Текст книги "Переможець отримає все"

Автор книги: Олексій Волков

сообщить о нарушении

Текущая страница: 28 (всего у книги 28 страниц)

– Не знаю. – Віктор явно не чекав такого повороту. – Не знаю, що вам сказати. Шкода вас розчаровувати, але…

– Не говори більше нічого, – заперечливо підняв руку Войтович. – Досить. Пообіцяй мені одну річ. Ні, дві речі! Що ти побудеш тут хоча б тиждень і що ми запишемо твою останню річ. Те, що ти написав останнє. Лади?

– Добре, – погодився Віктор. – Це я вам обіцяю.

Підіймаючись ескалатором із тунелю метро, Віктор згадав свою останню пісню. Вона таки ні про що. Хоча… Життя його дійсно дало тріщину. Зоряна перестала бути його життєвою потребою. Тому, що настало після цього, важко дати визначення. Якась неймовірна порожнеча… Більш як половина життя прожита в химерних мріях. Більш як половина його була покладена на те, щоб здійснити їх. І що ж? Снігова королева Зоряна розтанула, і мрії більше не існує. А без неї мало сказати – некомфортно. Як там – «а без мрії життя нема». А може, йому навпаки пощастило? Скільки людей скніють на світі без неї! Скільки людей сіро живуть і помирають, не спробувавши такої речі, як пристрасть, кохання. Так і з ним би сталося, якби в тому юнацькому мрійному віці не побачив Зоряни.

Ось і розкололося тепер життя його на дві половини, між якими лежала така безодня…

Вона вже була на місці, і Віктор автоматично глянув на годинник, відчуваючи незручність. Ольга в легкому бежевому плащі стояла, спершись на невисоку огорожу, що відокремлювала газон від тротуару і тримала в кишенях руки. Довге розпущене волосся було перекинутим через плече. Побачивши Віктора, який виходив з підземки, вона відштовхнулася від огорожі й пішла назустріч.

– Привіт.

– Привіт. Гарно виглядаєш.

– А я гадала, більше не побачимося. Ти давно в Києві?

– Чотири дні.

«І не об'явився?» – це сказало її обличчя, Віктор помітив.

– І надовго? – це вже мовила вона сама.

– Післязавтра їду.

– Отже, думав – варто чи ні, і все-таки вирішив, що варто.

– Ну, не зовсім… – знітився він. – Просто гадав, що, з одного боку, ти можеш бути ображена на мене, а з іншого… Незручно було відбути тут тиждень і не подзвонити.

– Ні, я не ображена, – сказала Ольга. – За що? Добре, що подзвонив.

Вони сіли в одному з літніх кафе просто неба, які вже встигли порозставляти з першими теплими променями весняного сонця.

– Як ти? – запитав Віктор.

– Так… кручуся. У прямому й переносному розумінні, – вона не витримала й засміялася з власного дотепу.

– І де?

– А де доведеться. Вже три місяці. Організували один театр. Називається «Ренардо». Скільки проіснує – важко сказати, але поки при роботі. Не кордебалет Тараса Леми, звісно, але… Ну, є ще перспектива – подруга обіцяла влаштувати… Вона в одному ліцеї ритміку викладає. До Штатів збирається. Обіцяла мене замість себе. А взагалі, знаєш, невдалий рік. Усе в мене полетіло к чортовій матері. Як пропав Лема – пропала удача. Трупа розлетілася – хто по кабаках, хто ще гірше… Був у мене один шанс – я вже почала зніматися у двох відеокліпах EL Кравчука… Словом, знайшли кращу.

– У них поганий смак, – спокійно промовив Віктор, пригублюючи свій коктейль.

– Гарно це в тебе виходить, – засміялася вона, – оці компліменти… Так, ніби серйозно, зі знанням справи… Ніхто більше так не вміє.

– Я серйозно.

– Ну, дякую. Шкода, звісно. Гарні були кліпи. Не Тарас Лема, звичайно, а все ж таки… Шанс пробитися.

– Нічого, ще буде, – заспокоїв її Віктор.

– Як досі не було, то вже й не буде, – сумно сказала Ольга, водночас доволі хитро глянувши на нього. – Як казав один відомий поет і композитор, «бажаний світ – він не для всіх». Давай ліпше про тебе. Розкажи, як ти.

– Немає що розповідати, – відмахнувся Віктор.

– Так уже й немає… Одна річ мене цікавить. Можна спитати? Не знаю, чи гарно з мого боку…

– Чому ні…

– Скажи, а ти… тобі вдалося?

– Що саме?

– Ну, тоді, коли ти збирався приїхати, а потім… потім несподівано зателефонував, сказав, що… словом, тобі вдалося врятувати свою королеву?

Вона сказала це без найменшого натяку на якийсь сарказм.

– Вдалося, – Віктор відповів так само просто. – Усе вдалося.

– І вона була тобі вдячною? Ти… отримав її прихильність?

– Так.

Тепер Ольга глянула на нього зі справжнім захопленням:

– А я часто думала про це. В тебе наче в романі. Гарному такому, які люблять жінки читати. Виявляється, подібні речі все-таки бувають. Я знала, що в тебе вийде. Ти з тих людей, які живуть за принципом «або все або нічого».

– Еге ж… – криво посміхнувся Віктор, – «переможець отримає все»…

– Точно! – вигукнула вона. – Як у професійному боксі. Іншому наб'ють пику, а він і задоволений, що хоч узяв свої десять відсотків гонорару – також гарні гроші. А ти тільки за таким принципом. І ви тепер разом?

– Ні.

Вона здивовано підняла на нього очі.

– Я зрозуміла, що ти домігся своєї коханої…

– Саме так і було, – погодився він.

– А… що потім?

– Я й сам не знаю, що сталося потім…

– Що, не склалося? Що, вона все-таки не схотіла тебе? Ну скажи, я не розумію… Я ж просто як друга питаю.

– Я й сам не розумію, – сказав він, дістаючи цигарку. – Вона виявилася не тим, на що я сподівався. Словом, напевно, просто я уявляв її інакшою і…

– І що?..

– І нічого. Я більше нічого від неї не хочу.

– Як це… І ти так просто про це говориш? – Здивування Ольги виглядало природно. – Ти прожив заради неї півжиття наче в монастирі, а тепер… Хіба так буває?

Він лише невизначено знизав плечима.

– Я також гадав, що не буває.

– І чим тепер займаєшся?

– Загалом, нічим.

– А машини?

Віктор лише заперечно похитав головою.

– Весело… А що робиш у Києві?

– Тиняюся.

– А де живеш?

– У Войтовича. Він тепер свою студію має, запрошував до співпраці…

Вони говорили довго. І Віктор, як і тоді, взимку, відчув приємне полегшення. Наче знову відвантажив їй частину того, що хилило донизу. Йому схотілося запам'ятати її такою – гарною, спокійною, як тепер, коли Ольга йшла поруч, за кілька кроків від нього. Вона була без перебільшення красивою, а розуміння, що там, під одягом або макіяжем не криється нічого такого несподіваного, підступного – адже все це доводилося бачити – чомусь заспокоювало, рятувало від якихось задніх думок. Вона була дуже гарною, проте щось заважало сповна це оцінити. Напевно, тому, що порівнювати тепер не було з ким – адже Зоряни, тої, його Зоряни, більше не існувало.

Віктор звик завжди виконувати свої обіцянки. Тому й сидів зараз у центрі студії Войтовича, тримаючи гітару на колінах. У центрі – в прямому розумінні. Щойно двоє дівчат скінчили робити з ним те, потреби в чому він так і не зрозумів. Вони довго мастили його по обличчі всякими губками та пензликами, дивилися, вмикали світло під різними кутами, знову дивилися. Навіщо, якщо за задумом Войтовича потрібно було створити такого собі змученого життям героя на власній кухні – злегка пожмаканого та розчарованого? Усе наче й так сповна відповідало цьому образові. Проте вся ця метушня навколо нього тривала. Віктор не відчував жодних незручностей. Ніяковість, яка мала би бути при цьому, кудись поділася, хоч він зараз перебував у центрі уваги купи людей, які дійсно розуміються на тому, що за якийсь час доведеться робити і що – він це знав – сам робить непрофесійно й небездоганно. Зараз вони це побачать. Зараз оцінять по заслугах і кожен подумає – «Де це він (тобто метр) відкопав цього ідіота»? Тут би будь-хто мав відчувати ніяковість. Увесь же незворушний вигляд Віктора промовляв єдине: «Треба – то треба, я не напрошувався. Що хотіли – отримуйте».

Можливо, незворушності йому додавала ще одна річ. По тому, як з ним тут обходилися, Віктор зрозумів, що Войтович, очевидно, розповів своїм помічникам, хто він такий. І зараз вони бачили перед собою не якогось обдертого барда, а автора майже всіх пісень Леми, який не так давно справляв справжній фурор і для них ще не вмер остаточно. Того й зазирали вони йому в очі не те що з повагою, навіть з подивом, мовляв – ого, хто тут у нас сьогодні з’явився… «Зараз я вас розчарую», – хотілося сказати, але без найменшого жалю до себе.

– Пробачте, я дуже далека від цього людина, – посміхнувся Віктор ще одній дамі, яка встановлювала мікрофони.

– Ну, не така вже й далека, – хитро посміхнулася у відповідь вона.

Нарешті все налаштували, і Войтович узявся керувати. Усі слухали зацікавлено, і Віктор заспівав пісню від початку до кінця. Ішов запис, і коли стихли останні акорди, він подумав, що оце, напевно, й усе. Легко відбувся. Хочеться вам такого – ради Бога, беріть, як не маєте ліпшого.

Але, як виявилося, все лише починалося.

– Вітю, ще раз, – сказав Войтович. – Гарно, природно в тебе вийшло, я задоволений. Але заспівай так, наче тут нікого немає. Зараз ти співав для нас, бажаючи зробити це якнайкраще. Вважай тепер, що ми вже чули пісню й нам більше не цікаво. Тож тепер співай для себе. Так, ніби ото сидиш дійсно в себе на кухні й «доганяєшся» сам.

– Немає чим «доганятися»… – пробурмотів Віктор, вмощуючись на старій обдертій табуретці, яку відкопали для кліпа невідомо-де.

– Що ти там?

– Каже, що немає чим доганятися… – підказали метрові гостровухіші.

– Ну, тоді просто пограти на нервах у сусідів. Дванадцята година ночі… Уяви собі. Тебе життя дістало! То нехай же і їм воно не буде медом! Давай.

Він заспівав ще раз, хоча й не розумів, чого від нього хочуть. Віктор і так вважав, що не помічає всіх цих мікрофонів, ламп та скла, яке відокремлює його від багатьох пар пильних та зацікавлених очей та вух. Але треба – то треба.

– Нормально, – сказав Войтович. – Я цілком задоволений, але хочу тобі щось пояснити. Не ґвалтуй свій голос. Те, що в нас вийде, тобто кінцевий продукт, не залежить від твоїх намагань. Те, що чутимуть усі з екрану, не залежить від того, як ти тут стараєшся. Усе залежатиме тільки від мене. Я сам ліпитиму ролик і «зроблю» твій голос…

– Не зрозумів, – перебив його Віктор, – ви хочете сказати, що робитимете з цього відеокліп?

– А для чого я час витрачаю… – у свою чергу не зрозумів метр.

– І що… демонструватимете його… – Віктор не міг підшукати підходящий вислів.

– Аякже. Хотів би я побачити когось бодай одного, хто відмовився б подивитися на Віктора Ждана власною персоною. Момент підходящий – ґвалт по зникненню Леми ще не вщух.

– Вщухне одразу, – пообіцяв Віктор.

– Будеш «тата вчити»? – удавано розсердився Войтович. – Я розумію, що ти хочеш свою скромність продемонструвати – це у твоєму стилі. Але зараз ми працюємо, тож відкиньмо умовності. Заспівай своє. А звук, аранжування – усе зліпиться, як належить. А від тебе мені потрібно виключно образ. Отой образ тебе самого, яким ти є. Повір, це те, що треба. Тож не пнися. Усе буде гаразд – з усіма так працюю. А голос у тебе цілком нормальний – усі це скажуть, хто чує зараз. Не Басков, звичайно, але цього й не вимагається. Баскових ми тут не пишемо. А для того, щоб запхати його до комп'ютера, – він підходить, це головне.

– Гм… ви справді гадаєте, щось вийде? – не міг повірити в серйозність його задумів Віктор.

– Щось – нас не влаштовує, – відрубав Войтович. – «Щось» – ми вже маємо, вуха в'януть. Вийде дуже добре.

Вони працювали довго, випробовуючи різні варіанти – ця «вузька» компанія, чисельність якої сягала за десяток. І проте, коло справді здавалося вузьким. Ці люди захоплено робили справу, яка їх не просто годувала – яка дійсно була для них важливою. Вони пили каву, курили, сперечалися, і Віктор помітив, як поступово зник бар’єр, який існував спершу між ним і цими незнайомими людьми. Його вже без комплексів запитували про те, що їх цікавило, пояснювали речі, яких не знав і не розумів він сам.

Упродовж дня Войтович кілька разів зникав, і робота продовжувалася без нього. У студії на місце Віктора сідали інші й також виконували пісні – хто під гітару, хто під уже змонтований раніше супровід. Віктору довелося співати ще кілька пісень, які були створені ще тоді, але через відомі обставини так і не встигли знайти свого виконавця – незабутнього Тараса Лему.

Надвечір з'явився Войтович. Він скинув піджак, сорочку і, залишаючись у доволі оригінальній футболці, прилаштувався поруч із Віктором на цій бутафорській «кухні». «А може, щось путьове вийде?» І вони співали вдвох. А потім, коли команда підкріплялася «чим Бог послав», Войтович продивлявся і прослуховував інші записи, зроблені за день. Здавалося, він залишився задоволений. І коли Саша, головний технік, клацаючи кнопками, проганяв зроблену за день продукцію, метр несподівано вигукнув:

– Стоп! Ану…

Потрібне місце повернули. Це була одна з пісень Віктора, ще з «тих». Ні, не Зоряниних, адже була написана в той період, коли доля вже забрала її назавжди й коли йому було неймовірно тяжко.

 
Надвечір життя
Заспокоїться, вщухне.
І час відпочити.
Я сяду на кухні…
Дарма – за стіною вже стелить перину
Безжальна кохана.
Ім'я їй – провина…
– Ану-ану…
Вона, вона
Завжди сумна… —
 

лунав приспів.

Обличчя метра виглядало вкрай зацікавленим, і всі збіглися до екрана, дивлячись на дійсно замученого, якщо не всім життям, то цим днем – безперечно, чоловіка у смугастій десантній майці з леопардом на м’язистому плечі, яке, здавалося б, усе могло подужати.

– Свічку на стіл – і то негайно… – закомандував Войтович, – таку… ну, ви зрозуміли яку… Без підсвічника, на тарілку!

 
На кухні живуть
Тільки миші та звички…
На кухні до ранку
Горітиме свічка.
Її запалила для мене спросоння
Моя друга люба.
Ім'я їй – безсоння.
 

Він уже бачив, цей невгамовний Войтович, як усе виглядатиме в кліпі. Чоловік, від якого завтра буде в захваті аудиторія набагато більша, аніж сьогоднішня, сидітиме трохи інакше, розвернути б його, але хижак нехай залишається в кадрі. І нехай оці рядки так і співає – тихо, речитативом. А от приспів…

 
Вона, вона
Наллє вина
І проведе ніч до ранку зі мною…
В її очах
Мій біль, мій жах…
 

– Оце гарно… Так, ще нам трьох коханок у студію… – бурмотів Войтович. – Ну, це ми знайдемо… А може, не трьох…

 
Докапає свічка,
На кухні світанок.
І сонцем по вікнах
Розпишеться ранок.
І стукає в двері – аж серце калата
Остання кохана. Ім'я їй – розплата…
 

Метр виглядав просто щасливим і мало не потирав руки. Народ допивав каву, а вони вийшли на повітря перекурити.

– Повір мені, Вітю, це буде гарно, – мовив Войтович. – Віриш?

Віктор знизав плечима.

– Побачиш. Коли я все зліплю. Вітю… – Він глянув у самі його очі. – Не позбавляй мене можливості з цим працювати. Залишся, поки доробимо принаймні оцих два ролики. Притому останній – насамперед.

– Як скажете… – похитав головою Віктор. – Треба – то треба.

– Треба, – погодився метр. – А тобі що – зовсім не цікаво? Ну, скажи відверто.

– Гарно у вас. Приємно тут обертатися, – сказав Віктор.

– Тусуватися, – виправив Войтович. – Звикай. А в тебе є якісь ідеї? Щодо того, як це все оформити? Ну, думай. Твоя ж пісня.

Якийсь час Віктор думав, а потім промовив:

– Є, якщо дозволите…

Вечірній Київ блимав чисельними вогнями. Рух заспокоївся, і тепла безвітряна тиша поглинула каштани, які від світла ліхтарів тепер здавалися геть білими. Він залишився на самоті й покрутив у руках телефон, залишений Войтовичем. Не тому, що відчував якесь вагання – просто надто сучасна модель. Але він упорався.

Напевно, вона ще не спала. Голос був спокійним, рівним, не здивованим.

– Привіт.

– Привіт, рада тебе чути. Не сподівалася.

– Не збудив?

– Ні. Ти ж знаєш, я пізно лягаю.

– Ти не зайнята?

– Звісно, ні. Тим паче, для тебе. Дуже рада твоєму дзвінку.

– Я хотів дещо тобі запропонувати. Пам’ятаю, ти розповідала про свої невдачі. То я знайшов для тебе місце якраз у двох відеокліпах замість тих. Ну… не Ель Кравчук, звичайно, але фахівці кажуть, що також пристойно. І… гонорар зовсім непоганий. Ти згідна?

Вона розгубилася.

– Віку… це так несподівано… А… що це? Ти що, просив за мене Войтовича?

– Та ні, навпаки він мене просив. Це мої… як він каже – ролики. Треба зіграти знаєш кого? Мою коханку. Тобто навіть одразу трьох. Потягнеш?

– Віку… ти серйозно? Ти – у відеокліпах? Войтовича?! Нічого собі… І… запрошуєш мене?

– Звісно. А кого ж іще? Приїжджай. Тут усе лише починається – товктимуться, пробач – тусуватимуться цілу ніч.

– А якщо я все-таки не підійду? Ну, впреться Сергійович – я його знаю. Знову, як і тоді, знайдуть гарнішу. Тоді буде подвійне розчарування.

– Не знайдуть, – упевнено мовив Віктор. Помовчав і додав: – Ти найгарніша. Можеш мені повірити.

Коли надійшов Войтович, Віктор мовчки простягнув йому телефон.

– Ну що, знайшов хоч одну кохану?

– Усіх трьох.

– Швидко це в тебе, – здивувався метр. – Ну, воно й не дивно. Переможець…

Здоровезний хрущ, прогудівши в темряві, вдарився у плече Войтовича і впав на землю догори ногами, ворушачи лапками, намагаючись перекинутися.

– Ну нічого собі… – мовив той. – Озвіріли. Цього року їх як ніколи.

– Це ж добре, – зауважив Віктор. – Як каже одна поважна людина – «хрущі літають – отже, будемо жити».

– Нормально, – сподобався дотеп метрові. – Хто придумав?

– Петро Франкенштейн.

– Як-як?!

– Петро Франкенштейн, – повторив Віктор. – Ви його не знаєте. Поважна людина. До речі – мужик прикольний! Ви би бачили цю морду! Такий типаж! Ось кого у відеокліпах знімати.

– Не жартуєш?.. – зацікавлено й водночас з недовірою промовив метр. – Гм… Знімай. Тобі й карти в руки.

Вони говорили довго. Спільне минуле, плани на майбутнє, просто думки вголос. А за вікнами студії вмикалося, вимикалося, звучало… Їх не чіпали, наче всі розуміли, що тут зараз вирішується важливе для їхнього шефа питання.

– Ну? – запитливо дивлячись, Войтович простяг йому руку. – То як?

– Про що ви? – не зрозумів Віктор.

– Про тебе. Дуже хочу мати тебе у своїй команді.

Рука метра залишалася простягнутою, а Віктор тільки розпачливо похитував головою, не знаючи, як вчинити.

Вона наче створена була, щоб з’являтися в найпроблемніші моменти його життя й полегшувати його своєю появою. Так сталося і цього разу. А метр отримав свого роду тайм-аут, побачивши несподівано Ольгу, яка заходила на подвір'я студії.

– О… – мовив Войтович, – а тебе, сонечко, яким вітром сюди занесло?

– Я її запросив, – пояснив йому Віктор. – Ви ж казали терміново знайти собі кохану, то я виконую.

– Гм… н-да-а… м-м… – Войтович був здивованим. – Ну, що ж… вибір схвалюю. То як?

Рука була простягнута повторно, а Віктор, тепер уже не роздумуючи, подав свою й потис її.

– Ну й рука в тебе… – пожалівся метр, – залізо! Але для нашої не надто делікатної справи, гадаю, підійде.

– Усе, що з заліза, – завжди підійде, – автоматом мовила Ольга. – Якщо постаратися…

– Гарно… – розплився в посмішці Войтович. – А цей афоризм хто народив?

– Петро Франкенштейн, – сказала Ольга з такими інтонаціями, наче цього не можна не знати.

– Ну, ви, – несподівано розлютився метр, – ідіть до дідька! Взяли моду зі старшого покоління глузувати! Ану, вперед! Розбалакалися. Ні холери не зробили сьогодні… Он ранок уже – життя починається!

Схопивши, він потяг їх до студії – галасуючи, напускаючи на себе цю показну суворість і водночас не ховаючи доброї усмішки. Схоже було, що життя для цих трьох людей дійсно лише починалося.

07.11. 2004 р.

Післямова

Дорогі, любі жінки!

Гарні, розумні та незалежні!

Гадаю, всім Вам зрозуміло, що герой роману – персонаж вигаданий. Можливо, навіть, хтось із Вас подумає, що створював його автор, хильнувши зайвого. Нехай так.

І все таки…

Коли надворі смеркне, і Ви засвітите світло в кімнаті, перейдіть непомітно до сусідньої темної кухні і, відхиливши шторку, визирніть у темряву. Чи не стоїть бува там, унизу, той, хто день у день, завмираючи, безнадійно дивиться на Ваші вікна? Хтось добре знайомий, із тих, кого Ви звикли не брати до уваги.

Подивіться уважно.

Можливо, на його плечі, не надто широкому, немає татуйованої пащі хижака. Не виключено також, що він не торгує машинами й не «клепає» хітів для попсових зірок.

Та хіба ж про це наш роман?

З повагою та любов'ю – автор.