, от і все.

– Звичайно, – підхопила Ірина. – Чого зайве базікати із журналісткою? Завтра «накатає» щось у своїй газетці, а потім матимеш проблеми з податковою чи ще з ким… Ви що, справді про мене такої думки?

На це Віктор не відповів нічого.

– Пане Вікторе, – вела вона своєї, – мушу сказати вам відверто – я навіть образилася, що ви мене так «відшили» вчора, хоч це, звісно, ваша особиста справа. Проте це тільки підживило мою журналістську цікавість до вас. Саме тому я навела деякі довідки щодо вашої персони. Але коли мені розповіли, чим ви займаєтеся, інтерес мій до вас різко змінився на суто… шкурний – сподіваюся, вас не образить такий вислів. Розумієте, я дуже хочу машину. Ну дуже! А фінансів бракує.

– Гаразд, – погодився Віктор. – На яку суму ви розраховуєте?

– Близько трьох тисяч – це максимум. Це вже самий край. Якщо можна вкластися в меншу – буду вам вдячна.

– Це приблизно десятирічна машина такого класу, як ви хочете, – пояснив їй Віктор. – Завтра привозьте половину суми. Це буде «Опель» або «Фольксваген». Ви орієнтуєтеся в цих марках?

– Не дуже.

– Тоді я вам зараз покажу журнали, як виглядають ці моделі.

– Чекайте, пане Вікторе, – зупинила вона. – А ви що… самі її купуватимете?

– А як інакше?

– Я б… річ у тому… не те що не довіряю вам, але… машина має мені подобатися… ви привезете – а в неї або колір не такий, або зовнішній вигляд…

– Усе це ми обумовимо. Зараз подивитеся по журналах, скажете можливі кольори. Я можу гарантувати, що знайду ці дві марки в такому варіанті, як ви хотітимете.

– А раптом буде щось ще цікавіше, якась інакша, з тих, що рідше зустрічаються…

– Ну… – Він розвів руками. – Тоді справді є можливість привезти те, що вам не сподобається.

– То давайте разом купимо, – запропонувала Ірина. – У мене є закордонний паспорт, віза – без питань, я їду з вами й вибираю сама для себе машину.

– Навіщо тоді я? – знизав плечима Віктор. – Їдьте й вибирайте, це може зробити будь-хто.

– Як це – навіщо? – здивувалася вона. – Я не знаю де, не розбираюся. А потім, з мене такий шофер… Права маю, але самій по Німеччині… Я там пропаду! Ні… Давайте разом. І буде гарантія, що мені сподобається.

Такий поворот явно його спантеличив, і він знову замовк. Що вона замислила? Пригод шукає? Журналістка… А скоріше, збирається втовкти одночасно двох зайців – придбати машину і вліпити якийсь репортаж у свою, як сама казала, скандальну газету. І таки справді – податкова й інші непотрібні пригоди… Намагаючись прочитати її думки, Віктор навіть не підозрював, що ця пані журналістка з нехай некласичним, але цілком привабливим обличчям, не кажучи про інше, вже півгодини ловила себе на думці, що не відмовилася б при цьому і від третього «зайця».

– Тобто ви хочете сказати, що не використаєте подорож для того, за чим одразу приїхали? – уточнив Віктор.

Вона лише ображено знизала плечима:

– Звісно, без вашої згоди – ні. Я при, мабуть, багатьох вадах – порядна людина. Можливо, вам просто неприємно чи нецікаво їхати разом зі мною, то я можу дістатися сама, скажете куди, а там купимо й женіть її сюди, також без мене.

– Гаразд, – сказав Віктор, глянувши, нарешті, їй в очі. – Зустрічаємося післязавтра тут. Точніше, я чекатиму на вас на вокзалі з ранішнього поїзда. Відразу їдемо.

– А чому звідси? – не зрозуміла Ірина.

– Машиною поїдемо, – пояснив він. – Не люблю поїздами труситися, якщо вже є така можливість.

– Отже, все вирішено, по руках? Стривайте, а як же назад? Я що, сама поїду?!

– Звісно.

Журналістці мало не відібрало мову:

– Але я не зможу одразу таку дорогу!

– Чому ні? Помаленьку, за мною. Якраз і практика буде.

Він обережно потис простягнуту йому долоню – легку та невелику, з охайним яскравим темно-червоним манікюром, але швидку та енергійну.

– Дякую за яблуко, – сказала вона, підводячись. – Якщо ви дозволили скільки завгодно, то ще два я поклала в сумку. Сподіваюся, після закінчення цієї автокампанії ви зміните свою непривабливу думку про мене.

На це зауваження він не спромігся нічого відповісти. Лише кинув поглядом по її постаті, що зникала між яблунь. Погода вже тиждень була не літньою, і довга куртка, що бралася складками в такт її крокам, відкривала обриси фігури. І ще волосся в неї виявилося набагато чорнішим, ніж здалося вперше, коли по очах текла холодна вода.

Територію Польщі Віктор долав швидше, ніж зазвичай. Тут, на кращих дорогах, було де розігнатися, а прагнення зробити справу якнайскоріше підганяло. Прагнення, пов'язане з новою людиною, яка сиділа поруч, бо раніше воно не з’являлося ніколи без належних на те підстав. До того ж людина ця була гарною жінкою, яка увесь час мовчала, дивлячись на дорогу.

Уперше Ірина озвалася лише в Польщі, коли чотириста кілометрів залишилися позаду.

– Я так не зможу, – сказала вона. – Я тут загублюся. Ви завжди так їздите?

– Назад їхатимемо помаліше, – заспокоїв її Віктор, скидаючи швидкість. – Ось так вас влаштує? Попри саме узбіччя так помаленьку й «допиляємо». Побачите, ви швидко адаптуєтеся й самі схочете швидше.

– Гаразд, – погодилася вона. – І все-таки ви дуже летите. Дивіться, нас майже ніхто не обганяє – тільки ми всіх. Не думаю, щоб ви намагалися справити на мене враження такою їздою.

Вона дуже розумна і прониклива, оця «циганка» Ірина, і бачить усе наскрізь. Він промовчав.

– Ви обмежені в часі? – запитала вона. – Маєте якісь нагальні справи?

– Наче ні…

– Отже, відчуваєте дискомфорт, їдучи зі мною, і бажаєте впоратися якнайшвидше.

Довелося знову змовчати.

– А я, між іншим, також відчуваю дискомфорт біля вас.

– Чому?

– Тому що змушена мовчати як риба.

– Хіба я вас змусив?

– Звичайно. Ви однаково «косо» на мене дивитеся. Усе, про що б ми не говорили, ви сприйматимете з підозрою.

– Зовсім ні, – заперечив він. – Говоріть про що хочете. Ви ж пообіцяли мені, що не зліпите нічого за моєю спиною.

– Ну, дякую за довіру. – Її посмішка вийшла кривуватою. – Хоча, це ваше бажання мені не зовсім зрозуміле. Що такого, якби люди прочитали в газеті щось цікаве, пов'язане з вами?

– Усе, пов’язане зі мною, – приватна справа, – пояснив їй Віктор. – І є люди, яким неприємно виставляти на загальний огляд власну білизну, чисту чи брудну – немає значення.

– Так, це не новина, – погодилася Ірина. – Такої думки переважна більшість людей. Але зовсім не обов'язково, щоб у розповіді про вас вказувалося, що це саме Віктор такий-то, який живе там-то. Я розповідатиму про Івана чи Петра, який живе в одному з наших міст – звичайний журналістський прийом. Від цього читачам не стає менш цікаво, а ваше приватне життя залишається за надійною завісою, адже збереження журналістської таємниці – це мій успіх, мій імідж. Я ніколи через це не переступлю.

– Нехай так, – не погодився Віктор, – але ж однаково я вам повинен «сповідатися» – незнайомій сторонній людині. По-вашому – це приємно?

– Я, приміром, відвідую гінеколога. Хоча, як на мене, це значно неприємніше… Але це лікар. Він для того є, і показати йому власне тіло – звичайна річ. Так само нічого поганого немає в тому, щоб показати свою душу, свою натуру, думки журналісту. Або священику. Я зрозуміло пояснюю?

– Зрозуміло. Але до лікаря ви йдете, коли потрібно вам. А яка потреба в мене?

– Ну, часом людина сама не здатна побачити цю потребу. До певного моменту. Якби ви добре запитали себе, чи є вона у вас, можливо, змінили б думку. Тим паче, якщо біля вас людина, щодо якої ви абсолютно впевнені, що не нашкодить вам порпанням у вашому минулому… Іноді потрібно буває скласти картину власного життя й осмислити її. А робити це самому перед собою важче. Я не права?

– Можливо.

– Але біля вас, на жаль, замість такої людини – незнайома, настирна, можливо, несимпатична вам жінка, на яку, мені здається, оцей ваш хижак дивиться значно приязніше, аніж ви самі. Того й поспішаєте – чимшвидше здихатися.

– Якесь раціональне зерно є. – знизав плечима Віктор. – Але ви перебільшуєте. Ще раз кажу – я не дивлюся на вас косо. Ви мені пообіцяли – і я вам вірю. А в моїй біографії, повірте, справді немає нічого цікавого, щоб про це писати. Теперішня ж робота – дійсно, не хотілося б привертати до неї зайвої уваги. Існує багато структур, як державних, так і всяких, як кажуть, «тіньових», які б не полінувалися докласти зусиль для того, щоб мені жилося важче.

Вона здивувалася такій довгій фразі в устах цього мовчазного чоловіка і, помовчавши кілька хвилин, запитала:

– А все-таки, звідки цей живопис?

– З армії. Тоді так було модно. Як зараз – не знаю. Емблема роду військ.

– Таке має майстер робити.

– Був один. Грозився, що замордує мене на смерть, а натомість подарував отаку картинку.

І Віктор у двох словах розповів їй історію з Варданяном.

– Цікаво, – сказала Ірина. – А напис що означає?

– Я у Литві служив.

– Он як? – Вона замислилася. – А… можна, я ще щось вас запитаю? Виключно для себе. Не дає спокою.

– Питайте…

– А це правда… Словом, коли я розпитувала про вас у військкоматі…

– Послухайте, а звідки ви взагалі про мене дізналися? – перебив Віктор. – Мені якраз оце не дає спокою.

– Та ж там і дізналася, – пояснила Ірина. – Розумієте, писати треба, а немає про що. Тем немає. А я зараз саме на хвилі. Варто зупинитися – вилетиш з неї, місце займуть інші – конкуренти, так би мовити. Адже газета популярна, багата… От і крутилася в пошуках. Пішла до військкомату, до кадровика, а там… Словом, твоя справа йому й потрапила під руки. А коли він сказав… щось таке – «ось, наприклад, вам орел, який отримав орден за те, що сам поклав мало не взвод ворогів»…

На це Віктор знову не відповів нічого, тому вона, наважившись, запитала:

– Скажи, а це правда? Це нічого, що я на ти? Так ніби зручніше…

– Це неправда, – відповів Віктор. – Їх було лише четверо, а не взвод. До того ж це виявилися взагалі не військові – так, просто озброєні люди. І потім… не вороги. Вороги, напевно, – це ті, з вини кого нам з ними довелося зіткнутися. Але тих не дістанеш.

– І що, це тепер на твоїй совісті?

– Як тобі сказати… Якби я цього не зробив, загинули б інші – ті, хто зі мною служили, такі самі хлопці, як я. Вони також не заслужили смерті. Так мало статися. Доля. Тому вони не на моїй совісті, але згадувати неприємно.

– Пробач, – сказала вона. – Більше не буду про це.

До самого місця призначення вони говорили – про десант, парашутні стрибки – адже ця тема все-таки цікавила Ірину. Натомість вона розповідала про всілякі перипетії своєї журналістської справи, і решта дороги вже не здавалася Віктору неприємною. Ця жінка була розумною й комунікабельною, до того ж тактовною й ненав'язливою, як здалося спершу. Сама ж вона отримувала задоволення від спілкування з чоловіком, який насправді виявився не настільки цікавим, як здавалося спочатку, проте…

Усе-таки над ним продовжував висіти якийсь ореол інтриги, таємниці. А спосіб його теперішнього життя для неї аж ніяк не пояснювався тим, що багато років тому йому довелося в бойовій сутичці розстріляти чотирьох супротивників. Безпардонно ж лізти людині в душу вона не збиралася – це було неприємно, для себе насамперед.