Текст книги "Зруйновані зорі"

Автор книги: Олег Авраменко

Соавторы: Валентин Авраменко
сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 23 страниц)

Стефан: Війна триває

1

Коли ми вийшли з каналу, наші бортові датчики відразу виявили присутність у районі дром-зони ворожих кораблів. На щастя, це був не цілий флот і навіть не окрема ескадра, а лише сторожова флотилія, що складалася з важкого крейсера, двох фреґатів, чотирьох легких корветів і півтора десятка шатлів-винищувачів. Судячи з позивних, крейсер і шатли належали дваркам, а обидва фреґати з корветами – п’ятдесятникам.

Найближче до нас судно противника перебувало за два мільйони кілометрів, тож ми мали досить вільного простору для подальших маневрів. Чужинці ж, упізнавши в нашому кораблі земного розвідника, не виявили надмірного завзяття і лише для проформи вислали нам навперейми один із фреґатів у супроводі двох корветів та півдюжини шатлів. А від крейсера невдовзі відокремився швидкохідний кур’єр, оснащений потужним резонансним ґенератором, і попрямував до дослідженого каналу другого роду, який вів просто в локальний простір планети Суомі, де було розміщено одну з військових баз Четверного Союзу. Можна не сумніватися, що він ніс звістку про нашу появу в системі, але навряд чи варто було перейматися, що у відповідь сюди надішлють бойову ескадру. Коли б на нашому місці був корабель ґаббарів або їхніх союзників, тоді інша річ – п’ятдесятники з дварками миттю б заметушилися. Зате до нас вони поставилися з такою ж недбалою настороженістю, з якою ставилися до інших людських кораблів, які час від часу навідувалися на Магаваршу, щоб дізнатися про життя-буття своїх старих одноплемінників, які залишилися доживати свій вік на рідній планеті. За п’ять років, що минули відтоді, як наш флот вийшов із системи, поступившись контролем над нею п’ятдесятникам з дварками, ніяких серйозних інцидентів не траплялося.

За нашою кормою все ще світилася блакиттю горловина відкритого каналу першого роду, і будь-якої миті, в разі виникнення несприятливих для нас обставин, ми могли відступити в систему Ґамми Індри під захист бриґади, що супроводжувала нас у дорозі. Проте всі дані зовнішнього спостереження свідчили, що жодна небезпека нам не загрожує – звісно, якщо ми не будемо такими дурними й не чекатимемо наближення чужинців.

Анн-Марі Прентан, капітан другого ранґу ВКС Терри-Ґаллії, яка суміщала обов’язки офіцера зв’язку й оператора артилерійських систем, повідомила:

– Орієнтовний час до можливого вогневого контакту з найближчим кораблем противника – сімнадцять хвилин, командире. Спрямованих у глиб системи передач не зареєстровано. Всі джерела штучних радіосиґналів з боку Магаварші мають явно людське походження.

– Чудово, – сказав я. – Надіслати через канал повідомлення: „Ситуація задовільна, підтримки не потребуємо.“

– Слухаюсь, сер! – відповіла Анн-Марі й узялася до справи.

На відміну від матеріальних об’єктів з ненульовою масою спокою, електромаґнітні хвилі безперешкодно проникали крізь відкритий з обох кінців канал першого роду. Це давало змогу за порівняно невеликих енерґетичних витрат підтримувати прямий радіозв’язок між найближчими системами – наприклад, Сонячною й Барнарда. А три роки тому такий зв’язок було встановлено (точніше, відновлено) між Землею й Террою-Ґаллією – радіосиґнали проходили через кілька проміжних ретрансляційних станцій в незаселених системах, захищених від чужинців за допомогою повного блокування дром-зон.

– Повідомлення прийнято, командире, – за кілька секунд обізвалася Анн-Марі. – Отримано відповідь: „Закриваємо канал. Щасливої дороги!“

Я кивнув і зосередив свою увагу на екрані інтеркому:

– Реакторний відсік?

Бортінженер Ортеґа відзвітував про успішне завершення циклу роботи резонансного ґенератора і повторно, як уже робив це кілька хвилин тому, перед самим виходом з каналу, доповів про повну готовність до запуску ґравітаційних і термоядерних рушіїв. Сторонньому спостерігачеві, мабуть, здалося б кумедним, що Арчібальд, із ранґовими відзнаками контр-адмірала, звертається до мене, капітана, як до свого командира. Проте для нас нічого кумедного в цьому не було. Так уже склалося.

Прийнявши рапорт Ортеґи і швидко ознайомившись із розрахунками бортового комп’ютера на тактичному дисплеї, я скомандував:

– Курс на планету Магаварша. Почати маневри по відриву від противника і виходу з дром-зони. Повний вперед.

– Є повний вперед! – тут-таки озвався другий пілот, лейтенант Лайф Сіґурдсон.

Таке формулювання наказу передбачало, що я надаю йому право вільного вибору маршруту й послідовності необхідних для цього маневрів. А команда „повний вперед“ була цілком символічною, як данина давній морській традиції і для космічних кораблів просто означала відсутність обмежень на швидкість.

За допомогою серії коротких, точно розрахованих імпульсів бічних дюз Сіґурдсон зорієнтував корабель у потрібному напрямку, після чого запустив головний двигун з прискоренням майже 90 g. Бортовий комп’ютер миттєво видав на тактичний дисплей свій проґноз: за шість хвилин кораблі противника наблизяться до нас на мінімальну відстань у півтора мільйона кілометрів, а тоді почнуть безнадійно відставати. З комп’ютерних розрахунків також було видно, що обраний Лайфом курс до Магаварші – один із найоптимальніших за співвідношенням „швидкість – безпека“.

Не втримавшись, я схвально мугикнув собі під ніс. Сіґурдсон був чудовим професіоналом, справжнім майстром своєї справи, і вже давно заслужив місце капітана корвета або першого пілота на важкому крейсері. І ось, нарешті, два тижні тому його офіційно представили до звання лейтенанта-командора, а за цим вочевидь слід очікувати й підвищення на посаді. Я, звісно, щиро радів за Лайфа, але водночас мені було сумно з ним розлучатися. Всі ці сім років ми прослужили разом, і мені важко було уявити на місці Сіґурдсона когось іншого…

Капітан ворожого фреґата правильно оцінив ситуацію і за шість хвилин, коли відстань між нами досягла свого мінімуму в півтора мільйона кілометрів, взявся обстрілювати нас із лазерних гармат, а попереду за нашим курсом пустив нам напереріз десяток позитронних ракет і приблизно стільки ж концентрованих згустків високотемпературної плазми.

На лазерний обстріл ми не звертали уваги – на такій відстані неможливо було досягти достатньої щільності вогню, аби пробити наш силовий захист. Плазмові залпи теж неприємностей не обіцяли – згустки швидко розсіювалися в просторі. Інша річ, ракети з самонавідними боєголовками – наша швидкість була ще замалою, щоб після першого промаху вони не змогли підкориґувати траєкторію і знову націлитися на нас.

Саме ними й зайнялася Анн-Марі. Дарма що її основною спеціальністю були системи зв’язку, а не артилерія, їй знадобилося лише тринадцять лазерних імпульсів, щоб підбити вісім ракет ще на півдорозі до нас, а решта дві було знищено влучними пострілами з плазмових гармат. Тим часом ворожі кораблі, зробивши свою справу (тобто довівши нам, що вони, як можуть, охороняють підступи до системи), припинили переслідування й повернулися до патрулювання дром-зони.

У локальному просторі Магаварші склалася вельми парадоксальна ситуація, що радше скидалася на якусь гру, ніж на справжнє протистояння. Коли п’ять з половиною років тому флот людей розблокував дром-зону й залишив систему, війська дварків і нереїв-п’ятдесятників негайно узяли під контроль свою „законну територію“ й одразу ж зіткнулися з відчайдушним опором кількох десятків тисяч літніх магаваршців, що засіли в напханих зброєю Катакомбах і раз по раз здійснювали партизанські вилазки, влаштовували диверсії на наземних військових базах і обстрілювали застарілими, але все ще боєздатними ракетами станції й кораблі на орбіті.

Вживати проти них рішучих заходів чужинці не наважувалися. По суті, їм взагалі не потрібна була Магаварша – планета з небагатими сировинними ресурсами і практично знищеною в процесі евакуації промисловістю, яка крім того займала вкрай невигідне стратеґічне положення. За кілька місяців після початку цієї безглуздої окупації п’ятдесятники й дварки були б радісінькі піти звідси, залишивши Магаваршу напризволяще. Але вчинити так означало б визнати власну слабкість, до того ж тоді ґаббари не забарилися б окупувати планету й жорстоко розправилися з рештками її населення. А Людська Співдружність цілком могла розцінити це як змову, що потягло б за собою адекватні дії не лише проти ґаббарів, а й дварків з п’ятдесятниками.

Зрештою чужинці вирішили залишити в дром-зоні свій патруль, щоб продемонструвати, ніби вони контролюють систему, а на випадок вторгнення ґаббарів у локальний простір планети Суомі, що нині належала п’ятдесятникам, були підтягнуті додаткові сили, готові за необхідності здійснити швидкий перехід через канал другого роду й вступити в бій з ворогом. За будь-якого результату битви це мало переконати людей у відсутності змови з ґаббарами й запобігти можливим актам відплати.

Утім, поки ґаббари не робили анінайменших спроб заволодіти Магаваршою. Вони, без сумніву, ладні були пожертвувати й десятьма власними планетами заради знищення однієї людської – їх же було майже трильйон проти сорока з невеликим мільярдів людей. Але в даному разі шкурка вичинки явно не варта, оскільки люди, що мешкали на Магаварші, й так були приречені на швидку смерть – просто внаслідок свого похилого віку. За останні п’ять років їхня чисельність зменшилася більш ніж удвічі. Зараз це був світ смерті, світ нескінченних похоронних процесій, і в жодному з його занедбаних пологових будинків не лунало криків новонароджених немовлят…

Зачекавши ще кілька хвилин і переконавшись, що чужинці припинили переслідування, Анн-Марі зняла з голови ментошолом і невимушеним жестом прибрала з лоба русяве пасмо.

– Завдання виконано, командире. Шлях попереду чистий.

– Виконання прийнятне, операторе, – офіційно відповів я.

В армії та флоті це була найвища оцінка дій, і бортовий комп’ютер автоматично зафіксував її в бортовому журналі. Хоча для послужного списку Анн-Марі це не мало особливого значення – вона працювала у військовій контррозвідці, а цей політ зараховувався їй просто як позачергова відпустка з особистих причин. Те ж саме стосувалося й Арчібальда Ортеґи, який обіймав посаду головного інженера ескадри у складі елітного Управління Спеціальних Операцій. Власне, і він, і Анн-Марі мали летіти з нами як звичайні пасажири, але з такої нагоди командування зробило виняток і дозволило їм тимчасово увійти до складу екіпажу „Зорі Свободи“.

Такий самий виняток було зроблено і для дев’ятнадцятирічної дівчини з пишною гривою білявого волосся, яка зараз сиділа в кріслі спостерігача. У чітких, правильних рисах її вродливого, хоча й надто серйозного обличчя важко було впізнати ту дівчинку, яку понад сім років тому я зустрів в аеропорту Нью-Калькутти і яка перевернула все моє подальше життя. Хтозна, як би склалася моя доля, коли б не ця зустріч з Рашеллю. Найімовірніше, я б у всякому разі зараз керував космічним кораблем – маю надію, пілот я непоганий, а дехто стверджує, що один із найкращих у всьому земному флоті. Але Рашель не лише розчинила переді мною двері у безмежний Всесвіт, вона подарувала мені свою дочірню любов – і цей дарунок був для мене не менш цінним, аніж перший.

Цьогоріч Рашель закінчила школу і, всупереч усім запереченням матері, обрала собі військову кар’єру. Вже за три дні вона мала приступити до занять у щойно відродженій військово-космічній академії Анаполіса, але, зважаючи на останні події, їй довелося змінити свої плани. Суперінтендант академії поставився до цього з розумінням (щоправда, знадобився особистий дзвінок федерального міністра оборони) і дав Рашелі тижневу відпустку. Ситуація справді була винятковою.

Крім того, на „Зорі Свободи“ як тимчасові члени екіпажу летіли Меліса Ґарібальді й Ріта Аґатіяр – остання була начальником медсанчастини тієї самої ескадри, де служив головним інженером її чоловік Арчібальд Ортеґа. Таким чином, на борту корабля зібрався майже весь мій старий екіпаж – з тих часів, коли ми разом воювали за звільнення Сонячної системи від Чужих.

От тільки не було з нами ані професора Аґатіяра, Рітиного батька, ані Раджіва Шанкара – відомого науковця, полум’яного борця за свободу людства, активного діяча підпілля на Магаварші, а останніми роками – незмінного голови уряду Світу Барнарда. Аґатіяр і Шанкар не полетіли з різних причин, і найповажнішою була причина відсутності останнього. Хоча, в певному сенсі, він був тут, з нами, проте…

Здавалось, Рашель прочитала мої сумні думки, бо повернула до мене голову й підбадьорливо всміхнулася. Її великі сірі очі наче говорили мені: „Життя триває, тату. Незважаючи ні на що“.

Я всміхнувся їй у відповідь і знову перевів погляд на прозору стіну штурманської рубки, де яскраво сяяв маленький диск Агні. Навколо нього оберталася поки невидима нам планета Магаварша, до якої ми впевнено тримали курс. Покинута, вмируща планета… Та однаково Рашель мала рацію – життя триває.

2

В околицях будь-якої населеної планети весь радіоефір, від довгих хвиль до ультракоротких, напхом напханий модульованими електромаґнітними сиґналами штучного походження – це неодмінний атрибут кожної бодай трохи розвиненої технолоґічної цивілізації. Ефір поблизу Магаварші теж не пустував, проте щільність радіосиґналів була невисокою і не йшла в жодне порівняння з тією какофонією, що творилася в районі Землі, Терри-Ґаллії або Світу Барнарда. Втім, це й зрозуміло: адже на кожній зі згаданих планет проживало незрівнянно більше людей, ніж залишалося зараз на Магаварші.

Серед трьох десятків поки функціонуючих супутників зв’язку, які все ще оберталися довкола планети, було й кілька автоматичних станцій стеження. Вони запеленґували нас іще на відстані трьох мільйонів кілометрів, і невдовзі до нас надійшов формальний запит, хто ми такі і з якою метою прибули. Я наказав Анн-Марі надіслати таку ж формальну відповідь, після чого ми отримали коротку радіоґраму: ВІТАЄМО ВАС, „ЗОРЯ СВОБОДИ“! ЛАСКАВО ПРОСИМО НА МАГАВАРШУ! – і на цьому зв’язок перервався. Встановлювати з нами аудіовізуальний контакт ніхто не намагався.

Ні я, ні Сіґурдсон, ні Анн-Марі з цього приводу нітрохи не здивувалися. А от Рашель була явно стурбована:

– Чому вони з нами не зв’язуються? Може, у них щось трапилося?

Я похитав головою:

– Не хвилюйся, все гаразд. Просто їм не терпиться поговорити з нами. Настільки, що двадцятисекундні паузи в бесіді перетворяться для них на справжнісінькі тортури. Саме тому вони чекають, коли ми наблизимося. Краще потерпіти ще хвилин тридцять, щоб потім нормально по-людськи порозмовляти.

Рашель мовчки кивнула, прикусивши від досади губу. Очевидно, подумки лаяла себе за нетямущість. Хоча дарма – річ тут зовсім не в кмітливості, а в звичайному повсякденному досвіді. Коли вона закінчить навчання і служитиме у військовому флоті, то дуже швидко переконається, як сильно дратують затримки зв’язку, що виникають внаслідок величезних відстаней.

Корабель гальмував з максимальним прискоренням, стрімко наближаючись до Магаварші. Проґноз, виданий комп’ютером на тактичний дисплей, свідчив, що за тридцять вісім з половиною хвилин ми, зробивши чверть витка навколо планети, зі швидкістю, трохи меншою від першої космічної, увійдемо до щільних шарів атмосфери над західним узбережжям материка й направимося просто до міста Паталіпутри, де зараз проживало понад вісімдесят відсотків усього населення Магаварші.

Про себе я знову зааплодував Сіґурдсону. Недосвідченим людям здається, що керувати кораблем просто – всі ж бо розрахунки здійснює комп’ютер, а пілотові доводиться лише вибирати між запропонованими йому варіантами курсу. Та саме в цьому виборі й полягає вся суть пілотської майстерності. Одна річ відкритий космос – там справді досить лишень задати напрям руху і ґрафік набору швидкості чи гальмування, а потім можна й байдики бити та стежити винятково за тим, щоб не сталося якогось збою в роботі бортових систем. Попередні сімнадцять годин польоту від дром-зони до Магаварші ми саме так і провели. Зовсім інакше складається ситуація поблизу планет, астероїдів або в районі скупчення інших кораблів (особливо якщо частина їх належить ворогу). Тут у дію вступає так звана задача багатьох тіл – і в чисто фізичному її аспекті, й у тактичному. Число запропонованих комп’ютером варіантів маневрування істотно збільшується, часом на цілий порядок, а оскільки він (комп’ютер) лише безмозка біоелектронна машина, позбавлена свободи волі, інтуїції й уяви, то за цих обставин роль пілота різко зростає і стає визначальною.

У принципі, комп’ютер здатен і сам провести всі необхідні дії: вивести корабель на орбіту, посадити його на планету, благополучно оминути метеоритний пояс або втекти від ворога, проте робить це з набагато меншою ефективністю, ніж під керівництвом людини-пілота. Певна річ – під умілим керівництвом. І тому зовсім не дивно, що Рашель зарахували до військово-космічної академії без жодних вступних іспитів – лише на підставі її шкільних тестів і даних медогляду. А свою професійну придатність вона довела ще в неповних дванадцять, коли, єдина вціліла на „Зорі Свободи“, взяла на себе керування кораблем і зуміла виконати покладене на загиблий екіпаж завдання. Розповідаючи про свої тодішні пригоди, Рашель явно кокетувала, стверджуючи, що в усьому покладалася на комп’ютерні розрахунки й наперед підготовлену проґраму автопілота для шатла. Як свідчили бортові записи, раз по раз їй усе-таки доводилося робити вибір між запропонованими варіантами, й подальший аналіз підтвердив, що всі її рішення були тактично правильні і найоптимальніші за тих обставин.

Коли ми наблизилися до планети на відстань ста тисяч кілометрів, Анн-Марі доповіла:

– Командире, нас викликають на зв’язок.

– Встановити зв’язок, – миттю розпорядився я. – Зображення на мій термінал.

За кілька секунд увімкнувся монітор зовнішнього зв’язку, і на екрані з’явилося смагляве обличчя чоловіка років шістдесяти п’яти, безвусого і безбородого, з коротко стриженим чорним, мов смола, волоссям, у якому все ще не було анінайменшого натяку на сивину.

Побачивши мене, чоловік усміхнувся:

– Здрастуйте, капітане Матусевич. Магаварша вітає вас.

Чисто автоматично я козирнув.

– Здрастуйте, сер. – З моїх уст мало не зірвалася „ваша величносте“, проте останньої миті я замінив його на просте „сер“, пригадавши, що мій співрозмовник не полюбляє помпезності.

Падма XIV, що носив титул імператора Магаварші, свого часу був номінальним главою держави з населенням понад п’ять мільярдів і не мав практично жодних владних повноважень. Останніми роками ситуація докорінно змінилася, і тепер де-факто він став абсолютним монархом для сорока тисяч своїх підданих, кожен з яких був як мінімум років на п’ятнадцять старшим від нього.

Щоправда, на планеті перебувало ще близько двох сотень молодих добровольців, переважно медичних працівників, які доглядали за старими. В основному вони були громадянами Землі або Світу Барнарда, і Падма не вважав їх своїми підданими, а просто підлеглими – співробітниками величезного будинку для літніх людей, на який нині перетворилася Магаварша.

А ще зовсім недавно, лише сім років тому, наша планета посідала друге місце за чисельністю населення серед усіх тридцяти восьми людських світів. Проте вкрай вразливе розташування Магаварші поблизу центру Ґалактики, серед щільного скупчення зірок, не давало змоги надійно захистити її від чужинців за допомогою блокування дром-зони. Ворожі армади могли атакувати планету, здійснивши переліт від однієї з сусідніх систем, що знаходилися в радіусі кількох світлових місяців, а людство, хоча й перевершувало Чужих у науково-технічному плані, було надто нечисленним і володіло обмеженими ресурсами для ведення „відкритої війни“. Тому було вирішено евакуювати все населення Магаварші на інші планети, зокрема й Землю, вже цілковито очищену від ґаббарів і готову прийняти своїх споконвічних мешканців, своїх рідних дітей – людей.

У відродженні Землі взяли участь усі звільнені людські світи, і Магаварші, природно, дісталася найбільша квота – мільярд сто мільйонів. Згідно з первісним планом решта чотири мільярди мали розселитися по семи інших планетах, влитися в тамтешнє суспільство, проте вони (і це „вони“ однаково стосувалося як самих магаваршців, так і мешканців згаданих планет) не були в захваті від такої перспективи. Сто років тому людство вже пережило одне „велике переселення народів“, коли Чужі силоміць етапували всіх уцілілих у війні людей на відведені під резервації планети, і наслідки соціальних, культурних і міжетнічних проблем, що виникли у зв’язку з цим, досі давались взнаки, причому часом досить гостро.

Саму Магаваршу ці неприємності оминули, оскільки на час капітуляції планета і без того була густо заселена, частка суші на ній становила менше десяти відсотків від загальної площі поверхні, і вона просто фізично не могла прийняти надто багато вимушених переселенців. А ті кілька десятків мільйонів людей, що їх чужинці все-таки доправили на Магаваршу (серед них були й мої предки по чоловічій лінії), дуже швидко й практично безболісно асимілювали – в основному в ліберальне й досить космополітичне суспільство Полуденних островів. Коли було оголошено про евакуацію всього населення планети, мої земляки-острів’яни, на відміну від мешканців материка, відносно спокійно сприйняли цю звістку, і більшість із них охоче погодилися переселитися на Землю, до Північної Америки та Британії, де було їхнє історичне коріння. Та й ті сімсот п’ятдесят мільйонів континентальних магаваршців, чиїм родинам за підсумками загальнонаціональної лотереї, дісталися щасливі квитки зпозначкою „Земля“, теж не надто протестували, оскільки мали відродити на півдні й південному сході Азії велику індійську державу. Інші ж, м’яко кажучи, були незадоволені: адже мало того, що їм доводилося залишити планету, на якій ціле тисячоліття жили їхні предки, так вони ще й опинялися на правах бідних родичів у інших населених світах, де склалася інакша культура, традиції і звичаї.

Зрештою проблема вирішилася сама собою – вірніше, стараннями ґаллійських військових. Поки повноважні представники семи щойно звільнених планет провадили напружені консультації, керівництво Терри-Ґаллії вирішило скористатися виниклими між Чужими розбіжностями і тим шоком, який викликало серед них застосування ґлюонних бомб та технолоґії повної закупорки каналів. Ґаллійській флот, який зазнав під час першого етапу операції „Визволення“ менших втрат, ніж передбачалося розрахунками штабних стратеґів, атакував ще дві контрольовані чужинцями системи – Світ Барнарда та Сиґми Октанта. Ні на тій, ні на іншій людей більше не було, проте обидві вони мали важливе значення як з військово-політичної, так і з чисто моральної точок зору. Світ Барнарда був найстарішою колонією людей за межами Сонячної системи, в певному сенсі він був символом космічної експансії людства; ну а Сиґма Октанта, Південна Полярна Зоря, знаходилася лише за сорок світлових років від Дельти Октанта, і її четверта планета Поляріс була найближчим до Терри-Ґаллії населеним світом. До того ж Поляріс належав ґаббарам – расі, винній у загибелі дев’яти мільярдів мешканців Країни Хань, і люди просто психолоґічно не могли змиритися з таким сусідством.

Система Барнарда була звільнена протягом двох тижнів – ґлісари, переконавшись, що програють битву, визнали за краще здатися. Зате в локальному просторі Поляріса військам довелося добряче попрацювати, аби зламати відчайдушний опір ґаббарів, які за складом свого мислення не визнавали капітуляції. Та, врешті-решт, обидві системи перейшли під повний контроль людей, а мешканці материкової частини Магаварші, на радість усім, знайшли собі нову батьківщину – Світ Барнарда. Що ж до Поляріса, то він суттєво постраждав у ході воєнних дій, тож відновлювати і заселяти його було вирішено спільними зусиллями всіх планет Співдружності. А на черзі були й інші світи, що їх люди, спираючись на технічну перевагу над іншими расами, поступово, але невблаганно звільняли з-під влади чужинців…

– Дуже радий вас бачити, капітане, – щиро промовив імператор. – Давно не зустрічалися.

– Майже шість років, сер, – відповів я. – Усе збирався відвідати Магаваршу, двічі подавав рапорт, щоб мене відправили в одну з таких експедицій, але ніяк не складалося.

– Нарешті ви досягли свого.

– Так, у зв’язку з певними обставинами. – Я глибоко вдихнув і вимовив: – Сер, у мене для вас сумна звістка. Помер пан Шанкар.

Я довго репетирував цю фразу наодинці з собою, хотілося вимовити її якомога сухіше. Проте нічого не вийшло – на слові „звістка“ мій голос зірвався, і в ньому пролунали замогильні нотки.

Падма низько схилив голову, його обличчя закам’яніло і стало схоже на маску. Хоча й не можна було сказати, що мої слова захопили його зненацька. Схоже, щоразу, коли на Магаваршу прибував черговий корабель, він очікував почути про це. Шанкар був уже старою людиною, а життя його минуло далеко не серед спокою і благодаті.

Мовчанка тривала рівно хвилину. Потім імператор підвів голову й сумно подивився на мене:

– Він лише півроку не дожив до свого сторічного ювілею. Коли це сталося?

– Майже два тижні тому.

– Він дуже хворів?

– Зовсім не хворів. Пан Шанкар помер уві сні – просто заснув і більше не прокинувся. Лікарі запевняють, що він нічого не відчув. Зупинилося серце, і по всьому. Йому давно хотіли поставити кардіодатчик, але він навідріз відмовлявся. Казав, що тоді не зможе працювати, бо при кожному порушенні серцевого ритму в його кабінет забігатиме ціла бриґада медиків.

Губи Падми злегка зігнулися в гіркій подобі усмішки.

– Упізнаю Шанкара. Старий був завжди такий… Він багато працював останнім часом?

– Кажуть, як завжди – зрання до пізньої ночі. Увечері напередодні своєї смерті він якраз проводив засідання уряду.

Ми ще трохи помовчали. Корабель тим часом невблаганно наближався до планети, і от-от мали розпочатися передпосадкові маневри.

– Де його поховали? – запитав імператор.

– Ще ніде. Урна з його попелом у нас на борту. Пан Шанкар заповідав поховати його на Магаварші, поряд із могилами розстріляних соратників.

Падма кивнув.

– Що ж, я так і думав… А вам доручили провести його в останню дорогу?

– Я сам зголосився, сер. А разом зі мною й інші члени нашої тодішньої команди. Усі, за винятком пана Аґатіяра.

– Від нього досі жодних звісток?

Я похитав головою.

– Нічого конкретного, крім щорічних вітальних листівок, які нам з Рашеллю передають через головне командування. Можливо, з Рітою він спілкується частіше, хоча вона в цьому не зізнається.

Імператор знову кивнув.

– Розумію.

Професор Аґатіяр зник шість років тому, залишивши для доньки листа, в якому просив пробачення, що покидає її і більше ніколи не повернеться. І в уряді, і в Об’єднаному Комітеті Начальників Штабів, куди зверталася Ріта, їй підтвердили, що він добровільно погодився на участь у секретному науковому проекті. Що це за проект, не було сказано ані слова, проте сумніватися не доводилося – йшлося про ту глибоко законспіровану ґрупу вчених та інженерів, які займалися технолоґією керування каналами, а також створили ґлюонну бомбу. Це означало, що Аґатіяра ми не побачимо до самого кінця війни – іншими словами, не за життя. Його або нашого, не має значення…

– Іще хтось прилетів з вами? – поцікавився імператор.

– Так, сер. На борту корабля – вісімнадцять пасажирів. І серед них один… одна, яку ви будете особливо раді бачити.

На мить обличчя Падми проясніло.

– Саті!.. – Проте наступної секунди його швидкоплинна радість змінилася на тривогу. – Але це… це ризиковано. Хоча в нашій системі чужинці поводяться сумирно, проте…

– Авжеж, – погодився я. – Вашу доньку намагалися відрадити, та вона нічого не хотіла чути. Вона заявила, що… гм… що на кораблі під моїм командуванням їй ніщо не загрожує.

Якийсь час ми дивилися один одному в очі. Нарешті імператор промовив:

– Мабуть, Саті має рацію. Такий капітан, як ви, виплутається з будь-якої халепи. – Потім він розпрямив плечі і його обличчя набуло ділового вигляду. – Ви саджатимете корабель на планету чи залишите на орбіті?

– Сідаємо на планету, сер, – відповів я. – „Зоря Свободи“ малоґабаритний крейсер, він цілком може приземлитися і на непрацюючу смугу. Корабельні антиґрави витримають навантаження.

– Посадочна смуга у нас функціонує нормально, – запевнив мене імператор. – По можливості ми підтримуємо її в робочому стані. – Він скоса глянув трохи вбік, найімовірніше, на монітор, де видавалася інформація про наш курс. – Ну все, час передавати вас нашому диспетчерові. А я більше не заважатиму вам, капітане. Поговоримо вже після посадки… Хоча ні, все-таки скажіть мені коротко, що важливого відбулося за останні три місяці? Якусь планету звільнили?

– Землю Діксона. Хтони віддали її практично без бою – останнім часом контроль над нею обходився їм надто дорого. На планеті проживає менше п’ятдесяти мільйонів чоловік, а хтонам доводилося тримати там двадцятимільйонну армію. Для них це виявилося непосильним тягарем. Самі по собі хтони слабка раса, ну а їхні партнери по Четверному Союзу відмовилися допомагати в охороні Землі Діксона, яка не мала для них жодної цінності. До того ж вони не хотіли брати на себе додаткову відповідальність, клопотів і так вистачає.

– Зрозуміло. А… потерпілі планети є?

Падма, звичайно, мав на увазі „знищені“, але з обережності не наважився сказати це вголос. Усупереч оптимістичним розрахункам наших військових і політиків, за сім років, що минули від часу бомбардування Країни Хань, ґаббарам вдалося знищити ще п’ять людських планет – Лахор, Малайю, Нову Каліфорнію, Сан-Клементе та Бахмані. Якраз після загибелі другої з них раніше нейтральні п’ятдесятники були змушені приєднатися до антиґаббарської коаліції альвів, дварків і хтонів. Малайя перебувала під їхнім контролем, і вони, побоюючись помсти з боку людей, буквально випалили вогнем дві ґаббарські планети. Ми повірили в щирість п’ятдесятників і не застосували проти них ґлюонні бомби, зате ґаббари та їхні союзники іруїли відповіли сповна. Загалом на цих п’яти планетах загинуло понад півтора мільярда людей; за їхні життя ґаббари з іруїлами заплатили сімдесятьма мільярдами своїх – проте для нас це було слабкою втіхою…

– На щастя, ні, – відповів я. – Командування запевняє, що такого більше не повториться. Земля Діксона була останньою в „ґрупі ризику“, а тепер вона в наших руках. Ще не звільнені людські планети – їх залишилося одинадцять – Четверний Союз береже від ґаббарів як зіницю ока. За останніми відомостями, альви взагалі вирішили перестрахуватися і зараз інтенсивно переселяють жителів Есперанси, Землі Вершиніна й Аррана на Новоросію, де в них сконцентровано величезні сили.