Текст книги "Переможець отримає все"

Автор книги: Олексій Волков

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 28 страниц)

Віктор об'явився несподівано, на два дні раніше, на іншій машині. Щоправда, як на неї, ця явно програвала попередній. Та яке це мало значення?

– Привіт, – сказав він, коли Світлана «впала» на сидіння поруч, і рушив з місця.

– Привіт. Ти так швидко… Казав – на кінець тижня.

– Упорався.

Коли вони зупинилися на повороті біля села, Віктор несподівано запитав:

– То як – ти вирішила?

– Звісно. Ми ж уже говорили про це минулого разу.

– Ти справді їдеш зі мною?

– Ну, звичайно.

– А що ти сказала тому своєму другові?

– Ну… взагалі-то, ще нічого. Але він не дзвонив! Завтра зранку має з’явитися. Також постійно їздить у відрядження. Завтра зранку я його… «ощасливлю». О, Боже… не люблю таких моментів.

– Нічого йому казати не треба. – Віктор зітхнув доволі важко й таки зустрівся з нею очима. – Я винен перед тобою й не хочу, щоб ти постраждала ще більше. Тому і приїхав сьогодні. Добре, що ти йому ще нічого не сказала. Збирайся і їдь із ним. І взагалі, вважай, що мене не існує.

Світлана глянула на нього такими очима, що йому стало зовсім незатишно. Їй навіть на якийсь час відібрало мову. А потім, відвівши погляд і втупившись під ноги, запитала:

– Що це означає? Я не розумію.

– Мені дуже шкода, що довелося зробити те, що зробив. Забудь про мене, я більше ніколи не з’явлюся.

Вона похитала головою й поклала на коліна сумочку, яку тримала в руках.

– Нормально. – Голос її здригнувся. – Як знайшлося, так і… Що, передумав? Несподівано набридло? Чи, може, вирішилися твої проблеми?… З дружиною… Ну, скажи хоч це – ти ж тільки правду говориш. Щоб удруге в таке не вляпалася.

– Я хотів знати, хто з нас кращий, – мовив Віктор, дивлячись у підлогу, й додав: – в очах гарної жінки.

– Що? Як – з вас? Ти знаєш Андрія? Може, ви друзі?

– Ні, не друзі, – відповів їй Віктор. – І знаю його лише в обличчя. Побачив випадково вас разом. І тоді створив для нас однакові умови – придумав собі жінку й дитину, зразу попередив тебе, що це тимчасовий зв'язок і… і також на море запропонував. Щоб усе однаково було.

– А про море звідки знаєш, якщо не спілкуєшся з ним? Я ж нікому не казала! А він тим паче не міг, у нього точно сім’я.

– Чув вашу розмову. Коли ви бачилися востаннє.

– О, Господи… Але там нікого не було!

– Це вам так здавалося. Там, де я служив, вчили не тільки цеглу ламати.

– Добре тебе навчили… Молодець. О, ч-чорт… – Вона наче прозріла. – Це його жінка тебе намовила. Я розумію…

– Ні, – Віктор говорив зовсім тихо, насилу вимовляючи слова. – Не намовила. Просто з нас двох її цікавить він. А я не вірю, що гірший.

– Тепер переконався? – злісно запитала Світлана. – Поздоровляю. – Вона взяла з колін сумочку й відчинила дверцята. – Ти – кращий. У всьому. За винятком одної речі. Ти – схиблений.

Дверцята грюкнули так, що захитався салон.

Віктор сидів, опустивши голову й поклавши долоні на кермо. Авжеж, він її скривдив. Скривдив задля власного… ні, не блага, швидше – порятунку. Щойно він довів самому собі, що кращий за того, кого вона має. А це кардинально змінювало плани на подальше життя.

А схиблений якраз не він. Схиблений той, хто, маючи Зоряну, може заглядати ще на когось. Кануло у прірву припущення, що, можливо, чогось не розуміє. Не розуміла саме вона. Не розуміла й робила його нещасливим – прекрасна, неповторна, але сліпа королева Зоряна.

VIII

У таких випадках Віктор зупинявся завжди. На узбіччі дороги стояло чотири машини – всі «сьомі» білого кольору з транзитними номерами за склом. Одна з них була піднята на домкраті, і під нею лежав водій, двоє щось радили поруч, а третій, зовсім зійшовши на зелену смугу, палив вогнище.

– Привіт, мужики.

– Здоров був…

– Проблеми?

– Нормально. Справляємося.

– Кардан не докручений, – пояснив другий. – Мало не загубили. Я казав, під ці машини спочатку треба лізти, а потім їхати.

– А ти звідки женеш?

– З Тужира.

Вони перекинулися кількома фразами про насущні справи. Виявилося, що хлопці женуть машини аж до Житомира й самі звідти. Нарешті виліз і той, хто займався ремонтом.

– Чорт би забрав… Я їду і щось чую! – він розпачливо вимахнув руками.

– Вуха треба мити, – поглузував інший.

Вони закурили, продовжуючи розмову. Від вогнища долітав тепер приємний запах. Віктор подав руку, прощаючись, але його не відпустили, запрошуючи на шашлик. Підійшов куховар, подав Віктору руку і сказав з відчутним акцентом:

– Ідом, пакушаєш нармалний шашлик.

Шашлик справді виявився непоганим – чеченець робив його явно не вперше. Віктор розповідав їм про сучасні перипетії тужирської автокухні. Розмова точилася про ціни, митницю, рекет, податки…

– А ти що, відстав, чи сам їдеш?

– Сам.

– Що – завжди?

– Майже. Інколи трапляється необхідність взяти вигідну партію, – кілька машин, – то наймаю ще кількох.

– Не можна самому, – заявив один жуючи м’ясо. – Мало що…

– Тут відносно спокійно. – Знизав плечима Віктор, мимоволі згадуючи нещодавні пригоди, які, очевидно, з огляду на наступні події, не варто було брати до загального розрахунку. – Ніколи нічого. Заплатив і будь здоров. Усе нормально.

– Як сказати…

– У нево брат тоже бил любітель адин єздит, – кивнув головою чечен.

– І що?

– Папал в аварию. Пагиб. Кто-та пасчитался с ним. Ета ми так думаєм. А шьто тепер разберош? А бил би не адин – может не била б ничево.

– А як це сталося?

– З дороги скинули, – мовив інший, закурюючи. – Місце таке – поворот і добрячий схил поруч з узбіччям, унизу річка. Перекинувся не знати скільки разів. Півроку вже. Ти нічого не чув?

– А де це було?

– Біля Тисмениці.

– У нас нічого не розповідали. – Знизав плечима Віктор. – А чому вирішили, що хтось скинув?

– Ще живий був, – пояснив третій. – Марив, усе про якийсь джип чорний говорив. Ну а… хто на чорних джипах їздить?

– І як завжди – все тихо…

– Сказали – сам слетел, – додав чечен. – Не справился с управлением…

– А чому ні? – запитав Віктор.

Та брат загиблого тільки гмикнув:

– Яке – не справився? Дорога суха, тверезий…

– Мастер спорта. Автогонщик, професионалний, – пояснив чечен. – Каманду разагнали – пашол машини ганат. Жіть нада!

– Шкода, – знову мовив Віктор, кладучи пустий шампур на розстелену тканину. – Шкода. Будь-кого таке може спіткати. Буду дякувати.

– С нами давай! – запросив чечен. – Полчаса атдахном і єдем.

– Дякую. – Віктор піднявся, обтрушуючись, – уже їхатиму. Щасливо вам.

– І тобі щасливо.

– А… – Віктор наче згадав щось – завагався, а вони сиділи й чекали, що він промовить.

– Що, надумав?

– А все-таки – про джип що він казав?

Брат того, що загинув, подивився на нього з-під зіщулених повік і запитав:

– А чому питаєш?

– Так просто. Розповідали в нас тут казки про джип.

– Які казки?

Усі тепер дивилися на нього й чекали.

– Та… маячню всяку. – Віктор ніяково посміхнувся й сів, витягаючи цигарку з пачки. – Я вже й забув, а з вами нагадалося.

– Ґавари, не стеснайся, тут все сваі, – заохотив чечен.

– Та нічого такого. Словом, був період, ходили тут серед наших байки про джип на манер «Летючого Голландця». Ну, знаєте? По морі плаває, пустий, нікого на палубі й так далі. А цей – «Летючий Мадяр». Шофери так назвали.

Вони дивилися мовчки, і на їхніх зосереджених обличчях проступала напруга, якої Віктор не міг не помітити.

– Ось так і з джипом. Розказували – або стоїть на узбіччі, навіть далі, на полі, – усі дверцята зачинені, кабіна яскраво освітлена – і нікого ні всередині, ані поруч. Навіть верзли, що хтось буцімто бачив, як той їхав. І так само: освітлена кабіна й нікого. Ще й на всіх парах…

Товариство мовчало й уважно дивилося на нього, очікуючи ще чогось.

– Чого дивитеся? – Не витримав Віктор. – І ви чули?

Лише тепер усі переглянулися між собою.

– Чули.

– А може, й бачили? – Посміхнувся Віктор, відчуваючи, як та сама напруга передається і йому.

– Ми не бачили.

Слово «ми» при цьому було явно підкреслене.

– А хто ж бачив?

– Саня бачив, – промовив третій, який здебільшого мовчав. – За день до загибелі. Он йому розповідав. Точно, як ти кажеш.

Запала ніякова, довга та важка мовчанка.

* * *

Амстердам виявився величезним містом, у якому, не знаючи мови, можна було загубитися. Місце, вказане Іваном, довелося шукати довго. Якби не приємні люди, в яких – усіх без винятку – вистачало терпцю все розтлумачувати водієві невідомо з якої країни, який ледь говорив німецькою, було б зовсім сутужно. Віктор усвідомлював, що робить щось таке, що в будь-кого викликало б щонайменше подив, але… Жінка на ім’я Зоряна змушувала його наважуватися на такі речі, порівняно з якими подорож до Амстердама була взагалі дрібничкою.

Вони випили вчора зовсім небагато – якусь там пляшку на двох, від якої до рання в голові взагалі нічого не залишилося. Цей Іван – дальнобійник з Борисполя, який припаркувався на своєму велетенському «Рено Магнум» поруч із ним, виявився непоганим хлопцем. Щойно він «сходив» до Голландії й тепер повертався назад. Іван уже кілька років працював на потужну іспанську фірму, що займалася перевезеннями вантажів, об'їздив майже всю Європу й багато чого міг розповісти. За цими розповідями й минуло півночі. А зранку…

Будь-хто інший міг би спромогтися на таку ідею, хіба добряче хильнувши. Віктору ж таке спало на думку лише вранці, коли дія алкоголю давно припинилася. Це начебто й розумів Віктор, вирулюючи з майданчика навколо фури, у якій продовжував безтурботно хропіти Іван, і беручи, проте, напрямок на Голландію.

Його погану німецьку тут зрозуміли з півслова. Навіть не вірилося. Новому гостеві плюснули на денце, і не встиг він добряче примоститися за стійкою, як почулися кроки і сходами вже спускалася жінка. Віктор упізнав її одразу, адже Іван розповідав про неї захоплююче й докладно. Ось вона, ота сама Лариса.

– Ґутен таґ, – мовила вона, чарівно всміхаючись і відкидаючи за плече довге темне волосся. – Іхь бін…

– Давай краще по-нашому, – попросив Віктор. – Привіт.

– О! – вона здивовано повела бровами. – Давно не було наших… Ти що, мене знаєш?

– Тільки заочно, – відсунувши склянку, він подивився на неї. – Іван розповідав.

– М-м… – із виразу її обличчя важко було здогадатися, як сприймає цю новину. – І… де ж ви бачилися?

– В Айнтрахті, вчора. Стояли на одному майданчику. Він якраз із вашого Амстердама їхав.

– А ти в Амстердам, значить… – договорила Лариса.

– Та ні, я, взагалі-то, збирався назад, додому.

– Додому – це куди?

– В Україну, звісно.

– А після його розповідей, отже, вирішив до Голландії завернути! – вона голосно розсміялася.

– Саме так, ти вгадала, – й собі всміхнувся Віктор, але на відміну від неї коротко та стримано. – Скільки тут… півдня їзди.

– Невже на мене подивитися?

– Взагалі-то, сподівався не тільки подивитися, – поправив її Віктор.

– Ну, ходімо, якщо так. Гроші в тебе є?

– Скільки за ніч?

– Ого! – очевидно, спілкуючись з нечисленними тут земляками, Лариса мала інше уявлення про їхню марнотратність. – Так одразу й на ніч? Якщо в баксах, то сто п'ятдесят.

– Гаразд, – погодився Віктор.

Це було майже все, що набігало за поїздку.

Вони піднялися нагору, і повія відімкнула двері доволі затишної невеличкої кімнатки з ліжком та двома кріслами, в одному з яких він одразу влаштувався. Зачинивши двері, вона попрямувала до нього, сіла на ліжко навпроти й запитала:

– І звідки ж ти такий узявся? Може, хоч познайомимося для початку?

– Я знаю, як тебе звуть, – посміхнувся Віктор. – А моє ім’я в тутешніх краях однаково невідоме. Давай краще до справи. Я взагалі-то, в такому закладі вперше, тому вибач, правил не знаю.

– А що ж тут знати? – вона сперла підборіддя на долоні, а лікті на коліна і, наблизивши обличчя до нього, подивилася з інтересом у його очі. – Хто хоче кохання й сексу і при цьому має гроші, той їх отримує…

Усі клієнти для Лариси, як і для багатьох повій, поділялися на дві категорії – ті, з якими було приємно, і ті, з якими неприємно. Цей, безперечно, належав до першої.

Він підвівся і скинув легку куртку, залишившись у чорній майці та джинсах. На красивому м’язистому плечі вишкірився леопард, який, здавалося, відразу не схвалював цієї ідеї господаря. Очі хижака недобре горіли, наче попереджаючи – не підходь! Але господар. – вона визначила безпомилково, являв собою пряму протилежність. Поглядаючи раз-по-раз на неї, він кинув куртку на ліжко і сказав:

– Узагалі-то, в мене є забаганки. Якщо ти не зможеш або не схочеш їх виконати, то мені краще забратися просто зараз.

– О! – Вона наче здивувалася. – І цікаво, які ж? Невже щось жахливо-екзотичне?

Поводився він нестандартно, не так, як інші клієнти, і жінка була заінтригована.

– По-перше, – сказав господар леопарда, – вдягнися нормально…

– Як це – нормально? – не втямила вона.

– Звичайно. Не як повія, а як одягаються жінки в нас. Якусь спідницю нормальну, я не знаю… тобі видніше. Щось пристойне й некрикливе. По-друге, зроби майже темно. А по-третє… це нічого, якщо в нас сексу раптом узагалі не буде?

Очі Лариси округлилися від подиву.

– Нічого, – скривилася вона. – Якщо ти хочеш за сто п’ятдесят баксів цілу ніч лише балакати, це твоя справа.

– Якраз балакати я також не хочу, – сказав Віктор. – І це ще одне побажання. Взагалі – зроби так, щоб я забув, що ти тут. Сиди й мовчи – це все, що від тебе вимагається. Якщо так можна, звичайно.

– Звичайно, можна… – Тепер вона подивилася на нього з легкою іронічною посмішкою. – І саме для цього ти їхав з Айнтрахта? У Німеччині не можна знайти жінку, яка мовчатиме в темряві?

– Ще – на тебе подивитися, – не змигнув оком Віктор.

Вона підвелася й підійшла до світильника, але ще раз обернулася до нього:

– А… може, тобі краще все-таки покластися на мене? Ти мені подобаєшся… – Лариса витлумачила ситуацію по-своєму.

– Ти мені також. І якщо будеш слухняною, то, може, я й «покладуся» на тебе. Вимикай, іди передягнися й сідай сюди. Хоча… У тебе немає тут часом поліетиленового пакета?

– Чого? Навіщо?

– Треба. Якщо немає, у мене десь у машині валяється.

– Ні, сиди! – зупинила вона. – Десь є. І що далі?

– Нічого. Кинь туди щось і тримай у руках.

– Ну, добре… Якщо тобі так хочеться…

Він був більше ніж дивний, цей земляк з леопардом, але без імені. Сидів уже понад годину поруч із нею й мовчав. Легенький відблиск нічника вихоплював із темряви лише обриси предметів, і то лише після того, як звикли очі. Він сидів поруч, відкинувшись на спинку крісла і поклавши на неї голову. Світла було замало, щоб роздивитися, але Ларисі здалося, що очі його розплющені й він дивиться у стелю. А може, вже заснув? Адже груди його дихали рівно та спокійно. Тоді взагалі збоченець. Викласти сто п’ятдесят зелених, щоб поспати напівсидячи у кріслі поруч з такою… Звісно, вона знала собі ціну.

Як і більшість повій з досвідом, вона насторожено ставилася до клієнтів з примхами. Хтозна, чого від такого чекати, що він замислив… Чи не натягне отого пакета раптом їй на голову? Хоча, доводилося набачитися всякого. Один колись приніс три картини, і дві години вони розмірковували про їхню цінність, перш ніж… Поліетиленового пакета ще не вимагав ніхто.

Він не спав. Ось повернулася його голова Ні, не до неї. Просто ще один маленький рух. Ага, настроюється. Очевидно, у хлопця серйозні проблеми. За роки вона тут бачила не одного імпотента. На що тільки не спромагалися задля можливості все-таки отримати… «Щоб я забув, що ти тут є» – це пояснювало багато. Підсвідоме бажання багатьох нещасних, у кого не вдається з жінками. А шкода. Такий мужик…

Біс з тобою, сиди… Думки Лариси перекинулися на інші, нагальніші проблеми.

Щодо очей повія помилялася. Впавши у крісло і заплющивши їх одразу й надовго, Віктор зрозумів, як змучився за ці два дні. Мотання по Німеччині, по автохаусах, потім ще й ніч за розмовами… І втома допомагала абстрагуватися від усього зайвого.

Останній раз це трапилося два тижні тому. Вона вийшла з крамниці з невеликим поліетиленовим пакетом у руці. Чомусь саме пакет насамперед кинувся йому в очі. Віктор не знав, що було там. Напевно, нехитрі й недорогі продукти, куплені на вечерю. Якби він тільки міг! Якби він мав таку змогу, ця жінка їла б лише те, що навіть не снилося іншим, які снували поруч. А сам би він… Він би мав за щастя взяти з її рук бодай якусь крихту від того, що лежало в пакеті. Хоча, ні. Він би не наважився. Адже там те, що необхідно їй самій і її маленькій дитині, яка для неї, напевно, дорожча за все. А ще її рука – під вагою пакета вона набувала особливої форми. Перед очима почало туманитися. Ноги зупинилися самі.

– Здрастуй, Зоряно…

– Добридень…

Як завжди, не зупиняючись, ледь повернувши голову. Навіть не глянувши на нього. Автоматично, так, як відповідається на вітання кожному. Можливо, тільки, з відтінком прикрості – «Господи, знову». Так буде завжди.

Він обертається, проводжає її поглядом. Напевно, це кидається у вічі тим, хто перебуває поруч. Що з того? Зупинити себе неможливо. Коли ще трапиться така нагода? Аж у голові паморочиться від того, як рухається тканина її сукні без рукавів. Здається, що він чує звук її тертя об тіло. Недорогої сукні. О, якби він мав таку можливість! Вона б ходила в…

До перехрестя залишалося кілька кроків. Вона обов’язково зверне, бо знає, що він дивиться у спину. А їй це неприємно. Додому треба йти прямо, але вона зверне, щоб позбутися цього липкого відчуття, коли тебе обмацують очима. Останньої миті він побачив її у профіль. Темне рівне волосся, закинуте за одне плече…

Схоже волосся він бачив сьогодні. Ні, це, звісно, неможливо порівняти, хіба б на дотик… І він простягнув руку, торкнувся того, що було зараз поруч. Вона здригнулася. Чому? Напевно, зробила б це й Зоряна, якби… Вона б точно здригнулася, саме так. Але вона б не дозволила. Не дозволила б його руці лежати на плечі і тримати в пальцях оце волосся. Напевно, воно на дотик таке саме, тому що пряме й темне. А під рукою плече жінки.

Плече було ніжне й тепле. Щоправда, воно дозволяло його руці торкатися себе. Невже і її тіло схоже на дотик? Рука його повільно ковзнула по волоссю догори, по щоці, яка також дозволяла все. Також тепла й тендітна. Вона навіть подалася до нього. А перед очима ще стояла та остання картинка, що здавалося, закарбувалася в пам’яті назавжди. Сон, у якому можна все… Тепер він тримав цю жінку обома руками, відчуваючи її форму, яка, напевно, насправді була дещо іншою, просто зараз ним керувала уява. А що там, нижче? Адже сьогодні йому дозволяється…

А нижче чомусь опинився поліетиленовий пакет, який вона тримала на колінах. Звідки це? Ой, справді… Обережно відібравши в неї кульок, Віктор поставив його поруч із кріслом, і тепер його руки відчували все те, куди рідко сягали навіть думки.

А вона мовчки виконувала його примху – найбезневиннішу, з якою доводилося стикатися досі – нічого не робити й ніяк не допомагати. «Ну й біс з тобою, роби все сам» – подумала Лариса, коли він обережно клав її на ліжко. Хоча, звісно, це було приємне й доволі незнайоме відчуття – так обережно цього не робив ще ніхто. І вага його м’язистого тіла виявилася також неочікувано малою, і обійми незвично ніжними. Ось тільки імпотентом цей хлопець не був – тут весь її досвід схибив.

А потім він сів біля вікна й запалив, дивлячись на частинку нічного Амстердама, яка їй набридла до нестями – оці ліхтарі на вузькій вуличці. У вікно пробивалося світло й вихоплювало його шию і плече, якраз те, з леопардом. Іноді над ними спалахував вогник цигарки, щоб потім знову згаснути.

– Спи вже, – сказав він нарешті. – Мені більше нічого не треба. Хоч виспись до ранку…

Сам він знав, що не засне. За дві години почне розвиднюватися й можна буде вирушати. Краще виспатися десь у дорозі, якщо зовсім почне хилити. А ці дві години він збирався пересидіти тут, біля вікна. Не їхати ж величезним незнайомим містом поночі.

Він курив другу цигарку поспіль, струшуючи попіл у попільничку на підвіконні. На душі коти шкребли. Даремно він зробив гачок на кількасот кілометрів. Даремно втратив півтори доби. Даремно викинув зароблені гроші. Усе даремно: адже це все-таки була не Зоряна.

IX

Джип – масивний, чорний, блискучий – промчав зустрічною смугою. Щоправда, ще не смеркло, і світло в салоні розкішного гіганта не було увімкнене, натомість яскраво світилися фари, які наче сповіщали – «Обережно, я крутий! В'їдеш – не розрахуєшся!» Звичайне явище на дорогах.

Про випадок, почутий від житомирян, він досі не знав. Воно й не дивно – користувалися хлопці іншими автошляхами, брали машини на інших базах. А казки про загадковий джип, нібито названий шоферами «Летючим Мадяром» за аналогією з відомим морським «персонажем», Віктор почув уперше року так за півтора тому в автокемпінгу, де вся компанія, зупинившись на ночівлю, була не зовсім тверезою. Тема тоді несподівано набула статусу центральної на цілу ніч.

Розповідали, що з’являється привид несподівано: стоїть віддалік дороги. Кабіна його яскраво освітлена, а всередині – нікого. Іноді він починає їхати. Нікого не переслідує, ні на кого не нападає. Та тільки той, кому доведеться побачити його, – вже не жилець. Згадували й конкретних людей, які начебто на власні очі бачили це диво.

Усе остаточно пригадалося аж за Франківськом. Раптово. Он воно що… Не той бачив, хто розповідав. Бачив його друг. Точно. А «травив» байки Дмитро Лихолат з Коломиї. Нарешті. Вони стояли в Польщі, на тому боці, на якійсь стоянці. Ось тоді-то й розповів Дмитро, який переганяв з напарником два буси «Тойота», історію про свого друга з… Звідки? З Тернополя! Точно. І звали його Сергієм. Тож Сергій отой нібито на власні очі бачив джип десь за тиждень до того. Мадярський перевертень стояв тоді просто на полі, метрів за шістдесят від узбіччя, коли смеркалося. Сергій тоді, якщо вірити розповідям Дмитра, «пік» від душі, сподіваючись вчасно дістатися додому. І ось він стоїть…

Подробиць тієї розповіді Віктор згадати не міг – пам'ятав лише, що колега той добряче злякався. Але оскільки зміг згодом розповісти про пригоду, був живий.

Посміхнувшись сам собі, Віктор дістав мобільний. Дмитра з Коломиї, щоправда, знайти так і не вдалося, але відповіла його дружина, сказавши, що той перебуває зараз десь у дорозі. Подумавши, Віктор зателефонував знову.

– Так, слухаю.

– Пробачте, це ще раз я. Мені, власне, не так чоловік ваш потрібен, як його товариш – Сергій. Може, ви мені підкажете, як його знайти?

– Який Сергій? – недовірливо запитала вона.

– Ви знаєте, я навіть прізвища не пам'ятаю. Вони з рік тому постійно разом їздили. А потім той десь знайшов місце на фурі. На якомусь київському автопідприємстві, приватному… З Тернополя він.

– Бородюк?

– Можливо…

– Так. А немає його… більше… Він загинув. Розбився.

– Як… – Віктор ясно відчув, як вильнула його машина, хоча сам, здавалося, міцно тримав кермо. – Ви впевнені? Це той самий Сергій?

– Я не знаю, якого Сергія ви шукаєте, – мовила вона, – але той, з Тернополя, який потім працював дальнобійником у київській фірмі, Бородюк, – розбився.

– А коли це сталося?

– Приблизно півроку тому.

Вона не клала трубки, чекаючи, що скаже Віктор далі. А він помовчав якусь хвилину, витягуючи ще дещо з надр власної пам’яті, і перепитав:

– Не перед Новим роком?

– Так. Майже перед самим Новим роком. Тридцять першого ховали.

Усе збігалося. Зустрівшись тоді на стоянці в Польщі і правлячи балачки, вони роз’їхалися потім хто куди, щоб зустрічати Новий рік. Отже, виходило, що Сергій із Тернополя, про якого, б’ючи себе в груди, розповідав тоді Дмитро, побачивши «мадяра», справді вже був не жилець. Не знати, як з іншими, а з ним виходило саме так.

Віктор почав напружено пригадувати. Ситуація загалом нагадувала йому отой ранішній крос. Тільки на відміну від нього, зараз напружувалися думки, а не м’язи. Проте результат був той самий – жити ставало легше. Хотілося зловити цей момент і не відпускати – момент, коли здається, що у світі існують ще якісь проблеми, окрім тієї, що звалася Зоряною. І нехай би ця тема була про чорта, диявола – байдуже. Аби на якийсь час відчути, що у цьому світі можна жити ще чимось.

* * *

Іван Сергійович Бойко був майстром своєї справи й заробляв цілком непогано, офіційно вважаючись робітником обласного комбінату комунальних підприємств, але здебільшого працюючи «наліво». Звісно, доводилося відстібати начальству, зате під руками завжди було обладнання, інструмент – словом, усі умови. І те, що він робив, дійсно можна було вважати мистецтвом.

Але всі ті пам’ятники, що він створив і що стояли на цвинтарі переважно на могилах крутих та грошовитих, не йшли в жодне порівняння із щойно закінченим. Навіть майнула думка, що його здібностям могло знайтися краще застосування.

Відійшовши, він ще раз подивився на плиту, прихилену до стіни. Зі скульптурного портрета спокійно й дещо гордовито дивилася симпатична, можливо, навіть вродлива жінка.

Він з'явився тоді несподівано – гарної статури молодий чоловік, не красунчик, але… словом, справжній мужик.

Урівноважений, навіть незворушний, скромний та цілеспрямований. Під його одягом художник, який знав людське тіло, безпомилково міг угадати добре розвинуті м’язи. «Ви – Бойко?» – запитав він тоді й на ствердну відповідь повідомив, що робить замовлення. А на пояснення, що замовлень не бере у зв'язку з перевантаженням, дістав пачку грошей і поклав перед майстром. Словом, з таким важко було не зговоритися. До роботи молодик висував чималі вимоги – дав цілу пачку фотознімків жінки і сказав, що схожість з оригіналом має бути один до одного. Залишив щирий завдаток, але дав знати, що в разі недостатньої схожості – не братиме.

А ще поклав на стіл відеокасету з якимось дитячим концертом, де жінка ця грала на фортепіано, і дивитися на неї можна було довго і з різних боків. Відклавши все, Бойко взявся до роботи.

Розглядаючи те, що виходило, й думаючи про чималі гроші, майстер намагався уявити – хто вона. Хоча, тут усе зрозуміло. Вона – кохання цього хлопця. Тільки заради кохання – великого, всеосяжного – люди вдаються до таких дивацтв. Скоріш за все, тут передчасна, трагічна смерть, якої той не може пережити.

Він з’явився, як і обіцяв, по обіді. І виглядав так само, як і місяць тому. Стримане вітання – і все. Нічого не кажучи, майстер стягнув простирадло з плити, що стояла в кутку. Він став навпроти й застиг. Дивився довго без єдиного слова. Не ходив навколо, не мацав руками. Просто дивився. А потім дістав із кишені гроші і простягнув йому, а сам узяв простирадло й намірився брати плиту.

– Куди? – похопився Бойко. – Та воно важке! Ти не дивися, що тоненьке, – граніт!

Замість відповіді чоловік зняв із себе куртку, під якою була лише чорна майка. На плечі клієнта красувалася татуйована морда звіра. Оскал зубів і під ним коротке іноземне слово. М’язи його рук напнулися, коли хилив набік важку плиту, майстер мимоволі підскочив і схопився за неї знизу, полегшуючи йому завдання.

– Навіжений… грижу з тобою зароблю… – бурмотів він, дрібно тупаючи за ним надвір до новенької «дев'ятки», у якій уже було все підготовлено – відчинені «п’яті дверцята» і знята спинка заднього сидіння, постелена груба ковдра. Зад машини добряче просів під вагою плити, а похмурий клієнт просто заклацнув дверцята й попрощався.

Ні тобі дякую, ні захоплення роботою. От що робить з людиною смерть близьких. Колеса машини скреготнули і, закуривши пилюкою, вона зникла із двору.

«Цікаво, – подумав Бойко, потираючи щоку, – як же все-таки було насправді? Може, кримінал якийсь? Такі, як оцей, часто ошиваються по різних сумнівних структурах. Звірина всяка по плечах вималювана… Злочини, розбірки… Мафія, словом. Втягнув такий орел жінку звичайну, яка грала на піаніно дітям, у якісь темні справи. А вона, звісно, навпаки, його витягти хотіла. Не змогла. Життям поплатилася».

Зітхнувши, майстер посунув у цех, де на нього чекала банальна робота, що не викликає зайвих думок. Знав би він, що жінка, котру він зумів зобразити так майстерно, жива й здорова! І навіть продовжує навчати дітей грі на фортепіано. І досі така сама гордовита та прекрасна. Що сказав би старий майстер, якби знав, що молодик цей, скупий на слова та щедрий на гроші, за якихось півтори години швидкої їзди зупиниться біля похиленої халупи з низькими вікнами й самотужки потягне його витвір туди, а потім встановить посередині стіни в маленькій кімнаті в давно вже підготовленій строго за розмірами плити ніші, розколотить розчин і візьметься за кельму, яку доволі невміло триматиме незвичними до цього інструмента руками? А коли завершиться робота, стане перед нею і, ще раз оцінивши його майстерність, промовить тихо, лише губами, до мертвого каменя, а швидше, напевно, сам до себе: «Все. Тепер ти завжди будеш біля мене».