Текст книги "Зруйновані зорі"

Автор книги: Олег Авраменко

Соавторы: Валентин Авраменко
сообщить о нарушении

Текущая страница: 20 (всего у книги 23 страниц)

34

Керований Вальком „кріт“ рухався порожнім коридором корабля, а промінь його мініатюрного, але потужного прожектора вихоплював із темноти голі металеві стіни зі спеціальними скобами й поручнями, призначеними для пересування в невагомості.

На початку XXIII століття люди ще не вміли створювати штучну ґравітацію, тому яруси на „Експлорері“ були розташовані не вздовж його корпусу, як у сучасних кораблів, а впоперек, щоб при запущеному двигуні підлога знаходилася знизу. Ця обставина з незвички дезорієнтувала нас, уже двічі „кріт“ опинявся в тупику й мусив повертатися назад. Зате ми мали нагоду оглянути частину приміщень корабля й переконалися, що він буквально випатраний зсередини – з нього забрали все, що тільки могли забрати, й залишили хіба що каркас, який не пустили на переплавку, мабуть, із сентиментів. Хоча, можливо, і з чисто практичних міркувань: адже частину обшивки та дюз зняли, а потім, очевидно, налагодили добування й переробку руди на планеті, що обходилося дешевше.

– Боюся, нічого ми тут не знайдемо, – видав песимістичний проґноз Олег. – Вони явно вигребли всю електроніку до останнього кристалика. Дарма я запропонував цю ідею з „кротом“. Ми тільки час марнуємо.

– Не марнуємо, – заперечив Валько. – Сподіваюся, дещо таки залишилося.

– І що ж?

– Зараз подивимось.

„Кріт“ нарешті дістався до головної рубки керування. Її двері були відчинені, тож не довелося пропалювати в них лазером отвір. Відповідно до Олегового проґнозу приміщення було абсолютно порожнім, не залишилося навіть стійок, до яких кріпилися пульти.

Проте Валько нітрохи не засмутився й спрямував „крота“ до лівої від входу стіни.

– Ага! – докумекала я. – Зрозуміло.

– Що зрозуміло? – запитав Олег.

– „Чорні скрині“. Вони вмонтовуються у сам корпус корабля, їх навряд чи стали звідти виколупувати. А в XXIII сторіччі, якщо не помиляюся, вже існували кристалічні модулі пам’яті.

– Не помиляєшся, – підтвердив Валько. – Доступ до даних досить повільний, зате вони можуть зберігатися вічно без жодного енерґетичного підживлення, не те що на орґанічних носіях.

Незабаром „кріт“ знайшов жмуток обривків оптоволоконного кабелю, що стирчали зі стіни, і став перебирати окремі жили в пошуках потрібної.

– Так, ось він. Я не знаю, чи існувало в ті часи правило скидати в „чорні ящики“ записи судового журналу, але… Усе гаразд, нам пощастило. Починаю передачу.

На великому голоґрафічному екрані виникло обличчя доктора Шепарда, ще старіше, ніж на передстартовому знімку, в усякому разі більш виснажене.

– Це останній запис у судовому журналі космічного корабля „Експлорер-13“, – заговорив він навдивовижу звучним і твердим голосом. – Його роблю я, Джеймс Френсіс Шепард, доктор фізичних наук, керівник міжнародної дослідницької експедиції „Ядро-1“. Капітан Кляйн і вся команда корабля, за винятком п’яти інженерів і трьох медиків, які приєдналися до нас, заарештовані. Можливо, дехто з арештованих і поділяє нашу позицію, проте ними керує обов’язок, який велить їм повернутися на батьківщину й повідомити про наше відкриття. А ми не маємо права цього допустити: людство ще не готове прийняти знання, що на багато тисячоліть випереджають сучасний рівень розвитку науки. Люди тільки недавно вийшли в космос, вони роблять лише перші кроки по Ґалактиці, й було б фатальною помилкою піднести їм на тарілочці все, до чого вони так прагнуть, що так жадають пізнати. Це призведе до застою та деградації суспільства, позбавить його будь-якої мотивації до подальшого розвитку, боротьби, пошуку. У наших суперечках капітан Кляйн часто наводив як приклад альвів, які швидко засвоюють усі досягнення земної цивілізації і навіть не думають деградувати. Та аналоґії – небезпечна річ, часто вони грішать хибними висновками. У альвів є ми, люди, а ми ділимося з ними не тільки своїми знаннями, а й проблемами, непізнаними таємницями, нерозкритими загадками. Так, вони дивляться на нас знизу вгору, проте ми для них не всесильні та всезнаючі боги, а лише старші брати по розуму, які можуть багато, але далеко не все. Зовсім інша ситуація зі знаннями, що їх ми отримали тут, на Хейні. Це чисті знання, без суспільства, без культури, що породили їх. Нам ні на кого рівнятися, нікого наздоганяти. Нашим ученим знадобляться століття, щоб розібрати завали цих неземних знань і систематизувати їх, лише тоді ми побачимо світло в кінці тунелю – нові таємниці, нові загадки, нові проблеми, які нам належить розв’язати вже власним розумом. А на той час суспільство остаточно загрузне в гедонізмі й декадентстві. Існуючи на всьому дармовому, отримуючи все готовеньке й не докладаючи до цього анінайменших зусиль, воно позбудеться стимулу до розвитку й самовдосконалення. Та й наступні покоління вчених виродяться, перетворившись із шукачів істини, мислителів і дослідників на одвічних школярів, які старанно пізнають таємниці природи за готовими підручниками.

Шепард зробив паузу, щоб прокашлятися. А Олег пробурмотів:

– Він висловлюється просто як Вейдер. Хоча й говорить анґлійською, але в такій же менторській, повчальній манері, ніби проголошує незаперечні істини.

– Водночас, – вів далі Шепард, – ці знання становлять величезну цінність, аби їх просто знищити. Тому ми ухвалили рішення: залишитися тут і оберігати їх, аж поки людство у своєму розвиткові досягне того рівня, коли зможе сприйняти їх без катастрофічних для себе наслідків. Наша ґрупа надто мала, тому нам доведеться вдатися до клонування. Лише чверть із нас – жінки, тому їхні доньки-клони будуть трійні. Наші клоновані нащадки зможуть дозволити собі два або три природні репродукційні цикли, але не більше. Цього буде достатньо, щоб усунути диспропорцію між чоловіками та жінками. Ми ще не знаємо, що робити з арештованими членами команди. Думку про вбивство ми відкидаємо з етичних міркувань, людське життя для нас священне. Але було б жорстоко приректи їх на довічне ув’язнення – вони не винні в тому, що почуття обов’язку в них переважує здоровий глузд. Утім, на цей рахунок є деякі міркування, однак їхня реалізація вимагає певного часу. – Доктор зробив паузу. – Це, мабуть, усе. Із цієї миті „Експлорер-13“ припиняє своє існування як космічний корабель. А попереду в нас і наших нащадків багато довгих століть напруженої праці.

Коли екран згас, ми цілу хвилину просиділи мовчки. Нарешті Валько вичавив із себе:

– Щоб я здох! Щоб я здох…

За його командою, „кріт“ проник глибше в пам’ять „чорного ящика“ й став передавати записи бортового журналу від самого початку. Попервах ми проглядали їх фраґментарно, вибираючи лише найголовніше.

Відліт. Довгий шлях до центру Ґалактики. Наближення до околиць Ядра – спостереження, дослідження, відкриття. Потім сталася катастрофа: раптовий викид сонячної речовини, поспішна втеча через найближчий канал другого роду і вихід до зорі, віддаленої від Ґалактики більш ніж на сто кілопарсеків.

Шок від такої величезної відстані. Шок від швидкості, з якою летіла зоря. Ходова частина „Експлорера“ була пошкоджена – і просто диво, що ґенератор зміг протягти призначений час у гіперпросторі. Долетів корабель уже на останньому видиху й тепер потребував серйозного ремонту.

Поки тривали ремонтні роботи, вчені займалися дослідженням системи. Це ж бо не жарт – гостя з далекої ґалактики. Особливу увагу привернула друга від зорі планета, за своїми природними умовами дуже схожа на Землю кам’яновугільного періоду.

І тут – приголомшливе відкриття. Під час ґеосканування планетарної кори у нижніх шарах протерозою, під тим місцем, де зараз розташоване єдине на планеті місто, було знайдено великий об’єкт явно штучного походження. Ним виявилася дослідницька станція, залишена на планеті понад два мільярди років тому представниками стародавньої високорозвиненої цивілізації. Незважаючи на прірву часу, що розділяла наші епохи, станція майже не постраждала. Вона продовжувала справно функціонувати й була напхана такими передовими технолоґіями, що навіть не снилися людству. У процесі подальшого вивчення знахідки було встановлено ще один вражаючий факт – творці бази були не просто гуманоїдами й не просто схожими на людей, вони належали до того ж виду homo sapiens і були ґенетично сумісні з нами.

– Господи!.. – приголомшено прошепотів Олег. – Подумати лишень: десь там, далеко, за сотні мільйонів парсеків від нас, живуть такі ж люди, як і ми.

– Навряд чи такі самі, – заперечив Валько. – Якщо вони ще існують, то… Ні, ми просто не в змозі уявити, на кого вони перетворилися за два мільярди років. Адже еволюція не стоїть на місці. – Він мерзлякувато зіщулився. – Особисто я не хотів би з ними зустрітися. Нізащо.

Цієї миті бортовий комп’ютер здійняв тривогу, сповіщаючи про відкриття каналу. На екрані негайно виникло збільшене зображення дром-зони, у центрі якої дедалі яскравіше розгорявся блакитний вогник.

Прилади стеження станції, що охороняла дром-зону, також відреаґували на це: за п’ять кілометрів від щойно виниклої горловини каналу заклубочилася біла хмара, в якій наші детектори тут-таки розпізнали стазис-поле.

– А от і господарі навідалися, – промовив Олег. – Охоронці стародавніх знань…

– Повна боєготовність! – скомандувала я, відводячи корабель від „Експлорера“ і розвертаючи його носом до дром-зони. – Перейти на режим радіомовчання. Приспати „крота“.

– Є радіомовчання, мем, – відзвітував Валько. – „Крота“ приспано.

Як не дивно, в його голосі не вчувалося напруження. Здавалося, він не розумів усієї серйозності ситуації, не розумів, що тепер ми в пастці…

– Ти мав рацію, – сказала я. – Мав рацію, коли пропонував зайнятися станцією. Шкода, що я тебе не послухала. Шкода, що ти не настояв на своєму. Ми мусили це передбачити.

– Я передбачив, – спокійно відповів Валько. – І настояв би на своєму, якби ще раніше не вжив певних заходів. Дивись уважно, зараз буде фокус-покус.

Горловина каналу вже повністю відкрилася, от-от із неї мав виринути корабель, але стазис-поле чомусь не зникало. Невже прибули не господарі системи, а випадкові гості? Ні, це було б надто вже неймовірно.

Між горловиною і хмарою промайнуло щось ледь помітне для ока. Я нічого як слід не роздивилась, та й роздивитися не могла, бо при тій швидкості, з якою дром-зона рухалася відносно зорі, для проходження п’яти кілометрів знадобилося лише чверть секунди.

– Отак! – самовдоволено мовив Валько. – Маєте.

Канал закрився, а хмара почала швидко стискатися. Зменшившись до кілометрового діаметра, вона набула ідеальної сферичної форми й стала повільно дрейфувати до двох таких самих згустків стазис-поля, що висіли у просторі неподалік від станції.

– Згадав! – раптом вигукнув Олег. – Ти поміняв пароль!

Тепер я теж пригадала: перед самим завершенням сеансу нуль-зв’язку було повідомлення „Пароль змінено“, але я, радіючи вимкненню стазис-поля, зовсім не надала цьому значення.

– Валько, ти просто золотце! Як тобі вдалося?

– Та, власне, ніяк. Просто на завершення я надіслав команду змінити пароль. Про всяк випадок. Не думав, що вона спрацює, але станційний комп’ютер послухався мене. Між іншим, Рашель, ти розумієш, що зараз сталося? Ми щойно отримали цілковите відпущення гріхів.

– У якому значенні?

– У найпрямішому. Як ти думаєш, навіщо прилетів сюди той корабель? Ясна річ, щоб забезпечити додатковий захист системи й напевно поміняти пароль. Ми випередили його лише тому, що ніхто не очікував від нас такої спритності. Якби ми вирушили в штаб, там би, безумовно, вивудили з пам’яті комп’ютера згадку про Хейну й знайшли б в енциклопедії пароль. Але тоді було б уже пізно, система стала б недоступною для нас. А так ми, як написано в статуті, проявили розумну ініціативу.

– А Вейдер і компанія, – з усмішкою додав Олег, – пошилися в дурні.

– Істинна правда. Тепер цей наднадійний захист обернувся проти них самих. Якщо вони користуються паролем, то засобів нейтралізації стазис-поля у своєму розпорядженні не мають, а отже, не вміють обходити темпоральну пастку. Щоправда, залишилася одна щілинка, крізь яку вони можуть прослизнути… О, чорт! Я ідіот! Рашель, не роби нічого, не заважай мені. Я зараз.

Відкинувшись на спинку крісла, Валько заплющив очі й занурився в транс. На моєму тактичному дисплеї з’явилося повідомлення:

„Активація нуль-порталу…“

Пройшло секунд двадцять. Нарешті:

„Нуль-портал активовано. Пошук приймача. Зв’язок встановлено. Почато сеанс…“

Через дві хвилини Валько розплющив очі й подивився на мене. У його погляді виразно відчувалося полегшення.

– Ух! Ледве встиг. Угадай, хто летів на тому кораблі?

– І хто ж?

– Наші добрі знайомі, Корейко й Кисельов. Аня, кмітлива дівчина, відразу збагнула, в чому річ, і вчасно телепортувалася на станцію. Сашко трохи спізнився – надіслав запит, а відповіді отримати вже не встиг і разом з кораблем потрапив у стазис.

– А що Аня?

– Центральний комп’ютер упізнав її, та оскільки вона не знала правильного пароля, почав ставити їй тестові запитання. На щастя, вчасно втрутився я, назвав пароль, оголосив Аню порушницею й розпорядився паралізувати її. – Валько трохи істерично розсміявся. – Щось останнім часом їй дуже не щастить з паралізаторами.

35

Після півторагодинного спілкування по нуль-зв’язку з центральним комп’ютером станції Валько визнав свою часткову поразку.

– Не вдається цілком підпорядкувати його, – скрушно повідомив він. – Не те щоб у нього був дуже крутий захист, зовсім ні. З паролем він визнає мене своїм господарем і слухається моїх наказів. Але в ядро системи закладено масу інструкцій і алгоритмів, які мій імплант не розуміє. Тут, на кораблі, вони чітко дотримуються наших стандартів, але станційний комп’ютер не повністю їм відповідає. Щоб розібратися в усьому, потрібно багато часу.

– Отже, ми поки не можемо висадитися на станцію? – запитала я.

– Загалом можемо. Але обережно.

– Звучить не надто обнадійливо. Тоді краще не ризикувати.

– Та ні, ти неправильно зрозуміла. Жодного ризику. Просто… можуть бути сюрпризи.

– От-т, – кивнула я. – Ми ризикуємо нарватися на сюрпризи. Необов’язково приємні. – Я задумалася. – Гаразд, зробимо так. Пристикуємося до станції… Це ж безпечно?

– Цілком. Корабель для станції свій.

– От і гаразд. Ми з Олегом вирушимо на її борт і заберемо звідти Аню, поки вона не прокинулася, а ти залишишся тут і будеш нас прикривати. Простежиш, щоб комп’ютер не шльопнув нас.

– Щоб забрати Аню, не треба нікуди йти. Я наказав доправити її до шлюзу. Ми просто пристикуємось і заберемо.

– Чудово, – сказала я, розпочинаючи маневри по зближенню зі станцією. – Сподіваюся, ти подбав про те, щоб така історія не повторилася? Наступного разу нам може й не пощастити.

– Не турбуйся, я все владнав. Розпорядився заблокувати інформацію про колишніх господарів станції. Тепер комп’ютер вважатиме їх сторонніми й не дозволить телепортуватися.

– А як щодо планети? Там теж повинні бути нуль-портали.

– Так, є. Але всі трансляції здійснюються через станційний портал. Отож не переймайся – шлях для Аниних товаришів відрізаний. До речі, їхнє нове пришестя очікується не скоро.

– Чому ти такий упевнений?

– Бо вони чекатимуть на повернення Ані з Сашком. А я тут запитав станційний комп’ютер, і виявилося, що він добре поінформований про релятивістські ефекти при проходженні каналів. Хейна рухається… Між іншим, я дізнався, що означає слово „хейна“. З мови тієї стародавньої цивілізації воно перекладається як „зоря“.

– Дуже корисна інформація, дякуємо, – кивнула я. – Але ти хотів щось сказати про релятивістські ефекти.

– Відносно нашої Ґалактики Хейна рухається зі швидкістю, що дорівнює майже половині від світлової. Як не дивно на перший погляд, але це призводить до того, що об’єктивний час гіперпереходу збільшується. Насправді ми провели в затяжному стрибку не вісімнадцять з половиною годин, а мало не три доби. Отже, Аню з Сашком чекатимуть іще як мінімум три дні, а може, й усі чотири. І лише потім надішлють наступний корабель – якщо взагалі надішлють. Судячи з даних станційного комп’ютера, Вейдерова команда нечисленна – дев’ятнадцять хлопців і стільки ж дівчат, усі приблизно нашого віку. Тому вони нікого не залишили охороняти свою головну базу – у них кожна людина на рахунку.

– А ти не з’ясував, що сталося з іншими?

– На жаль, жодної конкретної інформації. Просто чотири роки тому списки доступу до всіх систем було змінено, точніше скорочено, – з трьох сотень людей до тридцяти восьми. І більше нічого. Але суть подій зрозуміла: ґрупа клонів-підлітків учинили заколот і встановили контроль над системою Хейни.

– А потім вирішили захопити владу на Новоросії, – додав Олег. – І схоже, їм це вдалося…

Стиковка зі станцією пройшла без проблем. Залишивши Валька в штурманській рубці, щоб він нас страхував, ми з Олегом вирушили до люка й прийняли на борт ґравіплатформу з паралізованою Анею Корейко. На ній була така ж синя форма, як на мені, тільки із зірками в петлицях.

– Контр-адмірал ВКФ Новоросії, – проказав Олег без тіні іронії. – І все це цілком серйозно. Флот справді існує, і тепер ми знаємо, звідки він узявся. А я, сам того не підозрюючи, служив у ньому на посаді командира крила й мав звання капітана другого ранґу. Вейдерова віртуальність не була грою – ми тренувалися керувати справжніми кораблями.

– Боюся, твоє ім’я вже викреслено зі списків особового складу, – зазначила я. – Шкодуєш, що так сталося?

– Я б покривив душею, якби сказав, що ні. Але я ні в чому не каюся. Ми правильно вчинили. Знання й технолоґії стародавньої цивілізації не можуть бути монополією жменьки обраних, вони мають належати всім людям. Якби Вейдер і його соратники відразу вступили в контакт з керівництвом Співдружності, то Новоросія й інші людські планети були б уже вільні.

– Отже, ти не згоден з доктором Шепардом?

– Щось у його словах є. Можливо, для своєї епохи він був беззаперечно правий. Але зараз ситуація змінилася. – Олег на секунду замислився. – Знаєш, буде вкрай несправедливо, якщо Хейною заволодіють Терра-Ґаллія і Земля. Доступ до неї повинні мати всі людські планети, без їхнього поділу на сильних і слабких.

– Ну, щодо цього не переживай, – відповіла я. – Як ти думаєш, хто тут справжній господар становища?

– Звісно, Валько.

– Ото ж бо. А він не ґаллієць і не землянин, він – славонець. Тож про це не турбуйся.

Ми вирішили не приводити Аню до тями, а просто замкнули її в одній із житлових кают у кормовій частині третього ярусу.

– Нехай поспить, – сказала я, коли ми йшли назад по коридору. – А згодом побалакаємо начистоту. Витрусимо з неї, де вони тримають батька й Анн-Марі. Напевно, там, де й своїх старших товаришів.

Несподівано Олег зупинився.

– Не думаю, що твій батько з ними. Здається, я все зрозумів.

– Що зрозумів?

Відповісти він не встиг, оскільки з найближчого інтеркому пролунав Вальковий голос:

– Рашель! Зараз ти мене лаятимеш.

– У чому річ? – запитала я.

– Маленька необережність. Я тут продовжував спілкуватися зі станційним комп’ютером і випадково віддав йому команду перекрити подачу енерґії до двох із трьох стазис-кластерів… Ну, я маю на увазі ті сферичні згустки стазис-поля. І тепер не знаю, що робити, – відновлювати дію поля чи ні.

– От халепа! – вигукнула я й побігла нагору сходами. – Там же можуть бути кораблі чужинців.

– Не думаю, – заперечив Олег, що припустив слідом. – Якщо я правильно здогадався, то ніяких чужинців немає.

Коли ми увірвалися в рубку, Валько вказав на екран бічного огляду. Тепер там виднілася лише одна біляста куля, а на місці двох інших висіли у просторі два великі металеві циліндри зі стикувальними гніздами на торцях. За своєю конструкцією вони нагадували аварійні рятувальні капсули з великих пасажирських кораблів.

– Здається, ці штуковини не становлять для нас загрози, – сказав Валько. – Тому я взяв на себе сміливість не повертати їх у стазис, поки не пораджуся з вами.

– Усе ясно, – мовила я, відчуваючи, як у мені закипає гнів. – Ніякої помилки ти не припускався, еге ж? Ти зробив це свідомо. За моєї відсутності вирішив подивитися, що там. Так?

Валько із вдаваним каяттям кивнув.

– Винен, командире. Я заслуговую на покарання.

– Ти заслуговуєш доброї прочуханки! Не маєш анінайменшого уявлення про дисципліну.

– Хай так. Зате я позбавив нас довгих і безплідних дискусій, відкривати стазис-кластери чи ні. Все одно ми вирішили б їх відкрити.

Олег розчаровано зітхнув.

– А я думав, що першим здогадався…

Я запитливо глянула на нього.

– Про що?

– Про те, що в системі Хейни не було випадкових відвідувачів. Руку дам на відсіч, що в одній із цих капсул перебувають члени команди „Експлорера“, а в іншій – старші товариші Вейдера, Ані й усієї їхньої компанії.

– Саме так, – підтвердив Валько. – Причому перші – наші союзники. А що стосується других, то ми з ними якось упораємося. Сила зараз на нашому боці… До речі, одна з капсул почала потроху рухатися. Вона оснащена малопотужним ґравітаційним рушієм.

– Чорт! Що це означає?

– Думаю, наші друзяки підстрахувалися на випадок своєї загибелі. Вони не хотіли, щоб їхні товариші назавжди залишилися в стазисі, – проґрама комп’ютера передбачала вимкнення поля через сто років і відновлення прав доступу для всіх полонених. Ну а рушій дозволяє їм підійти до станції й зістикуватися з нею. Але переживати нічого – права доступу не відновлено, тож їх перестріляють бортові паралізатори. Зачекаємо?

– Ні, чекати не будемо, – рішуче заявила я. – Якщо в капсули є рушій, то має бути й система зв’язку. Надішли їм попередження, щоб вони зупинилися, інакше ми відкриємо вогонь на знищення.

Валько сперечатися не став.

– Слухаюсь, командире! Надсилаю радіоґраму на всіх доступних частотах.

Через півхвилини капсула почала пригальмовувати.

– Отримано запит на встановлення аудіовізуального зв’язку, – доповів Валько.

– Встановити зв’язок, – віддала я розпорядження, продовжуючи стояти посеред рубки. – Зображення – на головний екран. Камери – на капітана.

– Слухаюсь, мем! Зв’язок встановлено.

На великому екрані з’явилося обличчя Дж. Ф. Шепарда – але в дещо молодшій версії. На вигляд йому було років шістдесят, не більше.

Шепард-клон зміряв мене пильним поглядом, потім подивився трохи вбік – Олег також потрапив у об’єктив відеокамери.

– Хто ви? – пролунав уже знайомий нам звучний голос. – Діти наших бунтівних братів і сестер?

– Ні, сер, – відповіла я. – Ваші брати та сестри лише наші однолітки. А ми прийшли повідомити вам, що ваша місія в системі Хейни закінчилася. Відтепер ті знання, які ви охороняли понад тисячу років, є надбанням цілого людства.