Текст книги "Переможець отримає все"

Автор книги: Олексій Волков

сообщить о нарушении

Текущая страница: 27 (всего у книги 28 страниц)

На її обличчі відбився розпач. Ця жінка знову переживала все те, що трапилося багато років тому.

– Я не наполягала на цьому, навіть намагалася відмовити його… Щоправда, сама дізналася про його плани пізніше, коли вже з’явилися перші жертви. Тарас, який ніколи нічого від мене не приховував, не поділився цим. Тільки пізніше, коли важко стало тримати в собі. Я ж кажу – тоді було слизько. Першого, хто пересік тоді кордон після нас, він вичислив незадовго до новорічних свят. Його прізвище було Калиниченко. А вигляду я не пам’ятаю. Вони всі були для мене на одне обличчя, коли гиготіли й чіплялися. А вас запам’ятала тільки тому, що тоді ви ще з одним були осторонь. І напевно, навіть не чули всього, що вони верзли. І вигляд ваш свідчив, що на таке ви не здатні. Так ось, цей Калиниченко дійсно розбився сам. Він навіть не доїхав до місця, де того дня чекав його Тарас, який слідкував за ним від самого Чопа. Коли ж машина цього чоловіка не з’явилася, Тарас повернувся назад і побачив аварію. Усе вже відбулося. Але це не був той випадок, коли, говорячи словами того ясновидця, причина наших нещасть повернулася проти них. Він розбився сам, без нашої участі, без участі чорного джипа. Наступні, хто переїхав митницю після нас… Вони не давали Тарасові спокійно жити. І він лякав їх. А вони втікали – так, як і ми тоді. Гадаю, всі вони відчували якусь свою причетність до того, що сталося. Тому й боялися. Тому й зраджувала при вигляді цього створеного Тарасом привида останньої миті витримка та навички… Тепер не повернеш. Світ дуже жорстокий. Я не виправдовую Тараса. Але й не засуджую. Вам важко усвідомити все це так, як належить. Адже у вас рухаються руки й ноги, ви бачите світ в усіх його барвах. Проте, якби я знала задуми Тараса заздалегідь, повірте, перешкодила б цьому. Тепер пізно. Усі вони мертві.

– Не всі, – мовив Віктор. – Один із них майже в такому самому становищі, як і ви. Навіть у ще гіршому. Я бачив його. Він – повне жалюгіддя порівняно з вами.

– Що ви маєте на увазі? Про кого ви? – Вся вона напружилася й подалася вперед.

– Калиниченко не загинув.

І Віктор розповів про свою зустріч із цією людиною, не приховавши свого жорстокого, нехай вимушеного вчинку по відношенню до цього інваліда.

– Тож не тіште себе думкою, що перша ваша жертва загинула без вашої участі. Він був досить заляканий створеним вами привидом, якщо так повівся, дивлячись на мою іграшку. Такий заляканий, що десь здригнулася нога на гальмах у нещасливу мить. Ну а далі вже, як ви кажете, мокра дорога.

І тут уперше за весь час озвався Лема. Віктор здригнувся, побачивши цієї миті його обличчя. Очі горіли. Він горів увесь. Губи його розтулилися, і з них злетіли лише три слова:

– Є Бог на світі. Є.

І одночасно Марія, яка повернулася тепер до Тараса, також щось сказала, але так, ніби сама до себе. Вона також була вражена тим, що розповів непроханий гість.

– Ось і все… – вона повернулася до Віктора. – Ви поставили крапку в цій історії. Шкода тільки, що передбачення ясновидця не підтвердилося, адже я досі не можу підвестися й нічого не бачу.

Віктор приголомшено мовчав.

– Я розумію вас, – мовила Марія. – Ви нічого не можете збагнути. Це й не дивно. Але тепер ми знаємо людину, яка вчинила з нами такий жорстокий жарт. Його прізвище Калиниченко. І якщо вірити вам, він покараний за це. Це правда, що Тарас не встиг його налякати. Річ у тому, що Тарас там, на дорозі, збирався «побачитися» з ним уперше. Він давно розшукував його і підстеріг нарешті під час однієї з поїздок. Так стало ся, що цей чоловік був сам і, обігнавши його машину обхідним шляхом, Тарас чатував на узбіччі, щоб уперше увімкнути перед ним усі ліхтарі, світло в салоні – щоб усе це виглядало так, як зробив той свого часу. Він не збирався вбивати його – лише налякати до нестями. Тому, для кого вигляд такої машини нічого не означає, це не зашкодить. А тому, хто… – Вона важко зітхнула. – Але не вдалося жодного разу. Так сталося. Цей Калиниченко розбився, два кілометри не доїхавши. І він не міг бачити Тарасового джипа. І переляк його, весь жах від вигляду створеної вами іграшки, пов'язаний з іншим – саме він свого часу вирішив нашу долю. Саме він їхав у тому джипі.

Вона замовкла. Мовчав і Віктор, не знаючи що тепер сказати і що вчинити. Тільки така причина могла викликати настільки жахливу реакцію у людини від невинної іграшки – Летючого Мадяра в мініатюрі. А озвався знову Лема. Він так і сидів, досі вражений відкриттям, і не міг стримати емоцій. На обличчі застигла гірка й водночас урочиста гримаса. І губи його знову промовили – тихо, напевно, тепер уже до самого себе:

– Ні, є Бог на світі…

– Якщо це так, – відповів йому Віктор, – то мені більше немає чого мучитися питанням, як учинити з тобою.

Він повернувся і вийшов.

XXXIV

Віктор завжди пам'ятав свої обіцянки, зокрема й дані самому собі. Але не ця особливість характеру привела його до знайомого будинку, вигляд якого раніше завжди викликав холод під грудьми. Про цю обіцянку, яку давав собі кілька разів упродовж останніх днів, коли майже бачив власну загибель, не думалося зараз взагалі. Ноги несли самі.

Два вікна на другому поверсі. Зовсім близько. Ближче, ніж будь-коли… Раніше він би за лічені хвилини «перегрівся» від думки, що невдовзі підніматиметься туди. Зараз такого наче й не відчував. Можливо, тому, що там нікого немає. Двері зачинені. Вона в Німеччині, біля Олега. Так, як і планувалося. Так, як і має бути.

Ноги зробили ще одне зусилля, і він торкнувся оббитих старим дерматином дверей. Віктор завжди уявляв внутрішню будову цього під’їзду, будинку, малюючи подумки розташування оцих самих дверей на поверсі, а зараз стояв перед ними вперше. Саме такими вони й виявилися – старий затертий дерматин з номером «7». Він натиснув кнопку дзвінка.

Щось відбилося луною всередині, коли почулися кроки. Відразу, наче на нього чекали. Йому вистачило секунди, щоб відхилитися від дверей, на які майже спирався перед тим, як клацнув замок. Це була вона. Така, як завжди. Зоряна не поїхала до Німеччини й зараз стояла на порозі, дивлячись на нього широко розплющеними очима. Це тривало мить. А далі…

– О, Боже…

Не встигнувши зрозуміти, що це означає, Віктор почув, як його за руку завели до передпокою, куди прагнув думками чи не щодня упродовж двадцяти років. Проста вішалка на стіні, взуття в кутку, дзеркало. І вона. Зоряна продовжувала тримати його за руку, намагаючись про щось здогадатися, а потім просто затягла в наступні двері й посадила на диван. І в кімнаті все було приблизно так, як завжди уявляв. Скромні меблі, охайно прибрано. Ніколи не сподівався, що зможе це побачити.

На ній були вдягнуті брюки по фігурі й легка блузка без рукавів – не надто домашній одяг. І не зовсім по сезону, тому і тримала Зоряна на плечах ще й накинуту кофту. На обличчі – макіяж. Вона не говорила нічого – всі запитання висловлював погляд.

– Пробач, що я без запрошення, – сказав Віктор, мимоволі відвівши очі. – Я… не надовго…

– Що ти говориш? – не зрозуміла вона. – Вітю… Яке запрошення? Де ти був? Я… не знала, що думати…

– Я казав тобі, що маю одну справу. От і займався нею. Усе вдалося. Решта грошей на рахунку. Усі, повністю. Тому… Я гадав, ти поїхала. Тому й зайшов.

– Як… Що означає – тому?

– Інакше, можливо, не наважився б.

Він таки подивився на неї впритул. На її обличчі з’являлися нові й нові риси – ті, яких раніше не бачив. Чого хотіти – усе здалеку й здалеку. Лише тепер була нагода роздивлятися й відкривати для себе щось нове. Він помітив це ще вчора. Машина, темрява… Цим і пояснив собі. А зараз вони бентежили, наче були тут зайвими. Для чого? Достатньо того, що це та сама, його Зоряна. Чого іще?

– Я чекала, коли ти з'явишся, – відповіла вона. – І до тебе приходила. Двічі! Я хвилювалася. Ти мені так і не розповів, що це означає.

– Усе гаразд, – мовив він. – Справді – все позаду. Все погане позаду.

– І тобі нічого не загрожує?

– А що мені має загрожувати?

– Не знаю. Просто відчуваю тривогу.

– Це я винен. Пробач. – Він знову глянув у її великі очі, від яких і зараз усе холоділо всередині, і нарешті промовив те, що збирався ще внизу. – Я прийшов. Ти ж сама запрошувала. Якщо не хочеш, то піду.

– Що ти кажеш, Вітю? – Вона несподівано присіла перед ним майже навколішки й узяла за руки. – Що ти таке кажеш? Я не хочу? Я не хочу, щоб ти нікуди йшов. Правда, не хочу. Це я знаю точно. Навмисне не поїхала. З Олегом усе гаразд. І я чекала на тебе… Я мусила… Знаю, це мені у гріх зарахується, але я не могла так кинути… не знаючи, що з тобою…

Він сидів на низенькому диванчику, спираючись на власні коліна, тому її обличчя опинилося дуже близько – зовсім біля його очей. Так близько, як ніколи в житті. Ніколи йому не доводилося роздивлятися з такої відстані її губи, кутики очей, вії. І все це зараз було наче незнайоме, хоча образ цієї жінки завжди стояв у нього перед очима, варто було лише заплющити їх. А тепер він ніби не впізнавав ту, про яку мріяв усе життя. Он воно яке, її дихання… Зоряна була поруч. Ось тепер і з'явилося оте знайоме. Те, від чого все починало відніматися, те, що було заглушене, перебите круговертю останніх подій. Ця жінка, нарешті, опинилася так близько, що на нього дихнуло…

А відсторонився автоматично. Раптово, ще й спинив її при цьому, торкнувши за плечі. Дуже незграбно.

– Пробач… Я брудний і пожмаканий. Мені потрібно було спочатку додому, а я…

– А ти зробив так, як і належить, – сказала вона. – Зразу до мене. Я хотіла цього. Мріяла…

Віктор продовжував тримати її, дивлячись упритул і відчуваючи дедалі більше тремтіння. Не своє тремтіння! Вона вся здригалася й не могла нічого з цим зробити. А наступної миті з’явилося відчуття, що лише він тримає в руках її – божевільну від того, що забула, яке воно – торкання чоловіка, і що керують нею виключно його руки, найменший рух яких передається її тілу з потрійною силою. А нові, незнайомі риси продовжували з'являтися на її обличчі, неспівставні із всепоглинаючою думкою, що це і є ота мить. Головна в житті. Мить, коли він тримає, нарешті, у власних руках жінку, ту саму, без якої ніколи не міг, ту, заради котрої стільки пройшов і через стільки переступив. Єдину у світі жінку на ім’я Зоряна.

Думка ця виявилася вирішальною для того, щоб повністю втратити розум, і тепер уже не мало значення, які нові риси примарилися йому на її обличчі. Мало значення лише те, що він хотів її. Вона ж зомліла зовсім у його дужих та нетерплячих руках.

Це мало бути найбільшим у житті святом. Ні, взагалі найважливішою подією, найсолодшою, найжаданішою миттю. Але відчуття, що все відбувається якось не так – швидко, грубо та… неочікувано… Воно все псувало. Відчуття, що з якоїсь причини все пішло не тим шляхом, зростало. Воно народилося тоді, коли, не тямлячи, що діє, скидав із неї все підряд, швидко та незграбно. Голова йшла обертом, зупинялися думки, та одна якась, дуже далека, надокучливо питала з глибин підсвідомості: «Це що, і має отак бути?». Двадцять хвилин тому він упевнено відповів би, що ні, а зараз… Зараз просто не знав цього. Перед ним була Зоряна. Жінка, яку так звали, яка повинна належати йому й для чого він зробив усе можливе й неможливе.

Усе сталося. І відходячи від хвиль, які поступово минали, Віктор розгублено продовжував дивитися зверху вниз на майже зовсім чуже, незнайоме обличчя жінки, яка завжди була для нього більше ніж богинею. Воно було перекривленим, спотвореним пристрастю, не схожим на себе. Не схожим на Зоряну. Це шокувало. Він зовсім розгубився.

А наступна думка просто злякала його. Вона була негарною. Жінка, на яку він завжди мав би за щастя дивитися безперервно. Віктор продовжував вдивлятися в обличчя, з якого господиня скинула всі маски. Напевно, зараз воно і було справжнім. О, Господи… Куди пливуть його божевільні думки? А вона, Зоряна, наче навмисно давала їм поживу, лежачи тепер, як у забутті, перед ним і відкриваючи його огляду зовсім не бездоганну фігуру, принаймні, далеко не таку, яка малювалася, коли подумки знімав з неї легку сукню, під якою, здавалося, нічого неможливо сховати…

Що ж це таке? Що він – збоченець? Хіба можливе те, що коїлося зараз?!

Віктор просто ліг і заплющив очі, намагаючись викинути з голови взагалі всі думки. Заснути і прокинутися з очищеною головою, яка, напевно, від нервів, переживань та напруги підсовувала своєму господарю всілякі неочікувані враження, які чимдалі ставали непередбачуванішими та невтішнішими.

Він отямився, коли її волосся ковзнуло по грудях, а рука обійняла за шию. Губи притислися до його щоки. Навряд чи вона зробила б це, якби не хотіла. Те, що десять хвилин тому, – можливо. А ось це… І, спершись на лікоть, Віктор подивився на неї ще раз, очікуючи, можливо, зникнення всього, що йому згарячу щойно примарилося.

Воно не зникло. На ліжку біля нього лежала жінка – звичайна, з непоганою фігурою, не надто молода… Її погляд прикипів до нього, рука торкалася його шиї. Вона говорила, відкриваючи ще деякі несподівані речі, посилюючи ніяковість ситуації. І він залишався в тому самому положенні, користуючись тим, що очі жінки заплющилися знову. Зараз вона нічого помітити просто не могла.

Лише за півгодини, стоячи під душем, Віктор почав щось розуміти. Доля навчила його витримувати удари. Він завжди відчував себе готовим до них. Навіть до такої несподіванки, як домогтися Зоряни, Віктор завжди був загалом готовим. Те, що сталося, виходило за всі припустимі рамки: вона – хоч як назви цю жінку – ставала для нього… не те щоб непотрібною – не настільки бажаною. Цього не сприймала власна голова, але відчувало серце.

Вона не була бридкою, жінка, яка готувала зараз через стіну обід. Аж ніяк – навіть симпатичною. Її звали так, як належить, вона жила за знайомою адресою і з давніх-давен з нею було пов’язане його життя. Саме заради неї, щоб заволодіти нею, він зробив усе можливе й навіть неможливе. Проте зараз ніяк не міг позбутися відчуття глухого кута. Холодна вода текла по його плечах, затікала в очі, скочувалася додолу, а легше йому не ставало.

Що називається, фініш.

Годину тому, поклавши на це більшу частину власного життя, він все-таки заволодів такою жаданою жінкою. Наче для того, щоб відкрити для себе несподівану, нісенітну, жахливу річ – це була… не Зоряна.

Віктор продовжував стояти під струменем води в повній прострації, не уявляючи, що робити далі. Він ще не знав, що проведе з цією жінкою ще близько двох місяців, щоб довершити справи, пов'язані з лікуванням її сина, котрого для себе, подумки, зручніше було називати саме так. Не Олегом, адже хлопець також виявиться тепер несхожим на того Олега, який свого часу тягся до нього і з яким було легко й цікаво. Теперішній Олег ніяковітиме, замикатиметься й не матиме особливого бажання йти на близький контакт. Його більше не цікавитимуть ні машини, ні поп-музика, ні прийоми рукопашного бою. І ні в кому він не бажатиме бачити старшого друга. По суті, вони будуть один для одного зовсім чужими людьми, незважаючи на всілякі обставини, що їх об'єднували. А коли доведеться збиратися всім разом, утрьох, відчуватиметься брак чогось такого… що могло би бути аргументом на користь рішення залишити це назавжди.

Протягом цього часу він ще не раз згадуватиме свою криву яблуню, все більше переконуючись у власній правоті.

А тепер, завмираючи під крижаним струменем, болісно та безнадійно намагаючись розібратися у власних почуттях, Віктор не думав і гадки не мав, що колись, значно пізніше, все-таки зрозуміє: у більшості власних нещасть винен сам. Адже кохав він не Зоряну, а вигаданий ним самим образ, ідеал. От у чім була його трагедія: ціною стількох жертв, ціною неймовірних зусиль завоювавши холодну та недосяжну снігову королеву, отримати звичайнісіньку, нічим особливим непримітну жінку. Нічим, окрім імені.

Адже її звали Зоряна.

XXXV

Віктор і сам не знав, навіщо їхав сюди. Жодних конкретних планів не було. Просто не мав куди подітися. За останній місяць він об'їздив дороги центральної частини України, просто підбираючи пасажирів то тут, то там, механічно задовольняючи звичку заробляти собі на життя. Останній тиждень його машина простояла на стоянці, а сам він протинявся Бердичевом, міряючи кроками бруківку горбатих вуличок центру та асфальт новозбудованих районів.

Як на тверезий погляд, це було щось на зразок бомжування, хіба що з тією відмінністю, що бомжі не їздять машинами. А так… Спав будь-де, їв будь-що, одяг прав у річці. Ну і ще щоранку старанно голився, чого, звісно, не робить згадана категорія людей.

Голова його тепер була вільною від будь-яких думок. Щодня Віктор розважливо спостерігав, як іде дощ або стікає роса по стеблах рослин під променями ранішнього сонця. Ні, він завжди це помічав, але раніше оці чарівні краплі дощу або роси були своєрідною матрицею, на якій закарбовувалося все те, чим він жив. І роздивляючись, як важкі краплі зливаються з поверхнею води, утворюючи на ній бульки, він подумки перебував десь у зовсім іншому місці – поруч із Зоряною або на митниці. Дивлячись, як на смарагдовому листку нічна паморозь збирається в поступово тепліючі краплі та нависає на його кінчику, він завжди раніше чув голос Тараса Леми або синтезатори Войтовича, які так само збирали елементи звучання у щось потужне та грандіозне.

Тепер усе було інакше. Краплі залишалися виключно краплями, роса – росою, а калюжі – калюжами, і його цікавив виключно рух води в природі. Вона більше не була матрицею для його запалених думок. Усі вони – і Зоряна, і Лема, і ті, хто, можливо, досі не оговталися від прикордонних пригод і ведуть пошуки «ковбоя» на «Черокі», наче «запакувалися» й лягли в його глибокий архів. Напевно, так і має жити звичайна людина.

Тому Віктор і не розумів, що привело його на перевантажені київські вулиці, де в час пік рух спинявся часто і надовго. Можливо, просто черга дійшла до цього міста. Черга приймати мандрівного барда. Так, саме мандрівним бардом здався він сам собі одного разу. Тоді, коли знову напросилися рядки пісні. За весь останній час від самої зими таке трапилося вперше. Не надто дивуючись, але підкоряючись цьому раптовому бажанню, він зупинив машину там, де їхав і, діставши гітару з багажника, сів просто на траві узбіччя. Пальці видобули мелодію, яка поступово шліфувалася, приймаючи остаточний вигляд. І Віктор відчув, що мислить зараз категоріями Войтовича. В уяві несподівано до струнних звуків приєдналися студійні «фокуси» метра. Та коли завершився вступ, співати довелося виключно власним голосом. Тарас Лема канув у повне небуття.

 
Розрізав небо пізній грім,
І дало тріщину життя.
Лягла розколина по нім,
І вже немає вороття…
Минуле, наче уві сні.
І звідти плаче, промовля
Майбутнє темне, наче ніч,
І їх безодня розділя!
 

Кожен рядок пісні звучав наче окремо і після кожного йшов жорсткий, лаконічний перебір струнних акордів. Він просидів, спираючись спиною на колесо, дві години, зліпивши майже всю пісню докупи. Та за кілька годин вона вже здавалася піснею «ні про що». А увечері, лягаючи спати, Віктор не пам'ятав її взагалі. І проте, відтоді залишився сам для себе мандрівним бардом. Навіть незважаючи на те, що після цього більше не склав жодної пісні. Очевидно, це виглядало приємніше, ніж бути мандрівним бомжем, нехай навіть на колесах.

Обличчя вітчизняного попсового метра не висловило подиву, коли той уздрів Віктора, який звалився як сніг на голову. Та разом з тим у його погляді наче промайнула тінь полегшення.

– Чого тебе вітром носить? – запитав Войтович, подаючи руку, в той час, як його вишукане товариство здивовано витріщалося на прибульця в затертих штанях та традиційній майці.

– Тобто? – не втямив Віктор.

– Виглядаєш погано, – пояснив Войтович. – Замучений якийсь.

– Який є… – розвів руками гість.

– Але я радий. Де ти пропадав стільки часу? Напевно, півбагажника пісень привіз…

Віктор на це лише знизав плечима.

– Значить так, – продовжував керувати метр, ганяючи увесь цей різнобарвний бомонд, – перерва на дві години. Де Валя? Мені до кабінету обід на дві персони, за вищим розрядом. Решта на дві години вільні. Ні, Женю, ти будь десь у студії. Ти мені знадобишся. І нехай подивляться за цей час системний блок. Уперед!

Він схопив Віктора за руку й енергійно потяг до власних апартаментів. Тут всюди було цілковите «евро». Вишуканий офісний стиль і водночас щось затишне та оригінальне. Але роздивитися в деталях не вистачило часу. Войтович безперервно говорив, вказуючи руками то на одне, то на інше, поки вони дісталися його кабінету. Секретарка у кращих традиціях – модельна зовнішність і стриманий макіяж – також здивовано скинула бровами, коли побачила майже в обіймах із шефом це пожмакане несвіже створіння. Хоча, загалом, за півроку вона звикла бачити тут усяких людей.

– Ну ось, тут я тепер працюю, – сказав Войтович, падаючи на диван і запрошуючи гостя. – Це моя власна студія. Те, що ти бачиш, у недалекому майбутньому буде найпотужнішою у країні кухнею з вироблення аудіопродукції та відеокліпів. Продукції найширшого вжитку.

– Після Леми ви вирішили вдатися до найширшого вжитку? – Погляд Віктора не висловлював подиву, але тон віддавав якимось нерозумінням.

Лише зараз Віктор усвідомив, що не говорив ще з метром про Лему й не уявляв, що йому відомо про зникнення кумира. І якщо Лема, образно кажучи, не попрощався з Войтовичем, той мав би виявляти неабиякий інтерес і принаймні запитати, що відомо про це Віктору.

– До чого тут Лема? – скривився Войтович. – Музика – це взагалі продукція широкого вжитку, як кіно і література… Саме це я мав на увазі. Ти просто не так зрозумів. Я зовсім не хотів сказати, що продукуватиму «ширпотреб». А куди ти пропав? Я дзвонив, шукав… Ти що, поміняв мобільний?

Войтовича наче цікавили нюанси зникнення не Леми, а його, Віктора.

– У мене взагалі немає мобільного.

– Чому? Ти ж мав…

– А навіщо він мені?

– Ну… – розвів руками Войтович, – хоча б для того, щоб я міг тебе знайти…

– З мене зараз ніякої користі.

До кабінету завезли столик, сервірований справді за вищим розрядом, але Войтович навіть не звернув на нього уваги.

– Не розумію… В тебе щось сталося? – Він пильно подивився на Віктора.

Той лише невизначено знизав плечима й похитав головою.

– Ану, розповідай. Я дивлюся, з тобою щось не те. Кажи.

– Та, начебто нічого, – заспокоїв його Віктор. – Просто… машинами більше не займаюся, муза втекла… Спокійний період у житті.

– Гм… ясно… – Метр пошкріб потилицю. – А причина твоєї появи, на яку я вже не надто сподівався?

– Так… Вирішив провідати. Був у Києві… Можна, я щось з'їм, бо воно тут стоїть і пахне…

– Господи… звісно! Давай! – Він визирнув у коридор і сказав секретарці: – Валю, іди скажи, що запису сьогодні не буде. Завтра. Давай, – він знову вмостився на дивані й почав розкорковувати пляшку. – Біс із ним. Сьогодні розслабимося. Ну його в баню…

– Я за кермом, – сказав Віктор.

– Машина де?

– Внизу, під будинком.

– Давай ключі, – безапеляційно заявив Войтович. – Ночуватиме у дворі під охороною. Ще й помиють. А ти в мене. Гаразд?

– Навряд чи я вартий такого прийому, – засумнівався Віктор. – Я так заїхав, просто привітатися.

– От і привітаємося, – наполягав той, забравши таки ключі й віддавши тій самій секретарці за двері. – Все. Давай за зустріч. До ранку тебе нехай нічого не обходить. Вітю, та ти на себе не схожий! Зараз посидимо, приймеш душ, відіспишся по-людськи… А завтра і світ інакшим здаватиметься. А може, й що корисне вигадаємо. І муза повернеться! Подивися, який ти страшний – будь-яка жінка втече, а вона – не будь-яка – найкраща, найвибагливіша…

Вони випили за зустріч, і Войтович вмостився зручніше біля нього.

– Давай я зразу до справи?

– Як скажете…

– Слухай, Вітю… Оце, що ти тут бачиш, – усе зовнішнє. В наш час без цього не можна. Основа всього – гроші, ти сам розумієш. Куди без них? Ти чув, напевно, за Тараса…

– Що саме? – перепитав Віктор, спокійно зустрічаючись із ним поглядом і відчуваючи мимоволі якесь хвилювання всередині.

– Ну що – те, що його більше немає…

– Що значить – немає? У якому розумінні?

– Немає як співака, як зірки. А чого ти так подивився? Знову не так зрозумів? Та ні, живий. Кілька місяців тому дзвонив. Немає більше великого Тараса Леми.

– І де ж він? – запитав Віктор.

– М-м… уявлення не маю, – скривився Войтович. – Я так думаю, що десь за кордоном. Швидше за все, хлопець, зібравши капіталець, вирішив, що найрозумніший, і подався кудись… Може, до Штатів… Не знаю. Якби він був тут, в Україні, ми б це знали. До нас би докотилося, хай би де заховався. Смикнув десь за «бугор», напевно, мріючи про велике майбутнє. Це схоже на нього. Тепер наш великий Тарас Лема, я гадаю, співатиме в якомусь кабаку, нехай навіть цивілізованої країни. Ти не згідний?

Войтович налив ще по чарці.

– Не знаю…

– Усе ти знаєш, – не погодився метр. – Лема при всіх своїх талантах без мене ніщо. Повір, я реально дивлюся на речі й не страждаю манією величі. Я, наприклад, усвідомлюю, що сам – без тебе і ще кількох таких, як ти, – також ніщо. Просто бізнесмен. Умію рахувати гроші. Знаюся на теорії музики. А сам я… вже нічого не можу. Моя душа вже не здатна складати пісень. Мозок – так. Міг би сидіти і клепати їх сотнями, я колись казав… Розумієш? Скласти план – кістяк такий. Номер один – про кохання. Номер два – патріотичні. Номер три —… і так далі. І за цим планом штампувати таке, як по брехунцю тепер у кожній хаті з ранку до вечора товчуть. Без проблем. Можеш не вірити – я був би найпотужнішим у країні пристроєм такого роду. А от душа вже не здатна. Розумієш – якщо під’єднати цей творчий верстат до душі, щоб не від мозку запускався, а від… – він приклав руку до серця, – не вдасться. Виснажився цей безкон'юнктурний пускач. Давно. Роки. Розчарування… Усе дається взнаки. Та ти їж… З дороги все-таки.

Віктор не знайшовся, що зауважити, і продовжував мовчати, розуміючи цього чоловіка, якого завжди поважав.

– Ось так, Вітю. Тому ми створимо власну музику. Справжню – не штамповану, не розкручену, не кон'юнктурну, не з пальця висмоктану, не бездарну. Розумієш? Я згідний – різним людям потрібна різна музика. Кожному своє. Селянин, як правило, не оцінить Да Вінчі, або Баха, чи Достоєвського… Це нормально! І нехай він має своїх майстрів народного розпису, нехай має весільні пісні, оті книжки, що лежать зараз на прилавках, нехай має попсу, яку ми пишемо, – це нормально! Але чому під цей рівень повинні шикуватися всі? Вітю, зараз будь-яку країну рухає вперед інтелект, повір мені не як музиканту, а як інженеру-електроннику. Попереду ті країни, в яких розвивається наука та технології, а їх творить хто? Інтелігенція. А в нас лише люблять розповідати, як її винищив Сталін, і тільки. Подивися, як живе в державі інженер, учитель, лікар. Вони кинуті в цю сільськогосподарську атмосферу на виживання – насамперед, у моральному відношенні. І негативний ефект цього ми спостерігатимемо через багато років. Отак, Вітю, якщо брати глобально. І проект мій полягає в тому, щоб створити в країні популярну музику для цієї аудиторії. Щоб ліквідувати цей парадокс, коли існує купа людей, які потребують її, як і багато тих, хто здатний її створювати, а пісні нема. Просто ті, хто здатні творити, не мають підтримки, не мають коштів, не мають таких «плечей», як я. Зрозумів? Я хочу віднайти їх і створити інтелектуальний поп – музику, яка поєднуватиме багато напрямків, але це будуть пісні з мудрими та зрозумілими текстами, написані від серця, а не задля грошей та дешевої популярності, позбавлені кон'юнктури. Якщо за ті роки, які мені залишилися, це зробити вдасться, я, повір, буду задоволеним.

Войтович зробив довгу паузу, замислившись. Коньяк у його чарці так і залишився невипитим. Цією лекцією він розпалив самого себе і зараз перебував думками вже не біля свого несподіваного гостя, для якого вона призначалася, а десь у надрах свого творчого доробку.

– А де ви візьмете нового Тараса Лему? – подумавши, запитав його Віктор.

– Ніде, – відказав той. – Нового Тараса Леми не буде.

Войтович покрутив у пальцях склянку і таки перехилив її.

– Ми таку продукцію тягнемо з Росії, оскільки потребуємо її. А я хочу власної. Я хочу, щоб у нас був власний інтелектуальний поп, навіть якщо потім ніхто не згадає, що створений він був під моїм скромним але теплим крильцем, розумієш? Мені немає більше чого хотіти – я старша людина, з голоду не помираю, а мої діти вже забезпечують себе самі. Отож у мене є все, що дозволяє подбати тепер про власну внутрішню гармонію.

– Гарний у вас коньяк, – сказав Віктор, – і гарний стіл. Дякую за такий прийом. І студія гарна. Супер.

– Студії ти ще не бачив, – заперечив метр. – Зараз перепочинеш, і покажу. Тут є на що дивитися. Але скажи – ти будеш допомагати мені в цьому? Можу я сподіватися на це?

– Що ви маєте на увазі?

– Бути складовою частиною усього цього. Тобто робити те саме, що ти робив досі, але вже в іншому контексті.

– Я вже не пишу пісень, – подумавши, сказав Віктор.

– Чому?

Він якось невпевнено знизав плечима:

– Не відчуваю душевної потреби. Ви ж самі кажете, що їх потрібно писати не мозком, а душею.

– Якщо ти створив такі пісні, – не погодився Войтович, – то це вже свідчить про талант і душевну потребу, а також бачення світу з тих позицій, які мені імпонують. Не сперечайся! – він підняв руку, побачивши, що Віктор намагається щось заперечити.

– Я не збираюся сперечатися, – вичекавши, мовив той, – але ви просто всього не знаєте. Тому й кажете так. Гаразд, я дещо поясню. Якщо удвох словах, то пісні ці писав не я, а… словом, кохання до однієї жінки. Тепер його більше немає. Немає й пісень. Талант тут ні до чого.

– Кохання – річ наживна, – дипломатично зауважив Войтович. – Уся творчість людини в широкому розумінні стимулюється коханням – це об’єктивно. Одні творять, бо щасливі в ньому, інші – навпаки. Ти зараз нещасливий – виплесни це, не тримай його. Потовчись тут, подивися, скільки цікавих, захоплених людей у мене працює. Послухай, що вони пишуть, що співають, про що говорять. Побачиш – вони вдихнуть у тебе трохи життя. А ти в свою чергу потрібен їм, усім нам. Чорт забирай – хай нарешті народ побачить того, на чиїх піснях злетів Тарас Лема! Нехай його вже немає – повір, їх є кому співати. Не можна давати їм померти. Нехай це буде Віктор Ждан – байдуже. Повір мені – це вже ім'я, хоч і самого Ждана ще ніхто не бачив. І одночасно – це поки що ім’я. Поки що! – Войтович підняв палець догори. – Поки народ не забув, як звучить і як виглядає Тарас Лема. Великого Леми вже немає. І якщо ти не з'явишся зараз, то пісні порозтягують ті, хто лише бездарно кривляються на сцені. Бездарність – вона хижа. Тоді твої пісні втратять відразу половину, адже пісня – це не лише музика й текст, це ще й виконання. Їх перестануть слухати і скинуть у купу з іншим ширпотребом. Але поки цього не сталося, Віктор Ждан – це досі ім'я. Вітю, пісні, написані душею, – це те саме, що твої діти. Як можна кидати їх напризволяще?