Текст книги "Переможець отримає все"

Автор книги: Олексій Волков

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 28 страниц)

V

Петю Франкенштейна («у миру» – Попадинця) знала половина міста, яка вперто не бажала ходити на власних двох і користувалася для пересування металевим мотлохом на чотирьох колесах. Усе подвір’я біля його будинку було завалене частинами кузовів, дверцятами, капотами тощо… Він різав їх, зліплював докупи, створюючи іноді справжні шедеври, чим виправдовував своє дотепне прізвисько.

На подвір'ї та в гаражі Петра Попадинця товклася різна клієнтура – і звичайний пересічний з «шостими» чи «сьомими» «Жигулями», і скоробагатьки, які примудрялися потовкти, часом сп'яну, блискучі боки своїх іномарок, і скромні селяни на «Москвичах», що давно вже не вироблялися й доживали свій вік у доволі занедбаних оселях…

Петро не відмовляв нікому. Завалений залізяччям по саму голову, він вибирався іноді з гаража, щоб передихнути і глянути на Божий світ, обіцяючи при цьому кому на завтра, кому на другий тиждень, а кому на осінь чи й зиму. І вся ця очікуюча клієнтура товклася навколо нього, циркулювала, приїжджала та від'їжджала, утворюючи на вузькій вуличці справжні затори. Невдоволені клієнти, яким горіло їхати, «сідали йому на голову», і тоді Петро, вилаявшись та психонувши, кричав, розмахуючи руками, що кидає все «к чортову мать» і їде в Америку. На це йому незмінно відповідали, що, мовляв, ти не виїдеш навіть за межі міста – колеса попробиваємо. Петро лише зітхав і далі брався до роботи.

Віктор вдивлявся у темряву подвір’я. Десь має бути прив’язана чи відпущена кавказька вівчарка, що стереже все це багатство. Так і не видивившись пса, він почав кидати у вікно грудками.

– Що… гонщику… – Позіхнув Петро, вилізши з хати.

– Та нічого. Роботу тобі привіз.

– Ну, звісно… Хіба ти можеш щось людське привезти? Роботи у мене й так вистачає. З тієї вилізти не можу.

– Відчиняй ворота, – похмуро запропонував Віктор.

– Зразу ворота… Може, тебе ще й до гаража? Диви, яка черга!

– Я поза чергою. Відчиняй.

В очах Петра з’явився інтерес:

– Ану-ану… Невже ввалився кудись? От і дочекався я! – він потирав руки, демонструючи «українську натуру». – Ану-ану! Подивимося, як ас нарвався… нарешті… г-гонщик…

Насилу заведену в гараж «дев’ятку» Франкенштейн розглядав довго й зацікавлено.

– Скільки коштуватиме?

– Ну, так зразу і скільки… – Петро ходив навколо, відчиняючи дверцята потовченої машини, її капот, і зосереджено кривлячись. – Щоб я здох, не схоже це на звичайну аварію… Або конкуренти по ній кувалдою товкли…

– Конкуренти… – погоджувався Віктор.

– Або в якомусь авторалі брав участь…

– Брав…

– Ну, машина ж «нульова»!

Нарешті лідер місцевого автосервісу задовольнив цікавість і, ще раз обдивившись, сказав:

– Усе міняти треба – крила, двоє дверей… Гаразд, лишай.

Ворота гаража зачинилися, залишаючи всередині понівечену «дев'ятку», котра, якщо б могла думати, ніколи б не повірила, що може знову стати «нульовою» й навіть продатися на базарі.

А Віктор залишив володіння Франкенштейна цілком задоволеним. Адже втрачених чотири сотки «зелених» були явно не тим, чим зараз належало перейматися перш за все.

* * *

Це був рік, коли на одній шостій земного суходолу, якій недовго лишалося називатися СРСР, уже зароджувалися великі зміни. Перебудова прогальмовувала і – всі це бачили – перетворилася на відверту фікцію, в яку вже не вірив ніхто. Політики перетворювалися на злочинців, злочинці – на економічних королів та олігархів, а народ, здійснивши сексуальну революцію та отримавши в необмеженій кількості релігію і свободу слова, силкувався збагнути, у що це все виллється найближчим часом. Але нікому, жодній душі, навіть наснитися не могло про розпад імперії під назвою Радянський Союз і загибель світового комунізму.

Їх везли на здоровезних «Уралах» дорогами, навколо яких переважно стояли ліси. У критих брезентових кузовах сиділа різнобарвна компанія чималеньких хлопців. Їх загрузили в загальні вагони і звезли до Вільнюса, звідки вже кілька годин, розіпхавши по вантажівках, трусили вузькими, часом горбатими дорогами Литви. Вони травили анекдоти, гиготіли й хохмили, здебільшого ще під газом після прихованої у поїзді горілки та дешевого «чорнила», проте в кожного на серці було своє пережиття, своя тривога, свій страх. Новизна оточення, невизначеність, майбутні фізичні труднощі та небезпеки, випробування, часом дідівщина. У кожного з них, оцих учорашніх дітей, був свій головний біль, пов’язаний з тим, що називалося армією. І ці тривоги та жахи, які важко було заглушити гиготінням та щирим матом, виходячи з різних хлопців, дивним чином перепліталися і створювали своєрідне неспокійне біополе, розбурхану хмарку, гарячий ореол над кузовом кожної машини. Та серед цього неспокійного виру існувала одна абсолютно холодна точка, яка разюче контрастувала білою плямою на тлі загального хаосу емоцій та відчуттів.

Худий та змарнілий білявий хлопець, заплющивши очі, мовчки притулився спиною до зелених дощок кузова, що здригався на ямах. Хлопець не реагував взагалі ні на що, наче весь глум та дальня дорога його не стосувалися. За останніх дві доби в цій різнобарвній юрбі до нього наміцно приліпилося глузливе прізвисько «Афганець», але йому було байдуже. Хлопця звали Віктор Середа.

Їх вигрузили у якійсь обгородженій зоні з кількома дерев’яними будинками, схожими на бараки, і після двогодинного очікування повели до бані. Відразу після цього видали форму – просту солдатську, від якої не пахло ніяким ВДВ, і лише смугасті тільняшки говорили про те, що це не є звичайні війська.

Служба почалася з того, що койки виносилися з бараків, розбиралися, після чого там милася підлога. Потім койки збиралися й заносилися назад. Багато хто не розумів, для чого їх розбирати, адже площини навколо було вдосталь, і вони непогано стояли б і так. Але це місце не належало до тих, де слід щось розуміти. Останнє їм пояснювали сержанти, яких на такий барак було п’ять-шість чоловік. Вони не лякали новоприбулих і не поспішали демонструвати з перших днів усі принади явища під назвою «дідівщина», хоча й одразу повитрушували всі рюкзаки молодого поповнення – мовляв, «мамінимі пірожкамі єщо нєделю срать будєтє».

Новобранець Віктор Середа ні з ким не говорив і тихо та справно, хоч і без особливого завзяття, виконував те, що наказували. А коли його ніхто не займав, сідав, де доведеться, і заклякав на місці. Ще на обласному призовному пункті, коли комісія скінчилася й ніхто не збирався повідомляти йому результати відбору, він сам підійшов до полковника, який, вочевидь, був у них головуючим. Запитання було те саме – чи потрапить він до Афганістану. Навіть той, з неприємними очима, здивовано обернувся, здіймаючи брови.

– Аякже, – відповів лисуватий полковник. – Раз просився – то обов’язково. От пройдеш підготовку, за рік станеш вояком, тоді й потрапиш. Таких горобців, як ти, туди не направляють. Тому служи справно.

Отож тепер потрібно було згаяти час. Рік – то й рік, якщо вже інакше не можна. А потім… Те, що буде потім, займало всі його думки. Кожну вільну хвилину він переживав знову й знову один і той самий момент – коли в руках у нього опиниться автомат з повним боєкомплектом, а попереду буде лише ворог. Більше він не хотів від життя нічого. Не тому, що люди в чалмах з вузькими очима зробили йому щось погане. Не тому, що бажав визволити «дружній» афганський народ. І навіть не тому, що хотілося загинути на зло їй, щоб знала…

Природа його бажання була зовсім іншою. Доля познущалася з нього. Познущалася жорстоко, хоч він і не заслужив цього. Вона була безжальною, немилосердною, робила з ним, що хотіла, й не існувало навіть найменшої можливості не те що зарадити собі – хоча б дати їй якусь відповідь. Досі вона, кривдячи його, сама залишалася недосяжною. І лише там з нею можна буде зустрітися в жорстокому, смертельному протистоянні. Нехай вона матиме обличчя навіть бородатого душмана – байдуже чиє. Головне – вона стане вразливою. І тоді він зовсім по-іншому стикнеться з нею, можливо, навіть востаннє в житті. Байдуже, адже воно давно втратило сенс.

Ні, Віктор не повертався подумки до жінки на ім’я Зоряна й не переймався тим, знає вона, що трапилося з ним, чи ні. Хоча ім’я це було присутнє в ньому завжди. Щоправда, тепер воно відступило на другий план, кудись у директорію підсвідомого. Це відбулося того вечора, коли він сам-один довго сидів на могилі матері. Йому однаково було, сумуватиме ця жінка, дізнавшись про свою роль у тому, що сталося з його мамою і ще станеться з ним, чи ні. А відчуття, що вона зараз із кимось, давно втратило ту жахливу болючу гостроту, яка вражала наскрізь його понівечене єство. І це полегшувало очікування моменту, коли нарешті вдасться зробити цей крок – крок до розв’язки.

– Духи, вішайтеся!

Це кричав здоровезний мурмило в тільнику, виглядаючи з вікна другого поверху казарми. На його правому плечі синіло якесь татуювання, й він либився від душі, передбачаючи справжню забаву впродовж останніх півроку своєї служби.

– Духи! Духи приїхали! – лунали крики в казармах і розносилися через роззявлені вікна, примушуючи стискатися серце не одного з числа поповнення, яке зараз проводили строєм по асфальтованих доріжках військової частини.

– Духи, вам кінець! – доносилося ще звідкись.

З усіх вікон висувалися однакові задоволені, ні, просто щасливі пики в тільняшках, на спортмайданчиках припиняли тренуватися. Просто зараз, цієї миті для них, тих, хто називалися дембелями та дідами, починалося справжнє свято – привезли молоде поповнення.

Ті, що йшли внизу, озиралися, збиваючись з кроку від цього лементу й передбачаючи початок того, що, здавалося вже, за якимось щасливим та неочікуваним збігом мало їх минути. Відтепер починався самий «смак» військової служби. Саме тут, у військовій частині № 1527, оці самі, які виявляли зараз неабиякі прояви радості, допомагатимуть їм стати справжньою «десантурою». Усі вони – ті, хто крокували під вікнами в напрямку плацу, в загальних рисах могли припустити, що почнеться тепер. Проте ніхто не міг уявити, яких конкретних форм для кожного з них набуде явище, відоме під назвою «дідівщина», без якого, за щирим переконанням усіх ешелонів армійської влади, не мислимий порядок у військах.

І лише одного з цієї незграбної новоспеченої зеленої, як у прямому, так і в переносному значенні, маси подібні речі не турбували.

– Так, це мій, – сказав без жодного вступу здоровий та дещо незграбний сержант, тицьнувши пальцем у груди Віктору. – Значить так, дух, ти знаєш, куди попав? Так точно, трш-сержант! Що, я маю за тебе відповідати? Ну?

– Так точно, товариш сержант, – байдуже мовив Віктор.

– Значить так, – не міг натішитися той, – койку застелити. Оцю койку. Бігом. Як фамілія?

– Середа.

– Ой, бля! – сержант схопився за голову. – Оце так попався мені… Середа… Ето што, от слова срать? Ти што, хахол?

А навкруги робилося загалом те саме. На шістдесят «стариків» у роті припадало двадцятеро молодих – «духів», тому дефіцит був налице.

Койка застелилася погано, й сержант Карпов злісно розкидав постіль по металевих пружинах. Упродовж двох годин Віктор тільки й займався тим, що складав її знову, щоразу з одним і тим самим результатом. Нарешті прискіпливий «дід» повів його до вмивальників.

– Значить так, – авторитетно заявив сержант Карпов, – в учебці тебе ні хрена не навчили. Доведеться мені. Ти знаєш основний принцип в армії? Не вмієш – навчимо, не хочеш – примусимо. Хто не хоче робити те, що легше, робить те, що важче. Рядовой Сєрєда! – несподівано загорлав він на повен голос. – Упор льожа прінять!

Віктор виконав наказ. Після цього довелося віджиматися. А Карпов стояв, колупаючись сірником у зубах, і зупинявся в рахунку, коли хотів. Нарешті Віктор перестав відчувати руки й упав грудьми на плитку підлоги. Увійшов ще хтось.

– Я не зрозумів, це дух, чи глист із чиєїсь задниці виповз? – запитав він Карпова.

– Не знаю, – похмуро відповів той. – Зараз подивимося. Якщо зуміє помити парашу, значить, дух, якщо ні – то глист. А глистів давити треба. Встать!

Він вказав Вікторові на швабру та відро, а потім приніс власну форму і труси на додачу.

– Сьогодні моя черга тут мити, – сказав він, – значить, автоматично, – твоя. Ясно?! ХБ моє випрати. Тільки спочатку ХБ, а потім парашу! – він красномовно постукав при цьому себе по лобі.

– А чим мити? – запитав Віктор. – Тряпки немає.

– Ти шо, обурів, дух? – Карпову навіть перехопило подих. – Тільки зайшов, а вже питання ставити? Знайти!

– Де?

Рот Карпова роззявився сам собою.

– Упор льожа прінять!!!

І знову до падіння грудьми на зашаргану плитку.

Життя в казармі все-таки, нарешті, заспокоювалося. Закасавши рукави, Віктор набрав у відро води, начепив на швабру труси сержанта Карпова, зверху – його ж форму й почав мити підлогу в туалеті. За годину вона блищала, а сержантське ХБ сушилося тут же на батареї.

– Духи! Усім кінець!!! Де хахол? Уб’ю суку! Де мій дух?!

Сержант Карпов мало не плакав, літаючи по казармі зі своїм ХБ. Щойно скінчився ранішній семикілометровий крос, який проводив спортрук – невисокий жилистий «летьоха». Бігли на совість, а лейтенантові постійно ввижалися то «вспишка слева», то «вспишка справа», і тоді вся колона роздягнутих до пояса солдатів миттєво падала в пилюку, а за кілька секунд підхоплювалася знову. Після цього Віктор ледве додибав до вмивальника тремтячими ногами. Його, щоправда, вже не тягли, повісивши руки собі на плечі, як у перший місяць «учебки», але ноги ще тремтіли й дихання довго не могло відновитися, а в роті залипало й залипало від густої слини.

Карпов загальмував від несподіванки, таки знайшовши його, на що, очевидно, вже й сам не сподівався.

– Хахол, ти шо, припух? Шо ти нею робив?

– Прав, – відповів спокійно Віктор.

– Як прав? На, нюхай! – він тицьнув форму під ніс «духові», який лише відвернув обличчя.

Виявилося, що агресивний, але простакуватий сержант не зрозумів з першого разу, що ж саме робили його формою та трусами, а можливо, цей вчинок був першим свого роду за всю історію існування «дідівщини» у військовій частині № 1527.

– А, я зараз тебе навчу прати…

Віджимання знову проводилося «до втрати пульсу», а коли Віктор зрозумів, що, опустившись на зігнуті руки до підлоги, більше піднятися не зможе, несподівано побачив носок сержантового чобота перед очима. Команду зігнути руки він проігнорував.

Хтось натиснув зверху, і він вкарбувався-таки носом у цей чобіт.

– Що ти робив з моїм ХБ? – не вгавав сержант, коли Віктор випростався на тремтячих ногах.

– Мив парашу, – відповів той майже по складах. – Ви ж не дали ганчірки…

Удар у щелепу затьмарив його свідомість. Він не був надто сильним, але в голові зразу ж запаморочилося, а в очах з’явилася пелена, що помалу почала розсіюватися. А навколо вже зібралося вдосталь глядачів, які не проти були розважитися. Коли ж в очах розвиднілося, а сержант глянув кудись убік, ловлячи сказане кимось, Віктор коротко та, як самому здалося, сильно вдарив в обличчя, цілячи під око. Ляснуло доволі смачно, проте Карпов не впав і навіть не дуже хитнувся, лише розкрив рота від несподіванки, а наступної миті для Віктора все потонуло у цілковитій темряві.

У строю командир взводу лейтенант Мурадян похмуро підійшов до Віктора й запитав, що в нього з обличчям.

– Упав, – відповів той.

Форму ввечері йому дали прати знову, причому Карпов грозився, що якщо хоч комусь із «дідів» вдасться після цього щось «занюхати», Віктор не дослужить до «фазана».

Казарма заспокоїлася. Віктор сперся руками на вмивальник. Долоні пекли, ноги підкошувалися, щелепа боліла. Та що – щелепа… Здавалося, на всьому тілі немає жодного живого місця. Він лише на кілька секунд дозволив собі заплющити очі. Потім узяв швабру, намотав на неї труси, зверху ХБ і, зануривши все це у відро, «повіз» по смердючій підлозі.

Сержант Карпов волав не своїм голосом, а всі, хто чим був зайнятий, покидали справи, передбачаючи стати свідками подій, значно цікавіших за вчорашні. Тепер уже «духа» не довелося довго шукати. Сержант бив виключно в живіт, дбаючи про те, щоб на тілі Віктора лишалося якнайменше слідів. Той лише затулявся, хапаючи ротом повітря й напружуючи прес, який слабшав з кожним наступним ударом. Отямився Віктор на підлозі. Вдихнути ніяк не вдавалося, і він робив це лише губами, розуміючи, що так собі не зарадить. Усі продовжували стояти навколо них, сиплячи приколами. Нарешті вдалося. Один раз. А далі вже пішло легше. Скоро він стояв на одному коліні, а потім і на ногах. Дихання більше не перехоплювало.

– Ну што, хахол? Ану встать!!!

Кулак Віктора описав дугу, але не потрапив у ціль, адже цього разу його «дід» не ловив гав. Удар було блоковано, й дихання знову забракло. Довелося сісти навпочіпки. Підвівся нескоро й одразу отримав ще кілька болючих стусанів – цього разу по ногах. А за кілька хвилин зробив ще одну спробу дістати обличчя Карпова. Це було неможливо. При всьому бажанні. Довелося лише стояти, затуляючись і ловлячи нові й нові удари. Забаву скінчив сигнал шикуватися.

Сержант Карпов був зайнятий важливою справою – вирізав з шинельної тканини викройку для свого «дембельського» альбома, який значно відставав від темпів його просування до «дембеля». Таку важливу справу не хотілося довіряти комусь і, висолопивши язика, він завзято працював не надто гострими ножицями. Ніхто не озвався до нього, навіть його друзі, навіть ті, хто бачили, що Віктор рішуче, по прямій, кульгаючи, просувається до нього. Він не одразу зрозумів, що сталося, коли від удару в ліве вухо задзвеніло в голові й взялися паволокою очі. У цей удар було вкладено все, що залишалося у Віктора на той час. Шинель та ножиці випали з рук Карпова, а сам він ще й гупнувся потилицею об верхнє ліжко, намагаючись підвестися. Віктор стояв за кілька кроків у глухій обороні, розуміючи, що захиститися, звісно, не вдасться, а навколо цієї миті більше ніхто ні про що не думає.

На ліжко його у прямому розумінні висадили. Цього вечора форму Карпова прав інший «дух», адже Віктор фізично не міг цього зробити. А можливо, сержант Карпов зрозумів, що після ще одного використання не за призначенням її доведеться просто викинути.

Ніч розірвалася гуркотом та жахливими криками й лайкою. Солдати, перемучені за день, прокидалися, зіскакували з ліжок, і скоро майже всі зібралися в епіцентрі нічної події. Карпов сидів на своєму ліжку в трусах і намагався зупинити кровотечу з носа. А звідти юшило і юшило. Ніс скривився набік і опухав просто на очах. Сержант кліпав, задирав голову догори, ковтаючи власну кров, і був цієї миті повністю безпорадним.

А Віктор знову стояв за два кроки від нього впівоберта у глухому захисті, розуміючи, що за кілька хвилин йому вже ніщо не допоможе. Але Карпов був у повному «відрубі». Три місяці «учебки» не пропали даремно. Раніше Віктор попри все бажання не зміг би втнути такого. Кілька хвилин тому, щойно здобувши здатність пересуватися, він дійшов до койки свого кривдника, який хропів носом догори, і спромігся коротким рухом нанести удар ліктем згори донизу, підсиливши його вагою власного тіла.

Скривавленого Карпова повели на МПП. А Віктора мовчки взяли попід руки кілька сержантів і вивели знову ж таки туди, до умивальників. Двоє «розіп’яли» за руки до стіни, а третій підійшов упритул.

– Ти що, дух, озвірів? Ти що? Знаєш, що тобі за таке треба зробити?

– Я не винен, – відповів Віктор. – Він перший мене вдарив. А віддати скоріше я не міг, бо взагалі не стояв на ногах. Я ж не винен, що він уже спав.

– Що йому зробити? – невідомо до кого звернувся сержант, який стояв перед ним.

– А що, дух розумно каже, – несподівано мовив хтось поруч. – Він лежав відрубаний. Кожний має право за себе стояти. Он прийде завтра Карп – нехай розбираються сам на сам.

– Ну, живи до завтра, дух…

Карпов з'явився лише наступного дня надвечір. У госпіталі ніс сержанта, і так схожий на видовжену бараболю, порівняли. З нього ще стирчали ватні тампони, тому «Карп» дихав ротом і страшенно гугнявив, що викликало регіт його товаришів, які сподівалися цим самим реготом ще більше розлютити його.

Їх провели до тієї самої умивальної кімнати, де вони залишилися без свідків. Так наче диктували неписані закони. Але ніхто не сумнівався, що після перших звуків двері відчиняться – ну як можна таке пропускати… Віктор стояв у кутку, а поранений «дід», збираючися з думками, походжав перед ним, очевидно, гадаючи, як досягти найліпшої сатисфакції. Він демонстративно подивився на себе у дзеркало й поправив вату, що стирчала з носа. Опісля зробив кілька рухів, наче розминаючись. Потім прийняв стійку і щосили вгатив кулаком у стіну, відвалюючи білу керамічну плитку.

– Ну, що, дух, – нарешті запитав він, різко зупинившись перед Віктором, тоном, який давав зрозуміти, що ось тепер-то все робитиметься по серйозному й не на жарт. – Ти хоч розумієш, що зараз з тобою буде?

– Я-то розумію, – рівно та тихо відповів йому Віктор. – Ти мене зараз або заб’єш на смерть, або не на смерть, одне з двох.

– Правильно! – несподівано зрадів Карпов.

– А ось ти точно не розумієш, що потім буде з тобою…

На простому російському обличчі сержанта навіть з'явилася якась тінь нерозуміння та подиву після цих слів, а Віктор продовжував:

– Тобі в будь-якому разі кінець. Заб’єш на смерть – сядеш у дисбат. А не на смерть… Рано чи пізно дадуть автомат. Перше, що зроблю, – застрелю тебе.

Щось промайнуло в очах цього незграбного Карпова. Вони засмикалися, шукаючи виходу, наче не Віктор, а він сам зараз був затиснутий у кут дужим та розлюченим суперником. Він повірив. На мить його обличчя зобразило навіть якусь тінь дурнуватої посмішки, що супроводжувалася незрозумілим «Ги…». Погляд сержанта Карпова ковзнув по стінах і знову зупинився на Вікторі, а рука зім’яла гімнастерку на його плечі, збираючи тканину в жменю. Проте не було в цьому жесті ніякої рішучості, скоріше навпаки.

– Ну, ладно, дух… – похмуро, з погрозою в голосі сказав він, – ми з тобою потім розберемося…

Служба мало-помалу входила у звичне русло. Десятикілометрові кроси, спорт-тренаж, стрибки та кричуща, непоясненна з погляду цивільної людини дурість на кожному кроці стали життям кожного. Парадоксально, але Вікторові було легше, ніж багатьом іншим – значно підготовленішим фізично. Він не переймався думками – збайдужіння стало ніби захисним екраном, навіть у момент, коли вперше ступав крок з літака в повітряний вир на висоті півтори тисячі метрів. Навколишні вважали, що в рудого непоказного хлопця залізні нерви, хоча насправді все було не так. Нерви були звичайними. Іншою була мотивація.

Поняття «Зоряна» для нього трансформувалося у щось нове. Воно стало абстрактним, віддалилося кудись до межі нереального. Проте саме слово «Зоряна» завжди залишалося з ним, незалежно від бажання, так, що Віктор перестав звертати на це увагу. А все, що відбувалося навколо, сприймав безбарвно, прісно, беземоційно.

Що б не доводилося робити – бігти крос, складати парашут після стрибка чи відпрацьовувати той чи інший елемент рукопашного бою – щойно все закінчувалося, Віктор одразу відчував присутність цього слова. Відтепер воно відігравало роль такого собі індикатора «нормальності» власного стану. Сів, заплющив очі… Еге, воно тут… Отже, системи працюють нормально. Все гаразд.

Взвод займався вивченням БМД, засвоював ази керування. Віктор сидів у машині сам, чекаючи на інструктора, який виліз і кудись пропав. Решта солдатів відділення курили назовні. Усі вони вже проходили теоретичну частину цієї справи, й зараз була якраз черга Віктора відпрацьовувати практичні навички.

Несподівано через відчинений люк поруч із ним замість інструктора опустився якийсь майор, а слідом за ним підполковник. Не встиг Віктор збагнути, як належить себе поводити у цій ситуації, коли майор наказав йому, тицьнувши пальцем через відчинене водійське віконце:

– Уперед!

Запустивши мотор, Віктор рушив з місця так, що в тих обох мало не повідлітали назад голови – порівняно з трактором МТЗ ця штука мала в собі силу-силенну й водночас надзвичайну легкість. Вона в буквальному розумінні рила землю гусеницями й летіла вперед. Підполковник вилаявся, а майор сказав, притримуючи фуражку:

– Помалу, орле, встигнемо. Давай зараз наліво й через поле в кінець лощини – бачиш?

– Так точно.

Машина була надзвичайно чутливою, і Віктор, ще в інституті засвоївши навички керування учбовим незграбним трактором, дивувався стрімкості, з якою вона долала горби зарослого бур’янами поля. На такій швидкості дещо важко давалися повороти, й майор незадоволено запитав, коли БМД кілька разів кинуло з боку в бік:

– Ти що, пив учора?

– Нікак нєт, – відповів Віктор, не відриваючись від курсу.

– Зараз я наведу у вас порядок, – не повірив майор. – Чия рота?

– Капітана Полуніна.

Вони, ті двоє, вилізли на горб і, обдивляючись місцевість у біноклі, щось обговорювали щодо майбутніх навчань. Коли повернулися до частини й вилізли з машини, інструктор, козирнувши майорові, отримав невдоволений погляд і зауваження:

– Дивись, кого в машину садиш. Де Полунін? Учора цей орел так банячив, що дотепер заносить. А вже п’ятнадцята скоро.

Той у відповідь спочатку роззявив рота, а потім нерішуче перепитав:

– Хто – цей?

– А я тобі про кого кажу?

– Та… він, наче…

– Що – наче?

– Ще й не вміє… – розвів руками інструктор.

– Чого не вміє? Ти сам, я бачу, не в формі.

– Яке – не в формі, трш-майор? Та я щойно мав з ним перший раз їхати! Так чи ні? – останнє адресувалося Вікторові.

– Так точно.

– Не зрозумів… – тепер уже майор повернувся до нього. – Ти що, вперше БМД вів?

– Так точно.

– Гм… у колгоспі трактористом був? – це було єдиним припущенням, яке могло пояснювати таку вправність у першому в житті водінні цього апарата.

– Нікак нєт.

– А звідки навички?

– З інституту. Машинобудівний. Тракторний факультет.

– Ну ось! – зрадів майор. – Треба знати солдатів, інструкторе! Ти б його до вечора вчив, а він уже вчений! Стоп… – несподівано майор повернувся до Віктора. – Та звідти ж не призивають наче…

– Я покинув.

– Інститут? Що, до армії схотілося? – гиготнув підполковник.

– Так точно.

– От що таке десант! – підколов його майор. – Зрозумів? Не те, що у вас. Прикидаєш? Інститути лишають, щоб до нас потрапити.

І вони пішли, жартуючи й далі, лише майор обернувся й запитав Віктора:

– Як прізвище, орел?

– Середа.

Майор Горових був одним із тих, для кого армія – не просто життя. Швидше – спосіб життя, психологія, релігія і, звичайно, насущний хліб. Він виріс у військових містечках і, закінчивши Рязанське вище десантне училище, побував в Афгані у перші ж роки війни. Горових являв собою такого собі справжнього лицаря сучасного повітряного десанту. Те, чим він займався тепер, з погляду звичайної людини найкраще було б назвати грою у війну. Створивши в підпорядкованій йому частині неофіційний загін особливого призначення, майор служив у своє задоволення. З рання до вечора в них були суцільні військові навчання, які включали в себе все від майже справжнього рукопашного бою до стрільби бойовими майже з усіх видів зброї з обов’язковим «гробленням» військової техніки, далеко не завжди такої, що підлягала списанню. Його хлопці, яких окрім нього більше ніхто не займав, день і ніч бігали, стріляли, робили майже каскадерські трюки на «бетеерах», «беемдешках» та іншій техніці. Він міг підняти їх двічі і тричі серед ночі, відпрацьовуючи бойові виїзди та різні спеціальні навички в нічних умовах.

Товариші по службі між собою вважали його схибленим, дехто позаочі називав контуженим, начальство постійно «наїжджало» за пошкоджену техніку, перевитрати пального та псування військового реманенту. Що вже казати, іноді ставалися й нещасні випадки різного ґатунку. Зате коли насувалися всілякі комісії, паради, про Горових одразу згадували на всіх рівнях, і тоді йому все прощалося. Особливо прославився він під час спільних навчань військ Варшавського договору. Присутнє було вище військове начальство Союзу та співдружніх держав. Його хлопці влаштовували показові бої, трощили цеглу, кидали ножі та саперні лопатки так, що у глядачів перехоплювало подих. Але окрасою програми став такий собі заїзд «беемде» з «бетеером» по пересіченій місцевості. І там було на що подивитися – бойову машину десанту вів сам Горових, і вона переслідувала бронетранспортер «ворога» з його ж команди. Обидві машини виробляли такі піруети на швидкості, здіймаючи фонтани землі та багнюки, що військові лідери соціалізму хапалися за голови. А на кінець заїзду машина Горових таки сконтактувала з бронетранспортером і, елегантно так підкинувши його ззаду, зіпхала у глибоку баюру, де вдаваний супостат був узятий. Воєначальники аплодували стоячи.

Майор Горових не належав до тих, хто вірить у долю. І якби навіть йому натякнули про те, що станеться далі, він однаково лише б посміявся й не зробив жодних зусиль, щоб запам'ятати прізвище цього білявого скромного хлопця, схожих на якого в частині було море. Прізвище ж «Середа» чомусь запам’яталося само собою. Адже доля, очевидно, існує незалежно від уявлень зірвиголів, які вважають самих себе її творцями.

Віктор не надав значення факту, що така відома в частині особа запам'ятала його непоказне, як і він сам, прізвище, коли несподівано майже о дев’ятій вечора йому наказали з’явитися на спортмайданчик до майора Горових. Там ішла «справжня» служба. Здорові хлопці стали кружка, а в середині майор, одягнений у спортивні штани та тільняшку без рукавів, витримував напад одразу двох лобуряк, один з яких був озброєний несправжнім ножем, інший – ручкою від саперної лопатки. Майор упорався швидко, а збоку тренування більше нагадувало доволі жорстоку бійку. Обох хлопців він буквально «відключив», і тепер вони поволі приходили до тями. Віктор підійшов і почав доповідати майорові про свою появу, та той махнув рукою:

– Розслабся, орле. Слухай мене, рядовий Середа: ти хочеш служити в десантних військах? Чого мовчиш? Відповідай.

– Та я наче в них і служу, – відказав Віктор.

– Ні. Там, де ти служиш, – це клуб захисника Вітчизни. А я питаю, чи ти хочеш по-справжньому вчитися воювати. Ти чув про мій спецзагін? – майор був явно напідпитку, принаймні, про це свідчили запах та інтонації.

– Так точно.

– Так точно – чув, чи так точно – хочу?

– Так точно – хочу.

– Варданян! Автомат цьому орлові. Собі ніж. Уперед! – Горових відійшов кілька кроків назад, приймаючи стійку. – Давай, Середа, нехай тобі краще сьогодні перехочеться, ніж завтра.

Він ударив кулаком своєї руки по долоні другої, заохочуючи суперників. А Віктор глянув на учбовий автомат зі штик-ножем, що тицьнули йому до рук, і залишився на місці.

– Давай, дух, – обурився Варданян. – Чого вирячився?! Вперед!