Текст книги "Зруйновані зорі"

Автор книги: Олег Авраменко

Соавторы: Валентин Авраменко
сообщить о нарушении

Текущая страница: 23 (всего у книги 23 страниц)

– Вітаю вас, адмірале-фельдмаршале.

– Здрастуйте, адмірале Ворушинський, – відповів Дюбарі. – Довго ж ви від нас ховалися.

– Так, – погодився Юрій, пропонуючи йому сідати. – Але тепер гру в хованки закінчено. Ми є, за нами – ціла планета, і вам доведеться зважати на цей факт.

– Я не ставлю його під сумнів, колеґо. І прийміть мої щирі вітання з блискучою перемогою. Ви провели операцію на найвищому рівні.

– Ви впоралися б краще. І набагато раніше, якби не приховували своїх новітніх розробок.

Дюбарі спохмурнів.

– Це дуже болюча для мене тема. Не хочу, щоб мої слова прозвучали як самовиправдання, але я від самого початку виступав проти такої політики. Я вважав і продовжую вважати, що людству вистачить мудрості, витримки й розсудливості правильно вибудувати свої стосунки з Чужими. Проте більшість у нашому керівництві дотримувалася іншої точки зору, вони дуже невисокої думки про наших співгромадян, і мені довелося підкоритися їхньому рішенню. Тепер це питання закрите – ви вирішили його раз і назавжди. Хоча, зазначу, могли вирішити ще чотири роки тому.

На мій подив, Юрій не виправдовувався, що також був змушений прислухатися до волі більшості. Натомість він сказав:

– Ми постараємося виправити свою помилку, звільнивши решту людських світів.

– А може, поділимося? – чи то жартома, чи то всерйоз запропонував Дюбарі. – Ми вже викликали з Туманності Андромеди флот, оснащений найсучаснішим озброєнням.

Ворушинський байдуже знизав плечима.

– Особисто для мене не має принципового значення, хто звільнить ці планети – ми чи ви. Головне, швидше очистити їх від чужинців, повернути людям свободу. Отже, роботи вистачить на всіх.

– То ви згодні діяти спільно?

– Звісно, згодні. Але тільки на рівних.

Дюбарі кивнув.

– Умови прийняті й обговоренню не підлягають. Проте у мене склалося враження, що ви маєте проблеми з особовим складом.

– Якщо під проблемами ви маєте на увазі наш вік, то з цим вам доведеться змиритися. Хочете допомогти нам людьми? Будь ласка, ми не заперечуємо. Нехай уряди планет Співдружності дозволять нам провести набір добровольців з числа старшокласників і слухачів молодших курсів військових академій.

Дюбарі розгублено похитав головою.

– Ні, це вже занадто для моїх сивин. Світ остаточно збожеволів. Армія, що цілком складається з дітей…

– Проте боєздатна армія, – зазначив Ворушинський. – Ви самі це бачили.

– У тім-то й річ, що бачив. І досі не можу повірити власним очам. Ми, старики, були твердо переконані, що без нас молодь не здатна й кроку ступити у вірному напрямку, а зараз маємо на свою голову планету, де всім порядкують підлітки. Якийсь юнацький шовінізм, далебі!.. До речі, колеґо, коли ви маєте намір випустити наших людей?

– Вони вже вільні. Нещодавно їх відпустили і, як годиться, вибачились і пояснили, що це був просто превентивний захід. Вони так старанно розшукували ґрупу коммодора Матусевича, що могли зашкодити нашим планам.

Ми з Анн-Марі спантеличено перезирнулися. Помітивши це, Дюбарі пояснив:

– Розумієте, яка тут справа. Розсекретили не лише вас і ваших підопічних. Відразу після приходу до влади царя Павла були схоплені всі наші аґенти на Новоросії. Всі до єдиного – уявіть собі! Як вам подобається такий дружній акт з боку союзників?

Нічого відповісти я не встиг, оскільки наступної секунди до кают-компанії забігла Рашель.

– Тату! – радісно вигукнула вона, але тут побачила Дюбарі, різко загальмувала й віддала честь: – Адмірале-фельдмаршале!

– Вільно, мічмане… гм, лейтенанте-командоре. – Він підвівся з крісла, підійшов до неї і зміряв її пильним поглядом. – Ну, і що ви скажете на своє виправдання? Як поясните неявку в штаб?

Усупереч моїм очікуванням, Рашель не стала виправдовуватися.

– Я не маю прийнятних пояснень, адмірале, – просто відповіла вона. – Визнаю, що серйозно завинила, але не шкодую про це. З цього моменту я складаю з себе повноваження капітана трофейного крейсера „Нахімов“, який, за домовленістю з командуванням флоту Новоросії, переходить у власність ВКС Землі. – Тут донька зняла з коміра лейткомівські значки й простягла їх Дюбарі. – Відповідно, я припиняю своє тимчасове перебування в званні лейтенант-командора й повертаюся до постійного мічманського. Хоча, боюся, ненадовго. Накажете подати рапорт про відставку просто зараз чи зачекати до повернення в штаб?

Адмірал узяв значки, глянув на них, потім знову на Рашель.

– А чому ви не посилаєтеся на перший параґраф статуту?

– Бо на нього посилаються всі, кому не ліньки.

– Чистісінька правда. Згідно зі статистикою кожен третій порушник обґрунтовує свої самовільні вчинки саме цим параґрафом. Проте ваш випадок – саме той, коли таке обґрунтування доречне. Ви ж розуміли, що ваше прибуття в штаб автоматично позбавить вас можливості приєднатися до новоросійського флоту й узяти участь у битві?

– Так точно. Мене б не відпустили.

– А тим часом від контр-адмірала Корейко й капітана Кисельова вам було відомо, що в них кожен командир на вагу золота.

– Так.

– Скільки ворожих кораблів знищив ваш крейсер?

Дочка зам’ялася.

– Я не знаю, адмірале. Треба подивитися бортові записи.

– Як це не знаєте? – здивовано звів брови Дюбарі. – Це ж був ваш перший бій як капітана. Невже ви не рахували?

– Спочатку рахувала, але потім збилася.

– Отже, їх було чимало?

– Ну… так.

– Більше сотні?

– Так, більше, – впевнено відповіла донька.

– Більше двохсот?

– Точно не скажу, адмірале. Але можливо.

– І як ви оцінюєте свій внесок у загальну перемогу?

– Я вважаю, моя допомога була не зайвою. Проте флот міг цілком обійтися й без мене.

Дюбарі в задумі пройшовся кімнатою.

– Ну, припустімо, я відправлю вас у відставку. Хоча зазначу, що це не зовсім у моїй компетенції, це справа земного Ґенштабу. Проте припустімо, що я скористаюся своїм правом голови Об’єднаного Комітету. Як ви гадаєте, що буде далі? А станеться от що: присутній тут адмірал Ворушинський негайно запропонує вам вступити на службу до новоросійського флоту як мінімум у званні капітана третього ранґу, а найпевніше, другого.

– Першого, – озвався Юрій. – Я дам їй бриґаду!

– Бачте, вас сватають на бриґадира. Але… – Дюбарі зробив виразну паузу й посварив її пальцем, – нічого у вас не вийде, мадемуазель. Ви залишаєтеся земним мічманом і командиром крейсера „Нахімов“, який усе ще перебуває в оперативному підпорядкуванні Військово-Космічного Флоту Новоросії. Якщо адмірал Ворушинський поставить вас на чолі бриґади, то ви зможете надіти капітанські орли. А поки носіть це, – він повернув їй значки, – лейтенанте-командоре Леблан.

Рашель хвацько козирнула.

– Слухаюся!

Сяючи від гордості, дочка повернула в петлиці лейткомівські значки. Потім кинула на мене жадібний погляд і після певних вагань звернулася до Дюбарі:

– Адмірале-фельдмаршале! Прошу дозволу на нестатутний вчинок у вашій присутності.

Він добродушно всміхнувся.

– Дозволяю.

Тоді Рашель підступила до мене і, не соромлячись сторонніх, міцно мене обійняла.

– Татусю! Я так за тебе хвилювалася…

Епілоґ
Нові горизонти

Я неквапно крокувала коридором крейсера „Нахімов“, любовно погладжуючи долонею м’яку оббивку стіни. Вже минуло півроку відтоді, як я вперше ступила на борт цього корабля, але досі була в захваті від нього. І досі могла остаточно повірити, що він мій – всерйоз і надовго.

„Мій, мій, мій,“ – повторювала я подумки як заклинання. – „Ти мій корабель, а я твій капітан, і ніхто нас довіку не розлучить. Амінь!“

У списках особового складу ВКС Землі я значилася лейтенантом (мається на увазі, повним лейтенантом – а junior grade отримала ще після битви за Новоросію), і тепер моє постійне звання було лише на ранґ нижче від посадового. Максимум п’ять років, і ця різниця зникне, але я сподівалася, що так довго чекати не доведеться. Я взагалі не збиралася засиджуватися в лейткомах і мала на те вагомі підстави: по-перше, мій корабель цілком годився на роль бриґадного лідера, а по-друге, сама я не меншою мірою підходила на посаду бриґадира і обіймала її протягом трьох місяців, поки ми з „Нахімовим“ перебували в новоросійському флоті.

Ворушинський дуже неохоче попрощався зі мною, під кінець навіть зробив спробу перекупити, спокушаючи погонами капітана першого ранґу з перспективою швидкого підвищення – щойно в їхніх збройних силах буде запроваджено звання бриґадного адмірала, аналоґа земного коммодора. Проте я зберегла вірність матінці-Землі і, не без жалю змінивши срібні орли в петлицях на позолочене дубове листя, повернулася в Управління Спеціальних Операцій. А втім, я не дуже засмутилася, оскільки розуміла, що на Новоросії була б однією з багатьох молодих та ранніх, зате в земному флоті виявилася наймолодшим капітаном крейсера і наймолодшим лейтенантом-командором – можливо, навіть за всю історію планети. Принаймні я переглянула купу історичних хронік, але нічого схожого не знайшла. Ну, якщо не брати до уваги стародавню книгу „П’ятнадцятирічний капітан“, але там ішлося про морське парусне судно, і, найімовірніше, це була просто вигадка.

Моє повернення в УСО співпало за часом із завершенням активної фази війни – всі населені людьми планети було звільнено і на фронтах настало затишшя. Перемовини не велися: людство ще не було готове домовлятися з чужинцями про мир, та й серед Чужих було дуже мало таких, як альв Григорій Шелестов. До речі, цей волохатик, до якого батько відчуває певну симпатію, в боях за Новоросію не постраждав, він устиг залишити систему Хорса ще до початку битви й благополучно повернувся на Альвію, де, згідно з даними нашої розвідки, продовжує активну політичну діяльність.

За всіма проґнозами, нинішнє перемир’я між людьми й чужинцями не могло затягтися надовго: дедалі гучніше звучали голоси тих, хто вимагав вигнання чужинців з усіх світів, які колись належали людям. Для багатьох, особливо для ґаллійців і землян, це було принципово, і не мало жодного значення, що нас, людей, ще надто мало, аби заселити ці планети.

Проте нинішня малочисельність людства – проблема суто тимчасова. На кожній планеті відразу після звільнення різко зростає народжуваність, і тенденцій до її спаду поки ніде не спостерігалося. Так, наприклад, у Світі Барнарда дітей у віці до семи років уп’ятеро більше, ніж від семи до чотирнадцяти, – і це притому що, навіть перебуваючи під ярмом чужинців, магаваршці не допустили у себе демоґрафічного спаду. Ну а на Новоросії, де в період окупації рідко зустрічалася сім’я, що мала двох або більше дітей, тепер проґнозувався справжнісінький бум: за даними міністерства охорони здоров’я, майже три чверті тамтешніх жінок від двадцяти до сорока років були ваґітні.

Отож за нинішніх темпів приросту населення, який цілком підпадає під визначення демоґрафічного вибуху, новий життєвий простір знадобиться людству зовсім не у віддаленому майбутньому. І війна за цей самий простір буде не просто помстою чужинцям, не просто відновленням історичної справедливості, а далекоглядним політичним актом, розрахованим на перспективу.

Але поки активних бойових дій не велося, тому мій круто наворочений, надшвидкохідний і стовідсотково надійний в експлуатації крейсер тимчасово використовували як круїзне судно для найвисокопоставленіших пасажирів. Уже вдруге раз я здійснювала політ до ґалактики М31 – Туманності Андромеди. Вперше це було місяць тому, коли я везла на ознайомчу екскурсію Раду Міністрів Земної Конфедерації, а зараз на борту „Нахімова“ перебували члени уряду Світу Барнарда на чолі з прем’єр-міністром, колишнім імператором Магаварші Падмою Чандрасекхаром та його донькою, королевою Саті. З нами також летів мій батько, командир Дев’ятої розвідувально-диверсійної бриґади УСО. Зараз він був у відпустці й супроводжував нас як приватна особа, на особисте запрошення Падми.

Я піднялася спіральними сходами на верхній ярус і ввійшла до штурманської рубки, де застала трьох своїх підлеглих – другого пілота Олега Рахманова, бортінженера Сержа Арсена та командира взводу космічної піхоти Станіслава Михайловського. Так, уявіть собі – під моїм керівництвом служили й піхотинці! Два десятки міцних, підтягнутих молодих хлопців, які особливо класно виглядали в своїх парадних мундирах, вишикувані в почесну варту.

І взагалі, екіпаж „Нахімова“ був укомплектований як слід – з резервним третім пілотом, двома помічниками бортінженера, артилеристами правого й лівого борту, а зазвичай суміщені на кораблях класу С обов’язки зв’язківця і спостерігача були розподілені між двома членами команди. Я вже не кажу про обслуговуючий персонал.

При моїй появі у рубці всі троє вмить припинили базікання, підхопилися з крісел і привіталися.

– Ну-ну, – сказала я. – Що тут за стовпотворіння? Бортінженере Арсене, здається, у вас зараз вахта.

– Так точно, капітане!

– Тоді чому ви не в реакторному відсіку?

– Але ж це не має значення, мем, у рубці чи…

– Для мене має. Якщо існує реакторний відсік, отже, в ньому має хтось бути. Вам усе зрозуміло, старлею?

– Так точно, мем!

– У такому разі кроком руш на свій пост.

І Арсен слухняно подався до реакторного відсіку. Він був найстаршим з членів команди, і свого часу мені було важко з ним ладнати. На його думку, шестирічна різниця у віці давала йому перевагу переді мною, і попервах він знай сперечався, давав мені вказівки, а кілька разів навіть дозволив собі не підкоритися моїм наказам. Але я йому швидко роги пообламувала й зробила з нього зразкового підлеглого. А згодом я зрозуміла, що призначення Арсена в мою команду було чимось на кшталт випробування – начальство хотіло перевірити, як добре я вмію працювати з людьми.

Варто зазначити, таким же випробуванням був і другий лейтенант Космічного Корпусу Землі Станіслав Михайловський. Той самий, якого усунули від завдання перед самою висадкою на Новоросію. Він не знав, що його кандидатуру забракував Валько, тому в усьому винуватив мого батька і, зрозуміло, прагнув відігратися на мені. Я чудово розуміла його почуття: адже якби його не відрахували з нашої ґрупи, то зараз він напевно служив би в новоросійській армії у званні майора або навіть підполковника і командував цілим батальйоном, а не якимось там взводом. (Між іншим, усі члени нашої ґрупи, за винятком мене й Валька, так і залишилися служити на Новоросії в старших офіцерських чинах.)

А якщо додати, що третім пілотом на „Нахімові“ була Божена Малкович, товариш Михайловського по нещастю, то можете уявити, як підступно повелося зі мною командування. Та коли хтось нагорі вважав, що я не впораюся з ситуацією, то він серйозно прорахувався. У стислі строки всі непокірливі були приборкані, серед команди запанувала сувора дисципліна, а адмірал Лефевр, за словами батька, одного разу навіть назвав мене залізною леді. Особисто я сприйняла це за комплімент.

Отож уже не мало значення, гарний чи поганий дали мені екіпаж. Тепер він був зразковий, і я не проміняла б його на жоден іншій. Єдино шкодувала, що з нами немає Валька. Він надійно засів у системі Хейни і став там великою шишкою – головним інженером-математиком бази. Мені його дуже бракувало…

Після вигнання старшого лейтенанта Арсена я задала Михайловському профілактичного прочухана й відправила його до піхотинців, які саме були в спортзалі, проводячи під керівництвом сержанта свої нескінченні стройові навчання. Коли Станіслав вийшов, Олег, залишившись зі мною сам на сам, доповів, що всі бортові системи функціонують, політ проходить нормально – словом, все о’кей. А закінчив стандартним: „Другий пілот вахту здав.“

– Капітан вахту прийняв, – так само стандартно відповіла я й додала: – Можете залишитися, другий пілоте.

Олег усміхнувся.

– Я відразу це зрозумів, щойно ти напосілася на Арсена й Михайловського. Зголодніла?

– Еге ж.

– І я.

Ми обійнялися й міцно поцілувалися. Потім довго стояли посеред рубки, не розмикаючи обіймів, і дивилися на мерехтливий гіперпростір за передньою оглядовою стіною.

– Ех, бачив би нас Дюбарі! – нарешті сказала я.

– Перша сотня, – миттю озвався Олег.

– Що?

– Ти кажеш це вже всоте. Я рахував. Вітаю з ювілеєм.

Я потерлася щокою об його плече.

– Але ж це правда. Лишень уяви, що б він сказав.

– Уявляю. „Ну ж бо, молоді люди, майте совість. Милуйтеся собі у вільний час, це не заборонено статутом, але на робочих місцях будьте стриманіші. А втім, я нічого не бачив“. От і все.

Олег був цілковито щасливий. У нього була я, ми були разом, а більше він нічого не хотів. Після битви за Новоросію цар Павло, обурений пониженням свого найкращого друга у званні й посаді, хотів особисто виправити цю кричущу несправедливість. Проте Олег відрадив його від сварки з Ворушинським, а натомість попросив про іншу послугу. У результаті, коли я повернулася до Управління Спеціальних Операцій, туди ж перевели й Олега, причому залишили моїм другим пілотом. Мені закралася велика підозра, що й крейсер не відібрали знову ж таки з Павлової протекції.

Вивільнившись з Олегових обіймів, я сіла в капітанське крісло, швидко пробігла очима покази приладів і запитала:

– До речі, ти голодний?

– Я ж сказав, що так. І один поцілунок мене не наситив. – Олег хитро примружився. – Знаєш, ми ще жодного разу не кохалися в рубці. Може, спробуємо?

Я похитала головою.

– Спокуслива пропозиція, але треба знати міру. До того ж у каюті зручніше. А питала я про інше. Хочеш перекусити?

– Не заперечуватиму.

Я зв’язалася з камбузом і, за своїм звичаєм, спочатку ввімкнула лише режим прийому. От такий я підлий командир – обожнюю перевіряти, чим займаються мої підлеглі на своїх постах. А нещодавно піймала кока, коли він годував нашого корабельного кота Фріца чорною ікрою – і не синтетичною, а натуральною осетровою.

Цього разу кока з котом на камбузі не виявилося, зате там були мій батько і Саті, яка виготовляла з тонко нарізаних скибочок сиру, шинки, овочів і всілякої зелені якусь закуску. Я не відразу перервала зв’язок, а трохи затрималася, щоб зайвий раз помилуватися королевою. Вона була такою красивою, що навіть очам ставало боляче. І при цьому її врода була зовсім не рафінована, не така лялькова, як в Естер, а дуже м’яка, жива, лагідна…

Коли я вже збиралася відключитися, Саті раптом озвалася:

– А я недавно бачила її разом із Рітою. Ми трохи поговорили, і мені здалося, що вона щаслива.

Батько спохмурнів.

– Це ненормально. Так не має бути.

– І все ж трапляється. Почуття непідвладні розумові, вони підпорядковуються своїй власній лоґіці.

– Незважаючи на почуття інших, – похмуро зазначив батько.

– Атож, – підтвердила Саті. – Любов еґоїстична, що б там не казали письменники й поети.

– Біс би його вхопив! – обурено промимрила я. – Та як він міг!..

– А в чому річ? – поцікавився Олег. Вражений тим, що королева власноруч готує їжу, він не надто вникав у суть розмови.

– Мій татусь жалівся їй на Анн-Марі, – пояснила я ображено.

– Ти, здається, злишся?

– Ще б пак! Він має жалітися винятково мені. Я його втішниця.

Тим часом Саті вела далі:

– Я дуже добре її розумію. Адже сама опинилася в такій ситуації. Мені вже двадцять вісім, а я досі неодружена. Хочете знати чому?

– Ну… – зам’явся батько. – Якщо ви хочете поділитися…

– На Магаварші я мала нареченого, дуже гідного молодого чоловіка. Як я потім дізналася, він був одним із найближчих соратників батька. Я думала, що кохаю його. Була впевнена, що кохаю, але… потім зрозуміла, що це не так. Майже вісім років тому, після звільнення нашої планети, коли ми з батьком прибули на Землю, я зустріла там одну людину. Він був героєм, хоча навряд чи це стало для мене вирішальним, тоді героїв було хоч греблю гати. Просто він чимось приворожив мене. Досі не знаю чим – приворожив і все, кохання непідвладне жодній лоґіці. Відтоді, як я побачила його, решта чоловіків перестали для мене існувати.

Вона схвильовано замовкла, на її щоках палахкотів густий рум’янець. Батько теж мовчав, а його обличчя поступово набувало виразу здивованого розуміння.

– На мою біду, – продовжила Саті, – цей чоловік любив дванадцятирічну дівчинку. Так любив, що заради неї одружився з її матір’ю. А я залишилася ні з чим. Щоправда, згодом він розлучився з дружиною, але всі ці три роки я не знала, як до нього підступитися. Він же вперто не звертав на мене уваги. Зрештою я зрозуміла, що мушу сама йому все сказати, бо інакше нічого не буде. І ось… – вона перевела подих, – таки сказала.

У батька був такий причмелений, такий безпорадний вигляд, що за інших обставин я б розсміялася. Але зараз…

Я загасила екран, підхопилася з крісла й заходила туди-сюди по рубці.

– О боже!.. Оце так!.. Ну й ну!.. Здуріти можна!..

Олег повернувся до мене.

– Ти що, ревнуєш?

Я різко зупинилася.

– Ні. Ревнощі залишилися в минулому. Я вже доросла, все розумію й хочу, щоб батько був щасливий. Просто… це так несподівано! Я досі не можу повірити.

– Бо вона королева?

– Господи, звісно, ні. Яке це має значення. Світ Барнарда – не Новоросія, там монарх лише громадянин своєї країни, хіба що носить гучний титул, час від часу бере участь в офіційних церемоніях і призначає такий уряд, який подобається парламентові. А Саті до того ж дуже проста й безпосередня, вона дуже не любить, коли її називають „ваша величність“. Тільки „Саті“, „міс“, „принцеса“… вона мені завжди подобалася! І якщо вже батько дістанеться якійсь іншій жінці, крім мами, то хай краще їй.

– Ти думаєш, у них все складеться?

– Аякже! Ти можеш уявити чоловіка, який устоїть перед такою красунею?

Олег усміхнувся.

– Можу. Я навіть знаю такого. Він перед тобою.

– Ну, присутні до уваги не беруться. – Я повернулася на своє місце. – Подумати тільки, у мене буде мачуха-королева, а батько стане принцом-консортом!

Олег розсміявся.

– А ти кажеш, що для тебе це не має значення…

За дві години закінчився наш перший затяжний стрибок, і ми опинилися за сто дев’яносто кілопарсеків від центру нашої Ґалактики, а до Туманності Андромеди залишалося ще майже шістсот. Незадовго до виходу з гіперпростору в рубку явився прем’єр Падма з кількома міністрами, а також Саті з моїм батьком. Королева просто сяяла, а батько, якого вона тримала під руку, все ще був такий приголомшений, що навіть не намагався мені підказувати, поки я маневрувала в дром-зоні, спрямовуючи корабель до наступного каналу.

Лише за чверть години, коли „Нахімов“ закінчив розгін при 600 g і тепер мчав до своєї мети по інерції, до батька частково повернулася його звична невгамовність, і він звернувся до мене:

– Капітане, дозвольте покомандувати системами зовнішнього спостереження.

– Так, сер, – відповіла я. – Спостерігач, виконувати накази коммодора.

Батько підійшов ближче до передньої оглядової стіни, на якій, окрім трьох неяскравих зірок, виднівся край спірального диска Ґалактики, а також пляма Великої Маґелланової Хмари. Саті не відпускала його руку, неначе боялася, що він миттю дремене. Збоку це виглядало досить кумедно.

– Підсистемі візуалізації, – наказав батько, – іґнорувати об’єкти, яскравіші за десяту величину.

З передньої стіни зникли три зірочки, край Ґалактики і Маґелланова Хмара. Запанувала суцільна чорнота.

– Показати об’єкти від десятої до двадцятої зоряної величини у пропорції видимої яскравості від нуля до шести. Виключити об’єкти, що ідентифікуються як зорі або зоряні кластери. Зробити поправку на червоний зсув.

Усю оглядову стіну заполонив густий розсип жарин – від дуже яскравих на зразок Веґи або Арктура в земному небі до найтьмяніших, ледве помітних. Їх було так само багато, як зірок поблизу Центрального Скупчення. Вони не складалися в сузір’я, а перепліталися химерними візерунками, ніби розсипані на підлозі рисові зерна.

– Усі ці вогники, – заговорив батько, ні до кого конкретно не звертаючись, – є ґалактиками, віддаленими від нас на десятки, сотні й тисячі меґапарсеків. Нещодавно вони здавалися нам недосяжними, ми могли тільки мріяти про них. Та й тепер нам під силу дістатися лише до найближчих. Але колись настане час, і наші нащадки зможуть вибрати навмання будь-яку з цих цяток і долетіти до неї, хоч як би далеко вона не була. Я вірю в це – для людства немає нічого неможливого.

Крейсер летів крізь дром-зону, щоб увійти в наступний канал на нашому шляху до Туманності Андромеди – вже близької й досяжної для нас. А ми, затамувавши подих, дивилися крізь оглядову стіну рубки на міріади нескінченно далеких ґалактик – крихітних піщинок у безмежному океані Всесвіту.