Текст книги "Переможець отримає все"

Автор книги: Олексій Волков

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 28 страниц)

VI

Сигнал мобільного замовк, і табло висвітило незнайомий номер. Пізно. Поклавши телефон, він скинув мокру куртку й відчинив вікно, запускаючи до кімнати ранішнє повітря глибокої осені.

Листя на яблунях майже пооблітало й тепер шелестіло під ногами. Віктор підійшов до старого облупленого рукомийника. «Аппарат» він наповнив ще з вечора, і вода, що полилася на шию, була крижаною. Цей рукомийник мав у собі якийсь неповторний букет запахів – старого саду, дощу, ранку та вітру. Тому й був другим дивом, з якого майже завжди починався його день. Першим ставала ця традиційна пробіжка. Напевно, кілометрів на десять, хоча міряти ніколи не доводилося. Через балку вздовж потічка аж до лісу, по ньому й назад. Вона справді являла собою диво – не тому, що в ніс ударяла ранішня прохолода, а в лісі співали птахи. Зовсім ні. Просто в цьому процесі існував момент, коли можливості власних легень та м’язів доходили до межі виснаження. І тоді на це надзавдання – добігти – перелаштовувався весь організм, включаючи навіть думки, свідомість та емоції, без цього він би просто впав. Добігти…

У ці хвилини він ставав вільним, незалежним, необтяженим. Усе, що висіло над ним завжди, на цих кілька хвилин повністю втрачало владу, і свідомість ставала наче чистим аркушем паперу, по якому зараз можна було наново писати все, що завгодно.

Та насправді це лише здавалося. У тренованому тілі друге дихання відкривається швидко. І тільки-но вироблявся ритм, думки поверталися – важкі, невтішні, безпросвітні. Жити з ними стало звичкою. Невід'ємна частина життя. Ота сама доля.

Мобільний знову запищав, і цього разу Віктор таки встиг.

– Слухаю.

– Доброго дня. Де пропадаєш?

– Це ви, Павловичу?

– А хто ж. Як успіхи?

– Нормально.

– Чого пропав?

– Дивне запитання, Павловичу. Я гадав, ви самі розумієте.

– Гмм… – він зітхнув, але по діловому, без сентиментів. – Значить так. Приїдеш – зразу до мене. Вартість побитої машини тобі повернуть. А потім… потім буде ділова зустріч.

– Дякую, – сказав Віктор. – Вартість машини можете не повертати. А їхати до вас, ви, очевидно, знаєте, після чого, повірте, я не маю бажання. Краще влаштуватися таксистом.

– Ну, це навряд чи, – не погодився співрозмовник. – Ти всього не знаєш.

– А ви знаєте?

– Тепер знаю. Я ж кажу тобі – буде ділова зустріч. Там знімуться всі питання.

– Вони могли знятися вже тиждень тому, – Віктор дозволив собі чорну іронію. – Якби трохи проґавив – уже б усі питання знялися.

– Не мели дурниць, – попросив Павлович. – Справа…

– Коли в людину стріляють – це не дурниці, – перебив його Віктор.

– А хто стріляв? Наскільки мені відомо, ніхто не стріляв.

– Ви добре обізнані.

– Нормально обізнаний. Тому кажу тобі – приїжджай, жаліти не будеш.

– Дякую, – сказав Віктор, – краще утримаюся. Будемо вважати наші ділові стосунки…

– Дурень, – перебив той, – ти гадаєш, якби тебе з якоїсь причини хотіли прибрати, то бавилися б у гонки на полі? Президентів прибирають! З професійною охороною. Було б комусь треба – давно б уже… А кому ти на хрін потрібен? Влаштували тобі маленький театр, а ти, такий крутий, а вже штанками затрусив. Чекаю тебе днів за два. Ще раз кажу – є ділова розмова. Не схочеш говорити на ту тему – чорт з тобою, вози далі свій хлам, кому ти потрібен… Усе! Чекаю. Домовились?

– Побачимо… – Віктор закінчив розмову.

Можливо, Павлович був правий. Кому він у біса потрібен? А якщо навіть уявити, що випадково вліз у щось і комусь заважає… Хіба ж важко знайти його? Заввиграшки. Кому треба – завжди знаходять. Отже, мабуть, варто їхати. Хоча…

Сівши на стару колоду й запаливши, Віктор зважував зараз по суті щось таке… Напевно, перспективу існування реальної небезпеки. Обличчя його виглядало зосередженим, але не надто. А очі спокійно розглядали сороку, яка, сівши неподалік на гілку, крутила хвостом і чистила пір'я. Це не був новий головний біль. Життєві проблеми – швидше отак.

Не більше.

* * *

Річка, вузенька, але глибока, несла свої каламутні води між кривими вербами. На поверхні води час від часу з’являлися всілякі круги, чорториї, зумовлені нерівностями дна, берегів та доволі швидкою течією. Тут рідко бували люди. Вже кілька місяців він уставав зранку, біг кілометрів десять уздовж берега, а потім повертався назад і тут, звідки виднілося місто, сідав посидіти.

Сьогодні він затримався довше, ніж зазвичай. Після повернення з армії вже півроку Віктор не міг звикнути до нового положення, коли належало думати головою, аби просто вижити. Майже три роки, рахуючи й ті десять місяців, які він прослужив прапорщиком, закінчивши спеціальну школу, за нього думали, і напружувати доводилося лише м'язи. Тепер усе було навпаки. М'язи могли відпочивати, проте голова відвикла, а точніше – не встигла навчитися мислити прагматично.

Коли радянські війська виводили з Прибалтики й Віктор опинився «не при справах», такі проблеми йому й не марилися. Найбільшою проблемою він вважав її. Боявся зустрічі з нею. Саме тому не наважився піти на «дембель» і залишився у військах. Але за півроку все змінилося. Поїхав Горових, і перестала існувати його славетна команда, після якої решта армії вже здавалася суцільним бардаком. Тому і їхав додому в купленому за копійки цивільному одязі, без значків та нагород, котрі в якийсь момент захотілося просто викинути. Щось стримало.

Порожня хата нагадала про жах останніх днів перед військом, коли поховали матір. Сусіди дивилися на нього з жалістю та осудом. Вони ж знали все. Тітка Віра, материна сестра, приходила мало не щодня, приплакуючи, повчаючи, а за тиждень спромоглася на цілком типову для неї дурість – притягла з собою якусь дівчину, наче так, випадково, – сусідчина дочка, ішли разом у справі, ось і зайшли. Усі тітчині теревені в одне вухо влітали, а з другого вилітали, але… Саме від неї дізнався Віктор, що Зоряна вже три роки одружена і що в них дитина – хлопчик, що живуть вони ніби добре, і що потрібно братися за розум і… Власне, це вже не була інформація. «Не чіпайте мого життя», – сказав тоді Віктор і забрався з хати. А наступного дня зайнявся питанням її продажу.

Попри тітчині волання, хату він швидко продав і купив іншу – з неабиякою фінансовою вигодою. Ще б пак! Нове житло стояло на відлюдді – мало не за півкілометра до найближчих помешкань. Це був покинутий хутір, господарські будівлі якого розвалилися зовсім, а хата – мала, вимурувана з сірого каменя, не штукатурена, поступово заглиблювалася в землю. Навколо неї все позаростало, а великий яблуневий садок виявився занедбаним до краю. Зате тут нікого не було, навіть тітка Віра перестала вчащати.

Зоряну він побачив уперше ще тоді – коли ходив в отих купівельних справах. Вона йшла вулицею, стукаючи босоніжками по бруківці. Усе в ньому здригнулося ще від того стукоту, коли не було видно, кому він належить. Це край. Ніколи, ніколи не позбутися йому думки про цю жінку, її влади!.. Ніколи. Хоч на південний полюс увтечи, все одно ця картина маритиметься йому завжди. Її сонцезахисні окуляри лише раз блимнули по ньому, не зафіксувавши нічого. Принаймні, таке склалося враження. А сам він занімів, не усвідомлюючи, що таки зробив кілька кроків туди, у її напрямку, коли жінка вже минала його. Чомусь він був певен – його впізнали. І все. Каблучки простукали у провулок і змовкли, залишаючи по собі лише важкість та приреченість.

З цими двома відчуттями й жилося йому наступних кілька місяців у новій хаті на покинутому хуторі. Довелося пройти, пережити, зробити багато важких, часом нестерпних речей, щоб досягти результату – почуття до цієї жінки притупилося. З ним стало якось можливо уживатися. І ось тепер…

Вода нарешті набридла, й Віктор підвівся, обтрушуючи штани. Важкі думки не відступали, й він рушив до висячого мосту.

Ноги зупинилися самі. Цю жінку він упізнав би з будь-якої відстані. Тепер окуляри, ті самі, звисали з розрізу сукні, адже сонце не світило в очі. Він зрозумів, що його справді впізнали ще тоді, біля бюро технічної інвентаризації. Вона наче спіткнулася. Збилася з кроку, і погляд ковзнув по тому боці мосту, де стояв він, взявшись рукою за трос.

Зоряна йшла попереду. Очевидно, вони збиралися відпочивати, бо в руках у неї була лише складена телескопічна вудка, а той, хто йшов слідом, ніс повний пакет, з якого виглядало скручене простирадло. Стало враз гаряче. Звісно, Віктор бачив і його, але обриси чоловіка не сприймалися. Його наче не існувало – попереду була тільки вона. Зоряна.

Розминутися на містку важко. Вона спинила крок, наче пропускаючи Віктора. Пауза тривала кілька секунд, але чоловік, який мало не наскочив на неї через раптову зупинку, щось сказав і підштовхнув уперед. І вона пішла. Пішла, дивлячись просто перед собою. У неї не було підстав ховати очі, але й дивитися на того, хто стояв по той бік, Зоряна не бажала. Зараз вона опиниться за якийсь крок. Без окулярів. До того ж на ній майже нічого немає… Хіба ж це одяг? Легенька сукня з відкритими плечима. А він умів побачити її тіло навіть крізь зимову шубу.

Міст гойдався у такт їхнім крокам, а Віктор прикипів до неї, не бачачи підозрілого погляду чоловіка, тільки ступив півкроку назад, щоб пропустити їх: на виході з мосту лежала купа цегли, якою збиралися підмурувати опору, тож сходити треба було набік, пригнувшись під тросом.

Вона опинилася поруч, і не існувало такої сили, яка б примусила йото відвести погляд. Як змінилися її прекрасні очі за цих три…

– Здрастуй, Зоряно… – язик промовив це сам, тому й слова виявилися чужими, голос – незвичним.

– Добрий день… – Її голос продзвенів, наче музика, хоч голова навіть не повернулася в його бік.

Перед очима попливло. А здатність сприймати щось з'явилася лише за якусь мить, коли почувся голос:

– Що це за один?

Вона не відповіла нічого.

– Хто це? Ти можеш відповісти, як я питаю?

Вони продовжували віддалятися, і Віктор уже не чув, про що там говорилося. Але вона таки щось відповіла. Чоловік поставив на траву пакет і пішов назад.

– Андрію! Андрію! Ходімо! Куди ти? Андрійку, я тебе прошу!

Але той наближався і ось зупинився просто перед Віктором, який нарешті сфокусував погляд на її супутникові. На тому, хто мав на неї право.

Він виявився вищим та вгодованішим, а очі дивилися на Віктора зневажливо та вороже. На ньому був модний спортивний костюм, а палець прикрашала золота печатка.

– Ти що, на всіх жінок так лупишся? Напевно, збоченець?

– Андрію! Не треба! Я тебе прошу! Іди сюди!

Ці крики заважали зрозуміти зміст кинутої йому фрази.

– Я чоловік цієї жінки й радив би тобі під ноги дивитися, бо можна з мосту загриміти.

– Вас ніхто не чіпає, – вимовив нарешті Віктор. – Ідіть собі.

– Зараз ти підеш! – очі чоловіка почали наливатися. – Я з тобою інакше говоритиму. Я – чоловік, – він тицяв себе у груди, – називаюся…

– Я вас не знаю і знати не хочу, – повторив йому Віктор. – Дайте мені спокій.

Очі його мимоволі глянули мимо чоловіка: Зоряна поверталася. Вона йшла до них. А Віктор продовжував на неї дивитися. Очевидно, саме це й вивело Андрія з рівноваги. Віктор побачив цей рух, але власна реакція була надійно загальмована. А той бив з розмаху. Ляснуло добряче, і перед очима попливло, а ноги самі переступили назад. І десь здалеку почувся її несамовитий крик:

– Андрію!!! Припини!!!

Паволока в очах поріділа. Наступний удар, ще щиріший, припав у живіт. Але розбуджений першим, Віктор нарешті згрупувався, і кулак суперника вгатився, наче в дерево – міцне та непохитне. Напевно, в того навіть заболіла рука, а очі висловили цілком природний подив: ворог стояв, не посунувшись ні на крок, лише трохи нахилившись уперед і піднявши зігнуті у ліктях руки по обидва боки від обличчя.

– Андрію!!!

Паволока розсіялась остаточно, і Віктор побачив, як в очах суперника промайнула розгубленість. Але повертати назад вже не виходило, адже поруч була та, в очах якої слід залишатись героєм, і він знову замахнувся, не здатний зрозуміти, що якби не Зоряна, давно вже впіймав би короткий удар просто в перенісся й перекинувся разом зі своїм «богатирським» замахом навзнак, смішно дриґнувши ногами. Але вона стояла неподалік і у неї десь заболіло б від такої картини. Це було наче табу. Віктор не міг зробити їй боляче.

Удар частково прийшовся в його пасивний блок, а другий таки поцілив у щелепу. Звісно, там не було «залізного» пресу, і в очах знову потемніло, а далі відчувся ще один удар, після якого затерпли губи. Саме після того, третього чи четвертого удару суперник розгубився остаточно. Він просто не знав, що робити далі і стояв перед ним, хекаючи і стискаючи кулаки.

А ще за кілька секунд, коли Віктор обернувся і зробив кілька кроків до купи цегли, в очах його з’явився справжній переляк. Він озирнувся, панічно шукаючи й собі чогось, але… Рука того, хто так і не впав, піднялася й розколола цеглину надвоє. Потім наступну. Він брав із купи цілі червоні цеглини і, тримаючи однією рукою, другою перебивав навпіл. Наступних одразу дві цеглини лягли на створений ним же «постамент» ще з двох і знову розкололися після удару ребром долоні. А той, хто так і не впав, уже ладнав нову батарею – одразу з трьох цеглин.

Напевно, Андрій так і стояв би, не здатний більше не те що на вимахування кулаками, а навіть на думку про щось таке, якби не Зоряна. Підбігши, вона вхопила чоловіка за рукав сорочки й потягла – не туди, куди вони збиралися, не на відпочинок за річку, а назад. Останні секунди, коли ще існувала можливість глянути на неї…

Цього вже ніхто не міг бачити, але, ставши на одне коліно, не тямлячи, що робить, він пронизливо крикнув, розрубуючи ліктем зверху вниз усі три цеглини, з нетерпінням очікуючи наступного моменту – виникнення болю. Рятівного моменту.

VII

Він виявився зовсім непоказним. Той, із ким довелося зустрітися. Невисокий, середнього віку, у звичайному костюмі під звичайною курткою, яка висіла на ньому доволі незграбно. Гарно виголений. Павлович так і не сказав, хто це – лише представив їх одне одному, а перед цим сам на сам передав Віктору кілька «зелених» – компенсацію за розбиту машину. Усе це виглядало доволі поважно.

Новий знайомий, який просив називати себе Олександром Івановичем, запропонував сісти просто надворі – біля однієї з кафешок на лавці. Він полюбляв прості манери, а водночас був ввічливим та надто офіційним. Неподалік походжало двоє хлопців, яких це наче й не стосувалося, і які, проте, успішно вдавали його охоронців.

– Значить, Вікторе Васильовичу, – почав той, відкриваючи банку пива, – я запропонував вам обговорення однієї теми в неофіційній обстановці. Усе строго добровільно. Не сподобається вам – можете зупинити мене будь-якої миті, і розійдемося. Можете навіть зараз сказати мені «прощавайте» – і їдьте куди хочете. То як? Мені продовжувати?

Віктор лише знизав плечима.

– Приймемо це за згоду. – Він зібрався з думками і заговорив знову. – Отже, Вікторе Васильовичу, ми пропонуємо вам, ще раз наголошую – добровільно…

– А тиждень тому ті двоє, які машину потовкли, – це також у рамках добровільної пропозиції?

– Ну… – чоловік посміхнувся. – По-перше, машину вам компенсували, наскільки мені відомо. А по-друге, це був невеличкий театр. І митниця, до речі… Перевірка, так би мовити, ваших навичок керування машиною й витримки. Нам відомо, що це вам добре вдається, але треба було перевірити.

– Нормально, – погодився Віктор. – А перевіряльники не надто постраждали?

– Не переживайте, вони також не велосипедисти-аматори.

– Чого ж тоді їм не пропонуєте?

– Ну… – На його обличчі з'явилася якась така делікатна посмішка. – Хотілося б мати справу з асом, так би мовити.

– Я не ас.

– Ну, кращих поки що не знайшли. – Розвів руками «гладенький»

– Є спортсмени. Пошукайте там, мені далеко до них.

– Вікторе Васильовичу, ви забігаєте вперед, – у голосі вчувалося легке невдоволення. – Отже, слухайте, про що йдеться. У загальних рисах. Вам дають гроші. Обрану вами суму. Ви сідаєте в машину і їдете. А далі все залежатиме від вас. Якщо вас не зловлять і не заберуть бабло, то воно ваше.

Жаргонне слівце серед цієї дипломатичної мови та манер різонуло по вухах.

– Я не розумію, – відповів, подумавши, Віктор. – А вам що з цього?

– Вікторе Васильовичу, – з докором посміхнувся той, – ну хто ставить такі запитання? Ну, ви ж схожі на солідну людину…

– Я не розумію, – повторив Віктор, – за що ви мені збираєтеся платити гроші? Ви цього не сказали.

– Я ще раз повторюю. – На обличчі співрозмовника з'явився вираз великотерпіння. – Гроші вам дають просто так. Але їх спробують забрати. Якщо не зможуть – то вони ваші.

– А якщо я відразу зупинюся й віддам їх?

– Ну… річ у тому, що разом з ними у вас можуть забрати ще дещо… Як повернеться… – Обличчя Олександра Івановича при цьому світилося співчуттям.

– Життя – ви хочете сказати?

– Ой, Господи! Навіщо ж такими фразами кидатися? Так одразу – життя… Звісно, як не впишетеся у якийсь поворот, то все можливо. А якщо чоловік зо п’ять переїдете, коли тікатимете, – самі розумієте, що потім. Якщо, звісно, втекти не вдасться… Ну що я вам пояснюю – ви ж професіонал. От і думайте. Час поки що є. Мені казали, що вам там примарилося і що ви говорили, відмовляючись від нашого запрошення. Хто б там вас ліквідовував у разі відмови? Я навіть не вимагаю від вас негайної відповіді. Сідаєте зараз і їдете на всі чотири. І думайте. А надумаєте – скажете. А ось коли погодитеся, а ще як бабки візьмете, – тоді, я не приховую, – буде гаряче.

– Н-да… Я, взагалі-то, не маю бажання, – сказав Віктор. – Нащо воно мені здалося? А…

– Що? Питайте. Питайте нюанси, які цікавлять.

– Взагалі-то не цікавлять. Але…

Той вичікував.

– Просто цікаво – скільки ж ви пропонуєте?

– Скільки скажете.

– Як це?

– Отак це. Ви самі маєте вирішити, скільки треба мати в кишені, щоб варто було тікати щосили, ризикуючи життям.

– А якщо я попрошу так зо сто мільйонів?

Співрозмовник лише посміхнувся:

– А ви знаєте, як виглядають сто мільйонів? Зручно буде з цим багажем утікати? А раптом доведеться кинути машину й бігти? З чемоданом швидше зловлять. Оперуйте реаліями, а не фантазіями.

– А де гарантія, що після того, як я втечу, мене не візьмуть удома? Навіть ви самі…

– Вікторе Васильовичу… – той дивився тепер зовсім поблажливо, наче на дитину, – про яке «удома» може йтися? Якщо гроші лишаються вам – ви одразу зникаєте.

– Куди?

– З грошима можна зникнути куди й коли завгодно. Новий паспорт – і навічно у кращий світ. Ви ж Європу об’їхали! І хочете, щоб я вам такі прості речі тлумачив, наче дитині? Паспорт можете зробити заздалегідь, по знайдених власноруч каналах. Гроші на це, якщо не маєте, то отримаєте наперед. І все. Аби втекти. Сідаєте з новими документами у будь-якому місті й відсиджуєтеся, а потім рвете за бугор!

Жаргонних слів у його мові побільшало.

– Гаразд, – сказав Віктор, підводячись, – я подумаю. Але краще шукайте когось іншого.

Зустріч скінчилася. Але, запускаючи мотор щойно взятої «дев’ятки», Віктор не був аж надто впевненим у власній відмові, принаймні, сам для себе. У нього було чим займатися в житті й без усіляких божевільних авторалі. Існувала проблема, мета, головний біль… Словом, як не назви те, що було в нього, воно не давало змоги навіть думати про те, щоб розпорошуватися на якісь інші, тим паче ризиковані й непевні, справи. Але… Було одне маленьке «але»… Так, просто один аргумент на користь згоди. Лише один і не надто переконливий.

Будь-яку справу легше робити з грошима, ніж без них. Принцип залізний. Та чи поширюється він і на його справу? Ту, про яку завжди всі думки. Ні, він знав, що цю жінку на ім’я Зоряна не можна купити ні за які гроші. То зрозуміло.

І все-таки…

* * *

Це було схоже на засідку. Він сидів у машині, схованій тінню дерев, неголосно увімкнувши магнітолу і прикипівши поглядом до дверей, з яких зараз мала вийти одна людина. Того, що Віктор намірився з нею вчинити, раніше робити ніколи не доводилося, і як саме діятиме, він не планував. Проте хвилювання не відчувалося. Раз вирішив – треба спробувати. Руки його спокійно лежали на кермі, ще новому, з «салонним» запахом.

Кілька місяців тому йому запропонували перегнати з-за кордону машину. Випадок. З Угорщини він приїхав на новій «вісімці», отримавши за це п’ятдесят «зелених», у компанії ще п'ятьох «гонщиків», нічим не ризикуючи. Елементарно. На новий рейс не запросили, і з'явилася думка спробувати самому. Взявши гроші, що залишилися від продажу хати, вирушив туди ж. Купив те, на що вистачило, – новеньку «сімку». Усе відбулося без проблем. На базарі у Франківську здивовано перелічив гроші – «навар» становив двісті десять доларів.

Удруге так не пішло. Його помітили, пояснили, у чім річ. Цілком делікатно, але дохідливо, що не треба, мовляв, намагатися бути розумнішим за інших. «Навар» зменшився до ста п'ятдесяти, зате сам він поступово став «своїм» і, вивчивши деякі нюанси цієї справи, несподівано отримав пристойний заробіток. До того ж тепер він постійно був при транспорті, користуючись кожною машиною від кількох тижнів до кількох місяців, аж поки вона продавалася на базарі або віддавалася конкретному замовникові. З’явилася своя клієнтура.

Двері, за якими велося спостереження, ляснули ще раз, і Віктор перекрутив ключа в замку запалювання, а ще за кілька хвилин завів мотор. Авто помаленьку рушило з місця. Він звернув за ріг і пригальмував біля автобусної зупинки, на якій стояла молода, приваблива та сучасно вдягнута жінка.

При погляді на неї виникали неприємні відчуття, коли думав про те, що збирається з нею вчинити.

Вона глянула на відчинені дверцята й залишилася стояти.

– Прошу, сідайте, будь-ласка, – запросив її Віктор. – Я попри ваше село їду.

Вона зробила вже крок до машини, а потім запитала:

– А звідки вам відомо, яке це – моє?

– А я там тільки минулого тижня одному клієнтові машину пригнав. Він фермер у вас. Іван Оверчук – знаєте такого?

– Знаю, взагалі-то… – промовила вона й таки сіла у машину.

– Ви обережна.

– Звісно. Хтозна, хто тепер їздить. А ви що, мене знаєте?

– Як вам сказати… – Віктор подивився на неї, наче щось обмірковуючи, – в обличчя знаю. Бачив, коли приїжджав до нього. А так, звісно, ні. Але не відмовився б, якщо чесно. Мене Віктором звуть. А вас?

– Гм… Світлана.

Якийсь час їхали мовчки, потім перекидалися фразами «ні про що», поки Віктор не запитав:

– І що, кожного дня так з роботи дістаєтеся?

– Нормально, я звикла. В селі й так немає чого робити. Не працювати ж на фермі у вашого… Оверчука.

– Звісно. Така жінка, як ви, не повинна працювати на фермі.

– Яка? – Світлана обернулася до нього.

– Ну… Гарна, сучасна.

Вона розсміялася:

– Дякую за комплімент.

– А чому ви з такою… наче недовірою?

– Та так… – зітхнула вона.

– Ніхто цього не помічає? – договорив за неї Віктор.

– Ну, чому… Помічають, але…

– Не такі, як хотілося б?

Вона пильно подивилася на нього.

– Пробачте, – сказав Віктор, – я повівся нетактовно. Я не так хотів.

– А як? – здивувалася вона.

– Ну… Скажімо, запросити на морозиво, посидіти з вами. Якщо чесно, то навіть чекав на вас, поки ви допрацюєте.

– Нормально… – ще більше здивувалася Світлана. – А звідки вам відомо, де я працюю?

– У нього запитав. Ви вже пробачте. Не хотів вас образити. Я вважаю, гарним ставленням не можна образити. Тому й наважився, – Віктор знову глянув на неї. – Мені приємно було б з вами поспілкуватися. А якщо не подобаюся – пробачте.

Він говорив просто, без бравади, але ні краплинки не хвилюючись і не ніяковіючи. Така манера їй подобалася.

– Гм… я вас не знаю, – наче вибачаючись, вона знизала плечима.

– Може, все-таки я пригощу вас морозивом? Так і познайомимося.

– Де ж ви візьмете морозиво? Тут сама дорога. А по селах не продають.

– А ми вернемося назад. Від'їхали недалеко. Будь-ласка. А потім я відвезу вас на ту годину, коли вам належить бути вдома.

Машина знизила швидкість.

– Ну, я взагалі-то сама вирішую, на котру годину…

– От і вирішите… То як?

Машина вже розверталася назад.

Вони сиділи в кутку доволі затишного кафе. Офіціантка, розставивши на столі все, що замовив Віктор, відійшла.

– Нічого собі, – мовила Світлана. У голосі її з’явився сарказм. – У вас що, така манера вражати жінок? Чи ви вважаєте, що шлях до серця жінки також пролягає через шлунок?

– Якщо чесно, я взагалі не думаю, що мені вдасться… як ви кажете, до серця… Просто… Словом, важкий період у житті. Мені буде приємно, якщо ви зі мною посидите, поговорите. А натомість хотілося зробити приємне й вам. А жінки, я знаю, полюбляють солодке.

– Але не в такій кількості…

– Ну… – Розвів руками Віктор. – Я вам допоможу.

Вона взяла ложечку і скуштувала десерт, а потім подивилася на нього.

– А що, питати про все можна?

– Звісно.

– Ну, хотілося б уточнити ваш сімейний стан, хоча…

– Де гарантія, що скажу правду? – посміхнувся Віктор.

Цього разу Світлана промовчала.

– Ось якраз правду і скажу. Жонатий.

– Нормально, – погодилася Світлана. – Що, з дружиною проблеми? Посварилися?..

– Та ні… – Віктор знизав плечима. – Начебто аж такого нічого. Просто важка смуга в житті. Дружина тут ні до чого.

– А в мене все життя – важка смуга… – замислено мовила Світлана, думаючи про своє. – І дітей також маєте?

– Маю. Сина. Чотири роки.

– Ну, принаймні, схоже, не брешете.

– Не люблю цієї справи, – погодився Віктор.

Вони говорили ще зо дві години, сидячи навпроти одне одного, все частіше зустрічаючись поглядами, все природніше всміхаючись, хоч здалеку можна було помітити, що він робить це стримано та обережно. Бачила це й вона. А коли в залі набралося трохи відвідувачів, і у динаміках залунала м'яка та приємна музика, Віктор наважився:

– Дозвольте запросити вас на танець.

Вони підвелися і пройшли на вільний від столів майданчик, де вже танцювала одна пара. Світлана подивилася на нього, ніби запитуючи: «Ну і що ж далі?»

– Я не пам'ятаю, коли танцював востаннє, – розвів руками Віктор.

– А я зовсім недавно.

– Тоді я сподіваюся на вас…

Він торкнувся її ліктів, оскільки Світлана стояла з опущеними руками перед ним, і зробив якийсь ледь помітний рух корпусом. Вона всміхнулася мимоволі і, звільнивши свої руки, поклала йому на плечі, а сама ступила ближче.

– А звідки цей…

– Хто?

– Тигр.

– Це леопард. Одна з поширених емблем у повітряно-десантних військах.

– Ти служив у десанті? – несподівано для самої себе Світлана перейшла на «ти».

– Так.

– І можеш переламати рукою цеглу?

– Чому раптом цеглу? – здивувався Віктор.

– Колись по телевізору бачила. Показували таке.

– Можу.

Світлана відчувала під руками тепле пружне тіло, а від його рук, здатних ламати цеглу, які зараз дуже обережно тримали її за талію, ішло щось приємне. Щось причаровувало – мабуть, упевненість, скромність, ввічливість. Відчувалося, що руки ці не здатні на підлість, підступність, хамство. І взагалі, це були всім рукам руки. До кінця танцю вона чомусь зациклилася виключно на них, зрозумівши якоїсь миті, що відмовити їм не зможе.

Так, власне, і сталося.

– Ну що, тепер тобі буде легше? – промовила Світлана, відкидаючись на спинку й дивлячись на нього, коли машина зупинилася в повній темряві недалеко від її помешкання.

Важко сказати, що означав тон, яким вона це промовила, але Віктор, майже не роздумуючи, відповів:

– Ні, навряд.

– Такі важкі проблеми? Чи я виявилася не тим, на що сподівався?

– Я хочу зустрічатися, – замість відповіді промовив Віктор. – Постійно.

– Гм… Я, взагалі-то, була майже впевнена, що це – все.

Віктор мовчав.

– А як ти… Що ти казатимеш дружині й узагалі…

– Яке це має значення?

– Ну чому – має. Якщо я зустрічаюся з чоловіком, то звикла знати, що роблю, які перспективи… Що потім…

– Жодних перспектив, нічого потім, – сказав він, подивившись їй в очі. – У мене є сім’я, я повинен про неї дбати й не збираюся її залишати – якими б не були проблеми. Водночас… Я хочу мати подругу. Загалом, я не янгол, звісно. Але до своїх плюсів можу віднести те, що… словом, ти можеш сподіватися на порядне ставлення з мого боку…

– Господи… – Похитала вона головою. – Так говориш, наче угода укладається.

– Пробач, що не надто романтично – це мені не дано.

– А шкода, – мовила Світлана.

Вони мовчали довго, аж поки вона сказала:

– Я маю подумати. У мене також є своє життя, свої проблеми, як ти кажеш… Що, не схоже?

– Чому ж, проблеми є в усіх.

– Давай зустрінемося за два тижні. А там буде видно. Поговоримо.

– Чому за два? – запитав її Віктор.

– Мушу у своєму житті розібратися. Ти увірвався надто несподівано. Я не чекала. У мене навіть… словом, є друг.

– Розумію, – мовив Віктор. – Тоді тобі доведеться обирати. З мого боку всі карти відкриті. Доведеться тобі просто вирішити, хто з нас кращий. Та й… як ти кажеш… перспективи. Якщо він міг би створити сім’ю – це суттєвий козир на його користь. Я цього не можу. Тому вирішуй. Шкода тільки, що аж два тижні.

– Чому? Ти нетерплячий?

– Не в тім річ. Просто… У мене також були плани. Отримав можливість відпочити з тиждень в одній гарній місцині. Збирався запросити тебе.

– Ну, ти даєш, Вітю… Сьогодні до обіду ще не був зі мною знайомий, а вже таке планував? У тебе що – з усіма так швидко виходить?

– Ні, – сказав він, – ти взагалі перша. Досі ніколи собі не дозволяв.

– А… зрозуміло. А як же удома? Як ти на тиждень збираєшся пропасти?

– Усе життя на колесах. Я й так удома майже не буваю. Суцільні відрядження.

– Гм… дуже цікаво все це, звичайно… – Вона розмірковувала над чимось, сама собі дивуючись. – І куди ж ти збираєшся їхати, якщо не секрет?

– На море, у Крим. До Ялти.

– Куди?!

– Чого ти так дивуєшся? – мовив Віктор. – Я ж не сказав – на Багами.

– Н-не знаю… Якби Багами, я, може, здивувалася б менше.

– Чому?

– Та так… Словом, цей друг мій також мене туди запрошував.

– І також зараз?

– Н-ну… так. І навіть також на тиждень.

– Шкода, що я тобі створюю такі проблеми, – Віктор виглядав розгубленим. – Але доведеться вибирати. Ти знаєш про мене все. А я поважатиму твоє рішення.

– З тобою не скучиш, – промовила Світлана.

– Ну, це також плюс на мою користь. Давай ми зустрінемося ще завтра або післязавтра. Матимеш нагоду краще в мені розібратися, щоб не помилитися.

– Не знаю… – у її голосі чулося вагання. – Мені здається, якщо зустрінемося ще завтра, то мені вже не буде про що думати…

Сказано було щиро. Наступного дня Світлана вже не думала ні про кого іншого. Вона була реалісткою, тому і вважала за краще зустрічатися – нехай тимчасово, без конкретної перспективи – з кимось путящим, ніж чимшвидше вискочити заміж за непутящого, яких навколо достатньо, й уваги з боку яких їй аж ніяк не бракувало.

Тому й чекала дня, коли з’явиться Віктор, щоб вирушити з ним у край сонця та моря. Чекала не те що з якимось великим нетерпінням – просто з передчуттям радості й водночас із сумом та тривогою. Адже колись це скінчиться. Схоже, в цього хлопця, що являв собою, на перший погляд, квінтесенцію спокою, запакованого у треновані м’язи, слова не розходилися з ділом, і сподіватися в майбутньому не було на що. І не дай Боже закохатися…