Текст книги "Переможець отримає все"

Автор книги: Олексій Волков

сообщить о нарушении

Текущая страница: 22 (всего у книги 28 страниц)

XXVII

Віктор з’явився біля Петрового будинку, акурат той скінчив роботу й збирався зачиняти гараж. Пильного кавказця ще не відпустили, тому він доволі миролюбно поглянув на знайомого гостя.

– Щось тебе давно не було, – здалека почав Франкенштейн. – Я вже думав, ти закинув свій бізнес.

– Збираюся кидати, – відповів похмуро Віктор, подаючи йому руку.

– Ну, кажи, що там сталося… – Петро, схоже, сьогодні був у доброму гуморі.

– Машину хочу купити.

– Ну-у… Кращого спеца з купівлі машин, як ти, годі шукати.

– Та я в тебе хочу купити. – Віктор як міг намагався підтримувати його напівжартівливий тон.

– Що саме? – не зрозумів Петро.

– Щось із капітального ремонту, словом, твого виробництва.

– А на біса тобі? – здивувався той.

– Їздити. Що можеш запропонувати зараз?

– Зараз доробляю «сімку». Он – хочеш, то дивись. Тижнів за два буде готова. Правда, покупець попередньо вже є, але…

– «Сімка» не підходить, – похитав головою Віктор, – треба щось менше, скромніше. Найкраще – «першого» «Жигуля».

– «Першого» немає навіть у перспективі, – знизав плечима Петро. – Мені невигідно таке брати. Що візьмеш за «першого»? А наробишся так само, як і на «сімці».

– Гм… Ну, свого продай, – запропонував Віктор.

Франкенштейн помовчав кілька секунд, а тоді вибухнув по-серйозному:

– Слухай, ти що, мене грузити прийшов? Не маєш що робити? Ледве тих повідправляв, теж прилізли і «грузили» хтозна-чим, то тепер ти привалив! Кажи, що хочеш, і газуй. Я ще свиней не годував.

– Я ж тобі кажу… українською мовою, ти що, не розумієш? Пропоную продати твого драндулета.

Тоді Петро подивився на нього, як на ідіота, й скривився у повному нерозумінні.

– Його ж робити треба… Він гнилий увесь і масло «бере». На, купляй. Давай триста баксів і забирай к чорту. Тільки не довби мені мізків.

– Мені потрібен зроблений, – сказав Віктор. – Даю тобі два тижні, роби його капітально, і я беру.

Франкенштейн продовжував дивитися на Віктора, наче на дурного, щоправда, хвилюючись при цьому, щоб самому не пошитися в дурні. Усе це тягнуло на якийсь капітальний розіграш.

– Два тижні я доробляю «сімку», – несміливо повторив він. – А потім… побачимо.

– Значить, так, – утратив терпець Віктор, – два тижні мене не влаштовує. Петю, ти ж знаєш – я серйозний клієнт. За два тижні мушу машину забрати. Розумієш? За-бра-ти. Умови обговорюємо зараз. Якщо треба, даю завдаток.

Віктор красномовно витяг із куртки кілька стодоларових купюр. Гроші подіяли позитивно, змусивши Петра одразу стати серйозним. Він відхилив руку з простягнутими зеленими папірцями й сказав:

– Гаразд. Давай умови.

– Машина за два тижні, – повторив Віктор, – капітальний ремонт усіх вузлів і систем, окрім кузова та салону. Уся іржа та дірки нехай лишаються, тільки повари зсередини, щоб купи тримався. Робота мусить бути на совість. Ходова взагалі за вищим розрядом.

– Ну, ти мене ніби теж не перший день знаєш, – зібрався ображатися Франкенштейн. – Я коли робив на халяву?

– Гаразд. Скільки? А, чекай. Двигун який у неї?

– Рідний, «перший».

– Треба поставити щось потужніше, хоч на півтора куба. А ще краще від «шістки». Можна?

– За гроші клієнта все можна, – знизав плечима король місцевого автосервісу. – Можу навіть від «Мазди» поставити. Он, валяється…

– А що, підійде?

– Усе, що із заліза, завжди підійде, якщо постаратися, – автоматом видав Петро улюблений афоризм. – Підійде. Тільки реєструватимеш сам.

– Ну, це дрібниці, – мовив Віктор. – А добрий двигун?

– Два і два куба – звір! Як газонеш, усі ті розвалюхи, що з-за кордону понавозили, ззаду залишаться.

– А ходова потягне, – засумнівався Віктор, – як втисну на ньому від душі?

– Потягне, – запевнив Петро. – Переставлю м'якшу, від «шістки» або «сімки». Будь-яку забаганку за ваші гроші.

– Ну, що ж… – Віктор на мить замислився. – Тоді по руках. А ще постав якесь зручне сидіння для водія – від іномарки або «сімки», каркас міцності з труб, зручного руля на зразок спортивного й резину добру – зимову, шиповану – на всі чотири колеса.

Петро так і порскнув у долоні.

– Ну, ти даєш, гонщик… На автородео зібрався – точно. Може, тобі ще й розмалювати її? Ну, дають, дилетанти зі своїми забаганками… – крізь сміх обурювався Петро. – А на біса тобі всі чотири шиповані? Поясни мені! Нікуди гроші подіти? З дірявим кузовом і на крутих колесах? На біса чотири? Два назад – і вистачить.

– Нехай чотири, – не погодився Віктор. – Мені кожен найменший плюс згодиться. З чотирма може хоч трошки стійкіша на дорозі та прохідніша буде.

На це Франкенштейн якось загадково скривив носа й сказав:

– Ну, тоді вже давай і перед зробимо ведучим – ще більш прохідною стане.

– А що, ти б і таке міг зробити?! – відверто здивувався Віктор.

– Будь-які примхи за гроші клієнта, – розвів руками Петро. – Тільки…

– Що?

– Дешевше буде на базарі нову «дев'ятку» взяти! Ги-ги-ги! «Нульову»! Значно дешевше! – він гиготів, плескаючи Віктора по плечі, задоволений приколом, щасливий, що таки взув цього надто розумного «гонщика».

Але Віктор не підтримав його веселощів.

– Отже, вирішено, – сказав він, – два тижні і робота за вищим розрядом.

– Домовилися.

– Сподіваюся, збереження таємниці клієнта залишається традицією цієї фірми?

– Нема мови… – розвів руками Петро.

Тому, кого з неабиякою повагою позаочі називало Франкенштейном півміста, що роз’їжджало на вітчизняному та закордонному металобрухті, було все одно, що змусило клієнта зробити таке оригінальне замовлення – машину з гарними ходовими властивостями, яка б виглядала, наче розвалюха. Але й він не міг не зауважити для себе, що чоловік, якого давно знав як спокійного, врівноваженого й навіть незворушного, чимось серйозно занепокоєний. Більше того, «заведений» до межі.

XXVIII

Якось йому наснився пісочний годинник. Дуже великий. Але й пісок сипався надзвичайно швидко. Він борсався на ліжку, не здатний збагнути, як швидко пісок пересипеться в нижню чашу. А наступної ночі вже був леопардом у клітці й мотався від стіни до стіни невизначений час, марно шукаючи вихід. Так буде щоночі, доки не вдасться щось вигадати.

А що ще можна зробити? Не йти ж у банк з маскою, врешті-решт. А де ще можна дістати такі гроші за кілька днів, Віктор не міг уявити. Знати б, на що наважитись. Він би наважився. Миттєво. Знати б отой максимально можливий час, який можна відвести собі для очікування. Та ні, не собі. Зоряні. Адже якщо цей час перетне якусь допустиму межу – гроші вже не знадобляться. Буде пізно. Нічого не зроблять навіть у Німеччині.

Віктор виділив ще два дні, щоб з’їздити в Дюссельдорф, побувати в Мюнхені й за допомогою Дітмара з'ясувати у клініці, про яку йшлося, більш вузькі нюанси щодо Олегового лікування. За великим рахунком він не дізнався нічого нового. Проте познайомився з доктором Клаусом, який оглядав хлопця, й заручився його підтримкою у вирішенні всіляких технічних проблем. Приємний німець запропонував з усіх питань звертатися особисто до нього. Залишалася лише одна проблема – гроші. Про них він говорив і з Дітмаром, але той лише вибачався і розводив руками, не бажаючи навіть обговорювати можливі варіанти надання такої позики. Надто велика сума.

Машину в Петра він замовив одразу, хоча й не знав точно, для чого вона йому знадобиться. Звісно, не на ній тягатися з тими, невідомими, якщо його умови все-таки приймуть. Для цього потрібно щось крутіше, надійніше.

Петрів «Жигуль» мав бути певною мірою страховкою, запасним варіантом, який, можливо, стане в нагоді, коли настане час зважитися на щось інше, ще авантюрніше. Можливо, цю машину доведеться десь сховати, щоб про неї не знав ніхто. І тоді страшні діри на її крилах відлякають можливих бажаючих покататися на чужому. Може, ця машина чекатиме його, поки робитиметься ризикована справа, котра має принести такі шалені гроші, а потім на ній доведеться втікати. І тоді, знову ж таки, її страшний вигляд повинен приспати пильність тих, хто його ловитиме.

Не в змозі вигадати щось придатніше для отримання грошей, Віктор знову й знову проганяв, наче відеоплівку, у власній уяві те, що мало би статися після початку «перегонів», обіцяних фірмою Павловича, хоча переговори щодо них зайшли у глухий кут. Ні, не про небезпеку для власного життя йшлося. Ризик утратити гроші, які потраплять до його рук, непокоїв його насамперед.

Можливо, ті, кого представляє Павлович, не очікують від нього особливих сюрпризів. Узяти й утекти саме від них ще на угорській території й там одразу ж у якомусь банку перевести кошти на клініку в Мюнхені. Це означатиме, що справу зроблено. А що тоді? Тоді він залишиться без майбутнього, адже кинув тих, кого належало б називати своїми. А таке не пробачається. Шлях додому буде закритим. До Зоряни також. А що, як їм відомо про Зоряну? Ну, нехай невідомо зараз, але стане відомо потім. Почнуть розпитувати по містечку, шукаючи його, і, звісно, випливе її ім’я. Що тоді? Ці люди можуть розвернутися оперативно – Зоряна з Олегом ще навіть не встигнуть виїхати до Німеччини.

Усе складалося погано. Не те щоб погано – дуже вже непевно. А його хвилювало єдине – передати гроші до місця призначення. Все. Далі – що буде, те буде. Коли над ним не висітиме це завдання, він викрутиться. Якось зуміє. Але ці щурі не хочуть приймати його умов. Куди ж подіти ці гроші, які опиняться у його руках?!

Віктор довго думав, перебираючи в голові різні варіанти. І все зводилося до одного – от якби був ще хтось, надійний, як він сам. Тоді він знайшов би можливість скинути йому готівку, а сам зі спокійною душею кинувся б у цю м’ясорубку. Але такої людини не було.

Робота у Франкенштейна підходила до завершення. Машина стояла на колесах, майстер налагоджував ще деякі дрібниці під капотом. Двигун працював як годинник, і сам Петро тер руки в передчутті випробування на дорозі агрегату, який у його майстерні ще не мав аналогів. А час летів невблаганно. Потрібно було наважуватися. На що?

Він просидів півдня в Петра, заважаючи йому й відволікаючи від роботи. Потім до вечора збирався, намагаючись передбачити кожну дрібницю. Те, без чого не можна було обійтися і від чого зупинялося дихання, залишилося на вечір. Бажання побачити її було дуже великим, і зараз він ніби й мав на це право, але не наважувався. Телефон давно перегрівся в руці, а годинник не пісочний, простий, підказував, що ще трохи – і дзвонити буде взагалі незручно.

Зоряна ще не спала.

– Добрий вечір.

– Добрий вечір…

– Це Віктор.

– Я… слухаю.

Зараз угамується дихання і проріжеться голос, достатній, щоб говорити про справи.

– У вас є номер рахунку?

– М-м… Так. У Промінвестбанку.

– Ні, це не дуже підходить, – мовив Віктор. – Необхідно зв'язатися з вашою клінікою в Мюнхені й вирішити питання про відкриття рахунку в якомусь із німецьких банків. Це можливо?

– Можливо, – з секундною затримкою відповіла вона. – Я можу зв'язатися з ними, мені дали телефони. Я це зроблю. Завтра. Вони передбачали таке. А… що, ти хочеш сказати – щось можна вдіяти?

Вона не питала, звідки Віктору відомо, що саме змусило її шукати грошей. Та, власне, Зоряну це й не цікавило.

– Я гадаю, що так. – Віктор перевів подих, відчуваючи, як нарешті заспокоюється серцебиття, що виникло після її відповіді, після перших звуків її голосу. Усе буде добре.

– Важко повірити, – сказала вона. – Що від мене залежить? Кажи, що я ще маю робити?

– Нічого. Завтра відкрити рахунок і чекати на мій дзвінок. Бажано скористатися при цьому допомогою доктора Клауса. Він обіцяв сприяти. І мені буде зручніше, адже саме з ним я тримаю зв’язок. А ще я хотів би знати, скільки у нас… – він виправився: – У мене часу. Наскільки це терміново?

– Не знаю… – промовила Зоряна.

У її голосі чулися приреченість, сум, невіра. Від цього хотілося вскочити в машину вже й летіти крізь будь-яку небезпеку, запропоновану ким завгодно. Їй було страшно й важко. «Не бійся, люба. Усе буде гаразд. Дякую тобі, що прийшла з цим до мене. Все своє життя я мріяв про таке. Я не дам вам пропасти…» – крутилося у його запамороченій голові. Як хотілося вимовити ці слова! Невже це не те, що потрібно жінці у такій ситуації? Можливо. Але тільки не від нього. Сказані ним, вони лише примусять її скривитися. І так, мовляв, голова пухне від проблем, а ще ти… А може, після цих слів Зоряна уявить той момент, коли доведеться розраховуватися за послугу, і мимоволі з відразою заплющить очі. Він промовчав. «Не бійся, Зоряно, не настане такий час. Не прийду я за розрахунком…» Напевно, пауза дуже затяглася, тому що вона запитала:

– Алло? Чому ти мовчиш?

– Усе гаразд. Гроші будуть. Можете не сумніватися. Майже сто відсотків. Хіба…

– Що – «хіба»? – У цьому запитанні, яке Зоряна насилу промовила, почувся жах перед майбутнім.

– Хіба раптом не стане мене самого, – криво посміхнувся Віктор. – Тільки це може перешкодити.

«Та чи не однаково мені – стане тебе чи ні? – уявилася одразу її відповідь. – Йдеться про Олега, а не про тебе. До того ж борги не треба буде повертати…»

– Не жартуй так, – натомість мовила вона. – Ти сказав щойно… Я… ще не вірю, невже це справді можливо. Завтра я відкрию рахунок… Я… буду чекати твого дзвінка.

– Добраніч вам.

– Добраніч тобі.

Тепер важко буде заснути. Другий дзвінок, той, який ще доведеться зробити за кілька днів, потрібно робити не напередодні справи, оскільки належить нормально виспатися. Тож доведеться відібрати з Олегового ліміту ще один день. Нічого, це в інтересах хлопця – адже Віктору знадобляться сили і ясна голова. У нього несподівано з'явилася несамовита впевненість, що зможе. Він вигадає, як вирвати ці гроші.

До того ж… можливо, це буде взагалі останній його дзвінок до жінки, задля якої він жив – жінки на ім'я Зоряна.

XXIX

Телефон розколов тишу о другій годині ночі. Віктор мацав рукою по столі у повній темряві, не здатний збагнути, що там його немає – адже табло світиться під час дзвінка. Він скочив на канапі й тільки тоді помітив спалахи під нею. Це ж він там лишив трубку! Чомусь було відчуття, що це саме той дзвінок, на який обов'язково потрібно встигнути відповісти. Так воно й було.

– Привіт. Вітю, ти ще там?

– А де ж мені бути?

– Та я вже все гірше уявив собі… – Це був Лема. – Ти ж казав, що банк грабуватимеш.

– Ну, днів за три ти б мене дійсно вже не застав, – подумавши, сказав Віктор. – Збирався…

– Що – справді?! Невже ти справді вчинив би наліт?

– Справді. Тільки не на банк. Є інші плани. Я ж казав тобі – питання життя і смерті. А ти не віриш.

– Абзац… Вітю, нічого не роби. Я дістану гроші. Чуєш? Тільки не роби дурниць. Я тут знайшов крутих спонсорів, усе буде окей. Чуєш мене?

– Чую, – промовив Віктор, ще не цілком усвідомлюючи спросоння суть цієї заяви. – Коли?

– За тиждень, – відповів Тарас. – Розумієш? За тиждень. Швидше ніяк не виходить. Але буде – гарантія. Тільки не вчуди чогось. Ніяких банків, ніяких нальотів, я тебе прошу. Я знаю, що ти нарваний… Усе зробиться без того. Ти зрозумів мене?

– Зрозумів, – запевнив його Віктор. – Але це точно? Ти гарантуєш?

– Звісно! Я ж кажу. Сто відсотків. Ну хіба би…

Живі інтонації Тараса показали йому, що Лема на останніх словах виразно розвів руками. І власна фраза, промовлена нещодавно до Зоряни, одразу прийшла на згадку.

– Розумію, хіба б цегла на голову впала…

– Щось на зразок того, – погодився Лема, – але, я сподіваюся, цього не станеться.

– Коли маєш у кишені сто вісімдесят кусків зеленню, усе може статися, – сказав Віктор. – Давай обговоримо конкретний план. Я тебе зустріну там, де тобі зручно. Краще одразу з літака. І відразу можна буде пустити в хід гроші, щоб не тримати в кишені таку готівку.

– Ні-ні, не переживай, – заспокоїв його Тарас. – Це не твій клопіт. Мене тут і проведуть, і відвезуть… Таким не переймайся. Чекай мене вдома. Повикидай усі «пушки», маски й забудь шлях до криміналу. Домовилися?

– Звісно! – Зітхнув полегшено Віктор. – Ти не уявляєш, що робиш зараз для мене. Я до останнього не міг повірити, що ти мене покинув…

– Ну куди ж тебе подінеш! – продовжував патякати всенародний кумир – очевидно, був у доброму гуморі. – Сергійович би мені не пробачив твоєї втрати. А знаєш, яка була би сенсація? Віктора Ждана, в миру Середу, автора всіх пісень Тараса Леми, який тримався в тіні, взяли на пограбуванні банку такого-то… Газети б щонайменше тиждень товкли!

– Не знаю, як буду з тобою розраховуватися, – перервав ці балачки Віктор. – Але все поверну.

– Розраховуватимешся зі спонсорами, – вагомо промовив Тарас. – Серйозні люди. Доведеться тобі виходити з підпілля. Реклама й таке інше… Тепер Войтович загребе тебе, це вже точно.

– Ти і йому казав?

– А хто ж спонсорів знайшов? Тому готуйся до нашої команди по серйозному – бабло відробляти. Ну, до цього ще дожити треба. Як ти кажеш, з такими грошима й цегла на голову може впасти. Шутка! Все, до зустрічі! Па!

– Бувай, – промовив Віктор. – Чекаю тебе. Дзвони, коли що.

Голова йшла обертом. Напевно, це диво йому наснилося. Невже цей дзвінок був насправді? Віктор, потрусивши головою і вмившись, знову взяв телефон. Ось він, дзвінок від Леми, зафіксувався. Отже, не наснилося. Ось тепер точно заснути не вдасться. Невже все так і буде? Йому не доведеться ховатися. Не доведеться потім ховатися й Зоряні, адже така перспектива існувала, якби він зв'язався з цією «прикордонною» мафією. А так… Тепер він з легкою душею «з потрухами» продасться іншій «мафії» – попсовій, у якій лізе догори цей несамовитий Войтович. Нехай робить із ним, що хоче. Це вже не матиме значення. А він зможе бачити Зоряну. Принаймні, як раніше. Живитися світлом з її вікон. І зараз це було найголовнішим.

Два вікна на другому поверсі спливли в уяві. Що, як вона зараз не спить? Що, як їй також відбило сон? Лежить і думає, чи дійсно виживе ця надія, яку він зародив у ній? Рука Віктора сама потяглася до трубки. Потреба зателефонувати була такою сильною… Але що він скаже? Розповість про Лему? Ну і що? Що це змінить? Вона й так кілька годин тому отримала від нього інформацію, що гроші будуть. Цього достатньо. Яка їй різниця, звідки? Від всенародного кумира чи видерті в бандитів? Головне – вони врятують Олега, її сина. Інформація ж, яку він міг їй повідомити, зараз у цьому відношенні нічого не змінювала, й нове в ній було тільки те, що вносило корекцію лише у його власну долю. Що їй до того? Трубка лягла на стіл.

Дні тяглися повільно. Франкенштейн з полегшенням відсипався, знизивши темп роботи. Третього дня, не витримавши, Віктор зателефонував до Тараса. Там усе було спокійно, і всенародний кумир порадив йому не смикатися й чекати, запевнивши ще раз, що все буде гаразд.

Ще день тинявся навколо хати та роз'їжджав околицями міста. Поїхати кудись подалі з метою згаяти час Віктор не міг – що, як з'явиться Лема? Раптом усе вдасться влаштувати раніше? Коли до кінця тижня залишалося два дні, він наважився зателефонувати на номер, який завжди був забороненим. Зараз мав право, адже Зоряна переживала. А швидше, його самого домучувало те, що товклося всередині.

– Так. Слухаю.

– Добрий вечір. Це Віктор. Пробачайте за пізній дзвінок. Просто телефоную сказати, щоб ви не переживали.

Вона мовчала.

– Усе йде своїм ходом, лишилося зачекати кілька днів.

– Дякую. Я відкрила рахунок, – промовила Зоряна.

– Тепер це вже не обов'язково, підійде й наш, – сказав Віктор. – Але нехай буде про всяк випадок.

Він записав обидва номери. Телефон мовчав.

– Гаразд. Пробачте, що потурбував. Коли все буде готовим, я зателефоную.

– Я чекатиму.

Нова гарача хвиля мимоволі розлилася у ньому від цих слів. Хоч і знав, що чекатиметься на гроші, а не на нього, не на його дзвінок. І проте, варто було зробити хтозна-що, аби тільки почути ці два слова, промовлені до нього Зоряною – байдуже, що вони означали. Він бачив, як розтуляються її губи, вимовляючи це, а слова повторювалися й повторювалися у голові, примушуючи забути геть усе.

«Я чекатиму…»

Коли з-за дерев виплив чорний джип, перевалюючись нерівною дорогою, щось у ньому здригнулося. Куди ще могла прямувати така машинерія у цьому глухому закутку, як не до нього? Віктор закляк на колоді, на який сидів. Звідси, з горбка добре проглядалася хата, але було видно і його, адже він не ховався. Хто це? Ну, не «Мадяр» же, кінець кінцем… Кого чорти несуть? А коли слідом за джипом з’явився «Ніссан», трішки інші думки ворухнулися у ньому. Невже Тарас? Так швидко…

Усе прояснилося, коли з машини вийшов Павлович. Він потягся і обдивився довкола. Потім махнув Віктору рукою. «Отже, ще не здихався я цієї приємної компанії»… Віктор спустився з пагорба й подав руку йому і ще другому, тому, хто їхав у «Ніссані». Людині, з якою не зумів домовитися кілька днів тому.

– Ну здоров… Приймаєш гостей?

– А це що – «Летючий Мадяр»? – замість відповіді запитав Віктор.

– Ще й який летючий! – сказав Павлович. – А такого б аса, як ти, посадити – ще краще б літав. Ну то що, будеш запрошувати?

– Апартаменти дуже скромні, – знизав плечима Віктор. – Хоч порядок наведу…

Він увійшов першим і, вказавши гостям на кухню, прослизнув до «Зоряниної» кімнати. Знадобилася якась мить, щоб штик-ніж опинився в рукаві. Скільки їх? Навіщо приїхали? А знайти його виявилося легше, аніж здавалося.

Вони увійшли тільки вдвох і тепер сиділи на кухні, здивовано розглядаючи зашарпані стіни.

– Що, зовсім бізнес не йде? – співчутливо мовив гість. – А зі сторони складалося враження, наче нормально…

– Та, взагалі, не жаліюся, – розвів руками Віктор.

– То зроби євроремонт! – здивовано вигукнув Павлович.

– Навіщо?

– Як навіщо? От я приїхав і мене вже мучить совість, що забагато беру з тебе, на життя не залишаю.

– Ні, все нормально, – заспокоїв його Віктор. – Не турбуйтеся. Просто звик жити скромно.

– Угу… – Павлович постукував пальцями по столі і продовжував розглядати інтер'єр. Нарешті подивився на Віктора і мовив: – Значить так, Вітю. Ти бачиш, ми самі до тебе приїхали… Словом, усі умови твої приймаємо. Ну, майже всі.

– Які умови? – не зрозумів Віктор.

– Ті, які ти висував, а ми не погоджувалися. Тепер можливий у деякому розумінні компроміс. Ось.

Павлович дістав нове шкіряне портмоне, розкрив і витягнув звідти пластикову картку.

– Триста тисяч. Ти хотів сто вісімдесят одразу. Вони твої всі. Ти просив наперед – маєш.

– Тобто я можу отримати їх просто зараз? – Віктор проковтнув мимоволі.

– Ну… не зовсім… – Павлович збирався з думками й було видно, що зараз почне пояснювати вузькі нюанси справи. – Гроші по картці ти можеш отримати в будь-якому філіалі цього банку й будь-коли. Треба лише знати код. А його, сам розумієш, сказати тобі зараз ми не можемо. Нам також потрібні гарантії. Ось ти зараз схопиш картку, даси нам обом по голові – і шукай вітра в полі. Ну, пробач, це я так, образно. Але існує варіант, який влаштує всіх і навіть задовольняє умови, які ти висунув.

– Мені потрібні сто вісімдесят тисяч негайно, – сказав Віктор. – Ось мої умови.

– А нам потрібна гарантія, що ти не кинеш, – сказав Павлович. – Тому пропонуємо зробити так. Ти ідеш у місті «А» до банку «Б» і, пред’явивши відповідні документи, отримуєш доступ до камери схову. У камері схову лежатимуть папери, які декого цікавлять. І оті «дехто» слідкують дуже пильно за тим, хто з'явиться, щоб забрати їх. Після того, як відкриєш камеру, ти, вважай, засвітився. Далі навіть не має значення – забереш ти ті папери чи кинеш на підлогу. Тебе почнуть пасти, щоб глянути, на кого ти їх виведеш. Тікатимеш – тебе ловитимуть, ну й далі… як зумієш. Це сторона справи, яка цікавить нас. Тебе ж цікавить отримати гроші і, як ти казав, переказати їх кудись там… Тож код від твоєї картки вже там – серед документів. Січеш? Для того, щоб знайти код, ти мусиш влізти в ці папери й таким чином автоматично виконуєш свої зобов'язання перед нами. Далі в тебе не буде іншого шляху, окрім докласти всіх зусиль для втечі. Між іншим – для того, щоб забезпечити собі ці гарантії, ми пожертвували нашою людиною. Хтось мусив відчинити камеру й покласти туди отой код, яким ти скористаєшся. Ну, звісно, хлопця цього взяли без особливих зусиль. Він помітив хвіст за собою і спробував втекти. Не вдалося. Ніхто його більше не бачив.

…Он як воно повернулося. Він розмовляє зараз із людьми, з якими взагалі наче й не потрібно більше зустрічатися, адже допомогу обіцяв Тарас – як казав, на двісті відсотків. То навіщо це? Але Тараса тут ще немає, а вони є. Тарасових грошей ще треба дочекатися, а ці тут. Ну, майже тут. Хоча… Вони також примарні. Але шлях до них – ось він!

Долоні самі обтерли обличчя.

– А мої гарантії? – нарешті запитав Віктор. – Які будуть мої гарантії, що не «кинете»?

– Ось твої гарантії! – невдоволено скривився Павлович, вказуючи на картку, що стирчала з портмоне. – Зараз їдемо до будь-якого банку, ставимо картку, вводимо код і ти переконуєшся, що гроші є на рахунку. Можемо навіть взяти кілька доларів… Навіть кілька «кусків»! Ну, звісно, не сто вісімдесят. Картку забираєш одразу. А от у банку ти береш хоч сто вісімдесят, хоч усі одразу й переказуєш прямо там. У приміщенні тебе не чіпатимуть – гарантія.

– А код? Якщо серед тих документів не виявиться цидулки з кодом?

– А який нам сенс? – втрутився компаньйон Павловича. – Ти бачиш, що це за картка? З неї отримає гроші лише той, у кого вона в руках. Тому для нас ці бабки однаково втрачені. До того ж припустімо, ти не отримав грошей і хочеш нам помститися. Не виходиш із банку й не влаштовуєш перегонів. Для нас тоді всі витрати марні. Звісно, тебе це не врятує, але й нам обламається.

– Січеш – яка ситуація? – знову підключився Павлович. – Ми нічого не виграємо, зашкодивши тобі отримати гроші, і навіть програємо. Ми свої зобов'язання перед тобою виконуємо першими. Зауваж. Ну, правда, у тебе після цього не залишається іншого шляху, як виконувати свої перед нами, бо як зловлять – то сам розумієш. Таким чином, усі задоволені.

– А якщо мене зловлять і я здам вас? – запитав Віктор.

– Його ти не знаєш, – кивнув Павлович на приятеля, – тому йому твоя «здача» по барабану. А я… я стара людина. Чого мені вже боятися?

Звісно, це була неправда. Очевидно, існувало щось таке, що давало старому підстави не перейматися такими речами.

Віктор мовчки дивився на картку. Мовчав і той, другий, вигляд якого красномовно говорив, що саме він, а не Павлович, мав би бути головним у цих справах. Мовчанка запала надовго. Нарешті Віктор підвівся й повільно витягнув із шафи турку, потім коньяк і каву.

– Пригощатимеш? – запитав Павлович.

– Ви ж самі кажете – не перший рік знаємося, – пояснив Віктор. – Вам завжди радий. Вашого колегу знаю лише з вигляду, але ваші друзі – також мої гості.

– А гроші так і валятимуться на столі? – запитав Павлович. – Може, сховав би… А то й до банку б з’їздили – перевірили.

– А ви поспішаєте?

– День ділових людей завжди розрахований, – знову озвався другий.

– Тоді скажіть, скільки часу ви мені відводите?

– Часу на що? – не зрозумів «серйозний».

– На прийняття рішення, – спокійно пояснив Віктор.

– Про яке рішення мова? – скинув бровами Павлович. – Ти, Вітю, умови сам висунув. Ми їх приймаємо. Що будеш вирішувати?

Віктор мовчки поставив турку на плиту і, розкоркувавши пляшку, плюснув усім трьом на денце.

– Про умови йшлося більш як тиждень тому. – Він намагався висловлюватися чітко й дохідливо. – Я казав вам, Павловичу, що мені дуже потрібні ці гроші, надзвичайно. Обіцяв усе зробити, тільки б отримати їх чимскоріше. Ви не погодилися. Тому довелося запустити інший механізм отримання цієї немалої суми. Зараз він працює. А я чекаю і ось-ось повинен дочекатися.

– Ціну вирішив набивати? – прямо запитав Павлович.

– А чого її набивати? – не зрозумів Віктор. – Ви й так наперед погодилися на будь-яку? Казали ж – хочеш «лимон», на тобі «лимон». Куди ж її набивати?

На цей аргумент гості не змогли знайти заперечень.

– То ти не згідний, так розуміти? – Кремезний вперся у нього поглядом.

– Я хочу знати, скільки в мене часу, щоб відповісти на це запитання, – ще раз повторив Віктор. – Павловичу, ви ж мусите мене зрозуміти. Ви ж знаєте, отримати такі бабки – це не раз чхнути. Дайте хоча б годину оговтатись. Я мушу знати, в якому стані інший шлях здобуття грошей, що робиться там.

Вони перезирнулися.

Не чекаючи на відповідь, Віктор налив кави й узяв мобільний. Руки тремтіли. Те, що лежало на столі, притягувало погляд. Голова поверталася сама, щоб побачити портмоне з пластиковою карткою. І на його місці починали маритися пачки грошей, яких було стільки, що це гарантувало вирішення всіх справ негайно. Він намагався не дивитися туди, але картка все одно залишалася в полі зору, і тоді він ковтав мимоволі, розуміючи, що збоку неможливо цього не помітити. Вони були тут. Ну, майже тут. Але Тарасові гроші також мають скоро прибути. І ціна, яку доведеться сплатити за них, набагато менша!

Тарас не відповідав. Віктор набирав номер його мобільного знову і знову, але включення не відбувалося. Йому стало спекотно. У пастку йти не хотілося. Ні, він пішов би не вагаючись, якби знав, що іншого виходу немає. Проте інший вихід існував. Щоправда, поки що тільки гіпотетично. А якщо не з’явиться Тарас? Якщо в нього щось там зірветься? Тоді цього моменту, коли варто лише простягти руку, вже не повернеш.

Гості мовчки пили каву. Час минав. Лема як крізь землю провалився. А може, зараз він уже в літаку? І тоді за кілька годин… Гроші, що лежали поруч, на відстані простягнутої руки, пекли долоню. Пластикова картка в уяві перетворювалася на човен, здатний доплисти до того заповітного берега. Її берега.

Турка знову грілася на вогні, а телефон нарешті відповів. Щоправда, це був інший номер.

– Привіт, Олю, – мовив Віктор. – Пробач, що турбую, але в мене проблеми. Допоможи терміново знайти Тараса. Або Сергійовича. Не можу зв’язатися. Ти ж їх усіх знаєш там… Хай знайдуть кінці, дуже треба!

– Гаразд, я спробую, – відповіла вона. – Щось сталося?

– Сталося. Ти не уявляєш, як мені це потрібно. Потрібніше просто не може бути, повір.

– Ну, якщо ти так кажеш, то… це пов'язано з нею? – запитала Ольга.

– Так. Пробач. Якщо у двох словах, то… словом, велика біда і я повинен… Я повинен, розумієш? Хтось із них зможе мені допомогти. Будь ласка…

– Розумію, – сказала вона. – Я спробую. Правда. Віку, ти тільки заспокойся. Зроблю все, що можливо. До речі, ти сам дзвонив їм?

– Тарасові, але номер не відповідає.

Ольга продиктувала йому номер мобільного Войтовича. Але результат був таким самим.

І він чекав. Кава знову лилася в чашки, гості, які явно не бажали упиватися коньяком, барабанили пальцями по столі. Збігала година.

Телефон задзвонив несподівано, хоча на цей дзвінок чекалося. Не дивлячись на табло – хто дзвонить – Віктор прийняв дзвінок. Усе-таки Ольга зуміла – це був Войтович.