Текст книги "Переможець отримає все"

Автор книги: Олексій Волков

сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 28 страниц)

– Ну, все! – крикнув на прощання Тарас. – Чекай, тільки, нікуди не подінься. Тут уже всі «на взводі». Па!

Віктор поклав телефон до кишені. Він зробив це. Щойно продав те, що донедавна було для нього найдорожчим, найпотаємнішим, найінтимнішим. Образ жінки, яка завжди була сенсом його життя, хоч і не бажала цього, тому й зробила з ним таку жахливу річ. Від самого початку вона тільки й робила з ним жахливі речі, проте остання перевершила все. І він зазнав приниження – такого, що годі й уявити, якого, звісно, не заслужив і від якого досі не оговтався. Нехай Віктор і раніше завжди розумів, що серцю не накажеш, але… Відтоді неймовірна образа не давала жити на світі. Не давала нічого робити, ні про що думати.

Цьому жаху треба якось покласти край. Жаху під назвою «кохання до Зоряни». А сама вона чогось заслужила, методично нищачи його життя? Тільки от… З одного боку, Віктор відчував, що починає ненавидіти цю жінку й готовий заподіяти їй невідомо що. А з іншого – він і зараз не дав би впасти волосинці з її голови, нехай для цього довелося б віддати власне життя.

Суть цього вчинку важко було усвідомити. Він наче продав її. Продав за гроші. Продав ту Зоряну, яка, будучи частинкою Зоряни справжньої, завжди належала йому. Адже всі ці пісні для нього ніколи не мали назв. Точніше – усі разом називалися єдиним словом – її ім’ям. Нехай тепер нею користуються всі, включаючи бридких, поганих, включаючи покидьків та всілякий непотріб. Нехай іде по руках, вухах – по всьому, по чому завгодно. Вона стане доступною всім. Нехай під неї п’ють, трахаються, вирішують брудні справи – вона заслужила цього. Нехай натовп отримує задоволення від того, що недавно було його коханням, а сам він за це покладе до кишені гроші – не має значення, скільки.

Оце – приниження. Набагато гірше, ніж бути названим Трусею. Чи є у світі бодай ще одна жінка, кохання до якої було продане за гроші? Навряд. За гроші продають самих жінок. За гроші купують їхнє кохання, або ж навпаки – відмовляються від кохання до них. Усе це відомо. Саме ж кохання як почуття ще не продавав ніхто. Жодна жінка не «похвалиться», що якийсь чоловік продав своє кохання до неї в користування іншим. Бездушна та зверхня Зоряна буде першою. Байдуже, що сама вона про це не знатиме.

Колись настане час – він розповість їй.

XVII

Інна виявилася доволі безбарвною жінкою років сорока. Не крива, не товста, охайна, можливо, дещо суворого вигляду, очевидно – накладала відбиток робота. Чомусь, побачивши її, Віктор розгубився й не знав, як із нею говорити. А те, що на ній була вдягнута форма, лише ускладнювало ситуацію.

– Доброго дня. Пробачте, ви – Інна? – запитав він.

– Так… А що ви хотіли?

Важкий погляд. Так мала б дивитися кам'яна статуя.

– Ви можете приділити мені кілька хвилин? Я не затримаю вас надовго.

– А хто ви, у якому питанні? – таким самим безбарвним, як і зовнішність, голосом запитала вона.

– Я… товариш Юри, – сказав Віктор. – Мені…

Але договорити вона не дала.

– І ви наважуєтеся прийти сюди? І у вас вистачає духу прийти сюди до мене й вимагати, щоб я говорила з вами?! Шановний, ви при своєму розумі? Ідіть зараз же. Ідіть геть!

Навіть ці емоційні слова були вимовлені беземоційним голосом і з майже беземоційною мімікою.

– Пробачте, ви мене не зрозуміли, – сказав Віктор. – Я не належу до тих людей, з якими робив свій бізнес Юра, хоча я також, можна сказати, шофер. І…

– Ідіть геть, – з тими ж інтонаціями повторила вона. – Мені однаково, хто ви. Я не хочу з вами спілкуватися.

– Але ж ви не знаєте, про що я хочу говорити! – вигукнув Віктор. – Як ви можете так? Я не винен у загибелі вашого друга! Але зі мною може статися те саме, що і з ним. І можливо, від ваших кількох слів залежатиме, залишуся я живим чи мене так само скинуть у прірву! І ви пошкодуєте кількох слів на відповідь мені? Хіба вам буде легше, якщо я також загину?

– Хоч би ви всі загинули, – сказала вона. – Мені однаково. Забирайтеся геть.

Але вона не обернулася до нього спиною. І в погляді щось явно змінилося. Ця жінка зрозуміла недвозначно те, що промовив він у запалі, хоч і сам був у цьому не впевнений: Юрі допомогли загинути. Віктор зрозумів цієї миті, що, можливо, ляпнув зайвого. Можливо, Інна, яка сама працювала в органах, так чи інакше дізнавалася про те, що трапилося насправді. Можливо, через якихось своїх колег, які працюють у відповідних структурах. Навряд чи вона залишилася б осторонь. Можливо, і навіть скоріш за все, від неї не приховували нюансів розслідування цієї катастрофи, в якій загинув її друг чи коханий, і не виключено, що там дійсно не було жодних зачіпок, щоб думати, що Юру Чурикова прибрали. І раптом…

– Може, вам і однаково, – жорстко сказав Віктор. – Я вірю й розумію вас. Але в мене також є жінка, заради якої я живу. Тому й не хотілося б… Словом, тому я й набрався нахабства. Пробачте…

Він повернувся і взявся за ручку дверей, але його зупинили запитанням:

– А звідки ви взяли, що Юру скинули з дороги? Звідки ви це взяли?

Тепер її очі дивилися просто на нього і це вже не був погляд закам'янілої жінки.

– Я не впевнений у цьому, – сказав Віктор, – але є вагома підозра. Моя особиста, якої ніхто не візьме в розрахунок. Я навіть сам дуже не впевнений у цьому. І ваших кілька слів можуть прояснити ситуацію. Я вас прошу, навіть благаю – дайте мені відповідь на два, лише на два запитання – і я піду…

– Ну, по-перше, я маю знати, з ким розмовляю, – промовила Інна, – щоб відповідати на якісь запитання.

Віктор вагався лише хвилину, а потім дістав своє водійське посвідчення і простягнув їй. Розгорнувши палітурку, вона байдуже глянула туди і, повертаючи документ, сказала:

– І що ви хочете знати?

– Дві речі. Перша – наскільки класним водієм був Юра. Ви можете це знати.

– Якщо ви товаришували, – перебила Інна, – то краще маєте знати це. Тим паче, що самі шоферуєте.

– Ми не були близько знайомі, – пояснив Віктор, відчуваючи, як особливо неприємно брехати цій жінці, навіть неприємніше, ніж родичам Юри на поминках. – Так сталося, що одного разу він виручив мене далеко від дому, потім я його. Після цього трохи підтримували зв'язок. А про його загибель я взагалі випадково дізнався. То скажіть мені – чи не мав він змоги десь-колись набути навичок водіння машини в екстремальних умовах – спортивних, каскадерських, щось на кшталт цього?

– А чому ви питаєте про це?

Він зітхнув. У розмові з цією міліціонеркою він, так виходило, залазив усе глибше й мусив сам давати інформацію, яку б не хотів давати нікому.

– Тому що такі навички є у мене. І мені погрожують. Більшого я сказати не можу. Пробачте.

Це було промовлено досить упевнено, тому Інна ще раз глянула на нього й відповіла:

– Ні. Такої підготовки Юра ніде не міг проходити. Був звичайним водієм, навіть просто любителем. Що ще?

– Він казав вам, чому не хотів їхати у цю поїздку? Скажіть – чому? Чому він не хотів? Будь ласка…

– А звідки вам відомо, що Юра не хотів їхати? – тепер погляд її став відверто підозріливим.

– Приятелі його сказали. Ті, з якими переганяв машини. Казали, ніби щось передчував, а конкретно не знали. Вам він міг сказати. Ну, поділитися… Скажіть, чому?

– Просто не схотів, – сказала Інна. – Ніякої конкретної причини. Все?

Віктор обтер обличчя руками й похитав головою, не намагаючись приховати свого розпачу.

– Не може бути, – мовив тихо він. – Не може бути. Просто так не може. Той, хто заробляє цим… Підвести цілу команду… Вони ж групою їздили. Мала бути причина. Не захворів, не посварився з ними. Мала бути. Не хочете сказати… Розумію.

– Змучився… Набридло… «Ну повір, просто не хочу…» Нерви здають… Це – причина? Конкретна чи ні? Влаштовує вас? Інакшої немає.

– Шкода, – промовив Віктор. – Було б усе зрозуміло. А про… про «Летючого Мадяра» ви від нього ніколи не чули?

– Це третє запитання, – констатувала сувора жінка з погонами майора міліції, – але відповім – ні. Не чула ніколи.

Віктор подякував і вдруге взявся за дверну ручку, коли вона запитала:

– А хто це такий?

– Це герой шоферських байок. Машина, джип чорного кольору. По аналогії з «Летючим Голландцем» – читали, напевно…

Віктору здалося якоїсь миті, що вона навіть злякалася й була у тих кілька секунд не майором міліції, а простою жінкою, на яку дихнуло невідомою бідою. Вона дивилася так зовсім недовго, а потім опустила очі в килимок і мовила:

– Юра… Юра напередодні поїздки, коли вони вмовляли його, а я сама не знала, чого це він… Розібратися хотіла й розпитувала… Ну а він оте все – «змучився», «нерви ні к чорту», «задовбало»… словом, під це все пропустив таку фразу… Мовляв – взагалі треба зав'язувати, якщо привиди почали ввижатися.

Більше нічого за день до смерті водій-перегонщик Юра Чуриков, який, щоправда, не володів навичками екстремального водіння, своїй коханій з майорськими погонами не пояснив. Але Віктор не потребував більше жодних коментарів. Він знав, що може примаритися таке, від чого пропаде бажання сісти за кермо навіть у компанії таких урвиголів.

На те, щоб викурити внизу в машині цигарку наодинці з думками, пішло хвилин десять. За цей час широкою вулицею зі жвавим рухом проїхало зо два чорні джипи. Тоновані вікна, за якими не видно не те що водія – взагалі нічого. Як виглядає увімкнене світло в такому салоні? Цікаво.

Де ж ти їздиш? Коли з’явишся на моєму шляху?

* * *

На перевалі застрягла фура. Увесь рух зупинився. Особливо нетерплячі, об’їжджаючи тих, хто чемно стояв у своєму ряду, втикалися носами в довжелезну машинерію. Мотор її гудів, колеса крутилися марно – лише совався юзом зад тягача. Фура ж застигла у вкрай невигідному положенні – майже поперек дороги та задом до прірви.

Таке тут траплялося часто, особливо тепер, коли ремонтували цей відрізок дороги. Усьому виною були погодні негаразди. Тепер, коли зима вже минула, на високогір’ї несподівано вдарив мороз. Дорога задубіла, а ранком невідомо звідки налетіла сіра пухнаста хмара, що линула дощем, а потім сипонула вогким снігом. Краплі, які потрапляли на покриття, замерзали одразу, створюючи крижану кірку – слизьку, яка не хотіла тримати на собі.

З місця не рушалося. Ті машини, що вилізли на протилежну смугу, вириваючись уперед, зупинялися хіть-не-хіть, доїхавши до фури. Ззаду їх уже підпирали інші. Дехто вже «поцілувався» й тепер доповнював міцними висловами «від душі» цю картину на дорозі.

Віктор пошкодував, що свого часу проґавив, не обігнав цю фуру. Довжелезний «Івеко» йшов якраз попереду. Один ривок – і зараз він був би вже по той бік перевалу. Але схотілося стати на цьому місці й помилуватися порослими лісом горами, прірвою внизу. Було чим. Тепер це вилізло боком.

Поруч із асфальтом щойно відремонтованої ділянки залишалася доволі широка смуга, розчищена бульдозером ще влітку. Нею восени об’їжджали цю саму дорогу, яку асфальтували. Вже тоді вона була кривою, горбатою і з неї стирчало місцями величезне каміння. А зараз туди ще й наскидали усякого дорожньо-ремонтного мотлоху.

Це був слалом. «Випавши» зі скупчення машин, новенька «дев'ятка» на другій передачі, рівно, не пробуксовуючи й не сповільнюючи руху ні на секунду, обходила перепони, просуваючись у той бік, куди зараз прагнули всі.

Репліки, що лунали з черги на адресу водія, були кардинально протилежними. Від «дебіл, нова ж машина…», до «ото майстер». А Віктор і справді майстерно виконував зараз те, на що з усієї черги не наважувався більше ніхто. Варто було лише трохи сильніше натиснути на газ, щоб пробуксували колеса, або ж зупинитися, розмірковуючи, куди ж повертати далі, і потім з нього сміялися б. Аж поки розмерзнеться. Лише раз щось добряче шкрябнуло по «животі» машини, коли перевалював через горб. А ще за хвилину «дев'ятка» вставилася носом майже під саму фуру.

Що трапилося – Віктор зрозумів одразу. На самому вершечку перевалу «Івеко» почало зносити до прірви, і водій намагався забрати вправо, навіть виїхавши на оту засмічену «ремонтну» смугу. Там наїхав на якусь перешкоду, і перед машини, тобто сам тягач, зупинився. А фуру продовжувало нести вперед і розвертати поперек дороги. Щастя, що тієї миті не трапилося зустрічної машини, яку могло просто скинути в провалля.

Об’їхати справді було неможливо. Біля кабіни тягача росли дерева. Але Віктор стояв тепер узагалі першим, хоча й не на дорозі. Якби тягач посунувся кудись убік, утворилася б шпарина, через яку вдалося би проскочити.

Навколо зібрався натовп, спостерігаючи за марними спробами водія, який уже, напевно, перестав поминати «всіх святих» і лише марно палив соляру обертаючи кермо то в один, то в другий бік. За добу замерзло геть усе, і шматки, грудки задубілого піску, що кидали йому під колеса, майже нічим не допомагали. Тягач лише штовхав завантажену фуру, не в змозі зрушити її з місця. А дощ не переставав сіятися, і все під колесами знову ослизало й ослизало. По той бік дороги, біля провалля, лишалася якась вільна смужка в десяток метрів похилого узбіччя, але об'їхати там не наважився б навіть Віктор.

Хтось розворушив купу чогось дрібного, ще сухого всередині, і тепер робота йшла повним ходом – трактора не хотів чекати ніхто. А Віктор наче завмер у машині, викинувши недопалок і дивлячись у нікуди, так, наче його це не хвилювало.

…Одного разу, виходячи з магазину, він почув, як Зоряна говорила голосно та весело. Говорила, зустрівшись перед дверима з подругою – Галиною, з якою її найчастіше можна було бачити. Похід до магазину, причому обов'язково там, у місті, хоч було де й ближче, був для нього справжнім святом. Адже існувала можливість побачити жінку, без якої… Так, без якої життя втрачало сенс. Тоді подруги говорили довго й захопливо. А Віктор стояв, застигнувши, біля прочинених скляних дверей і слухав. Йому пощастило – подруги увійшли разом і попрямували до відділу, так і не побачивши його. І тепер цей голос – спокійний, веселий та впевнений – потім звучав при першому ж його бажанні, промовляючи те саме, що біля магазину, а часом і щось інше. А як би звучало вимовлене ним його ім'я? Ніяк. Адже чарівний голос Зоряни не міг промовити цього слова навіть подумки.

Крик, що пролунав, багатоголосий крик, так різнився з тим, що малювала уява. Очі розплющилися, і він побачив фуру. Вона рухалася. Сталося найгірше – очевидно, підсипаний під колеса сухий пісок допоміг тягачеві зрушити з мертвої точки, але сунутися він став зовсім не туди, куди було потрібно. Неправильно завантажена фура, загрібаючи колесами по слизькому, повзла тепер боком донизу, туди, де зяяла нічим не відмежована прірва. Люди кинулися врозтіч, мотор ревів, а машину продовжувало розвертати: тепер не тягач рухав фурою, а навпаки – вона ним. Дорога через перевал уже була вільною від перешкоди, а задні колеса причепа велетенської машини стали наче упором страхітливого циркуля, «олівець» якого – кабіна тягача – описував коло в напрямку провалля. Повільно та невблаганно. Відстань до краю, що здавалася такою великою, зменшувалася катастрофічно. Одночасно збільшувався нахил, і кабіну з очманілим водієм тягло туди.

– Стрибай!

– Кидай к чорту!!!

– Стрибай!!!

Це вже чулося звідусіль, але водій робив свою справу, замість послухати й вискочити через протилежні, пасажирські, дверцята.

Віктор прочитав ситуацію першим і, схоже на те, єдиним з усієї компанії галасуючих. Йому ніколи не доводилося водити фуру, але… Підказали досвід та інтуїція. Цей дальнобійник вирішив рятувати машину до кінця. Зараз він скине газ, сподіваючись, що машина зупиниться сама й таки не з'їде юзом у провалля. Тепер, коли колеса тягача ще крутилися, вниз тягло кабіну. Він зробить це. Зробить в останній надії. Віктор уже бачив, як здоровезні колеса сповільнюють рух і зараз зупиняться зовсім. І тоді…

Більше ніхто не розумів, що ж станеться тоді. А Віктор, миттєво вискочивши з машини, підхопив те, що валялося на дорозі – короткий лом, яким намагалися свого часу довбати кригу під колесами тягача. Всім навколо здалося, що він хоче стрибнути з ним зі скелі, коли Віктор оббігав довжелезне «Івеко».

Усе так і сталося. Колеса тягача перестали обертатися, і тоді до прірви почав сунутися зад. Катастрофа ставала неминучою, Натовп кричав. Фура мала падати зі скелі задом.

За спиною лишалося якихось три кроки крутизни, яка не могла вже стримати нічого, а величезне нерухоме колесо боком наповзало на Віктора, коли він, обравши найбільшу нерівність, вгатив ломом поперед неї. Це був камінь, не мерзлий ґрунт – справжній камінь, і задовбатися у нього не вдавалося. Він встиг ударити ще тричі, у те саме місце, перш ніж колесо опинилося зовсім близько. Ще трохи – і воно закриє цей незначний виступ, а тоді…

Четвертий удар прийшовся під саме колесо, і лом прикипів вістрям до мерзлого каменя. А наступної миті Віктор відчув поштовх у залізо, яке тримав у руках. Упершись ногами так, щоб не впасти, він намагався втримати важіль, яким слугував не надто довгий лом, стримуючи тим самим рух фури донизу. Резина, там, де вона зустрілася із забитим у каміння ломом, увігнулася. От і сконтактували. Він наліг на залізо, притискаючи свою зброю до колеса. Вістря якось трималося ще у вирубаній за чотири удари заглибині. Фура зупинилася. На лом тиснуло добряче, а опора для його ніг була такою самою непевною, як і для вістря лома. Як і для коліс фури. Що сприсне першим? Ноги чи залізо? Хіба не байдуже… Результат єдиний – фура зсуне його вниз.

Руки почали тремтіти. Не від жаху – від напруги. Перед очима – нерухоме колесо. Чомусь завжди його доля мала звичку втілюватися у людей. Принаймні, так йому здавалося. Де вона тепер? У важкому нерухомому колесі? Чи в моторі цього «Івеко». Найменший струс – не кажучи вже про оберт коліс тягача… Все полетить у прірву. Хто кого? Зоряна… Це було останнє, чого йому схотілося. Ще раз про неї. Де вона? Що подумала б, побачивши його зараз? Чи відчула б жаль, чи подумала б «Ну, тримайся, будь-ласка…»? Можливо. Адже вона не жорстока. Тим паче, жінки здатні на жалість. І вся її жорстокість щодо нього вимушена. Як не бути жорстоким до того, хто не дає тобі жити, вільно дихати? Не знати, чия жорстокість гірша…

«Якщо це станеться, я пробачаю тобі. Усе, що ти мені заподіяла. А чи пробачиш ти мені? Надіюся…»

За цією думкою вже не мало бути нічого. Тільки божевільне напруження м'язів, які зараз почнуть тріскати. А швидше, перед цим вислизне опора з-під ніг.

Зовсім поруч почали чимось товкти. Залізо дзвеніло, і Віктор зрозумів – хтось намагається щось забити в землю біля самої його ноги. А йому належало тільки триматися. Зціпивши зуби. Удари стали нестерпними, наче це вони тиснули на його руки та ноги, загрожуючи зіштовхнути у прірву.

Черевики вислизнули несподівано, й коліно, вдарившись об каміння, не відчуло болю, а руки, випустивши лом, ковзнули по колесу, яке на диво залишалося нерухомим. І підводячи голову, Віктор уже чіплявся руками за те нерівне, що було під ним. Фура іще якусь мить трималася на місці, та ось знову той самий рух, який йому вдалося до пори зупинити ломом. Навіть шкрябнуло по обмерзлому камінню. Але раптом колесо зустріло нову перешкоду – забитий у землю коротенький металевий кілочок – уламок якогось інструмента. Все.

А негаданий рятівник забивав поруч іще один – зубило. Він лиш коротко озирнувся на Віктора. Це був водій фури.

Спочатку вони просто мовчали. Мовчали, перехиляючи час від часу рідину з гранчаків, сидячи на низеньких ліжках один навпроти одного. У проході між ліжками стояв маленький столик, на якому було кілька нехитрих страв, поданих знизу. Під вікном невеличкого мотелю, першого після перевалу, принишкла врятована фура, мало не торкаючись носом стіни. «Дев'ятка» залізла кудись майже під неї, наче так їй було затишніше під непривітним небом.

Роман дістав портмоне й вийняв із нього дві фотокартки. Вродлива жінка з розпущеним волоссям дивилася, трохи схиливши голову набік. З другої картки сміялося двоє дівчаток – років по сім-вісім, тримаючи в руках іграшку – одну на двох. Можливо, саме про них – усіх трьох одразу – думав цей мовчазний дальнобійник, забиваючи кілок у каміння чи обертаючи кермо за кілька кроків від безодні.

– Твої? – запитав Віктор.

– Мої.

І все. Більше нічого. Він не любив говорити, або не вмів. Ще більше, ніж Віктор.

– Скільки їм?

– П’ять і сім.

– Гарні дівчата. І дружина гарна. Ти молодець.

Віктор налив по новій. Несподівано його також пропекло бажанням, яке Романа переслідувало від самого перевалу – напитися і впасти на ліжко. Саме цього і бракувало зараз. Бій під Каунасом пригадався мимоволі. Оцим тоді й скінчилося. Він «прийняв» стільки, що втратив усі відчуття. Щоправда, тоді було інакше. Кров та агонія, згасання людського життя, яке обірвав він сам, не сходили з-перед очей. Ось від чого тоді було погано. І аж ніяк не від того, що міг і сам отримати кулю. Чому ж тепер так гостро відчувся жах, передчуття можливої загибелі? Що – роки?

– А ти маєш? – запитав Роман.

– Що – маєш?

– Фотки.

– Ні.

– Не возиш?

– Я взагалі нічого не маю. Пий.

Роман вихилив до кінця й подивився на нього. Цього хлопця можна було зрозуміти. Ліва поїздка з лівим вантажем – цінним вантажем. На свій страх і ризик, що називається. Учора на нього не працювала страховка від компанії, з якою пов’язував контракт. Це дійсно міг бути кінець усьому.

– Але ж хтось у тебе є? – у його новому товаришеві поступово прорізалася балакучість.

– Нікого немає. Їж.

– Що – зовсім нікого?

– Нікого.

– Так не може бути.

– Чому ж… Мама давно померла. Тітка ще залишалася – виїхала з сім'єю. Тому нікого. Навіть пса не можу завести – хто годуватиме, як сам по кілька днів у від’їзді?

– А… ну хоч подружка якась?

– Бували й подружки, але ненадовго. Нічого доброго.

– Не склалося?

– Не склалося.

– І що – все життя на колесах та по випадкових бабах?

– Щось схоже на це.

– І що – добре?

– Ні, погано.

Роману наче хотілося ще щось сказати, або запитати, але він передував. Потім пішло про особливості справи – як одного, так і другого. Тут було про що поговорити. Надворі стемніло, і Віктор почав думати про те, щоб уже лягти спати. Все-таки завтра знову в дорогу.

– Вітю, їдьмо до мене в гості, – несподівано сказав Роман.

– Колись поїдемо, – непереконливо погодився Віктор.

– Чому – колись? Хіба твій клієнт умре без цієї «дев’ятки» за тиждень? Не вмре. І моя фірма не вмре. Скажу – заслаб. Пішли всі к чорту. Їдьмо. Скину тільки цей клятий вантаж у Львові, й печемо. Хай йому… Правда. Послухай мене. Я тебе прошу.

– Іншим разом колись.

Але той причепився не на жарт.

– Послухай… – Роман узяв його за плече. – Ти думаєш, я зараз п'яний? Ти думаєш, я забагато випив?

– Ні, звичайно. Навіть по пляшці не буде…

– Ні, ти думаєш. Ну, як собі хочеш. Я взагалі зараз не хотів тобі цього казати. Бо ти скажеш, що я допився. Взагалі не хотів казати. Послухай – їдьмо зі мною. Я тебе з такою жінкою познайомлю… Чесно.

У голосі Романа несподівано зникли п'яні інтонації, й він говорив тепер тихо та серйозно:

– Поїхали. От побачиш. Не сподобається – заберешся і все. Ніхто ж не знатиме – ну просто приїхав до мене в гості. Ви взагалі чимось схожі.

– З ким схожі?

– Ти бачив фотку моєї дружини?

– Ну, ти ж показував…

– І як? Гарна?

– Звісно.

– А її сестра молодша – ще гарніша. Ну, це всі так кажуть. Для мене, ясно, моя найкраща. А всі іншої думки. Знаєш, у неї також життя не склалося. От не склалося – і все. Вона з тих жінок, які гарні й нещасні. А я її знаю як людину. І дуже давно. Повір, не шкодуватимеш. Ти тільки подивишся. І гарна, і розумна, а от… – Він розвів руками. – Також не склалося…

– Дякую, – сказав Віктор, викидаючи недопалок. – Вона ще знайде. Усе буде гаразд.

– Та я не про неї веду – про тебе. Може, ти ще дякуватимеш Богові, що підсунув тобі цю фуру, через яку ти мало не злетів до прірви.

– Дякую, – повторив Віктор. – Мені нічого не треба. У мене все гаразд. І я не хочу нічого міняти.

Погляд його спокійних очей, які, здавалося, не зачепила дія алкоголю, у цей час промовисто говорив, що це правда..

Сонце сіло за верхівку сусідньої гори, от-от мало смеркнути. Навряд чи Віктор міг пояснити бодай самому собі, що пригнало його знову сюди, на перевал. Потеплішало, було сухо, і машини неквапно снували дорогою за його спиною, а їхні водії й гадки не мали, що робилося на цьому відрізку вчора. А він сидів скраю на камені, прикипівши поглядом до казкової панорами, що відкривалася перед очима. Гребені, верхівки гір, порослих лісом, а в низинах – куди сягає око – серпанок. І дно провалля, ось тут, унизу, не таке вже й недосяжне.

Вони проспали майже до обіду. Потім збиралися – ходили, обдивлялися машини, приходили до тями. Аж нарешті роз'їхалися. Роман ще раз повторив своє запрошення – вже на тверезу голову й цілком щиро. Віктор лише похитав головою. Тоді той розстебнув портмоне й запропонував гроші – половину заробітку – так, мовляв, справедливо. Почувши чергову відмову, знизав плечима й обійняв на прощання свого рятівника. А за дві хвилини «Івеко» важко вирулило в напрямку Львова.

Зараз і він увімкне фари й потихеньку рушить додому. Туди, де немає навіть пса. Щоб знову бути наодинці з власними думками, важкими та нерозрадними. Зараз. А поки що у ньому жило тільки відчуття, ніби щось тут забув, тому й не квапився сідати за кермо. Що саме? Скоріш за все – нічого. Просто відтягував момент повернення до пустої та холодної хати. Вона – та, що залишалася там, не відчувала холоду. Їй однаково. «Його» Зоряна могла чекати по три дні взимку, при морозах, коли стіни вкривалися памороззю, – і нічого. Камінь є камінь. І «оживала» вона лише з поверненням Віктора – від його думок, напевно.

І несподівано йому пригадалося те, що відчув учора тут, зігнувшись під навислою фурою, за два кроки від прірви. Так би мовити – остання думка перед близьким кінцем. Майнуло тоді щось таке, наче прощання із Зоряною. Він пробачав їй усе і просив пробачити йому. Так, ніби існував зв'язок, яким у разі чого можна користуватися на відстані. Ніби не хотілося цей самий зв'язок тягти за собою у провалля. Відпускав її на всі чотири сторони. Це тривало недовго, але коли ця нитка, що зв'язувала їх, увірвалася, стало легше. Коротка, але приємна мить. Змога дихнути на повні груди, вивільнитися від того, що давило упродовж усього життя. Він був вільним від неї й міг робити будь-що, навіть летіти в безодню. Віктор і не помітив, коли все повернулося на свої місця, адже ніхто нікуди не впав.

Над ущелиною кружляв великий чорний крук. Дивно було бачити птаха, який завис із розправленими крилами в повітрі, згори. Зі спини – адже Віктор сидів вище. А той кружляв ближче до дна, видивляючись щось у проваллі. А може, це той самий, якого бачив учора? Якщо він, то, напевно, і досі бідкається, що так не пощастило. «Та не впав я, не впав, не шукай. Ось, тут сиджу. Голову поверни…» Та птахові було байдуже.

Колись так і станеться. Хіба не байдуже, де? Нехай не в бою, не в ущелині, не в сутичці… Господи… Хіба немає більше де?

Життя на колесах. У якоїсь чергової машини просто відмовлять гальма. Тоді навіть не встигнеш попрощатися. І відпустити. А може, є сенс зробити це заздалегідь? І нехай усі будуть живими? І нехай живеться далі з полегшенням. Нехай будуть другі тридцять років, раз уже перші пропали. Половину з перших тридцяти забрала вона. Зоряна. Може, час зупинитися? Так усе життя мине. Навіть якщо й не впасти до якогось провалля.

Імпульс виник раптово. Тільки-но сіріє. Роман, у якого, можливо, й досі тремтять руки, їхатиме помалу. Притиснути добряче – і його можна наздогнати. Ще до Львова. Легко. І нехай усе буде так, як той хоче. А чому ні? Адже сам Віктор мучиться від того, що «не склалося». Таким людям легше зрозуміти одне одного, легше подарувати одне одному те, чого не вистачає в житті. Тільки Зоряна вважає його непотребом. Звісно, це не так. А там – вродлива самотня жінка, яка також змучилася від нещасливого життя, від невдач та прикрої долі. Вона здатна хтозна на що задля того, хто зуміє стати для неї… А Віктор зараз не сумнівався, що зуміє.

«Ну що, зараз?»

Руки намацали ключі в кишені. Хоча… Андрій ще не від'їхав далеко. До Львова купа відстані. Купа часу. Двадцять-тридцять хвилин точно у нього в запасі. За чимось же припер він сюди, назад, до ущелини! І тепер Віктор зрозумів, за чим. Звичайний заскок, яких бувало немало. І нехай. Скільки там радощів у його житті? У наступному, що почнеться, коли запуститься мотор цієї «дев'ятки», буде більше. Набагато більше. А зараз ніби ще та половина життя. Зорянина. Якраз перевал. Важкі терези радості та горя в ній не зрушити, але ця маленька радість нехай лишиться на її половині.

Присівши на заднє сидіння, він узяв гітару, відчуваючи, що пісня вже готова. Наче визріла мимоволі, поки дивився у провалля, переймаючись зовсім іншими думками.

 
Сюди ніхто не завіта —
Один лиш тільки вітер.
І крук над прірвою
літа —
Він знає
Все на світі…
 

Здавалося, що пісня хоч і непогана, але якась така… Ні про що. Ніяка. Сіра. Абстрактне скиглення людини, яка не мала звички скиглити взагалі. Напевно, прем’єри не буде. Від такого Лему не носитимуть на руках, адже це, висловлюючись мовою Войтовича, – не той продукт.

Та щойно колеса «дев'ятки» лишили слід на новій відремонтованій дорозі й машина набрала швидкості, він почув голос Тараса – десь у підсвідомості. Лема все-таки співав цю мелодію! Низьким голосом, із самих грудей, майже окремо вимовляючи слова, заворожуючи галасливий натовп:

 
Та день мине,
І крук засне,
І сяде,
крила склавши…
А вітер скелю сколихне,
Всі хмари розігнавши.
 

Голос Леми поступово виріс, набрався сили. Той самий голос, далеко не класичний, але всім відомий, здатний проникати крізь стіни і зводити з розуму:

 
І в чорнім небі запала До тебе схожая зоря,
Сягнувши сяйвом за моря
І спокій мій забравши.
 

А далі все відбувалося незалежно від його волі, ніби дійсно існував отой зв'язок, який перервати за власним бажанням неможливо. І ще виникло враження, що в цієї машини, непримітної, такої, яких перегнав уже невідомо скільки, запустився не передбачений заводом-виробником автопілот, котрий наче відчув, що водій робить щось не те, щось недоречне й неправильне. Тому й запустився, перебравши керування на себе й не даючи повернути в хибному напрямку. І тепер працюватиме доти, доки залишатиметься така потреба, доки з самим водієм не буде все гаразд.

Але попри все, Віктор і уявити не міг, що пісню, яка здалася спершу ніякою, Тарас Лема співатиме вже за три тижні, даючи концерт у Палаці спорту в Києві. І натовп справді божеволітиме, коли на третьому куплеті несподівано з'явиться жорсткий ритм, а голос кумира скочить уверх одразу на цілу октаву: