Текст книги "Переможець отримає все"
Автор книги: Олексій Волков
Жанры:
Остросюжетные любовные романы
,сообщить о нарушении
Текущая страница: 12 (всего у книги 28 страниц)
Машину вдалося знайти лише по обіді наступного дня. Заручившись запасним варіантом у Дітмара у вигляді невеличкого та відносно дешевого і збереженого «Фольксвагена», вони все-таки проїхалися ще по кількох точках, доки Ірина не уздріла, як сама вважала, просто фантастичне авто – компактний «Форд». Від цієї машинки вона зовсім утратила голову. Щоправда, авто було лише шестирічне й коштувало майже три тисячі, а «розтаможка» обіцяла потягти за собою ще мінімум тисячу.
– Але мені вже не хочеться інакшої… – зітхнула Ірина. – Давай, беремо. Якщо ти, звісно, погодишся зачекати хоча б зо два тижні, щоб я розрахувалася з тобою за послуги.
– Без проблем, – відповів він.
Забравши машину, вони вирушили назад. Віктор їхав не більше шістдесяти по крайній правій смузі потужного автобану, а зліва тільки й свистіли інші, обганяючи їх. Таким темпом вони діставатимуться ще якнайменше добу. Час від часу він поглядав у дзеркало заднього огляду, посміхаючись на те, як ця рішуча жінка «притискається» до нього. Але й вона робила успіхи. Кілометрів за п’ятдесят «Форд» уже не висів у нього на хвості. А до польського кордону вони вже під'їжджали на всіх вісімдесяти.
Поглядаючи у дзеркало і згадуючи Ірину, він іноді думав, чи не забагато їй наплів. Розпатякався, адже вона була приємною співрозмовницею. Відразу схотілося переконати себе, що причина полягала виключно в цьому. А не, скажімо, в симпатії, що виникла до гарної та ефектної жінки. Так, наче він з якоїсь біди не мав на це права. Але розбиратися у цьому не хотілося.
У Польщі справи пішли важче, оскільки автостради були гіршими, завантаженішими й мали менше смуг. Темп просування до кордону різко впав, і на черговій зупинці він побачив, що Ірина виглядає доволі змученою. А тим часом сутеніло. Їхати далі поночі годі було й думати, тому, діставшися найближчої автостоянки, Віктор зупинився.
Ірина категорично відмовилася витрачати гроші на номер і забагла спати в машині – як і минулої ночі. У «дев'ятці» це було цілком стерпно. Поївши в барі, вони знову довго розмовляли перед тим, як заснути. Проте цього разу щось наче було не так. Ірина, хоч і змучилася, настрій мала піднесений – вона отримала омріяне авто. А от він… Учора так не було. А сьогодні його муляло, що поруч, через важіль стоянкового гальма, лежить гарна жінка. Жодних думок, жодних намірів щодо неї, але саме це відчуття виявилося доволі нав'язливим і заважало розслабитися.
– Ти наче ще більше змучився, аніж я, – помітила Ірина.
– Не знаю… Іноді здається, що морально змучився від цієї справи. А потім посидиш кілька днів удома, підводишся і їдеш знову. Навіть якщо немає конкретних замовлень. Тоді просто на базар – і все.
– І скільки вдається заробити на одній машині? – запитала вона. – Якщо не секрет…
– Коли як. Іноді навіть у мінуси влітаєш. Раз привіз машину… Поки думав, куди везти, – подорожчало розмитнення. Влетів одразу на тисячу. А часом візьмеш іномарку таку собі, дешевеньку, а якийсь грошовитий бовдур купить дорого.
– Цікава робота. Майже як у мене.
Змучена, вона заснула швидко, а Віктор довго лежав, потім виходив палити, сидів на задньому бампері машини наодинці з темрявою. Звідки він узяв, що не має права спілкуватися з нею, насамперед, як із гарною та сексуальною жінкою, а потім уже як просто з розумною людиною? Та це було наче своєрідне табу. Зоряна. Ось причина.
Тут, де її не було і близько, поруч з Іриною її ім'я звучало якось незвично. А перед нею самою Віктор не мав жодних зобов'язань. То, може, це зобов'язання перед собою? Навіщо вони? Дурне питання. Заради цього пройшов крізь оте десантне пекло, заради цього відібрав життя чотирьох таких самих, як він, хлопців, заради цього… О, ні. До чого тут його мати?! Коли вони надходили, оці думки, рука сама витягала з пачки цигарку, а тверезий розум усвідомлював, що допускати їх – лише даремно мучити себе.
А жінка, яка спить зараз у машині, хіба вона гірша? Що сказала б вона, якби він дозволив собі зараз розбудити її й запропонувати: «Ти хотіла знати про мене все? Ти казала, що в кожної людини колись настає така мить? У мене настала. А ще – я не можу заснути поруч із тобою. Я стільки часу не мав жінки, а ти така…»
Ох, яка ж це все маячня. Марення хворої людини.
Уранці Ірина відверто стурбовано глянула на нього.
– Шкода, що я ускладнюю тобі життя, – сказала вона.
– Що ти маєш на увазі?
– Ти зовсім не спав. Це кидається в очі.
– Стеріг твою машину.
– Та ні… Ти стеріг щось інше, – задумливо промовила вона. – І, схоже, від мене. Але це я переступаю межу, пробач.
На нашій території справи пішли на краще. Ірина вже повністю адаптувалася, а він, відхрестившись, нарешті, взагалі від усіх думок, тримав «сімдесят», похмуро втуплюючись у дорогу й періодично все-таки поглядаючи назад. Тепер між ними була вже більша відстань, і сюди періодично вклинювалися машини, яким не вдавалося обігнати відразу обох, адже дорога тут уже мала лише по одній смузі у кожен бік.
І все-таки він проґавив несподіванку, яка була, враховуючи його досвід, не такою вже й несподіваною. Доволі пошарпана іномарка, порівнявшись із «Фордом» на вільній ділянці дороги, раптово засигналила і зробила різкий рух вправо, притискаючи маленьку машину до узбіччя. Він не міг чути, як Ірина скрикнула і злякано завиляла з боку в бік, і лише коли побачив, що машина її вискочила на узбіччя, а біля неї зупинився хтось інший, зрозумів, у чім річ. Розвернутися миттєво не було змоги – довелося пропустити кілька вантажівок, що йшли назустріч. Коли ж він повернувся, «Форд» незручно стояв глибоко на узбіччі, а біля дверцят, за якими принишкла Ірина, вже стояли двоє хлопців і стукали у скло.
Він підійшов і привітався.
– Здоров, – відповіли йому. – Якісь проблеми?
– Так, це моя машина. – Віктор показав на «Форд». – Жену з Німеччини.
– Жене оця пані, – виправив один з них, одягнутий у шкірянку. – А тебе ми взагалі не зупиняли. Ти собі їдь – он… – Він показав рукою.
– Я ж пояснюю тобі, – повторив Віктор, – це моя машина. За неї заплачено. Пароль – «Покемон».
– До чого тут ти? – почав нервувати той. – Ми тебе взагалі нічого не питали. А вона нічого не знає. Тому гроші на бочку – і тоді можна їхати далі.
– Хлопці, – сказав Віктор, – повірте, так не піде. Я тут не перший рік. Свою машину я не жену. За неї заплачено минулого разу. Хочете – покажу документи. Я на ній просто їду. А за цю машину я заплатив учора. Ця жінка просто мій клієнт, тому пароль знаю я. Якщо ви наполягаєте, я, звісно, дам гроші, щоб не мати з вами неприємностей, але я цього так не лишу. Ви їх однаково повернете. Ви ж самі знаєте. То для чого вам зайвий клопіт?
Той, що говорив з Віктором, відійшов назад до їхньої машини й нахилився до водія, який не вимикав мотора, а другий так і залишився стояти біля Віктора з виглядом, наче його це не стосувалося.
«Базар» тривав одну хвилину. Третьому махнули рукою, він не прощаючись сів до них, і іномарка, скреготнувши колесами, погнала у зворотному напрямку.
У неї тремтіли руки, в цієї рішучої жінки. Очевидно, так її зупиняли вперше.
– Усе гаразд, – заговорив до неї Віктор, таки достукавшись у дверцята з протилежного боку. – Все нормально. Їдьмо.
Але Ірина потребувала довшої зупинки.
– Хто це такі? – запитала вона, беручи завбачливо простягнуту ним сигарету.
– Мафія. Або рекет. Як тобі більше подобається.
– І як ти від них відкараскався?
– Бо все законно. Я сплатив за цю машину. Однаково б віддавали – не від себе ж працюють хлопці. Люди також не перший рік цим займаються. Не в їхніх інтересах викидати таких, як ми, з дороги. Вони з цього живуть.
– Сила… – обурено промовила Ірина, затягуючись. – Отже, знати пароль – і всі проблеми.
– Як коли. Іноді бувають просто любителі. Не мафія, тобто. Якщо натраплять на якогось лоха, то матимуть шанс заробити якусь сотку.
– А якби ці виявилися саме такими?
– Такі – самі бояться. За ними нікого немає. Таких офіційний рекет не жаліє. А за мною з цього погляду – закон. Я сплатив – вони мене навіть захищають певною мірою.
– Добрий закон… – промовила Ірина.
– Ти ніби вперше чуєш про таке, – здивувався Віктор.
– Не вперше, – погодилася вона, – просто доки все це не стосується тебе особисто, сприймаєш дещо інакше. Закон власної сорочки…
– Ну, гаразд. – Віктор узявся за ручку дверей. – Можемо спокійно їхати. І наступного разу не панікуй.
– Звичайно, – вона кивнула головою, – я ж тепер знатиму, що ти вернешся.
– Куди ж я подінуся, – відповів у тон їй Віктор. – За тобою ж іще гонорар…
Але від'їхати їм знову не дали. Тепер уже поруч зупинилася шустра «вісімка», з вікна якої визирнув жезл. Так, наче ці тимчасові номери вабили всіх підряд. Але цього разу з’ясування стосунків минуло швидше. Він лише нагнувся до вікна машини, й ДАІ поїхала далі.
– От уже не щастить, – бідкалася Ірина. – А цим чого треба?
– Грошей, – відповів Віктор.
– Та ми ж правил не порушували! Хіба тут не можна стояти?
– Можна, але краще дати десятку й нехай печуть – від того не збіднієш. А так почнуть – що та чому…
Вони простояли на узбіччі ще з півгодини.
– Н-да… – пошкодувала Ірина. – Все-таки тут набралося б на непоганий репортаж… жаль…
На це Віктор лише скривився:
– Хто ж тобі завадить зліпити його, наче про когось іншого, так, як ти казала?
– Ну… – похитала головою вона. – Якщо я не дозволяла собі непорядності щодо інших, то з тобою тим паче…
– Гаразд уже, – несподівано промовив Віктор, – ліпи, якщо вже так треба. Але зовсім без мене.
– Правда? – ожила Ірина. – Ти дозволяєш? Дякую. Я дам прочитати. Усе, що ти забракуєш, потім викину. Гаразд?
– Гаразд, – погодився Віктор. – Тепер ти вже можеш їхати?
– Ти знаєш, тепер можу. Ти вмієш поставити назад у колію.
Він допалював цигарку, сидячи за столиком одного з літніх кафе просто неба, яке ще не встигли згорнути перед настанням осені. Останніми днями, хоча ще й теплими, вже віяло прохолодою. Кава була справді непоганою, і Віктор думав замовити ще одну.
Ірина телефонувала тиждень тому – просто так. Питала, як справи, чи немає гострої потреби з грошима, які вона заборгувала, і чи не продав ще «дев'ятку», адже вона знайшла на неї покупця. Побалакали гарно і приємно. І ось тепер, як було домовлено, він чекав на неї в кафе на розі двох тихих вулиць.
Ірина спізнилася майже на годину.
– Пробач, будь ласка, – почала вона замість вітання. – Ніколи не спізнююся, а тут головному редактору одна мара вступила в голову… Я наче на голках, ледве висиділа…
Вона дуже спішила потрапити сюди, тому захекалась і виглядала збудженою.
– Не треба було так бігти, – сказав він. – Я й так нікуди не поспішаю, а кава тут добра. Що ти будеш?
– Я? – здивувалася вона. – А… що, ми тут сидітимемо?
– А що, погано?
– Ну… я гадала, ми кудись підемо, у якесь краще місце. Я за машину могорич так і не поставила. Якраз сьогодні і збиралася. Ну правда, ходімо, я навіть придумала, куди тебе запросити.
– Могорич відміняється, – посміхнувся Віктор, як завжди, стримано.
– Чому?
– Ну, хоча б тому, що не позбувся ще машини – он, стоїть. А за кермом пити не можна. А по-друге, у твоєму становищі могоричі ставити не варто – ми ж перестаралися з ціною, наскільки я пам’ятаю.
– Ну-у… – обурилася Ірина, – це тут якраз ні до чого. На це ще лишилося. Ходімо.
– Ні, правда, тут добре, – вперся Віктор. – Завтра його закриють на всю зиму, і більше тут не посидиш. Давай тут.
– Ну давай хоч до мене тоді зайдемо, – не здавалася вона. – Я не надто хороша господиня, але чимось тебе пригощу.
– Ні, я не зібраний для гостей, – рішуче підняв руки Віктор. – Серйозно, давай тут.
Саме тепер підійшла офіціантка й запитала, що вони замовлятимуть, чим Віктор і скористався.
– Мені каву, а потім ще одну. Ти що будеш?
– Також каву, – зітхнула Ірина.
– Дві кави і щось смачне для дами на ваш розсуд.
Ірина лише подивилася на нього й нічого не сказала.
– Як твоя машина? Бігає? – запитав Віктор.
– Звісно. Хто ж вибирав!
– Ти й вибирала.
– Ну… за великим рахунком, купував її ти. Я тобі надзвичайно вдячна. До речі, ось гроші… – Вона полізла до сумочки.
– Потім, – зупинив її Віктор. – Давай спочатку каву пити.
Розмова чомусь не клеїлася, і вони мовчки пили каву. Потім курили. А Ірина тепер була не схожа на саму себе – напевно, вибилася з колії через затримку на роботі й своє спізнення, і в розмові явно не бажала брати ініціативи.
– І як твоя стаття? – нарешті запитав Віктор.
– Ніяк.
– Чому?
– Не знаю. Нічого не вдалося. Щось зліпила, а почитала – така маячня виходить… – вона подивилася на нього. – Я взагалі вирішила від неї відмовитися.
– Я одразу казав, що все це не варте уваги.
– Ні, – заперечила Ірина, струшуючи попіл і зосереджуючись. – Варте уваги й навіть дуже. Річ в іншому. По-перше, ми з тобою якось… ну, принаймні мені так здалося, ближче познайомилися, і я не можу тепер ліпити на тобі, на твоєму прикладі, щось таке, словом, як про інших. Спробувала написати інакше. Але…
Віктор не перебивав.
– Розумієш… Якщо зібрати все, що я про тебе знаю, багато речей я не можу собі пояснити. Твій… спосіб життя… – Вона старанно добирала слова. – Все, що я побачила, що зрозуміла про тебе – воно… ну, словом, не пояснюється тим, що ти розповів. Тому й моя розповідь виявилася непереконливою. Розумієш? Наче не вистачає ще чогось. Чогось, про що ти мені, очевидно, не розповів. Чогось такого, що давало б зрозуміти, чому ти не маєш спокою. Ти наче неприкаяний. Повір, це видно. Принаймні, мені. Отже, цього відкрити я не змогла. А вигадувати від себе…
А він продовжував мовчати, тим самим переконуючи її у правоті власних спостережень. Усе правильно. Вона справді класна журналістка, ця Ірина Скоропляс. На мить Віктору стало її шкода. Не вдався гарний матеріал про колишнього десантника, який свого часу ого-го… Цікаво, що б вона сказала, якби мала змогу дізнатися, яку сенсацію насправді являє собою цей утрачений матеріал! І що до цих не вартих уваги дрібниць його герой – автор усіх останніх хітів Леми, у якого, напевно, бідолашна й не мріє взяти інтерв'ю! Від цих думок одразу стало соромно, адже Ірина заслуговувала на те, щоб допомогти їй, а не глузувати.
– …а зробити це мені справді хотілося.
– Не переймайся, – втішав він. – Напишеш щось краще.
– Вибач, звичайно, – додала Ірина. – Я знову лізу у твоє особисте життя. А для мене там, здається, місця немає.
Він не схотів цієї миті зустрітися з нею поглядом, і це означало, що вона, на жаль, і тут вгадала.
– У мене взагалі немає особистого життя, – сказав Віктор. – Тільки дорога.
– Чому?
– Така доля, очевидно… – Він знизав плечима.
– І тебе це влаштовує?
– Звісно, ні. Але… пробач, звичайно, давай про щось інше.
– Зрозуміло. Вітю, можна, я прямо спитаю? Маю таке відчуття, що я тобі нав'язуюся. Не з репортажем там, чи з машиною, а взагалі. Це так?
– Ні, звичайно… – Тепер він дозволив собі подивитися в її очі, і це дало Ірині зрозуміти, що відповідь щира.
– Ми ще побачимося?
– Звісно, якщо буде потреба – ти знаєш телефон.
– А без потреби?
Він знову подивився на неї і сказав переконано, не сумніваючись ні на йоту:
– А без потреби зі мною краще не бачитися. Дружня порада, абсолютно щира.
Вона все-таки витягла із сумки гроші й поклала на столик, а потім полізла ще за чимось.
– Я не хочу, – сказав Віктор. – Чесно. Мені також здається, що ми ближче познайомилися, і мені неприємно їх брати. Тим паче, що мені вони майже без потреби, а ти, напевно, позичила. Не треба.
Він нахилився й поклав їх назад до сумочки.
– Тепер я взагалі не знаю, як себе почувати, – знизала плечима Ірина.
– Не переймайся, – порадив їй Віктор, – ти ж… розумна жінка. А я справді цілком щиро.
– Жінки всі однакові… – зітхнула вона.
Віктор не відповів нічого.
Ірина витягла з сумки невеличкий диктофон і простягла йому:
– Візьми оці мої… труди. Якщо хочеш, послухай – потім зітреш. На папір я ще не встигла перенести. Та воно й не треба. Побачиш сам – таки невдало. Апарат залиш собі на пам’ять – це не пошук приводу для нової зустрічі. Не переживай, у мене їх кілька. Раптом і тобі стане в нагоді.
– Що ти, не треба…
– Залиш, я прошу. На згадку.
І знову пауза.
– Ну що ж, дякую тобі за все, – порушила мовчанку Ірина. – Я йтиму.
– Обережно ганяй, – порадив Віктор. – Відчуєш себе водієм – гляди не заривайся.
– Добре, – відповіла вона. – Ти також. Обережність і асам не зашкодить. Буде чогось треба – дзвони, візитівку маєш. Допомога журналіста може знадобитися будь-кому.
Вона підвелася й пішла, зробивши прощальний жест рукою, який супроводжувала усмішка, не те, щоб сумна – просто позбавлена оптимізму. Не озираючись. Вона була розумна, бачила все наскрізь й уміла, залишаючись порядною людиною, давати сама собі раду в цьому складному житті, яке часто-густо ламало та перетворювало на непотріб навіть дужих чоловіків. До того ж… Усе було в цій жінці – і краса, і розум, і життєва сила. А Віктор, відірвавши на мить очі від вичовганого за літо столика з чашкою кави, проводжав її поглядом, у якому, проте, не було ні захвату, ні розпачу, ні заздрості, ні надії. Бо попри всі ці виключні якості мала вона одну дуже серйозну ваду, що перекреслювала геть усе.
Вона не була Зоряною.
XVI
На цвинтар Віктор потрапив лише о пів на четверту. Розпитався в адміністратора на головному вході і купив гарний вінок – без напису, бо, з одного боку, вже не було часу, а з іншого, Віктор просто не знав, що міг би написати. Логіка підказувала як найкращий варіант – «Від того, на кого чекає твоя доля й кого ти ще можеш врятувати». Але блюзнірствувати на цю тему навіть подумки було неприємно. Тим паче, його справді могла спіткати доля Юри Чурикова.
Неприємне відчуття охопило Віктора, щойно він вийшов з вінком із цієї похмурої установи. Доти навпаки була якась наснага. Аякже – доля дарувала ще один шанс. Хапайся за нього… Тепер же він чітко зрозумів, що зараз опиниться серед людей, у яких справжнє горе, і йому, звісно, там не місце. Він з'явиться, щоб копирсатися в почуттях цих людей, винюхувати та випитувати. А ще видаватиме себе не за того, ким є насправді: покладе на могилу небіжчика вінок, можливо, найдорожчий з усіх, претендуючи таким чином на його близького друга. Доведеться брехати згорьованим людям.
Промайнула ще одна думка, несподівана й зовсім недоречна. Напевно, серед людей, які знають його, Віктора, одна зовсім би не здивувалася його вчинку, його блюзнірству. У пам'яті знову постала темна тканина сукні, що взялася складками на фігурі жінки, яка зникала в поїзді. Вона б не здивувалася.
Священик дочитував молитву, робітники вже розбирали мотузки, готуючись опускати труну у вириту могилу. На нього звернули увагу відразу, оскільки широкоплечий чоловік, який дуже поспішав і ніс дорогий вінок, підійшов несподівано і з того боку, з якого було видно всім. Присутніх було осіб п'ятдесят, і Віктор, ставши скраю, й собі намагався окинути їх поглядом, непомітним, але таким, що давав змогу побачити можливих знайомих. Знайомих не було.
– Це… Юра, так? – тихо запитав він у якогось чоловіка, що стояв поруч.
– Так…
– Хай спочиває…
Ось і все. Той, хто нещодавно ганяв автошляхами України й не тільки, поїхав в останню путь – дуже коротку – донизу. Мотузки висмикнули, й на труну посипалася земля. Жахливий звук, особливо, коли намагаєшся уявити, як він сприймається з того боку – звідти, зсередини. І одразу жіночі крики, плачі… Важка картина.
Хрест – тимчасовий, дерев'яний – увіткнули в насипаний горбок і навколо розставляли вінки. Поклав свій вінок і Віктор, і одразу ті, хто був тут «не надто своїм», почали розходитися. Віктор побачив молоду жінку, вдягнуту в чорне, яка витирала сльози, проте намагалася щось організувати, та й перед цим – він бачив – крадькома давала іншим, напевно, родичам, якісь вказівки. Хто вона? Дружина загиблого? Сестра? Навряд чи дружина або сестра в такий момент здатні були би керувати. Можливо, якась близька родичка, яка взяла в такий важкий момент ініціативу на себе?
– Ходіть, будь ласка, прошу вас усіх! Будь ласка, до автобуса. Ми просимо всіх зайти й пом'янути Юру!
Ті, хто вважали себе далекими, вибачалися і групками відходили від місця поховання, збираючись додому. Віктор застиг посеред цього, вагаючись, як повестися. Вона ж і виручила.
– Прошу вас, будь ласка… біля автобуса.
– Дякую, – сказав Віктор. – Незручно, ми не були близько знайомі.
– А вінок он який принесли, – сказала вона. – І самі спішили, – здалеку, напевно?
– З Рівненської області.
– Ого… Я вас прошу… – вона озирнулася і, побачивши, що людей уже запрошують інші родичі, знову обернулася до Віктора: – Будь ласка, ви з дороги.
– Добре, – погодився він. – Я, взагалі-то, машиною. Може, хто до автобуса не поміститься, я візьму.
– Дякую, – сказала вона. – Якщо можете, оцих двох старих.
Дід з бабою, на вигляд ніби з міста, були наче ще й не зовсім старими, але дід мав задишку й накульгував на одну ногу, користуючись паличкою. Це виявилися якісь далекі родичі Юри Чурикова. У машині бабця перестала поплакувати, а дід ще продовжував зітхати. Старша жінка виявилася доволі балакучою. Все говорила про присутніх родичів, про знайомих, які не змогли приїхати.
– А хто ця жіночка, що просила мене на поминки? – запитав він у баби.
– Аліна, дружина його брата, Ігоря.
– А сам Ігор де?
– Ой… – жінка важко зітхнула. – В Америці Ігор. Уже півтора року. Навіть… навіть… – Вона знову зронила сльозу. – На похорон брата… не зміг приїхати…
– Чому? – запитав Віктор.
– Кажуть, що неможливо, – пояснила стара. – Звідти виїдеш – назад не пустять. Щоб туди попасти, стільки дати треба, що потім рік відробляєш. А він тільки-но півтора року. Ой, що діється… Пороз’їжджалися, навіть родичів чужі люди ховають…
– Що вдієш, такі часи, – знизав плечима Віктор. – А Юра не хотів їхати?
– Краще б Юра поїхав, – по-своєму зрозуміла стара. – А той жінку лишив, дитину і… Звідтіля вже хто повертається?
За такими розмовами вони і приїхали до високого будинку в новому мікрорайоні Чернівців. Люди виходили, й Аліна запрошувала нагору.
Тепер він побачив їх. Хлопці курили, зібравшись купкою. Семеро чоловіків. Усі приблизно одного віку. Очевидно, ті, хто мав з Юрою справу на дорогах. Вони оцінювали «Ніссан» з паперовими тимчасовими номерами й давно мали здогадатися, що Віктор належить до тієї самої когорти.
Він запалив, стоячи впівоберта до компанії. Усі незнайомі. Це були люди, в розмові з якими найлегше проколотися, Віктор це добре розумів. І водночас саме від них був шанс отримати найціннішу інформацію.
– Кудою гнав?
Це вже було звернуто до нього.
– Через Чоп, – сказав Віктор.
– А здалеку?
– З Мюнхена, – збрехав він.
– Нормально… І виплатиться?
– Сподіваюся.
Тепер вони вже стояли однією купкою. І розмова, звісно, не могла не зав'язатися.
– Мужики, ви краще скажіть мені, що сталося? – нарешті перевів на потрібне Віктор. – Я як ударений досі. Лише сьогодні дізнався. Тільки-но Чоп переїхав, і Олег мені сказав.
– Який Олег?
– Не знаю, як його прізвище. Ну, вони все «шісткою» старою їздять уп’ятьох. А звідти чотири машини женуть. Зі Львова мужики… Я став, – вів далі Віктор. – Дивлюся – така нарада серед дороги – ті з Тужира, вісім машин, а ті ще тільки туди…
– Що тобі сказати… – промовив той, хто на вигляд був за головного. – Перекинувся – не те слово.
– Покотився, швидше… – додав інший.
– Підйом здоровезний, внизу майже провалля. Обмежуючих тросів не було. Летів донизу перекидьки. Машина у пляцок. А там бак вибухнув…
– Страх… – промовив Віктор. – А з дороги чого злетів?
– А хто знає? Зіткнення, принаймні, ні з ким не було. Так кажуть. Та он вони з Мішою тільки-но роз'їхалися. – Той, хто говорив, показав на колегу, який стояв поруч. – Гнали «сімки». А тут…
– Дощ пустився, знаєш, мрячка така… – пояснив той, кого назвали Мішою. – Якраз сіріло…
– Це завал… – повторив Віктор. – Та ж нормально їздив мужик! Цілком нормально. Зрілий водій наче був…
Цієї наживки ніхто з них не вхопив. Ніхто не сказав – «Ну ще би! Він же ж…» Ніхто не поспішав викладати йому, звідки в Юри Чурикова були навички екстремального водіння машини й чи були вони взагалі. Натомість його запитали, звідки знайомий із загиблим. Довелося розповісти вигадану байку, як кілька років тому Юра виручив його на митниці, коли Віктор буцімто влетів з вантажем. Юра позичив йому грошей на хабар, щоб викрутитися. Чималу суму.
І ось – ну, звісно…
– Коли це було?
– Роки два чи три… – скривився Віктор, нібито згадуючи.
Якщо вони весь час їздили тільки разом, оця компанія, то зараз його просто виведуть на чисту воду. Але цього разу минулося. Очевидно, існувала ймовірність того, що Юра Чуриков міг бути десь на митниці кілька років тому й без них.
Нагорі вже сідали до столу, і Віктор влаштувався там серед нових знайомих. Звичайні поминки. Повисихали сльози, потекли розмови… Свою казку Віктор оповів принагідно й Аліні. І попросив розповісти про Юру. Вона почала. Виявляється, Юра закінчив політех у Чернівцях, рік чи два працював на заводі, потім пішов на якесь мале підприємство, яке невдовзі розлетілося. Тоді й почав ганяти машини. Поступово сформувалася більш-менш постійна компанія хлопців, які займалися цією справою разом з ним. Аліна знала небагатьох. Ось і все.
– Не можу повірити, що це сталося, – закінчила вона розповідь.
– І я також, – відповів їй Віктор. – Хоча, власне, кожного з нас може підстерегти, не знаєш де.
– Ой, постукайте по столу й не кажіть так, – щиро побажала вона.
– А з Юрою взагалі не розумію, як таке могло статися, – вів своєї Віктор. – Гарно він їздив, елегантно. Хоча… Може, полюбляв притиснути? Ні? Знаєте, буває, той, хто почувається асом, любить показати клас.
– Та наче спокійно їздив… – знизала плечима Аліна. – Я, принаймні, не помічала. Звичайно, як усі.
Сівши за стіл, Віктор уже схилявся до того, щоб вважати свою версію помилковою. Навіщо їм був такий собі сірий аматор, як Юра Чуриков? Де йому було набувати навичок? В інституті? Навіть в армії не служив. Якщо розібратися, то він узагалі не був професійним водієм. Випадкова аварія?
Тим часом хлопці, вже добряче напідпитку, вийшли палити в лоджію, і Віктор, почувши характерні інтонації, зрозумів, що тут, за столом, нічого корисного вже не почує, й поквапився туди.
– С-сука… Не пробачу… – Аж заходився невисокий на зріст Андрій, стукаючи кулаком по перилах. – Не пробачу собі ніколи…
– Перестань, не верзи дурниць, – заспокоювали його.
– Не пробачу і все… – хитаючись, стояв на своєму той. – Ну мав Юрка передчуття! Мав! Недаремно не хотів їхати.
– Та закрийся, – розлютився раптом той, що виглядав на головного. – Чого ти, як баба? Чого ниєш? Хто його силував?
– Не силував, може, й ніхто, але всі просили. Всі казали, щоб не придурювався.
– То й що? Чого ти вирячився на мене? Чи я більше за всіх казав? А ти мовчав? Не силував?
– А він наче знав… – Хитав головою той.
– Що наче знав?! Він що – казав, що має в аварію попасти? Просто в останній момент не схотів їхати! А партію на сім машин замовлено. А якби я передумав, мене б ти не довбав?!
Ситуація загострювалася. Вони вже готові були хапати один одного за сорочки.
– Мужики, – встряг Віктор, – ви пробачте, я зі сторони людина, але не варто. Навіщо? З кожним могло таке статися…
– Ну ти віриш, що не хотів він їхати! – не відставав низенький. – За день відмовився! І так… наче відчував. Ми і так і сяк – «Не поїду» й годі.
– Може, справді що сталося в нього? – несміливо припустив Віктор.
– Та слухай його… – махнув рукою на Андрія ще один. – Ну чого ти баламутиш, нездоровий ажіотаж створюєш? Ну, не хотів, то й не хотів. Потім передумав і поїхав.
– Бо ми заставили… – Андрія зовсім розвезло від випитого. – А він передчував… Гадом буду! С-сукою буду! От повіриш… – Він уже майже вішався на Віктора, відвернувшись від приятелів. – Ну ж не женився, ніхто не вмер у нього… Просто – «не хочу». Забув? Не хочу. – Андрій помахав пальцем майже під самим носом одного з колег. – Це означає не хочу. Ось так. Без видимих причин. Доганяєш? Він просто не хотів… Буває так. Передчуття… С-с… свише…
П’яна балаканина ставала дедалі емоційнішою. Присутні розділилися на дві групи – одні вважали, що Юра перед самою поїздкою справді відмовлявся їхати без видимих причин, інші були впевнені, що або взагалі не відмовлявся від поїздки, або мав інші нагальні справи, тому й не схотів, або посварився чи пообіцяв щось Інні, з якою в нього був роман. Віктор слухав суперечку мовчки, намагаючись не пропустити жодного слова, запам’ятати все, про що йшлося. Це була хоч якась зачіпка. Нехай Юра Чуриков не був асом за кермом, але згадка хлопців про те, що несподівано в нього з’явилося передчуття, яке примусило відмовлятися від поїздки, могло означати багато. Передчуття не виникають на порожньому місці.
Чи відмовився б водій-перегонщик від поїздки, якби побачив на власні очі «Летючого Мадяра» – героя шоферських байок? Цілком би міг. Навіть напевне відмовився б.
– Дурне ви мелете, – доводив Ігор, який тримав у суперечці протилежну сторону. – Я вам точно кажу – це Інка воду мутила. Щось вона замислила й накрутила його. Я коли дзвонив, шукав його – і до неї теж телефонував. Знаєте, що вона мені сказала? Послала. Отак. Це Юрка на той час уже був накручений. Це вона вже знала, що він сказав нам, що не поїде, а ми напосіли. Тому й послала мене. Я її знаю. Вона взагалі чемна. І не любить матом. А тут зірвало бабу. Розумієш?
– Що, така серйозна жінка? – запитав Віктор.
– Ну, взагалі-то, серйозна, – погодився Ігор. – Із тих, хто не любить, щоб проти неї патякали.
– Нє, мужики… Я з вами не згідний, – верз далі Андрій, – але на рахунок Інки – согласний. Вогонь-баба…
– Ще б… сам Бог велів… – сказав Ігор.
– Чому? – не зрозумів Віктор.
– А вона – мент… У дитячій кімнаті міліції працює, майор, до речі.
– Нормально, – погодився Віктор, думаючи про своє.
* * *
Хлопці сиділи на бордюрі тротуару й розглядали «круту тачку». Дискусія щодо старої «бехи» розгорілася не на жарт. Вони викрикували свої аргументи, намагаючись «підкріпити» їх потиличниками. Щодва-три слова лунало оте завзяте хлопчаче «спорим?».
Це було покоління, що зростало вже не на «Чебурашках» та «Ну, постривай», а на американській навалі багатосерійних «мультяшок», герої та образи яких наче навмисно були зроблені такими, щоб лякати дітлахів – оті однотипні, наче клоновані, пузаті малюки з жахливими ротами та зубами, від яких жахався навіть дорослий пересічний українець. Хоча, напевно, практичні американці у чомусь і праві, адаптуючи таким чином молоде покоління до всього справді жахливого, що існує в реальному житті, поступово.
Тому, напевно, оце саме покоління, що зійшлося у смертельній суперечці навколо «БМВ» з тимчасовими номерами, знало й добре орієнтувалося в таких речах як «бакси», рекет, курси валют, ринки, фірми й таке інше. Звісно, адже країна, в якій вони жили, давно вступила в нову для себе епоху, де все, абсолютно все, вимірювалося єдиним еквівалентом – грошима.