Текст книги "Зруйновані зорі"

Автор книги: Олег Авраменко

Соавторы: Валентин Авраменко
сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 23 страниц)

10

Психолоґічні тести показали, що мій блок працює нормально. На той час, коли з медичними питаннями було покінчено, повернувся адмірал Лефевр і викликав нас з Анн-Марі до себе. Зі мною він розмовляв недовго і невдовзі відпустив, видавши звільнення на добу, щоб я могла як слід відпочити, влаштуватися на новому місці й залагодити решту справ.

А от Анн-Марі начальник УСО попросив затриматися, і його вигляд свідчив, що на них чекає довга й серйозна розмова. Таким чином, я отримала купу вільного часу й насамперед зателефонувала батькові. Він негайно відповів на мій виклик, проте відразу вибачився, що не зможе приділити мені уваги, бо зараз зайнятий і звільниться не раніше ніж за кілька годин. Ми домовилися зв’язатися пізніше, і я вирушила оглядати своє житло.

Надана в моє розпорядження квартира була стандартною лейтенантською каютою з деякими додатковими зручностями: ванною замість звичайного душу, індивідуальним харчовим автоматом, здатним приготувати найпростіші синтетичні страви й напої, а також невеликим порталом станційної мережі вантажних комунікацій, через який можна було відправляти й отримувати малоґабаритні контейнери зі всякою всячиною. Два такі контейнери вже чекали на мене в спеціальній ніші – один з них був той самий, що його ми з Анн-Марі відправили зі складу обмундирування, а в другому були мої особисті речі з „Зорі Свободи“. Там же я знайшла коротку записку: „Мої вітання, мічмане Леблан“. І підпис: „Лейтком Л. Сіґурдсон, капітан З.С.“.

Я всміхнулася. Лайфа також можна привітати – він отримав довгождане звання лейтенанта-командора і нарешті став капітаном корабля. А ось тато буде засмучений, що в нього відібрали улюблену іграшку. Мабуть, він розраховував, що й надалі командуватиме „Зорею Свободи“, тільки тепер уже в складі Управління Спеціальних Операцій. Але ні, не вигоріло. Цікаво, що дадуть йому натомість? Якнайменше, гадаю, важкий крейсер класу „АВ“. А може, й „АА“.

Я тимчасово переклала всі свої речі на ліжко, відправила порожні контейнери на склад і взялася наводити шмон у каюті. Тобто надавати їй жилого вигляду, привносячи дещицю власного хаосу в ідеальний порядок її обстановки. Це забрало в мене близько години, після чого квартира з безликої стерильної нори перетворилася на затишне гніздечко, що несло на собі відбиток моєї неповторної індивідуальності.

Впоравшись із цією справою, я прийняла ванну – а це було зовсім не зайвим після всіх медичних процедур в поєднанні з чаркою коньяку. А потім, посвіжіла й збадьорена, одяглася в парадний мундир, заколола на потилиці волосся й насунула формений кашкет. Вдосталь намилувавшись собою в дзеркалі (видовище було просто супер), я влаштувалася перед терміналом, увімкнула відеозапис і почала диктувати листа для мами.

Певна річ, усієї правди я їй не розповіла. Повідомила лишень, що за сприяння дядька Клода (за його протекцією) отримала офіцерське звання і тепер разом з батьком служу в УСО. Я перерахувала купу речей, які треба переслати сюди з дому, і попросила зробити це якнайшвидше. У мене не було жодних сумнівів, що разом з речами з’явиться й мама власною персоною. Залишалося тільки сподіватися, що вона не влаштує мені жалісної сцени на зразок тієї, коли я, всупереч всім її умовлянням, подала заяву в Анаполіс. Проте дядькові вона напевно висловить усі свої претензії. Я йому, небораці, не заздрю – коли мама сердиться, то стає сущою пантерою. Ну а я була її дитям, яке вона всіма силами прагнула вберегти від військової служби, що вже відібрала в неї і батька (цебто мого діда), і чоловіка (мого рідного батька). Мама не була пацифісткою, просто не хотіла втратити й мене. Я її чудово розуміла, але нічого вдіяти не могла – служити у військовому флоті було мрією всього мого життя…

Надиктувавши листа, я надіслала його за призначенням. Тепер сиґналу знадобиться хвилин сорок, аби пройти ланцюжком з восьми каналів першого роду до дром-зони Сонячної системи, а потім ще три години, щоб досягти Землі. Я швидко підрахувала, що лист буде отримано на початку шостої ранку за московським часом – мама зараз мешкала в Москві, працюючи головним архітектором проекту реставрації зруйнованого ґаббарами храму Христа-Спасителя. Оскільки вона прокидалася не раніше восьмої, то відповіді від неї слід було чекати як мінімум годин за десять.

Ще деякий час я сиділа перед терміналом, прикидаючи, кому з друзів і подруг надіслати звістку. Вони просто луснуть від заздрощів, коли побачать мене в новенькому офіцерському мундирі!..

Проте цю ідею довелося відкласти на майбутнє, бо до мене, нарешті, завітав батько. Він окинув чіпким поглядом обстановку каюти й з усмішкою промовив:

– Гарно ти влаштувалася. І форма тобі личить, ніби в ній народилася. Як самопочуття?

Я зрозуміла, що він питає про психоблок.

– Усе гаразд, тату. Вже звикла. А ти?

– Щойно починаю звикати, – відповів батько, влаштовуючись у кріслі в кутку каюти. – Я до тебе просто з медсанчастини.

– Голодний?

– Не дуже, але від кількох сандвічів не відмовлюся.

Я підійшла до автомата, замовила сандвічі та два стакани томатного соку.

– Після психообробки радять випити трохи спиртного, – сказала я, повертаючись із підносом, – але в мене нічого немає.

– Не біда. Дорогою сюди я випив бляшанку пива, цього досить. Зараз мені не можна напиватися, я при виконанні. За три години пройду повторний медогляд, а потім почнеться звична передстартова метушня.

– Ох! – засмутилася я, хоча й очікувала на щось подібне. – Відлітаєш на завдання?

– Так. – Батько проковтнув сандвіч і запив його ковтком соку. – Власне, я прийшов попрощатися. Якщо ти не зайнята, проведу з тобою решту часу до відльоту.

– Авжеж, тату, я вільна, я… А куди ти летиш? Надовго?

Він з жалем похитав головою.

– Вибач, це не підлягає розголошенню. Звикай, сонечко, до секретності. Ти служиш в УСО.

Я скрушно зітхнула.

– Так, розумію… А що буде зі мною?

– Наскільки мені відомо, після добового звільнення ти отримаєш призначення пілотом-стажистом на крейсер класу „AВ“. Посада, звичайно, не супер, але для тебе це буде непоганою практикою. А за кілька місяців, якщо добре себе зарекомендуєш, станеш повноправним штатним пілотом.

Гм, крейсер класу „АВ“, це зовсім непогано. Навіть більше ніж непогано. „А“ означає, що корабель належить до катеґорії важких крейсерів, а „В“ – другий розряд за боєздатністю. П’ятеро основних пілотів, двоє навіґаторів, ціла команда інженерів, шістнадцять окремих артилерійських розрахунків, ескадрилья шатлів-винищувачів з відповідним особовим складом, полк космічної піхоти… Словом, здорово! Можна не сумніватися, я себе добре зарекомендую. А років через п’ять доберуся до крісла першого пілота. Ну, мінімум, другого – а у флотському табелі про ранґи це не гірше, ніж бути капітаном корвета.

Шкода лише, що командувати кораблем буде не батько. На жаль, це суперечить правилам – служити під безпосереднім керівництвом близького родича…

Мої роздуми перервала мелодійна трель дзвінка. На екрані дверного монітора виникло обличчя Анн-Марі.

– Теж зайшла попрощатися, – прокоментував батько.

Я впустила Анн-Марі в каюту, і та просто з порога заявила:

– Я буквально на хвилинку, щоб запитати… – Тут вона побачила батька, завмерла в положенні „струнко“ й віддала честь. – Бриґадир-адмірал, сер!

Хай мені біс, яка ж я роззява! Тільки зараз я звернула увагу, що в петлицях батьківської форменої сорочки замість звичних орлів красуються срібні зірки. І на іменній планці вже написано не CAPT, а CMDR. Звісно, були б у нього погони, я відразу помітила б різницю, але це ніскільки мене не виправдовувало. Я мусила помітити в будь-якому разі.

„Ось тобі, дитинко, наочний приклад, чому не можна служити під керівництвом родича,“ – подумалося мені. – „Ти бачиш у ньому не старшого офіцера, не командира, а любого татуся…“

Батько скривився.

– Вільно, фреґат-капітане. І забудьте про адмірала. Я просто коммодор. Ні риба, ні м’ясо, щось на кшталт альвійського надполковника. – Він посміхнувся. – Під час нашої зустрічі контр-адмірал Сімоне зиркнув на мене спідлоба, мов на ворога людства. А все через цю дурну зірочку.

Зазначу, що всі непорозуміння із зайвою зіркою у земних адміралів були викликані тим, що в ґаллійській військовій ієрархії відсутній аналоґ чину коммодора. У флоті Терри-Ґаллії цьому званню відповідала посада командира бриґади, яку займав або капітан першого ранґу, або контр-адмірал, залежно від обставин. У першому випадку такого офіцера називали бриґадиром-капітаном, а в другому – бриґадиром-адміралом.

Нарешті я оговталася і, не соромлячись присутності Анн-Марі, поцілувала батька в щоку.

– Вітаю з підвищенням, татку. Тепер ти командуватимеш бриґадою? Чи лінкором?

– Поки ні те, ні інше. Наразі маю особливе завдання.

Анн-Марі запитливо подивилася на нього.

– То Рашель не в курсі?

На батьковому обличчі явно відбилося сум’яття.

– Звісно, ні. І не повинна. Самі розумієте, це секретна місія.

– Але, сер… Так, безперечно.

Між цими „але, сер“ і „так, безперечно“ трапилася одна річ: батько повернув голову й крадькома від мене підморгнув Анн-Марі. Але він не врахував однієї обставини – я побачила це в настінному дзеркалі.

– Здається, – промовила я, пильно дивлячись на батька, – дехто тут має мене за дурненьку. В чім річ, панове старші офіцери? Щодо чого я не в курсі?

Батько зніяковів, як завжди, коли йому доводилося щось приховувати від мене, а часом (і, певна річ, заради мого ж добра) брехати мені.

Анн-Марі сказала:

– Даруй, Рашель, виникло непорозуміння. Зі слів адмірала Лефевра я зрозуміла, що тебе також хочуть залучити до цього завдання. Твоє ім’я в нашій розмові не згадувалося, просто… деякі обставини справи навели мене на таку думку. Тепер я бачу, що помилилася.

– Отже, деякі обставини, – повторила я і знову подивилася на батька. – Сер, я вимагаю пояснень. Мене збиралися включити до складу вашої команди чи ні? Тільки чесно.

Він потупив очі.

– Спочатку твою кандидатуру розглядали, але потім відхилили.

– Можна запитати чому?

– Через наші родинні зв’язки. Я керуватиму операцією, а ти – моя донька. Хоч і прийомна, та все одно донька.

Я зітхнула. Що тут скажеш, залізний арґумент. Лише хвилину тому я отримала наочний урок, як шкодять родинні зв’язки статутним взаєминам.

Хоча ні, щось тут не так! Адже моя кандидатура все-таки розглядалася. Незважаючи на те, що я донька керівника операції. А отже, у справі присутні певні обставини, що дозволяють у даному конкретному випадку знехтувати загальним правилом, зробити з нього виняток. Інакше про мене навіть не йшлося б.

– Цікаве питання, – задумливо промовила я, ні до кого конкретно не звертаючись. – Хто ж перший виклав міркування щодо родинних зв’язків?

Батько ще дужче зніяковів. Проте відповів:

– Ну… Власне, я.

– І які були ваші мотиви, сер? Ви побоювалися, що наші стосунки зашкодять справі, чи дбали про мою безпеку?

Цього разу він промовчав. Тоді я звернулася до Анн-Марі:

– А на вашу думку, мем?

– Виходячи з того, що мені відомо про цю місію, – незворушно відповіла вона, – швидше друге. Особисто я не вважаю, що ваші родинні стосунки зашкодить завданню.

Знову повернувшись до батька, я запитала:

– Тож до кого я маю звернутись?

Він приречено зітхнув.

– Ти навіть не запитала, що це за завдання.

– Яким би воно не було, я згодна.

– Чому, мічмане? Особисті мотиви?

– Ні, сер. Раз мою кандидатуру пропонували навіть попри те, що ми родичі, значить, я справді стану вам у пригоді.

Батько підвівся з крісла.

– Гаразд, здаюся. Але не поспішай. Спершу я маю зв’язатися з адміралом Дюбарі.

– У цьому немає потреби, коммодоре, – озвалася Анн-Марі. – Адмірал-фельдмаршал чекає на мічмана Леблан, – тут вона швидко глянула на годинник, – через двадцять три хвилини.

Батько докірливо подивився на неї.

– От чорт! То все це було підлаштовано?

– Так, сер. Адмірал Дюбарі попросив мене розіграти маленький спектакль. По-перше, щоб зайвий раз перевірити вашу доньку на кмітливість, а по-друге – дати їй можливість самій зробити вибір, без будь-якого зовнішнього тиску. Вона цілком могла погодитися з вашими арґументами й далі не наполягати.

Батько досадливо закусив губу.

– Я мав би здогадатися. Я ж знав, яка чудова ви актриса, фреґат-капітане. Вам би не в армії служити, а зніматись у фільмах.

Анн-Марі усміхнулася.

– Я про це подумаю… коли скінчиться війна.

11

Коли я ввійшла до ліфта і підняла була руку, щоб натиснути потрібну кнопку, мене зупинив вигук: „Стривайте!“ А за кілька секунд у кабіну забіг юнак у славонському військовому мундирі. Худорлявий, може, трохи нижчий за мене, він виглядав років на шістнадцять, максимум на сімнадцять. Словом, ще шмаркач.

Проте цей шмаркач був офіцером, лейтенантом, про що свідчили його погони й відповідний напис на іменній планці. Звали хлопця П. Валько. На якому складі робити наголос – незрозуміло. Для себе я вирішила, що на другому – так краще звучить. Його русяве волосся було значно довше, ніж годиться за статутом, обличчя – кругле, вилицювате, очі – карі, широко розставлені, а погляд – зухвалий і задиркуватий. Оцим своїм задиркуватим поглядом він зміряв мене від ніг до голови й сказав:

– Привіт, прапоре! Мені на шостий ярус.

– Сам бовдур, – відповіла я, натискаючи відповідну кнопку. – Ніякий я не прапор, а земний мічман. Тобто лейтенант, рівня тобі за званням. Розбиратися треба.

Валько пирхнув.

– Дурне дівча! Жартів не розумієш, чи що?

При цьому він струсонув головою, його волосся трохи зметнулося, і на скроні зблиснула сенсорна пластина комп’ютерного імпланта. Тепер мені все стало зрозуміло – і його зухвала поведінка, і „нестатутне“ довге волосся, і те, чому він, такий молодий, уже офіцер. Валько був кібером, або, як офіційно називалася його спеціальність, системним оператором кібернетичних пристроїв. А простіше, він був висококласним інженером-математиком, який через свій імплант міг керувати комп’ютерами на базовому, цифровому рівні. Це не йшло ні в яке порівняння з ментошоломами; встановлене через імплант з’єднання робило мозок оператора частиною комп’ютерної системи, людина й машина ніби зливалися в одне ціле.

Кібери були дуже цінні фахівці, але їхня кар’єра не відзначалася довготривалістю. Років через десять активної діяльності, щонайбільше через п’ятнадцять, вони втрачали професійну придатність, видаляли імплант і йшли собі на відпочинок з багатомільйонним банківським рахунком, астрономічною пенсією й розкішним букетом нервово-психічних розладів. Ті ж, хто не в змозі був розлучитися з імплантом, незабаром божеволіли й решту днів своїх проводили в кататонічному ступорі, маючи нагоду спілкуватися із зовнішнім світом тільки через з’єднання з комп’ютером. Одного разу я бачила документальний фільм про таких людей, там показували госпіталь, де вони перебували. Підключені до систем життєзабезпечення кібери-кататоніки нагадували хворих у комі з тією лише різницею, що їхній розум функціонував, вічно блукаючи в нетрях віртуальних реальностей – певна річ, автономних, без можливості доступу до глобальної мережі. Ці скажені ґенії з відімкненими етичними гальмами були здатні на що завгодно – від дрібного хуліганства до великомасштабних інформаційних диверсій. Просто так, не задля вигоди, а через своє божевілля…

– Ну, чого вилупилася? – сердито мовив Валько, очевидно, мій погляд був досить красномовний. – Кібера ніколи не бачила? То можеш доторкнутися. Не бійся, я не кусаюся.

– Вибач, – пробурмотіла я зніяковіло. – Просто… так несподівано.

Я не стала уточнювати, що несподіванкою для мене була не сама зустріч з кібером (УСО теж потрібні фахівці такого профілю), а його юний вік. Утім, якщо подумати, то це не мало мене дивувати. Адже в офіцерському клубі лейтенант Ансельм припустив, що я „ще один комп’ютерний вундеркінд“. Звідси напрошувався лоґічний висновок, що такий вундеркінд у них уже був.

Ми вийшли з ліфта й разом попрямували по одному з коридорів.

– Нам просто по дорозі? – запитав Валько, підозріло зиркнувши на мене. – Чи ти супроводжуєш мене з цікавості?

– Дуже ти мені потрібен, – у тон йому відповіла я. – Просто йду в своїх справах.

– Ага. Ну, дивись мені.

Його нахабні манери вже не дратували мене. Для нього я була лише дівчиськом, майже однолітком, а не колеґою по службі, й так само він поводився б зі мною, навіть коли б я була в капітанському мундирі. За великим рахунком він не був військовим, а форму на нього напнули тільки тому, що так належить за правилами. Зазвичай кібери, що працювали на Збройні Сили, відразу отримували звання капітана-лейтенанта, проте у випадку з Вальком, мабуть, вирішили, що для його віку це буде занадто. Зате оклад у нього, можна не сумніватися, на порядок вищий за адміральську зарплатню.

– Коли ти закінчив школу? – поцікавилася я.

– У дванадцять. А університет – у п’ятнадцять. А в шістнадцять став доктором математики. Тоді й скористався своїм законним правом на установку імпланта. А згодом мене загребли в армію. Ще питання є?

– Гм… А „загребли“ – це як?

– Та ні, жодного примусу. Це я так фіґурально висловився. Мені запропонували, я погодився. От і все.

– Давно на службі?

– Чотири місяці. А в УСО мене перевели два тижні тому.

Ми вже проминули кілька поворотів, але все одно продовжували йти разом.

– Мені дедалі більше здається, – зазначив Валько, – що ти йдеш туди ж, куди і я.

– У мене теж таке передчуття, – погодилась я. – До речі, мене звати Рашель. А тебе?

– Волію, щоб до мене зверталися на прізвище, – ухильно відповів він.

– Чому?

– Просто так звик. Моє ім’я… е-е, м’яко кажучи, воно мені не подобається.

– І що ж це за ім’я?

– Нізащо не вгадаєш. Персиваль.

– Господи! – сказала я. – Атож, нізащо б не вгадала. Ну хай там Прохір, Панкрат або, в найгіршому разі, Полікарп, та аж ніяк не Персиваль.

– Ото ж бо, – скрушно підтвердив хлопець. – Моїм батькам здавалося, що це буде так романтично, а вийшло… Персивалько! Краще називай мене на прізвище.

– Гаразд, – погодилася я. – Валько, то й Валько.

Передчуття нас не зрадило. Проминувши пост додаткової охорони, ми увійшли до просторого конференц-залу Управління Спеціальних Операцій, де вже перебувало десятків зо два хлопців та дівчат років шістнадцяти-сімнадцяти. Вони були не в лейтенантських мундирах, як ми, а в новеньких кадетських уніформах з наспіх приметаними погонами ворент-офіцерів. І, на відміну від Валька, вони шанували військовий статут, тому миттю припинили розмови й привітали нас за всіма правилами – як старших за званням.

Чесно кажучи, я чекала від свого супутника чогось на кшталт „вільно, прбпори!“, але він у відповідь недбало махнув рукою, зображаючи якусь подобу салюту, й цілком доброзичливо мовив:

– Привіт землякам. І решті теж.

І справді – більшість присутніх, судячи з емблем на рукавах, були славонцями. Також я побачила кількох своїх співвітчизників – не ґаллійців, а землян, слов’янського походження. Між ними затесалася рудоволоса красуня з Нового Ізраїлю. А ще були хлопець і дівчина, дуже схожі один на одного, безперечно, брат і сестра, із золотисто-пурпуровими нашивками Терри-Кастилії.

Валько відразу приєднався до своїх співвітчизників і завів з ними невимушену розмову. Про що йшлося, я не зрозуміла, оскільки розмовляли вони незнайомою мені мовою. Швидше за все, російською, а може, й ні – Славонія була однією з небагатьох планет, де реально існувала багатомовність.

Я ж не була така розкута й безпосередня, як Валько, хоча й сором’язливою мене теж не назвеш, просто потребувала певного часу, аби освоїтися в товаристві незнайомців. Тому з хвилину простояла на самоті, з діловитим виглядом роззираючись довкола, а потім неквапом рушила до ґрупи землян. Ті від самого початку позирали на мене з відвертою цікавістю, проте першими підійти не наважувалися – і все через нашу різницю в чині. Звідки їм було знати, що своє мічманське звання я отримала лише завдяки непоінформованості мадам Петі.

Коли ми познайомилися, хлопці й дівчата коротко розповіли мені свою нехитру історію. Ще зовсім недавно вони навчалися в старшій школі – хто у випускному класі, хто в передвипускному, а кілька днів тому їх буквально посеред ночі витягли з ліжок, натягли військову форму й без жодних пояснень відправили сюди, повідомивши лишень, що за спеціальним наказом головного командування вони призвані на військову службу. Вже тут їм присвоїли підофіцерські звання й тільки тоді зволили пояснити, що для них є робота, щоправда, не сказали яка. Загалом вони не заперечували проти такого розвитку подій, усі й так готувалися стати військовими, але вся ця таємничість їх дещо спантеличила – що, власне, й не дивно.

Подальшій нашій розмові завадила поява в конференц-залі старшого офіцера – і не кого-небудь, а голови Об’єднаного Комітету Начальників Штабів. Учорашні школярі витягнулися в струнку, аж задзвеніли. Ми з Вальком відреаґували набагато стриманіше, як і личить кадровим військовим.

Адмірал-фельдмаршал Дюбарі, відповівши на вітання кивком, влаштувався в кріслі на чолі столу, активував свій термінал і тільки тоді заговорив:

– Здрастуйте, панове. Сідайте, будь ласка.

Коли ми розсілися, він продовжив:

– Насамперед невеликий вступ. Вас не повинна вводити в оману певна поспішність, що супроводжувала ваш призов на військову службу й перехід у розпорядження Об’єднаного Комітету. Місія, яку ми маємо намір вам доручити, готувалася протягом останніх трьох місяців, і всі присутні тут були відібрані в результаті ретельного розгляду кількох тисяч кандидатів на участь у майбутній операції. Почати її планувалося приблизно за три тижні, проте нові обставини змусили командування змінити свої плани. Загострення конфлікту між альвами та ґаббарами прискорило природний хід подій, тому нам довелося поквапцем доправити вас на головну базу – без попередніх роз’яснень, не запитавши вашої згоди. А за своїм характером це завдання потребує винятково добровольців… – Дюбарі зробив паузу й зміряв нас суворим поглядом. – Бачу, дехто з вас просто зараз готовий викликатися добровольцем. Зокрема, це стосується вас, кадете Леві, – звернувся він до рудоволосої ізраїльтянки, яка навіть підвелася зі свого місця. – Наберіться терпіння і спершу вислухайте мене. Усі ви, крім одного з присутніх, народилися і провели своє дитинство на контрольованих Чужими планетах, вам не з чуток знайомі реалії поневолених світів. Ви природжені бійці й лідери: одні з вас ще в молодших класах школи створили серед своїх однолітків підпільні ґрупи й успішно керували ними, інші співробітничали з партизанськими загонами як зв’язкові або резиденти, а сім років тому, під час операції „Визволення“, ви брали активну участь у повстаннях, що передували вторгненню у ваші системи ґаллійських військ. Таким чином, ви маєте всі необхідні для майбутнього завдання риси – досвід підпільної роботи, вміння керувати людьми, відвагу й водночас певну обережність, оскільки жоден із вас, попри свою активну діяльність, ні разу не потрапив до ворога.

„Отакої!“ – подумала я, крадькома позираючи на Валька, що сидів поруч. – „Яка оманлива буває зовнішність! Виходить, цей легковажний хлопчисько з замашками нахабного підлітка не лише вундеркінд, схиблений на комп’ютерах, а й ветеран-підпільник, активний учасник славонського повстання. Скільки йому тоді було – дев’ять, десять?…“

– Винятком, про який я згадував раніше, є мічман Леблан. – тим часом вів далі адмірал-фельдмаршал. – Вона народилася на Террі-Ґаллії і не росла, як ви, у ворожому оточенні. Проте мічман Леблан також має вельми цінний для майбутньої місії досвід – досвід проникнення на захоплену чужинцями планету й успішного входження в тамтешнє суспільство.

Погляди всіх хлопців і дівчат спрямувались на мене. Я почервоніла. Атож, нічого не скажеш, „успішне входження“! Особливо, як я прокололася з карткою соціального забезпечення. Якби не батько, то хтозна, чим би все скінчилося. Найпевніше, я б опинилася в поліції, а звідти потрапила до чужинців…

– Отже, панове, – знову закликав до уваги Дюбарі. – Сподіваюся, з моїх слів ви вже зрозуміли, що операція буде пов’язана з висадкою розвідувального десанту на одну з підпорядкованих чужинцям людських планет. Тепер я пропоную кожному з вас добре зважити всі за та проти та вирішити для себе, чи готові ви до виконання такого складного, відповідального й украй небезпечного завдання. Зі свого боку я можу ґарантувати, що відмова жодним чином не вплине на вашу подальшу кар’єру. Прошу не поспішати з відповіддю.

На кілька хвилин у конференц-залі запала напружена тиша. Я нічого не зважувала, не вирішувала, бо ще під час бесіди з батьком і Анн-Марі здогадалася, що йдеться про розвідувальну операцію. Щоправда, та обставина, що в ній братимуть участь два десятки хлопців і дівчат ще молодших, ніж я, стало для мене цілковитою несподіванкою. Цікаво, з якого дива нас збираються відправити туди, де мають діяти досвідчені розвідники?…

Валько підніс руку. Я здивувалася: невже він здрейфив?

Дюбарі кивнув.

– Слухаю вас, лейтенанте.

– Адмірале, – заговорив той рівним голосом, – я думаю, що зараз ми лише марнуємо час. Якщо наші кандидатури пройшли ретельний багатоступінчастий відбір, то серед нас напевно немає нікого, хто відмовився б від завдання. А якби хоч один узяв відвід, ви забракували б усю нашу команду, оскільки це свідчило б про некомпетентність психолоґів, які займалися її формуванням. Вважаю, що на такий випадок у вас є резервна ґрупа, можливо, не одна. Ви, певна річ, не сумніваєтеся в нашій згоді, але через важливість і відповідальність завдання вирішили підстрахуватися.

Мені здалося, що Дюбарі онімів. Принаймні кілька довгих секунд він мовчав, дивлячись на Валька з відвертою повагою. Нарешті сказав:

– Ви абсолютно праві, лейтенанте. Ваша ґрупа пройшла останній тест. Для повноти картини додам, що в усі крісла вмонтовані дистанційні датчики, які контролювали стан вашої нервової системи. Щойно я отримав результати аналізу. – Він кивком вказав на свій термінал. – У кожного з вас реакція позитивна. Є страх, побоювання, сумніви, невпевненість, але в межах норми. Зате ніхто ні на секунду не втратив над собою контроль, не піддався паніці, не відчув шоку. Тепер можете розслабитися, датчики я вимикаю. Вам уже відомо про них, тому вони не відображатимуть об’єктивної картини. Та й у цьому більше немає потреби. – На підтвердження своїх слів адмірал-фельдмаршал деактивував термінал. – Отже, лейтенанте Валько, продовжуйте. Здається, це ще не всі ваші висновки.

– Так точно, сер. Аналіз етнічного складу нашої ґрупи дає змогу з великою вірогідністю припустити, що місцем майбутньої операції буде планета Новоросія. Щоправда, в цю схему не зовсім вписується мічман Леблан – хоча за своєю зовнішністю й акцентом вона цілком може зіграти роль ірландки, нещодавно депортованої з Аррана. Міс Леві, очевидно, зображатиме уродженку Землі Вершиніна, а містер і міс Мартінес, – він кивнув у бік брата й сестри з Терри-Кастилії, – вихідців з Есперанси. Звісно, всім чотирьом не завадить вивчити під гіпнозом ази російської мови. Що ж до решти, то я думаю, що й нам знадобиться певна гіпнолінґвістична корекція, щоб ми не вирізнялися своєю вимовою серед місцевого населення.

– Дуже добре, – схвально відгукнувся Дюбарі. – Що далі?

Він явно заохочував його до розмови – мовляв, сміливіше, хлопче, не бійся висловлювати свої думки, не зважай, що перед тобою сидить чотиризоряний адмірал, найвисокопоставленіший військовий усіх збройних сил людства. Втім, на мій погляд, Валько не потребував ніяких заохочень. Чини для нього не важили так багато, як для решти присутніх, включно зі мною. Він спокійно продовжував:

– У зв’язку з цим, сер, постає ціла низка питань, але я сподіваюся в ході нашої розмови отримати на них вичерпні відповіді. Головне ж питання таке. Нам, звісно, дуже лестить, що командування вважає нас природженими лідерами, досвідченими підпільниками й таке інше. Для нас велика честь, що ми отримуємо завдання від самого голови Об’єднаного Комітету Начальників Штабів. Це свідчить про надзвичайну важливість запланованої операції. І тим більше викликає подив, що така надважлива, така відповідальна місія покладається на… гм, скажемо так – на молодих людей старшого шкільного віку, хай вони хоч тричі природжені лідери, бійці та підпільники. Хіба у вашому розпорядженні немає висококласних професіоналів, спеціально підготовлених для подібних завдань?

Адмірал-фельдмаршал кивнув.

– Ось з цього ми й почнемо. З вашого віку і професіоналізму. Річ у тім, що у своїй віковій катеґорії ви ті самі висококласні професіонали. Кращі від вас лише старші за віком, а вони для цього завдання непридатні.