Текст книги "Переможець отримає все"

Автор книги: Олексій Волков

Вона сіла!

Кілька хвилин, дорогоцінних хвилин, їхали мовчки. Наче мову відібрало, а вони ж були такі дорогі – оті хвилини. Уявив собі весь шлях – дуже короткий, усі його повороти. Зараз він закінчиться, хоча машина і їде повільніше нікуди. Що з того. На півгодини цих кілька вулиць не розтягнути попри всяке бажання.

– Як ти, Зоряно?

– Нормально, як усі.

Отака відповідь, що обрубувала всі кінчики, зачіпки, через які можна спитати ще щось.

«Чому ж ти не спитаєш – а ти як? Ну чому? О, якби ти знала, як воно мені…»

– Як твій син?

– Нормально. До речі, скільки я винна тобі за ліки?

– Ніскільки, що ти…

– Я не люблю боргів. Не треба було цього робити.

– Ти мені нічого не винна. Навпаки, я був би радий…

– Вітю, послухай мене, – перебила вона. – Я розумію, що ти, можливо, з найкращих міркувань. Але я б також була рада… Розумієш, усі добрі справи – коли про них не просять – вони не надто добрі. Ти мене поставив у незручне становище. Я була би рада, щоб цього не трапилося і я викручувалася сама.

– О, Боже… – Віктор тільки розпачливо похитав головою. – Хіба я заподіяв тобі щось лихе?

– Не лихе. Але якщо робиш те, про що тебе не просять, – то це й не є добре. Розумієш, я терпіти не можу надокучливих людей і надокучливого ставлення. Я потім постійно чула, що хтось за мною ходить і слідкує. Це неприємно.

– Приємніше, коли тебе може будь-хто образити й немає кому допомогти?

– Я звикла сама собі давати раду, – заперечила вона. – І нічого б тоді не сталося. Я потім кілька днів здригалася, коли згадувала ту бійку, що ти вчинив.

Виявляється, то він учинив бійку. Напевно, саме про це вони попереджали її, говорячи, що тут хулігани трапляються. Он воно що.

Йому гостро відчулося цієї миті, як у горлі утворюється клубок, говорити він більше не зможе. Зуби зціпилися самі.

Ось і будинок Зоряни. Щастя, що так скоро, бо витримувати це більше було несила. Машина зупинилася. А Віктор мовчки сидів, прикипівши поглядом до однієї точки. Дверцята відчинилися, і вона вийшла – елегантно, неповторно. Так, як уміла лише вона. Віктор чекав клацання дверцят, щоб втиснути в підлогу педаль, а замість того…

– Дякую, що підвіз. Але більше не треба.

Здавалося, гіркота розв'язала йому язика.

– Я не можу без тебе. Що ж мені робити?

– А я не можу – від тебе. Мені – що робити?

Дверцята таки зачинилися. Педаль газу не втиснулася в підлогу. «Вісімка» рушила й поповзла так само повільно, як приїхала сюди. І напрямок цього невпевненого руху її водієві був невідомий, як ніколи.

XIV

На вокзалі у Вроцлаві розташувалося затишне відкрите кафе. Перону звідси не було видно, але сюди долітали гудки поїздів та голос диктора, який оголошував прибуття й відхід потягів. Віктор завжди сидів тут за чашкою кави, коли їхав цим маршрутом до Дюссельдорфа.

Затишний куточок, засаджений квітами, приємна музика. Щоправда, сьогодні музична програма виявилася доволі неочікуваною. З невідомо де захованих динаміків лунала українська мова. У Вроцлаві! Тарас Лема, популярність якого йшла догори шаленими темпами, проліз навіть сюди.

Це були часи, коли українська поп-музика, переживши десяток років становлення нової держави, продовжувала являти собою невизначене, безформне і – що вже казати – доволі жалюгідне явище. Проте роки незалежності не минули для неї геть даремно, і народ, котрий власні історики звикли називати співучим, мав «щастя» спостерігати процес народження цілої плеяди своїх уже творців та виконавців, які плодилися, немов гриби після дощу. Їх створювали, розкручували, просували та популяризували до нестями. Та й самі вони старалися щосили, демонструючи наші «успіхи» і в цій галузі, але… Ото ж бо й воно – але… Щойно надходив черговий Новий Рік, мільйони співвітчизників оцінювали їх по заслугах і одностайно перемикали свої телевізори на російські телеканали, віддаючи перевагу традиційній та явно гармонійнійнішій команді Леонтьєвих, Кіркорових, Алегрових та їхнім численним переслідувачам у перегонах до музичного олімпу.

Звісно, масовий любитель попси, особливо україномовний, іноді міг послухати отой прошарок виконавців, що за роки своєї держави став ніби звичним, проте був далеким від того, щоб шукати їх по телеканалах або питати в кіосках касети та диски. Навіть тим із них, кому важко було відмовити в наявності таланту та й професіоналізму, для справжнього успіху наче бракувало ще чогось. Чогось такого… З молодими, новими було ще гірше. Від їхніх зусиль народ переважно кривився і знизував плечима. «Мастодонтів» же національної естради слухали виключно ті, хто за браком інтелекту не розумів значення слова «кон’юнктура», адже вони й самі, звісно, не вірили в те, про що співали.

Ось на такому благодатному ґрунті в новому тисячолітті й виник феномен Тараса Леми. Ніхто не знав, звідки «викопав» цього хлопця відомий продюсер та композитор Володимир Войтович. Сам колишній поет-бард, який ще за Союзу намагався збурити спокій ідеологів соціалізму своєю на той час сміливою творчістю, у новій державі якось поступово перестав писати і вдався до комерційної та продюсерської діяльності, підтримуючи зв'язок із друзями, які робили те саме на російському музичному ринку. Будучи власником комерційної музичної радіохвилі, він сам іноді створював своєрідний стартовий майданчик деяким початківцям. Новітні поети та композитори писали, хлопці та дівчата «стартували», й невдовзі зникали, канувши в попсові хащі.

Зовсім іншою постаттю був Тарас Лема. Що і як роздивився у ньому Войтович, для багатьох було й залишиться загадкою. До приємної, хоч і зовсім не визначної зовнішності та вміння триматися щиро і просто хлопець мав лише початкову музичну освіту й до знайомства з метром, подейкували, дозволяв собі лише бринькати на гітарі у самодіяльності. Та вже по кількох пробах із ним уявлення боса щодо того, «як це має виглядати», змінилося докорінно. Розкопавши зошити та касети з власним творчим доробком, він кілька діб не спав ночами, мордуючи по черзі свою «шестиструнку» та фортепіано.

А за кілька тижнів на хвилі «Музика у Всесвіті» з’явилися три пісні у виконанні нікому тоді ще не відомого Тараса Леми. Остання – «Подорожник» – дуже стара, написана невгамовним бардом років так з двадцять тому, одна з його найулюбленіших власних пісень. Їх слухали. А «Подорожника» вже за тиждень постійні слухачі хвилі почали замовляти, до того ж масово. Серед замовлень на радіохвилі всі три «хіти» несподівано сумарно взяли друге (!) місце, поступаючись лише останньому шедевру Ігоря Ніколаєва, який на той час посідав вершини всіх музичних хіт-парадів. У цього хлопця несподівано з’явилася своя аудиторія, яка просто обожнювала його.

Те, на що Войтович спромігся далі, міг прорахувати і здійснити лише він. Ну, звісно, маючи в розпорядженні не когось, а Тараса Лему, хай навіть на той час мало кому відомого. Не бачачи реальної змоги пробратися на українську естраду, корумповану, як і будь-яка інша, використавши зв’язки в Росії, він прорвався на одну з новорічних російських телепрограм з «живим» виступом. При цьому відеокліп того самого «Подорожника», зліплений буквально напередодні Нового року справді майстерно – адже за основним фахом маестро був інженером-комп’ютерником, – довелося просто подарувати, не окупивши витрат. Зате багатомільйонна українська аудиторія, яка чатувала на російських програмах в очікуванні новорічних «див» від більш попсового сусіда, несподівано уздріла серед їхніх різнокаліберних зірок скромного хлопця, який співав нашою рідною. Ні, він не був красунчиком на кшталт усяких Малікових абощо. Проте це був той, на кого вважала б за щастя почепитися чи не кожна дівчина з сільської та, власне, і з міської дискотеки, кому мав би за гордість потиснути руку чи не кожен хлопець, який звик усе в житті робити під музику. Він наче вийшов на сцену, щойно відокремившись з їхнього натовпу, співав тими самими словами, якими у цьому ж натовпі спілкувався з іншими. Якимось чином старий бард, а тепер бізнесмен від музики, упіймав оту ниточку, по якій можна дістатися в душу натовпу, адже лише ріка натовпу здатна винести на вершину попсового олімпу. Самому туди не потрапити – хоч скільки співай.

А потім пішли інші комерційні радіохвилі, розійшлися касети, відбувся перший концерт, з'явилися перші заявки. Усе сталося миттєво. Афіші, концерти, телепрограми… Нечуваний злет, якого не сподівався і сам Володимир Войтович. Здавалося, зовсім недавно Тарас, як і кожен початківець, марив «телепопсовою кухнею». А тепер уже, навпаки, ця система не мислила себе без новоявленої естрадної зірки – Тараса Леми.

Усі були від нього в захваті. Та Віктор лише поблажливо кривився, посьорбуючи каву й пропускаючи повз вуха більшість слів знайомих до болю пісень.

Це був один із вивчених роками маршрутів. Саме тут він виходив з поїзда, яким їхав з України, для того, щоб за годину й десять хвилин пересісти на інший, той, що йшов просто до Дюссельдорфа, і вже звідти за півгодини автобусом або попуткою Віктор діставався до автохауса Дітмара. Минулого разу господар підприємства, яке за німецькими мірками було просто звалищем, Юрген Дітмар зауважив, що Віктор став учащати до нього. Не міг не помітити й того, що клієнт бере найдорожчі та найдобротніші машини. Він усе бачив, цей німець.

Ось і сьогодні, приїхавши туди, Віктор забере зовсім непоганий «Ніссан», щоб потім кілька тижнів тягатися з ним по базарах. Зате «Ніссан» – це «Ніссан». На ньому можна притиснути всі двісті, і тебе, принаймні, не задушать одразу колесами якогось джипа.

Що ж, ниточка Сергія Бородюка обірвалася. Віктор не зміг встановити достеменно наявності у нього якихось особливих навичок водіння машини. Не вдалося відшукати спільних знайомих. Батько його – пияк у розквіті, наплів сім мішків гречаної вовни, а ще дві родички, про яких дізнався від нього, взагалі відмовилися говорити, налякані появою здорового хлопця, зважаючи також на можливі обставини загибелі Сергія, відомі їм: на поріг не пустили. Все. Історія Сергія Бородюка з Тернополя так і залишилася нерозгаданою таємницею.

Віктору принесли другу чашку кави, проте зараз він не насолоджувався її ароматом, сприймаючи його як належне й без особливих радощів. Отже, на теперішній момент є троє загиблих водіїв. Хоча, чому троє? Водіїв гине значно більше. Чому саме цих троє не давали йому спокою? Ну, хоча б тому, що вони займалися тим самим бізнесом, що й він. Хоча, знову ж таки, вони не єдині загиблі серед людей, які переганяють машини. Тоді чому вони? Бо всі їздили західними автошляхами і загинули за той період, відколи тут почали ходити чутки про «Летючого Мадяра».

Дійсно, хоч як крути, а все це прив’язувалося саме до джипа-привида. І не тільки за часом. Двоє з тих трьох буцімто бачили його перед загибеллю. Не виключено, і третій – отой Сергій, просто з'ясувати цього Віктору не вдалося. І ті самі двоє знову-таки мали навички екстремального водіння машин. Хоча, не виключено, – і третій також, просто Віктор до нього не дістався. Отакі справи. Ну і щодо обставин загибелі всіх трьох… Начебто круті водії й раптом не справляються з керуванням, гинуть у зіткненнях, де потім не вдається звести кінці з кінцями.

До поїзда залишалося якихось двадцять хвилин. Зараз має відходити Мюнхенський. Одразу після нього – його поїзд – на Дюссельдорф. Кава випита, й він, закинувши сумку за плече, рушив до перону. Поїзд на Мюнхен мав ось-ось відійти, останні пасажири сідали у вагони. Зараз на пероні стане зовсім вільно.

Ще секунда – і він ніколи б не побачив того, що привернуло увагу так раптово, таким дивним чином. Вона зникала у дверях тамбура поруч із провідником, котрий перевіряв квитки. Віктор бачив її лише мить, та й то – на чорному тлі отвору дверей, зі спини. Всередині все здригнулося. Лінії тіла під тканиною сукні й волосся, що гойднулося слідом. І одразу там стало темно, а потім поруч із провідником була вже інша постать. Його кинуло в жар.

Провідник підняв східці й зачинив двері. І ноги Віктора самі ступили кілька кроків у напрямку вагона, хоча поїзд був Мюнхенський, а сам він їхав до Дюссельдорфа. О Господи… Що це таке? Та хіба вперше йому ввижається Зоряна? Скільки разів це було? У натовпі, та будь де… Тоді чому зараз він стоїть наче бовдур, заклякши перед зачиненими дверима вагона?

Поїзд рушив. Він заплющив очі й ще раз уявив ту мить. Ось він, силует. Обриси тіла… Пізно. Тільки тепер Віктор зрозумів, що кинувся б у той вагон, якби це було можливо зараз. Ні, не з метою привітатися з Зоряною. Її тут не могло бути, звісно. Лише для того, щоб подивитися на обличчя жінки, чиї обриси були настільки схожими. Байдуже, що для цього довелося б проїхати стільки зайвих кілометрів.

* * *

На митниці зібралася черга: «трусили» якийсь бус, завантажений побутовою технікою. Усе мало затягтися надовго. Попереду стояло ще чотири машини, й Віктор зрозумів, що найкраще в цій ситуації – просто набратися терпіння.

Сівши на заднє сидіння «вісімки» й посунувши переднє, пасажирське, максимально під панель, він поклав ноги на водійське й узяв до рук гітару, яку вже давно тягав з собою в усі поїздки, відколи склав першу пісню. Слова, що дорогою з Тужира напросилися самі, згадав швидко. Тепер лише дібрати потрібні акорди. І вона виявилася кращою, аніж здалося спершу. Ще б пак… Адже пісня належала неабикому…

 
Я долаю шлях через темну ніч,
де поволі зійшли сніги…
Розлилася річка широко її розійшлись береги.
Ти на тому боці,
А на цім – я.
Як же далеко тепер до тебе,
радосте моя…
 

Йому подобалося. Пальці, таке враження, наче завжди, багато років торкалися цих самих струн. Пісня текла, як ота річка, що стала на заваді. Широка й невблаганна… О, якби ж то справді була річка! Нехай найширша… Ні секунди не вагаючись, він увійшов би у хвилі і плив, нехай навіть щойно зійшли сніги, а протилежний берег лише сірою смужкою виднівся біля обрію.

 
Ти на тому боці,
А на цім – я.
Як же далеко тепер до тебе,
радосте моя…
 

Тепер можна стояти перед митницею до нескінченості, не переймаючись проблемою часу. Він не одразу помітив, що якийсь хлопець сперся на заднє крило його машини. Віктор запитливо подивився на нього. А той, очевидно, чекав, коли господар авто припинить свої співи.

– Чого тобі? – Не надто привітно запитав Віктор, вибираючись із машини.

– Вибач, звичайно, що я перебив, – почав той. – Я не хотів. Слухай, ми тут поруч стоїмо – он, бачиш – «бусом» білим? Не даси гітари своєї на десять хвилин? Зараз принесу. Ну отак треба… – Він «різонув» собі рукою по горлі. – Десять хвилин…

Віктор простягнув йому інструмент, і хлопець, якось дивно глянувши на нього – мабуть, чув слова пісні, – поквапився до «буса». Напевно, та, для якої він так екстрено зібрався співати, не стоїть на протилежному березі, а сидить в одній з ним машині. Зітхнувши, Віктор всівся на місце. Подумки пісня не складалася. Де він узявся: все зіпсував. Але відчувалося, що от відразу по переїзді митниці, щойно почнеться дорога, пісня повернеться. Спливуть знову у пам'яті широкі весняні розливи, повернеться втрачена аура. Ну й нехай. Веселіше їхатиметься. А часу… хоч завались.

Цю машину він помітив ще здалеку. Джип, що з’явився у дзеркалі заднього огляду, пер, наче танк, – сріблястий, масивний, обходячи поодинокі машини. До Львова залишалося кілометрів дев'яносто. Ось-ось мало смеркнути, й потужна машина йшла з увімкненим зовнішнім освітленням. Віктор не вважав себе вразливим, але чомусь несподівано пригадалися нещодавно вперше почуті шоферські байки про чорного джипа-привида. «Летючий Мадяр»… Ну, цей – сріблястий, «металік». Він навіть посміхнувся сам собі.

Пісенний настрій зник ще на митниці, й Віктор їхав у спокійному темпі без особливих думок, не дотягуючи до «сотки». Джип ішов близько ста тридцяти. Навіть не намагаючись сам собі щось пояснити, Віктор доволі несподівано приклався до педалі газу. Сто п'ятдесят – максимум, на що здатна «вісімка», але експериментувати довго не довелося. Джип, що наче почав відставати, одразу додав ще й рішуче пішов на зближення. Губи стиснулися самі собою, а пальці зручніше обхопили кермо. З'явилося відчуття, що той, позаду, «помітив» його – суто інтуїтивне.

Хай там як, а сили в цій гонці не рівні, й Віктор скинув швидкість, коли джип опинився зовсім близько позаду. Всередині щось зреагувало, коли той і собі почав гальмувати. Фари переслідувача заблимали, потім знову. Це була вимога зупинитися. Ну от і пригоди. Найімовірніше, в машині їдуть кілька хлопців того чи іншого угрупування, які намагаються контролювати шляхи перегону машин з-за кордону, витискаючи з водіїв «зелені». Але зазвичай такі ганяли на старих пошарпаних іномарках, кузови яких світилися від дірок, хоч двигуни не йшли в жодне порівняння з вітчизняними моделями. Адже періодично траплялися водії, котрі не бажали зупинятися і вперто гнали вперед. Тоді їх «підрізали» до узбіччя, а особливо впертих навіть штовхали боком, заминаючи і свій і чужий кузов. І потім, уже після зупинки, починалися «розбірки» з усіма можливими наслідками.

«Ну-ну… побачимо, як ти мене зупинятимеш…» – подумав Віктор, продовжуючи ігнорувати сигнали. Понівечити такого красеня заради сотні баксів здавалося щонайменше нерозумним. Щоправда, в арсеналі подібних «майстрів» були різноманітні спецзасоби, приміром, шипи, «жучки» тощо, але до цього ще треба почекати.

Джип з тонованими вікнами пішов на обгін. Стекла підняті, і кидати йому під колеса «їжачків» поки що ніхто не збирався. Віктор пригальмував, а джип різко пішов у відрив, проте метрів за двісті миттєво зупинився на узбіччі. Добряче втиснувши педаль, Віктор виїхав на протилежну – на щастя, вільну – смугу й пішов, притискаючись до протилежного узбіччя. А водій джипа, вискочивши з машини, відчайдушно замахав обома руками, тепер уже було добре видно: не вимагаючи – благаючи зупинитися. Хлопець із білого «буса». Він же їхав за кордон і вже був на «тому» боці! Чого йому ще?

Різко загальмувавши, Віктор здав назад до самого джипа. Той підбіг до нього і схопився обома руками за прочинене скло:

– Слухай, ну ти даєш… Я від самого Чопа печу, як дурний, насилу догнав. Я ж блимаю – ти що, зупинитися не можеш?

– Багато вас тут блимає, – спокійно відповів йому Віктор, – усім не назупиняєшся.

– Ну, мені-то міг би…

– З якої радості?

– Чекай, ти що, справді мене не пізнаєш? – здивувався той.

– Пізнаю, – сказав Віктор. – Хлопець із білого «буса», якому припекло заспівати, щойно переїхав кордон.

– Ясно, – махнув рукою той. – Тоді будьмо знайомі – Тарас. – І додав, посміхнувшись: – Лема.

Очевидно, власний вигляд став якимось не таким, бо хлопець несподівано гиготнув і спитав:

– Я перепрошую, звичайно, може, ти не чув про такого?

– Що, співак? – дурнувато запитав Віктор.

– Про академіків із таким прізвищем поки що не чув. Ну, пустиш хоч у машину? Бо зараз мене хтось за зад зачепить…

Віктор відчинив дверцята з боку пасажирського місця, і той, хто назвався цим будь-кому відомим зараз ім’ям, сів і простягнув руку.

– Віктор…

– Дуже приємно.

– Та невже? Гмм…

– Ну а ти… – гість також на мить розгубився, – що, телевізор зовсім не дивишся? Чи я на себе не схожий?!

– Ну, взагалі-то, майже не дивлюся. Концерти точно.

– От вляпався… – пожалівся хлопець невідомо кому. – Як не треба, то проходу не дають, а як, навпаки, потрібно… ну, Бог з ним… Слухай, Вікторе, ти, я так розумію, людина зайнята, час, очевидно, розписаний…

– Ну, не те, щоб розписаний, але…

– Розумію. Є прохання – що це за пісня, яку ти в машині співав? Можна ще раз послухати?

Віктор був явно спантеличений.

– Ну що тобі варто? – наполягав новий знайомий, якого суто з міркувань здорового глузду язик не повертався називати Тарасом Лемою, адже з зірками такого рівня навряд чи можна зустрітися й балакати просто так. – Я ж для цього назад погнав! Ти' не уявляєш, як там зараз Войтович казиться. Це жах! Я навіть не знаю, що буде, коли повернуся.

– Який Войтович?

– Володимир Войтович… Що, також не чув? Продюсер мій… Ну?

– Ну, взагалі-то, чув…

– Ну от! – зрадів Тарас. – Ми ж їдемо до Польщі на серію концертів. Перший – у Кракові. Переїхали митницю, а дві машини, одна з них з апаратурою, відстали. А там – сам бачив, що сьогодні коїться. Він і так як на голках, а тут ще я… Я ж перескочив назад через кордон, схопив оцей самий джип – це також наша машина – він ще з нашого, українського, боку був, щойно під'їхав до митниці… То я його хапнув і погнав за тобою. А Сергійович зараз там мене останніми словами – ти ще не чув, як він може…

– Ну а навіщо ж ти гнав? – не зрозумів Віктор.

– Як навіщо? Кажу ж тобі – пісню ще раз послухати. Давай, ну…

– А як тебе назад пропустили? – придуркувато продовжував розпитувати Віктор.

– Ну, ти скажеш… Ну мене б ще не пустили туди-назад! Тим паче, без нічого.

– Слухай, ти б хоч документ який показав, – знову нерішуче почав Віктор.

– Ні, це концерт… – Щиро похитав головою хлопець, закотивши очі під лоба. – Ну, повіриш – як був, без нічого, так і чкурнув. Навіть прав не маю. Ось, лише кілька баксів у кишені… Слухай, ну… ні, це анекдот. Вітю, давай, я тебе прошу, до найближчого райцентру – тут десять «кеме», тобі однаково по дорозі. Давай, ну повір, не заберу багато часу. По сто грамів і роз'їдемося. Потім дітям розповідатимеш…

Він відчинив дверцята, продовжуючи дивитися запитливо й водночас весело.

– Н-да… – тільки й мовив Віктор. – Хай там хто ти насправді, але від скромності не помреш.

Ресторанчик із назвою «Тет-а-тет» містився на першому поверсі якогось не надто презентабельного будинку, але джип, що їхав попереду, рішуче загальмував біля нього. Зачинивши машини, обидва зайшли туди.

– Доброго дня, дівчата, – голосно з порога почав хлопець, який, очевидно, звик всюди почуватися вільно. – Значить так, дайте нам, будь ласка, по бокальчику шампанського й фруктового асорті якогось насічіть, якщо можна.

Він сів за стійку й забарабанив по ній пальцями.

Обидві якось дивно подивилися на нього, перезирнулися, Віктор помітив це одразу, – і та, вища, витягла два келихи й протерла їх білим рушником. Інша розкорковувала пляшку шампанського. Нахилившись до напарниці, вона щось прошепотіла їй на вухо. Та у відповідь також нахилилася до неї. Виглядали дівчата збентежено.

Озирнулися кілька разів на нових відвідувачів і дві нечисленні компанії, що вже сиділи тут. Ніхто не вірив, що у цьому провінційному закладі чоловік, схожий як дві краплі води на Тараса Лему, дійсно може бути ним. За кілька хвилин апельсин та банани лежали порізаними на тарілочці, а шампанське було налито в келихи.

– Пробачте, будь-ласка, – сказала одна з дівчат, вища. – А… як ваше прізвище?

– А ви що, у всіх відвідувачів прізвища питаєте? – «здивувався» компаньйон Віктора.

– Ні, – не надто сміливо відповіла друга, – тільки в тих, хто на декого схожий…

– І на кого ж я схожий? – знову «здивувався» хлопець.

– Взагалі-то… м-м… на Тараса Лему.

– От біда! – обурився той. – Ну хоч на вулицю не виходь – бо схожий на Тараса Лему. Хоч бери за кордон виїжджай…

– То ви що, дійсно не Тарас Лема? – знову вчепилася та, перша.

– А що, справді такий схожий?

– Дуже… – Обидві розпливлися в чарівних усмішках.

Відвідувачі за двома столиками вже не їли й не пили, а витріщалися на двох чоловіків за стійкою, тим паче, що до них долітали якісь уривки фраз.

– Ні, я відчуваю, що нам тут не дадуть нормально посидіти… – Він узяв Віктора за лікоть. – Ходімо кудись подалі. Ось вам… скільки за клопіт?

– Ну що ви… – Обидві змінилися на обличчі, – вам ніхто не заважатиме! У нас, взагалі-то, кабінка одна є – це так, для своїх… Ходіть, ми заведемо вас. Там навіть ніхто не бачитиме…

Та, вища й моторніша, вже оббігла стійку і, взявши їх обох під руки, припрошувала й тягла кудись у двері біля стійки. Друга не розгубилася, вхопила шампанське й асорті. Їх завели до непогано обставленого кабінету й дещо ніяково запросили розважатися.

– Ну, все-таки скажіть, будь ласка, – вища навіть склала долоні на грудях, – ви Тарас Лема чи ні?

– Ось що, дівчата, – сказав той, витягаючи ключі з руки Віктора, – там, перед вашою забігайлівкою, стоїть «вісімка», одразу за джипом, то ось ключі, принесіть нам з неї гітару, а там побачимо. Тільки – ша! – Він приклав пальця до губ.

Обидві, мало не підскакуючи, вибігли з кабінету, а Тарас запрошуючим жестом вказав на крісла.

Віктор і сам розумів, що виглядає спантеличено, не сказати б гірше. Він сидів тепер, відсунувшись від столу, ніяково поклавши гітару на коліна й помалу переконуючись, що перед ним справді той, кого вже з рік обожнюють усі жінки, а як не всі, то принаймні більшість – сам Тарас Лема.

Двері відчинилися після стукоту, й до кабінки увійшов прилизаний молодик – очевидно, власник цього закладу. Поїдаючи очима Тараса, він лагідно всміхнувся і, побажавши від себе приємного відпочинку, поставив на стіл нову пляшку шампанського та невеличкий таріль із наїдками – за рахунок закладу. І зник, задкуючи.

– Ти їх на вітер пустиш… – зауважив Віктор, відпиваючи з келиха.

– Ти що? – здивувався Тарас. – Зовсім навпаки! Ось побачиш, скоріш за все, нам таки дадуть тут посидіти, але потім чорта лисого випустять. Принаймні, доведеться щось співати, тим паче, що гітара вже при нас. Потім це все жіноцтво мене обмацає… Словом, хто куди дотягнеться…

– Яке жіноцтво? – не зрозумів Віктор. – Їх лише дві…

– Зараз тут будуть усі їхні колежанки! Ні, ти просто цього ще не бачив, от вийдемо – побачиш. Вони ще прибиті несподіванкою. Ще досі думають, я це чи не я. Потім доведеться розписатися на дзеркалі, або на стіні, вони заклеять це місце скотчем, щоб підпис не стерся, і місяців зо два тут вечорами буде забито. А ти кажеш – на вітер! Мене взагалі можна вважати самогубцем, що я на це пішов, – усе для тебе, щоб ефект створити, а ти ламаєшся…

Віктор уже не знав, жартує його несподіваний знайомий, чи говорить щиро.

– Ну давай, пий… За годину його жодний прилад не почує.

Перехиливши келих, Віктор узяв гітару, і струни задзвеніли. Шампанське швидко вдарило в голову, і йому стало на мить байдуже, хто сидить перед ним, як і те, що всі троє з обслуги закладу притулили вуха до дверей, забувши про клієнтів, серед яких у невеличкому залі вже починався ажіотаж.

 
Я долаю шлях через темну ніч,
де поволі зійшли сніги…
Розлилася річка,
широко їі розійшлись береги.
Ти на тому боці,
А на цім – я.
Як же далеко тепер до тебе,
радосте моя…
 

Суперзірка національної поп-музики – тепер уже Віктор повірив у це – слухав мовчки, потягуючи шампанське. Очі його були зосередженими, хоч дивилися кудись убік. Про що він думав – хтозна. Віктору вдалося проспівати, не збившись жодного разу, хоч пісня й була новою. Нарешті останні акорди змовкли.

– Де взяв? – запитав Лема.

– Взагалі-то, пісня моя, – знизав плечима Віктор.

– А ну… – здивувався той. – А можна ще щось? Ну, знову ж таки з твого.

– Та я, взагалі-то…

– Ну, будь-ласка! – Це звучало швидше як наказ. – Вітю, дорогий, мене ж «порвуть» зараз! Ти не розумієш, що буде! Спочатку тут порвуть, в оцьому шинку, а потім Войтович. Я ж концерт зриваю. Він знає, що я схиблений, – уяви, сидить зараз і гадає – буде серія концертів чи ні. Ти знаєш, які це бабки? Повернуся – загризе живцем. А ти ламаєшся…

І Тарас розкоркував пляшку – ту, що за рахунок закладу. Зітхнувши, Віктор підстроїв гітару і знову торкнувся струн. Холодний газований напій п'янив, і цього разу акорди звучали уривчасто й жорстко, дуже жорстко. Наче увійшовши в резонанс із його внутрішніми струнами, які тоді, кілька років тому, коли писалася ця пісня, були натягнутими так, що геть усе боліло всередині. Він повертався тоді з Амстердама після зустрічі з Ларисою, яку пам'ятав довго. Щойно відступив нічний морок, і вологе повітря Голландії вривалося крізь відчинені вікна машини, але навіть воно не могло заспокоїти. Це була його перша пісня. Найперша. Він не мав, звісно, з собою гітари і ще не чув голосу того, хто зараз сидить перед ним, але рядки та музика склалися самі собою, швидко та до ладу, назавжди закарбувавшись у голові:

 
Ніч, дорога і біль в очах.
Все життя – безкінечний шлях.
І не знати, чому він ліг
Крізь безсоння, дощі та сніг.
Ніч засвітить вогні, а там —
Вся Європа і Амстердам.
Море квітів, мостів, води,
Але шлях мій лежить туди,
Де помер мій останній друг,
Де зневага, біда і бруд,
І вона – не питайте, хто…
Я для неї завжди – ніхто.
 

Тоді ці рядки робили з ним те, чого не могли зробити холодний світанок та вологий вітер із запахом моря. Вони вгамовували біль, розпач, наче збираючи їх на себе та заспокоюючи душу. Першої миті навіть склалося враження, що це несподівана панацея від його хвороби.

І зараз у цьому напівтемному закутку Віктор продовжував співати, впритул дивлячись у серйозні очі чоловіка, якого аж ніяк не сподівався колись зустріти, й водночас знову занурюючись в атмосферу тієї давньої подорожі:

 
Не відмити дощем асфальт
Від жорстоких життєвих фарб.
Дві знайомі – це піт і кров,
Ну а третя – моя любов…
Я за неї життя віддам,
Всю Європу і Амстердам,
Де довіку б не знав біди,
І назад повернусь туди —
Де помер мій останній друг,
Де зневага, біда і бруд.
І вона – не питайте, хто…
Я для неї завжди – ніхто.
 

Лема мовчав, підперши голову рукою, і очі його горіли. Наснагою, захопленням – усім, чим завгодно. А з Віктором наче щось сталося. Ніби ця гітара заподіяла йому щось лихе…

Співати довелося зо півгодини, а наприкінці – ще раз про річку. Тепер уже дуетом. Лема відібрав гітару, і пісня набула нового звучання. У нього, звісно, не було ніякої коханої, від якої відділяла прірва, у цього шаленого улюбленця долі – лише табуни прибацаних шанувальниць, але біль його та розпач чомусь вийшли справжнішими.

Діставши цигарку, Віктор вимучено запалив і сперся спиною на стіну, не в змозі прогнати з-перед очей картину, навіяну піснею. А той, хто сидів з гітарою навпроти, ніби забув, де він є. Приємний, ледь хрипуватий голос його вже не вміщався в маленькій кабінці. Можливо, він також бачив перед собою лише далеку смужку берега в сивому ранішньому мареві.

Берег, на якому була вона.

А маленький зал розносило. Стати не було де. У кутках молодь повилазила на столи. У дверях товклася юрба – всі бажаючі не могли вміститися. Кілька дівчат сиділи на плечах своїх кавалерів, мало не торкаючись руками стелі. І весь цей натовп хвилювала єдина річ – дійсно сталося диво, чи це омана. У цьому разі заклад грозилися зрівняти з землею.

Свист і крики, що пролунали при їхній появі, могли б заглушити звуки бурі, і Віктор справді злякався, що їх можуть роздерти. Але Тарас знав, як брати ситуацію у свої руки. Начепивши посмішку, він підняв угору обидві руки і сказав: