Текст книги "Переможець отримає все"

Автор книги: Олексій Волков

сообщить о нарушении

Текущая страница: 20 (всего у книги 28 страниц)

– Хіба? – недовірливо промовила Ольга. – А в мене одразу, ще там, у Києві, склалося про тебе зовсім інше враження. Такий собі… переможець… Що, власне, й означає твоє ім’я. А потім… потім я зрозуміла, що ти з якоїсь причини не задоволений життям, хоча до тебе й підлещуються суперзірки та їхні продюсери. Знаєш, чесно, перше враження було… Словом, такий собі «Прийшов, побачив, переміг».

– А зараз – повне нещастя, нездатне навіть нормально поспілкуватися з гарною жінкою, – закінчив за неї Віктор.

– Як на мене, ми з тобою спілкуємося цілком нормально, навіть більше, – не погодилася вона. – Говоримо вже майже добу й досі не набридло. А я нікому всього цього так відверто не розповідала. Чомусь до тебе є довіра. Напевно, після тих пригод у Києві. Я й сама не зчулася, як виклала тобі свої секрети, яких не знають… взагалі, можна сказати, ніхто. От би поглузували з мене…

– Ну, я ж вовкулака, – пожартував Віктор, – зараз з'їм тебе й не буде з кого глузувати.

– Та ні, ти не з’їси, – задумливо промовила Ольга. – Хоч і… пісню писав про себе. Хіба ні? У тебе дійсно є жінка, задля якої ти готовий стати навіть перевертнем? Як там?

 
Застигне повний місяць в небесах,
Заплющить очі, в сон вона порине.
Тоді я підповзу по килимах
І покладу їй морду на коліна…
 

У відповідь було лише мовчання.

– Я, напевно, лізу туди, куди не слід.

– І тобі, звісно, не буде легше, якщо мені поплачешся. Ну, звичайно. Я й це розумію. То твоє, внутрішнє. Глибоко потаємне, а я… так, майже повія…

Віктор повільно сів на ліжку й обтер обличчя долонями.

– Ну, гаразд, не переймайся. Я взагалі вже дурниці почала верзти. Розчулилася раптом. Віку! Куди ти зібрався?

Ні слова не промовивши, він узяв сигарету й вийшов, як був, голий по пояс, зачинивши за собою двері. Ольга залишилася сама, у темряві та тиші. Тільки потріскували в пічці дрова. А за якусь мить вона почула звук, що примусив здригнутися. Так могли відмикатися лише металеві двері. Усе всередині стислося й завмерло, лише губи щось прошепотіли.

Віктор тихо увійшов, сів поруч і промовив:

– Ти не права.

– Про що ти?

– Про те, що тут наплела. Мені неприємно, коли ти так про себе говориш. Я відімкнув залізні двері. Можеш іти й дивитися.

– Я не хочу… Я боюся, – сказала вона. – Правда, я боюся. Ходи до мене. Ну, будь ласка… Коли ти там, далеко, я починаю боятися.

– Там немає нічого страшного, – обернувся до неї Віктор. – Ти мене зачепила, сказавши так негарно про себе. Тепер я хочу, щоб ти пішла туди. Тоді знатимеш усе. Можливо, і мені тоді вдасться…

– Що вдасться?

– Переступити через свого роду табу… Іди, світло увімкнене.

Вона мовчала кілька хвилин, а потім рвучко підвелася, накинула свою дублянку й вибігла в коридор. А Віктор відчув якесь дивне тремтіння, майже в усьому тілі, яке наростало, незважаючи на спеку, що стояла в кімнаті.

Ольга повернулася швидко і, стрибнувши просто до нього, загорнулася разом з ним ковдрою.

– На, візьми. – Вона простягнула йому ключ, притискаючись іще міцніше. – Я зачинила твою жахливу кімнату. Мене всю трусить… Хто це, Віку?

– Так, жінка, завдяки якій моє життя не вдалося.

– А чому вона на… Ти ж не хочеш сказати, що… там…

– Жива і здорова, – промовив, невесело посміхаючись, Віктор, – хоча також, гадаю, не надто щаслива.

– А чому вона на такому… Ніби сама там похована, за тією стіною…

– Черговий заскок. Усе моє життя завдяки їй – скупчення заскоків, про які потім доводиться шкодувати. Усе, що я накоїв жахливого у своєму житті – все через неї. Розумієш?

Він невміло та уривчасто розповідав про афганські настрої, парашутну школу, смерть матері. Про десант, загибель Попова, бійню під Каунасом та побоїще в кімнаті із залізними дверима. Адже це були найгостріші, тобто найжахливіші моменти його біографії. Наважившись на це, зупинитися тепер було важко і, здавалося, що не вистачить ночі. Але її вистачило.

– Ось так, – закінчив він. – Як ти кажеш, от би поглузували з мене наші спільні знайомі, якби…

– Я гадаю, їм не доведеться глузувати ані з мене, ані з тебе, – задумливо мовила Ольга. – А я була майже впевнена, що насправді такого не буває…

Обоє надовго замовкли.

– І ти її досі кохаєш?

– А це що, по-твоєму, так має називатися? – він криво посміхнувся. – Тепер – мені все частіше здається – це більше схоже на якусь пошесть, божевілля… не знаю… Наче хвороба. Раніше я також думав, що це кохання і, незважаючи на те, що воно завжди було нещасливим і приносило тільки муку, ні за що б не хотів його втратити. Потім я боявся втратити його тому, що протягом років сплатив за нього надто дорогу ціну. А тепер… Тепер мені достатньо років, щоб припускатися хибних думок щодо таких речей.

– Але пісні твої всі про неї…

– Не можу заперечити. Я ж мав кудись подіти себе. Знайти якусь шпарину, свого роду, щоб… ну, ти зрозуміла. Так же можна й зовсім помішатися. Якийсь час це дозволяло ніби підтримувати свій душевний стан… Ну, правда, мені важко про все це… Я взагалі не думав, що колись зможу отак розповідати. Навіть слів не знаходиться. Це від тебе щось таке виходить, що з тобою можна про все.

– А як вони потрапили до Тараса? – запитала Ольга.

– Так сталося, що вона дуже сильно образила мене. Дуже сильно. Повіриш – навіть жити не хотілося. Можливо, я не заслуговую її кохання, але такого ще більше не заслужив. І тоді я продав пісні про неї. Оці самі пісні. Наче навмисно сталася ота випадкова зустріч з Тарасом. Свідомо продав. За гроші. Така собі безглузда помста… Олю, це все важко пояснити. Навіть самому собі, не те що комусь. Були такі періоди, що сам собі не міг толком сказати, що більше – кохаю чи ненавиджу її. Я так заплутався останнім часом у цих почуттях, та й узагалі у своєму житті. Геть зовсім заплутався. Я би вже й радий був… Знаєш, як у тій пісні —

 
Біда не втім, що ти мене не любиш,
Біда, що я тебе не можу розлюбити.
 

Я б, напевно, сам написав таке, але мене випередили. Очевидно, це трапилося не зі мною першим.

Він важко зітхнув. А потім сказав:

– А тепер ще й розповідаю про це іншій жінці, яка зі мною в ліжку і, здається, не найгіршої думки про мене. І навряд чи їй приємно вислуховувати оці сповіді про іншу. Дякую, що все це вислухала. Я наче… Ну, є відчуття, ніби камінь зняв з душі…

Ольга дивилася на нього в темряві, наче намагаючись розрізнити щось на його обличчі.

– Чому ти так дивишся?

– Так, просто хотіла подивитися на твоє обличчя. А тут нічого не видно. А в тебе є нічник?

– Звідки ж йому взятися? – здивувався Віктор.

– А ти справді не хочеш спати? Вже друга доба…

– Та якось поки що не хочеться. А ти?

– Увімкни тоді світло, – попросила вона. – Але почепи щось зверху, щоб не надто яскраво. І подай мені мою сумочку.

Він виконав її прохання, а коли обернувся до дивана, побачив, що Ольга, розстебнувши кілька верхніх гудзиків на сорочці, приспустила її з плечей і, розкривши сумочку, дістала звідти косметичку. Віктор здивовано спостерігав, як вона, відкриваючи усі ці «скриньки», наносила собі щось на обличчя, не звертаючи на нього найменшої уваги.

– Ти що, кудись збираєшся?

– Ні, якщо ти не виганяєш, то куди ж мені збиратися?

– Тоді навіщо…

– А просто так… люблю це діло.

– Ти й так гарна.

– М-м… можливо, – посміхнулася вона. – Але в мене вже комплекс. Я звикла до макіяжу.

На підвіконні був притулений до скла уламок дзеркала, перед яким він голився.

– Потримай. Ти ж і так нічого не робиш. І спати також не хочеш…

Узявши дзеркало, Віктор присів поруч. Вона поправила його так, щоб було зручно, і невимушено продовжувала наносити макіяж. А він, відчуваючи чомусь ніяковість, дивився на неї. Розстібнута сорочка з'їхала майже до ліктів, відкриваючи прекрасні плечі, якими можна було так відверто милуватися, оскільки їхня господиня наче забула, що хтось тримає перед нею оцей уламок. Більше не було видно нічого, та це, як на його думку, було би зайвим і взагалі недоречним. Віктор слідкував за її руками, що саме фарбували тушшю вії, при цьому повіки широко відкривалися, показуючи йому, які великі в неї очі. Поступово на його очах складався отой кінцевий результат, якому позаздрили би багато жінок…А йому зараз мали заздрити взагалі всі чоловіки.

Ця остання думка несподівано підняла ту знайому гарячу хвилю, що з’явилася десь із живота і швидко рухалася вгору. Він дозволив їй повністю опанувати собою й тепер картина, що була перед ним, сприймалася зовсім інакше. Дзеркало, яке він тримав, почало частіше з'їжджати кудись убік, і прекрасна лялька, яка сиділа навпроти, все частіше його поправляла, не звертаючи при цьому на самого Віктора ані найменшої уваги.

Вона дійсно тепер була більше схожа на ляльку, ніж на звичайну жінку, зате яку… Наче з вищого світу. Ні, взагалі з-за меж реального. Можна було сидіти отак до нескінченості і просто дивитися на гарну жінку, наче на картину, але живу.

Йому стало по-справжньому важко, коли справа дійшла до губів. Усе, що робилося досі, приворожуючи його, було ніщо порівняно з цим. Вона не дозволяла собі навіть натяків на якісь цілеспрямовані гримаси, просто робила звичними рухами те, що кожного ранку, можливо, просто з більшим задоволенням і з меншим поспіхом. Дзеркало з'їхало вкотре, і красуня, якій набридло його поправляти, просто відсунула руку з дзеркалом убік. Віктор навіть не зауважив, куди поклав його. Наче чужими руками, він узяв косметичку з усім цим «багатством», і лише тепер Ольга дозволила собі подивитися на нього. Ні, це не була лялька. Жива жінка. До того ж невимовно гарна і… – ця думка додала ефекту – дуже близька. Вона опустила помаду в косметичку і сперлася руками на ліжко, віддаляючись від нього й розтуляючи свої хвилюючі губи.

– Тепер усе… – мовили вони.

Просто дивом він спромігся не повторити недавніх помилок. Це творіння не можна було грубо знищити. Його відчуття зливалися у щось доволі безформне, наче оте нагромадження слів, які шепотіла затиснута в його обійми жінка і зміст яких так і не доходив до нього.

Усе скінчилося не так катастрофічно, як уперше, але він почув, коли вже сон огортав свідомість:

– Віку, ти спиш? Я хочу щось попросити… Зранку… ти зробиш це ще раз? Інакше я тут з тобою зійду з розуму… добре? Тепер ми вже зовсім звикнемо одне до одного і все буде, як я хочу… Добре?

Він лише погладив її по щоці з розмазаною тушшю.

Віктор і не зчувся, як збіг час, і дірявий «Жигуль» короля місцевого автосервісу загальмував біля хвіртки під охороною доброго кавказця. Чомусь погляд пса здався йому підозрілим, тому довелося довго кликати господаря. І коли вже Віктор зібрався йти обхідними шляхами, з'явився сам Петро-Франкенштейн. Підійшовши, він похмуро, без вітання, почав відчиняти ворота.

– Що, готово? – запитав з недовірою Віктор.

– А чому має бути не готово? – так само похмуро відповів той.

– Ну, не знаю… Все гаразд?

– Ну, не знаю… – в тон йому відповів Петро. – Будете дивитися.

Він повернувся до гаража, де одразу завівся мотор, і «Октавія» хутко вискочила на дорогу. Спритно розвернувшись, майстер припаркував її біля воріт і сказав:

– Давай, уперед… поки видно.

Обійшовши машину, підозріло оглядаючи її, Віктор махнув рукою й поруч з'явилася Ольга. Вона також з якимось острахом обійшла машину кілька разів, а потім безпосередньо запитала:

– Віку, а де воно було? Ти пам’ятаєш?

Франкенштейн нарешті розплився в широкій усмішці, а потім голосно загиготів, лякаючи столичну даму:

– Га-га-га! Пані, в мене правило – якщо не знайдете, де воно було, – платите зверху ще п'ятдесят процентів. Га-га-га…

Тепер уже обличчя майстра непідробно сяяло й він був по-справжньому задоволеним, навіть щасливим. А Ольга продовжувала, водячи рукою по виступах на машині, вкотре обходити її.

– Можеш не шукати, – сказав їй Віктор, – справді не видно. Повір мені – ніхто не побачить.

– А ти бачиш чи ні? – зовсім розгублено запитала вона.

– Я просто пам'ятаю, де це було. Так що п’ятдесят відсотків його плакали, – він показав пальцем на Петра, – оскільки замовник – я.

– Ні чорта! – продовжував гиготіти той. – Розрахунки з власником!

– Будеш вимахуватися – взагалі втечемо, – сказав Віктор. – На своїй іржавій колимазі не доженеш.

– А я й не буду доганяти, – знизав плечима той. – Рано чи пізно сам прийдеш. Ні, тоді вже не прийдеш – п-приповзеш! О!

І він знову засміявся.

– Ну, гаразд, – сказав Віктор. – Усе, ми погнали. Я до тебе під'їду днями… Дякую, що послухав.

– Це моя робота… – розвів руками Петро.

– Дуже вам дякую і від себе, – сказала Ольга. – Будете в Києві – з мене квитки на Тараса Лему.

– Ідіть ви к бісовій матері! – знову замахав руками Петро, обертаючись спиною. – Все! Їдьте, газуйте! Тільки не діставайте мене…

– Вона серйозно! – намагався щось довести Віктор.

– Їдьте, їдьте! – махав руками той, але біля гаража зупинився й кинув: – Ти там у моїй нічого не поламав? Г-гонщик…

– Ну, вперед, – сказав Віктор, вмощуючись за кермом. – Їдьмо.

– Куди?

– Завезу тебе до Києва.

– Гарно звучить. Так, ніби «на базар». Зразу розумієш, що для тебе чотириста кілометрів – не проблема.

– Звичайно, ні. Хочу тебе довезти й поставити на місце, щоб із цим драндулетом більше нічого не сталося.

– Дякую. Я була би дуже рада. А ти залишишся в мене? Ну хоч трошки?

Віктор мовчав якусь мить, зафіксувавши погляд десь між панеллю приладів та педалями.

– Якщо ти запрошуєш. Та й… із Тарасом негарно вийшло, навіть не попрощався.

– Ось і попрощаєшся, – зраділа вона. – А запрошення до мене тобі не потрібне. Хочу, щоб ти це знав.

Вона вимовила це губами, а враження було таке, що сказали її очі.

Він пробув у Києві три доби. Суперзірка, як виявилося, не тримала на свого автора навіть найменшої образи. «Ні, ну я відчував, що ти з нею зникнеш, – сказав Лема замість вітання, – усе до того йшло, але не думав, що на стільки…» Віктор лише розвів руками у відповідь. Усі три доби його переслідувало легке запаморочення і, за власним визначенням, «відчуття відсутності себе самого у власному тілі», яке поступово минулося протягом часу, проведеного в поїзді на зворотному шляху. А от у голові й надалі залишалося доволі порожньо. Там не було ні Ольги, ні когось іншого.

XXIII

Стукіт у двері був тихим, але примусив його стрепенутися. Сюди рідко хтось приходив, та коли таке ставалося, він не мав звички здригатися. Чому ж цього разу? Можливо, він і досі підсвідомо чекав найгіршого, хоча від останньої зустрічі з Павловичем минуло немало часу. Однак навряд чи вони стукали б. Віктор намагався згадати, про що думав і чим був захоплений настільки, що тіло саме відреагувало на несподіваний стукіт, коли йшов до дверей, які, власне, й не були зачиненими. Здається, ні про що…

А за мить побачене у відчинених дверях на тлі вечірнього мороку змусило його здригнутися вдруге. Відчулося, як у грудях усе холоне. Ноги, язик, руки, думки – все це за одну мить наче злиплося докупи і скам'яніло. Зупинилося життя.

Там стояла Зоряна.

Та сама – єдина в усьому світі. Та, що змушувала його страждати й спричиняти страждання інших. Та, що була винна в усьому.

Він закляк на місці. Скільки разів уявлялася ця картина – вона стоїть в отворі його відчинених дверей. Скільки років доводилося бачити подумки те, чого, він був упевнений, не станеться ніколи. Чимрік ця картина поставала рідше, але завжди, приходячи сюди в його думках, вона промовляла одні й ті самі два слова: «Я прийшла…» Це була наче маленька експериментальна модель недосяжного, на жаль, щастя.

Важко сказати, скільки минуло секунд чи хвилин, поки власне сприйняття змогло усвідомити – так, це вона. І лише погане освітлення сіней не давало змоги жінці, яка стояла на порозі, сповна оцінити, як зблідло його обличчя.

Це дійсно була Зоряна. Перший шок минав, і в тілі та голові починало відбуватися щось таке, що лякало не менше, ніж сам факт присутності цієї жінки тут, адже не було й не могло бути чогось ще більш неможливого.

Напевно, він так би ні на що й не спромігся, та Зоряна допомогла.

– Здрастуй, Вітю, – сказала вона.

– Добрий вечір… – промовили його губи, наче могли це робити без його свідомого наказу.

– Можна увійти?

І Віктор десь углибині здивувався, що зміг не тільки промовити оте «можна», а й зробити крок убік.

Вона неквапно увійшла. Та сама велична хода, рухи, як і завжди. От тільки погляд… Щось наче трапилося з її поглядом. Він зараз був… Віктор не міг збагнути. Надто спокійним? Ні, він завжди був спокійний. Байдужим? Він завжди був байдужий, коли вони випадково бачилися. Завжди, крім, хіба що, одного моменту, коли пояснювала йому, що він повне ніщо. Щоправда, бачити цього Віктор не міг. Тоді в чому річ?

Зоряна повільно попрямувала коридором до відчинених дверей кухні. На мить промінь світла ковзнув по її обличчю. Промінь світла, що проривався з прочинених дверей іншої кімнати, тієї, де завжди жила… вона. Голова її поволі повернулася, і погляд зупинився на тій самій стіні. Зоряна побачила себе – ту, яка, попри всю відразу до нього, все-таки належала цьому чоловікові.

Затримавшись лише на кілька секунд, вона рушила далі, зайшла до кухні й присіла на край канапи. А Віктор навіть не зчувся, як опинився навпроти неї. Як він минув коридор, адже щойно стояв у тих самих вхідних дверях?

– Як живеш, Вітю?

Щось відбувалося. Таке, що виходило за межі його сподівань і взагалі розуміння. Зоряна цікавилася, як він живе. Вона прийшла, щоб це запитати… Невже це той день? Той самий? День, про який він мріяв усе життя. Навіть тоді, коли життя оце наближалося небезпечно близько до межі, за якою обривається.

«Як живеш, Вітю?»

– Так… – І лише розвів руками.

Напевно, це означало «як бачиш».

На нього тепер, не відриваючись, дивилися ті самі сірі очі, які завжди намагалися цього уникати. Він умів прочитати в них усе, а зараз вони мовчали. Говорили тільки губи.

– Вітю, у мене є справа до тебе.

Вона ніколи не називала його по імені, принаймні, дуже рідко. Він їй потрібен! Він знадобився їй… Невже це можливо?

– Будь ласка… все, що захочете…

Несподівано він виразно побачив перед собою отой самий далекий берег з пісні. Берег, який, нарешті, йому відкрився і на якому стояла вона. Ось він, момент істини. Лише бачити цей берег, знаючи, що вона там, і байдуже, що до нього можна й не доплисти. Він допливе. Задля неї він переверне весь світ, знати б лише, куди перевертати…

А в голові стояли щойно промовлені власні слова: «Будь ласка… все, що захочете…»

Як він спромігся на таку довгу фразу? Як зумів не забути, що повинен говорити з нею лише на «ви»? Ні, це було добре вкарбовано в його свідомості. Забути таке неможливо, адже він належить до нижчої касти, порівняно з нею.

А Зоряна спокійно дивилася йому в очі, і від цього холоділо всередині, а дихання готове було зупинитися. Що говоритиме вона? Що далі?

– Ти так само, як і раніше, хочеш мене?

Йому здалося, що горбата підлога починає тікати з-під ніг. Розум лихоманило від неймовірної кількості речей, яких узагалі не буває. Ось тут уперше з'явилося побоювання, що він чує щось не те, про що йдеться насправді.

– Я хотіла знати, чи ти так само сильно, як і раніше, хочеш мене? – повторила вона.

Це не були слухові галюцинації. Двічі не може причутися одне й те саме.

– Так…

Рука його відчула холодний одвірок, який знайшла сама, автоматично. Обличчя ж, навпаки, почало пашіти, і жар від цього розливався в усі куточки тіла. Це все-таки сталося… Залізо ламається, і ця жінка зламалася від самотності та знущань долі. Адже вона також нещасна. А може, вона нарешті зрозуміла?

Невже?!

Вона прийшла, зрозумівши те, що йому довелося усвідомити значно раніше, – долю. Доля існує. До того ж в одній, єдино можливій траєкторії. Вона й привела сюди цю гордовиту, найпрекраснішу жінку.

А від наступних двох слів його розуміння заклинило. Вони виявилися чужорідною інформацією, непридатною для обробки.

– Я продаюся.

Напевно, його очі красномовно висловлювали це, дивлячись на неї майже впритул, тому що Зоряна повторила ще раз – тихо, але твердо й спокійно:

– Я продаюся. За гроші. Дорого.

– Я… н-не розумію.

Зоряна знову подивилася на нього. За останні, принаймні, десять років їхні погляди не зустрічалися так часто й надовго, як за останні десять хвилин… І він зрозумів, чого тепер не вистачало в її очах. У них наче вмерло життя. Вони були великими, глибокими, прекрасними, але… неживими.

– Що ж тут розуміти? Якщо в тебе ще є бажання й знайдуться гроші, ти можеш мене купити.

– Як… к-купити…

– Як… – Очевидно, у неї готове було зірватися з язика інше слово, але вона вчасно схаменулася: – Як жінку. Приходитиму, коли схочеш, і робитиму, що скажеш. Хочеш – митиму посуд, хочеш – город копатиму. А хочеш – у ліжко лягатиму… Що ж тут незрозумілого?

Віктор мовчки дивився на неї, кліпаючи очима, повністю спантеличений, нездатний не те що відповісти, а й зрозуміти почуте. Це була якась маячня. Напевно, він ще довго стояв би незграбною розпіркою у дверях, але вона запитала:

– Ти хочеш знати ціну?

Клубок давно вже підступив йому до горла й тепер дістався того місця, де терпіти його було неможливо. Тому й проковтнув – спастично й насилу. Так, як проковтнув би кожен, кому б сказали: «Купи сонце (або небо) – знаєш за скільки?» Будь-хто проковтнув би мимоволі, звісно, якби знав, що це не жарт.

Зоряна зрозуміла цей рух по-своєму.

– Сто вісімдесят тисяч, – сказала вона.

* * *

Спогади скінчилися.

Згадувати більше не було що. Усе, що відбувалося колись, утратило сенс. Життя набуло визначеного, єдино можливого напрямку, і погляд його, здавалося, намертво зачепився за якесь невизначене місце – десь далеко попереду, де нині сивіла смужка берега, яка раніше існувала виключно в уяві.

Відтепер він був видимим, більше того, відстань до нього визначилася. Залишилося заспокоїтися, розрахувати сили й вирушити туди, куди давно вже не мріяв дістатися.

До берега, де була вона…