Текст книги "Переможець отримає все"

Автор книги: Олексій Волков

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 28 страниц)

Усе відбувалося швидко. Випад штик-ножа майор відбив однією ногою й одразу ж Віктор піймав удар другою в живіт. Коли ж він перевертався на коліна, відсапуючись та намацуючи на землі зброю, Варданян насідав на майора, відчайдушно вимахуючи ножем. Мить – і рука нападника потрапила в захват, але той був також дужим хлопцем, і вони зчепилися, а Віктор уже летів уперед, готовий «проштрикнути» майора, який зайняв доволі невигідну позицію, і руки якого були зайняті боротьбою з «арою». Яким же було його здивування, коли власні очі побачили, що штик-ніж б’є у спину того самого Варданяна, яка, він сам не зрозумів коли, з'явилася перед ним замість живота Горових.

Нещасний скрикнув, і майору вже не довелося застосовувати проти нього якогось хитромудрого прийому, лише відштовхнути. І вмить перехопив ствол автомата – тепер уже рукою. Віктор отримав удар знову в живіт, а потім просто в обличчя. В очах потемніло.

Він підводився повільно й чомусь ніяк не міг намацати автомата. Нарешті вдалося й це. Схоже, майор здивувався, побачивши його нову спробу. А збоку, стогнучи, навколішки стояв Варданян, і хлопці, задерши тільняшку, розглядали його спину. Невдалих спроб було ще дві, й після обох Віктор насилу знаходив у витоптаній траві свою дерев’яну зброю, а Горових стояв з таким виразом, що йому ця впертість починає набридати. Але наступна спроба здивувала всіх. Зробивши кілька рублених рухів штик-ножем, Віктор навмисно легко «подарував» майорові ствол автомата і, коли той перехопив зброю, миттєво, не чекаючи удару у відповідь, сам стрибнув ногами в його живіт. Те, що власна нога кудись таки влучила, він ще встиг відчути, а потім… Віктор не пам’ятав, що сталося потім. Його ляскали по щоках, і, сівши нарешті, він розглянувся довкола. Хлопця оточували чужі ноги. Перекинувшись навколішки, Віктор поповз до автомата, шукаючи очима Горових.

– Рядовий Середа! – прозвучало зовсім поруч. – Віддати зброю!

Це належало виконувати, і Віктор механічно тицьнув автомат тому, хто стояв найближче. Потім йому дозволили сісти. А за кілька хвилин наказали підійти.

– Ну що, орле, – запитав майор, надягаючи спортивну куртку. – Ще не розхотів? Тут щодня так.

– Дух! – встряг несподівано збоку Варданян, який і досі зігнутий, стогнав поруч, – кажи «ні»! Я тебе замучу! Кажи краще «ні»! Дух, зразу попереджаю – я тебе замордую! Будеш бачити!

А навколо всі, не виключаючи й майора, лише гиготіли.

– Один уже грозився, – сказав Віктор, не дивлячись на нього.

– І що? – з інтересом запитав майор.

– Служить… – Віктор знизав плечима.

– Живий? – уточнив хтось із хлопців, не приховуючи насмішки.

– Так точно, – відповів Віктор, – але труси пере сам. Можете перевірити. Сержант Карпов.

Усі знову загиготіли, підколюючи Варданяна, який продовжував сипати погрозами.

– Гаразд, – сказав майор. – Завтра – в іншу роту. Оце буде твій начальник, – він тицьнув пальцем в одного з хлопців, не Варданяна. – Будеш під його керівництвом засвоювати одну важливу військову професію. Здається, в тебе до неї хист. Запитання? Гуляй, орле.

Те, що десантник – орел лише п’ять хвилин, а решту часу – тяглова коняка, Віктор уже знав. Цю мудрість, народжену якось «батьком» радянських ВДВ генералом Мериловим, їм почали тлумачити одразу, з перших днів служби. Але у «спецзагоні» майора Горових її правдивість підтверджувалася найбільшою мірою. Насамперед це була важка праця, над собою зокрема.

У підрозділі Горових усе було серйозно. Тут, окрім потреби важко працювати, належало ще й не ловити ґав. Тому проміжків часу, коли ім'я Зоряни такою собі абстрактною хмаркою нависало над ним, стало менше. Якщо ж бути точним, у повсякденному житті цих моментів тепер було лише два – коротка мить, коли розплющувалися очі при команді «підйом» і трохи довша, коли після відбою очі заплющувалися і зморена свідомість мала в розпорядженні ще кілька секунд. Усе. Поринати в «медитацію», як бувало раніше за будь-якої паузи, тут не дозволялося. Любителя замріятися міг підстерігати якийсь доволі жорстокий жарт, наприклад, «вибивання землі з-під ніг», після яких мрійлива натура швидко трансформувалася, а на тілі залишалися сліди. На такі випадки в підрозділі існувало безвідмовне й лаконічне пояснення: «з навчальною метою».

Відставання фізичних кондицій Віктор ліквідував доволі швидко, навіть сам дивувався. А бойовий дух «фазана», яким він уже встиг стати, і доти завжди перебував на належному рівні. Під час «розваг» майора він найдовше вишукував у траві вибиту з рук зброю, а товариші починали зітхати – ну все, мовляв, цей уже вчепився, наче бульдог… Хоча, на бульдога він був схожим хіба що хваткою. Тіло ж за неповний рік служби стало стрімким, жилавим та витривалим. Ось тільки руде ластовиння на плечах, тепер уже широких та дужих, нікуди не поділося, хіба що засмагло.

Дослужував свій термін Варданян. Вірмен, у якого залишився «автограф» на спині у вигляді неправильної форми рубця, своїх погроз так і не виконав – про таке в підрозділі Горових не було коли думати. Хоча можливості гаркнути на Віктора він не пропускав. Він же й уперше продемонстрував, що таке «вибивання землі», але це не була особиста помста. А за тиждень, коли Варданян мав «дембельнутися», відбулася доволі дивна подія.

Це сталося увечері, коли Віктор вже розстелив ліжко і збирався «вимкнутися». День забрав багато сил. Підійшовши до нього, Варданян поклав руку на плече і мовив, як завжди з жахливим вірменським акцентом:

– Ідом, хахол, атдам тебе за штик. Через неделу дембел.

Не кажучи ні слова, Віктор рушив за ним до вмивальної кімнати. Там уже стояли два стільці, на яких було розкладене «приладдя майстра», що мало перейти комусь у спадщину. Отож, ішлося не про бійку.

– Я не хочу, – сказав Віктор. – Мені не треба.

– Как, не треба? – здивувався вірмен. – На, гляди! – він задер тільняшку без рукавів, – ти мне след зделал? Очен некрасивий, бездарний! Я тебе лучший сделаю! Будеш помнит Рафіка Варданяна. Самий лучший, какой я делал! Паследній мой картина! Ти пасматри на себя – савсем рижий! Как на дембел пайдош? Девки смеятса будут! На, вон, зеркало, сматри!

Цей аргумент, схоже, досяг мети, бо Віктор подумав кілька секунд,і сказав:

– Гаразд, роби, – і сів на стілець.

Останній шедевр Варданяна робився упродовж п’яти вечорів, а точніше – ночей. Вікторове плече пекло вогнем. Від служби для виконання таких «художеств» ніхто не звільняв.

Якось увечері, коли майор Горових був у доброму настрої й Віктор відвозив його на «газику» до будинку, де жили офіцери, Віктор звернувся до нього:

– Товаріщ майор, р-шитє обратіться?

– Валяй, Середа, – дозволив той.

І Віктор запитав, посилаючись на те, що підходить до завершення рік служби, яка перспектива потрапити до Афгану. На це Горових лише посміявся й пояснив, що виведення радянських військ з Афганістану – це вже вирішена справа і що воно вже триває. А побачивши розпач на обличчі бійця, пообіцяв:

– Я тобі тут Афган влаштую, – при цьому поляскав його по плечі.

Отже, відтепер Віктор знав, що надіям його не судиться здійснитись. І всі ці труднощі були максимумом, на що доводилося сподіватись. Чергове знущання долі. Вона знову ухилилася від прямого протистояння, залишаючись і далі недосяжною для його гніву. Вона не схотіла втілитися в бородатого душмана, якого існувала перспектива вразити, маючи в руках зброю. Байдуже, що для цього довелося прикрити цілу військову кампанію, яка тривала багато років. Їй наче весь час потрібно було тримати його, Віктора, на такій відстані, щоб можна було знущатися з нього, в той час як сам він міг лише шкіритися і клацати зубами.

Татуювання вийшло на славу, принаймні, так вважали всі. Задоволеним був і сам художник. А Віктор лише другого дня дозволив собі глянути у дзеркало. На нього вишкірилася морда леопарда з написом «LITUA», що півколом розташовувався під ним. Картинка займала все плече, яке на цей час, як виявилося, мало солідний розмір та непогану форму. Він стояв з голим торсом сам-один перед дзеркалом у пустій вмивальній кімнаті. Засмаглого ластовиння справді майже не було видно. Грудна клітка його набула трикутної форми, звужуючись донизу, до вузької талії, на якій «клітинками» спереду проступали м’язи черевного пресу. А грудні м’язи виглядали не гірше, ніж в якогось там кіногероя, що запам’ятався ще з дитячих часів. І зараз, дивлячись на себе, він усвідомлював власне перетворення гидкого каченяти на сильного та гарного птаха. Від наступної думки хлопець аж зазіпав ротом – в очах потемніло. Невже вона відмовилася б від такого? Віктор згадав самого себе колишнього – закомплексованого непоказного хирлявого хлопця, який насмілився пропонувати себе найгарнішій жінці. Чого ж ти хотів? На що сподівався? От якби зараз…

Зараз уже було пізно. Ще один вихиляс клятої планиди. Він був наче той леопард на плечі – шкіритися й лякати – скільки завгодно. Щось вдіяти – ніколи. Адже ти лише картинка.

Цього дня стрибав увесь батальон. Літаки йшли низько, трохи вище від рівня купчастих хмар. Звідси, з літака, вже було видно яскравий сонячний диск, який цієї ранньої години там, на землі, ще не піднявся над обрієм. Вони вивалювалися в повітря швидко та стрімко, зникаючи у хмарах, під якими була земля.

Вітер ударив в обличчя, забиваючись першої миті в ніс та під повіки. Розправивши руки, наче крила, Віктор летів назустріч хмарам, автоматично відбиваючи у свідомості оте «п'ятсот двадцять один, п’ятсот двадцять два, п'ятсот двадцять три…». Завжди в таких випадках секунди рахувалися самі, рука висмикувала кільце в потрібну мить, а очі, ніби запрограмовано, фіксували те, що відбувалося внизу, не маючи навіть гадки насолоджуватися картинами земних ландшафтів, що виростали назустріч.

Те, що він побачив зараз, було несподіваним і збивало з пантелику. Хмари затягувалися у білу вату, й там, явно видима, утворювалася «воронка» з золотистим сяйвом, що, здавалося, манила до себе. І руки його наче самі прийняли відповідне положення, спрямовуючи тіло в неї. Що це? Може, ця сама Доля? Чомусь впевненість, що йому потрібно туди, виникла миттєво, сама собою, і зараз він повинен був увігнатися в оте золотисте сяйво. Що там?

Що було там, побачити не вдавалося, тому що дивовижна «воронка» не давала в себе заскочити. Вона наближалася, але, складалося враження, також рухалася вниз, до поверхні. Відстань з нею скорочувалася, але це – він не знав, що це було, воно не хотіло його приймати. А наступна думка виявилася жахливою – він утратив лік секунд! Здавалося, давно вже мало відбутися приземлення. А він усе летів і летів, набираючи швидкість. Майнуло, що ця «воронка» є воротами, входом крізь земну поверхню кудись углиб, і поверхня ця давно вже залишилася зверху, над головою… Ось вона, доля.

Напевно, руки самі зрозуміли, що простір цей не є абстрактний та нескінчений, і самі видерли кільце. І одразу його смикнуло догори зі страшною силою – здавалося, порвуться всі зв’зки, а наступної миті він побачив землю просто перед очима. Ноги автоматично прийняли її, а після цього був удар, який відчуло все тіло відразу. Щось оберталося й перекручувалось у голові. Лише коли на зубах захрустів пісок, Віктор усвідомив, що немає більше ніякої «воронки». Він мляво перекинувся на спину. Чомусь не відчувалися губи, наче це вони прийняли на себе основний удар. Він лежав довго, аж поки до його слуху почали доходити вигуки тих, хто приземлився поруч, і які свідчили, що парашутист розбився.

Але руки й ноги рухалися, отже, все-таки не розбився. Напевно, з боку його падіння з розкриттям парашута перед самою землею виглядало жахливо. Не звертаючи ні на кого уваги, Віктор став на тремтячих ногах і почав збирати парашут. У вухах дзвеніло. А потім пішов туди, куди давно вже рухалися всі.

Картина вражала. На полі серед натовпу стояв санітарний УАЗ і двоє санітарів щось збирали, точніше – виколупували з землі. І воно було взуте в солдатський чобіт, а за ним тяглося ще щось. Усе це складалося в санітарну машину. Отже, розбився не він, а те, що довелося зараз бачити, було вже закінченням. Потім він чутиме розмови та розповіді перших очевидців про те, як з землі витягали глибоко застромлені в неї стегнові кістки, що прошили довгими уламками форму й навіть халяву одного з чобіт невдахи. Боєць був з молодих – рядовий Попов, якого Віктор узагалі не знав.

Відчуття, що це мав бути він, переслідувало постійно. Йому знову вдалося якимось дивом не потрапити в налаштовану пастку. «Погрався» б з цією незрозумілою «воронкою» ще секунду – так вишкрібали б його. Врятувало невідомо що. Це наче зробили за нього. Наче навмисно підставили потім іншого хлопця, щоб продемонструвати йому, Віктору, наглядно та жорстоко: гляди, що мало статися з тобою.

Віктор сидів на траві в кутку спортмайданчика під деревами. Давно не траплялося такого, щоб бути так відданому самому собі. Давно не доводилося порпатися у власних думках. І тут, де ще зберігалася ранішня прохолода й навіть співали птахи, несподівано відчулася якась не те що зміна… Ні, просто з'явилося щось нове, таке, чого не було раніше. Раніше він не звертав уваги на сонце, що заплутувалося променями в гілках, не оцінював ранішньої прохолоди та дотику шерехатої кори стовбура дерева об щоку. Не сприймав приємних дотиків соковитої трави об долоні. Звісно, адже навколо не існувало нічого, окрім такого поняття, як «Зоряна». Що ж було дивуватися?

Зоряна не зникла й зараз. Більше того – він знову усвідомив, що це не просто слово, від якого неможливо відокремитися, а, як і раніше, – частина життя. Зоряна не поділася нікуди. Просто зараз він зрозумів, що в навколишньому світі існує ще щось. Не те щоб варте уваги… Просто ще щось, окрім неї.

Роту підняли по тривозі. П’ять хвилин тому прибалти обстріляли одночасно три блокпости, що розташовувалися у різних напрямках від військової частини. І о п'ятій-нуль три опергрупи на трьох БТР-ах виїхали з воріт частини. Це була заздалегідь спланована акція місцевих повстанців. А потім поступив сигнал для «спецзагону». І, похапавши автомати, будучи давно вже в повній екіпіровці, за кілька секунд вони стояли на плацу.

– Ти, ти й ти, – вказав капітан Полунін, – в машину!

Серед обраних виявився й Віктор. Машиною, на яку вказав капітан, був тренувальний УАЗ Горових, господар якого перебував зараз у БТР-і разом із опергрупою, що вже мала б під’їжджати до блокпоста, який стояв під Каунасом. Віктор за звичкою зайняв місце за кермом машини, але сам Полунін, за мить підбігши до водійських дверцят, кинув коротко:

– Я вестиму.

Миттєво Віктор перескочив на сусіднє сидіння й машина рвонула з місця.

– Що там, трш-капітан? – спробував «розвідати» ситуацію Валя Кірюхін, один з бійців, який сидів позаду.

– Їдемо на Каунас, – тільки й відповів Полунін.

Це означало, що сталося ще щось, про що їм не належало запитувати. Але дістатися до блок-поста хлопцям не судилося.

– Їті-твою мать… – мимоволі вирвалося в капітана, коли УАЗ опинився на підйомі й усі вони майже одночасно побачили внизу БТР, що стояв носом з дороги вниз, запханий передньою частиною в якусь баюру. «Задниця» його була високо піднятою – так, що останні колеса навіть не торкалися узбіччя. З машини валив дим, а навколо лунали автоматні черги. І щойно вони усвідомили, що сталося, розлетілося на дріб’язки скло УАЗа, й машину, закинувши, знесло з дороги і, стусонувши об щось, перекинуло на бік.

Першої миті Віктор утратив орієнтацію, вдарившись об щось головою, й насилу прокрутився у бронежилеті, розвертаючи тіло в тісній кабіні. Вибивши ліктем залишки переднього скла, автоматом уперед він випхався назовні, й озирнувся навколо. Там, унизу, продовжували лунати черги та одиночні постріли, а тут не було начебто нікого. У перекинутій машині чувся рух та чийсь стогін. Тут якраз переривався ліс і до найближчих дерев було метрів сто, не менше. Стріляли по них, очевидно, впритул з купки кущів, що стояли попри саму дорогу й тепер залишилися позаду. Там уже нікого не було.

Другим з машини виліз Кірюхін, тягнучи за собою за плечі капітана, який ніяк не хотів йому при цьому допомагати. Червона пляма розпливалася по його грудях. Куля з АКМ-у пробила бронежилет, або ж потрапила акурат по його верхньому краю. Отакої. Виявляється, капітан сам вирішив свою долю, кинувши йому крізь зуби оте «я вестиму». Полуніна витягли, і слідом з'явився Уразбаєв, який ліз крізь вікно, допомагаючи собі лише однією рукою, й голосно стогнав. А внизу продовжували розстрілювати БТР.

Очевидно, на дорозі прибалти заклали міну, яку підірвали, коли БТР минав низину. Пошкоджена вибухом машина злетіла з дороги і влізла носом у глибоку баюру. Лівіше від дороги, метрів за тридцять, виростала догори будівля старого млина з вузенькими вікнами, що чорніли, наче бійниці. Звідти і шкварили по хлопцях, що повилазили з підірваного димлячого БТР-а. А на другому боці дороги, де місцевість ішла різко догори, трохи вище примостилася невелика башта без вікон – пам’ятка старовини. І з неї також вівся вогонь по пошкодженому БТР-у. А хлопці, які залишилися живими, разом із Горових мали зараз лежати під дном машини, ховаючись за колеса від перехресного вогню. Поодинокі машини, що їхали по дорозі у цей ранній час, заздалегідь зупинялися, зачувши стрілянину.

Їм не було куди подітися. Кожного, хто ризикнув би відійти від БТР-а, чекав прицільний вогонь з близької відстані з обох будівель одразу. А наважитися на атаку в якийсь один бік не міг навіть такий урвиголова, як Горових, – щоб узяти млин, належало переправлятися через річку, а фортецю – з боку дороги туди просто не було як вдертися. І це з хлопцями, які ніколи не бували в бойових діях.

Усе це прокрутилося у голові якось миттєво, коли Віктор побачив, як Кірюхін, щось промовляючи, висаджував на плечі мертве тіло капітана.

– Куди?! – просичав до нього Віктор.

– Капітана треба виносити, – прохрипів той.

– Мертвий капітан! Кинь його! Там наші гинуть!

Але той, хитаючись на ногах, уже йшов у зворотному напрямку, боязко озираючись на кущі з протилежного боку дороги й намагаючись одночасно віддалитися від них. Уразбаєв зараз узагалі був не боєць.

Ось коли він настав, отой довгоочікуваний момент істини, коли Долі вже не було куди подітися від нього при всьому бажанні. Вона й зараз могла скривдити, знищити його, безперечно, проте саме зараз уже не була недосяжною, оскільки вселилася в невідомих озброєних людей, які не збиралися вступатися. Це не Афган, на якому ще нещодавно зациклювалося його світосприйняття, але хіба не байдуже? У руках був АКС з повним боєкомплектом, а шлях його несподівано повертався так, як мріялося упродовж майже двох останніх років. І існувала єдина деталь, що втручалася у події небажаним чином, намагаючись внести корективи. Нею були хлопці, його товариші, які, можливо, гинули зараз під черевом БТР-а, і життя яких напряму залежало від того, як зуміє він розібратися з власною долею.

Віктор проповз дорожнє асфальтове покриття й кинувся в кущі. Можливо, той, хто кількома хвилинами раніше стріляв по їхньому УАЗу й зараз стоїть десь тут, заховавшись за дерево… Але тоді загинуть хлопці. І він мчав, роблячи зигзаги між грубими деревами й підминаючи під себе дрібні кущі, не чуючи жодних пострілів. Віктор не міг знати, що чергу по машині випустив хлопець, підліток, руки якого насилу втримували танцюючий у них АКМ, і який, кинувшись після цього в ліс через дорогу, сам не знав, напевно, де зараз перебуває.

А Віктор продовжував мчати лісом, огинаючи дугою чималу його ділянку, намагаючись вийти точно в тил споруді, що з давніх-давен вростала в пагорб біля краю дороги. Продираючись крізь гущавину, на якийсь час він утратив орієнтацію й вискочив з неї просто навпроти округлої стіни, до якої залишалося якихось тридцять-сорок метрів, і в якій зяяв нерівний отвір на зразок дверей.

Людське обличчя визирнуло з-за каменя, і одномоментно Віктор побачив ствол чогось довгого, що піднімався в його напрямку. Вона не схотіла обирати тіло з бородою, вдягнуте в чалму, ота його підла примхлива Доля. І він продовжував мчати вперед, намагаючись утримати в одному, єдино правильному положенні свій АКС, що неймовірно смикався, випльовуючи жовті гільзи.

У нього нічого не потрапляло, і Віктор не міг би згадати миті, коли почув спрямовані в себе постріли, хоча підсвідоме очікування часу, коли буде уражений востаннє, існувало у ньому. Усе відбувалося на одному диханні, коли, продовжуючи зустрічати ногами землю, переклавши автомат у ліву руку й видерши чеку з гранати, він кидав її у той самий отвір.

Вибух пролунав за мить до того, як сам він заскакував у широкий кам'яний вхід, щиро позначений різнобарвними написами численних туристів. Очі заплющилися самі собою, коли різонуло по щоках гарячою хвилею від розриву гранати, що вибухнула десь усередині. А він уже стрибав у цей палаючий кам’яний простір. Напіврозвалені кілька сходинок ішли донизу, і в єдиному приміщенні башти було троє людей – один сидів під стіною спиною до неї поруч із вузькою бійницею. Чомусь саме він закарбувався в пам’яті першим. Хлопець був ще живим, але вже дивився в нікуди широко розплющеними нерухомими очима. Інший поруч із ним намагався пересмикнути затвор автомата однією рукою. Друга якимось дрантям висіла вздовж тіла. А третій…

Ось це й була вона… Ота сама Доля. Кров текла по його скроні, а автомат був спрямований у груди Віктору. Ось, коли. Наостанок майнуло усвідомлення, що палець власної правої руки стискає спусковий гачок, проте АКС наче занімів. Давай…

Але постріл не пролунав. Натомість ворог несподівано відкинув свій автомат, також розряджений, і схопив до рук лома, що стояв поруч, прихилений до стіни. Вона не хотіла завершувати цю виставу під назвою «його життя», продовжуючи знущатися.

Лом, яким, очевидно, пробивали бійниці, готуючи напад, піднявся догори, й Віктор, миттєво перехопивши автомат поперек, устиг відхилити його стволом цей потужний удар, так, що важке залізо лише ковзнуло по його правому плечі, сам розвертаючись завченим рухом і спрямовуючи приклад в обличчя ворога. Удар прийшовся в бік обличчя й виявився чутливішим для того, хто зараз претендував бути втіленням провидіння. Лом упав на каміння, й наступний щирий удар просто в чоло завалив його навзнаки. А другий, той, хто був справа, таки викрутився з нелегким завданням і, вперши АКМ стволом у кам'яну підлогу, притиснувши приклад грудьми, все-таки пересмикнув неслухняний затвор, і здорова рука його тепер піднімала зброю на ворога, який вдерся до їхнього сховища так несподівано. Крок назустріч був миттєвим, і нога сама відбила набік ствол автомата, який так і не встиг піднятися на рівень його грудей. Коротка черга сіканула по стінах. А наступний рух стався, наче запрограмований, і штик-ніж АКС-а зник у грудях пораненого хлопця. Не було відчуття, що гострий блискучий метал долає якусь перешкоду з людського тіла. Просто руки відчули струс, коли ствол автомата з розгону вперся у груди хлопця. Для власних очей це виглядало дико й несподівано. Той не впав, лише відступив на крок назад, так і не випустивши єдиною діючою рукою автомата. Очі його також дивилися на Віктора. Це був ворог, ще здатний стріляти. А можливо, й у ньому знову примарилася ота сама Доля, тому, зробивши ще один крок уперед, Віктор вразив його тим самим штик-ножем тепер уже по шиї. Яскраво-червоний струмінь сиркнув по спаплюжених туристами стінах і відразу перервався, розбризкуючись на всі боки по плечі та грудях ворога. Автомат упав на підлогу, й той, зробивши ще кілька кроків назад, з хрипом осів по стіні.

І відразу ж позаду пролунала коротка автоматна черга, а у вузьке вікно продирався сам Горових. Третій з нападників, той, кого Віктор уздрів першим, уже не сидів, притуляючись до стіни, а лежав під нею, зрізаний пострілами майора. Лише тепер Віктор озирнувся назад. Збоку на сходах розлігся ще один загиблий прибалт – той, чиє обличчя майнуло у проході першим. Так само молодий, напевно, його віку хлопець. Поруч валялася двохствольна мисливська рушниця.

– Де решта? – запитання, що кинув йому Горових, чулося наче десь здалеку.

– Кірюхін поніс капітана Полуніна, Уразбаєв поранений… – відповів він якимось чужим голосом, опускаючись, де стояв, на скривавлене каміння.