Текст книги "Переможець отримає все"

Автор книги: Олексій Волков

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 28 страниц)

III

Митниця забрала купу нервів, а головне – часу. Надворі починало сіріти, а це означало, що додому доведеться повертатись уночі.

Від’їхавши кілька кілометрів, Віктор зупинився на узбіччі й підняв капот. Машини, що мчали поруч, ще не ввімкнули габаритів. Діставши викрутку й ключі, він послабив болт, що фіксував трамблер, і відрегулював момент запалювання, роблячи це, як завжди, на слух. Результат задовольнив. Упавши у водійське крісло, Віктор дістав із «бардачка» мобільний телефон і набрав номер. Відповіли одразу.

– Павловичу, це ви?

– Я, слухаю.

– Це Віктор Середа.

– Слухаю тебе. Щось негаразд?

– Негаразд – це м’яко сказано, – відповів обурено Віктор. – Мене щойно на митниці вісім годин трусили.

– Хто, наші хлопці? – не втямив той.

– А чиї ж? Машину розкрутили до нитки, хіба що блок не знімали. Магнітолу розкручували! Мене догола роздягали, ледь у зад не зазирали, навіть проктологом лякали…

– Вони що, зовсім дурні? – не зрозуміли на тому кінці. – Хто саме? Прізвище! Хто тебе оглядав?

– Салайда.

– Немає в нас такого.

– Ну, цей справді незнайомий.

– Ну ось тобі й пояснення! У чині мужик?

– Так.

– То чого ти хочеш? Приїхав навести шороху. На тебе натрапив.

– А інші всі наші були. Пики від мене відвертали, ніби вперше бачать.

– Ну, може, наїхав на них по службі… Ти ж розумієш – державні структури… Я про це, принаймні, нічого не знаю. Розберемося. Не переживай. Ти щось платив?

– Нічого, не той випадок.

– Ну й добре.

– Нічого доброго, Павловичу. Знайшли під сидінням пакет із білим порошком, виявилося – борошно.

– Гмм… Цікаво… Гмм… Навіть дуже цікаво… Добре, Вітю, ти собі їдь, не хвилюйся. Я тут розберуся. Наступну машину візьмеш за ціною дилера. Буде тобі компенсація, хоча наша фірма тут ні до чого. Їдь, ми самі з'ясуємо стосунки. І з дилером переговоримо. Все буде окей.

Розмова не принесла задоволення. Увімкнувши передачу, він рушив з місця. Біс із ним. Доїде вночі. За дня чотири-п'ять даішників зупинять – усім дай по десятці, а вночі нікого немає.

Автоматичним рухом Віктор увімкнув магнітолу, але одразу ж поміняв касету. Тарас Лема слухняно ліг на дно «бардачка» й надовго замовк. Натомість у салоні розлився інший голос – набагато різкіший та хрипкіший, та й мова тепер уже була російською. Ця пісня завжди заспокоювала, додавала настрою, і він міг слухати її нескінченно.

 
Когда идет дождь,
Когда в глазах свет
Проходящих мимо машин,
И никого нет,
На дорожных столбах венки, как маяки
Прожитых лет.
Кто ты в пути?
 

Ці рядки він завжди співав разом із Юрієм Шевчуком, насолоджуючись від власного голосу, який цілком пристойно звучав у дуеті з відомим музикантом. А ось далі співалося виключно подумки, оскільки власні вокальні можливості примушували відстати від лідера «ДДТ». Це наче «сімка» поруч з потужною «двокубовою» «Ауді», які цілком пристойно могли їхати разом вузенькою горбатою дорогою. Та щойно починалася справжня траса, іномарка, зревівши, залишала скромну попутницю далеко позаду.

 
Третью жизнь за рулем-м-м,
Три века без сна…
 

– ревів потужний голос.

 
Заливает наши сердца
Серым дождем.
И кажется – все
По нулям – кислород и бензин,
И с кем-то она…
 

Йому, ну, тому, з пісні, було цілковито байдуже, з ким вона. З кимось – цього досить. А й справді, яке це має значення? З кимось чи без нікого. Головне, що не з тобою.

* * *

Десятий клас Рижий, як то кажуть, відмучив. Відсидівши уроки, біг на залізничну станцію. Ішов завчасу, чекаючи прибуття вечірнього поїзда і спостерігаючи здалеку за пасажирами, які виходили з його вагонів. Зоряна вчилася на першому курсі музичного училища і на вихідні, а іноді й серед тижня, приїжджала додому. Він ходив на станцію щодня. Власне, це було саме те, задля чого варто прожити день. Стоячи під деревами трохи оддалік колій, звідки добре проглядався освітлений перон, гублячись у темряві, Вітьок чекав, доки з вагонів повиходять усі пасажири.

Вона виходила не сама, адже багато дівчат з району вчилися в обласному центрі. Тому і йшли завжди разом, компанією, і Рижому доводилося, важко зітхнувши і глянувши на неї здалеку, йти додому. Та іноді йому щастило. І тоді починало вже по-справжньому гупати в грудях, ноги ставали неслухняними, і він насилу встигав до місця виходу з перону. Щоразу це було ніби диво, дароване небесами…

– Привіт, Зоряно…

– А, привіт.

– Як там, у місті?

– Нічого.

– А я, знаєш, іду (від товариша, від родичів, з магазину)…

Сказати, що чекав саме її, ніколи навіть на думку не спадало. Напевно, він би вмер на місці, промовивши ці слова. Вона мовчки слухала, і на десять хвилин все-таки зав'язувалася розмова «ні про що». Дорога закінчувалася. Попрощавшись, він ще зо півгодини стовбичив під будинком, переживаючи наново зустріч і дивлячись на її вікно.

Тут, під вікнами, Рижий ніколи не думав реально про щось більше. А от увечері, вдома… Думки – вільні, сміливі – охоплювали його. Щоправда, це були абстрактні думки. Аж ніяк не сподівання. Навіть не мрії. Вони двоє наче переносилися в якийсь інший світ, за межі реального, і там… Звісно, там вони були разом і кохали одне одного.

Мама, яка працювала на залізниці й мала деякі зв'язки у залізничному технікумі, готувала Вітю туди. Налаштовувала, просила… Все-таки це був заклад, до якого він міг реально вступити, а потім якось влаштуватися в житті. А зважаючи на скромні статки й відсутність батька, це було не так легко. Але Вітькові, ні сіло ні впало, забаглося в машинобудівний, на тракторобудівний факультет. Мама аж рота роззявила. Та в сина були свої розрахунки. Хоч це й був вуз, конкурс там – найменший з усіх. Скласти все на трійки, ну хоча б з однією четвіркою, щоб здолати конкурента…

Ні, Вітьок не мав потягу до будування тракторів. Трактори взагалі його не цікавили, як, до речі, й усе інше. Просто в обласному центрі це був єдиний інститут, навіть єдиний факультет, оцей тракторний, звідки хлопців не брали до армії. Життя Рижого давно вже визначалося єдиним: Зоряна. Він не міг піти до армії на два роки. Бо не міг бути без неї. За два роки її обов'язково хтось нарешті побачить, і тоді… Тоді його життя втратить будь-який сенс.

І він «гриз науку», насамперед предмети, необхідні для вступу, а з весни працював ще й із репетиторами. Не було ніяких футболів, телевізора, риболовлі та хлопців. І мати полегшено зітхала, бачачи, що її Вітасик таки взявся за розум, і дякувала за це Богові.

Ще до оголошення рішення комісії він був певен, що вступив. Мабуть, ніхто з абітурієнтів машинобудівного так не радів вступові. Для нього це означало єдине – Зоряна. Можливість і далі бачити її.

Хотілося летіти додому на крилах. Він вступив! Протинявшись день містом у замріяному стані, він переночував у родичів і повертався лише наступного дня, у п'ятницю, коли по містечках та селах їхали всі студенти. Вона з’явилася біля кас сама, наче зумисне. Знизавши плечима на його плутане запрошення, дівчина пішла поруч із ним до вагона. О Боже… Ці два дні, напевно, будуть найщасливішими з усього попереднього життя.

– А ти якийсь не такий сьогодні… – зауважила Зоряна вже у вагоні.

– Є підстави, – червоніючи ще більше, відповів Вітьок, наче вона могла угледіти за його новинами інший, прихований, зміст.

– І які ж, якщо не секрет?

– Не секрет… – усе-таки він уже трохи навчився розмовляти з нею. Раніше це було неймовірно важкою справою. – Вступив учора.

– О! – вона здивовано підняла брови. – А куди?

– До машинобудівного, на тракторний факультет!

Це було сказано так, що вона здивувалася. І оте «поздоровляю» вийшло доволі розгубленим. Цієї миті він навіть відчув якусь таку… наче перевагу над нею – вона розгубилася від його заявочки, а завжди було навпаки.

– Цікавий вибір… Ти любиш трактори?

– Ні, – не замислюючись відповів він. – Я до них абсолютно байдужий.

– Чого ж тоді такий щасливий?

– Так… – Віктор збентежився і вмить почервонів. Кляте ластовиння, напевно, повилазило навіть на вухах… – Ну… ну, словом, є одна причина мені там вчитися… Це дуже важливо…

– Яка ж така причина?

– Ну, взагалі-то… м-м… секрет. Поки що…

– Гм… – скривилася вона.

Якби-то розуміти, наскільки придуркувато він зараз виглядав… Можливо, саме тому Зоряна неспокійно засовалася на місці, відчуваючи ніяковість. Та де там йому було сприйняти цю ніяковість правильно. Увесь світ зараз був рожевим та прекрасним.

В інституті їм «товкли» майже ту саму математику, фізику та креслення, що і в школі. Щоправда, вчили також навичкам водіння старенького роздовбаного гусеничного МТЗ, який стояв на інститутській базі майже за містом. І він учився, рахуючи дні до п'ятниці. А тоді брав два квитки за годину до поїзда й чекав. Не завжди це чекання приносило успіх, але….

Наважився Рижий лише за півроку. Хоча, на той момент Рижим його вже ніхто не звав. Одногрупники казали – Вітьок, дівчата з групи – Вітя, чи навіть Вітюнчику, коли треба було щось списати. Викладачі – Віктор, або Віктор Васильович, адже їх привчали до дорослого самостійного життя. Говорили це завжди з повагою, оскільки знали, що худенького хлопця зі скуйовдженою чуприною можна взагалі не питати. Так сірий «трійочник» Рижий тут, на тракторному, перетворився на справного студента, отримавши після першої ж сесії підвищену «степуху» й «посаду» старости групи. Він читав, креслив, товкся в бібліотеці й «мучив» трактор. Що, як Зоряна після закінчення училища знайде роботу в місті, адже вона талановита і старанна. Як він бачитиме її, коли самого зашлють у якийсь глухий колгосп? Отже, потрібні тили. Однаково чекати до п'ятниці. То краще вчитися – тоді його можуть також залишити на якійсь кафедрі.

Отож у березні, провчившись півроку, він усе-таки наважився запросити її в кіно. І не стільки, як виявилося, було того кіно, як виру думок та почуттів. Власне, він не бачив, що робилося на екрані. Досить, що пам'ятав якимось дивом назву. Головне – Зоряна погодилася, і він сидить поруч із нею. Іноді його лікоть легенько торкався її руки, що лежала на підлокітнику крісла. Це трапилося зо три рази, поки вона не склала руки на колінах. Він одразу ж відсмикнув руку, але дівчина так і просиділа до кінця сеансу. Напевно, ці підлокітники були дуже незручними.

Ще півроку тому Рижий був упевнений, що такого не трапиться ніколи. Можливо, тому, що сам для себе досі залишався отим «Рижим». А час відвикати. І він спробував зробити це відразу після сеансу, запросивши її «на морозиво». Та, на жаль, у неї боліло горло.

Тієї п’ятниці Зоряна не прийшла до звичного поїзда. І до наступного також. Напевно, якийсь концерт у вихідні. А наступного тижня Вітя мав їхати додому, поза власними розрахунками, у четвер. Відпросився в деканаті: треба було допомогти матері. Нічого, завтра він зустріне її, як у шкільні роки, на станції.

Зустрів…

Вона скочила з підніжки, спираючись на руку якогось здорованя, а потім, так і не відпустивши його руки, пішла за ним у напрямку власного дому. Він довго стояв, нездатний нічого розуміти, хоча все було очевидно. Потім ноги почали робити якісь некеровані кроки слідом за ними. Вони увійшли у двері її будинку, причому той галантно пропустив Зоряну, сказавши щось у саме вухо, і вона засміялася неприродно голосно.

Мати злякалася, побачивши обличчя сина, коли той увійшов. Німе й сіре обличчя.

IV

Надвечір у неділю дорога майже порожня. Сухий вітерець гнав по ній зірвані з поодиноких тополь, що траплялися на узбіччі, перші, ще не зовсім жовті листочки. Наближалася осінь.

Ці дві машини відразу здалися йому підозрілими. Пошарпані іномарки йшли на пристойній швидкості, наздоганяючи його. Все стало зрозуміло, коли передня, нарощуючи швидкість, надто наблизилася, а задня в той самий час пішла на обгін. Ого… Навіщо ж так круто? Віктор уже вмикав правий поворот, демонструючи бажання зупинитися, але…

Передня мітила просто в його бампер. Зрозумівши це, Віктор натиснув на газ. Схоже, його збиралися не просто зупинити, а з такими ефектами, після яких продати машину без втрат ставало нереальним.

Цього разу він вирвався, але сили були нерівними. Обдертий «Фольксваген» із потужним двигуном знову націлився в зад новенької «сімки». А той, що пішов на обгін, уже виростав ліворуч у боковому склі.

На якусь мить Віктор навіть розгубився, а потім, зробивши різкий фінт на узбіччя, дав по гальмах. Занесло добряче, але обидві машини пролетіли вперед – тільки засвистіло за ними. Одразу завищали гальма. І ось той, що так наполегливо прагнув вгатити його ззаду, ввімкнув реверс, тепер уже наче потамувавши свої ідіотські наміри й намагаючись просто під’їхати. А коли між ними залишалося якихось метрів десять, і переднє праве вікно іномарки опустилося донизу, Віктор не повірив власним очам: крізь нього висунувся автоматний ствол!

Ого!

Часу на роздуми не було. «Сімка», споровши новими колесами узбіччя, виїхала на асфальт і помчала по тій самій смузі, якою їхала досі, задки – у протилежному напрямку. «Фольксваген» переслідував також на задній передачі, і тут переваги вже бути не могло. Зважаючи ж на вміння водія «сімки» рухатися в такий спосіб, іномарка відразу почала програвати, а Віктор, вигнувшись і дивлячись крізь заднє скло, намагався розвинути якомога більшу швидкість.

Переслідувачу таке виявилося не до снаги і, зрозумівши, що зрівнятися з шустрим утікачем не вдасться, «Фольксваген» виконав розворот, не надто вправно, якщо за великим рахунком. Те саме змушений був зробити й Віктор, аби не дати себе миттєво наздогнати: «сімка», не скидаючи швидкості, просто перекрутилася на дорозі і, мало не «вписавшись» у якийсь мікроавтобус, також рвонула уперед. Точніше, назад, адже тепер його гнали знову до кордону.

Завдяки хвацькому маневру, Віктору вдалося виграти зо дві сотні метрів, і тепер, уп’явшись у кермо, він гарячково шукав виходу: на прямій трасі, де є можливість витиснути хто скільки зможе, його наздоженуть швидко. Зустрічною смугою стрімко наближалася фура – справжній порятунок на цій пустій дорозі. Підпустивши її максимально близько, перед самісіньким носом вантажівки Віктор різко пішов на протилежне узбіччя, здійнявши хмару пилюки. Фура злякано сахнулася на середину дороги, і лякатися настала черга переслідувачів. Загальмувавши, вони втратили швидкість і ще кількасот метрів. А «сімка» йшла на максимумі – сто шістдесят, незважаючи на далеко не ідеальний асфальт.

Побачивши польову дорогу, що відходила праворуч, Віктор умить наважився. Пилюка здійнялася знову, хоча тепер уже не рятувала – навпаки, виказувала його. Але в одному таки пощастило – польова дорога завертала і йшла далі вздовж лісопосадки паралельно до траси. «Сімка» зупинилася й завмерла. Ну… Де ці виродки? Чорти б забрали…

Друга іномарка – старий червоний «Ніссан» вивалилася, здавалося, крізь лісосмугу десь попереду. Зрозуміли. Чому ж так не щастить? Розвернувшись майже з місця, він помчав у зворотному напрямку. От би було, якби з того самого з'їзду попереду вискочив «Фольксваген»! А той наче читав його думки. Не залишалося нічого іншого, як звертати в поле. Добре, що хоч не рілля. Інакше…

Сухі високі бур'яни занедбаного поля шкребли по днищу, а на горбках машину підкидало так, що, здавалося, повідлітає геть усе. «Ніссану» з низькою посадкою було ще важче, й він почав відставати. А от «Фольксваген» розвернувся знову і встиг обійти його польовою дорогою, що відходила від посадки на дев'яносто градусів. Десь попереду за низинкою виднілося інше поле – оброблене. Отже, між ними має бути також дорога, по якій йому й перетнуть шлях. Довелося повернути на дев'яносто градусів, але «Ніссан» одразу почав зрізати шлях. А Віктору, як на гріх, потрапив під колеса горб, від якого машину мало не перекинуло.

Червоний «Ніссан» миттєво опинився поруч. Загрібши колесами, «сімка» зманеврувала останньої миті, і її лише чиркнуло по задньому крилі. Взявши курс назад, Віктор побачив, що червоний не відстає й далі цілить у його задній бампер. До того ж у вікні поруч із водієм знову щось майнуло – він не встиг помітити, що саме, але зробив ще один вихиляс, що залишив червоного в незручній позиції. Та тут, на пагорбі, місцевість пішла набагато рівніша, бур’ян знизився, і «Ніссан» знову почав наздоганяти. «Фольксваген» у цей час «патрулював» на дорозі попереду, очікуючи, чим це скінчиться.

Віктор пішов ва-банк: виконавши черговий фінт перед самим носом червоної машини, «сімка», боки якої вже були доволі обідраними, зуміла проскочити назад і зробити ривок. А коли «Ніссан» розвернувся, очі водієві полізли на лоба – авто вже летіло просто йому в обличчя. Здавалося, зіткнення буде жорстоким, але Віктор відвернувся тієї секунди, коли нога суперника вже тисла на гальма. Розгублено загальмувавши, нападник побачив перед собою тільки хмару пилюки. І цієї миті удар по дотичній у заднє крило розвернув машину мало не на дев'яносто. Увімкнувши задню передачу, Віктор з розгону «закатав» його просто у водійські дверцята ріжком кузова, оберігаючи від серйозних пошкоджень власну машину. Зате бік «Ніссана» увігнувся до середини так, що сісти за кермо стало фізично неможливим. Якщо, звісно, на цей момент було кому за нього сідати. Викидаючи з-під коліс бур'ян та пилюку, «сімка» помчала до траси. Тим часом і чорний схаменувся й «попік» у тому самому напрямку. А коли «Фольксваген» зник із поля зору, пірнувши в низину, Віктор звернув ліворуч і погнав, сподіваючись вчасно виїхати на польову дорогу, що десь там має бути.

Так воно і сталося. Віктор гнав манівцями, підіймаючи клуби пилюки, яких уже ніхто не міг побачити, і не замислюючись, у якому напрямку рухається. Смеркло, і повороти було розрізнити важко. Ще трохи, і він увімкне світло – однаково вже відірвався. Потім виїде на якусь дорогу з покриттям, щоб рушити в кінцевий пункт призначення.

Туди, де завжди сходяться всі його дороги, де живе вона.

* * *

Районний військком Віктор Іванович Балуєв змучено впав у крісло й обтер долонями обличчя. У голові гуло й паморочилося. Чотири пляшки вдули. А ще цілий ящик перекочував із багажника його сірої «Волги» до їхнього «газика». Мать їх туди… Добре, хоч нічого не накопали, а могли, якби схотіли. Але випили – подобрішали. Натякали тільки, як гарно йому ведеться – он, і «Волга» нова, і кабінет обставлений.

Діставши із шафи пляшку, де залишалася ще половина, він налив повну склянку й випив одним духом. Іти аж у протилежний кінець коридору до кабінету, де відбувалася п’янка, було ліньки, й він просто «занюхав рукавом», а потім одразу ж дістав цигарку. Хай їй грець, службі. Балуєв сперся на підвіконня, розглядаючи власну машину, наче бачив її вперше. Дбайливо вимита шоферами з гаража, вона виблискувала, не підозрюючи, що років за шість-сім не буде вже ніякого гаража, а господар, який ще сяк-так триматиметься на посаді, не матиме ні часу, ні коштів, щоб «попестити» її, а замість цього приліпить на потріскане заднє скло куплену на автобазарі наліпку: «ГРЯЗНЫЙ ТАНК В БОЮ НЕ ЗАМЕТЕН».

У двері постукали, й чергова несміливо озвалася до нього:

– Вікторе Івановичу, тут якийсь хлопець хоче до вас…

Він увійшов – худенький, білявий та непереконливий.

Проте погляд хлопця впирався просто в майора.

– Добрий день, – сказав він з порога. – Я хочу до війська.

– Я радий, – відповів Балуєв. – Як прізвище?

– Середа.

– Молодець, Середа. Схвальне бажання. Прийдеш на призов за два місяці.

– Я хочу зараз.

– А я хочу Софію Ротару, – знизавши плечима сказав майор і загасив недопалок. – А замість цього маю… он – бачив? І ніякої надії. А в тебе навпаки – всі шанси. Зрозумів, боєць?

– Я не можу чекати, – не змигнувши сказав той. – Мені треба зараз, і… я хочу в Афган.

– А… – з розумінням закивав головою воєнком, – дівка покинула? Буде тобі Афган… Погуляй місяць, а потім подумаємо і про Афган… А за той час другу знайдеш, ще й тікатимеш од мене…

– Я вас прошу, – дивлячись у підлогу, повторив той. – Мені треба вже.

– Слухай, соколе ясний… – Балуєв несподівано розлютився. – Іди на хер звідси! Віро! Забери цього голуба, щоб я не бачив! Ну ти диви – ті приїхали, усі жили витягли, тепер ще всякі хорошисти прищаві мізки довбатимуть… Віро!

Загрібши зі столу ключі, він схопив хлопця за плече й потяг із кабінету.

Зранку в майора Балуєва боліла голова, у скронях гупало. Зачинивши дверцята «Волги», він заходив у двері свого кабінету й боковим зором помітив на стільчику під стіною біляве нещасне створіння.

– А це що таке… Віро! А він чому тут? Я ж учора…

– Вікторе Івановичу, я мусила пустити! Та замерз би надворі. Що я, винна, – сів під дверима й нікуди не йде…

– Тьху на вас… Та це що – будинок-інтернат?

– Пробачте… – несподівано озвався хлопець, який досі наче дрімав. – Не сваріть її, я однаково нікуди не піду. Сидітиму до призову, якщо зараз не можна.

– Слухай, голубе, а ти взагалі звідки такий? – спересердя Балуєв насилу добирав слова.

– Звідси…

– То йди додому!

– Мені нікуди йти.

– Як – нікуди? В тебе мати є?

– Є.

– А де живеш?

– Гагаріна, двадцять дев'ять.

– То й печи туди! І раніше, як за два місяці, не приходь.

Та від його відповіді у Балуєва взагалі відняло мову:

– Виженете – чекатиму надворі. Під дверима спатиму. А як здохну з голоду – вас же з роботи виженуть.

За двадцять хвилин, витрачених на цю незаплановану бесіду, Балуєв дізнався, що хлопець – його тезко, Віктор Середа, вчиться в машинобудівному, який не відвідував уже з тиждень без поважних причин і налаштований, кинувши навчання, йти до армії, причому обов'язково служити в Афганістані. Все. Про причини, що викликали в нього такі дивні бажання, не вдалося дізнатися нічого. Хоча, власне, в усіх схожих випадках причин, як правило, дві – непорозуміння з батьками або нещасливе кохання.

Згадав воєнком і матір хлопця. Років п'ять тому, коли щойно перевівся сюди й був лише начальником одного з відділень, проживаючи з дружиною на квартирі, він купував у неї молоко. Петрівна! Точно. Ще не зовсім склеротик. Згадалися її щира усмішка й яблука – жовті з червоними боками, які так любила його колишня дружина.

Спогади про колишню дружину не додавали наснаги майору Балуєву, проте, повертаючись додому і знаючи, що його схиблений тезко спить навсидячки під кабінетом, він зробив гачок на кілька вулиць і зупинив машину біля знайомої огорожі.

Жінка здивувалася, побачивши його. А почувши про свого Вітасика такі карколомні новини, мимоволі схопилася однією рукою за огорожу, а іншою – за серце.

– Ви підіть просто зараз, – напучував її Балуєв, – бо шкода, пропаде інститут. Може, ще що придумаєте… Та Бог уже з вами – сам якусь довідку зліплю, що викликав для чогось, тільки заберіть його від мене. Що вже там у нього сталося – не знаю, але до Афгану зібрався, воювати…

– До Афгану… – бліднучи, лише губами повторила жінка.

Не один рік, чим ближче було до синового закінчення школи, здригалася вона, чуючи по телевізору це слово, як, власне, й тисячі інших матерів. Здригалася й молилась, щоб її хлопчика оминуло це лихо. А тут… сам…

– Він… же ж… в інституті зараз…

– Який інститут? – військком мимохіть підвищив голос. – Кажу ж вам – третю ніч у мене в коридорі спить!

Петрівна відчула, як запекло в грудях. І чим далі – тим дужче. Потрібно йти, випити пігулку з тих, що призначив лікар тиждень тому, подивившись на її кардіограму, і бігти туди. Боже… Вітюнчику… Що ж він надумав?!

А військком із почуттям виконаного обов'язку завів мотор своєї машини. Хай там що, а він також був проти, щоб наші хлопці складали голови там невідомо за що. Хвалити Бога, завтра він уже не побачить це навіжене хлоп’я під дверима кабінету. Він не міг знати, що станеться якраз навпаки. Що юний «афганець» і далі ночуватиме під його дверима, ні сном ні духом не знаючи про візит майора до матері, яка, випивши пігулку й накинувши на плечі пальто, не зможе дійти навіть до дверей власного будинку.

Районний військком майор Балуєв ніколи не був сентиментальною людиною, але зараз, коли перед ним лежала на перший погляд банальна справа одного з призовників, щось робилося в душі мимоволі. Він навіть запалив, розкриваючи її, хоча й так добре знав.

«Як свідомий комсомолець прошу направити мене для проходження строкової служби в республіку Афганістан, щоб виконати свій інтернаціональний обов’язок».

Сам таке сформулював. Довго думав, напевно… А ще далі кріпилася копія посвідчення парашутиста, отриманого протягом останнього місяця в обласному ДОСААФі, куди спровадив його сам райвійськком, аби подалі з очей, мотивуючи тим, що без цього до Афгану не візьмуть.

Більше у справі Середи не було нічого цікавого, хіба ступінь «ес-один», виставлена медиками, яка означала, що цей непоказний хлопець є повністю здоровим. І завтра він разом із повним автобусом призовників має потрапити до обласного призовного пункту, звідки хлопцеві, зважаючи на все це, стелилася пряма дорога в «учебку» з наступним виконанням його заповітної мрії. Ще раз перегорнувши справу й зітхнувши, майор запалив нову цигарку і вставив у друкарську машинку чистий аркуш, а за п'ять хвилин підшив до справи ще один документ такого змісту:

«Військовому комісару

обласного військового комісаріату

полковнику В. Н. Гусєву

Вважаю за необхідне повідомити, що причиною рішення призовника Середи В. В. проходити строкову службу в обмеженому контингенті радянських військ у республіці Афганістан є невдачі в особистому житті та пов'язана з ними трагічна смерть його матері, у якій призовник вважає себе значною мірою винним. Згадані обставини зумовлюють нестійкий морально-психологічний стан призовника, схильність до немотивованих вчинків. У зв'язку з цим, зі свого боку, задовольняти його прохання вважаю недоцільним.

Районний військовий комісар майор В. І. Балуєв».

Справа закрилася. Балуєв справді не був сентиментальною людиною. Тому й задовольнився створенням цієї не надто фундаментальної перешкоди, очистивши свою совість.

А далі нехай вирішує доля.

Доля мала вигляд лисуватого невисокого підполковника, який головував у складі обласної комісії.

– То ти, значить, в обмеженому контингенті хочеш служити? – запитав підполковник, гортаючи справу. – А чому? Тут пишуть, що в тебе щось удома сталося, що вплинуло на твоє рішення.

– Мати померла. Тепер я сам. Якщо раптом загину, то нехай вже краще я – ніхто не плакатиме. Беріть мене, а хтось нехай лишиться.

– Ну, по-перше, наші солдати їдуть туди не для того, щоб гинути, – вклинився інший, з явно неприємним обличчям та очима. – А по-друге, виконувати інтернаціональний обов’язок – це насамперед висока честь для кожного воїна, і ми повинні розібратися, чи гідний ти цього.

– Пробачте, будь-ласка, – опустив очі хлопець. – Я просто хвилююся. Я готувався – парашутну школу закінчив у ДОСААФі – подивіться. Будь ласка, я вас прошу.

– Ну, що… – мовив головуючий, коли хлопець став у стрій, – я гадаю, з такими приписками райвійськкомату пускати його туди не можна.

– Однозначно, – підтримав «неприємний». – Схопить автомат, наламає дров – сам у дисбат, а ми у відставку. Стройбат – і нехай там воює.

– Наламати дров усі можуть, особливо, коли по тобі стріляти починають, – озвався ще один. – Хоче хлопець – я думаю…

– Даниле Петровичу, – підвищив голос «неприємний». – Ви бачили, що тут – офіційна заява райвійськкома! Потім він буде розумним, а ми дурними.

– Стоп, – озвався майор праворуч у десантній формі. – Шановні, як ми будемо «ес-один» по стройбатах розкидати, я не знаю, з чим до частини їхатиму! Ви дивіться – всі підряд як не криві, то горбаті! А ДОСААФ навіщо працює? Навіщо місяць на нього кошти витрачали?

– А ви приписку бачили? – знову взявся за своє «неприємний». – Попаде до вас і свідомо парашут не розкриє. Потім…

– У нас усі все роблять свідомо, – майже по складах промовив майор у береті. – А отаким дур з голови швидко вибивають.

– Як хочете…

– Гаразд, – підбив підсумок полковник, закриваючи папку зі справою Середи, – команда одинадцять-п’ятнадцять. Наступний!

Доля цього хлопця була вирішена, як гадав голова комісії, на найближчих два роки. Насправді ж, кидаючи справу на стіл ближче до майора, він визначав мало не все подальше життя призовника Віктора Середи. Команда одинадцять-п'ятнадцять означала повітряно-десантні війська, більш відомі за тих часів під абревіатурою «ВДВ».