Текст книги "Зруйновані зорі"

Автор книги: Олег Авраменко

Соавторы: Валентин Авраменко
сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 23 страниц)

Стефан: Новоросія

12

Прорив у локальний простір зорі Хорс, навколо якої оберталася планета Новоросія, минув гладесенько-рівнесенько. Альви, зайняті обороною системи від безперервних атак ґаббарів, не стали відволікати на нас великі сили, щойно переконалися, що наше крило[5]5
  Крило – в космічному флоті базове оперативно-тактичне з’єднання з 10-30 легких кораблів; 5-10 крил складають бриґаду.


[Закрыть] є лише черговою розвідувальною місією, а не аванґардом масованого вторгнення земного флоту. Певна річ, погоню за нами відправили, але нам без проблем вдалося від неї відірватися.

Вперше за свою військову кар’єру я брав участь у бойовому завданні не як командир корабля і тому почувався не в своїй тарілці. Для мене було незвично знаходитися в штурманській рубці як гість і лише спостерігати за діями команди, не маючи можливості віддавати наказів.

Утім, капітан другого ранґу Марсильяк, командир десантного крейсера „Каллісто“, добре знав свою справу й уміло керував кораблем. У мене як фахівця було до нього жодних претензій… окрім однієї – що на капітанському містку перебував він, а не я.

Поки ми віддалялися від охопленої бойовими діями дром-зони, я мав нагоду приблизно оцінити сили альвійського флоту, задіяні для оборони системи. Тут волохатики не поскупилися, вони охороняли Новоросію не гірше, ніж столицю своєї Федерації – Альвію. Чого тільки вартийбув перший оборонний ешелон – кораблі, станції та бази, сконцентровані безпосередньо в районі дром-зони. Хоча ми, люди, і перевершуємо решту рас у науково-технічному розвитку, нас усе-таки дуже мало, ми ще не володіємо достатніми ресурсами, щоб здолати таку армаду.

Три інші планети, що перебувають під контролем альвів – Есперансу, Землю Вершиніна й Арран, – ми рано чи пізно відвоюємо. А найпевніше, вони самі ними поступляться – за останніми даними, до початку атаки ґаббарів у цих світах залишалося близько десятка мільйонів людей, які ховалися від депортації в лісах, горах і міських підземних комунікаціях. Зате Новоросію, чиє населення зросло до трьох з половиною мільярдів, альви так просто не віддадуть. Вони вчепляться в неї мертвою хваткою і стоятимуть до кінця. Люди, яких вони тримають заручниками, а це мало не дев’ять відсотків від загальної чисельності всього людства, становлять для них величезну цінність.

„Ні, тут наша звична тактика вже не спрацює,“ – похмуро думав я, спостерігаючи за тим, як серед міріадів зірок на екрані заднього огляду раз по раз спалахували й гасли дрібні жаринки, кожна з яких була черговим ґаббарським або альпійським кораблем. – „Навіть якщо на Новоросії спалахне масове повстання і альвам доведеться перекинути до планети додаткові сили, в дром-зоні все одно залишиться задосить кораблів, щоб відбити будь-яку нашу атаку. Система Хорса нам не до шмиги. Поки що…“

– Противник припинив переслідування, бриґадире, – повідомив мені капітан Марсильяк. – Усі кораблі переходять у режим повного радіомовчання і перемикаються на ґравітаційну тягу. Розрахунковий час до старту десантного шатла – сімнадцять годин.

– Гаразд, – сказав я, підводячись з крісла. – Піду відправлю дітей спати. Нехай добре відпочинуть перед стартом. Якщо виникне позаштатна ситуація, відразу сповістіть мене.

– Обов’язково, бриґадире.

Прямуючи до виходу, я кинув погляд на Анн-Марі, яка продовжувала сидіти на своєму місці. У відповідь вона легенько кивнула, даючи мені зрозуміти, що залишається в рубці. Мабуть, хотіла остаточно переконатися, що ми відірвалися від погоні. Я б і сам залишився, але боявся, що, врешті-решт, не стерплю й почну віддавати накази, а це поставить капітана Марсильяка у вельми незручне становище.

Залишивши рубку, я спустився на четвертий ярус, де розташовувався житловий відсік десантного взводу. Як я й очікував, хлопці та дівчата перебували в кают-компанії, де через великий вмонтований у стіну екран можна було спостерігати за всім, що діялося зовні. Вони обговорювали ситуацію в системі Хорса, але, на відміну від мене, не були налаштовані так песимістично і не вважали, що наші війська не мають жодних шансів захопити її.

Я трохи затримався в коридорі, щоб, залишаючись непоміченим, послухати їхню розмову. Якраз ішлося про можливість застосування ґлюонних бомб, щоб одним махом очистити дром-зону від альвійських військ. Сама по собі ідея була непогана: кожен корабель містить чимало радіоактивних матеріалів – в ядерних боєголовках, в допоміжних атомних реакторах, у самій обшивці, – щоб негайно вибухнути, опинившись у радіусі дії ґлюонної бомби. Ми успішно застосовували цю зброю для знищення не лише ворожих планет, а й космічних баз або великих скупчень кораблів противника. Чотири роки тому, під час другої масштабної операції зі звільнення людських планет, командування вдалося до тактики „ґлюонних пасток“, коли перед справжнім вторгненням проводилися обманні атаки. У систему перекидали застарілі, вже списані на брухт кораблі, керовані комп’ютерами, настроєними на бойовий режим. Чужинці ловилися на цю приманку, стягували в райони прориву значні сили і в результаті наривалися на вибухи ґлюонних бомб.

Особливо ефективно така пастка спрацювала в локальному просторі Цяньсу, де на першому ж етапі вторгнення було знищено понад вісімдесят відсотків дислокованого в дром-зоні флоту п’ятдесятників. На жаль, ми не мали достатньої кількості військ, щоб одночасно атакувати всі людські системи, а чужинці, навчені гірким досвідом, більше не повторювали своїх помилок. Тепер вони рівномірно розосереджували сили по всій дром-зоні, що різко збільшило витрати на оборону цих систем, зате звело до мінімуму наслідки можливого застосування ґлюонних бомб, які при всій своїй руйнівній потужності мали обмежений радіус дії – лише кілька тисяч кілометрів.

Це обмеження носило не технічний, а принциповий характер, обумовлений короткою тривалістю життя випромінених в момент вибуху квазіґлюонів – часток, подібних до звичайних ґлюонів, які, проте, не взаємодіяли між собою, тому безперешкодно поширювалися в просторі зі швидкістю світла, а при поглинанні матерією послаблювали її внутрішньоядерні зв’язки. Квазіґлюони були відкриті понад п’ять століть тому, тоді ж і виникла ідея ґлюонної бомби, але до останнього часу це була лише теоретична розробка, що не мала жодного практичного застосування. Технолоґія створення ґлюонних бомб належала до числа найважливіших таємниць людства, що забезпечували нам перевагу в протистоянні з Чужими. Це була дуже грізна зброя, одна згадка про яку жахала наших ворогів, але навіть вона виявлялась безсилою перед величезними космічними відстанями. У масштабах дром-зони ділянка простору діаметром у кілька тисяч кілометрів – ніщо…

Я продовжував стояти в коридорі, слухаючи розмову. Ні командир взводу, моя донька Рашель, ні її заступник, лейтенант Валько, у цій дискусії участі не брали. Цілком очевидно, що вони чудово все розуміли, але вирішили не заважати своїм підлеглим – мовляв, хай собі посперечаються, адже в суперечках, як відомо, народжується істина.

– Як на мене, усе це дурниці, – пролунав дзвінкий голос, що належав Естер Леві, рудоволосій дівчині із зовнішністю кінозірки. – Треба ж таке вигадати – сегментовані боєголовки! Чужинці не ідіоти, щоб спокійно спостерігати, як ці сегменти розлітатимуться по всій дром-зоні. Вони спалять їх лазерами.

– Таких сегментів має бути дуже багато, – відстоювала свою ідею Хулія Мартінес. – Тисячі. Десятки тисяч…

– А мільйони не слабо? – втрутився хлоп’ячий баритон землянина Станіслава Михайловського. Мимохідь я сам здивувався, як швидко навчився розпізнавати своїх підопічних за голосами. – Потрібно не менше п’яти мільйонів повноцінних ґлюонних зарядів, щоб покрити всю дром-зону. Порахуй сама, Хуліє, це ж елементарні викладки. Естер має рацію – усе це дурниці. Якби ми мали стільки бомб, то давно звільнили б усі людські планети. І не знадобилося б ніяких „килимових бомбардувань“ дром-зон. Ми просто використовували б ці заряди в бою замість звичайних позитронних і термоядерних.

– Справді, – погодилася Естер. – Навіщо кидати бомби в нікуди, якщо кожна з них може підбити ворожий корабель. Була б у нас бодай сотня тисяч ракет з ґлюонними боєголовками, наш флот миттю очистив би цю систему від чужинців. І решту також.

Запала мовчанка, і я, скориставшись паузою, увійшов до кают-компанії. Хлопці та дівчата негайно підхопилися й відсалютували мені. Усі вони були помітно втомлені й схвильовані – давалось взнаки нервове напруження останніх двох годин, коли ми здійснювали прорив через дром-зону та відривалися від переслідування. Рашель мала значно спокійніший вигляд, ніж її підлеглі, зате лейтенант Валько був хворобливо блідий, аж сірий, а під очима залягли темні кола. Однак це не було наслідком недавніх переживань, просто дорогою від Дельти Октанта до Хорса йому перепроґрамували імплант відповідно до новоросійських стандартів, бо інакше він засвітився б під час першого ж проникнення в мережу. Підозрюю, що це була дуже болюча й вкрай неприємна процедура. Бідолашний хлопчисько, що він зробив зі своїм мозком! Я завжди ставився до кіберів із співчуттям і несхваленням, хоча свого часу, ще юнаком, сам мало не наважився на вживлення імпланта заради віртуальних космічних польотів. Контакт із комп’ютером через ментошолом не давав стовідсоткового відчуття реальності, і при всій переконливості створених ним образів усе-таки залишалося відчуття їх ілюзорності. Зате імплант дозволяв повністю відключатися від зовнішнього світу й не просто входити у кіберпростір, а зливатися з ним, ставати його невід’ємною частиною. Добре, що я не піддався цій спокусі…

– Вільно, кадети, – сказав я. – Доводжу до вашого відома, що перший етап операції – прорив у систему Хорса проведено успішно. Кораблі крила перейшли в режим повного радіомовчання і взяли курс на Новоросію. Даю вам п’ятнадцять з половиною годин на відпочинок. Завтра вранці, в нуль-дев’ять три-нуль за бортовим часом ви маєте бути готові до посадки в десантний шатл. А зараз усі вільні.

Попрощавшись, хлопці й дівчата розійшлися по своїх каютах, зі мною залишилися тільки Рашель і Валько, яких я попросив затриматися.

– Так, сер, – промовила донька трохи схвильовано. – Щось сталося?

Після гіпнолінґвістичної корекції її анґлійська вимова зазнала певних змін. Вона залишилася м’якою, але акцент став трохи інакший. З таким самим акцентом говорили й ми з Анн-Марі – будь-який уродженець планети Арран визнав би нас своїми земляками.

– Ні, все гаразд, – відповів я. – Просто ми мусимо дещо обговорити. Ходімо до мене.

Ми пройшли до моєї каюти, і, коли всі розсілися, я сказав:

– Отже, за час польоту ви більш-менш познайомилися зі своїми підлеглими. Чи є у вас до котрогось із них претензії?

– Які саме претензії? – відразу уточнив Валько. – Щодо їх підготовки до завдання чи особисті?

– Особисті. Чи відчуваєте ви до когось бодай слабкий натяк на антипатію, на кого з них ви не змогли б покластися, хто викликає у вас роздратування? Я запитую не з власної ініціативи, а за дорученням адмірала Дюбарі. Він вважає, що ви як командири загону маєте провести остаточний відсів, усунувши слабкі, ненадійні ланки. Це його дослівний вираз. І ще він просив передати, щоб при вирішенні цього питання ви відмовилися від хибного почуття провини за те, що не зуміли налагодити з кимось стосунків. Усі члени вашої команди, безумовно, чудові хлопці й дівчата, але навіть серед найкращих людей нерідко виникають конфлікти. А у вашій ситуації найменша неприязнь до підлеглого може призвести до катастрофічних наслідків. Ви мене розумієте?

– Так, – серйозно кивнула Рашель. – Я розумію.

– Я теж, – відповів Валько й замислився. Потім нерішуче промовив: – Ну… мабуть, я назву Михайловського.

– Чому? – запитав я.

– Він дуже зарозумілий. І різкий. Зверхньо ставиться до товаришів, вважає їх дурнішими від себе. Це… це трохи дратує.

Рашель зиркнула на нього й глузливо осміхнулася:

– А все через те, що він розкритикував ідею Хулії Мартінес? Чому ж тоді ти не забракував Естер, яка висловилася не менш різко? Бо вона красуня і на неї приємно дивитися?

Валькові щоки злегка зашарілися.

– Не в тому річ. Зовсім не в тому. Це лише окремий епізод, але якщо ми заговорили про нього, то Естер просто висловила свою думку, а Станіслав викаблучувався, демонструючи, який він розумний. На кшталт „ви всі недоумки, а я Д’Артаньян“.

– Про що ти?

– Та це так, з одного старого анекдоту. Навіть із стародавнього. І, е-е, не зовсім пристойного. Якось надибав його в мережі, але не зрозумів і став з’ясовувати, хто такі Д’Артаньян, віконт де Бражелон і поручик Ржевський. У результаті прочитав кілька дуже цікавих книжок. Але це вже справи не стосується. Просто часом Михайловський нагадує мені героя з того анекдоту. Він нахапався по вершечках різних знань і за будь-якої нагоди демонструє свою, так би мовити, ерудицію.

– Можна подумати, що ти у нас скромний і сором’язливий, – все так само в’їдливо зазначила моя донька. – Також лізеш зі своїми зауваженнями, коментарями, уточненнями і часто виставляєш співрозмовників цілковитими дурнями.

– Проте я говорю лише про ті речі, про які знаю досконально, – заперечив Валько. – Ніколи не візьмуся з авторитетним виглядом просторікувати про те, що мені відомо тільки з чуток.

– Що правда, то правда, – погодилася Рашель. – І найдивніше, що твоє нахабство, твоя зарозумілість, твої постійні під’юджування нітрохи не дратують мене. А от Станіслав… ну, не те щоб дратував, а… як би це висловитися… Коротше, я б гарненько подумала, перш ніж піти з ним у розвідку. А ще… – Тут вона збентежено потупилася. – Можливо, ви вважатимете це снобізмом, але мене часом дратує його благоговіння перед Космічним Корпусом.

– Не назвав би твоє почуття снобізмом, – зазначив Валько. – Це, до речі, ще один мінус Михайловського. Немає нічого поганого в тому, що він хоче стати космічним піхотинцем, проте раз у раз підкреслювати в присутності інших хлопців і дівчат, які мріють про флот, що саме в піхоті служать найхоробріші, найсильніші, найвитриваліші й узагалі найкрутіші, – це, м’яко кажучи, нетактовно.

– Отже, Михайловський, – підсумував я. Шкода, мені подобався цей хлопець. А втім, мені подобалися всі мої підопічні – командування справді відібрало найкращих.

– Так, – упевнено сказав Валько. – Якби я сам комплектував свою команду, то його б не взяв. А що тепер з ним буде?

– Нічого страшного. Його повернуть в систему Дельти Октанта, візьмуть підписку про нерозголошення й відправлять на одну з наших секретних баз – нібито для спеціальної підготовки. Разом з вашими „дублерами“, а також з тими школярами з різних планет, котрих достроково призвали на службу для замилювання очей, щоб замаскувати вашу ґрупу. Всі вони прискореними темпами закінчать шкільну освіту, пройдуть додаткову підготовку й отримають призначення на дійсну службу з перспективою швидкого здобуття офіцерського чину.

– Оце правильно, – схвалив Валько. – А то я побоювався, що комусь може спасти на думку зібрати інформацію про ці дострокові призови, проаналізувати минуле всіх призовників, їхнє походження і зробити відповідні висновки.

– Можете не хвилюватися, лейтенанте, командування все врахувало. – Я стукнув долонею по підлокітнику крісла. – Гаразд, з Михайловським вирішено. Ще є відводи?

Трохи повагавшись, Рашель назвала ім’я однієї славонської дівчини, Божени Малкович, яка, на її думку, була надто сексуально заклопотана й загравала з усіма хлопцями. Тут Валько не втратив нагоди підковирнути мою доньку, але проти запропонованого нею відводу заперечувати не став. А потім вони вже одностайно забракували одного землянина – їм не подобалася його замкнутість і потаємність.

– Було б у нас більше часу, – пояснила Рашель, – ми б зуміли зійтися з ним, налагодити нормальні стосунки, а так просто не знаємо, чого від нього чекати.

Протягом наступної півгодини ми перебрали решту кадетів, і я переконався, що ні Рашель, ні Валько не мають до них жодних претензій. Адмірал Дюбарі проґнозував двадцять чи навіть двадцять п’ять відсотків відсіву, проте ми вклалися у п’ятнадцять.

Після цього я відпустив обох відпочивати. Валько пішов одразу – його явно хилило на сон, а Рашель затрималася біля дверей каюти, переминаючись з ноги на ногу.

– Сер… – нерішуче почала вона, але я м’яко перебив її:

– Коли ми на самоті, можеш називати мене татом. Поступово входитимемо в роль. – Я всміхнувся і змовницьки їй підморгнув. – Готовий закластися, що це буде неважко.

На доньчинім обличчі виразно відбилося полегшення. Вона підійшла до мене й схилила голову до мого плеча. Я обійняв Рашель і став гладити її біляве волосся.

– Ах, татку, якби ти знав, як важко мені було весь цей тиждень, – поскаржилася вона. – Постійно називати тебе „сер“, а у відповідь чути „мічмане Леблан“… Слава богу, невдовзі все закінчиться.

– Усе тільки розпочнеться, сонечко, – заперечив я. – Атож, нам не доведеться прикидатися, коли гратимемо роль батька й доньки, це трохи полегшить нашу задачу – та водночас і ускладнить її. Наші родинні стосунки можуть зашкодити нам. Чого доброго, ми розслабимося, втратимо пильність і в результаті зірвемо всю операцію.

– Щодо цього не переймайся. З нами буде Анн-Марі, вона вже точно не дозволить нам втратити відчуття реальності. До речі, тату, про наше завдання. Мадам Петі сказала, що ти – один із двох, хто здатний впоратися з ним. Що вона мала на увазі?

Я спохмурнів.

– Пані президент неточно висловилася. Коли ця операція лише планувалася, на її керівника було запропоновано більше сотні кандидатур, серед них і моя. Зрештою залишилося двоє – я і ще одна людина, чийого імені не назвали. Не знаю, що в мені знайшли такого особливого, але факт залишається фактом.

Рашель поцілувала мене й вивільнилася з моїх обіймів.

– Ти просто кокетуєш, тату. Насправді ж ти особливий. Ти найкращий з усіх.

Невдовзі донька, побажавши мені на добраніч, пішла. Боюся, вона не повірила моїм поясненням. Сам я на її місці точно б не повірив…

13

Наступного дня, рівно о пів на десяту ранку за бортовим часом, наша ґрупа зібралася в кают-компанії у повній готовності до посадки в десантний шатл. Усі ми були в одязі, виготовленому на Новоросії; жодних предметів, що могли виказати наше інопланетне походження, у нас не було. Командування врахувало всі дрібниці, аж до спідньої білизни, шкарпеток, наручних годинників, сережок у вухах дівчат і косметики, якою вони користувалися протягом усього польоту.

Я підкликав до себе двох хлопців і дівчину, яких напередодні забракували Рашель з Вальком, наказав їм йти зі мною, а хвилин за двадцять повернувся сам і повідомив:

– Ваші товариші відмовилися від участі в операції. Я бачив, що вони вагаються, поговорив з ними, і вони визнали, що не годяться для такого завдання. – Я зробив паузу й зміряв усіх пильним поглядом. – Хто ще має сумніви? Це ваш останній шанс.

Ніхто з кадетів моєю пропозицією не скористався. Я дивився на рішучі обличчя молодих людей і почувався останнім негідником. Щойно я звинуватив їхніх товаришів у боягузтві, тоді як насправді всі троє були силоміць замкнені в каютах, де скаженіли від люті й кляли мене на всі заставки. Але так було треба…

О десятій п’ятнадцять з’явився пілот шатла, капітан-лейтенант Буало, і провів нас на борт свого човника. Коли ми розсілися в зручних м’яких кріслах, Буало сказав:

– Сподіваюсь, панове, вас попередили, що протягом усього польоту виходити з пасажирського відсіку вам заборонено?

– Так, капітан-лейтенанте, – відповів я. – З цього приводу ми отримали чіткі інструкції. Ніхто з нас, включно зі мною, не має права входити до кабіни пілота або в реакторний відсік. Тож не турбуйтеся.

– А про всяк випадок двері будуть заблоковані, – додав Буало. – Самі розумієте, коммодоре, секретність. Зв’язок із вами я триматиму через інтерком. Також ви зможете спостерігати за ходом польоту на своїх екранах. – І він вказав на стіни обабіч дверей у тамбур. – Великий екран справа – передній огляд. Зліва розташовані кормові й бічні екрани. Думаю, ви розберетеся. Але коли ми увійдемо до атмосфери планети, подачу візуальної інформації буде припинено – ніхто з вас не повинен знати, де ми здійснимо посадку. Крім того…

– Про снодійне нас теж попередили, – нетерпляче перебив я. – Робіть свою справу, капітан-лейтенанте. Успіху вам.

Буало козирнув.

– Дякую, коммодоре. Успіх знадобиться і вам. Щасливої дороги.

Він вийшов із салону, двері люка за ним зачинилися, і з легким гудінням спрацювали блокуючі електромаґнітні замки.

– Ну тепер ми закупорені, як оселедці в банці, – пробурмотів Валько, що сидів поряд із Рашеллю. – Починаємо маринуватися.

Щодо „маринування“ хлопець вірно підмітив. Минуло з півгодини, що розтяглися для нас на цілу вічність, поки, нарешті, ожив інтерком. Голос капітана-лейтенанта Буало пробасив:

– …Увімкнув зв’язок із пасажирським відсіком, а то вони там уже вмирають від нудьги. Повну готовність шатла до старту підтверджую.

– Готовність крейсера до запуску шатла підтверджую, – відповів капітан Марсильяк. – Відстиковка шлюзу.

– Є відстиковка шлюзу.

Пауза.

– Шлюз відстиковано успішно, – відрапортував Буало.

– Тридцятисекундний відлік до припинення зв’язку й переходу в режим стелс.

– Відлік розпочато. Двадцять сім секунд.

– Відкриття анґара – через сорок секунд після припинення зв’язку. Вимкнення ґравізахватів – через двадцять секунд після відкриття анґару. Закриття анґара – через сто двадцять секунд після вимкнення ґравізахватів.

– Ґрафік прийнято. П’ятнадцять секунд до переходу. Бортові системи функціонують нормально.

– Ні пуху ні пера, П’єре, Тома́!

– До біса, капітане… Десять секунд до припинення зв’язку… П’ять, чотири, три, два, один, нуль… Зв’язок припинено. Бортінженере, перехід у режим стелс.

– Є перехід! – озвався напарник Буало, старший лейтенант Нарсежак.

Коротке мовчання. Потім бортінженер доповів:

– Перехід у режим стелс проведений, командире. Енерґоспоживання в нормі. Очікування на відкриття анґара.

– Анґар відкривається. Готовність до запуску рушія.

– Рушій до запуску готовий. Чекаємо вимкнення ґравізахватів.

– Агов, пасажири! – звернувся до нас Буало. – Зараз відшвартовуватимемося від корабля. Задрайте всі ілюмінатори.

– Ага, дуже смішно! – тихо пирхнула Рашель, не оцінивши жарту пілота. Звісно, ніяких ілюмінаторів у шатла, оснащеного технолоґією невидимості для засобів зовнішнього спостереження, бути не могло.

– Ґравізахвати вимкнено, командире.

– Прийнято. Виходимо з анґара.

Нас стало слабко погойдувати. Це означало, що Буало, як і кожен досвідчений пілот, трохи уповільнив реакцію бортових ґравікомпенсаторів, щоб, як то кажуть, відчувати своє судно.

– Шпурнули нас капітально, – резюмував Буало. – Але корекція курсу поки не потрібна. Йдемо за інерцією. Панове пасажири, вам, мабуть, уже набридло наше базікання, тож ми відключаємося, а натомість пропонуємо постежити за польотом. Також не вельми захоплююче видовище, але це тимчасово. Години за дві ґарантую вам пристойну дозу адреналіну.

Інтерком замовк, зате ввімкнулися екрани з такою звичною і такою чарівною для мене панорамою всіяного зорями космосу. На великому екрані переднього огляду нічого, крім зірок, поки видно не було; на одному з бічних сяяв притлумлений фільтрами жовтий диск Хорса, а на іншому виднівся „Каллісто“. Уважно придивившись, можна було розрізнити також рухливі цятки кораблів супроводу.

А от вони точно нас не бачили. Ще напередодні польоту я мав нагоду переговорити з командиром крила, і він сказав мені: „Ці нові стелси справді щось надзвичайне. Вже вчетверте я супроводжую десант, і ще жодного разу нам не вдалося їх помітити. Якщо цю технолоґію вдасться застосувати і до великих кораблів, то чужинцям буде непереливки. Ми громитимемо їх, а вони навіть не розумітимуть, звідки приходить до них смерть…“

До речі, а це ідея! А що як ми вже маємо такі кораблі – і саме їх збираються направити на штурм системи Хорса? Я уявив собі цю картину: не лише шатли й малі судна, а й важкі крейсери-стелси, лінкори-стелси, навіть станції-стелси… Ну годі, розмріявся.

Як і обіцяв капітан-лейтенант, в перші кілька годин нічого захоплюючого не відбувалося. Ми просто летіли крізь безмежну чорноту космосу, тримаючи курс на блідо-блакитну зірочку, яка поступово яскравішала й більшала, поки не перетворилася на маленький півмісяць, – планету Новоросію, мету нашої місії.

– Зверніть увагу, панове, – пролунав з інтеркому голос Буало. – На бічному екрані номер п’ять ви можете бачити патрульний фреґат чужинців. – Червона стрілка вказала на крихітну жаринку між зорями; певна річ, було видно не сам фреґат, а полум’я від його термоядерних двигунів. – Противник перебуває менш ніж у семи тисячах кілометрів від нас, але всі його радари, інфрачервоні датчики, детектори мас та інші засоби зовнішнього спостереження безсилі перед нашим захистом.

Інтерком знову відключився, а Валько задумливо проказав:

– Цікаво, як реаґуватимуть їхні детектори, коли ми почнемо маневрувати на орбіті?

Звичайно, питання було чисто риторичне. Нас усіх це турбувало. Було ясно одне: шатл піде на посадку, використовуючи ґравітаційний двигун. Викликані ним збурення континууму носитимуть винятково локальний характер, на великих відстанях вони майже не відчуваються, особливо при значному скупченні інших кораблів, що теж використовують ґравітацію, проте завжди існує ризик виявлення за вторинними ознаками – спотворення радіопередач або зсув ліній у спектрі видимого випромінювання зірок.

Дедалі частіше на нашому шляху зустрічалися альвійські кораблі, що патрулювали навколопланетний простір, і безпілотні супутники стеження, але жоден із них так і не засік нашої присутності. А коли до Новоросії залишалося близько сорока тисяч кілометрів, ми пройшли недалеко від однієї зі станцій зовнішнього поясу орбітальної оборони – і теж безперешкодно. Проте все це були тільки квіточки, найголовніше чекало на нас попереду.

На висоті від двох до трьох тисяч кілометрів над поверхнею планети ґрупувалися основні сили останнього оборонного ешелону. Простір тут просто кишів бойовими станціями, важкими та легкими кораблями, а також усілякою дрібнотою – від шатлів-винищувачів до орбітальних катерів.

– Ну, зараз почнеться, – сказала Рашель. Обличчя її зблідло, вона закусила нижню губу й міцно вп’ялася пальцями в підлокітники крісла. Інші були схвильовані не менше за неї.

Наче для того, щоб розрядити обстановку (а може, саме для цього), через інтерком до нас звернувся Буало:

– Що ж, ми майже досягли мети. Залишилося тільки прошмигнути повз усі ці суденця й здійснити посадку. До речі, подивіться на екран номер два – там починається невелика заварушка. Десяток недобитих у дром-зоні ґаббарських кораблів намагаються прорватися до планети, щоб пожбурити на неї бомби. Зуб даю – нічого в них не вийде. А нам це тільки допоможе: поки альви накручуватимуть хвости мавпам, ми прослизнемо під самим носом у волохатиків. Тож дивіться й отримуйте задоволення!

Упевнений тон пілота шатла трохи заспокоїв моїх підопічних. Вони стали жваво обговорювати дислокацію альвійських сил і час від часу поглядали на екран номер два, де, за словами Буало, нечисленні ґаббарські кораблі атакували оборонні рубежі альвів. Жодних деталей видно не було, все відбувалося надто далеко від нас, і про битву свідчили лише часті спалахи плазмових залпів і вибухів позитронних або ядерних ракет.

Тим часом ми безперешкодно заглибилися в гущу ворожих військ. Утім, вираз „у гущу“ слід розуміти умовно. Навіть при такій насиченій обороні середня відстань між дрейфуючими на орбіті станціями і кораблями вимірювалася кількома сотнями кілометрів, тож простору для маневрів вистачало. Але якби наш шатл запеленґували, нам залишалося б жити лічені секунди – на таких відстанях плазмові снаряди й ракети б’ють безвідмовно.

На щастя, нас ніхто не помітив, і за півгодини, коли шатл ліг на низьку орбіту десь у трьох сотнях кілометрів над рівнем моря, інтерком обізвався знову:

– От і все, панове. Ми вже у верхніх шарах термосфери. Нам залишився дріб’язок – сісти на планету в обумовленому місці. Починаємо зниження, трансляцію картинок для вас припиняю. – Цієї миті всі екрани згасли. – Для вашої зручності вимикаю затримку в роботі ґравікомпенсаторів у пасажирському відсіку. – Легке погойдування припинилося, відразу виникла ілюзія повної відсутності руху. А Буало вів далі: – Коммодоре Матусевич, прошу вас подбати, щоб усі члени загону прийняли снодійне.

– Безумовно, – відповів я, спостерігаючи за тим, як Анн-Марі дістає з аптечки упаковку з ін’єкційними ампулами. – Маю надію, ми не прокинемося в пеклі.

– Не переймайтеся, сер, – вклинився у розмову Нарсежак. – Не мине й години, як ми передамо вас цілісінькими в руки наших тутешніх друзів.

– Припинити розмови, бортінженере! – осадив його Буало. І вже до мене: – Отже, ми зрозуміли один одного, коммодоре?

– Так, звісно. М’якої вам посадки.

– А вам приємних снів.

Інтерком вимкнувся. Тим часом Анн-Марі вже відійшла в хвостову частину салону і почала робити ін’єкції.

– Ох, мені це зовсім не подобається, – пробурмотів Валько, заздалегідь закочуючи рукав своєї сорочки.

– Нікому це не подобається, – сказала моя донька, вдаючи повну незворушність, – але так треба. Що менше ми бачитимемо й чутимемо, то краще. Якщо нас схоплять, то на допиті ми не зможемо нічого повідомити про місце посадки шатла, приземлився він чи приводнився, хто його зустрічав, яким шляхом нас переправили…

– Годі вже, Рашель! Я не ідіот. Я все чудово розумію, просто… почуваюся трохи не в своїй тарілці. Поки я при свідомості, мені ще не так лячно. А щойно уявлю себе непритомного, безпорадного, залежного від інших людей, нехай і друзів… Ех, гаразд! – І він покірно простяг руку Анн-Марі.

Після Валька свою дозу снодійного отримала і Рашель. Потім Анн-Марі зробила ін’єкцію мені, а останню ампулу використала для себе. Всівшись у своє крісло, вона доповіла:

– Половина вже спить, інші засинають.

Мене теж почало хилити на сон. Рашель солодко позіхнула, а Валько, все ще у своєму репертуарі, промимрив:

– Якщо нас зіб’ють або ми самі розіб’ємося, то навіть не дізнаємося про це. А може, ми прокинемось і побачимо волохаті мармизи альвійських тюремників.

– Тіпун тобі на язика! – сонно проказала Рашель. – На добраніч, нестерпний хлопчисько. І тобі теж, татку… тобто сер. І вам, Анн-Марі, звісно…

Я щось відповів їй, але вже не пам’ятаю, що саме, оскільки тієї ж таки миті мене здолав сон.