Текст книги "Переможець отримає все"

Автор книги: Олексій Волков

сообщить о нарушении

Текущая страница: 16 (всего у книги 28 страниц)

– Не знаю, що там, – відповіла Наталя, – але дуже дякую. Взагалі ти… Я навіть не чекала…

– Ну, годі тобі… – Він легенько взяв її за руку й відчув, що дівчина починає тремтіти, вилізши з теплої машини. – Ого! Біжи, бо зовсім змерзнеш.

– Я вже змерзла…

Тоді він обережно, хоч і дещо незграбно обійняв її за плечі, відчувши знову оту повітряну легкість, що походила від неї. Це було божевіллям – те, що така дівчина існувала і що була вільною. Те, що він за збігом обставин натрапив на неї. І те, що з нею – він сам не розумів, звідки така впевненість – можна було робити, що заманеться. Здалося, що свідомість, усе світосприйняття зараз перекрутилося. Те, що відбувалося в його житті досі, стало якимось маленьким і незначним. Навіть дивно було, що воно могло його так гнітити й мучити. Чому вона не стояла на тій зупинці раніше – оця маленька медичка з напіврозваленої Завадівки? А її тіло, загорнуте в тоненьку блузку, відразу перестало тремтіти в його руках, і лише коробка займала доволі незручне місце, впираючись йому в живіт. Вона й завадила впасти в остаточне шаленство. Те, що в ній лежали гроші, створювало наче якусь перешкоду для нього самого, тому й не наважився навіть поцілувати це застигле в його обіймах жіноче створіння.

– Ну, біжи, – повторив він, – а то мати вже зачекалася. Давай. Побачимося, так?

Вона лише кивнула головою й побігла до хати, притискаючи до себе коробку. Її силует швидко сховала темрява. Стукнула хвіртка, задзвенів собачий ланцюг, а потім у хаті засвітилося ще одне вікно. Тільки після цього завівся мотор «сімки». Її тимчасовий господар знав, що цієї ночі не доведеться сумувати аж до самого дому. Думки не дадуть задрімати за кермом і швидко та непомітно з’їдять довгі кілометри.

Ця машина була не те щоб найкращою з усіх, які він пригнав. Хоча, звісно, й не найгіршою. Салон далеко не нового, але добре збереженого «Рено» був, як на нього, дещо тіснуватим, але зручним та затишним. І їдучи вечірньою трасою, відкинувшись на спинку, він залишався наодинці з добрими та приємними думками.

Що як справді залишити цю машину собі? Звісно, хто-хто, а він міг би для себе пригнати й дещо краще. Але цей «Рено» сподобався Наталці. От був би приємний сюрприз. Він спробував уявити, як вона зрадіє при звістці про те, що кататиметься на ньому постійно. Стримано, скромно й водночас щиро та завзято, від душі. Несподівано стало шкода, що він поїхав так рано, але Наталя просила поквапитися, щоб не гнати в темряві. Вони довго сиділи в машині, хоча можна було спілкуватись і в хаті. Але тут існувала якась особлива атмосфера. Наталчина хата була крайньою у цьому напрямку, і тут ніхто не ходив. А вони слухали музику під гілками похиленої вишні. Він лежав, виставивши ноги через свої дверцята, а голову поклавши їй на коліна. Дівчині дуже подобалася музика, і вона відверто насолоджувалася її звуками, намагаючись іноді підспівувати. Тоді вона забувалася, а Віктор непомітно повертався обличчям донизу, при цьому власне вухо підсувало її спідницю догори, а обличчя торкалося щокою, а потім і очима, носом її гарних колін. Вона сміялася й намагалась руками розвернути його голову «на місце». Може, це і вдалося б, але вона, очевидно не мала наміру досягти успіху в цій справі. Потім вони цілувалися – на прощання, і Наталя дуже серйозно давала йому настанови щодо спокійної їзди.

Запитання, яке висіло на язиці в нього вже кілька тижнів, і тепер не злетіло з вуст. А годилося б. Віктор сам не розумів, чому досі не спитав про це, хоч і Наталчина відповідь не викликала у нього сумніву. Здавалося, між ними й так усе було зрозуміло. А спитати хотілося, чи не бажала б вона… Словом, як не спитай – суть одна й та сама. Минулого разу думав спитати, чи не бажала б вона завжди бути разом з ним. Ще перед цим – тоді у нього зовсім запаморочилося в голові – чи не могла б вона з ним переспати. Отак і запитав би – і пояснив би, що сходить з глузду, дивлячись на її форми. Це було би навіть оригінально. Не вдалося. Чомусь останнього моменту зупинився. Чому? Вона б почервоніла, подихала глибоко і сказала – «так». І він би залишився ще тоді. Цього не сталося. У нього самого не викликало сумніву, що стосунки ці серйозні. Але… Що це за «але» й чи є воно взагалі? Наче не вистачало чогось логічного… Відвертості? Між ними існує повна довіра. Ліжка, сексу? Можливо. Але принаймні бажання з обох боків аж ніяк не бракувало. Він не пропонував. А Наталка – не могла ж вона сама на нього кидатися. Можливо, у цьому й суть? Наче, ні. Іноді йому здавалося, що вони просто ще не притерлися, не звикли одне до одного. Ще трошки часу, й можна буде вважатися зовсім своїми.

Тоді це станеться завтра. До біса справи. Вона здивується його незапланованому приїзду і, звісно, зрадіє. Усе стане на місця. Відчуття, що власне життя ще можна врятувати, було надзвичайно гострим. Ще б… Зациклившись на Зоряні, зробивши з неї якогось ідола, він мало не загубив його. Щастя, що в тій нещасній Завадівці існувала напіврозвалена зупинка, а сільська медичка Наталка затрималася допізна біля якогось слабого. А він напакувався усякою всячиною і кружляв об’їзними шляхами. Ось вона, доля. Яким непередбаченим іноді буває життя.

Несподівано схотілося розвернутися просто тут, на місці, й повернутися назад. Але він стримався. Віктор згадав, що запросив Наталку до себе. Нехай уже все відбудеться там. Весь завтрашній день він присвятить наведенню порядку й тоді… Хто ж це казав? «Станеться все так, як і має бути, навіть якщо відбудеться навпаки». Чому і звідки пригадалася йому оця невідомо чия надто мудра фраза? Настільки замудра, що важко зрозуміти істинне значення.

Коли «Рено» загальмував біля синьої огорожі, в хаті світилося лише одне віконце. Очевидно, там уже лягали. Кавказець загавкав, відв'язаний на ніч.

– Петро! Петро! – кілька разів гукнув Віктор.

Нарешті двері відчинилися, і на ганок вийшов господар у самій сорочці, що прикривала труси.

– О… ти ще пізніше не міг приїхати? – Візит не викликав у Франкенштейна особливих радощів. – Не знаєш, о якій у мене робота припиняється? А чого це ти такий щасливий?

– Петю, позич молотка здорового, – усміхаючись, попросив Віктор.

– Навіщо? – незворушно запитав той, киваючи головою на «Рено». – Для неї? Віджени назад, там під прес візьмуть, недорого. Ефект досягається за десять секунд, а молотком – тут добу старатися. Понаганяють усякого дрантя, розвалюх, потім ходять по ночах молотки клянчать…

Відчинивши гараж, Франкенштейн вказав рукою на важкий молоток, що валявся в кутку на підлозі.

– Ти більший мав, – нагадав Віктор.

– Та то вже кувалда! – вигукнув Петро. – Її експлуатація дорожче коштуватиме. Он, бери, якщо піднімеш. На хрена тобі?

– Хату поприбирати, – весело відповів Віктор.

– А, ну твою розвалюху хіба що цим прибирати, – по своєму зрозумів Франкенштейн. – Їздять тут, іномарки круті стосами женуть, бабло зашибають, а живуть у землянках… Давно пора.

– Ти правий, – погодився Віктор. – Бувай, завтра віддам.

– Дивись, грижу не зароби, десантуро… – Чулося навздогін. – На, в целофан замотай! Машина-то делікатна…

Франкенштейн старався даремно. Настрій нічного візитера сьогодні не можна було зіпсувати нічим.

Відімкнувши хату, Віктор притулив молота ручкою до канапи й напився води, а потім запалив цигарку й почав готувати каву. Яке спання, коли тут заварюються такі кардинальні справи? «Не відкладай на завтра те, що можна розбити сьогодні», – витлумачив він по-своєму народну мудрість і вирішив вдатися до прибирання просто зараз. Саме прибиранням слід було вважати цю процедуру. Прибиранням барлоги від усякого непотребу, щоб мати змогу привести сюди Наталку. Свою Наталю. Отож, прибиранням і нічим іншим. Звісно, вони не житимуть тут. Тим паче, в неї більша хата і хвора мати. Але зараз це його житло і куди ж іще її запрошувати, як не сюди?

Металеві двері з жахливими колодками, безперечно, псували інтер’єр. Ним оволоділа ейфорія й він начисто забув, що виконували вони ще й функцію охорони деякого цінного приладдя в той час, коли господар бував у від'їзді. Скинувши куртку та сорочку й залишившись лише в тільняшці, Віктор махнув важким інструментом. Молот приємно відтягував руки, але замахнутися в коридорчику особливо не було де. До того ж колодки успішно відкривалися ключами. Удар струсонув, здавалося, всю хату, а від наступного відлетіла верхня колодка. Ще кілька зусиль – і розлетілася нижня. От тепер можна і прибирати. Він штовхнув ногою важкі двері.

…Вона дивилася спокійно і просто, навіть із деяким захопленням, спостерігаючи за тим, як здіймалися після фізичної роботи його груди і здувалися вени на руках, не підозрюючи, що зараз зроблять з нею оці самі руки, нещодавно здатні боронити від будь-кого. А руки поставили інструмент у куток, притуливши до стіни. Щоразу, коли заходив сюди, щоразу, коли дивився на стіну, вдавалося уздріти у цьому гарному та спокійному виразі її обличчя щось нове – залежно від того, на що сам сподівався. Вона завжди слухалася його й відповідала приязню та покірністю, говорячи своїм застиглим поглядом те, чого потребувала душа. Це була підтримка, добре слово, розуміння – все, чого не вистачає нещасній людині.

Тут, у кімнаті, також було тісно, але не настільки, як у коридорі. І він, зав’язавши ґудз на електричному дроті, від чого світильник підтягся до низенької стелі, схопився за ручку, на яку було насаджено важке залізо. Саме з цього належало почати прибирання. Хто ж береться замітати, коли навколо громіздкий мотлох? Відступивши на крок, він широко замахнувся й незручно опустив молот на підлогу. Під стіною на тумбі стояв телевізор з відиком, а з другого боку музичний центр. Це ж зараз каміння летітиме навсебіч. Можна пошкодити. А Наталка полюбляє слухати музику. Шкода…

Чомусь згадка про Наталю, його дівчину, можна сказати – наречену, тут мала якийсь не такий, не звичний, навіть спотворений вигляд. Це було несподіване відчуття, і не знаходячи бажання розбиратися у ньому, Віктор потягнув апаратуру до кухні, плутаючись у дротах. А коли кімната спорожніла, ще й перевернув канапу на бік, пружинами до себе – її б також не годилося псувати.

У кімнаті з'явився робочий простір, проте робочий настрій чомусь зник невідомо куди. І хапнувши за ручку молот, Віктор зрозумів, що інструмент став важчим, тримати його тепер було не так зручно, як тоді, коли збивав з дверей колодки. А цю справу належало зробити не будь-як. Він повернувся до кухні, де вже давно заварилася кава, й налив у чашку чорної рідини з пінкою. Добра кава. Дарма Наталка п'є тільки розчинну.

Він пив навстоячки, маленькими ковточками, не усвідомлюючи, що зараз вони особливо маленькі, менші, аніж завжди. Подовгу смакував кожен із них. Зараз з'явиться і настрій, і наснага. Цей крок назрівав давно. Не вистачало тільки приводу, якогось пускового моменту, щоб припинити оце божевілля, що тривало роками. Оце… збочення. Адже нормальні люди мають спілкуватися з нормальними, живими жінками, а не монументами, кам'яними копіями. Так роблять лише хворі. Багаторічна маячня, варта лише сорому…

Він увійшов до кімнати і, взявши молот обома руками, замахнувся, націлюючись… Куди? Ця думка з’явилася несподівано, коли важка зброя вже набирала розгону. Спрацював стереотип людини, якій доводилося не тільки тримати в руках зброю, а й застосовувати її, спрямовуючи у чиєсь вразливе місце. Три роки його вчили, куди потрібно націлювати удар. І за цей час він таки спробував на практиці, що означає потрапити в «убойне» місце. І зброя, якою вже замахнулися, автоматично потребувала визначення цього місця в мішені.

Господи… де ж у неї убойне місце?!

Зоряна дивилася на нього спокійно й незворушно. І йому здалося, що погляд цей, який завжди дарував йому те, чого хотілося, розуміє його. А її очі ніби підштовхували зробити те, що було йому зараз украй потрібним, щоб урятувати себе. Та він не міг зробити останнього зусилля м'язів, уявляючи, як цей іржавий метал вріжеться зараз у її обличчя… ні, груди… Куди?!

Молот був важенний і поступово тягнув руки донизу. М'язи виснажилися, і він торкнувся підлоги. А Віктор запалив і сів у кутку, усвідомлюючи, як самому здавалося, критично власну дурість. Однаково це належало зробити – не викидати ж кудись за річку, щоб дивилися всі. А як відвалити разом і закопати? Маячня. Він обтер обличчя рукою, випускаючи дим. А вона продовжувала дивитися – жінка, яка наклала печатку нікчемності на все його життя, сама не бажаючи того.

Він мимоволі замилувався зображенням. Ні, не Зоряною – зображенням, майстерно зробленим на матовій поверхні. Витвір мистецтва з абсолютною портретною схожістю. Навіть уже з огляду на це його було важко взяти і знищити. Хоча, чому – навіть? Тільки з огляду на це. Адже тепер у нього немає більше жодних підстав дорожити цією плитою. Хіба що… Хіба що спогад.

І несподівано Віктор зрозумів, чому ніяк не може наважитися. Надто дорогою ціною впродовж усього свідомого життя доводилося за це платити. Щойно йому наче видали рахунок, упродовж років сплачений ним за те, що тепер збирався трощити. Це був жахливий документ, у якому з бухгалтерською точністю вказувалися конкретні дати та розміри сплати. І першим номером у ньому стояла смерть матері.

Віктор, затамувавши подих, переглядав по думки цей перелік, робив це, мабуть, уперше в житті, усвідомлюючи, що й справді є від чого взятися за голову. Усе, що він робив за право на неї, несло шкоду, страждання як не комусь, то собі самому. Давно вже не спливали в його пам'яті пописані туристами стіни маленької башти, по яких розбризкалася кров хлопця, який не впорався вчасно з автоматом. А при згадці про побоїще, яке відбулося багато років тому ось тут, у цій самій кімнаті, майже реально в усьому тілі виникав біль, що мучив багато днів, проведених на лікарняному ліжку.

Цей список мав вигляд такої собі банківської роздруківки, яка наочно демонструвала, скільки «набігло» за роки, упродовж яких він сплачував і сплачував. Як же тепер можна нищити те, за що довелося заплатити таку ціну? Та, водночас, він чітко розумів – якщо не зробить цього просто зараз, то цей «чорний» список поповниться ще одним надбанням – розбитим серцем дівчини на ім’я Наталка. Як же класти їх на вагу? Список був таким важким, а серце таким маленьким. Хоча, чому лише серце? А як же його кохання?

Ось тут і відчулося, що він блідне від цього здогаду. Ось чого не вистачало. Існує ще кохання. Усе свідоме життя оця жінка, зображена в камені, вчила його, що воно таке. Та незважаючи на це, у найвідповідальніший момент він спромігся забути, що кохання – не оте все разом, зібране докупи, що було в них із Наталею. Бідна дівчина не народила в ньому жодної пісні. Те, про що йшлося, зовсім інша річ – своєрідна, не аргументована й не придатна до заміни на щось інше, нехай навіть дуже схоже. Те, що називалося коханням, було тут.

На мить йому уявилася картина, що поставала перед очима доволі часто, особливо раніше. Зоряна, його єдина та неповторна Зоряна стоїть на порозі цієї кімнати й бачить своє зображення. Тільки тепер вона по-справжньому розуміє все. Вона розгублена. Очі її дивляться на нього й говорять, як їй самотньо та важко, як помилялася вона, відштовхуючи його, не розуміючи його почуттів. Що б він робив, як би це трапилося просто зараз? Тоді він забув би все на світі. Геть усе. Усі разом розбиті серця. Бідна Наталка… А якщо це станеться не зараз, а колись пізніше, згодом? Якщо Зоряна прийде за рік, два або… та яка різниця? Тоді її серце вже ніколи не загоїться.

Усе перекрутилося хтозна-як. Річ уже була не в руйнуванні плити з жіночим зображенням. А в зовсім іншому. Молот валявся в кутку, а Віктор сидів, затуливши голову руками, сам у порожній кімнаті, притуливши згорблену спину до обдертої стіни, не бачачи для себе жодного виходу.

Жодного.

Виходу з цієї ситуації справді не існувало. Тому й злякалася Наталка, побачивши важку приреченість у його очах. Спочатку злякалася, а потім відчула, зрозуміла все.

Він не сказав їй «Пробач, люба, нам краще більше не бачитися». І в його поясненнях не фігурувало нічого такого про іншу жінку, плиту на стіні та роки життя, віддані примарній мрії. При всьому бажанні Віктор не зміг би потім пригадати, що плів тоді і які фрази злітали з язика, що погано слухався розуму. Знав лише, що це було нестерпно важко. А наступна ніч виявилася у сто разів важчою за ту, після бою під Каунасом біля старого млина. Перед очима, щойно вони заплющувалися, поставав, наче у мареві, образ дівчини, для якої він щиро бажав найкращого, а натомість…

І ще довго, не даючи заснути, у вухах звучали останні її слова, кинуті на прощання: «Наступного разу, коли зберешся когось покохати, зважай, що кохання і жалість – це різні речі». Вона була права, ця молоденька білява медичка із Завадівки, серце якої йому таки довелося розбити, щоб установити для себе цю нехитру, здавалося б, усім зрозумілу істину. І він усе б віддав, щоб повернутися не куди-небудь, а саме в ту нічну заметіль до похиленої автобусної зупинки, щоб саме тут спрямувати свій шлях в інший бік і не завдавати болю дівчині, яка мерзла під нею того зимового нещасливого вечора.

На жаль, тепер це було неможливо.

XIX

Про те, що світ жорстокий, Віктор пам'ятав завжди. Відтоді, коли став на шлях, який вів у напрямку недосяжної жінки на ім'я Зоряна. Життя в такому світі плекало власну безжальність, інакше годі було сподіватися вистояти. Але, виявляючи щоразу нещадність до когось, Віктор відчував, як десь глибоко у ньому протестує щось забуте, задавлене ним самим. Воно протестувало вперто та наполегливо, коли його штик-ніж простромляв груди озброєного повстанця в литовській фортеці, коли трощив ребра хлопців, які веселилися напідпитку поблизу залізничної станції. Навіть тоді, як сам ледве теплий, чавив пику садиста Карпова – навіть у ті секунди воно не мовчало. Що вже казати про Світлану та Наталку – біля них серце взагалі криком кричало, та Віктор зміг «затулити вуха», продовжуючи збільшувати перелік власних немилосердних вчинків.

І ось зараз він збирався цілком свідомо вдатися до чергової жорстокості щодо іншої людини. Саме цими роздумами була зайнята його голова, коли сидів на пасажирському місці свого «Пассата», прочинивши дверцята і тримаючи на колінах доволі велику картонну коробку. Зараз почувався особливо важко, адже цей вчинок, на який він уже наважився, навіть у власних очах виглядав воістину бузувірським. Ця людина не зробила Віктору нічого поганого, і вся її вина полягала в тому, що знала вона те, що Віктор мав видобути будь-яким шляхом.

Він підвівся раптово й зачинив дверцята. Годі займатися самознущанням. Вовк їсть своїх – хворих та кволих, інакше ослабне сам – з'їдять інші. Люди не повинні так чинити. А що ж робити, коли справді відчуваєш, як хтось нюхає твій слід, облизуючись і вишкіряючи ікла?

«Пассат» блимнув усіма чотирма габаритами, залишаючись позаду. У під'їзді було брудно та темно. Чотири сходинки до першого майданчика. Ось зліва вони неширокою смужкою чисто зароблені бетоном – так зручніше звозити у двір інваліда на кріслі. Двері обшиті дермантином, вісімнадцятий номер. Переклавши коробку під пахву, Віктор натис кнопку дзвінка.

Кроки почулися одразу, і двері відчинила старшого віку жінка, підперезана фартухом. Вона була у своїх буденних турботах, і заклопотане обличчя її висловило зрозуміле запитання.

– Доброго дня, – привітався Віктор. – Пробачте, а тут живе Вітя Калиниченко?

– Тут, – відповіла жінка.

Хто це, мати? Чи, може, та, кого наймають для догляду – щось таке розповідали хлопці. Краще б це не була його мати.

– Нарешті знайшов вас, – промовив Віктор. – Я проїздом. Хлопці тут просили дещо йому передати. – Він красномовно показав коробку. – Ви дозволите? Це особливий подарунок…

Вона знизала плечима. Ні, очевидно, ця жінка не була його матір'ю. Мати б не сказала: «Що йому передавати? Він же нічого не розуміє». Жінка відсторонилася, все-таки підозріло глянувши на гостя. Роззувшись, Віктор, як і був, у куртці, поніс коробку перед собою туди, куди вказувала жінка. Звичайне житло. Не багате, але й не бідують люди. По дорозі зустрілася ще одна жінка, навіть дівчина, вона якраз виходила з кімнати. Віктор привітався й увійшов.

Цю людину він бачив тільки одного разу – кілька років тому, на митниці, коли сталася затримка й довелося простояти там мало не добу. Чомусь запам’ятався оцей східняк з майже козацькими вусами, від яких зараз мало що залишилося. Та й сам він… Обличчя постаріло й змарніло, руки трусилися дрібно, особливо права, постійно. Голова також. Ноги інваліда вкривало простирадло – напевно, змерзав.

– Вітю, привіт.

– Та він однаково нічого не скаже, – промовила збоку жінка. – Бачите, який…

Проте, сказано це було упівголоса, і при цьому вона ще й наблизилася до гостя. Отже, не виключалося, що навіть у такому стані інвалід здатний щось сприймати. Дай-то Боже…

Погляд нещасного не фіксувався на тому, хто прийшов, хоч іноді Віктору здавалося, що людина у кріслі бачить його.

– Вітю, – сказав він, – я тут випадково у вашому місті, проїздом, і хлопці просили тобі передати. На пам'ять…

Він поставив коробку на підлогу, роздер скотч, який заліплював її зверху, і, розкривши картон, запхав туди руки. Тільки б спрацювала система. Сам робив – а який з нього електрик… Палець непомітно клацнув потрібним вимикачем. Увімкнулося. Зараз, за кілька секунд спрацює прилаштоване всередині реле, взяте у майстерні Франкенштейна. Він розігнувся й поставив те, що було в коробці, на стіл.

Просто перед інвалідом стояла гарна, дорога іграшка – модель чорного джипа «Черокі», зроблена майстерно – у неї відчинялися дверцята, крутилося кермо і справжні резинові колеса могли обертатися та їхати. Проте машина стояла нерухомо, наче застигши на узбіччі. А Віктор уже не бачив нічого навколо, окрім обличчя, очей цього нещасного, з якого лише таким чином існувала надія витягти потрібне зізнання.

З ним не відбулося нічого особливого, але погляд очей, що трусилися разом із головою, таки зафіксувався на якийсь час на іграшці. Він дивився на джип і, напевно, бачив його. От тільки чи могла та хвора людина щось розуміти при цьому? Швидше за все, Віктор зарано звинуватив себе в черговій жорстокості.

Тихе клацання десь усередині іграшки почув лише Віктор. Реле спрацювало, і в кабіні застиглої машини загорілося яскраве світло. Ну!

Ця картина виглядала жахливо. Китиці його рук почали несподівано набирати амплітуди. Якщо спочатку вони трусилися дрібно, ледь помітно, то зараз їхнє тремтіння посилювалося з кожною секундою. Вони вже калатали по ручках інвалідного крісла, і той самий процес почався з його головою – вона трусилася, як і груди. Нещасний тремтів геть увесь, і разом з ним калатало та розгойдувалося крісло.

– Вітю, Вітю, що ти! Заспокойся! – Злякано крутилися біля нього обидві. – Вітю, ну що з тобою!

Молодша смикнулася до шафи й намагалася вишпортати з баночки якусь пілюлю. Дати її хворому однак не вдалося – впала на підлогу, а він продовжував розгойдуватися разом із кріслом. Віктор закляк на місці, дивлячись на цей жах, хоч давно б мав уже збагнути, що означала така реакція інваліда. І от, нарешті, коли власний ступор минув і він простяг руки, щоб узяти іграшку зі столу й запхати до коробки, у мить, коли його руки торкнулися зловісного джипа, Калиниченко припинив труситися. Це відбувалося менше секунди – стільки, скільки знадобилося нещасному, щоб набрати повітря до грудей, а потім… це не був крик. Очевидно, кричати він не міг, як і багато чого іншого. Це був звук ні з чим не зрівняний, від якого мороз ішов по шкірі. Обличчя нещасного перекривилося дивним чином. Обом жінкам у ці хвилини було не до гостя, і Віктор, піднявши коробку, рушив геть, бажаючи тепер єдиного – якнайшвидше зникнути звідси. Та на виході з кімнати все ж таки обернувся. Можна було заприсягтися, що Калиниченко цієї миті дивився на нього.

«Пассат» слухняно моргнув, запускаючи в себе тимчасового господаря – жахливу, безжальну людину, якій мав честь дістатися. Ця людина кинула коробку на заднє сидіння й майже одночасно прокрутила ключ, втиснула в підлогу газ та відпустила зчеплення. Майже одночасно. Такого хамства з ним не дозволяв собі ніхто й ніколи, хоч об'їхати свого часу довелося всю Німеччину й не тільки. Бідна машина застогнала й також на мить затрусилася всім кузовом, все-таки «вилазячи» своїм потужним двигуном з цієї несподіваної ситуації.

* * *

Уже кілька діб надворі не було ні вітринки, і вдень, під блакитним, майже літнім небом стояла гарна тепла погода. А от ночі вже стали холодними і перед світанком, коли ще не починало розвиднюватися, на траві збиралася проступати ледь помітна паморозь.

Він прокинувся від того, що змерз. Опалення нової «дев'ятки» розігрілося швидко, і в салоні настало літо, але спати вже не хотілося. Тому, вискочивши надвір, Віктор пробіг кілька кіл кругом автостоянки, розім’явся і зробив холодне розтирання, з задоволенням спостерігаючи, як від власного тіла йде пара. Така пора, така погода хоч-не-хоч створювали гарний настрій. На якийсь час забувалися всі негаразди і просто хотілося жити. З'являлася навіть ілюзія, що він вільний та необтяжений і може робити що заманеться. Хибне уявлення, хоча й приємне. Воно швидко зникало, й тоді на його фоні більшим контрастом проступала реальна картина власного життя.

Сонце ще не вийшло, але смужка неба над обрієм уже стала яскравою, жовто-червонистою. Озеро, яке минала дорога, було величезним, і дальній берег насилу проглядався. Пахло великою водою, намулом, вологим вітром. Навіть у повній тиші тут відчувався м’який, але водночас потужний рух повітря. Віктор брів берегом, залишивши машину на трасі, і з задоволенням вдихав ці запахи. А високо в небі кружляли великі птахи – він не знав, які саме. Їх було небагато, і вони, очевидно збивалися тут у зграї, готуючись до перельоту.

Там, наверху, сонячні промені били їм у груди, відбиваючись металічними відтінками від нерухомо розправлених крил, створюючи якусь особливу велич.

«Дев'ятка» набрала швидкості, й тоді край сонячного диска нарешті виліз з-за обрію. Промені потрапляли в очі, подразнюючи та примружуючи їх так, що довелося вдягти окуляри. Зоряна часто носила темні окуляри. Ще б пак. Адже її очі не були просто апаратом бачення. У них могло втопитися, канути все що завгодно. Тому й належало якось відмежувати їх від навколишнього світу – інакше втопитися ризикувало будь-що, здатне потрапити під їхню владу. І сам він, більше за все на світі бажав би кинутися туди сторчголов, проте якраз для нього ця безодня й була зачиненою. Назавжди.

 
…В них ранком зникає сонце,
А вечір – зникають зорі.
Далекі, мов два віконця,
Бездонні, неначе море…
 

І тримаючи кермо в руках, а дорогу в полі зору, Віктор уже чув не себе – знову інший голос, впевнений та потужний, але на цих рядках тихий та спокійний, у супроводі тільки однієї гітари:

 
В них щухне холодний вітер
І губиться морок ночі.
В них дивляться зранку квіти,
І я туди
хочу…
хочу…
 

Він уже зараз чув, як оце саме «хочу» виходитиме у співака з божевільним ефектом: перше – несміливе, коротке. Зате друге вивертатиметься назовні разом з усім його нутром так, що хлопці тисячних залів також почнуть хотіти – сильно та одночасно, а кожна з густо перемащеного помадою дівоцтва буде впевнена, що цей потрясний «чудак» хоче зараз виключно її. А Лема залишиться стояти на сцені з низько опущеною головою та розставленими пальцями обох долонь над полами висмикнутої поверх джинсів простої сорочки.

І саме цієї миті вступали в дію створені Войтовичем «дива». Простір над підмостками розколювала блискавка, лунав грім, і на неповторного Лему, який застиг під софітами, починала падати справжня «мокра» злива, до якої він піднімав обличчя, і голос співака відразу набирав потужності та об’єму:

 
Та не втопитися мені в твоїх очах,
А в небесах кружля високо
білий птах.
Чому він тут, чого кружляє,
що знайшов?
Я відчуваю,
що по мене ти
прийшов.
 

Концерт в одному місті змінював такий самий в іншому – переповнені зали і стадіони, шалений успіх, щоразу більший. А Віктор у цей час продовжував їхати старими, напам’ять вивченими дорогами, видобуваючи з них – іноді йому здавалося, що саме з них, з кілометрів – слова та звуки, що намотувалися магнітною стрічкою на його розбурхані думки та емоції, стримуючи їх від падіння в цілковитий хаос.

Пісні спромагалися робити подвійну справу. Адже всередині у нього періодично накопичувалося те, що загрожувало прорватися жахливою грозою – не імітованою, як на сцені, а справжньою. І тоді вони виконували функцію громовідводу, рятуючи свого автора від гіршого. А потім, прийшовши до невтомного та винахідливого Войтовича, вже вустами Тараса Леми вони робили другу справу – віддавали жінку, яка принизила його, на загальне користування, кладучи гроші за це до кишені нещасного барда. Увесь цей різнобарвний натовп впадав в екстаз, дотикаючись до Зоряни – адже її частка була в кожній пісні незрівнянного Леми. Нехай вона й далі не знала про це. Нехай і натовп теж не здогадувався, чий образ смакує, обмацуючи та обнюхуючи. Байдуже. Від цього стан речей не ставав інакшим.

Самі ж гроші, які почали регулярно приносити ті самі пісні, практично не мали значення як такі, адже приходили внаслідок другорядної, побічної функції. І взяті в руки, нічим абсолютно не відрізнялися від тих, інших, зароблених торгівлею машинами, ніяк не асоціювалися з фатальною в його житті жінкою на ім'я Зоряна.

Вона увімкнула телевізор і на хвилину присіла перед дзеркалом – впорядкувати себе. Цілісінький день якась колотнеча, хоч і вихідний. На кухні доварювалася вечеря, штани, що вже тиждень чекали черги, нарешті позашивала, а їх маленький власник тихенько підійшов і вмостився скраю на низенькому стільчику поруч із нею, також дивлячись на своє зображення поруч із найгарнішою у світі жінкою – з мамою.

– Чого тобі, маленький?

– Ма, не називай мене «маленький», я вже зовсім не малий.

– Ну, звісно, – промовила вона, знімаючи шпильку й розчісуючи волосся. – Аякже ж… Зовсім дорослий. Навіть мені вже он як допомагаєш. Але… Для мене завжди будеш маленьким.

– Я не хочу.

– А що ж тут поганого?

– Нічого, просто я вже великий.

– Великий, великий… Ну, кажи. Я ж бачу, що ти щось надумав. М-м?

– Та нічого… Ма… А коли ми купимо велик? Вже й літо кінчається. Ти ж казала…

– Казала… – зітхнула вона. – Купимо. Ще трошки. Потерпи. Зате вже одразу кращий купимо, доросліший. Добре?

– Добре…

На екрані одна реклама змінювалася іншою. Можна було би перемкнути, але тут між рекламами часто пускали гарні пісні з відеокліпами, а хотілося просто сісти, простягти ноги й розслабитися. Заспокоїтись і послухати гарну музику. Тому й дивилася саме цей канал.