Текст книги "Переможець отримає все"

Автор книги: Олексій Волков

сообщить о нарушении

Текущая страница: 15 (всего у книги 28 страниц)

 
А зранку – морок, мов стіна.
Неспокій стисне душу…
І в бік, де все
горить вона,
Я краєм прірви
рушу —
Де шлях – півкроку від біди,
Зате – лиш руку простягни —
Не сплять, горять її вогні.
І я там
бути
мушу…
 

Відкинувши всі сумніви й віддавшись на волю «автопілота», Віктор справді не уявляв, що Лема зробить з цієї пісні диво. Що займе вона доволі надовго перше місце у списку його хітів та й хітів узагалі, якщо вірити настирливим радіостанціям та телепрограмам, і що назве її сам Лема, так і не дочекавшись назви від свого автора, дуже просто – Зоря. Так, наче суперзірці могло бути відомо, що народився цей хіт з тієї самої банальної причини, що й усі решта. І що ім’я цієї причини схоже до назви пісні.

Адже її звати Зоряна,

XVIII

Отже, Юрі Чурикову, який згорів у машині, не доїхавши до Чернівців, почали маритися привиди, що і стало причиною його намагання ухилитися від поїздки. Принаймні, на якусь іншу причину Вікторові не вказав ніхто. Нерви, втома… а поміж цим проговорився близькій людині, яка, можливо і посміхнулася б, якби він почав докладно пояснювати, що це за привид. Так, прохопився, не впоравшись із емоціями. Може, він і сам не повірив, побачивши джип з пустою освітленою кабіною, у те, що це «Летючий Мадяр». Скільки їх тепер їздить дорогами! А чому один із них не може зупинитися, з'їхати глибоко на узбіччя? А чому водій його не може впустити щось випадково на підлогу й шукати поміж сидіннями тієї миті, коли машина Юри Чурикова проїжджатиме поруч? Усе правильно. Але побачивши таке, водій-перегонщик має всі підстави втратити гумор, а заразом і бажання їхати ще кудись.

А хлопці дістають. І що – скажеш їм, що не хочеш їхати, бо наслухався казок? Звісно, ні. Таким не скажеш. Такі візьмуть на кпини… Або кожну поїздку потім питатимуть – «ну що, бачив, ні? Не попадався більше?» Та й пані з погонами майора також, напевно, не дуже зручно з серйозним виразом обличчя пояснювати, що «Летючий Мадяр» примарився. З такою в ліжку й без того, мабуть, не затишно, а тим паче, коли виставиш себе неврастеніком, якому чортики ввижаються. А все ж вирвалося… Добре, мабуть, засів у пам’яті вигляд чорної зловісної машинерії.

Він знову подивився догори, хоч і знав, що там темно. Адже ніхто не заходив до під'їзду, то як може засвітитися вікно на другому поверсі? Вікно, за яким жила вона… Зараз його серце не завмирало від думки про це. Напевно, тому, що думки були не про цю жінку взагалі, а про те, де вона зараз. Десята година вечора. Де Зоряна? Звісно, дає якийсь приватний урок після закінчення занять у музичній школі. Тоді зараз прийде. Ось-ось. А якщо ні? І чому вдома немає Олега? А якщо Зоряна сьогодні не з’явиться взагалі? Тоді де вона?

Думка «в Мюнхені» ніяк не хотіла вкладатися у нього в голові, хоча видіння досі стояло перед очима. Воно поставало упереміш із думками про Юру Чурикова й пов'язаною з цією темою всілякою містикою. Він бачив її тільки мить, але Зоряну неможливо ні з ким переплутати. Іншої такої жінки на світі не існує. Її він міг би впізнати з будь-якої відстані, під будь-яким кутом… Але що робити Зоряні у Мюнхені? Туристична віза, паспорт, квитки – на це потрібно купу грошей. Звідки їм у неї взятися?.. А якби й вдалося їх знайти – навіщо витрачати, щоб з'їздити туди-назад? Адже йому не сказали – «розрахувалася» або «пішла у відпустку». Тоді можна було би думати, що спромоглася виїхати отак на заробітки – звичайна справа по теперішніх часах. Але ж – «відпросилася». Отже, якщо таки поїхала – то дійсно туди-назад.

Дивно: щойно він починав думати про Зоряну, звідкись із мороку невблаганно наїжджав чорний освітлений джип, збираючи всі думки на себе. І тоді мимохіть спливали в пам’яті загиблі хлопці – брат одного з компанії «чечена», прізвища та імені якого Віктор не знав, Сергій Бородюк з Тернополя, Юра Чуриков із Чернівців та володар козацьких вусів Вітя Калиниченко, який, хоч і лишився живим, через свій стан пролити світло на цю справу також не міг. Виходило, він витягнув із ситуації все можливе і тепер міг лише аналізувати дані, якими володів. Та щойно починав заглиблюватися в це, знову з'являлася Зоряна. І так без кінця.

Стукіт її каблучків пролунав серед цієї вечірньої тиші так, що здригнулося не лише все усередині – цілий кузов масивного «Ніссана». Здавалося, зреагували амортизатори машини. Він наростав здалеку й доходив до найвіддаленіших куточків його тіла, яке сприймало цей звук, поглинало його усією масою, божеволіючи кожною клітинкою, життєдіяльність якої цієї миті починала відбуватися за якимись неписаними законами. Вона була ще далеченько від під’їзду, та Віктор знав – зараз з’явиться – ще чотири кроки… Три… Два…

Він помилився лише на один крок. Ще мить і ось… Серце стислося. Ну! На ній був чорний брючний костюм. Легка дорожня сумка через плече… Сумка! Чи була вона у Вроцлаві? Ні, він би запам'ятав. Волосся зібране у вузол. А може, просто їздила до батьків відвезти Олега?

Вона залишалася у полі зору Віктора лише кілька секунд. Потім зникла у під'їзді, й за яку хвилину у вікні спалахнуло світло за шторками з нескладним візерунком. Те саме світло, яке підігрівало у ньому життя і яке доводилося йому красти отут час від часу, коли ставало зовсім неможливо.

Він вийшов із машини й підійшов ближче до будинку – під самі вікна. Світло виливалося звідти суцільним полем, яке начебто губилося в темряві, але Віктор знав – насправді воно доходить до нього. Дія його була тихою, лагідною. Воно заспокоювало і якщо не гоїло душевних ран, то принаймні тамувало біль. А він брав його, відчуваючи себе останнім злодієм – крадькома, без дозволу й навіть більше – розуміючи, що жінка, якій воно належало, з огидою клацнула б вимикачем одразу, якби дізналася, хто і для чого підбирає там, унизу, ці промені. Вона зробила б це одразу, хоча не була ні жадібною, ані жорстокою. Ця дивовижна жінка на ім’я Зоряна.

* * *

Погода залишала бажати кращого. Великого морозу не було, але їдкий і досить сильний вітер гнав і гнав майже по самій поверхні землі суху снігову пилюку, яка лише іноді підіймалася до рівня лобового скла. Смеркало, й від цього виникало враження, що машина ніби пливе в рідкому азоті, який «розливають» по сцені під час концертів Леми. Що казати, Тарас полюбляв цей ефект. Увесь зимовий сніг на той час уже встиг зійти, адже була друга половина березня, проте ця поземка зараз ховала і ріллю поруч із дорогою, і дорожню розмітку, примушуючи орієнтуватися в основному по придорожніх слупках, снігозахисних посадках та зустрічному транспортові.

Саме за таких некомфортних дорожніх умов Віктор і дозволив собі звернути з основної траси, на якій зараз, звісно, було би легше. Цей «запасний» шлях він іноді використовував, коли щось віз і тому особливо не хотів зустрічатися з хлопцями «з великої дороги»: тут не паслися ні рекет, ані даішники, оскільки абсолютна більшість водіїв вважала його надто довгим.

Потік зустрічного транспорту різко зменшився – назустріч траплялися лише поодинокі машини. Пічка нової «четвірки» гріла від душі, і це додавало впевненості у благополучному закінченні подорожі. Мимоволі народжувалися рядки нової пісні. Напевно, спрацював отой самий ефект «рідкого азоту». Потрібно було лише відчинити для них дверцята – десь там у голові, як уявлялося, на середині відстані від вуха до вуха. Ну і ще на якийсь час подумки стати ним… Обличчя і постать Леми уявилися йому зараз досить виразно. Цей улюбленець жінок… Чомусь саме така думка промайнула зараз. Вони лізли на сцену – збуджені та розбурхані, тягли руки, кидали квіти. І кожна з них, напевно, готова була би… А ті, котрих стримувало виховання? Вони дивилися на нього такими самими очима…

Віктор не заздрив йому й міг із чистою совістю зізнатися собі у цьому. Навіщо йому всі, якщо є вона?

А що – Зоряна? Та, яка слухає Лему постійно. Раптово уявилося, що Тарас з’являється на порозі її будинку. Посміхається, говорить щось. Вона вражена. А далі… Напевно, він зміг би підкорити навіть Зоряну.

Заздрість не виникла й після цього. А от думка причепилася. Чи зміг би Лема завоювати цю жінку? Зміг би. Усі жінки втрачають клепку, коли він співає. Співає пісні, які склав Віктор і яких не було би, якби не Зоряна. Утворився якийсь чудернацький трикутник з дивними зв'язками. І все-таки Лема зміг би, а він – ні…

А дорогу та машину й далі облизувала холодна курява. Здавалося, на мить зникло все навколо, залишилася тільки паволока, розбурханий океан публіки та Лема на краю прірви над цим океаном, готовим його проковтнути. Звук з’явився сам. А останньої миті схотілося уявити щось тепле – очевидно, з огляду на зиму надворі й у душі. Уявився літній вечір – степ, захід сонця.

 
Я зрубаю струнку тополю,
Що прожила свій довгий вік
Край дороги в широкім полі,
Там, де вітер гуля в траві.
 
 
Запалає вогонь до ранку,
Хай безсонная ніч мина.
Не присяду і до світанку
Я збудую собі човна.
 

Залишилися тільки вогні. І голос Леми лише під акустичну гітару. А що вичудить Войтович? Завжди Віктору важко було це уявити, та цього разу простір у його уяві все-таки наповнився потужним звуком після другого куплету. А тим часом Тарас уже зміцнілим голосом розповідав цю сумну баладу про красеня-човна, якому би плавати далекими морями, відкриваючи казкові країни, адже саме про це мріяв той, хто його зробив. Та тільки доля його – зогнити закинутим десь у стодолі, оскільки довкола жодних морів немає. Увесь натовп шкодуватиме за човном. Тільки не той, хто створив його власними руками – човен, який ніколи не плаватиме морями, все-таки виконав свою місію у його житті:

 
І нехай мені стане прикро,
Що стоятиме він дарма,
Та без човна не буде мрії,
А без мрії життя нема.
 

Кінець. Зал вибухне. Як і годиться для прем'єри кожної пісні Леми. Публіка шаленітиме, і Тарас муситиме заспівати її щонайменше ще раз. От лише відчуття, що чогось не вистачає… Чого? Все сказано. Життя заради мрії. Чого ще? Досить. Шкода лише, що так швидко склалася – попереду ніч.

Тепер він побачив Зоряну. Наче прийшла оцінити. Поглузувати… З чого? Звісно, не з пісні. За якийсь місяць слухатиме її, поїдаючи очима з екрана Тараса Лему. Аж тепер виникла заздрість – так, наче щойно тільки зрозумів, що цей хлопець міг би втілити у своє життя його мрію. Якби, звісно, хотів. Він, котрий міг отримати будь-яку жінку… І раптом склався ще один куплет – той, якого наче й не мало бути взагалі.

 
Ладен світ, що коханням повен,
В ньому радість і в ньому біль.
Та кохання моє, мов човен,
Що в житті не побачить хвиль…
 

Зітхнулося само – десь усередині, важко й невтішно, наче вперше.

Селом їхалося значно легше: обабіч дороги тут стояли хати, огорожені парканами, і мело тут значно менше. Люди в таку негоду наче повимирали. Лише якась жінка стояла біля розваленого навісу автобусної зупинки, котрий, звісно, не рятував від заметілі. Дівчина махала рукою, намагаючись зупинити авто, і Віктор мимоволі пересмикнув бровами, минаючи її. Куди зібралася на ніч ця сільська «фіфа» в довгому пальті з претензією на моду, яке, не маючи гудзиків нижче рівня «міні», являло собою чудову мішень для розваг снігового вітру? Віктор ніколи не брав пасажирів, тим паче жінок, яких не любив глобально. За що ж їх поважати, коли найкраща з них була такою?

І одразу по закінченні хат порив вітру гойднув машину. Можливо, для якогось аматора, котрий далі як до роботи ніколи не їздив, це й зійшло б за нерівність дороги, але не для нього. Цей порив відчувся звично, наче корпус машини був продовженням його самого.

Машина повільно зупинилася й почала здавати назад. Крайні хати поступово зростали в задньому склі, а невдовзі в боковому з'явилася та сама зупинка. Він розчинив дверцята, в принципі не здивувавшись собі, адже знав, що здатний на жалість.

Перше, що він отримав від врятованої таким чином дівчини, був підозрілий погляд, але вона вже сідала, оскільки була доведена негодою до краю.

– Дякую, – сказав Віктор, рушаючи з місця. – Вам далеко?

– До траси, – переводячи подих, промовила вона.

– Ще кудись далі їдете, – здивувався він, – за такої негоди?

– Додому, – відповіла дівчина, мимоволі притуливши долоні до щік, – очевидно, встигла добряче змерзнути.

– А додому – це куди? – спробував уточнити Віктор, вмикаючи пічку на повну потужність.

– Ну, вам ця назва нічого не скаже…

– Як бажаєте, – знизав плечима Віктор. – Я повертаю на трасі направо, як на Франківськ. А потім одразу наліво й так майже до Львова.

– І я, взагалі-то, теж туди… – здивовано мовила вона.

– Ну, тоді вам пощастило.

– Справді, пощастило… Я вже думала, що замерзну там. Хотіла повертатися.

– Куди? – запитав Віктор.

– На медпункт.

– Ну, так уже й на медпункт зразу… – засумнівався Віктор. – Зараз приїдете, чаю нап’єтеся, може, й обійдеться.

– Я працюю на медпункті, – пояснила вона.

– Он воно що. А ким?

– Фельдшером.

– Круто, – зауважив Віктор.

– Надзвичайно, – посміхнулася вона. – Як каже наш головний лікар, перша людина на селі після голови колгоспу.

Вона нагрілася швидко й почала розв’язувати шалик, розстібнувши гудзики пальта, бо в машині справді стояла спека. Ні, ця пані явно не була шукачкою пригод, звичайна дівчина з села, хоча й не працювала на фермі. Останнє він зауважив і сам, щойно вона сіла в машину, про це красномовно свідчив її вигляд і мова. Усе-таки добре, що не проїхав повз неї. Це було би несправедливо, адже дівчина йому нічим не завинила. А борони Боже щось би сталося в дорозі, він сам запросто міг би опинитися в неї на медпункті.

– Хочете музику?

– Ні, дякую. За день і так голова болить.

– Можу дати анальгін, – запропонував Віктор.

– Ні, дякую, – всміхнулася вона. – Опинюся вдома – само пройде.

– А як вас звати?

– Наталя.

– Дуже приємно. А мене Віктор.

Якийсь час вони їхали мовчки крізь цю поволоку, що постійно рухалася, видозмінювалася білими хвилями і зникала під колесами машини, аж поки вона запитала:

– І як ви їдете по такому? Я нічого не бачу – ні дороги, ні узбіччя. Весь час боюся, що кудись з'їдемо.

– Не бійтеся, – заспокоїв її Віктор. – Не з'їдемо. Все, як принято казати, під контролем. Хвилин за двадцять будете вдома.

– А… – зібралася щось запитати дівчина, наче роздумуючи, варто чи ні. – А чому ви сказали «дякую», коли я сіла до машини?

– Ну, ви ж подивилися на мене, як на потенційного злодія, або гвалтівника. Я й подякував.

– Нічого подібного! – обурилася вона, червоніючи. – Просто маю ж я бачити, до кого сідаю в машину. Знаєте, всякі, буває, їздять…

– І по чому ж видно, що я не всякий? – посміхнувся Віктор.

– А зразу й не було видно. А що робити? Знаєте, другий раз так намерзнешся… А тут не хтозна-яка дорога, машин мало їздить, особливо в таку погоду.

– Не переживайте, я справді не всякий…

Мести поступово перестало, і сніговий порох швидко здуло з асфальту. Вони виїхали на трасу і знову повернули на доволі вузьку дорогу. А ще за п'ять кілометрів його попутниця несподівано застібнула пальто й попросила зупинитися.

– Де, тут?! – не зрозумів Віктор.

– Так, ось тут, бо проїдемо.

– Але тут тільки поле…

– А там, – вона показала рукою, – хутір, точніше край села. Далі до нього й дорога підходить, але сюди мені ближче – через горбок.

– Тут і здути може, з горбка… – засумнівався Віктор.

– Досі не здуло, – вона витягла з кишені дві гривні й поклала біля важеля передач. – Дуже вам дякую, що стали.

– Ну-у… – протягнув Віктор, дивлячись на гроші, – це забагато ніби… Одну – ще куди не йшло. А за дві доведеться вас до села завезти.

Вона так і не встигла відчинити дверцят, коли машина, скреготнувши колесами, рушила вперед – тільки здивовано глянула на нього.

– Тільки поворот не пропустіть, – сказав Віктор, – я тут не орієнтуюся.

– Дякую, – сказала вона, дивлячись собі під ноги, – тільки навіщо ви глузуєте? Чим багата…

– Ну, пробачте. – Він повернув голову і глянув на неї. – Я не хотів. А чого ж ви смітите грошима? Так, наче тут тільки й не вистачає ваших двох гривень.

– Дякую, – промовила вона. – Я взагалі здивувалася, коли ви повернулися.

– Просто не маю звички брати пасажирів, – виправдався Віктор. – А за село виїхав – такий порив вітру був – аж машиною відчулося. Ну й…

– У вас добре серце, – не без сарказму зауважила дівчина.

– Чим багаті… – це було сказано в тон їй.

Машина зупинилася біля похиленої огорожі.

– Дуже вам дякую, – ще раз повторила вона. – Дивіться, не заблукайте – біля криниці направо й догори.

– Може, все-таки гроші заберете? – запитав Віктор.

Пауза тривала якусь секунду, після чого дівчина взяла купюру й поклала назад до кишені.

– Спасибі вам…

Вони розчинили їх одночасно – Наталя дверцята машини, а він бардачок, витягши звідти велику банку розчинної кави.

– Візьміть, це вам.

– Мені?! Навіщо? Дякую, не треба…

– Це з Німеччини, смачна кава. Знаєте, як зараз добре гарячої? Я вас прошу…

– Ні, що ви, не треба.

– Тоді другий раз стоятимете – ні за що не візьму. Беріть, мені буде приємно.

– Ну… я не п'ю на ніч кави… Потім до ранку не спатиметься.

– Тоді зранку. Будь-ласка.

Знову була секундна пауза. А Віктор поклав каву їй на коліна і взявся за кермо.

– Дякую… – Це вже було сказано зовсім іншим тоном, очевидно, дівчині стало зовсім ніяково. – Бажаю вам щасливо доїхати.

Дверцята машини зачинилися.

Дорога забрала цілу ніч. Лише коли вже розвиднялося, він виїхав на Львівську об’їздну. У салоні машини відчувалося щось незвичне. Наче після зникнення його вечірньої попутниці на ім'я Наталя там щось залишилося. Віктор навіть обдивився навколо, чи вона раптом чого не забула, але на підлозі не валялося нічого. Враження від зустрічі було приємним, і тепер він відчував задоволення, що не залишив цю дівчину стояти серед темряви на такому морозі. Схотілося раптом, щоб вона, ще вчора, увійшовши до хати, напилася його кави і згадала добрим словом.

Він не знав, що кави на ніч Наталя справді не пила. Але, незважаючи на це, до рання заснути все одно не змогла.

Це був розкішний на вигляд «Фольксваген Пассат» кольору «мокрий асфальт» з гарним двигуном і всілякими «надмірностями», наприклад, музичною індикацією відкривання дверцят та іншими, а замовлення на цю машину передбачало кілька додаткових умов – вона мала з'явитися на подвір'ї за вказаною адресою рівно о третій годині по полудні, а якщо бути взагалі точним – то о третій нуль п'ять.

На повороті він пригальмував мимоволі. Машина була порожня й ховатися з нею від когось не мало сенсу. До того ж Віктор добре усвідомлював – цей красень і так скоро роздовбеться по наших дорогах. Майбутній господар не хотів розуміти, що це не «жигуль», якому за сотку можна перебрати увесь «передок», після чого з легкою совістю далі товкти його по ямах. «Що ж, нехай звикає», – подумав Віктор, звертаючи ліворуч.

Протягом останнього року він часто робив цей гак. Ні, не повністю, а лише до траси, яка знову ж таки повертала на Львів. А проїжджаючи зупинку, яку так ніхто й не збирався ремонтувати, знижував швидкість, розглядаючи людей, які махали руками. Наталі не було. «Шкода, сьогодні дощ, могла б і не мокнути…» – думалося після того, як село зникало у дзеркалі заднього огляду. Якщо ж дощу не було, основне місце в цих думках займав вітер, спека, мороз і так далі. Словом, потрібний аргумент у вигляді атмосферних негараздів знаходився завжди. І ним рухало щире бажання підвезти її, «якщо вже однаково їду», адже це було несправедливо, що така симпатична й порядна дівчина постійно стикається з незручностями: так далеко хтозна-чим діставатися додому, а іноді, напевно, і з небезпекою змерзнути й занедужати або сісти «не в ту» машину. Останнє припущення було особливо неприємним.

Якось ще в Польщі несподівано почало спускати колесо «Опеля», взятого в того самого Дітмара. Докачавши його кілька разів, Віктор зрозумів, що не доїде. А при заміні колеса несподівано тріснув декоративний пластмасовий ковпак, який сидів у диску «глухо», і уламок різонув по пальцю. Дрібниця, яка відразу ж забулася. А згадалася після повороту з траси разом з думками «про дощ та вітер».

На зупинці її знову не було, і Віктор, на якусь мить замислившись, розвернувся й поїхав шукати медпункт, який знайшовся десь у глибині села. Над дверима висіла доволі обдерта синя табличка. Він піднявся на ґанок і постукав. Двері виявилися зачиненими.

– А вона до Грицила пішла на виклик, – гукнула якась жінка з садиби по сусідству, зиркнувши на його забинтований палець. – За півгодини буде, почекайте.

Сівши тоді назад до машини, він зразу ж завів мотор. Звичайно, ця подряпина не вартувала того, щоб чекати півгодини.

Усе йшло чудово. Діставшись до райцентру на годину раніше, Віктор перекусив у якійсь забігайлівці, з вікна якої було видно «Фольксваген» (не вистачало, щоб якийсь «тормоз» в'їхав у крило або пацанва спробувала відчинити дверцята), і тепер докурював цигарку за кілька вулиць до кінцевого пункту подорожі.

Третя година. Викинувши недопалок, він завівся й поїхав вулицями, повертаючи в потрібному напрямку. Нарешті, справа з’явилася садиба, біля якої вирував натовп. Усі були парадно вдягнутими, на розчиненій брамі висіли стрічки та квіти, а по обидва боки вулиці на під’їзді до садиби стояла купа машин. Посеред здоровезного подвір'я був розкладений весільний «шалаш» осіб так не менше ніж на триста. У кутку біля господарської будівлі заховався трактор – сім’я займалася сільським господарством.

Виглядало все доволі ефектно, навіть як на власну думку. Господар же, як виявилося потім, взагалі був на сьомому небі від щастя. Мотор іномарки потужно зревів і, просигналивши, вона рвонулася вперед, роблячи доволі різкий розворот, викидаючи з-під коліс каміння та пилюку і потрапляючи при цьому точнісінько в заїзд. Натовп місцевих дам голосно зойкнув, уздрівши таке «каскадерство». Усі смикнулися від заїзду – можливої траєкторії руху цієї навіженої машинерії, яка пронеслася до його кінця з прискоренням і зробила ефектний розворот на п’ятачку, де завжди розвертався трактор, щиро стерши при цьому «півсантиметра» резини. Вже в ті секунди, коли осідала пилюка, а Віктор прямував до нього, господар, потираючи подумки руки, був упевнений, що це весілля найближчим часом обговорюватиме півміста.

А гості буквально застигли, коли Віктор, мовчки віддавши йому ключі, став поруч. Одразу ж господар підійшов до молодих, які щойно увійшли на подвір'я, повернувшись із церкви, де брали шлюб, і віддав ключі зятеві. А що вже він там казав при цьому, мало хто чув. Хлопець навіть роззявив рота, ще не вірячи, очевидно, що цей сюрприз і виконує роль весільного подарунка молодому подружжю.

– Ну, молодець, – віддихувався господар, – я такий вдячний, що й передати не можу. Як машина – добра? Все люкс?

– А хіба не видно? – знизав плечима Віктор.

– Сила! А мотор, ходова – все нормально? Супер! І скільки потягло?

– Так, як домовлялися. Взяв, що виходило по максимуму.

– Добре. Слухай, Вітю, тут маленька заминка – на годину, не більше. Ти вибач, я з цим весіллям так стратився – мало штани останні не зняв. До твоїх триста доларів не вистачає, зараз шваґро привезе. Поки перекусиш – усе буде гаразд.

– Нехай так, – погодився Віктор.

– А може, відбудеш весілля? Та тут зараз усі дівки твоїми будуть після таких заїздів!

– Ні, дякую, – посміхнувся Віктор.

– Ну я прошу! Ну, хоч трошки! – причепився господар. – Мені зараз навіть не солідно до шалаша без тебе йти. Ходімо! Ну будь ласка. Ну, ти навіть не розумієш, який я тобі вдячний!

І він потягнув Віктора, вдягнутого зовсім не по-весільному, туди, де вже на повну працював староста. «Зал» одразу вибухнув оплесками, не чекаючи його вказівок на це, і все ж таки староста спромігся на комплімент крутому гонщику, переходячи знову до молодих. А господар, доручивши Віктора комусь зі своїх чи то родичів, чи то близьких друзів, пішов наливати.

Сусіди по столу виявилися приємними людьми, до того ж також хотіли машину, зрозуміло, в найдешевшому варіанті. А за спиною тим часом підсіли ще одні потенційні клієнти.

І коли весілля увійшло в розпал, клієнти вже збиралися бігти по завдаток, а навколо лунала музика, він почув:

– Пане Вікторе, ви дозволите вас запросити…

– Пробачте, я не… – повертаючись промовив він.

– Не танцюєте… – договорила дівчина.

– Ні, я не… знав, що це ви.

Це була Наталя, Завадівська фельдшерка. Його подив виглядав надто природним, і вона розсміялася. А Віктор, ніяково вибравшись із-за столу, вибачився перед майбутніми клієнтами і повів її до танцю. Всім бажаючим місця в наметі не вистачало, тому танцювали просто надворі, адже музика була гучною, а вечір теплим. Саме тут прилаштувалися й вони.

Наталя була вдягнута в довгу пряму спідницю з розрізом та легку блузку, які їй явно личили. Він бачив її вперше так, що можна було оцінити поставу, адже рік тому, у машині, на ній було довге пальто, ще й шапка. Гарне біляве волосся дівчина зібрала в оригінальний вузол, але не все, і частина його спадала до плечей. Він так і стояв, не наважуючись торкнутися її, тому вона по-простому запитала:

– Ну що, будемо танцювати, пане каскадере? Це білий танець, до речі.

– Справді? – здивувався Віктор, беручи її за талію й відчуваючи, як ота легкість, що її випромінювала дівчина, передається і йому. – Тоді я приємно здивований.

– Чим?

– Що ви мене запросили.

– Ну… – мило скривилася вона. – До вас тут півшалаша зібралося бігти.

– Тоді я двічі вдячний.

Вона засміялася.

– А що ви тут робите?

– А наречена – моя подруга – разом училище закінчували. Виявляється, он чим ви займаєтеся. А я, дурненька, боялася, що ми з вами тоді з дороги злетимо. А ви он як умієте…

– Ну, з дороги будь-хто може злетіти… – похитав головою Віктор, – особливо коли поруч сидить гарна жінка.

– Комплімент у відповідь? Дякую, – всміхнулася Наталя. – Ну, на мене-то ви не надто дивилися.

– Ще б! Ви й так боялися. Хтозна-чого від нього чекати…

– А ось і неправда, – почервоніла вона. – Зразу було видно, що ви – нормальна людина. І взагалі – я вмію за себе постояти.

– Добре, що сказали, – погодився Віктор, – тепер не буду так за вас переживати.

– А ви що, переживали?

– Звичайно. Завжди їду й дивлюся, чи не стоїте на зупинці. Сьогодні, до речі, також.

Вона глянула на нього й нічого не сказала. А після танцю вони пішли прогулятися вулицею подалі від глуму й весільної метушні. Стояла гарна тепла травнева погода. Цвіли дерева на тлі сідаючого за дахи сонця, від якого вже не боліли очі.

– А як ваш палець? – несподівано запитала Наталя.

– Палець? – здивувався він. – А звідки ви знаєте?

– А як би я не знала? В мене добра сусідка – все доповідає, хто приходив на медпункт, поки мене не було, що у кого зав'язано, хто кашляв і так далі.

– А звідки ж ви зрозуміли, що це був я? – продовжував дивуватися Віктор.

– Вона дуже точно вас описала. А потім… тимчасові номери на машині… Чогось мені так здалося, що саме ви були.

– Усе гаразд із пальцем. Знаєте, така дрібниця… подумав, що не варто вам докучати. Якби що серйозне…

– Серйозне відправляємо до району. А до мене якраз з такими дрібницями… Котра вже? – Вона подивилася на годинник. – О, час збиратися.

– Чому так скоро?

– Мушу. Мама вдома хвора лишилася. Не можу до ранку бути. А до подруги не поїхати також негарно. Зараз автобус останній.

– Я вас відвезу, – сказав Віктор.

– Ну що ви, дякую, я дістануся.

– Ні, я відвезу. Он, машина на сусідньому подвір'ї стоїть. Ще не встиг сплавити, от і використаємо.

– Але це далеко!

– Не далі, як до Німеччини. Навіть ближче.

А за півгодини, забравши у Василя завдаток, вигнавши з сусіднього подвір'я новеньку «сімку» та розпрощавшись із задоволеним Павлом, на той момент уже добряче п'яним, він вирулив у зворотному напрямку. Дорога була не завантажена, і «сімка» мчала, лише погойдуючись на нерівностях дороги.

– Ви не знаєте, куди я так лечу? – несподівано схаменувся Віктор. – Ви не надто поспішаєте?

– Звичайно, ні, – відповіла вона. – І так дістанемося швидше, ніж автобусом.

Розмова зав'язалася якось сама собою, проста, невимушена і приємна, наче їхали старі знайомі. Він розповідав про деякі моменти свого бізнесу, вона про те, як живеться дівчині на хуторі з хворою матір’ю за двадцять п'ять кілометрів від роботи. Ні, вона не жалілася, просто розповідала про своє життя, не повідомляючи йому за великим рахунком нічого нового. Адже він і сам розумів, що робота в неї не мед, а зарплатня більше схожа на знущання. Зате Наталі все було цікаво. Повернувшись до нього впівоберта, вона слухала про митниці, закордони, автохауси, відкриваючи для себе новий світ. Тому кілометри летіли дуже швидко, незважаючи на те, що Віктор давно вже їхав у незвичному для себе повільному темпі.

– Ось і приїхали, – заглушивши мотор, Віктор відкинувся на спинку і в темряві подивився на Наталю, – шкода, не маю, що тобі подарувати – не сподівався на зустріч.

– Що ти, нічого не треба. Я й так твою каву майже цілий рік пила – щоранку по маленькій чашці. Недавно скінчилася. І весь час згадувала, як ми їхали через ту віхолу.

– Я тобі ще привезу.

– Ну що ти, я просто так, не турбуйся.

– Ну, щоб далі згадувала.

– Напевно, і так згадуватиму, – сказала вона.

– Тоді мені буде приємно. – Відчинивши дверцята, він запалив, випускаючи дим назовні.

– А як ти назад? – запитала Наталя. – Далеко їхати поночі…

– Хіба вперше? – посміхнувся він. – Через раз ночами їжджу.

– Усе одно. Може, в нас переночуєш? Місця вистачить. Відпочинеш, а зранку повернешся. В нас і пес на подвір’ї, машину охоронятиме. Знаєш, який він страшний? Ніхто не полізе – гарантія.

На це Віктор тільки розсміявся:

– Дякую, я все ж поїду. Спати однаково не хочеться – тільки вам з мамою зайвий клопіт.

– Ніякого, абсолютно…

– Ні, дякую. Колись іншим разом.

Вона вийшла і нахилилася в отвір дверцят:

– Тоді ще раз дякую тобі. Такий з-за мене гак зробив.

– Ну, не тільки для тебе, – не погодився Віктор, – було приємно разом прокататися.

– Мені також… Щасливо тобі їхати. Будеш у наших краях – заїжджай.

– Обов'язково. Стій! – Він вискочив, наче щось згадавши, коли Наталя вже встигла відійти кілька кроків. – Я все-таки маю, що тобі подарувати. – Зупинивши її, він смикнувся до багажника «сімки». – Чого ж я такий тупий? Принаймні, мамі твоїй точно згодиться, вона ж хворіє.

Відчинивши багажник, він знайшов картонну невелику коробочку, у якій були запаковані підшипники для «Джетти», які ще місяць тому просив привезти Франкенштейн. Розкривши коробку й витрусивши з неї замотане в папір залізо, Віктор поклав туди двадцятидоларову купюру, запакував наново і, підійшовши, простягнув Наталі.

– Що це?

– Бери, вдома розберешся. Для людини, яка хворіє, – перша річ. Не знаю, на що твоя мама хвора, але це буде корисно – гарантія. Витягнеш – сама побачиш.