Текст книги "Переможець отримає все"

Автор книги: Олексій Волков

сообщить о нарушении

Текущая страница: 19 (всего у книги 28 страниц)

– Можна так? Чогось руки змерзли…

– Можна.

Зустрічні машини час від часу сліпили очі. Він вимкнув магнітолу, дивуючись щирості свого бажання зробити те, що збирався. Відрізок шляху залишався ще дай Боже.

XXII

«Фольксваген» кольору темний металік встиг від'їздити дорогами Німеччини майже десять років, але при цьому залишався досить збереженим. Тому Віктор, не маючи конкретного замовлення, ризикнув узяти цю машину. Ризикнув – бо вартувала вона не так уже й мало.

На кожну машину існує свій покупець Але на цю він ніяк не знаходився, і Віктор уже третій тиждень роз’їжджав по авторинках. Цього разу рвонув аж до Луцька, куди з’їжджалося багато людей, сподіваючись купити машину якнайдешевшу та якнайкращу. Вони підходили, прицінювалися, й ніхто поки що не поспішав платити ціну, яка б дала йому бодай двісті-триста «умовних». А тим часом знайшлося двоє бажаючих на тужирські «Лади», і машину належало збути якнайшвидше, щоб їхати до Угорщини.

Віктор відстояв з ранку до вечора й вертався вже затемна. Хмари на Волинському небі почали збиратися ще по обіді, а коли смеркалося, зірвався хльосткий вітер, похолодало й линув дощ. У цю жахливу погоду такого красеня взагалі не хотілося продавати. Він увімкнув обігрів салону, а з динаміків залунали тихі, приємні й водночас потужні звуки. Такий контраст із тим, що діялося за вікном…

Він їхав неквапом, слухаючи музику і слідкуючи за дорогою. Додому залишалося зовсім трошки – якихось дві години їзди, коли на виїзді з Ковеля права нога наче сама перескочила з газу на гальма, навіть машина вильнула кілька разів по мокрій дорозі, так, ніби їхав на ній якийсь зелений початківець. Тут уже закінчувалися ліхтарі й попереду був лише дорожній знак міської смуги. Руки несподівано сильно стиснули кермо, машина поїхала у зворотному напрямку на увімкнутій задній передачі й зупинилася під ліхтарем.

Не було потреби розглядати постать, яка зіщулилася під парасолькою на зупинці в такий пізній час. Цю людину, точніше, цю жінку Віктор упізнавав з першого погляду, хоч би що вона одягла, хоч би де була і якою б густою була темрява навколо. Її він міг би упізнати з тієї відстані, на якій людина здається лише чорною точкою, почути нюхом крізь підняті стекла машини. І одразу після цього все в ньому починало німіти, розливалася холодна хвиля, готова відняти руки й ноги. Невідомо що могла робити Зоряна у цьому місті сама в такий час, проте це була вона. Тепер він не сумнівався – як і кілька тижнів тому у Вроцлаві.

«Фольксваген» зупинився якраз навпроти неї і скло дверцят з м'яким гудінням, яке міг чути лише водій, поповзло донизу. А Віктор так і залишився сидіти в тій самій позі, що й був, навіть не повернувши до неї голови. Напевно, це також було би їй неприємно.

Дощ лупив по даху, прошивав наскрізь парасольку, розбризкуючись краплями по елегантних чохлах салону машини. Вона нерішуче смикнулася. На якусь мить спинилася, а потім таки підійшла до відчиненого вікна й зазирнула всередину. Так, це була людина, яку їй завжди найменше хотілося бачити. А проте на обличчі Зоряни разом із здивуванням промайнула якась тінь полегшення, коли вона таки впізнала водія, який сидів абсолютно нерухомо й дивився вперед на дорогу, наче й зупинився зовсім не для того, щоб узяти пасажирку. Їй справді понад усе не хотілося зустрічатися з цим чоловіком, але зараз навколо панували ніч і негода. Їй ніколи не хотілося б їхати з ним у машині, тим паче наодинці, але це була околиця чужого міста за багато кілометрів від дому, де було страшно та самотньо. Їй аж ніяк не хотілося промовляти до нього бодай слова, особливо після того, як висловила все, що належало йому знати, але вже півгодини Зоряну охоплював неспокій – чим дістатися додому, де під наглядом подруги відучора був залишений Олег і чи можна буде без побоювань сісти в машину, яка все-таки рано чи пізно зупиниться поруч із нею.

У цю машину можна було сісти, принаймні, без побоювань. Чоловік, який застиг, наче скам'янів, за кермом, вирячившись уперед, принаймні не скривдить її. Що-що, а в цьому вона була впевнена. Решта зараз не мала для Зоряни значення. Тому й промайнуло разом із прикрим здивуванням у її очах одночасно якесь полегшення. Пауза тривала кілька секунд, упродовж яких Зоряна не те щоб думала, – сідати в машину чи ні, – швидше остаточно усвідомлювала, що справді бачить перед собою того, хто роками вперто й нав’язливо намагався бути поруч із нею. Несподівано вона зрозуміла, що тепер цей чоловік узагалі не подивиться в її бік – жодного разу за всю дорогу, та, напевно, й потім. Цей чоловік попри все мав свою гордість та гідність – у цьому Зоряна не сумнівалася ніколи. Замість цього на неї упритул дивитимуться очі хижака, виведеного на плечі.

Нарешті замок клацнув, і Зоряна, склавши парасольку, вскочила в салон і зачинила дверцята.

– Дякую, що став… – стираючи краплі з обличчя, тихо промовила вона.

– Добрий вечір, – відчуваючи, як стає чужим власний голос, мовив Віктор.

– Добрий вечір.

Вона поставила пакет та сумочку на коліна й поправила волосся, а складену парасольку примостила в куточку поряд із сидінням, щоб вода стікала з неї на гумовий килимок. Усе це Віктор бачив навіть не боковим зором – швидше, просто відчував. Так, як уміють дихати жаби – не лише легенями, а всією поверхнею шкіри. Гідне порівняння – адже чимось на кшталт жаби він і був для неї. Тобто повітря він умів вдихати лише грудьми, а от Зоряну… Тому й бачив усе, не дивлячись туди, куди було назавжди заборонено.

– Ой, на підлогу натече… – наче вибачаючись, розгублено мовила вона.

Віктор не відповів нічого.

Витиснувши газ, він набрав швидкості і полетів нічною трасою. Їхати залишалося кілометрів зо сто, які можна пролетіти менш ніж за годину. Проте думки в голові спліталися, відволікаючи від мокрої дороги, по якій періщив дощ, а погляд наче тягло вбік, направо. Така їзда була вкрай небезпечною і, відчувши це, Віктор скинув газ. Машина пішла повільно. І водночас якось заспокоїлися думки та емоції.

Цю годину треба просто перетерпіти. Перебути. Що вдієш… Принаймні, він не зробив їй нічого лихого. Якби сидіти поруч із ним було для неї гірше, ніж стояти під дощем, вона би просто залишилася там. Отож, цей варіант виявився для Зоряни кращим. А сам він… Він уже звик бути для неї неприємною, навіть бридкою істотою й усвідомлювати це. Не вперше.

І несподівано Віктор відчув якусь цілком конкретну незручність. Річ була ось у чому: цілий день довелося товктися по ринку, вдень стояла спека, і тіло, безперечно, було несвіжим. Напевно, з такої близької відстані від нього неприємно пахло. Звичайний, здавалося б, запах поту, але його поту. З відстані півметра, навіть менше. Годину вона боротиметься з огидою, бо потрібно додому, де чекає дитина. За це вона згодна перетерпіти. Віктор згадав, як прокидався сьогодні зранку. Голився. А чи користувався дезодорантом? Ні. Лише вмився.

Відчуття стало нестерпним. Повільно скинувши швидкість, Віктор з'їхав на узбіччя. Машина зупинилася. Зараз вона запитливо і, можливо, занепокоєно гляне на нього. Зараз. Як це зробити?

– Щось сталося?

Добре, що допомогла…

– Прошу Вас пересісти назад.

Він був переконаний, що оце «Вас» вимовляє саме з великої літери.

– Для чого?

– Мені незручно їхати.

Пауза тривала кілька секунд, а потім Зоряна швидко вийшла, не розкриваючи парасольки, і влаштувалася на задньому сидінні. За мить до цього Віктор потяг звідти свою куртку і, не заглушуючи мотора, виліз з машини. Дощ і не думав зменшуватися. Він обійшов машину і, відкривши багажник, жбурнув туди куртку, а потім розстебнув і зняв штани. Там само опинилися й черевики.

Напевно, водії та пасажири усіх без винятку, нехай нечастих за такої негоди машин, здивовано витріщалися на чоловіка, який мився у самих плавках під дощем на узбіччі дороги. Скоро його почали бити дрижаки. Він сяк-так витерся майкою і, вскочивши у штани, черевики та куртку, за мить уже був на своєму місці. З волосся стікало. Обігрів довелося увімкнути на повну потужність і, рушаючи з місця, Віктор відчув, що зігріється не одразу. Але з'явилося полегшення.

Тепер її дорога не буде настільки неприємною, як десять хвилин тому. Обоє мовчали, що було цілком логічно, адже все, що вони могли сказати одне одному, давно сказано. Ніхто з них не змінив власної думки, ніхто не міг додати нічого свіжого.

Так і їхали. І жоден з них не підозрював, що ці надзвичайно довгі для обох хвилини – саме той момент, упродовж якого обоє ще мали шанс змінити власну долю. Він – якби наважився запитати, що робила вона в такий пізній час у незнайомому місті, а вона – якби спромоглася відповісти на це запитання правдиво. Тоді, можливо, Доля просто зараз здійснила б цей поворот, який однаково змушена буде зробити потім, можливо, далеко в ненайзручніший час, дещо інакше вписавшись у хаос буття.

Вони так і не промовили нічого. До тої самої хвилини, поки машина не зупинилася перед дверима будинку, де жила Зоряна.

– Дякую, що підвіз, – промовила вона, відчиняючи дверцята і стаючи однією ногою на мокрий асфальт.

– Пробачте, що це виявився я, – відповів їй Віктор.

Вона забарилася лише на мить. Саме тоді, коли упіймала зміст кинутої ним фрази. Затримка була миттєвою, наче Зоряна щось таки хотіла сказати, але потім зачинила дверцята і зникла в під’їзді двоповерхівки. Шини скреготнули по асфальту, висловлюючи цим нестерпним для вуха звуком те, що передати словами неможливо. То ж не дивно, що воно й тепер залишилося поза межами розуміння цієї жінки, єдиної в цілому світі жінки на ім’я Зоряна.

* * *

Ольга прокинулася, коли вже розвиднювалося. Трохи спантеличено обдивилася на всі боки і знову впала на сидіння. Спинка його була зовсім розкладена – Віктор зробив це ще вночі, вона й не помітила.

– Ти що, цілу ніч їхав? – здивовано запитала вона, глянувши на годинник. – Котра?! Пів на восьму!

– Майже.

– І де це ми?

– Майже приїхали, – посміхнувся Віктор. – Ще трошки. Зараз побачиш.

Дорога стала зовсім поганою, потім дещо вирівнялася, і за півгодини вони в’їхали в райцентр з незнайомою для Ольги назвою.

– Де ми? – ще раз перепитала вона.

– Поки що в межах України.

Невдовзі машина загальмувала на вузькій вуличці навпроти одноповерхового будинку, поруч із яким був здоровезний двоповерховий гараж. На подвір'ї стояло кілька понівечених машин, один кузов взагалі без коліс, а поруч іще половина, наче чимось відрізана. Навколо, переважно попід парканом, вистачало брухту такого самого походження. Оля зацікавлено оглядала цю картину.

– Хто тут живе? – запитала вона.

– Один поважний чоловік, – відповів їй Віктор, відчиняючи двері, – Петро Франкенштейн.

– Це що – прізвище?

– Ні, прізвисько таке. Бачила кіно про Франкенштейна, який людей зі шматків трупів складав і оживляв? А цей машини таким самим макаром ліпить. Он бачиш – пів-«жигуля» валяється?

– Бачу.

– То він приробить половину від іншого й буде нормальна машина.

– І що – підійде? – здивувалася Ольга.

– Він каже, що усе, що із заліза, завжди підійде, якщо постаратися. Мотор перебере, як новий зробить. Потім це дрантя літатиме по дорогах і «вставлятиме» усякі там недобиті «Октавії» на манер твоєї. Сиди тут, – попросив її Віктор і рушив на подвір’я.

Кавказець виліз з-під кузова й підійшов до нього. Віктор лише пригрозив йому пальцем і взявся за двері гаража. Господар був там і в таку ранню годину вже працював. Неофіційний король місцевого автосервісу розігнувся з багатостраждальною гримасою й подивився на непроханого гостя, явно не очікуючи від його візиту нічого доброго. Піч, що являла собою заварений обрізок грубезної металевої труби, вже горіла, але в гаражі ще йшла пара з рота. Тому господар і трудився в кількох светрах та засмальцьованих бурках, на які були натягнуті галоші.

– Вітаю, пане Петре, – простягнув руку Віктор.

Той мовчки подав свою промаслену «граблю», здивовано розглядаючи його пожмакане «світське» вбрання.

– Є робота, – вів далі гість.

– А що ти можеш притягти мені, окрім роботи? – скривився Петро. – Що сталося? А де ти так вирядився?

– Треба машину поправити. Так, трошки постраждала…

– Розбив-таки? – зрадів Петро. – О, як я чекав цього моменту, коли ти довишиваєш! А потім прийдеш просити… – Він з удаваною радістю потер долоні.

– Чого ти пінишся? – розсердився Віктор. – Машина не моя, і розбив не я. Тим більше – розбив – надто гучно сказано. Тобі на день роботи. Так, чуть-чуть…

– Бачиш? – показав рукою господар. – Сиджу по вуха. Мені вже цей гараж хроном став! Поки оце не розіпхаю – нікого не приймаю. Все.

– Петю…

– Що – Петю? Ось – одна чекає, друга… А це машина начальника фінвідділу – п’яні їхали, розбили, службова до того ж. Він мене вже задовбав. От її закрашу – через два дні привозь.

– Петре, ти що, дурний? – запитав Віктор. – Ти подивися на машину, вийди. Я спеціально з Києва гнав!

– Звідки? – недовірливо скривився господар. – Відколи це ти биті почав ганяти?

– З Києва. Вийди, на номери подивися. А ти знаєш, чия машина? Така дама – можна розум втратити. В самого Тараса Леми в кордебалеті танцює. Що, не віриш? Ну, бачив – він як співає, то там купа бабів ногами хвицає, то вона звідти. Ходімо, познайомлю.

– Пішов ти в пень! – обурився Петро. – На мене й так жінка косо дивиться, а ти ще дівок будеш мені сюди тягати.

– Ну, на машину-то хоч глянь, га?

Крекчучи, наче дід, Петро вийшов з гаража, і вони обійшли машину.

– Гмм… – Петро обдивлявся, чухав потилицю, а потім швидко сказав: – Ну, що… дверцята рихтувати, оце – я не знаю, чи вирівняється – напевно, варити і шпаклювати. Ну, роботи тут до біди, я тобі чесно кажу. Ні, без «бе», серйозно…

– Два дні, – підбив бабки Віктор. – Завтра на ніч забираю.

– Ти що… – Петро покрутив пальцем біля скроні. – Кажу ж тобі – по-перше, тут до дідька роботи, по-друге, тільки після машини з фінвідділу.

– До біса фінвідділ. З мене будь-яка запчастина. Тобі ще треба колись буде – терміново. Везу з Польщі або Німеччини будь-що, що скажеш. Ти ж знаєш, я людина слова.

– Неділя завтра! – Мало не заволав Франкенштейн.

– Уже йду до святого отця! – Підняв руки вгору Віктор. – І замовляю, щоб гріх цей тобі авансом відпустив.

– Та до чого тут отець? – галасував Петро. – Задовбали ви мене усі! Хоч один день дасте відпочити? Мене жінка сім днів на тиждень не бачить через дурний гараж й ваше іржаве дрантя!

Віктор узяв широку ручищу Петра й ляпнув у неї ключі від «Октавії». Той лише похитав головою.

– А, – згадав Віктор, – ти б дав мені свого драндулета до завтра, га? Бо йти хтозна-куди, а зі мною ще й дама.

– Тараса Леми, кажеш… – єхидно посміхнувся Петро, – і на моєму драндулеті? Як повезеш?

– А чого, в тебе нормальна машина, – знизав плечима Віктор. – Звичайно, такому крутому майстру личило б уже й для себе нарешті щось путнє зробити…

– А такий крутий гонщик також міг би й собі щось пригнати, а ти взагалі без машини, – відпарирував Петро.

– Та знаєш… – скривився Віктор, – загалом так, але… Як приїдеш у Тужир, глянеш на ті склади, що там стоїть – очі розбігаються. Так досі й не можу вибрати.

– Ну ось і я, – промимрив Петро, – як подумаю, що можна зліпити з цього заліза – думки розбігаються. А часу немає.

Вийшовши, Віктор відчинив дверцята «Октавії».

– Ну, виходь. Будемо міняти машину.

– Як – міняти? – не зрозуміла Оля.

– Биту на небиту.

– А що, так можна? Де – тут?!

– Авжеж.

Деренчачи дірявим глушником, з воріт виїхав весь іржавий напівзогнилий зеленкуватий «Жигуль» і зупинився посеред вулиці. З нього у засмальцьованих штанях, плутаючись у довгому шкіряному фартуху виліз Петро.

– Олю, от він не вірить, що ти танцюєш у Тараса Леми… – почав Віктор, але Франкенштейн замахав обома руками відразу:

– Їдьте, їдьте к чортовій матері! – кричав він, задкуючи до гаража. – Мені й без вас клопоту вистачає, не грузіть мене! Досить, що розвалюху привіз, ще грузитиме хтозна-чим… Усе, гуляй, завтра приїдеш надвечір. Газуй!

Підійшовши до розвалюхи, Віктор відчинив дверцята й запросив сідати.

– Куди – сюди? – здивувалася Ольга. – А… машина?

– А це чим не машина? Твою до ладу приводитимуть.

– Де – тут?!

– Кращого автосервісу навіть у вашому Києві немає, – заспокоїв її Віктор, луплячи щосили дверцятами. – Жили б ми в людській країні – такий, як Петро, ходив би в піджаку з карманами, а гайки крутити найняв би інших. І тільки пальцем би їм показував. А так усе сам мусить. Не бійся, буде як новенька.

Машина, грюкнувши чимось у багажнику, рушила вперед.

– Так, я взагалі-то, мушу тебе попередити. – Віктор нерішуче подивився в її бік, – я живу дуже скромно, моє житло не пристосоване для прийому жінок. Тому… Словом, можу організувати тобі готель в обласному центрі. Тут не дуже далеко.

Вона подивилася на нього навіть з якимось докором.

– Тільки якщо запрошувати мене до себе тобі з якоїсь причини незручно. А так… я взагалі-то, дотримуюся думки, що з милим рай і в шалаші.

З рота ще йшла пара, але дрова у печі весело потріскували, і це створювало особливий затишок. Оля притислася боком до припічка й мовчки слухала ці звуки.

– Ходи сюди, – покликав її Віктор, – тут більший жар.

Він відчинив широкі дверцята пічки, утворюючи імпровізований камін. Язики полум'я сягали назовні, дрова гуділи й розсипали іскри на всі боки.

– Ух ти… – вона запхала руки мало не у вогонь і насолоджувалося теплом.

– Я попереджав, – виправдався Віктор.

– Дуже гарно, мені подобається. Екзотика… У Києві де таке знайдеш? – Ольга глянула на нього. – І це ти дійсно тут живеш, чи…

– Чи що?

– Ну, може, замість дачі.

Він засміявся:

– Ні, це і житло, і дача одночасно.

– І скільки вже ти тут?

– Років… із п'ятнадцять уже є. А може, й більше. Я не рахую.

– І що, в тебе нікого немає?

– Мати померла вже давно.

– Це її хата?

– Ні. Мої апартаменти. Сам купив, – Віктор навіть не зауважив, коли розбалакався. З нею чомусь було просто і приємно.

– А… чим ти взагалі займаєшся?

– Пишу хіти для однієї не надто вибагливої суперзірки.

Вона розсміялася:

– Це я знаю. Але не завжди ж ти займався цим. А взагалі?

– Гонщик.

– Справді!? А я думаю! Не даремно ти їх «взув», отих, крутих, що нас «поцілували». Класно! – вона навіть заляскала в долоні. – Ні, ти не жартуєш?

– Майже ні. Переганяю машини з-за кордону. На продаж. Такий собі бізнес. А «поцілували», взагалі-то, ми їх…

– A-а… Он що… І як – гарний бізнес?

– Не бідую принаймні.

– І машину собі міг би купити?

– Чому ж ні…

– А квартиру?

– Ну, міг би, напевно.

– А живеш отут…

– Ти цікава. Мені тут подобається. До того ж удома я буваю мало – більше в роз'їздах. Туди чим доведеться, а назад уже на колесах. Ось так і живу.

– Дивно, – сказала вона. – У тебе навіть телевізора немає?

– Ну чому, є телевізор, – посміхнувся Віктор. – І музичний центр. І відео. Все замкнено – хата ж на відлюдді… Зараз кімнату нагріємо і влаштую тобі телесеанс.

– Не хочу, – сказала Оля, – я так просто…

Він витяг із кухонної шафи пляшку коньяку і два келишки.

– Будеш?

– Не відмовлюся. Після всього…

Те, що він дістав і поклав на тарілку, викликало в неї майже шок:

– Що це? Де ти взяв?

– Морозиво з чорносливом та горіхами, як домовлялися.

– А де ти його взяв?!

– Купив. У маркеті. А ти гадала, в нас тут повна глухомань?

– Ну, якщо можна купити таке, то не повна.

Віктор розкоркував коньяк, і вони пили маленькими ковточками, сидячи просто перед пічкою на низеньких ковбанчиках, які виконували в хаті роль табуреток. Тарілку з морозивом Ольга поставила на край припічка, і воно помаленьку розпускалося білою калюжкою, в якій тонули шматочки чорносливу і горіхів.

– А що, її справді зроблять? – з надією запитала вона, намагаючись зазирнути йому в очі.

– Якщо прийняли, то зроблять, – упевнено сказав Віктор. – Можеш забути про цю проблему. Все буде гаразд.

– Я така непрактична, – бідкалася Ольга. – Якби не ти…

– …ти б не вляпалася в цю історію, – договорив він.

– Колись би вляпалася. Рано чи пізно. Знаєш, не раз було станеться щось на дорозі – переведу подих і думаю – «О, Господи… знову пронесло». Мені довго щастило. Я знала, що рано чи пізно вляпаюся. Щоразу кажу собі – «буду обережною». А як сяду – все, пропала обережність, пішло-поїхало… Боже, якби ми не втекли, ти уявляєш?.. Джип і ще ті дві машини… Кінець… А так тільки одна. Скільки це може коштувати? Хоча би приблизно.

– Ніскільки, – сказав він. – 3 Франкенштейном у нас свої рахунки, розберемося.

– Жартуєш?

– Ні, чесно.

– Тоді я можу опинитися в незручному становищі, – сказала Ольга.

– Тобто?

– Не люблю бути винною.

– Не перебільшуй, – заспокоїв її Віктор. – Які в нас можуть бути розрахунки? Ми ж в одній команді. На одну поп-зірку працюємо.

Дівчина тільки невесело посміхнулася.

Вони просиділи перед імпровізованим каміном кілька годин, говорячи то про одне, то про інше. Спочатку Ольга згодувала йому майже все морозиво, з якого сама вибрала тільки горіхи та чорнослив. Потім вони спекли в пічці картоплю, і Віктор продемонстрував власне мистецтво кулінара, витягши з підвалу з десяток незамерзлих яєць. Яєчня з шинкою та сиром з того самого «маркету» вийшли на славу.

– Оце тут ти і пишеш свої «хіти»? – несподівано запитала Ольга.

– Це для вас вони хіти, – посміхнувся Віктор. – Для мене просто пісні. А пишу переважно в дорозі. Знаєш, коли їдеш – багато часу для думок і такого всякого. Ось вони й складаються іноді.

– Як, ти пишеш їх без гітари в руках? – здивувалася вона.

– Переважно так.

– А хоч маєш її?

– Маю.

– А ти заспіваєш мені?

– Ні, – він похитав головою, – я б не хотів.

– Чому?

– Ну, по-перше, майже всі пісні ти чула. А по-друге, після Тараса… це вже буде якась убогість.

– Ну, ти скажеш… Навпаки, я хочу послухати їх від тебе і під гітару.

– Ні, не вийде, – похитав головою Віктор. – Ти вже пробач. Як же тобі пояснити… Я коли їх складаю… я ніби чую його голос, уявляю, як співатиме він. Розумієш? Після цього сам співати їх просто не можу. Починає вернути. Зате подумки – їду й наче його голосом співаю. Це клас. Мені, розумієш, Бог не дав. Тому не проси.

У хаті давно вже стояла спека. А його після безсонної ночі в дорозі почало хилити на сон. Вона помітила це.

– Ти б ліг і поспав, – запропонувала Ольга. – Цілу ніч їхав.

– Нічого, я звик. Скоро й так вечір. Уже майже смеркається.

– Тим паче. У тебе що, окрім цього дивану, нічого немає?

Віктор глянув на диван, швидше, тахту, в кутку, не знаючи, що й відповісти.

– Як тобі сказати… А вона тебе зовсім не влаштовує?

– Мене? Цілком. Я просто питаю. Ти на ній спиш?

– Знаєш… – Віктор підшукував слова, дивлячись у підлогу. – Мені, звичайно, незручно перед тобою, але… словом, тут є ще одна кімната…

– Та, на великому страшному замку? – запитала вона. – У якій телевізори поскладані?

– Так. Розумієш…

– Розумію, – сказала вона. – Звичайно.

– І що ж ти розумієш? – здивувався Віктор.

– Що це, як у казці про Синю Бороду – всюди ходи, де душа забажає, а туди не смій.

Вона помітила, як Віктор змінився на обличчі й відвернувся.

– Вік, я щось не те ляпнула? Пробач… – Вона злякано взяла його за руку.

– Та ні, все гаразд. Не переживай. Зараз я тебе влаштую тут, а сам піду в кімнату на замку. Не звертай уваги.

– Там же зимно! – вигукнула Ольга.

– Там також є пічка. Нагрію.

Вона помітила, що його настрій несподівано впав. Чого б то? Від згадки про кімнату…

– А… можна, я тебе щось попрошу?

– Звичайно.

– А ми не можемо бути тут разом? Я займаю дуже мало місця… Тут майже ліс навколо, якісь яруги. І хата стара. Сама я, напевно, боятимуся.

Він нагрів їй води і вийшов надвір, заким гостя готувалася до сну. У голові робилося казна-що. Повний безлад. Клацнувши запальничкою, Віктор припалив цигарку й затягся. Там, у натопленій кімнаті, зараз була жінка. Вона опинилася тут уперше, відколи це було його житло. Вродлива, близька. Він уявив її зараз там, як вона скидає джинси з бахромою по боках і блузку, більше схожу на кофту. Уявив, як схиляється над мискою, з якої йде пара. Тоненькі пальці змивають косметику з обличчя. А потім…

О, Господи… Вона наче лялька… Недопалок цигарки впав у сніг, і він тепер уже ясно почув, як калатає серце. Бажання зачинити кімнату «Синьої Бороди» ще на одну колодку прийшло несподівано.

Його покликали. Увійшовши, Віктор побачив на ній свою сорочку, ту, що несміливо запропонував, витягши із шафи. І більше нічого. Сорочка була широка й довга, але закінчувалася, проте, набагато вище її колін, на яких його погляд зупинився автоматично.

– Гарно, – сказав він. – Тобі, напевно, будь-що личитиме.

– Дякую, – промовила вона. – Гарна баня була. Пробач, я вихлюпала всю воду. Як почала, так і не зчулася, коли…

– Зараз нагріємо… – Нахилившись над мискою, він почав умиватися.

– А… що це таке? – Пальці Ольги легенько торкнулися морди звіра, потім пройшлися по напису. Він розігнувся і притулив до грудей рушник, ще вогкий після неї. Ольга стояла навпроти, зовсім поруч, і запитливо дивилася на нього.

– Помилки молодості, – сказав Віктор. – Десантні війська.

– Сподіваюся, шрамів від куль ніде немає? Я цього боюся.

– Бог милував, – посміхнувся він.

А це тоді що? – вона торкнулася рубця на лівій скроні.

– Це вже після війська.

– Також помилки молодості?

– Також.

Ольга відійшла і, забравшись на диван, сіла поверх ковдри під стіною.

Він зробив кілька кроків і присів поруч.

– Ти будеш біля мене?

– З твого дозволу.

Вона подивилася на нього довго й майже впритул. Віктор мимоволі опустив очі і знову вперся в те, що виступало з-під нижнього краю сорочки. Ці коліна миттєво віднімали розум. Перед очима попливло.

– Роздягни мене…

Але він уже погано тямив. Пальці його чомусь торкнулися закатаного рукава грубої сорочки, з-під якого виглядала тоненька її ручка. Вона виявилася на дотик дуже несподівана – тепла, пружна й водночас тендітна, а зап’ястя цілком вміщалося у кулаку. Він розумів, що дихає надто часто й вона це має зауважити. Ніби зо п’ять кілометрів пробіг. О Господи… Край сорочки продовжував стояти перед очима, й він просто опустився туди обличчям, на мить задихнувшись від несподіваного ефекту. У голові все перекрутилося. Руки підігнулися самі, притягуючи до себе те, що тримали, і груди, підборіддя відчули дотик пружного й водночас ніжного тіла, яке зреагувало на його торкання одразу, але миттєво було зім'яте й притиснуте скупченням м’язів та ваги, що навалилися зверху. Руки стискалися самі, а тіло його бажало контактувати з тим, що було внизу, воднораз, усією поверхнею. Вона мовчала, не намагаючись протестувати, лише напружувала тендітні жіночі м'язи, рятуючись, наскільки можливо, від цього несподіваного, доволі жорстокого поводження.

Це було суцільне коротке божевілля. Хвиля накрила з головою, некеровано, примусивши стиснутися, а потім розслабитися все тіло. За хвилину він уже лежав на спині, важко дихаючи, заплющивши очі та відвернувши обличчя. Тяма поступово поверталася, і найпершим відчуттям був жахливий сором, розуміння, що ця жінка заслужила кращого, аніж те, що з нею щойно відбулося. А може, вона вже нежива?! Він здригнувся, підхопившись на лікоть, та відразу опустився назад.

Ольга дивилася на нього, тихо та рівно дихаючи.

– Це кінець… – тільки й промовив він.

А її рука, легенька та ласкава, лягла зверху на його тремтячу руку. Потім вона, висмикнувши ковдру з-під себе, натягла її на них обох і притислася до нього. Надворі поступово стемніло. Ольга наче чекала цього, розуміючи, що він аж ніяк не хоче, щоб на нього тепер дивилися. Коли в кімнаті насилу розрізнялися стіни, Віктор дотягся до своєї сорочки і припалив цигарку.

– Ти що, зовсім себе не любиш? – тихо запитала вона. – Скільки ти не тримав у руках жінки?

– Не знаю. Я не рахував.

– Ото ж бо й воно… – Сховавши свою голову десь у нього на грудях, Ольга продовжувала ненадокучливо повчати свого нещасливого коханця: – Хіба так можна? Це ж здоров’ю шкодить. Так і з глузду можна з'їхати. Я саме цього злякалася, чесне слово… Скільки, рік? Що, більше? Два?!

Він мовчав, випускаючи дим.

– Справді, ти не любиш себе. І відразу… Треба ж було перед цим якусь таку «ніяку» запросити до себе і в руках потримати, щоб звикнути, а то одразу київську красуню – це ж «подвинутися» можна від вражень… Ти знаєш, що я колись була «Київською красунею»?

Вона лягла зверху просто на нього і спробувала заглянути в самісінькі очі. Навіть у темряві він побачив веселі бісики, що стрибали з її очей. Від цього навіть самому стало легше.

– Радий, що навіть після такого в тебе жартівливий настрій. Річ у тому, що я взагалі не збирався нікого запрошувати. А з тобою – це вийшло так… не знаю, як сказати… Наче так і мало бути. Словом, доля.

– Віриш у долю?

– Вірю.

– Шкодуєш?

– Що ти, ні. Тільки перед тобою дуже незручно. Навіть соромно.

– Віку, не видумуй, будь-ласка. Щоб ти знав, мене ще ніхто так не хотів, як ти. Це божевільне відчуття. Я навіть злякалася. І чомусь… Мені пригадалася твоя пісня про вовкулаку. В тебе тут взагалі, наче замок Дракули. Ліс навкруги, відлюддя… Навіть майнула думка, що ти мене зараз загризеш, а потім сховаєш десь під камінням…

Попри все, Віктор не зміг стримати смішок:

– Ну, ти скажеш… Фантазія в тебе багата. Не бійся, я не перевертень. Та й немає тут ніякого лісу – що ти вигадуєш? Він за кілька кілометрів, звідси навіть не видно. А тут недалеко вже околиця міста починається, крайні будинки.

– Байдуже… Такі чогось настрої навіялися.

І вона почала розповідати про себе. Так просто, наче старій подрузі, з якою давно не бачилися. Геть про все – від невдач на конкурсах краси до нелегких шляхів нагору, які постійно завершувалися у глухих кутах і примушували повертатися назад, щоб потім починати знову. Він слухав, не перебиваючи, хоча й знав добре про реалії життя людини, яка намагається вижити у країні суцільних негараздів, користолюбства, тотального лицемірства. Яке має значення, хто вона – дівчина зі сцени чи спекулянт машинами? Шлях таких людей приблизно однаковий. Вона, з одного боку, не кинулася в потік «біженців» у кращий світ, а з другого, – вперто не бажала належати до отого темного забитого стада, при якому лише й могла існувати подібна система. Хай би ким ти був, якщо вже опинився на цьому шляху, мусиш показувати, де треба, зуби та кігті, часом змушуючи себе поступатися гідністю, заплющувати очі на приниження, зазнавати душевного болю. Він добре знав це, оскільки мав свої власні «залаштунки», своїх «Анікеєвих», яким, за великим рахунком, також не міг нічого протиставити.

– Я тебе замучила дурними бабськими розповідями, – сказала Ольга, яка вже давно сиділа поруч, притулившись спиною до стіни з простеньким килимком.

– Ні, я розумію, – сказав він. – Я б також іноді хотів побідкатися тому, хто може зрозуміти й поспівчувати.