Текст книги "Зруйновані зорі"

Автор книги: Олег Авраменко

Соавторы: Валентин Авраменко
сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 23 страниц)

24

Коли я повернувся додому, в передпокої чулися приглушені звуки музики. Знаючи наперед, що саме побачу, я легенько прочинив двері вітальні й зазирнув досередини.

Рашель грала на роялі, а Олег Рахманов, який сидів неподалік на стільці, з благоговінням слухав її. Навряд чи він був великим поціновувачем старовинної музики, але пристрасним шанувальником моєї доньки – безумовно, тож любив усе, що вона робила, і її гру зокрема. Його погляд, спрямований на Рашель, був настільки красномовний, наскільки це взагалі можливо.

Я обережно зачинив двері й піднявся сходами до свого кабінету. Анн-Марі не було вдома – сьогодні зранку її запросила в гості одна знайома, колеґа по роботі в телекомпанії, і вона ще не повернулася. Руслан Ковальов і його дружина Ірина також були відсутні – на вихідні вони поїхали до Верхнього Новгорода відвідати доньку, зятя та онуків.

Я замкнув двері, всівся перед терміналом і почав переглядати записи, отримані від Григорія Шелестова. У подробиці я не вникав – усі мої думки вертілися навколо одного-єдиного моменту в усій цій заплутаній історії. Це було неймовірно, я досі не міг повірити цьому, проте факти свідчили самі за себе. Я кілька разів прокручував епізод з вивантаженням третього контейнера, при великому збільшенні уважно вдивлявся в розпливчаті обличчя, що виднілися крізь оглядове скло скафандрів. Неозброєним оком роздивитися якісь риси було неможливо, зйомки велися на межі розподільної здатності приладів, тож тут був потрібен комп’ютерний аналіз кожного кадру, їхня обробка, звірка й синтез. Однак не сумнівався, що результат такої роботи буде аналоґічним тому, який отримали альвійські фахівці.

Найлегше було б списати все на простий збіг, банальну зовнішню схожість. Я б, напевно, так і вчинив, коли б мав у своєму розпорядженні тільки один знімок – або Корейко, або Кисельова. Але їх було два, і на обох фіґурували знайомі мені обличчя. Мало того, ці молоді люди були друзями, соратниками, „солодкою парочкою“, як називали їх знайомі; а крім того, вони належали до вельми підозрілого підпільного уґруповання, реальні масштаби діяльності якого й дотепер залишалися для нас загадкою…

Що ж це значить, хай йому біс? Висновок напрошувався сам собою – ці молоді люди були не ті, за кого себе видавали. І, можливо, не лише вони, а й інші їхні товариші – Сергій Іванов, Юрій Ворушинський, Борис Компактов…

Я викликав із пам’яті комп’ютера досьє на всіх п’ятьох. Троє з них – Корейко, Кисельов і Вейдер-Іванов – були під ковпаком у нашої розвідки вже дев’ять місяців. Ворушинський і Компактов потрапили на гачок нещодавно – про них обмовився в бесіді з Естер і Рашеллю принц Павло.

Отже, що ж робили Аня й Сашко понад рік тому під час літніх канікул? Утім, умовно літніх – тоді в північній півкулі планети була зима, а майже всю Південну займає величезний океан. Ага! Згідно з зібраними нашими аґентами відомостями з середини липня до середини серпня вони відпочивали в гірськолижному таборі на Новому Памірі. Хотілося б поговорити з інструктором їхнього загону. Я уявив, як він з хвилину напружено розмірковує, а тоді відповідає: „Знаєте, щось не пригадаю їх. Зараз, стривайте, я подивлюся…“

Пауза, він робить запит у базу даних. Потім: „Так, справді, були такі. Але, хоч убийте, не можу їх пригадати. Певно, вони були дуже непримітними, тихонями. Ви хоч уявляєте, зі скількома дітьми мені доводиться працювати протягом року…“

От і все.

Так, а що далі? Тобто – далі в минуле.

Як засвідчувало досьє, Аня була сиротою. Шість років тому її батьки загинули в автокатастрофі. Родичі відмовилися брати на себе догляд за дванадцятирічною дівчинкою, тож її віддали в Христовоздвиженську школу-інтернат номер 18. Через три роки перевели в Ніколайбурґ. Причина переведення – звичайне перетасовування учнів. Поширена на Новоросії практика: найобдарованіших беруть до столиці, а відстаючих відправляють у провінцію.

Цікаво, що буде, коли я зателефоную в Христовоздвиженськ і поцікавлюсь у керівництва інтернату їхньою колишньою вихованкою, Анною Корейко? Можливо, відповідь буде така: „Так, у нас навчалася ця дівчинка. Але ми пам’ятаємо її не дуже добре. (Розумій як „зовсім не пам’ятаємо“.) Нічим, окрім відмінних оцінок, вона не відзначалася…“

А її родичі? Чи не скажуть вони, що не підтримували особливо близьких стосунків з Аниними батьками й взагалі ніби й не пригадують, щоб у тих була донька? Або будуть украй здивовані: „А ми вважали, що Аня загинула разом з ними…“

Що стосується Сашка Кисельова, то він, за нашими даними, був з неблагополучної сім’ї. Батько – безробітний алкоголік, мати – повія й наркоманка. Два з половиною роки тому їх позбавили батьківських прав, а хлопця всиновило немолоде бездітне подружжя. Ось питання: якщо розшукати його колишніх батьків і запитати про Сашка, чи пригадають вони, що колись у них був син?…

Тепер Вейдер-Іванов. У ґрафі „батько“ стоїть прочерк – його мати була одиначкою. Коли Сергієві виповнилося п’ятнадцять, вона вийшла заміж за вдівця з двома дітьми, власника арктичної ферми з розведення моржів. Чи то хлопець не вписався в нову сім’ю, чи то не схотів жити в Заполяр’ї, але незабаром переселився до своєї прабабусі, яка вже давно впала в старечий маразм. Старенька навряд чи годилася йому в опікуни, радше це він піклувався про неї, але з цього приводу ніхто не переймався. Сергій не бомжував, не приятелював з вуличною шпаною, не попадався на крадіжках або прийомі наркотиків. Він був серйозним і самостійним хлопцем, достроково закінчив школу, вчився в університеті, добре заробляв як кібер, забезпечував себе і свою прабабусю – коротше, з ним усе було гаразд…

У Компактова з Ворушинським були інші історії, але схожі в одному – вони також не жили зі своїми батьками. До того ж усіх п’ятьох об’єднувало ще й те, що два чи три роки тому вони змінили місце проживання та навчання. Ось так!..

„Прокляття!“ – думав я, втупившись у екран терміналу. – „Як же ми раніше не звернули увагу?… Втім, раніше ми знали лише про трьох і не виокремлювали їх із загальної маси найближчих соратників цісаревича. Не було нічого дивного, що серед двох десятків молодих людей одна дівчина-сирота, якийсь хлопчина з неблагополучної сім’ї, а ще один не живе з матір’ю. Проте три тижні тому були виявлені додаткові обставини, а ми досі залишалися сліпі. Надто вже захопилися перемовинами з Павлом і забули про все інше…“

Мої роздуми перервав дзвінок у двері (кабінет був звукоізольований), а відтак з інтеркому пролунав голос Анн-Марі:

– Стіве, ти тут? Чому зачинився?

Я квапливо видобув зі зчитувального пристрою диск Шелестова, сховав його у кишеню й лише тоді впустив Анн-Марі.

– А Рейчел навіть не знала, що ти повернувся, – сказала вона з порога. – Ти прошмигнув повз неї, як миша.

– Просто вирішив їй не заважати, – відповів я, знову замикаючи двері. – Олег ще не пішов?

– Ні. Судячи з усього, він просидить у нас до пізнього вечора. До речі, забула тобі сказати, що вранці мені телефонувала його мати. Ми мило поговорили, і вона натякнула, що найближчим часом вони з чоловіком збираються запросити нас на вечерю. Видно, хочуть познайомитися з потенційними… як це тут називається?… Сватами, здається. – Анн-Марі всміхнулася, але, не отримавши усмішки у відповідь, уважніше подивилася мені у вічі. – Ти чимось схвильований? Щось трапилося?

Розповідати їй про свою зустріч з альвом і про отриману від нього інформацію я не мав права. Зате цілком міг поділитися своїми висновками, що ґрунтувалися на доступних їй матеріалах.

– Щойно переглядав досьє на нашу „чудову п’ятірку“ – Корейко, Іванова, Кисельова, Ворушинського і Компактова. І виявив певні факти, які окремо нічого не означають, але в комплексі… А втім, сама подивися.

Анн-Марі знадобилося лише кілька хвилин, щоб у всьому розібратися.

– Господи! Але ж це схоже… це дуже схоже на ретельно розроблені леґенди!

– Саме так.

Вона запитливо глянула на мене.

– Гадаєш, ці хлопці теж аґенти?

– Можливо. Питання тільки – чиї? Таємного уґруповання в нашому командуванні або…

– Або, – підхопила Анн-Марі, – уряду однієї з планет, який затіяв власну гру. Послухай, Стефане, – від хвилювання вона забула, що мене слід називати Стівом, – це дуже серйозно. Якщо твої підозри підтвердяться, то… Але спершу треба все перевірити.

– Так, і негайно, – погодився я. – Проте це не в нашій компетенції. Зараз я складу спеціальний звіт, а ти його надішлеш.

Анн-Марі кивнула. Слово „спеціальний“ означало, що звіт буде секретним навіть для неї.

– Скільки часу тобі потрібно?

– Не більше десяти хвилин.

– Добре. Тоді я просто покурю в коридорі.

Вона вийшла, а я швидко надиктував текст послання, в якому повідомляв, що отримав від „об’єкта“ необхідні матеріали, а наприкінці додав, що виявилися несподівані обставини. Подумавши трохи, замінив „несподівані“ на „додаткові“ і цим вирішив обмежитись. У всякому разі для передачі інформації знадобиться особиста зустріч з уповноваженим резидентом – вміст диска був дуже „гарячий“, щоб довіряти його мережі, навіть під найнадійнішим прикриттям.

Наклавши на цей короткий звіт свій шифр, я покликав Анн-Марі, яка повторно зашифрувала його й надіслала за призначенням.

– От що, Стіве, – сказала вона, відкинувшись на спинку крісла. – Я добре знаю, що таке розвідка й секретність. У цьому казані я варюся все своє доросле життя, тому не вимагаю від тебе жодних пояснень. Але скажу одне: я впевнена, що на Новоросію тебе послали зовсім не для того, щоб ти координував роботу ґрупи хлопців і дівчат. Ти маєш інше завдання, значно важливіше, ніж це. Я не забула слів мадам Петі, що тобі мають намір доручити справу, з якою можуть упоратися лише двоє в цілому світі. Я постійно сушу собі голову, що б це означало. І переконана, що твоя ґеніальна здогадка щодо нашої „чудової п’ятірки“ виникла не випадково, не на порожньому місці, а в ході виконання твого другого, таємного завдання або як побічний продукт, або як прямий наслідок. Думаю, що таки другий варіант.

Я нічого не відповів, бо говорити було нічого. Хоча вже саме моє мовчання було досить красномовною відповіддю.

А буквально за хвилину надійшло термінове повідомлення. Анн-Марі зняла з нього шифр і, переконавшись, що воно зашифроване двічі, знову залишила кабінет.

Коли двері за нею зачинилися, я відкрив листа своїм ключем, прочитав його, перечитав, гарненько запам’ятав вказану адресу й видалив без можливості відновлення. Потім вимкнув термінал і вийшов у коридор, де на мене чекала Анн-Марі.

– Ну що? – запитала вона.

– Якщо ти мала плани на сьогоднішній вечір, – відповів я, – доведеться їх переглянути. Зараз ми виїжджаємо.

– Куди?

– На одну зустріч. Поки це все, що я можу сказати. Я ще не знаю, наскільки тебе втаємничать у цю справу, та коли вже викликали нас обох, то й тобі щось перепаде.

На обличчі Анн-Марі відбилося задоволення.

– Давно б так. А то мені вже до біса набридло бути лише зв’язківцем. Час зайнятися справжньою роботою.

„Займешся,“ – подумав я. – „Чого-чого, а роботи тепер вистачить на всіх…“

25

Дорогою я намагався зібратися з думками й зрозуміти, що відбувається.

Ну, гаразд, зі странґлетними запалами все більш-менш зрозуміло. Наше керівництво мало рацію: якесь радикальне уґруповання у вищому командуванні, а може, уряд однієї з планет, поки неважливо, хто саме, але хтось вирішив украй загострити ситуацію й змусити людство до тотального знищення всіх Чужих. Для цього альвам було передано странґлетні запали – надпотужну, але практично непридатну у війні зброю. І навіть кількість її одиниць Дюбарі вгадав правильно – три. З першим пристроєм альви провели випробування, другий спробували розібрати, а третій, єдиний, що залишився, після довгих вагань усе ж таки застосували проти ґаббарів.

Проте в цю картину жодним чином не вписувалися Аня Корейко й Сашко Кисельов. Що робили ці діти (атож, по суті, ще діти) на борту корабля, який передавав альвам зброю? Що вони роблять тут, на Новоросії, у товаристві ще трьох своїх однолітків?… Як мінімум трьох, але, судячи з усього, їх набагато більше. До чого вони прагнуть, чого добиваються? І головне – хто, хай йому біс, їх сюди послав?…

А втім, може, ніхто не посилав. У мене народилася досить дурна гіпотеза, що кілька років тому ґрупа вундеркіндів розкрила найзахищеніші секрети людства, заволоділа найпередовішою технолоґією і зажадала влади. Такої влади ні на Землі, ні на Террі-Ґаллії, ні на будь-якій іншій вільній планеті підлітки не отримали б, хай би вони були хоч тричі вундеркінди й володіли якими завгодно секретами. Зоставалися лише контрольовані чужинцями світи, і серед них Новоросія – країна, де вся влада, без поділу на законодавчу, виконавчу й судову гілки, зосереджена в руках однієї людини. Треба тільки вибрати відповідну кандидатуру на цю посаду й здійснити державний переворот…

Та ні, повна дурня! Схоже на сюжет книги чи фільму, а не на реальне життя. Дійсність надто жорстока, вона не визнає дитячих ігор.

Проте… проте мені не давали спокою слова цісаревича Павла, що їх він сказав у розмові з Рашеллю й Естер: „Вейдер і вся його команда трохи схиблені. Ба навіть не трохи. Інші просто не довіряють старшому поколінню, а вони ненавидять усіх дорослих без винятку.“

Отак. Не більше і не менше…

Я посадив флаєр біля головної будівлі заміського мотелю, і ми з Анн-Марі увійшли до контори. Адміністратор зустрів нас широкою професійною усмішкою:

– Чим можу допомогти, панове?

– Недавно ми замовили у вас номер, – відповіла Анн-Марі, яка краще за мене володіла російською.

– Ваші імена?

– Фіона і Патрік О’Лірі.

– Так, звісно, – підтвердив адміністратор, навіть не глянувши на екран терміналу. Він виклав на стійку картку-ключ. – Номер сорок шість. Як ви й просили, на відлюдді, біля самого лісу. Там уже прибрано, обід чекає на вас у мікрохвильовій печі, а в холодильнику лежить пляшка шампанського. Якщо знадобиться ще щось, дайте знати.

Анн-Марі взяла картку.

– Дякую, цього вистачить.

Коли ми вже прямували до виходу, адміністратор зауважив:

– Схоже, ви арранці.

Я озирнувся і з легким сарказмом промовив:

– І як тільки ви здогадалися!

Флаєр за хвилину домчав нас до потрібного будиночка, ми відчинили двері й зайшли досередини. Ні в маленькому передпокої, ні в самій кімнаті з широким двоспальним ліжком нікого не було. Всюди панували ідеальний порядок і стерильна чистота.

– Так, – сказала Анн-Марі. – Отже, ми перші. Доведеться зачекати.

– Не доведеться, – пролунав хрипкий хлоп’ячий тенор, і з суміжної ванної кімнати вийшов невисокий хлопець років вісімнадцяти, з темно-каштановим волоссям, досить довгим, щоб приховати комп’ютерний імплант на скроні. А в тому, що цей імплант був, я ні миті не сумнівався, бо перед нами стояв Сергій Іванов-Вейдер власною персоною. У руці він тримав націлений на нас пістолет-паралізатор.

Реакція Анн-Марі була блискавичною. Вона різко відштовхнула мене вправо, сама кинулася вліво, вихопила з кишені свій паралізатор і вистрілила у Вейдера…

Вірніше, натиснула на спуск. Пострілу не було. Зброя не спрацювала. Анн-Марі з розгубленим виглядом знову й знову натискала кнопку, але безрезультатно.

Вейдер посміхався, дивлячись на неї мало не поблажливо. Я хотів було скористатися цим і накинутись на нього з іншого боку, проте вчасно згадав про пристрій у браслеті мого годинника. Якщо Вейдер підстрілить мене, то спрацює захист, і тоді постраждає не лише він, а й Анн-Марі.

Тим часом у дверях з’явилося ще двоє молодих людей, у яких я впізнав Компактова й Ворушинського. Вони також мали паралізатори.

– Викиньте, пані, свою цяцьку, – сказав Іванов-Вейдер. – Тут вона не працює. Зате наша зброя у повному порядку, це я вам ґарантую.

Я підступив до Анн-Марі й міцно взяв її за руку. По-перше, щоб вона не кинулася в рукопашну. По-друге, через згаданий уже браслет. Тепер він захистить нас обох.

– Хлопці, – твердо промовив я. – Ви мусите піти звідси. Негайно, інакше вам буде непереливки.

– Чекаєте підкріплення? – озвався Компактов глузливим тоном. – Нікого не дочекаєтеся. Ніхто з керівництва вам зустріч не призначав. Вони не знають, що ви тут, і взагалі не отримували вашого листа. Вейдер перехопив його, а у відповідь надіслав фальшивку, щоб заманити вас сюди.

Нічого нового він мені не повідомив. Я вже й сам про все здогадався. Ці хлопці були в курсі кожнісінького нашого кроку. Вони стежили за нами, підслуховували нас, контролювали наші секретні лінії зв’язку, знали наші шифри. Вони водили нас за носа, мов малих дітей…

Так, наразі саме ми опинилися в ролі дітей. А вони… вони хто завгодно, тільки не діти. Вони справжні дияволи у подобі підлітків!

– Грім і блискавка на ваші голови! – пробурмотіла Анн-Марі.

Вейдер гмикнув.

– Дурна фраза. Як я розумію, це кодові слова для ввімкнення передавача. Він у вас у сережці чи в обручці? Втім, не має значення. Ваш сиґнал тривоги все одно ніхто не почув. Він був отриманий найближчим ретранслятором, а потім безслідно зник у мережі. Я подбав про те, щоб ваші канали аварійного зв’язку було заблоковано.

Оце так! Серйозна пастка…

– Ми можемо обійтися і без сторонньої допомоги, – сказав я. – У мене є один захисний пристрій. Скажу чесно: не маю уявлення, як він діє. Але знаю, що він уб’є вас. У кращому разі серйозно покалічить. Він спрацює автоматично, якщо ви підстрелите мене з паралізатора. А дістати бластери або щось подібне ви не встигнете – я ввімкну його вручну. Повірте, я не блефую.

– Ми віримо, – кивнув Вейдер. – Віримо, що у вас є те, про що ви кажете. Але ви не посмієте його застосувати.

– Чому?

– Бо тоді ви перевищите необхідну міру самооборони. Адже ми не збираємося вас убивати, хіба ви ще не зрозуміли? Коли б ми хотіли, ви були б уже мертві. Для нас не було проблемою замінувати цей будиночок і підірвати його. Але нам не потрібна ваша смерть, як не потрібна смерть найяснішого государя Олександра Михалича. Ми стільки разів казали це Паші, переконували його, що все буде гаразд, але він, телепень такий, не вірив нам. І зв’язався з вами, щоб ви врятували його нікчему-татуся. – Хлопець осміхнувся. – Авжеж, ми знаємо, про що розмовляють Паша й Естер у ліжку. Нам багато відомо. Але й ви знаєте про нас дещо, чого знати не слід. Тому вам доведеться провести деякий час у полоні. Тільки й усього. Ми підкинемо докази, які переконають ваше начальство, що вас вистежила й захопила альвійська контррозвідка. На нас ніхто не подумає. А згодом ми вас звільнимо – коли здійснимо все задумане. Отже, можете не хвилюватися за свої життя.

– Ми цінуємо вашу великодушність, – сказав я. – Але нас це не влаштовує. Ви вляпалися, хлопці, ваша гра скінчилася. А зараз стійте сумирно, не робіть різких рухів. Ми йдемо.

– Нікуди ви не підете, – спокійно заперечив Вейдер і вистрілив з паралізатора.

Анн-Марі, знепритомнівши, впала. Я не встиг її підхопити, бо боявся випустити зі своєї долоні її руку і бодай на секунду втратити з нею контакт. Сівши навпочіпки над непритомним тілом, я насамперед перевірив пульс – в рідкісних випадках дія паралізатора викликає зупинку серця. На щастя, все обійшлося.

Я підвів погляд на Вейдера і зі злістю промовив:

– Ти дурень, Сергію Іванов! Хоч як там тебе звати насправді, але ти все одно дурень. Промінь міг зачепити мене, а пристрій спрацьовує не лише від прямого попадання.

– Мені це відомо, – так само незворушно відповів він. – Тож, будь ласка, віддайте свого годинника. Адже транслятор у браслеті, правда?

– Щодо транслятора не в курсі, але захисний пристрій справді там. І віддавати його не збираюся. Навпаки… – Я зробив виразну паузу, потім бовкнув перше, що спало на думку: – Останнє альвійське попередження!.. До вашого відома, це кодова фраза, я запустив тридцятисекундний відлік. Біжіть геть, ви ще маєте час для порятунку. Ну ж бо!

Хлопці не зрушили з місця. Схоже, вони розкусили мій блеф. Але я вирішив стояти до кінця, сподіваючись, що хоч у одного з них нерви не витримають. А тоді й інші побіжать за ним.

– Залишилося двадцять секунд, – попередив я.

От чорт! Не було б зі мною Анн-Марі, я спробував би втекти. А якби вони підстрелили мене – ну що ж, самі напросилися. Але так, холоднокровно прирікати їх на загибель або на важкі каліцтва… ні, я не міг.

– Десять секунд…

Кляте командування! Кляті Дюбарі з Лефевром! Дали мені зброю, якою я не в змозі скористатися. Не годжусь я для такої роботи, не годжуся. Я можу водити кораблі, можу воювати з чужинцями, але вбивати людей…

– П’ять секунд… чотири… три… дві… Увага!..

Я вже збирався сказати, що слово „увага“, вимовлене моїм голосом, деактивує пристрій, а потім придумати якийсь інший трюк, але Вейдер випередив мене:

– Ой! Не спрацювало. От шкода! – Він дістав з кишені невеличкий плаский прилад і помахав ним перед собою. – Ваші командири не сказали, що є спосіб нейтралізувати дію транслятора. Вони взагалі нічого вам не сказали. Навіть те, для чого призначена та штука, яку ви носите на зап’ястку. І вже тим більше не повідомили, що вакуумний вибух необов’язково має супроводжувати роботу транслятора, що це лише первинна вада конструкції, яка легко усувається. Проте в пристроях, що їх використовують ваші розвідники, цей недолік залишили спеціально, для маскування – щоб під час вибуху замести всі сліди. Хай і ціною людських життів. Усе-таки ваше керівництво – жорстокі люди.

– Годі вже, Вейдере, – озвався Ворушинський. – Поламав комедію, і досить. Нам час іти.

– Атож, твоя правда, – погодився Іванов і вистрілив у мене.