Текст книги "Зруйновані зорі"
Автор книги: Олег Авраменко
Соавторы: Валентин Авраменко
Жанр:
Научная фантастика
сообщить о нарушении
Текущая страница: 21 (всего у книги 23 страниц)
Стефан: На землі, в повітрі, в космосі…
36
На дев’ятий день нашого ув’язнення, одразу пополудні, двері нашої каюти нарешті відчинились і на порозі з’явилася постать у білому адміральському мундирі з трьома зірками на погонах. За звичкою я мало не козирнув, але останньої миті стримався, оскільки цим тризоряним адміралом виявився Юрій Ворушинський.
– А могли б і честь віддати, – сказав він із нотками незадоволення в голосі. – До вашого відома, я ношу цей мундир на цілком законних підставах. Своїм секретним указом государ Павло Олександрович призначив мене головнокомандувачем Військово-Космічного Флоту Новоросії.
– І великий у вас флот, адмірале? – чемно поцікавилася Анн-Марі.
– У кількісному вимірі не дуже. Але, повірте, він цілком боєздатний.
– Віримо, – кивнув я. – Ми чули про те, як один ваш корабель розгромив альвійську бриґаду… До речі, якого дідька ви передали альвам странґлетні запали?
Ворушинський скривився.
– Це була самовільна витівка Корейко й Кисельова. Авжеж, заварили вони кашу… – Юрій стиха зітхнув, а потім вказав на двері. – Прошу вас, коммодоре, фреґат-капітане. Ходімо зі мною.
Ми вийшли з нашої комфортабельної в’язниці й попрямували широким коридором, уздовж стін якого вишикувалися двері кают, судячи з відстані між ними – двокімнатних, як і та, де нас утримували. Це скидалося на житловий відсік для старшого командного складу на лінкорі або космічній станції.
Коли ми наблизилися до ліфтів, повз нас пробігли хлопець і дівчина років шістнадцяти в робочих комбінезонах з емблемами інженерної служби на рукавах. На ходу вони невміло, але старанно відсалютували своєму головнокомандувачеві.
– Наші рекрути, – пояснив Ворушинський. – Уже понад тиждень викладачі всіх новоросійських шкіл з технічним, фізико-математичним і медичним нахилом стоять на вухах – безслідно зникли їхні найкращі учні-старшокласники. Нам довелося діяти в авральному порядку – через вас і особливо через вашу доньку, коммодоре. Але ми ні в чому вас не звинувачуємо, ви просто виконували свій обов’язок. Це все Аня з Сашком, щоб їх покорчило. Вони від самого початку були незадоволені повільним розвитком подій, от і вирішили прискорити їх, підсунувши альвам странґлетні запали. Їм навіть на думку не спадало, що у відповідь ґаббари можуть завдати удару не лише по альвійських, а й по людських планетах. На щастя, обійшлося без жертв.
Ми увійшли до кабіни ліфта, і я, оцінивши по табло кількість ярусів, з повагою промовив:
– О, вражає!
– Лінкор „Святий Георгій“, флаґман нашого флоту, – сказав Ворушинський, натиснувши кнопку верхнього ярусу. – Гадаю, навіть Терра-Ґаллія від такого не відмовилася б. От тільки з особовим складом у нас великі проблеми. Нам би не зашкодили кілька місяців царювання Павла, протягом яких ми могли б… А втім, що сталося, те сталося. Добре хоч решта наших кораблів – легкі крейсери та корвети.
– М-м.. – протягла Анн-Марі. – Якщо ми дивилися телепередачі у прямій трансляції, то цей корабель перебуває в локальному просторі Новоросії.
– Ваш засновок хибний, капітане. Пряму трансляцію ви могли б дивитися і в сусідніх системах. Але висновок правильний. Зараз ми знаходимося всього за п’ятдесят п’ять астрономічних одиниць від Хорса, в напрямку перпендикулярному до площини екліптики.
– Але як вам вдалося непомітно протягти таку махину через контрольовану чужинцями дром-зону? – з подивом запитав я. – Не тут же ви її побудували.
– Не тут, звісно. Але й через місцеву дром-зону теж не протягали. Ми перегнали лінкор у звичайному просторі від Проксими. А разом з ним летіли й усі кораблі Першої ескадри, на яку покладено найважче завдання – атака на чужинців з тилу, прорив орбітальної блокади Новоросії.
Кажучи про Проксиму, він, певна річ, мав на увазі не зорю із земного сузір’я Центавра, а Проксиму Хорса, розташовану на відстані двох з половиною світлових років звідси. У перекладі з латини „проксима“ означає „найближча“, тому в Ґалактиці було кількасот зірок з такою назвою, розташованих поблизу населених систем.
– І скільки ж часу на це знадобилося?
– Менше трьох років. Точніше, два роки й одинадцять місяців.
– Бути цього не може!
Юрій байдуже знизав плечима:
– Думайте, як вам завгодно. А якщо я скажу, що протягом усього польоту ми дистанційно керували кораблями, то ви й поготів не повірите. Проте так воно й було.
Я пильно подивився йому в очі.
– Хто ви такі, хай вам чорт? Звідки ви взялися?
Він відповів мені непроникним поглядом.
– Це не має значення, сер. Головне, що ми є.
Вийшовши з ліфта, ми покрокували коридором у напрямку, протилежному до того, куди вказували червоні стрілки на стінах з написом „ГОЛОВНА РУБКА, КОМАНДНИЙ ЦЕНТР“. Дорогою нам зустрілося кілька хлопців в офіцерських мундирах. За іншої ситуації я б, напевно, іронічно посміхнувся, побачивши сімнадцятирічного хлопчака з погонами капітана другого ранґу, але зараз мені було не до сміху. Все це відбувалося всерйоз – у Новоросії була армія, що цілком складалася з підлітків; боєздатна армія, яка готувалася завдати удару по чужинцях…
Нарешті ми дісталися до кают-компанії верхнього ярусу, де перебувало близько двох десятків молодих людей. Усі вони, за винятком одного, при нашій появі віддали честь, і всі, крім того ж таки одного, виявилися моїми підопічними, з якими я півтора місяці тому прибув на Новоросію. Змірявши хлопців і дівчат швидким, але уважним поглядом, я переконався, що серед них відсутні лише Рашель з Вальком, а решта всі, зокрема й Естер, були тут.
Згаданим вище винятком був цар Павло VIII власною персоною. Він підійшов до нас і привітався:
– Добридень, коммодоре Матусевич, капітане Прентан.
– Здрастуйте, ваша величносте, – відповів я, потискаючи йому руку. Потім знову глянув на хлопців і дівчат, що й досі стояли, витягшись у струнку: – Вільно, кадети. Ну що, теж попалися? А де ви загубили своїх командирів?
– Їхнім командирам вдалося втекти, – сказав Павло. – І, між іншим, вони викрали один із наших ескадрених флаґманів.
– От молодці! – схвально відгукнулася Анн-Марі.
– Атож, молодці, – погодився юний цар. – Шкода, що вони не з нами. Їхня допомога нам не завадила б. До речі, про допомогу, коммодоре. Адмірал Ворушинський хоче звернутися до вас з проханням.
– Я слухаю.
– Це стосовно вашої ґрупи, сер, – узяв слово Юрій. – Як я вам уже казав, у нас сутужно з кадрами, особливо це стосується командного складу. Пілоти, інженери, артилеристи та зв’язківці також важливі, але на Новоросії не бракує хлопців і дівчат, які днями просиджують у кіберпросторі, граючи в космічні ігри. А от з лідерами, з командирами ситуація склалася майже критична – ми не встигли підготувати достатню їх кількість. І тут нам стали б у пригоді ваші підлеглі. Готуючись до військової служби, вони протягом кількох років вивчали техніку пілотування й навіґацію, займалися на тренажерах, дехто з них навіть здійснював пробні польоти на справжніх кораблях. А останнього тижня вони мали нагоду практикуватися на наших симуляторах і вже цілком освоїлися з особливостями конструкції кораблів новоросійського флоту. Та що найголовніше – вони мають командирську жилку й чітке уявлення про військову дисципліну. Ми готові віддати під їхнє командування кораблі, у нас цього добра вистачає, проте… – Ворушинський зробив паузу. – Усе впирається в ту саму військову дисципліну. Прямо вони мені цього не кажуть, але я бачу, що сумніваються – чи не вчиняють вони чогось протизаконного. Гадаю, ваша згода як старшого офіцера зніме з них тягар сумнівів.
Очі моїх підопічних аж палали, і я чудово розумів їхні почуття. Колись я був такий же молодий і теж мріяв керувати космічним кораблем. Мені довелося мріяти до тридцяти шести років…
– А ви, фреґат-капітане? – запитав я у Анн-Марі. – Що ви про це думаєте?
– А що тут думати, сер? – питанням на питання відповіла вона. – Хіба ви можете їм заборонити?
– Так, певна річ. – Я повернувся до своїх підопічних. – Панове кадети… ех, чорт, хлопчики й дівчатка. Робіть так, як вважаєте за потрібне, а всю відповідальність я беру на себе. Бог вам у поміч.
Їхні обличчя радісно засяяли. Ворушинський офіційно подякував мені за співпрацю, потім звернувся до своїх нових підлеглих:
– Панове офіцери, з відома вашого начальства ви тимчасово переведені в підпорядкування Військово-Космічного Флоту Новоросії. Накази про присвоєння вам капітанських звань уже підписані й негайно набувають чинності. А зараз кроком руш до сьомого порталу для посадки на свої кораблі. Екіпажі вас уже чекають.
Хлопці та дівчата мало не галопом помчали до виходу, за ними пішов і Ворушинський. У каюткомпанії, крім нас і Павла, залишилася тільки Естер, яка несміливо підступила до мене і промовила:
– Сер, я… я мушу подати у відставку.
– Так, я розумію.
– Ви не заперечуєте?
– Не заперечую. Втім, я не певен, що маю право прийняти твою відставку, але… гаразд, це вже мої проблеми. Бажаю тобі щастя, дівчинко. Мені було приємно працювати з тобою.
– Мені також, сер. Дякую за все. – Естер підійшла до Павла і взяла його за руку. – Ну, мені час… Тільки не треба знову відраджувати. Я мушу.
Павло мовчки обійняв її. Естер поклала голову на його плече, а він ніжно гладив її розкішне руде волосся. Видовище було таким зворушливим, що мені стало ніяково.
Нарешті Естер вивільнилася з обіймів свого царственого нареченого і, пристрасно прошепотівши: „Я повернуся, обов’язково…“ – вибігла з кают-компанії. Павло провів її довгим поглядом і сумно промовив:
– Я не хотів її відпускати, але не міг не відпустити. Вона б ніколи мені цього не пробачила.
– Ваша величносте… – почав був я, але він перебив мене:
– Просто Павло.
– Добре, Павле. Я сподіваюся, ви знаєте, що робите.
– Я теж на це сподіваюся, коммодоре. Але в будь-якому разі вибору не маю. Однак не вважайте мене маріонеткою в руках Вейдерової компанії. Тиждень тому, після викрадення батька, вони відкрили мені свої карти, і я відразу погодився з ними. Я злий на них, що вони так довго мали мене за дурня. Дуже злий, проте зараз, коли вирішується доля моєї країни, не час для дріб’язкових образ.
– Але до чого ці дитячі ігри? – запитала Анн-Марі. – Що за вперте бажання – звільнити планету силами одних підлітків?
– А хто ще це зробить? Чотири роки тому ви намагалися, але не змогли. Або не схотіли. Наші ж дорослі – це люди, які звикли жити в неволі, серед них багато зрадників, узяти хоча б мого дядька. Ті, кому за двадцять, але ще немає тридцяти, загалом годяться. Але вони страшенні сноби, коли йдеться про їхній вік. Для них ми малолітки, нездатні ні на що серйозне. Подумайте самі, що сталося б, якби три роки тому Вейдер почав збирати орґанізацію не зі школярів, а зі студентів? Насамперед вони спробували б перехопити лідерство, вони не змогли б змиритися, що ними керують п’ятнадцятирічні підлітки. У результаті все закінчилося б розколом, заздрістю, ворожнечею і, як наслідок, викриттям. Ви згодні зі мною?
– Ну… мабуть, – відповіла Анн-Марі, а я промовчав.
– Вейдер мав план, – продовжував Павло, – останньої миті, оце саме зараз, залучити до справи старшокурсників і випускників льотних училищ. Але ми від нього відмовилися. На прикладі уряду та поліції переконалися, що з цього нічого доброго не вийде. Спочатку я призначив на більшість міністерських посад молодих людей, які нещодавно отримали університетські дипломи. Вони лише на кілька років старші від Вейдера, проте поводилися щодо нього вкрай нахабно й зухвало, дарма що він розумніший від усіх них разом узятих. Те ж саме було і в поліції, тож позавчора мені довелося поміняти цих вискочок на старих досвідчених урядовців, які терпиміше ставляться до віку своїх начальників – почасти тому, що визнали їх розум і компетентність, а частково через звичку в усьому коритися государевій волі. А щодо курсантів-льотчиків, то вони, щойно ставши капітанами, відразу уявили б себе бувалими космічними вовками, найкращими, найдосвідченішими бійцями, неперевершеними стратеґами й тактиками, і оспорювали б кожен наказ командирів – на їхню думку, шмаркачів. Тому нехай дорослі б’ються на планеті, а в космосі ми обійдемося без них… До речі, можете не завдавати собі клопоту, пропонуючи Ворушинському допомогу, він однаково її не прийме. – Павло замовк і подивився на годинника. – А зараз я мушу повертатися на планету, за сорок хвилин розпочинається засідання уряду. На решту ваших питань відповість адмірал Ворушинський. Ви зможете знайти його або в головній рубці, або в командному центрі.
– Отже, ми вже не полонені? – запитав я.
– Уже ні. Тепер ви просто гості. Можете вважати себе спостерігачами від вашого Об’єднаного Комітету.
Він рушив до виходу, але Анн-Марі його зупинила.
– Стривайте, Павле. Ви сказали, що засідання уряду починається за сорок хвилин. Як же ви встигнете потрапити на планету?
Юний цар посміхнувся.
– Так, зовсім забув, що ви не в курсі. Вейдер мені казав, що коммодор Матусевич носив на зап’ястку транслятор, але уявлення не мав про його призначення. Річ у тім, панове, що в природі існує таке явище, як ортоґональні трансляції. Вони називаються так тому, що переміщення в просторі відбувається перпендикулярно до осі часу. Тобто миттєво. Іншими словами, це телепортація.
37
У головній рубці Юрія Ворушинського не було. Капітан лінкора, знайомий вже нам Борис Компактов, сказав, що адмірал у командному центрі. Скориставшись тим, що нас ніхто не виганяв, ми трохи походили по рубці, оглядаючи системи керування, аж очманіли від швидкості, з якою корабель мчав до системи, подивувалися кількості бортових запасів дейтерію і були вже геть шоковані його сумарною вогневою потужністю.
– Фантастика! – висловив я своє враження, коли ми з Анн-Марі залишили головну рубку. – Мені ніколи не хотілося командувати великим кораблем. Але якби запропонували такого красеня, я б не встояв.
– А хто б устояв? – знизала плечима Анн-Марі.
У просторому командному центрі, крім Ворушинського, був лише один хлопець у чині старшого лейтенанта, який сидів за пультами зв’язку. Сам Юрій стояв зі стаканом соку посеред приміщення й дивився на величезний, на всю стіну стереоекран із схематичним зображенням дром-зони у вигляді сфери з сіткою координат. Усередині сфери було безладно розкидано близько сотні блакитних цяток – за навіґаційною термінолоґією, опорні канали або канали головного пріоритету. Більше трьох десятків таких каналів були помічені золотим ободами, і від кожного розходилися червоні лінії зі стрілками на кінцях, що явно позначали напрямки ударів. Уважніше придивившись, я помітив, що стрілки поволі рухаються в напрямку до зелених цяток усередині й за межами сфери, якими, найпевніше, були помічені альвійські загороджувальні станції. У верхньому правому кутку екрана йшов відлік часу модельованої атаки – зараз хронометр показував 0 годин 17 хвилин, а секунди миготіли зі швидкістю, яку не сприймало око.
Помітивши нас, Юрій кивнув, мовляв, зачекайте, і віддав команду прискорити прокрутку сценарію. Впродовж кількох хвилин червоні лінії, переломлюючись біля зелених цяток, пронизали зигзагами всю дром-зону. Відлік часу зупинився на показнику 04:56:00.
– Планується бліцкриґ? – поцікавився я.
– Щось на зразок, – відповів Ворушинський. – За проґнозами комп’ютера, в ході битви буде знищено близько вісімдесяти відсотків сил противника, дислокованих у районі дром-зони. Це за умови, звичайно, що альви битимуться до кінця.
– А ваші втрати?
– З урахуванням недосвідченості екіпажів, від сорока до шістдесяти кораблів і нуль людей особового складу. Але це в ідеалі. На жаль, лише в ідеалі.
Ну, припустімо, щодо сорока – шістдесяти кораблів я йому повірив. Бо вже в загальних рисах уявляв, яким потужним захистом вони обладнані, а про озброєння й говорити нічого – за словами Бориса Компактова, електромаґнітні гармати ґарантовано знищували ворога на відстані трьохсот тисяч кілометрів, треба лише точно спрямувати пучок ЕМІ в ціль. Але нульові втрати серед особового складу…
– Якщо гинуть кораблі, – випередила мене Анн-Марі, – то гинуть і екіпажі.
– Це зовсім не обов’язково, фреґат-капітане. Люди можуть катапультуватися.
– Катапультуватися? – здивовано перепитала вона. – У космос?
– Ні, сюди, до нас… Ну, звісно, ви ще не знаєте. Існує таке явище…
– …як ортоґональні трансляції, – підхопив я, миттю все зрозумівши. – Павло нас уже просвітив. Отже, в разі знищення корабля члени команди переправлятимуться на борт лінкора?
– За планом саме так і має бути. Але я боюся, дуже боюся, що деякі хлопці й дівчата, всупереч найсуворішим інструкціям, тягнутимуть до останнього, намагаючись урятувати свої кораблі. А в результаті… – Так і не договоривши, він прибрав з екрана схему дром-зони, а натомість виникла панорама всіяного зорями космосу. – Ви не проти перекусити? Я кажу про справжню їжу, а не про синтетику з харчового автомата. Учора ми призвали на службу учениць кулінарних шкіл. На жаль, при відборі кандидатур наші хлопці більше керувалися зовнішніми даними, ніж оцінками за фахом. Та загалом вони готують непогано.
Отримавши нашу згоду, Ворушинський негайно зв’язався з камбузом і замовив три порції обіду. Поки ми неквапом дійшли до адміральської каюти, там нас уже чекала гарненька дівчина з візком, заставленим різними стравами. Швидко й уміло сервірувавши стіл, вона побажала нам смачного й зникла. Ми заходилися обідати, і невдовзі я переконався, що слова „готують непогано“ – явне применшення кулінарних здібностей школярок. Хоча, можливо, Ворушинський був витонченим гурманом і звик харчуватися всілякими делікатесами, приготовленими за особливими рецептами, проте як на мене їжа була просто смачнюща.
– А знаєте, Юрію, – озвалася Анн-Марі. – Мене здивувало, що ваш друг Борис Компактов лише капітан першого ранґу.
– Чому „лише“? Це звання цілком відповідає його посаді командира лінкора. А ви, мабуть, чекали побачити тут ціле сузір’я адміралів, так? Але ми не діти, фреґат-капітане, ми не в іграшки граємося. У нашому флоті лише вісім адміралів: з них один повний – я, один віце – мій заступник, а п’ятьма ескадрами командують контр-адмірали. Поділу на дивізіони у нас немає, а бриґади очолюють капітани першого ранґу.
– Разом виходить сім адміралів, – підрахував я. – А де ж восьмий?
Губи Ворушинського скривилися у сумній усмішці:
– Мабуть, у кожному флоті є свої весільні адмірали. Нас також це не оминуло. Тиждень тому я відсторонив Аню Корейко від командування ескадрою і призначив на її місце нового командувача.
– Як покарання за те, що вона проґавила Рашель і Валька?
– Ні. За витівки зі странґлетними запалами.
– То ви лише недавно дізналися про це?
Він кивнув.
– З тих записів, що їх передав вам альв. Раніше ми були впевнені, що тут попрацював хтось із вашого керівництва. Ми навіть подумати не могли, що Аня й Сашко здатні на таку дурість.
Я пирснув.
– Це ще м’яко сказано – дурість! Це справжнє безумство… Послухайте, Юрію, я не питатиму, хто ви й звідки, бо ви вже відмовилися відповідати на це запитання. Але хоч якесь пояснення у вас є? Повинні ж ви щось сказати іншим людям, повинен же Павло пояснити своїм підданим, звідки у Новоросії взявся свій флот.
Ворушинський похитав головою.
– А от і помиляєтеся. Павло нічого пояснювати не зобов’язаний – у цьому й полягає одна з переваг абсолютної монархії. Та хіба лише монархії? Хіба ґаллійський уряд пояснював своїм громадянам, звідки взялася технолоґія керування каналами? Хіба він поділився з іншими людськими планетами своїми науковими досягненнями? Ні! Просто сказав: „У нас є ґрупа вчених та інженерів, які займаються секретними розробками“. От і все.
– Ага, зрозуміло. Отже, ви збираєтеся сказати: „Ми – ґрупа підлітків-вундеркіндів, які за кілька років зробили масу відкриттів і побудували могутній космічний флот для звільнення Новоросії.“ По-вашому, це звучатиме правдоподібно? Ви думаєте, хтось вам повірить?
– Чесно кажучи, нас мало хвилює, повірите ви нам чи ні. Вам доведеться сприймати нас такими, які ми є.
– Авжеж, доведеться, – погодився я. – Безумовно, доведеться. Але я не розумію, звідки у вас таке аґресивне несприйняття дорослих. Це властиво для дітей, а ви ж самі стверджуєте, що не діти. Тут я згоден з вами: ви хто завгодно, тільки не діти. І те, чим ви займаєтеся, ніяк не назвеш дитячими забавами. То в чому ж річ, Юрію?
Ворушинський довго мовчав, неквапно поїдаючи соковитий біфштекс. Нарешті він підвів на мене погляд і заговорив:
– До вашого відома, коммодоре, хронолоґічно я старший від вас. Набагато старший. Біолоґічно мені лише вісімнадцять, проте я народився в середині минулого сторіччя, точніше, в 3456 році. Приблизно тоді ж, хтось трохи раніше, а хтось пізніше, з’явилися на світ і решта моїх товаришів. Нам було по сім років, коли Чужі розпочали війну проти людства, а коли нам ішов чотирнадцятий рік, капітулювала Земля. Ми зі своїми старшими братами жили на планеті, про яку не знали ні люди, ні чужинці. Не питайте, що це за планета і чому ми жили на ній відособлено від решти світу. Поки вам досить знати, що протягом багатьох століть десь у Ґалактиці таємно існувала невелика людська колонія. Її мешканці уважно спостерігали за тим, що відбувається навколо, але завжди трималися в тіні й ні в що не втручалися. Вони вважали себе частиною людства, проте за час, що минув від моменту заснування колонії, відчуття спорідненості з іншими людьми притупилося, втратило емоційне забарвлення, стало абстрактним і умоглядним поняттям. Лише наше покоління, що виросло на зламі епох, відрізнялося від усіх попередніх. З дитинства ми бачили, як гине велична людська цивілізація, на наших очах люди з володарів Ґалактики перетворювалися на парій. Під впливом цих траґічних подій формувалися наші особистості. Ми страждали разом з усім людством, ми відчували свою приналежність до нього —по-справжньому, кожною часточкою своєї істоти.
Юрій зробив коротку перерву, щоб розлити у наші чашки гарячу каву. Потім поставив перед Анн-Марі кришталеву попільничку, тим самим даючи зрозуміти, що не заперечує проти її паління, і продовжив свою розповідь:
– Зате наші старші брати були зовсім не такими. Вони холоднокровно стежили за подіями і з обурливою для нас безпристрасністю оцінювали шанси людства переламати хід війни. Ми дедалі настирливіше вимагали втручання, але нас іґнорували. Захоплення ґаббарами Землі стало останньою краплею, що переповнила чашу нашого терпіння, і ми збунтувалися. На лихо, ми діяли спонтанно, без наперед наміченого плану, тому старші легко придушили наш заколот і… ну, грубо кажучи, приспали нас. На цілих сто двадцять років! Потім вони таки дещо зробили, але зовсім не те, чого ми хотіли. Вони вчинили, за їхнім висловом, мінімально необхідне втручання, щоб допомогти одній з планет зберегти свою свободу й незалежність, а відтак поступово зібратися з силами для звільнення решти людських світів.
Похлинувшись димом, Анн-Марі голосно закашлялася.
– Що… Що ви сказали?
Ворушинський посміхнувся.
– Ви мене правильно розчули, фреґат-капітане. Мені шкода розвінчувати солодкий для вас міф про велич ґаллійської науки, але це зовсім не применшує величі вашої країни й вашого народу. Наші старші брати саме тому й обрали Терру-Ґаллію, що ваші предки билися, як леви, і найбільше годилися на роль рятівників людства. Та й отримали вони дріб’язок – лише деякі теоретичні напрацювання, що були введені в комп’ютер недавно померлого фізика. Його колеґи, знайшовши ці матеріали, продовжили дослідження і невдовзі вийшли на странґлетну реакцію, а згодом відкрили принцип керування гіперканалами. На цьому наші визнали свою місію виконаною й повернулися до ролі пасивних спостерігачів. Щоправда, про всяк випадок вони побудували флот – той самий, яким зараз командую я, – щоб задіяти його в разі поразки Терри-Ґаллії. Проте ваша планета встояла і після столітніх приготувань перейшла в наступ на чужинців. А трохи більше чотирьох років тому нас розбудили брати – вже не ті, звісно, а інші, але за своїми переконаннями дуже схожі на них, виховані, що називається, у вірному руслі. Вони сказали нам, що все гаразд, що людству більше не загрожує винищення. Ми подивилися на це „все гаразд“ і вжахнулися. Людству справді не загрожувало винищення, але за час нашого довгого сну від могутньої в минулому цивілізації, що володіла багатьма сотнями планет, залишилися жалюгідні рештки. Чисельність людей скоротилася майже в двадцятеро, а третина людства ще перебувала під владою Чужих. Проте ми, навчені попереднім досвідом, відверто не обурювалися й зробили вигляд, що задоволені. Ми терпляче вичікували, поки складуться сприятливі обставини, а потім повстали й захопили всіх „правильних братів“ у полон. Зараз вони сплять, як раніше спали ми. Ну а ми діємо. Ось така наша історія, панове. Тепер, маю надію, ви розумієте, що ми маємо вагомі причини не довіряти дорослим.
Я розгублено труснув головою.
– Боюся, марно питати, звідки ваші старші брати набралися тієї мудрості, якою так милостиво поділилися з ґаллійцями.
– Поки що марно, – підтвердив Ворушинський. – Усьому свій час.
– Припустімо, ви кажете правду, – озвалася Анн-Марі. – Але тоді ви нічим не кращі від своїх „братчиків“. Різниця лише в тому, що вони спостерігали за всім відсторонено, а ви, вболіваючи за долю людства, весь цей час займалися партизанщиною. Заради своїх владних амбіцій ви приховували від нас зброю, з допомогою якої ми вже давно могли б виграти війну. Якби чотири роки тому ми мали ці електромаґнітні гармати…
– Ви їх мали, – м’яко перебив її Юрій. – За нашими даними, перші діючі моделі з’явилися ще у вісімдесят п’ятому, за рік до початку операції „Визволення“. Поставити їх на потокове виробництво тоді не встигли, а відкладати саму операцію визнали недоцільним. Але після того, як було успішно звільнено вісім людських планет, ґаллійський уряд вирішив заморозити роботи над ЕМІ-випромінювачами.
– Ви брешете! – вражено вигукнула Анн-Марі.
– На жаль, фреґат-капітане, ні. І навіть не помиляюся. Ви маєте у своєму розпорядженні майже все, чим начинені наші кораблі. І електромаґнітні гармати, і ґравікомпенсатори нового покоління, і метод надщільного зріджування дейтерію, і термоядерні реактори з мезонними каталізаторами, що дозволяють на порядок збільшити швидкість керованого синтезу, і детектори, здатні сканувати канали другого роду. Я вже не кажу про телепортацію – саме так ваша ґрупа була доправлена на Новоросію, а коммодор Матусевич до того ж постійно носив годинника із вмонтованим у нього транслятором.
Я не втримався від зубного скреготу, пригадавши той спектакль, який розігрували перед нами Буало з Нарсежаком. Хай йому біс, ми просто сиділи у шатлі, а на екранах нам прокручували змонтований запис! Потім ми прийняли снодійне, і нас швиденько перемістили на планету. Немає нічого дивного, що командир крила, яке супроводжувало „Каллісто“, не бачив, як від корабля відлітає шатл…
– Проте ваше керівництво, – вів далі Ворушинський, – не використовує ці новітні розробки для переоснащення флоту. На це є дві причини. Перша – елементарна параноя. На відміну від тих же ґлюонних бомб, ЕМІ-випромінювачі не стратеґічна, а тактична зброя. Тобто вони ефективні лише при масовому застосуванні. Кілька кораблів з електромаґнітними гарматами результат битви аж ніяк не вирішать – ними слід озброїти як мінімум кілька ескадр. А отже, існує великий ризик, що чужинці, захопивши один корабель, заволодіють цим секретом. Те ж саме стосується і телепортації, та й інших технолоґій. У своїй параної ви дійшли до того, що не користуєтеся нуль-порталами навіть у себе вдома, за надійно заблокованими дром-зонами. Уявіть лишень, який економічний ефект дало б їхнє широке впровадження!
– Так, уявляємо, – кивнув я.
– Але це тільки одна причина. Є й інша, вагоміша. Ґаллійці звикли воювати, це стало стилем їхнього життя, сенсом існування. А звільнення решти людських планет означало б закінчення активної фази війни, перехід економіки та суспільства на мирні рейки. Для багатьох це було неприйнятним.
– Ви хочете сказати, – промовила Анн-Марі, мало не задихнувшись від обурення, – що наш уряд і командування свідомо затягують війну?
– Навряд. Думаю, що переважна більшість ваших лідерів щиро прагне найшвидшої перемоги, але лише на свідомому рівні. А підсвідомо вони не хочуть закінчення війни, бо не уявляють, як житимуть далі, тому користаються найменшою зачіпкою, щоб відтягти цей момент. Коли ми зрозуміли це, то мали два варіанти дій – або зв’язатися з урядами інших людських планет і передати їм наші кораблі, або самим скористатися ними. Я голосував за перше, але опинився в меншості. Ми патолоґічно не довіряємо дорослим, що правда, то правда. Мої товариші боялися знову помилитися й вирішили діяти самостійно, не контактуючи з вашими властями. Не заперечуватиму, можливо, ми вчинили по-дитячому. До речі, Корейко з Кисельовим у цій суперечці підтримували мене, а їхня безглузда витівка з передачею альвам странґлетних запалів була жестом відчаю. Вони розраховували, що волохатики негайно застосують отриману зброю проти ґаббарів, і це змусить керівництво Терри-Ґаллії відмовитися від політики затягування війни.
Я долив у свою чашку кави й кинув туди кружальце лимона. Від почутого мені паморочилося в голові.
– Важко повірити в те, що ви розповіли, але не виключаю, що це може виявитися правдою. А вам точно відомо, що ми маємо всі необхідні технолоґії? Може, ЕМІ-випромінювачі в нас є, але надійного захисту ще не розроблено. Тоді застосовувати цю зброю неможливо – вона вражатиме не лише ворога, а й кораблі, на яких встановлена.
– Захист ви маєте, – запевнив Юрій. – Нам точно відомо. Річ у тому, що вже півстоліття головний науково-дослідний центр Терри-Ґаллії знаходиться в сусідній ґалактиці Туманність Андромеди. Там люди почуваються в цілковитій безпеці, не замикають дром-зони на замок, не тримають у кожній системі озброєний до зубів флот, тож нашим братам було неважко стежити за ходом роботи ваших учених та інженерів. Ми переглянули всі їхні записи і…
Його перебив дзвінок інтеркому. Не встаючи з місця, Ворушинський наказав комп’ютеру відповісти, і на екрані з’явилося обличчя того самого юнака-зв’язківця, якого ми бачили в командному центрі.
– Адмірале, отримано терміновий виклик з розташування Шостої бриґади.
– Гаразд, лейтенанте, з’єднуйте.
– Слухаюсь!
Хлопця на екрані змінила дівчина, не набагато старша, але з капітанськими погонами. Обмінявшись з Юрієм вітаннями, вона доповіла:
– З’явився наш утікач, адмірале. Щойно до системи Бети Горинича увійшов крейсер „Нахімов“.
Ворушинський здивовано звів брови.
– Один? Без супроводу?