Текст книги "Переможець отримає все"

Автор книги: Олексій Волков

сообщить о нарушении

Текущая страница: 17 (всего у книги 28 страниц)

– Ма, я надвір піду.

– Іди. Тільки, Олежку, прошу, щоб я тебе не шукала. Добре?

– Добре, ма…

– А на завтра все готово в тебе?

– Так! – Це вже чулося з коридору.

Ляснули зачиняючись двері. А вона нарешті відкинулася на спинку крісла, дивлячись на екран.

Цього кліпу вона досі не бачила – очевидно, зовсім новий. Звісно, Зоряна не могла знати, що по кабельному телебаченню його крутили вже кілька місяців, поки він потрапив і на її екран. Лунав доволі жорсткий ритм бас-гітари, на тлі якого проривалися схожі на іспанські мотиви, а незрівнянний Тарас Лема доїжджав у смокінгу шикарною машиною до розкішного будинку з басейном, і до нього вискакували довгоногі дівчата в бікіні, а він виходив назустріч, вирішуючи якісь справи по мобільному, лише поблажливо махнувши їм рукою. Та в останній момент співак раптово обернувся до неї, так і не дійшовши до цього жіночого натовпу, і залунала пісня:

 
Якби тобі сказали завтра,
Що десь, колись, в якійсь країні
Мій шлях, нарешті, увінчався,
І я лишився на чужині…
 
 
Ти цим ділитись не біжи,
І «слава Богу» не кажи…
 

А камера, знімаючи цю ідилію, наче віддалялася, вивищуючись і відкриваючи всю панораму маєтку:

 
… Я не досяг іще мети —
Я хочу бути там, де ти.
 

На цих словах лунав потужний вибух і палац, вибухнувши за спиною Леми, починав осідати чорною хмарою пилюки під той самий жорсткий ритм, поступово накриваючи і його. А на екрані з'являвся ще один телевізор, у якому його вже вели в наручниках і садили на електричний стілець, де він продовжував співати:

 
Якщо у ранішніх новинах
Тобі мою покажуть страту,
Важку, розкішну домовину,
Де я щасливий та багатий…
 
 
Ти цим ділитись не біжи,
І «слава Богу» не кажи…
 

Це справді виглядало ефектно. У траурному смокінгу Лема, «обсипаючись» квітами, якими був обкладений, повільно та зловісно підводився з труни і серед переполоху, що зчинявся, йшов по сумочках, які губили перелякані дами, розбігаючись хто куди:

 
Я не досяг іще мети —
Я хочу бути там, де ти.
 

Новий відеокліп Тараса Леми, якого вона ще не бачила, справді був зроблений «круто», як, звісно, і всі інші. Під цей іспанський ритм його черевики трощили косметички й розчавлювали помади та люстерка, що висипалися з них, а він прямував, не зважаючи ні на що, до неї – своєї єдиної, наявність якої не давала йому права померти. Пісня звучала. Що й казати…

А події разом із воскреслим мерцем переносилися на небо, у синю височінь, у якій усе губилося, а звідти на землю злітав величний птах – він сідав зовсім поруч із жінкою, яка сиділа спиною, тому й не видно було її обличчя. Зоряна глянула з інтересом, хоча зі сторони на її обличчі можна було розрізнити ледь помітну іронічну посмішку. Ну-ну, мовляв… кого це видобули на роль дами, задля якої супермен чавить шкарбанами увесь цей «оріфлейм»? Але обличчя жінки так і не показали. Натомість вона поклала руку на крило птаха й пісня продовжувалася:

 
А вільний птах злітає швидко
І все довкола бачить з неба.
То, може, він принесе звістку,
Що я відмовився від тебе.
 

А Лема тим часом уже виходив з білої машини, подаючи руку іншій жінці, у весільному вбранні…

 
Ти цим ділитись не біжи,
І «слава Богу» не кажи…
Я не досяг іще мети —
Я хочу бути
там, де ти…
 

Наречена перетворювалася на чорну летючу мишу і зникала в темряві, а той, від кого втрачала глузд половина жінок в усій країні, тепер уже сам, без нікого, на розмитому темному фоні видобував із бас-гітари той самий «іспанський» ритм, доповнюючи його всілякими сценічними «штучками», прошиваючи аудиторію, якої насправді не бачив, меблі, стіни квартир, своїм простим, відвертим, наче ота його розхристана сорочка, поглядом. Він не міг ні виїхати, ні оженитися, ні померти. З однієї простої причини – він хотів бути з нею – тією, яку показали тільки раз, та й то зі спини.

Кліп їй сподобався – Тарас Лема був у кращих своїх традиціях. А від гарної мелодійної пісні завжди покращується настрій. Шкода, що немає відеомагнітофона, інакше цю річ обов'язково треба було б залишити собі. І ще здалося Зоряні, коли згадувала щойно бачене на екрані – жінка, яку показували зі спини, виглядала схожою на неї саму.

Те, що сталося за якихось півгодини, виявилося – мало сказати непередбачуваним – справжнім дивом. Зоряна недовго тримала в руках конверт, адресований дирекцією обласного палацу культури, а здивовано розкрила просто внизу, біля поштової скриньки. Очі округлилися. Її, як працівника сфери культури, було запрошено на концерт Тараса Леми, з нагоди якого весь обласний центр уже три тижні був обклеєний яскравими афішами. Вона не відмовилася б туди потрапити. Але з афіш знала, ясно усвідомила, що не сидітиме там. Найдешевший квиток коштував п'ятдесят гривень – це там, звідки нічого не роздивишся. Звісно, дозволити собі таке можливості не було. Отак завжди. А життя минає. То се треба, то те. Цього разу – велосипед для Олежка. Настрій тоді геть зіпсувався. І ось…

Очі відмовлялися вірити, коли руки перебирали тоненьку листівочку, на який писалося, що квитки в кількості двох належить отримати в кабінеті номер такий-то в адміністративній частині палацу імені Лесі Українки. Навіть уперто лізла думка, що це могло бути чиїмось жартом. Вона піднялася догори, ще раз перечитала документ, що так несподівано потрапив до рук, боячись до кінця прийняти думку про те, що «є таки правда на світі», а потім пішла шукати Олега. Задля такої новини він має забути і хлопців, і навіть, на деякий час мрії про свій велосипед.

Але правди на світі, як відомо, немає. Просто люди люблять тішити себе, піддаючись ілюзії про «воздання» собі за заслуги. Саме тому винуватець виникнення цих ілюзій у жінки, подібної до якої у світі більше не існувало, у ці хвилини напівлежав на канапі, відклавши гітару і думаючи про завтрашній концерт.

 
Фарби на його полотні
Тихо розтеклися, мов сльози…
За вікном минаються дні —
Сонце і тріскучі морози.
Пише він, не гаючи літ
Те, що на картину не схоже —
Вигаданий, бажаний світ,
Світ, якого бути не може.
 

Пісня про художника склалася несподівано, як і всі інші. Вона забрала чергову порцію суму та розпачу, хоча навіть героя пісні спіткала невдача. Він так і не створив бажаного світу навіть на полотні, хоч і використав для цього барви неба, сонця, води…

 
Велич і гріх,
Сльози і сміх —
Прикра історія ця…
Бажаний світ —
Він не для всіх.
Тільки для пензля митця.
 

Бач, як Тарас обурився на його відмову бути присутнім разом з ним на концерті. Але… Два квитки виділив. Якби не цей концерт, усе б котилося по-старому. А так… А так Віктор не мав зараз куди себе подіти. Уявляв, як прийде вона післязавтра до залу й сидітиме там, слухаючи його музику, отримуючи задоволення, не здогадуючись ні про що.

Напевно, він дурний. Напевно, давно треба було… Не раз уявлялося, як виходить він на сцену за руки з самим Лемою, скромно вітає шаленіючу публіку. Нехай не від нього, від Тараса, проте – він його друг, колега, це творчий тандем. Йому також дарують квіти і вітають. Як бачить вона, що той, кого завжди ототожнювала з брудом, стає кумиром інших, а значить… Очевидно, це не Труся. Труся не могла б стати нічиїм кумиром.

І що тоді?

Напевно, нічого. Як бувало завжди, коли його зусилля розбивалися об глуху стіну. Більше того, напевно… А справді – ніколи б Зоряна не взяла до рук оцих квитків, знаючи, хто надіслав їх. Стовідсотково. А от… Він мимоволі гірко посміхнувся. Чи вимкнула б вона телевізор, коли показують Лему, якщо б довідалася, чиї пісні той співає? Чому, ні? Принаймні, сам він цьому б не здивувався.

Очі тієї, що дивилася зі стіни, були явно теплішими від живих, Зоряниних. Тому на них і затримався його погляд. Вони завжди співчували йому, заспокоювали. Давали сили та надії навіть тоді, коли, здавалося, черпати їх не було звідки. Напевно, платили в такий спосіб за те, що кинув тоді з рук молот, не наважився знищити їх свого часу. «Не хочу я, щоб ти викидала телевізор. Не з'явлюся я другом Леми, заспокойся. Живи собі, слухай. Дивися…»

Звісно. Богу – богове, а кесарю… Гітару поставив у куток. Треба спати. Завтра поїзд о восьмій десять. Кого можна ще взяти? Разом з Ігорем та Степаном – троє, а замовлення на чотирьох. Гарне замовлення. Вигідне. А бажаного світу не створиш. Нехай Лема сам дере горлянку в обласному палаці культури, без його присутності. Плюс дзвонив Дітмар щодо замовленої «Тойоти». Цю треба забирати насамперед. «Кесарю – кесареве…» Отож, потрібно ще двоє хлопців. Подумавши, він набрав номер.

Концерт розпочався на півгодини пізніше. Зал розносило. Фанів і тут, де Лема виступав уперше, вистачало з головою. Стояли у проходах, «звисали» з балконів… Воно й не дивно – зірка такої величини тут ще не співала. Хоча… Бували і Леонтьєв, і Ніколаєв, і з наших – Пономарьов і ще дехто. Лема зараз не йшов у порівняння ні з ким. Це був загальний бум. Як кажуть, на гребені хвилі, на гребені слави.

Гамір досягнув максимуму, тому, нарешті, залунала музика, заблимав світловий супровід, заскакали по стінах та по залу прожектори й на сцену вискочили такі дівчата, що ого-го! Танцювали вони справді здорово. А зал принишк, шокований якістю звуку, завжди звичний до хрипіння динаміків та болю в барабанних перетинках.

І ось, нарешті… Світло повністю погасло. На якусь мить. І відразу ж вона побачила його. Лема швидко йшов з глибини, здавалося – просто в зал. Софіти знову спалахнули, і вуха тепер уже заклало по-справжньому: публіка назбиралася серйозна. Дівчата з підтанцівок застигли, мало не лежачи на сцені. Він узяв мікрофон, наче це була авторучка чи ложка. Цій людині не потрібні були всякі «професійні» ідіотські ужимки та жести, якими всі нездари намагаються виправити власне жалюгідне становище. Лема був своїм. Своїм в усьому залі, який несподівано замовк.

Зоряна дивилася на співака не відриваючи погляду з відстані другого ряду, строго по центру, й ще не вірила, що присутня тут і може бачити його та чути. А той, кого чекали давно та з нетерпінням, сказав без жодного вступу:

– Дякую, дуже дякую за теплий прийом. У вас чудове місто. Дорогі друзі, я б хотів, щоб мене так зустрічали всюди. І хочу почати з пісні, якої ще ніхто не чув. Це прем’єра. Вона не виконувалася в жодному залі, і мій продюсер Володимир Войтович ще не встиг створити відеокліп на неї. Ви – перші!

Здавалося, зал захлинеться. Сказати більше не дали нічого – підлога, крісла вібрували від того лементу, який, напевно, тривав би ще довго, але знову згасло світло, а натомість залунала тиха, дуже гарна мелодія. Орган створював об’ємний фон, а акустична гітара вела просту й водночас багатогранну мелодію вступу. А коли Лема закінчував, дуже м'яке, тьмяне світло виділило постать співака. Навколо нього похитувалися в такт музиці танцівники. Та несподівано на грудях у Леми з'явився знак – намальований лазерним променем приціл, виділивши таким чином з гурту.

 
У лиха любов до тих,
Хто загубив свій спокій.
І швидко знаходить їх
У річці людській широкій.
Я випливу з неї туди,
Де світяться твої вікна,
Нап'юся – з дощу води
І буду на них дивитись…
 

Це був Тарас Лема. Лише його талант, його інтонації могли пояснити залу те, чого, можливо, не доробив автор.

 
Довго-довго…
Тихо-тихо…
Доки очей не зловить ніч,
Доки не знайде лихо.
 

Приспів повторювався, і публіка шаленіла.

Вона не була тут уже давно. Достатньо давно, щоб забути, як зручно сидіти в партері і спостерігати, що відбувається на сцені. А кумир стояв за два кроки. Ніколи не думала, що він такий – на відеокліпах інакший. А тут дуже простий, доступний, наче годину тому сидів поруч в автобусі й запитував, котра година. В очах глибина. А голос!.. І ще Зоряна подумала за ту хвилину, коли рука невідомого музиканта вела між куплетами гітарне соло, що все-таки можливі й такі дива, як оце сидіти у другому ряду перед Тарасом Лемою. Могли б десь на гальорці преміювати такого «цінного» працівника культури з віддаленого району.

Не інакше, хтось щось наплутав. Тому й вийшло таке собі диво «по максимуму».

Звісно, Зоряна помилялася, називаючи його так. Це не було дивом по максимуму. Хоча вона ніколи б не повірила, що недосяжна зірка, якій кориться натовп, може зараз зробити крок у галасуючу тисняву, витягти її на сцену і, висловивши власне захоплення, оголосити королевою залу, заразом подарувавши всі квіти, складені на краю сцени. Навіть тінь такої думки не могла з'явитися, хоча реальна відстань до здійснення цього насправді була не такою вже великою – лише кілька слів від людини, ім’я котрої буде промовлено за хвилину у цьому самому залі. Нехай навіть несправжнє ім'я.

 
У лиха поганий зір,
Та знайде воно насліпо.
І всюди, мов хижий звір,
Іде по моєму сліду.
І скоро мене віднайде
Під вікнами, де блукаю,
І краду щоночі те,
Без чого життя немає.
 

Очевидно, цей хлопець насправді мав Божий дар. Це не був артистизм. Це не була здатність перевтілюватися у свої образи. Лема справді виглядав нещасним, що краде оте віконне світло в жінки, про яку заборонено навіть думати.

А на останньому приспіві зал захвилювався, у різних кінцях спалахували свічки та бенгальські вогні, незважаючи на сувору заборону.

 
, довго…
Тихо, тихо…
Доки очей не зловить ніч,
Доки не знайде лихо.
 

Мелодію знову повела гітара, а Лема, користуючись тим, що публіка не встигла зрозуміти, останній це куплет, чи ні, «погасив» на собі мішень і тихо промовив:

– Віктор Ждан. Я вдячний Віктору Ждану, який створив цю пісню, як і багато інших…

Буря вибухнула знову. Вибухнула потужно й несамовито.

І її важко було приглушити ритмом наступної пісні, яка вже лунала з виставлених у три поверхи динаміків.

Концертний час було перевищено на годину завдяки щедрості суперзірки. Пісню, назви якої ніхто не оголошував і яку сама публіка охрестила «Лихом», виконували ще двічі, й адміністрація палацу культури, яка добре розуміла, що такі концерти – справді лихо для їхнього закладу, поступово підтягувало міліцейські сили поближче до сцени, намагаючись запобігти можливим серйозним катаклізмам, що траплялися на схожих концертах у сусідніх містах.

– «Лихо» давай! «Лихо»!!! – ревів, стоячи в переповненому проході, кремезний хлопець, вени якого на шиї готові були тріснути. Цей фан, як і сотні інших, перебував у повному екстазі й хотів зараз начхати на все абсолютно, не звертаючи уваги навіть на жахливий лемент подружки, яка, сидячи зверху, вчепилася йому в голову, стискаючи стегнами його потужну шию:

– Тарасе! Тарасику! Я тебе люблю! Я тебе хочу!!!

Усе волало й розпалювалося до червоного, і зупинити його не могло ніяке лихо. А Зоряна просто тихо раділа, як їй самій здавалося, – єдина така серед ревучого хаосу. Зокрема й думці, що згадки про цей вечір залишаться надовго. Ім’я ж автора пісень, яке доводилося чути й раніше, просто пройшло повз її вуха. Воно й не дивно. Адже перед нею був справжній Тарас Лема.

XX

Те, що детектив з нього ніякий, Віктор зрозумів лише наприкінці місяця – терміну, відпущеного йому на роздуми. Місяць минув швидко, а «розслідування» його майже не просунулося. Він повністю заплутався, не зумівши знайти для себе нічого конкретного. І єдиним, чого вдалося досягти, було встановлення того факту, що всі троє водіїв, які загинули за останні півтора року, бачили безпосередньо перед загибеллю «Летючого Мадяра».

Хоча яке відношення все це могло мати до нього? До оцієї авантюрної справи, в яку намагалися його затягти? Ну, якби й Чуриков виявився водієм-асом, тоді інша річ, а так… Усе хистко та непевно. І не виключено, що всі остаточні докази доведеться отримати останньої миті – коли «Мадяр» з’явиться на його шляху.

Від таких думок пересмикнуло. Саме час для них… Адже той, хто віднедавна асоціювався у Віктора з вищезгаданою нечистю, саме зараз, вийшовши неквапно з дверей офісу, кивнув байдуже на його вітання, а потім зробив ще один, нікому, окрім Віктора, не помітний кивок – «ну ходи…»

Віктор добре розумів, що не готовий до розмови, тому й сів на диван навпроти Павловича й мовчки втупився у стіл.

– Ну? – тільки й спитав той.

– Що – ну?

– Що вирішив?

– Стосовно чого?

Обличчя негласного боса місцевої автомобільної торгівлі висловило легке роздратування.

– Ти що – сьогоднішній? – Погляд уперся у Віктора. – Вітю, мене серйозні люди питають, а ти дурником прикидаєшся. Тебе запитали – будь добрий сказати, так чи ні.

– Не знаю, – сказав Віктор, усе-таки подивившись на нього. – Я не знаю, чесно. І хотів би, і… важко наважитись.

– Тобто, твоя відповідь негативна? – уточнив Павлович. – Правильно я зрозумів? Ти не даєш згоди? Отже, відмовляєшся.

– Напевно, – знизав плечима Віктор.

Зоряна. Знову Зоряна. Усе, як завжди, в його житті вирішувала вона. У Віктора був цілий місяць, але рішення доводиться приймати зараз. Якщо відмовитися, доведеться бути весь час насторожі. Все-таки думка, що його спробують прибрати, – як свідка якихось задумів, – не покидала. Віктор доволі реально уявляв собі, як зминається корпус якогось «Ніссана» і машина починає перекидатися, як земля й небо перевертаються перед очима. Йому ніколи не доводилося бути в аварії – у справжній аварії. Проте враження ці моделювалися реально і цьому допомагав загальний досвід тримання керма, виконання складних віражів, тренувальні зіткнення, які були частим елементом у підрозділі майора Горових. А двадцять вісім стрибків у минулому давали уявлення – як воно, коли перекидаєшся догори цапки, наче викинута з вікна машини сірникова коробка. Другу ж частину вражень викликали спогади перебування на лікарняній койці після зіткнення з людиною, яка не розбиралася й не могла цінити, що таке справжнє щастя. Тому біль і відчуття, як ломляться кістки, уявлялися ще реальніше, адже Віктор добре пам'ятав, як це.

Ось таке може трапитися з ним, якщо відмовитися. І навіть трапиться скоріш за все, якщо Віктор не помиляється в своїх підозрах і якщо не зуміє вберегтися. А давши згоду, лише прискорить події. Він не вірив, що можна видряпатися з цієї авантюри. Надто неймовірними були умови, надто високими ставки. Хай там що у них заварюється, йому не дадуть. Не дадуть піти з величезною сумою грошей. А може, так і краще? Може, оце вже, нарешті, і є та клята Доля? Може, вона обрала таки, нарешті, в кого втілитися, щоб зжити його зі світу? Тоді варто наважитися. Ще раз, адже Віктор робив це не вперше. І завжди помилявся. Отже, не варто. Та й вік уже не той, щоб ганятися за нею, сподіваючись вразити.

Очі з мішками попід нижніми повіками, не моргнувши жодного разу, продовжували дивитися на нього. Ігри з Долею несли в собі небезпеку позбутися навіки того, що мав. А мав він не так уже й мало. Одного разу, недавно, може, із рік тому… Зоряна забула затягнути шторки. Здавалося, вона так близько… Кухня була добре освітленою, і вона кілька хвилин щось складала біля вікна, а потім потяглася вгору і дістала якийсь предмет – Віктор не роздивився добре, що саме, бо вся увага прикипіла до неї. Він бачив, у чому вона була вбрана, кожну складку легкої сорочки у смужку і волосся, перекинуте через плече…

Це зовсім немало. І давши згоду, він отримував шанс позбутися цього швидко, одразу. Хіба можна таким ризикувати?!

– Я не можу погодитися, – сказав Віктор. – Принаймні, у теперішньому моєму становищі.

Павлович лише знизав плечима:

– Як хочеш. Не бажаєш воїном – працюй візником. Вози, дорогенький. Щасливої дороги.

Йому навіть не нагадали, що не варто було би патякати про це десь у компанії. Нічого такого – мовляв, гляди, хочеш жити спокійно – забудь, що тобі пропонували. Де там! Вози, як возив, якщо не бажаєш крутого родео. Що це означало – що він нічого нікому й так уже не розповість? Скільки йому дадуть від'їхати? А може, весь секрет у якійсь вибухівці, закладеній у ту «дев'яносто дев'яту», щойно взяту зі складу? Машина стоїть унизу. Як далеко проїде вона перед тим, як вибухнути? А де ж у такому разі «Мадяр»? Де «Летючий Мадяр»?

А хто сказав, що без нього не можна?

Ключі в долоні були вологими та слизькими. Несподівано стало бридко – самому від себе. Що це з ним? О-о… Напевно, щось подібне відчуває до нього Зоряна. От коли він нарешті зрозуміє її. Слизькі руки. Не інакше – від переживань. Та ні, від страху. От розвернутися просто зараз і погодитися! Нехай знає! Смішно… Зоряна однаково нічого не дізнається. Тоді хто? Доля? В обличчі цієї старої худобини з перснями на пальцях? Ні, доля тим паче не втілиться в такий непотріб, якщо не робила цього раніше на більш гідному людському матеріалі. Демагогія. А йому треба назад. Туди, де світиться вікно на другому поверсі. Вікно, єдине в усьому світі.

І лише коли взявся за ручку дверей, Віктор почув у спину:

– A-а… я так розумію, що ти людина, у якої розум на місці? Тямиш, де і про що можна розповідати?

– Звісно, – відповів йому Віктор. – Можете не хвилюватися.

Ноги самі відраховували сходинки донизу – одразу по дві. А Віктор знав, що за мить без зайвих думок вставить оці слизькі вологі ключі в замок нової машини. Він поспішав. Надзвичайно сильно схотілося хоч раз… хоча би ще один раз побачити світло того вікна.

Нехай навіть на ньому будуть затягнуті штори.

* * *

Його застали зненацька. Відчинивши двері, Віктор побачив метра власною персоною. Войтович широко всміхнувся й підняв руку догори:

– Привіт творцям національної поп-музики! – Вигукнув з порога.

Віктор застиг у дверях, спантеличений, не знаючи, як поводитися.

– Ну що, прийматимеш, чи ні? – запитав метр.

– Авжеж, я радий, звичайно… – пробурмотів Віктор, даючи дорогу несподіваному гостеві і спрямовуючи його на кухню. – А ви що, самі?

– Звісно, ні! Куди ж я без нього? Без своєї візитної картки? – саркастично скривився Войтович.

– То де ж Тарас?

– Де? У машині!

– А чому не йде? – механічно продовжував питати Віктор, посуваючи гостеві затертий, ще «рідний» стілець цієї хати й думаючи, як вийти зі становища, оскільки не був готовим до прийому гостей.

– А зірки такого рівня не звикли ходити самі. – Скривився Войтович. – Їх належить запрошувати, з відповідними почестями. До того ж він не знає, як проїхати поміж твоїми деревами. Застряг і стоїть. А на розвідку іду, як зазвичай, я. Мене ж ніяка собака не впізнає. А того – тільки пильнуй, щоб на сувеніри не роздерли – тоді лишуся без шматка хліба. Отак вожу, наче контрабанду. Тільки даішникам показую, немов перепустку, – діє бездоганно. Одразу відпускають.

Войтович зацікавлено розглядав стіни кухні та закіптюжену грубку.

– Я зараз, – сказав Віктор. – Дві секунди, приберу в кімнаті, бо щойно встав, і біжу по Тараса.

Він прожогом кинувся до кімнати і, пересунувши невеличку стару шафу, затулив те, чого не мав бачити ніхто. Ліжко давно було зібране – тут уже він збрехав. Обдивившись навколо, Віктор вискочив у садок. Той самий знайомий сріблястий джип стояв, незграбно застрягши між трьома кривими яблунями. Відчинивши водійські дверцята, Віктор скочив на сидіння, яке вже чекало на нього.

– Ну ось, тепер ми врятовані, – замість вітання сказав Лема, звівши долоні до неба і звертаючись до дівчини, яка сиділа позаду.

Завівши машину, Віктор привітався із суперзіркою так, наче тільки вчора бачилися, і увімкнув передачу. Дама дивилася на нього явно підозріливо.

– Це один із найкращих автопілотів сучасності, – представив його Тарас, – тому не виключено, що ми зможемо дістатися додому на необдертій машині. – І без переходу – до Віктора: – Ти вже пробач за несподіваний візит. Їхали з Чехії через Польщу. Ти ж знаєш, маршрутами Сергійович керує. Та він усім керує – я тільки рота роззявляю. Ну і, звичайно, з жінками знайомлюся також без його порад.

Дівчина тільки фиркнула, почувши це зауваження. Вируливши хитромудрою траєкторією із глухого кута, Віктор проскочив з іншого боку і припаркував джипа біля новенької «вісімки», що стояла традиційно під вікном.

– Ходімо. – Відчинив дверцята Віктор, віддаючи йому ключі.

– Уперед, – скомандував той, але дама лише ображено відкопилила густо фарбовані губки:

– А мене ніхто не запрошував…

– Пробачте, – мовив до неї Віктор, – просто гості Тараса – автоматично й мої гості. Прошу вас, мені буде приємно.

На додачу він простягнув їй руку, допомагаючи вийти з високої підніжки джипа. Вона глянула дещо підозріливо, але зацікавлено на вишкіреного леопарда на м’язистому плечі й запитала:

– А він не вкусить?

– А він таких не кусає, – встряг Лема. – Приголубити може, але не вкусить – це точно, не бійся.

Не надто вдоволена його встряванням, вона вийшла з машини, озирнулася довкола і з дитячою безпосередністю запитала, показуючи на хату:

– Куди – сюди?!

– Так, – сказав Віктор, – апартаменти скромні, зате запрошення цілком щире.

Він провів гостей до кімнати, де до них приєднався й Войтович.

Витягши кілька банок консервів та каву, Віктор поставив на стіл пляшку коньяку. Войтович розповідав йому про плани творчої групи, Тарас щось упівголоса пояснював дівчині, а та капризно крутила носом. Скоро нехитрий стіл було накрито, і метр підняв склянку:

– Ну, за успіхи!

Усі випили, і Тарас із запізненням представив господарю свою теперішню пасію. Здавалося, найбільше бентежило дівчину те, що цей чоловік не кидає на неї крадькома оцінюючі поглядів. Можливо, навіть, вона вважала таку поведінку нетактовною щодо себе. Вона позиркала по кутках, з'їла зо дві маслини й пішла в садок – «подихати».

– Ну, до справи, – сказав Войтович. – Значить, Вітю, слухай мене уважно. Планується концертна програма із твоїх пісень. Тепер уже – виключно твоїх. Це забаганка Тараса, але я не проти. Справа пішла, причому більш ніж успішно. Гадаю, і ти це відчуваєш.

– Сьогодні він ще не відчув, – встряг Лема, який, відкинувшись на дивані, незворушно посьорбував коньяк.

– Ти правий. Це я між деревами спантеличився – усю пам'ять повідбивало.

Войтович дістав із внутрішньої кишені запаяний поліетиленовий пакетик з доларами й поклав перед Віктором на стіл.

– Це те, що з нас, так би мовити, на даний момент.

– Дякую, – сказав Віктор, – не варто було турбуватися.

– Варто, – посміхнувся Войтович, – повір мені. Так ось, на порядку денному така програма, можна навіть сказати – авторська. Але щоб створити її, доведеться ще серйозно попрацювати. Якщо ми хочемо зробити гарний проект, ти мусиш їхати до Києва й будемо старатися. До того ж… Словом, публіка хоче бачити Віктора Ждана, автора, який пише для оцієї суперзірки.

Він доволі недбало тицьнув, не дивлячись, Тараса у груди і продовжував:

– Час виходити з підпілля! Коли ми готові приступити серйозно до роботи?

– Я взагалі не думав над таким, – знизав плечима Віктор. – Якщо чесно, то я нікуди не збираюся й публіка мене не цікавить.

– Такого не може бути, – жорстко констатував Войтович. – Якщо вже ти запрігся у цю справу, то потрібно тиснути, інакше зійдеш із траси. Розумієш? Говорячи твоєю мовою, викине на узбіччя і назад не віткнешся, бо рух шалений.

– Можливо, – не погодився Віктор, – але я, взагалі-то, нікуди не запрягався. Вам підходять мої пісні – ви берете, а ні – то не берете. При всій повазі та симпатії до вас я, наче, не нав’язувався…

– Послухай! – Войтович зробив заперечний жест, беручи до рук нову склянку, налиту Віктором. – Давай говорити напряму. Так же ж не може бути. Ти гадаєш, що пишеш єдине у своєму роді? Дурниці. Вдало, оригінально – так. Але є купа авторів та пісень, є з чого вибирати. Ти гадаєш, ніхто, крім нього, не має голосу? – Войтович знову тицьнув Лему у груди. – Вдалий, у поєднанні з зовнішніми даними, безперечно, стиль – це я згоден, але також є з чого вибирати.

– Я й образитися можу… – пробурмотів Тарас.

– Ти гадаєш, ніхто, крім мене, не вміє рахувати грошей і не має поняття в музиці та шоу-бізнесі? – не звертаючи на нього уваги, продовжував метр. – Вловив тепер? У цій кухні товчеться купа народу. Але так вийшло тільки в нас. І ми зараз на гребені. І рух наш догори продовжується. Але хтось розслабиться, почне характер показувати – все пропало. Завтра забудуть, що був такий Тарас Лема, про мене – взагалі зайве говорити. А ти поки що лише привид, і то – якого ще ніхто не бачив, лише чули казки. «Летючий Голландець». Розумієш, Вітю?

– Швидше – «Летючий Мадяр», – невесело пожартував той.

– Чому – мадяр? – не зрозумів Войтович. – У тебе що – коріння звідти?

– Ні, – пояснив Віктор, – це я так, чорний гумор. Є тут у нас такий – герой шоферських байок. Джип чорний, кажуть, їздить без водія і лякає всіх. Хто побачить – тому кранти. Б'ються, в машинах згоряють…

– Що – справді? – здивувався Войтович. – Ніколи не чув.

– Бр-р… як страшно… – Відкинувся на спинку Лема. – Все, Сергійовичу, назад я за кермом не їду. Ще тільки зірки мого калібру в автокатастрофах не загиналися…

– А мені спокійніше, коли не ти за кермом. – Не змигнув Войтович. – Так ось, Вітю, ми ще не збудували постамент власного пам’ятника, щоб почуватися самовпевнено. Я правильно кажу? – він знову подивився на Тараса.

– Сергійович завжди правий, – переконано промовив той, ставлячи порожню склянку.

– Не знаю, – замислився Віктор. – Я не тямлю в цьому. А що конкретно ви хочете від мене?

– Принаймні взяти участь у спільній роботі й вийти на сцену. – взяв ініціативу Лема. – Вийти й отак підняти руки. Усе, що від тебе вимагається. Нехай усі волають, а ти тільки вигукнеш – «Мені приємно! Бажаю вам щастя!», або щось таке. А від цієї морди на плечі народ взагалі ошизіє.

– Ні, я не артист, – захитав головою Віктор, – і не буду вилазити на публіку. А користі у спільній роботі з мене ніякої. Тому облиште.

– Послухай, це перспектива для тебе, – знову почав Войтович. – Тобі розкрутку й ти ще не уявляєш…

– Ні, дякую, – підняв руки Віктор. – Хочете пісні – купуйте. А на сцену я не піду.

Войтович, схоже, почав нервувати:

– Ти знаєш, – сказав він, підводячись і запалюючи, – скільки «сиріт» усіляких за мною ходить? І повір, не всі вони геть зовсім бездарні. Ти знаєш, як вони готові «гризти» одне одного, щоб вибитися нагору?

– Володимире Сергійовичу, – зупинив його Віктор, – я ж вам іще раз кажу – я далекий від цього. Я не хочу навіть пробувати робити кар'єру на естраді.

– Шановні, – втрутився Лема, спостерігаючи, як «нагрівається» атмосфера, – давайте продовжимо…

Але Войтович на нього не зважав.

– Послухай, Вітю, а навіщо тобі гроші? – Коньяк уже вдарив у голову всім і розмова точилася щира. – Поясни мені. Ти пробач, але я проста людина і люблю говорити те, що думаю. Ну погодься – те, що ми платимо, загалом, гарний заробіток. А ти далі ганяєш машини… А це, я розумію, також справа певною мірою прибуткова. А до тебе навіть порядна дама боїться зайти…

– Порядність дами – поняття відносне, – зауважив Віктор. – Якщо на ній понавішано більше, ніж вартує моя хата, то це ще не…

– Стоп-стоп! – знову втрутився Лема. – У нас пішло-поїхало, їй-богу, не за тим сценарієм. Зараз я вступлюся за честь дами й почнеться взагалі чортзна-що…