Текст книги "Зруйновані зорі"

Автор книги: Олег Авраменко

Соавторы: Валентин Авраменко
сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 23 страниц)

– То в чому ж тоді річ? – запитав альв. – Навіщо тебе прислали до мене?

– Щоб ти врятував свою расу від знищення.

– У якому значенні?

– У прямому. Ти маєш два місяці на те, щоб з’ясувати, хто з людей виказав вам секрет странґлетного запалу, або кваркової бомби, як ви її називаєте. Інакше наші війська атакують усі ваші системи, і на кожну планету буде скинуто ґлюонну бомбу. Ми знищимо вас, Григорію, а заразом знищимо й решту рас. Нас не зупинить навіть те, що ви тримаєте заручниками наших братів; ми пожертвуємо ними задля порятунку решти людства. Люди налякані, зрозумій це. Нас дуже мало, щоб воювати з вами за правилами, дотримуючись принципів гуманізму, коли у ваших руках така страшна зброя. Якраз перед моїм відльотом стало відомо про скликання позачергового засідання обох палат Національних Зборів Терри-Ґаллії, а на порядок денний винесене одне-єдине питання – ухвалення резолюції, що зобов’яже уряд вжити адекватних заходів. Пояснювати тобі, що означає вислів „адекватні заходи“, гадаю, немає необхідності. Можна не сумніватися, що парламенти решти планет ухвалять аналоґічні рішення.

Знову запала мовчанка. Шелестов перетравлював мій ультиматум. Вірніше, ультиматум нашого керівництва.

– Ти хочеш сказати, що секрет кваркової бомби ми отримали від одного з ваших? – нарешті підсумував він. – Ти навіть не припускаєш, що її винайшли наші вчені? Звідки у тебе така впевненість?

– У цьому впевнений не я, а ті, хто надіслав мене, хто знає більше, ніж я. Ці люди виклали мені свої арґументи, і я визнав їх слушними. Вони уповноважили мене розповісти все тобі, щоб і ти міг переконатися.

– Я слухаю тебе, друже-Стефане.

– Отже, – почав я, намагаючись дослівно пригадати те, що говорив мені адмірал Дюбарі, – понад сто років тому, ще на початку війни, ґаллійські вчені зробили одне фундаментальне відкриття. Це відкриття було випадковим, воно на багато століть, а може, й тисячоліть, випередило розвиток сучасної науки. Похідними цього відкриття стали такі розробки, як технолоґія керування каналами, синтез кваркової речовини для странґлетних запалів, принцип ґенерації квазіґлюонів, за яким згодом створили ґлюонну бомбу, і багато іншого. Якби альвійські вчені зробили таке саме відкриття, тоді ваш уряд ні за що не пішов би на застосування странґлетного запалу.

– Чому? Не розумію.

– Бо ваші лідери не дурні, вони б не стали показувати людям, що альви володіють такими знаннями. Знаннями, які в майбутньому дозволили б вам винайти спосіб стиснення каналів і захистити всі свої системи від зовнішнього вторгнення. Ці знання дали б вам безліч найдосконаліших технолоґій, які й не снилися іншим расам. Враховуючи чисельність вашого народу, це зробило б вас безперечними володарями Ґалактики, а ми, люди, знову перетворилися б на парій. – Я похитав головою. – Ні, Григорію. Якби це було так, ви б не застосовували странґлетний запал, а обмежилися ядерним бомбардуванням кількох менш значних ґаббарських світів. Ви б таємно займалися створенням стискувачів каналів, щоб одного чудового дня решта рас із жахом виявила, що всі ваші дром-зони надійно заблоковані. От тоді б ви задали жару і ґаббарам, і людям. Перших ви подолали б своєю технічною перевагою, а нас – чисельністю.

– А якщо припустити, що ми таки зробили це відкриття, – сказав Шелестов. – Просто наш уряд погарячкував з атакою на Джейхану.

– Це виключено. Подумай трохи, і ти сам усе зрозумієш. Коли знаєш те, що я розповів, хіба важко наперед прорахувати реакцію людей? Вона очевидна, вона напрошується сама собою: негайно знищити всіх альвів, поки вони ще вразливі, поки не навчилися блокувати свої дром-зони і не винайшли ґлюонної бомби. І те, що твій уряд (в якому, повторюю, сидять далеко не дурні) не передбачив такої різкої реакції, свідчить про одне: ви не зробили цього відкриття, вам узагалі невідомо, що странґлетний запал безпосередньо пов’язаний з рештою наших розробок.

Альв замислився.

– Що ж, у твоїх словах є резон. Але ти не врахував одного.

– Чого ж?

– Ти сам казав про терориста, який сидить на термоядерній бомбі. Припустімо, ви почнете нас знищувати. А ми у відповідь заявимо: зупиніться, інакше ми підірвемо до дідька всю Ґалактику.

– Ну підривайте, біс із вами. Ви всі загинете, а ми врятуємося. Ми втечемо так далеко, що вам нас ніяк не дістати. Ми почнемо нове життя в інших ґалактиках.

– В інших ґалактиках?! – вражено перепитав Шелестов.

– Так, друже мій альве, саме так. Якби ви зробили це відкриття, то знали б, що в перспективі воно дає змогу досягти сусідніх ґалактик. Не відразу, не в найближчі роки, але з часом. І ваше керівництво чудово розуміло б, що шантаж не спрацює, що ми, коли не залишиться нічого іншого, самі підемо на знищення нашої Ґалактики, тільки б позбутися вас, щоб ви більше нам не загрожували. Отож, Григорію, моли того бога, в якого ти віруєш, щоб ваша кваркова бомба виявилася не більше ніж нашим странґлетним запалом, секрет якого ви отримали від людини-зрадника. І ти мусиш допомогти нам знайти його, щоб ми заспокоїлися і не вдавалися до крайніх заходів проти вашого народу. Інакше почнеться така бійня, яку вже ніхто не зможе зупинити.

…Три дні потому з донесень аґентів я дізнався, що альв Шелестов подав у відставку зі своєї нинішньої посади під тим приводом, що основну роботу з облаштування переселенців уже завершено, а зрештою справ упорається і його заступник. Сам Григорій на швидкохідному кур’єрському кораблі відлетів на Альвію, щоб повернутися до своїх обов’язків депутата Ґенеральної Асамблеї Альвійськой Федерації, де він представляв партію „Новий шлях“. Було зрозуміло, що Шелестов серйозно поставився до моїх слів про готовність людей винищити всіх альвів і сповнився рішучості врятувати свій народ.

Рашель: Підпільники

16

Останній урок у суботу офіційно називався уроком виховання, але школярі між собою називали його не інакше, як „розбір польотів“. На ньому підбивався підсумок усього навчального тижня, виставлялися оцінки за поведінку, відстаючі з тих або інших предметів отримували прочухана, а відмінники – заохочення. Урок виховання вела наша класна керівниця, пані Ніканорова, вірніше, Надія Петрівна – тут було прийнято називати старших на ім’я й по-батькові.

– А зараз МакЛейн, – сказала вчителька, ковзнувши поглядом по екрану термінала. Потім глянула на мене й доброзичливо запитала: – Ну, як ти, Рейчел? Освоїлася вже в новому колективі?

Я невизначено знизала плечима.

– Потроху освоююся, місіс… тобто Надіє Петрівно. Хоча важко.

– Певна річ, важко. Легко й бути не могло. Інші умови життя, мовний бар’єр… До речі, ти набагато краще розмовляєш російською, ніж тиждень тому. Сподіваюся, не зловживаєш гіпнолінґвістичними курсами? Ефективний метод, не заперечую, але він шкідливо впливає на нервову систему. Особливо в юному віці.

– За цей тиждень я жодного разу не скористалася гіпнозом, – відповіла я чесно. – Просто маю схильність до мов.

– Це добре. На заняттях уже все розумієш?

– Так… майже.

– А взагалі, як почуваєшся в нашій школі? Є якісь претензії?

– Ні, жодних. Усе гаразд. Я всім задоволена.

Моя остання відповідь була нещирою. Насправді ж лише за тиждень навчання школа остаточно дістала мене. Справа навіть не в тому, що я мусила вдруге проходити вже вивчене, це я ще могла стерпіти; врешті-решт, недарма кажуть, що науки корені в повторенні. На мене тисла сама шкільна атмосфера – тюремна атмосфера. Це відчувалося не лише в школі (хоча тут найгостріше), а всюди – бо Новоросія була однією величезною в’язницею. Навіть двічі в’язницею – ззовні контрольована чужинцями, а зсередини поневолена власним урядом.

А я не звикла жити в невільній країні, для мене це було дикунство. Пам’ятаю, потрапивши на материкову частину Магаварші, де існувала м’яка форма соціалізму, я мало не виказала себе вже в аеропорту, коли спробувала розрахуватися за обід „живими“ грошима. Втім, на Новоросії соціалізмом і не пахло, тут був типовий державно-монополістичний капіталізм (що, з мого погляду, ще гірше), до того ж приправлений диктатурою у формі абсолютної монархії з повною відсутністю будь-яких виборних інститутів влади. Останнє було для мене не просто дикунством, а справжнісіньким мракобіссям, якимось середньовіччям а-ля Іван Грозний або Чезаре Борджа.

Проте доводилося звикати. Добре, що не на все життя, а лише на кілька місяців, необхідних для виконання завдання. І ще, на відміну від більшості членів нашого загону, я не мусила вдавати із себе місцеву, прикидатися звичною до тутешніх порядків і постійно стежити за собою, щоб не припуститися анінайменшої помилки. Я була просто дівчинкою з іншої планети, якій тут усе в дивовижу і яка погано орієнтується в місцевих реаліях…

– Отже, так, – продовжувала Надія Петрівна, – оцінок у тебе ще немає. Це нормально – наші вчителі поки знайомляться з тобою. Проте викладачі точних і природничих наук уже відзначили, що твої знання з їхніх предметів відповідають вимогам нашої школи. А от з гуманітарними дисциплінам складніше. Тут тобі доведеться займатися додатково, за спеціальною проґрамою. Особливо це стосується новоросійської літератури, історії, а також – і насамперед – основ держави і права.

Темноволосий хлопець, який сидів через парту від мене, Олег Рахманов, стиха пирхнув:

– Теж мені головний предмет!

Вчителька суворо зиркнула на нього.

– Що ти сказав, Олеже?

Рахманов на секунду зам’явся, потім зухвало глянув на Надію Петрівну й відповів:

– Я кажу, що основи нашої держави і права можна висловити в кількох словах. Передовсім у нас немає права взагалі, а є тільки держава, вся влада в якій – і законодавча, і судова, і виконавча – належить цареві. Це – основи, а решта вже похідне.

– Ти дуже спрощуєш нашу політичну систему.

Проте Олег не здавався.

– Не можна спростити те, що й так уже просте до примітиву. Вся наша система базується на одному-єдиному засадничому принципі: государ мудрий, він найліпше знає всі потреби своїх підданих. Російський народ сторіччями мріяв про доброго царя-батечка, який би дбав про нього й ухвалював за нього всі рішення. І ось, у космічну добу, ми втілили цю наївну селянську мрію в реальність і так завзято, що переплюнули всі відомі в історії монархії. Навіть у Людовіка Чотирнадцятого було менше влади, навіть імператор Нерон мусив рахуватися з думкою римського сенату; зате наш государ може робити все, що йому заманеться. Що б він не зробив, усе буде законно, бо сам він і є закон.

– А на уроках і на іспиті ти говорив зовсім інше.

Олег нахабно осміхнувся.

– Атож, точнісінько за шкільною проґрамою. Я ж не хотів отримати погану оцінку в атестаті.

– Ти заробив „відмінно“.

– Ще б пак! І тепер можу говорити, що думаю. Адже государ милостиво ґарантує нам свободу слова.

Класна керівниця скрушно похитала головою.

– Ну що ж… Тоді залишся після уроку, обговоримо це питання.

Коли „розбір польотів“ закінчився, я вийшла зі школи однією з перших, але не поїхала додому, а подалася до розташованої неподалік кав’ярні „Троє поросят“, де подавали соки, молочні коктейлі, морозиво, солодощі, тістечка тощо. Цей заклад користувався популярністю серед учнів молодшої і середньої школи, а старші школярі, що вже зараховували себе до катеґорії дорослих, як правило, обходили його десятою дорогою.

Оскільки сьогодні була субота – вихідний у „малечі“, у кав’ярні було порожньо. Я купила коктейль, влаштувалася за столиком на відкритому майданчику й почала спостерігати за виходом зі шкільної будівлі. Мені довелося прочекати понад півгодини й замовити ще один коктейль, поки, нарешті, з’явився Рахманов. Він попрямував до стоянки, де був припаркований його особистий флаєр, а я взяла зі столика телефон і натисла кнопку набору номеру.

За кілька секунд Олег дістав свій телефон і підніс його до вуха.

– Алло?

– Привіт, це я. Впізнаєш?

– Ще б пак! З твоїм акцентом… Де ти?

– У „Поросятах“. Хочеш приєднатися?

Він обернувся в мій бік, і я помахала йому рукою.

– О’кей, із задоволенням. – У його голосі пролунали нотки збентеження. – Між іншим, тут дуже смачне морозиво.

Олег крадькома озирнувся навколо й, переконавшись, що в полі його зору нікого зі школярів немає, попрямував до мене. Я не втрималася від посмішки. Який же він ще хлопчисько, дарма що на півроку старший від Валька. Соромиться, бачте, зайти в кав’ярню тільки тому, що тут зазвичай тусується „малеча“.

Купивши дві порції шоколадного морозива, Олег сів напроти й підсунув до мене один із стаканчиків.

– Пригощайся.

– Ні, дякую, – похитала я головою. – Такого не їм.

– Чому?

– Забагато калорій. Боюся погладшати.

Змірявши мене поглядом, Олег усміхнувся. У нього була чарівна посмішка, та й сам він був надзвичайно милим хлопцем, хоч і не красенем. А втім, чоловіча краса – поняття відносне. Швидше для чоловіків годиться інше слово – привабливість. А Олег був дуже привабливий, до того ж розумний, товариський, за словом до кишені не ліз. Він відчайдушно загравав з усіма дівчатами в класі, але явної переваги нікому не надавав. Зі мною поки тримав дистанцію – чи то просто примірявся до новенької, чи трохи боявся. Я виглядала старшою за свої сімнадцять (точніше, не свої, а ті, що були записані в моїх документах), поводилася дуже солідно й (що правда, то правда) була вродливіша за решту дівчат.

– Не думаю, що тобі це загрожує, – сказав Олег. – З такою фіґурою!

– От я її й бережу. Тож доведеться тобі з’їсти обидві порції.

– Нема проблем. – Він зачерпнув ложечкою шматок морозива й відправив собі до рота. – До речі, ти тут просто так чи чекала на мене?

– А як чекала, то що?

– Тоді я в захваті.

Я гмикнула.

– Не поспішай з висновками. Я лише хотіла сказати, що ти дурний хлопчисько.

– Чому це?

– Та тому, що твоя бравада на уроці була призначена для мене. Щоб я звернула на тебе увагу.

Олег густо зашарівся.

– Овва! Які ж ви проникливі!

Я здивовано зиркнула на нього і з сарказмом промовила:

– То ми вже перейшли на „ви“, Олеже Ібрагімовичу? Але попереджаю, мені дуже не подобається бути Рейчел Стівенівною. Звучить дуже нездоладно.

– Ні-ні, ти неправильно мене зрозуміла. Під „вами“ я мав на увазі тебе і Надію Петрівну.

– А вона теж здогадалася?

– Ага. І задала мені прочухана.

– Добряче влетіло?

– Ні, трохи. Довелося вислухати дві короткі лекції – „слід-бути-лояльним-до-государя“ і „не-викаблучуйся-перед-дівчатами-на-уроках“. А за поведінку я отримав „добре“.

– Ну й чудово. А я боялася, що тебе можуть відрахувати зі школи.

Рахманов недбало відмахнувся.

– Що за дурниці! Нашій планеті, звісно, далеко до демократії, але порядки тут не такі суворі, як ти собі уявляєш. Не плутай авторитаризм із тоталітаризмом, це різні речі, хоча обидві неприємні. На Новоросії інакомислення не заохочується, але й не переслідується. Якби у нас відраховували всіх школярів і студентів, незадоволених монархією і особисто найяснішим государем Олександром Михаличем, то незабаром довелося б закрити половину шкіл і університетів.

– Однак тобі слід бути обережним, – вагомо додала я, для більшої переконливості перейшовши на анґлійську. Так мені було легше висловлювати свої думки, а Олег, як я вже знала, непогано володів цією мовою. – Надія Петрівна цілком може повідомити про твої висловлювання в царську охранку… тобто у Государеву Таємну Службу. А як там знайдеться завзятий служака, якому зараз нічого робити, і від нудьги він вирішить зайнятися тобою? У результаті ти поставиш під удар не тільки самого себе, а й своїх товаришів.

Олег миттєво напружився.

– Про що ти, Рейчел?

– Ти чудово розумієш, про що. Про твою… гм… секретну діяльність.

Він довго мовчав, дивлячись на мене широко розплющеними очима, в яких застиг переляк. Нарешті хрипко мовив:

– Як… як ти дізналася?

– Я цього не знала, – спокійно відповіла я. – Просто запідозрила й вирішила взяти тебе на понт. А щойно ти сам себе виказав.

Олег одним махом поглинув вміст свого стаканчика. Дивлячись, як енерґійно він жує холодне морозиво, мені звело щелепи. А він негайно взявся за другу порцію.

– Послухай… е-е… а чому ти мене запідозрила? Я в чомусь припустився помилки? Не так поводився?

– Та ні. По-моєму, все нормально. Просто ти відразу, ще з першого дня нагадав мені одного хлопця, з яким я вчилася в школі на Аррані. Ніколи не помічала за ним нічого підозрілого і вважала його звичайнісіньким хлопчиськом, таким самим, як і всі інші, хіба розумнішим і серйознішим, ніж решта. Але одного разу Шон – так його звали – не прийшов до школи, а нам сказали, що він розбився на флаєрі. Пізніше стало відомо, що вся ця історія про аварію – суцільна брехня, сфабрикована нашою владою. Насправді Шона було вбито при спробі пробратися на альвійську військову базу й захопити корабель.

– Він був сам?

– Ні, звичайно. Їх було понад десяток – хлопців-школярів, які хотіли втекти з планети й приєднатися до військ людства, щоб боротися проти чужинців. Усі вони загинули. – Я зробила виразну паузу. – Якщо ти плануєш щось подібне, відмовся від цієї ідеї. Альви не дурні, вони надійно охороняють свої бази. Ти й сам накладеш головою, і своїх товаришів занапастиш.

Доївши морозиво, Олег підвівся з-за столика.

– Хочеш, я відвезу тебе додому?

– Не заперечую, – відповіла я. – Проте мешкаю далеченько. У передмісті, в Отраднинську.

– Ну то й що, – знизав він плечима. – Це ж, зрештою, не Сонцевськ. А витратити зайві півгодини мені не шкода.

– Годину, – виправила я. – Півгодини туди й стільки ж на зворотний шлях.

Олег трохи вимушено, але чарівно всміхнувся.

– „Туди“ не рахується. Час у твоєму товаристві я не ризикну назвати змарнованим.

Ми пройшли на стоянку й сіли у флаєр. Він запустив двигуна й підняв машину в повітря. Точніше, це зробив автопілот, оскільки Олег був ще неповнолітнім і мав обмежені права на керування флаєром, зокрема, не міг контролювати його вручну над густонаселеними районами або при високій інтенсивності руху.

Хвилин п’ять ми летіли мовчки, обмінюючись швидкими поглядами. Олегове обличчя все ще зберігало розгублений вираз, він раз у раз покусував губи й задумливо супився. Потім рвучко повернувся до мене й запитав:

– А чим саме я нагадав тобі того хлопця, Шона?

Я чекала цього питання, проте не відповіла одразу, а вдала, ніби вагаюся.

– Ну… важко сказати. На перший погляд ви з ним абсолютно різні – і зовні, і характером, і звичками. Але вже від самого початку, спостерігаючи за тобою, я не могла позбутися дивного відчуття дежа вю. І чимдалі воно посилювалось. Я дивилася на тебе, а бачила Шона. Наче він воскреснув і… Ні, Олеже, я не можу тобі пояснити. Це чистісінька інтуїція. Просто у вас із ним є щось спільне – воно помітне, але не піддається аналізу. Якийсь слабкий, майже незримий відбиток. Відбиток подвійного життя… Атож, мабуть, так.

– Шон був твоїм приятелем?

– Тільки не в тому значенні, в якому ти думаєш. Ми були просто добрими друзями.

– Ясно, – сказав Олег.

Після цього він завів мову про космічну війну з чужинцями. Я в основному слухала його міркування, а якщо і вставляла якісь репліки, то пильно стежила за собою, щоб не бовкнути чогось такого, про що мені, дівчині з контрольованої Чужими планети, знати не годилося. Коли ж Олег поцікавився моєю думкою, скільки ще Новоросії чекати на звільнення, я невизначено висловилася в тому сенсі, що в системі Хорса сконцентровано дуже багато альвійських військ, розбити які буде дуже складно. Мовляв, чотири роки тому вже намагалися, проте не змогли.

– А тоді обставини були сприятливіші, ніж зараз, – похмуро зазначив Олег. – Якби наш цар, трясця його матері, закликав народ до повстання… чи сам народ, дідько б його взяв, плюнув на нікчему-государя й повстав, то все склалося б інакше. Але наші дорослі, чума на їхні голови, нічого не робили. Вони просто чекали, вони звикли чекати, поки влада вирішить за них, поки їм скажуть, що треба робити. От якби цісаревич Павло тоді був трохи старшим… – він осікся. – Але тоді всі ми, все наше покоління було дуже юним. Мені якраз виповнилося тринадцять, я рвався воювати з цими клятими волохатими виродками, але батько замкнув мене в моїй кімнаті і все товкмачив: „Государ не велів, государ не велів…“ Тьху на нього з його государем! А коли вночі я спробував зламати силовий екран на вікні своєї спальні, мій любий татусь викликав поліцаїв і попросив мене заарештувати. Цілих тринадцять днів я провів у в’язниці для неповнолітніх, пхом напханій такими ж хлопцями, як я, яких теж здали владі їхні власні батьки… Ти уявляєш, Рейчел?!

Я співчутливо кивнула.

– Авжеж, це жахливо.

– А твої предки? Як би вони вчинили в такій ситуації?

Я замислилася.

– Не знаю, Олеже. Мабуть, вони спробували б зупинити мене, але не за наказом уряду, а з побоювання за моє життя. Проте у в’язницю не відправили б, я цього певна.

Коли флаєр приземлився на майданчику перед будинком Руслана Ковальова, Олег зміряв мене пильним поглядом і сказав:

– От що, Рейчел, я не вірю тобі.

У грудях мені похололо. Невже я зіграла так непереконливо? На чому ж він мене впіймав, що я сказала не так? Отже, все марно…

А Олег після короткої паузи продовжував:

– Ти вдаєш тихеньку й скромненьку, ні до чого не причетну. Але це не так – ладен дати голову на відсіч. Я теж маю інтуїцію, і вона підказує мені, що ми з тобою одним миром мазані. Я відчуваю в тобі споріднену душу, ти сильна, смілива, непокірна, ти справжній боєць. Я впевнений, що ви з Шоном були не лише добрими друзями, а й соратниками. Ти входила до його ґрупи і, можливо, брала участь у нападі на альвійську базу. Хіба ні?

Я ледве стримала полегшене зітхання. Усе гаразд, усе чудово! Навіть краще, ніж я сподівалося. Олег з першого ж разу заковтнув наживку, тепер він у моїх руках…

– Думай, як тобі заманеться, – незворушно відказала я й потяглася до дверцят. – Дякую, що підвіз. Зустрінемося післязавтра в школі.

Проте Олег м’яко притримав мене за плече.

– Стривай, Рейчел, ми ще не закінчили. Ти не відповіла на моє запитання. Адже я відкрився тобі, тепер твоя черга.

– Ти не відкривався, – заперечила я рішуче. – Я сама тебе розкусила. І якщо хочеш, можеш вважати, що ти теж мене розкусив. Ось так.

Несподівано він пригорнув мене до себе й жадібно впився вустами в мої губи. Я була така приголомшена, що на кілька секунд мене ніби паралізувало. Лише коли Олег став покривати палкими поцілунками моє обличчя, а його рука пірнула під мою спідницю, я нарешті схаменулася й різко відштовхнула від себе нахабу. Потім розмахнулася і вліпила йому ляпаса.

– Ти що, здурів?!

Олег винувато потупився.

– Вибач, Рейчел, я… я не зміг стриматися. Ти така чудова дівчина…

– Ну й що? Хіба це привід, щоб накидатися на мене? – Я обсмикнула спідницю й поправила розтріпане волосся. – Ви, хлопці, якісь схиблені, їй-богу. У вас один тільки секс у голові.

– Можна подумати, що ви, дівчата, цим зовсім не цікавитеся, – огризнувся Олег. – Ти ж спочатку не опиралася. Навіть відповіла на мій поцілунок.

– Це… це була рефлекторна реакція.

– Та невже? – скептично мовив він, уже цілком оволодівши собою. – Отже, і твої трусики намокли рефлекторно? Ти, люба, кінчила, щойно я обійняв тебе.

Мо обличчя запалало.

– Ти… – пробурмотіла я, згоряючи від сорому й обурення. – Ти… Та пішов ти до біса!

Відчинивши дверцята, я вискочила з кабіни й прожогом кинулася до будинку. Всупереч моїм побоюванням, Олег не подався за мною, виправдовуючись і вибачаючись. Коли я вибігла на ґанок і встромила картку в щілину дверного замка, позаду пролунав характерний шум флаєра, що підіймався в повітря. Олегові вистачило кебети зрозуміти, що зараз я ладна прикандичити його і найкращий вихід у цій ситуації – забратися геть.

На щастя, в передпокої мене ніхто не зустрічав. Я швидко піднялася на другий поверх, пройшла до своєї кімнати й боязко підступила до дзеркала. Як не дивно, вигляд мала цілком пристойний, хіба що зачіска була трохи зіпсована, на щоках горів яскравий рум’янець, а очі поблискували. Проте всередині я почувала себе справжнісінькою малолітньою хвойдою.

Господи! Що ж це зі мною коїться?…