Текст книги "Зруйновані зорі"

Автор книги: Олег Авраменко

Соавторы: Валентин Авраменко
сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 23 страниц)

– Ось це погано, – сказав імператор. – Якщо альви зосередяться на охороні однієї планети, то її звільнення буде вельми і вельми проблематичним… Ну гаразд, поговоримо про це згодом. А то мені вже дають сиґнал, що час вимикати візуальний зв’язок, щоб не заважати вам при посадці. Передаю вас до рук нашого диспетчера. Щасливої посадки, „Зоря Свободи“.

– Спасибі, сер, – відсалютував я вже згаслому екранові.

3

Майже на самій околиці міського кладовища Паталіпутри є невеличка алея, вздовж якої розташовано в ряд сорок три скромних надгробки, схожі один на одного, як близнята. Імена на них було викарбувано різні, дати народження – також, зате день смерті скрізь вказано однаковий. Тут знайшли свій останній прихисток учені й інженери Ранжпурського Інституту Фізики, які третину століття тому зробили відчайдушну й безнадійну спробу підняти на Магаварші масове повстання проти чужинців.

Власне, бунтівників було більше, ніж сорок три, але деякі з них, зокрема професор Аґатіяр, уникли долі своїх товаришів, бо слідству не вдалося довести їхню провину, а глава та ідейний натхненник змови, Раджів Шанкар, зумів втекти з в’язниці в ніч напередодні страти. Точніше, його викрали з камери смертників – усупереч його ж власному бажанню. І лише зараз, через тридцять чотири роки, він возз’єднався у Вічності зі своїми друзями та соратниками…

Під збройний салют шеренги сивочолих ветеранів Опору урну з попелом Шанкара опустили у свіжовикопану могилу, а відтак присутні жменя за жменею засипали її землею. Потім сипкий горбик ретельно утрамбували, а поверх нього встановили такий же скромний надгробок. Як і на решті, на ньому було викарбувано лише ім’я з днями народження і смерті. Дві ці дати розділяло мало не сто років.

Першим квіти на могилу поклав імператор Магаварші Падма XIV. Схиливши коліно, він тихо проказав:

– Знаю, старий, за життя ти так і не зміг пробачити нас – тих, хто був причетний до твого звільнення, хто не дозволив тобі померти разом з усіма. Ти розумів, що це необхідно; розумів, що був потрібен нам живим; розумів, що ми могли врятувати лише одного з вас – і зробили цей важкий вибір на твою користь. Усе це ти чудово розумів, але пробачити нас було понад твої сили. – Імператор зробив коротку паузу. – Кажуть, що мертві прощають усе. Сподіваюся, це так. Сподіваюся, що тепер твоя буремна душа знайшла спокій, а ми дочекалися від тебе прощення.

Наступною була дочка Падми, двадцятисемирічна принцеса Саті. Поклавши свій букет, вона зо хвилину мовчки стояла перед надгробком, в її гарних чорних очах блищали сльози. Раджів Шанкар був для неї не просто прем’єр-міністром країни, яку вона номінально очолювала. Останні п’ять років він фактично замінив їй батька, був її наставником і радником, але не в справах державних (жодних владних повноважень вона не мала), а просто як людина, як друг, як старший товариш.

Попередньо планувалося, що Саті очолить Королівство Індію на Землі, та коли магаваршці отримали в своє повне розпорядження систему Барнарда, вона вирушила туди разом із більшістю своїх співвітчизників. Земна Індія, як і в довоєнні часи, стала республікою, а в Світі Барнарда була проголошена конституційна монархія – правонаступниця Держави Магаварші. Проте Саті катеґорично відмовилася прийняти королівський титул, арґументуючи це тим, що її батько, глава імператорського дому, ще живий і в осяжному майбутньому вмирати не збирається. У результаті Саті оголосили реґентом нового королівства – що, втім, суті справи не міняло. Так чи інакше всі її обов’язки зводилися до виконання представницьких функцій, а реальна влада належала всенародно обраним Національним Зборам, які на власний розсуд формували Кабінет Міністрів. У Світі Барнарда вже двічі проводилися парламентські вибори, і двічі на них упевнено перемагала Ліга Свободи на чолі з Раджівом Шанкаром. Тепер, зі смертю очільника, правляча партія залишилася без свого керівника, держава – без прем’єр-міністра, а країна – без харизматичного лідера…

Слідом за Саті останні почесті Шанкару віддали його соратники, які прибули на „Зорі Свободи“, – колись провідні діячі підпілля на Магаварші, а нині високопоставлені урядовці. Серед пасажирів мого корабля було також два не-магаваршця – дядько Рашелі, адмірал Клод Брісо, заступник начальника Ґенерального Штабу Військово-Космічних Сил Терри-Ґаллії, і доктор Поль Карно, голова Ради Міністрів Земної Конфедерації. За своїми посадовими обов’язками вони часто спілкувалися з прем’єр-міністром Світу Барнарда, і протягом цих семи років у них із Шанкаром склалися теплі, дружні відносини.

Далі настала наша черга – членів команди крейсера, разом з якими Шанкар брав участь у боях за звільнення Сонячної системи, а потім повз надгробок поволі поплив людський потік стариків – останніх мешканців Магаварші. Тут їх зібралося близько двадцяти тисяч – добра половина населення планети. Вони йшли алеєю неквапом, їм нікуди було поспішати, і кожен із них ненадовго затримувався біля могили, аби вголос чи подумки сказати кілька слів найшанованішому представнику їхнього покоління, який ще за життя став леґендою для багатьох мільйонів співвітчизників.

Ми не стали заважати старим прощатися з Шанкаром і попрямували до виходу з кладовища, де була стоянка легкового транспорту і вхід на станцію метро. Я збирався влізти у флаєр, де вже зручно розмістилися Рашель і Анн-Марі, аж тут до мене підійшла принцеса Саті.

– Батько просить, щоб ви полетіли разом із ним, – сказала вона. – А я складу компанію вашим друзям. Не заперечуєте, капітане?

Не чекаючи на мою відповідь, Саті прослизнула в кабіну й влаштувалася в кріслі водія. З деяким подивом я знизав плечима й кивнув:

– Ніяких заперечень, принцесо.

– От і добре. Тоді зустрінемося в палаці.

З цими словами вона зачинила дверцята й завела двигун. Я помахав рукою, прощаючись з Анн-Марі, послав Рашелі поцілунок (донька, звісно, відповіла мені тим же) і попрямував до флаєра імператора.

Падма вже чекав на мене у своїй машині й був настільки люб’язний, що надав місце водія в моє повне розпорядження. Мабуть, він знав, що я дуже не люблю літати пасажиром, а втім, цього не люблять усі без винятку пілоти.

Коли я підняв флаєр у повітря, імператор попросив:

– Спершу зробіть кілька кіл над кладовищем, а потім летімо в палац.

Так я і вчинив. Унизу алеєю все ще плив людський потік, і на тому місці, де був похований Раджів Шанкар, уже здіймався значних розмірів пагорб із живих квітів, що цілком сховав під собою надгробок. Не обділили увагою й могили його соратників, які віддали свої життя в ім’я майбутньої перемоги. З першого погляду, їхня жертва здавалася марною – вони ж тоді нічого не досягли, і лише через двадцять шість років Магаваршу було звільнено військами Терри-Ґаллії. Але саме пам’ять про ті події не дозволила нам остаточно впасти в летарґію, змиритися з неволею, на яку прирекли нас чужинці, і десь у глибині душі, на підсвідомому рівні, ми були готові до боротьби за свою свободу. І через чверть століття, коли це знадобилося, на планеті спалахнуло масове повстання, яке відвернуло на себе увагу окупаційних військ і дало можливість ґаллійському флотові без істотних втрат захопити контроль над нашою дром-зоною. Це частково пом’якшувало нам, вихідцям з Магаварші, почуття сорому за те, що свого часу ми практично без бою капітулювали перед Чужими, а потім понад сто років покірливо прожили під їхньою владою, тоді як мешканці багатьох інших планет боролися до останку і, навіть зазнавши поразки, продовжували чинити опір загарбникам…

– Шанкар був великою людиною, – мовив Падма, коли я почав набирати висоту, приєднуючись до решти флаєрів, що прямували до центру Паталіпутри, де розташовувався імператорський палац. – Правду кажучи, я не вірив, коли він обіцяв, що за п’ять років Світ Барнарда стане нарівні з Террою-Ґаллією і Землею. Не вірив, хоча для цього були всі об’єктивні передумови – і розвинута економіка планети, майже не зруйнована війною, і чотиримільярдний людський потенціал. Не вірив, бо знав наших співвітчизників – працелюбних, самовідданих, готових зносити тяготи лихоліть, але переважно безініціативних, звичних у всьому покладатися на допомогу й заступництво держави. Проте Шанкар зумів з цим упоратися, йому вдалося переламати психолоґію магаваршців, змінити традиційну систему цінностей суспільства й примусити його динамічно розвиватися… – Імператор трохи помовчав. – Шкода, що він залишив нас так рано.

– Тепер йому потрібна гідна заміна, – після певних вагань сказав я. Вже сім років я був громадянином Землі й почувався стовідсотковим землянином, але все одно продовжував вважати нинішніх мешканців Світу Барнарда своїми співвітчизниками, і мені було небайдуже їхнє майбутнє. – Потрібна людина, яка за своїм авторитетом і впливом могла б зрівнятися з паном Шанкаром. Особисто я думаю, що така людина є.

Імператор кивнув.

– Я розумію, що ви маєте на увазі. Проте це неможливо.

– Атож, неможливо, – погодився я, перемикаючи флаєр на автопілот. – Але необхідно.

Він пильно подивився на мене.

– Так само відповіла мені Саті. Ви з нею обговорювали це питання?

Я похитав головою.

– Ні, сер, не обговорював. Просто це очевидно. Бувають ситуації, коли неможливість мусить поступитися перед необхідністю.

– Гм-м, – протяг Падма. – Ви знову точнісінько повторили її слова. Для повного збігу вам слід ще додати, що мені зовсім не обов’язково суміщати королівські обов’язки з урядовою посадою. Мовляв, я цілком можу зректися корони і вже як пересічний громадянин прийняти портфель прем’єр-міністра.

– Я думав про такий варіант, – відповів я. – Він напрошується сам собою.

– Ну, звісно, напрошується, – зітхнувши, погодився імператор. – А на сорок тисяч старих, які залишаються на Магаварші, ніхто не зважає.

– Про них можуть подбати й інші. Ви ж самі переконалися, що людство не кинуло їх напризволяще. А ви зараз потрібні в системі Барнарда. Потрібні чотирьом мільярдам людей, які й досі вважають себе вашими підданими. Потрібні цілій планеті – і не якій-небудь, а тій, що входить у трійку провідних світів людства. Це ваш обов’язок, сер. Обов’язок, найвищий з усіх, що ви взяли на себе сім років тому.

Зо хвилину ми летіли мовчки. Нарешті Падма промовив:

– Не буду з вами сперечатися, містере Матусевич. Мені вистачає суперечок з донькою і міністрами. А вас я запросив супроводжувати мене не для розмов про політику. Мене цікавить, як ви поживаєте. Мушу визнати, я був дуже здивований, коли побачив вас у колишньому званні й на колишній посаді. Щось ви застрягли на службових щаблях і вище не посуваєтеся.

Я знизав плечима.

– Чому це застряг? Здається, все нормально. Адже своє нинішнє звання я отримав ніби авансом, а зараз відпрацьовую його. Погодьтеся, сер, капітан цивільної авіації, хоч він і носить чотири золоті шеврони, все-таки не рівня капітану військово-космічного флоту. Максимум, на що я заслуговував, та й то з великою натяжкою, це другий ранґ – тобто по-нашому звання командора. Просто так сталося, що Рашель примусила мене надіти батьків мундир, а ґаллійське командування вирішило з цим змиритися, розуміючи, що пониження в чині образить мене. Така ж ситуація і з посадою: я одним махом пересів з суборбітального вантажного лайнера в капітанське крісло висококласного бойового крейсера. У флоті є чимало офіцерів старших від мене і за віком, і за вислугою років, які можуть лише мріяти про таке призначення.

Імператор скептично гмикнув:

– Ви надто скромні, капітане, і явно недооцінюєте своїх здібностей. Ви не належите до числа тих „багатьох офіцерів“; ви людина неординарна, талантами вас природа не обійшла. До того ж зараз триває війна, а на війні просування по службі визначається не віком і вислугою років, а реальними бойовими заслугами. Я трохи розбираюся в нагородах, – він виразно подивився на орденські планки з лівого боку мого парадного мундира, – і бачу у вас не тільки брязкітки, які роздають усьому особовому складу з нагоди чергової перемоги. За ці сім років ви примудрилися здобути мало не всі вищі ордени та медалі планет Співдружності. Поряд із вами Арчібальд Ортеґа, дарма що носить адміральські зірки, має вигляд шмаркатого новобранця. А проте він неухильно рухається вгору, а ви залишаєтеся на місці. Як на мене, це кричуща несправедливість з боку вашого начальства.

„От дідько!“ – занепокоївся я. – „Бракувало лише, щоб він висловив своє обурення земному урядові…“

– Я не вважаю це несправедливістю, – обережно заперечив я. – І начальство тут, власне, ні до чого. Річ у тім, що я сам не прагну підвищення – ні на посаді, ні в чині.

– Он як? – здивувався Падма. – Чому? Хіба вам не хочеться командувати чимось більшим, серйознішим – важким крейсером, дредноутом чи лінкором? Або очолювати бриґаду кораблів?

– Уявіть собі, сер, не хочеться. Я цілком задоволений своєю „Зорею Свободи“. На ній я і капітан, і перший пілот, і навіґатор; я не лише командую, а й власноруч керую своїм кораблем. Це саме те, про що я завжди мріяв. А командир великого судна просто сидить собі на капітанському містку, роздає цінні вказівки і контролює дії підлеглих. Теж відповідальна робота, не заперечую, але вона не для мене.

Імператор ненадовго задумався.

– Авжеж, я пригадую з вашого досьє, що у віртуальних реальностях ви надавали перевагу кораблям середніх та малих ґабаритів. На зразок тієї ж „Зорі Свободи“… Проте зараз триває війна, – наполегливо повторив він. – А на війні у солдата не питають, що йому до вподоби, а що – ні. Його спрямовують туди, де він буде кориснішим. Може, я помиляюся, але чомусь мені здається, що на посаді командира легкого крейсера ви не реалізуєте повною мірою свій величезний потенціал. Я зовсім не лещу вам, містере Матусевич, я справді так вважаю. Невже ваше начальство іншої думки?

Під його пильним, проникливим поглядом я зніяковів.

– Ні, сер, воно… мабуть, воно поділяє вашу думку. Але мені поки вдається викручуватися.

– І яким же чином?

– Ну, спочатку, коли земний флот тільки формувався, мене залишили на колишній посаді, оскільки в моїй особовій справі було свіже стягнення за те, що я не доповів своєчасно командуванню про присутність на кораблі двох полонених – Ахмада Рамана і альва Шелестова. Років чотири потому це стягнення було зняте, і вже почалися розмови про моє швидке підвищення – мене збиралися призначити капітаном флаґмана ескадри. Мені це зовсім не подобалося, і я… словом, я заробив ще одне стягнення. Провина була несерйозна, всього лише порушення субординації, але цього вистачило, щоб мене викреслили зі списків на підвищення.

– На цілих чотири роки?

– Тільки на півтора. Потім мені ще двічі доводилося вдаватися до цього прийому. Востаннє, після звільнення Цзяньсу, йшлося про звання коммодора і передачу під моє командування бриґади.

Падма здивовано похитав головою.

– Дивна ви людина, капітане.

– Просто я не створений для військової служби. З мене вийшов кепський солдат.

– Не кепський, а лише недостатньо честолюбний, – уточнив він.

– Це одне й те саме. Якийсь давній полководець, забув його ім’я, говорив: поганим є той солдат, що не хоче стати ґенералом. А я саме такий. Я не тримаю в своїй шафі новенький адміральський мундир, мені ні до чого вищі командні посади, я просто хочу літати. У мирний час я, напевно, став би капітаном Вільного пошуку або космічним торговцем. Але поки бодай одна людська планета перебуває під владою чужинців, я не можу залишатися осторонь.

– Так, розумію, – сказав Падма. А потім, без жодного переходу, додав: – Донька мені говорила, що ви розлучилися з дружиною.

Я спохмурнів.

– Це правда, сер. Ще два роки тому.

– Чому? Не зійшлися характерами?

Я відповів не відразу. Але все ж відповів:

– Та ні, начебто зійшлися. Просто… – Я зам’явся. – Луїза так і не змогла забути свого першого чоловіка. Вона намагалася, дуже намагалася, але не змогла. Коли б я був хоч трохи менше схожий на Жофрея, у нас би все склалося, ми ідеально підходили один одному. А так… а так я постійно нагадував їй про нього. В мені вона бачила його, вона любила мене не як Стефана Матусевича, а як Жофрея Леблана. Ми обидва сподівалися, що з часом це мине, однак ні. Цілих п’ять років терпіли заради Рашелі, а коли вона стала досить дорослою, аби зрозуміти нас, ми розійшлися. Тихо й мирно, без сварок і скандалів, як личить вихованим людям.

У своїй короткій розповіді я, зрозуміло, згладив деякі гострі кути. Всі п’ять довгих років, проведених з Луїзою, були для мене справжнісінькою мукою, а для неї – правдивим кошмаром. Наші страждання поглиблювало ще й те, що загалом ми чудово ладили й були, як то кажуть, створені один для одного. Жофрей Леблан знайшов собі ідеальну дружину, яка так само ідеально підходила й мені… Та, на жаль, у Луїзиних очах я був лише тінню її першого чоловіка. Бідолашна просто божеволіла, коли у мене прохоплювався якийсь типово жофреївський жест або я, розмовляючи французькою, ненавмисно вживав один із характерних зворотів, запозичених у Рашелі, яка, у свою чергу, перейняла їх від батька. Одного разу Луїза зізналася мені, що тоді їй здається, ніби вона потрапила в потойбічний світ і зустрілася з покійним Жофреєм… Словом, при всій нашій сумісності нормального подружжя з нас не вийшло. Лише жалюгідна подоба сім’ї, зовнішня видимість, щось на кшталт ілюзії, яка існувала виключно для Рашелі. А потім, коли донька підросла й почала підозрювати негаразди, нам нічого не залишалося, як розійтися. Тепер, озираючись назад, я інколи дивуюся, що ми взагалі зуміли протриматися так довго. Мабуть, це стало можливим тільки завдяки тому, що в середньому сім, а то й вісім місяців на рік я проводив поза домом, на різних завданнях…

Імператор дістав сиґарету, з ввічливості спитав моєї згоди й лише потім закурив.

– Зате з Рашеллю у вас все гаразд, – зазначив він. – Це одразу відчувається. Вам вдалося замінити їй батька. Більше того, ви не просто замінили, ви стали їй батьком.

„Що правда, то правда,“ – в думках погодився я, пригадавши, як під час однієї з наших нечисленних зустрічей після розлучення Луїза напряму звинуватила мене у викраденні доньки. Власне, так воно й було…

– Рашель була дуже милою дівчинкою, – тим часом вів далі Падма. – А зараз стала чарівною молодою дівчиною. Хоча й надто серйозною як на свій вік. Напевно, вам важко з нею.

– Важко, – визнав я і щасливо всміхнувся. – Але приємно.

Нашу подальшу розмову перервав лункий передзвін комунікатора. Імператор увімкнув зв’язок, і на екрані з’явилося смагляве обличчя чоловіка мого віку – того самого диспетчера, який допомагав мені при посадці корабля. Він був одним із волонтерів, які разом з Падмою добровільно залишилися на Магаварші, щоб допомагати старим.

– Слухаю, Шанті? У чому річ?

– Схоже, назрівають проблеми, сер, – схвильовано доповів диспетчер. – Серйозні проблеми. Щойно ми отримали повідомлення від чужинців. П’ятдесятники терміново перекидають у наш локальний простір Другий сторожовий флот Суомі, а дварки – свої дислоковані в цій системі частини.

У моїх грудях похололо. Невже це через нас – точніше, через прибулих на „Зорі Свободи“ пасажирів? Якимось чином Чужі дізналися, що корабель доправив на Магаваршу принцесу – реґента Світу Барнарда, заступника начальника Ґенштабу Терри-Ґаллії, а також голову земного уряду з доброю дюжиною міністрів, і вирішили не випускати таку цінну здобич… Хоча ні, навряд. Дуже сумнівно, щоб п’ятдесятники й дварки пішли на таку авантюру. Вони знають, за якими законами живе наше суспільство, і мають розуміти, що втрата окремих лідерів не завдасть людству істотної шкоди, а радше навпаки – лише згуртує людей і підштовхне їх до ще рішучіших дій.

Судячи з виразу обличчя імператора, він думав про те саме. І висновки його були аналоґічними.

– Чим чужинці пояснюють свої дії? – запитав він.

– Загрозою вторгнення ґаббарів. У повідомленні йдеться, що вона цілком реальна, але чому – не уточнюється. Аванґард флоту вже залишив дром-зону й на повній швидкості рухається до Магаварші. Його прибуття слід чекати годин за двадцять.

– Це все?

– Так, сер. Радіоґрама коротка, і я майже дослівно переказав її зміст. Якщо бажаєте, можу переслати текст ориґіналу.

– Ні, не треба. – Падма повернувся до мене. – Міняйте курс, містере Матусевич. Ми летимо в космопорт. Зараз я зв’яжуся з рештою і повідомлю їх про нові обставини. Дуже неприємні обставини…

4

Уже третю годину тривала наша нарада в головній диспетчерській космопорту, де зібралася команда „Зорі Свободи“ в повному складі, всі наші високоповажні пасажири й імператор з кількома наближеними з числа волонтерів.

За цей час ситуація анітрохи не прояснішала, а навпаки, ще дужче заплуталася. Відразу після прибуття в космопорт ми надіслали чужинцям запит з вимогою додаткових пояснень, конкретніших, аніж абстрактна загроза нападу габ барів, бо така загроза існувала завжди, а нинішні запобіжні заходи були безпрецедентними за своїм масштабом. Час від часу п’ятдесятники з дварками збільшували чисельність патруля до однієї або двох ескадр. Це відбувалося в періоди загострення обстановки на фронтах або коли в тутешній локальний простір навідувався ґаббарський розвідник. Проте ще жодного разу за останні кілька років вони не перекидали до Магаварші цілий флот.

За годину з чвертю, необхідних, аби сиґнал досяг дром-зони й повернувся назад, надійшла відповідь на наш запит. У новій радіоґрамі лише зазначалося, що є велика ймовірність масованого вторгнення в систему ґаббарських військ, а насамкінець нас просили не панікувати й спокійно дочекатися прибуття до Магаварші передових частин флоту.

Коли всі ознайомилися з текстом повідомлення, слово взяв адмірал Брісо.

– Я бачу три можливих варіанти. Перший: чужинці не брешуть, і ґаббари справді щось затівають. Другий, утім, малоймовірний: вони хочуть захопити нас у полон або знищити. Ми вже обговорювали це і погодилися, що п’ятдесятники з дварками на таку авантюру навряд чи підуть. Навіть зусиллями цілого флоту шанси на перехоплення крейсера такого класу, як „Зоря Свободи“, мізерно малі, до того ж ми можемо просто покинути систему й вилетіти до однієї з найближчих зірок. Нарешті, третій варіант: загроза вторгнення ґаббарів – хитрий блеф, спроба заманити нас у пастку.

– Яку саме? – поцікавився імператор.

– Примусити нас знову ввести в систему війська. Тоді чужинці спокійно підуть звідси, оголосивши, що передають контроль над Магаваршою людям. Тим самим вони позбудуться відповідальності за планету й, образно кажучи, вмиють руки.

– Найпевніше, так воно і є, – замислено мовив Поль Карно. – Через Магаваршу п’ятдесятники змушені тримати великі сили в локальному просторі Суомі, а користі їм від цього жодної. Але з іншого боку, якщо виявиться, що планеті справді загрожує вторгнення ґаббарів, ми не зможемо залишитися осторонь – адже тут проживає сорок тисяч наших одноплемінників.

Протягом наступної години в диспетчерській точилася запекла суперечка про те, що робити далі. Одностайними всі були лише в одному: слід якнайшвидше сповістити про все бриґаду, що чекала нас у дром-зоні системи Ґамми Індри. А от у питанні, кому й на чому летіти з повідомленням, думки розділилися. Крім мого крейсера, в анґарах космопорту перебувало ще два кораблі, здатних здійснювати міжзоряні переходи, – кур’єрський корвет і невеличкий, але надзвичайно швидкохідний катер, розрахований лише на чотирьох пасажирів. Обидва ці судна були залишені тут про всяк випадок, щоб повністю не позбавляти Магаваршу контакту із зовнішнім світом. За своїми швидкісними показниками й маневреністю вони, мабуть, перевершували „Зорю Свободи“, але були менш боєздатними і значно вразливішими.

Я ж, як і решта членів моєї команди, у цій дискусії участі не брав, а лише мовчки слухав і чекав, коли присутні дійдуть згоди на єдино правильному й лоґічному в цій ситуації рішенні. За інших, не таких драматичних обставин мені, мабуть, було б цікаво спостерігати за тим, як дорослі чоловіки та жінки, що обіймають найвищі державні посади, поводяться, наче діти, з остраху виглядати в очах один одного боягузами. Кожен із високоповажних міністрів, пропонуючи той чи інший варіант розвитку подій, вважав своїм обов’язком ненав’язливо, але цілком чітко дати зрозуміти, що сам він волів би залишитися на Магаварші й зустріти небезпеку навіч.

Один лише Клод Брісо, який не раз брав участь у космічних битвах і часто ризикував життям, не піддався загальній браваді. Як досвідчений військовий адмірал чудово розумів, що ніякого вибору в нас не залишається, але, попри своє високе звання, наразі він не мав жодних формальних повноважень, а був лише приватною особою і не міг віддавати обов’язкових до виконання наказів.

Імператора ж, який тримав у своїх руках всі важелі реальної влади на Магаварші, долали сумніви. Він ніяк не міг вирішити, де буде безпечніше його доньці – на планеті чи на борту „Зорі Свободи“. Все залежало від справжніх намірів чужинців – блефують вони чи ні, а якщо ні, то наскільки ймовірна загроза вторгнення ґаббарів…

Нарешті мені набридли ці пусті балачки, і я вже збирався викласти власні арґументи, аж раптом Анн-Марі Прентан, яка разом із диспетчером Шанті стежила за радіоперехопленням з району дром-зони, голосно й схвильовано вигукнула:

– Здається, чужинці не збрехали. Схоже, починається.

Усі присутні миттю посхоплювалися зі своїх місць і кинулись були до терміналу, але Анн-Марі, щоб уникнути стовпотворіння, негайно ввімкнула зовнішні динаміки й вивела на головний екран диспетчерської дані комп’ютерно-лінґвістичного аналізу.

Приміщення заповнив шум і тріск, крізь які ледве пробивалися невиразні обривки слів і фраз. І дром-зона, і навіть кораблі, що летіли до нас, перебували ще надто далеко, а чужинці, певна річ, не були такими люб’язними, щоб транслювати свої розмови по точно спрямованому на Магаваршу променю. До того ж п’ятдесятники спілкувалися своїми, неземними мовами, і лише зрідка серед усього цього шарварку лунали гавкітливі репліки німецькою – це перемовлялися між собою допоміжні частини дварків.

Зате на великий екран видавався анґлійський текст – комп’ютер на ходу перекладав усе, що лишень піддавалося перекладу, і по можливості намагався реконструювати з окремих слів і фраз самостійні, наповнені змістом речення. Йому це не завжди вдавалося, але навіть з того, що ми отримували, суть подій була зрозуміла: як мінімум по трьох каналах почалося вторгнення ґаббарських військ.

Буквально через хвилину по вузькоспрямованому променю ми отримали чергову радіоґраму від чужинців. У ній вони повідомляли про початок вторгнення і радили всьому населенню Магаварші сховатися у своїх Катакомбах. За твердженням командування флоту п’ятдесятників, сили ґаббарів невеликі й атаку буде відбито ще в дром-зоні, але окремі кораблі можуть прорватися крізь оборонний заслін і спробувати скинути на планету бомби.

– Якщо тільки вони не розігрують перед нами виставу…– почав був Поль Карно, але замовк, так і не закінчивши своєї думки.

– Не бачу в цьому сенсу, – озвався адмірал Брісо. – Зв’язатися звідси з нашими ми все одно не зможемо, треба летіти до дром-зони. А там уже нас не обдуриш.

– Перехоплені перші перемовини ґаббарів, – повідомила Анн-Марі, вказуючи на екран. – Ні, це не спектакль.

– Отже, вам слід відлітати, – озвався імператор. – І негайно.

Високоповажні міністри знову засперечалися, кому з них летіти, а кому залишатися, але терпіти це далі я вже не збирався. Підвівшись, вийшов у центр зали і твердо промовив:

– Панове, увага!

Галас миттю вщух, і погляди всіх присутніх спрямувалися на мене. Переконавшись, що мене готові слухати, я заговорив підкреслено офіційно:

– Я Стефан Матусевич, капітан ВКС Земної Конфедерації, командир крейсера „Зоря Свободи“, який у даний момент виконує бойове завдання. Я маю доручення доставити на Магаваршу пасажирів у кількості вісімнадцяти чоловік, а після похоронів пана Шанкара доправити всіх назад цілими й неушкодженими. Тож маю намір виконати покладену на мене місію, незважаючи на ваші думки й побажання, а якщо буде потрібно – то й із застосуванням сили. Зараз усі ви, незалежно від звань та посад, підпорядковуєтеся мені й зобов’язані виконувати мої накази. Звідси, з головної диспетчерської, ви в моєму супроводі вирушите до першого посадочного терміналу й перейдете на борт корабля. Усі ваші особисті речі, що залишилися в імператорському палаці, доставлять на „Зорю Свободи“, поки йтиме передстартова підготовка. – Я подивився на Поля Карно. – Пане голово, ви верховний головнокомандувач Збройних Сил Землі та Сонячної системи і маєте право скасувати мої повноваження. Проте ви можете це зробити лише через Ґенеральний Штаб, якого тут немає. А поки отриманий мною наказ діятиме, ви зобов’язані нарівні з рештою виконувати мої розпорядження. – Я обвів поглядом присутніх. – Сподіваюсь, я зрозуміло висловився, панове?

Усупереч моїм побоюванням, жодних протестів моя промова не викликала. Усі міністри, включно з Карно, були приголомшені моїм натиском, адмірал Брісо та імператор дивилися на мене схвально, а принцеса Саті – з неприхованим захопленням. Рашель же усміхалася, ніби казала: „От так! Покажи їм, хто тут головний!“

Імператор першим порушив мовчанку.

– Ну що ж, рішення ухвалене, – він констатував це як незаперечний факт. – А щодо особистих речей можете не турбуватися. Ще від самого початку я розпорядився зібрати їх і доправити в космопорт – просто так, про всяк випадок. Упаковані валізи вже чекають на вас біля посадочного терміналу.

– Тату, ти маєш летіти з нами, – сказала принцеса. – Ти потрібен Світу Барнарда.

Падма похитав головою.

– Це неможливо, дочко. Я не можу кинути Магаваршу. Тим паче зараз, коли їй загрожують ґаббари.

Саті підійшла до мене й легко торкнулася моєї руки.

– Будь ласка, капітане, переконайте його… Зробіть щось!

Як зачарований, я дивився їй у вічі. Її врода, зріла і водночас у чомусь ще дівоча, діяла на чоловіків безвідмовно, і я не був винятком. На якусь мить мене опанувала спокуса справді „щось зробити“, наприклад, узяти й підстрелити Падму з паралізатора, а потім перенести його непритомного на борт корабля. Я був упевнений, що присутні не заперечуватимуть, а навпаки, підтримають мене. Проте…

– Даруйте, принцесо, нічим не можу допомогти вам. Я з повагою ставлюся до вибору вашого батька, навіть якщо вважаю його неправильним.

Відверто засмучена моєю відповіддю, Саті знову обернулася до імператора йспрямувала на нього сповнений благання погляд.

– Тату, зрозумій…

– Я розумію, Саті, – урвав він її. – Ти сама знаєш, як мені тяжко. Я втомився, смертельно втомився від цього добровільного ув’язнення, від довгих років бездіяльності, відірваності від зовнішнього світу, де відбуваються такі епохальні події… Але в мене є обов’язок. Я не можу все кинути й піти. Особливо зараз. Обіцяю тобі: коли вирішиться криза з ґаббарами, я намагатимусь переконати своїх старих переселитися у Світ Барнарда або на Землю, до Індії. Думаю, вони вже готові для цього, їхня туга за рідними й близькими поступово пересилює бажання померти на батьківщині.