Текст книги "Зруйновані зорі"

Автор книги: Олег Авраменко

Соавторы: Валентин Авраменко
сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 23 страниц)

8

А потім нас із Анн-Марі вигнали втришия.

Я, звісно, висловилася фіґурально. Фізичного насильства ніхто не застосовував, просто нам тонко натякнули, що наша присутність при розмові з батьком зовсім не обов’язкова, і запропонували зайнятися своїми справами. До цих справ належало:

а) мій візит до канцелярії тутешнього представництва земного Ґенштабу для офіційного зарахування на службу до Військово-Космічних Сил Землі;

б) наше з Анн-Марі прибуття в розпорядження Управління Спеціальних Операцій, де нас мали внести до списку особового складу, поставити на утримання й виділити житло;

в) все інше, пов’язане з пунктами „а“ і „б“: отримання необхідних документів та реквізитів, обмундирування й табельної зброї, облаштування на нових квартирах, знайомство з начальством і майбутніми колеґами та інше;

г) візит до медсанчастини УСО, де ми пройдемо передбачений у таких випадках медогляд і піддамося обіцяній „м’якій“ психообробці – як запевнила пані президент, це зовсім не страшно і лише трішки неприємно.

Отож справ дійсно не бракувало, та все ж було трохи прикро, що мене так безцеремонно виставили за двері на найцікавішому місці розмови. Анн-Марі відчувала те саме, але вміло ховала це під маскою байдужості – давався взнаки есбешний вишкіл.

А втім, уже незабаром я геть-чисто забула про свою досаду, захоплена приємними для себе клопотами. У канцелярії мене обслужили за першим розрядом, ніби я була щонайменше командором, а то й капітаном. Безумовно, на співробітників справило неабияке враження, що чин мічмана присвоїв мені сам верховний головнокомандувач, тому повелися зі мною вельми запопадливо. Вся бюрократична тяганина була зведена до мінімуму, і протягом півгодини я отримала на руки офіцерське посвідчення, табельний пістолет-паралізатор, службову кредитку, копію наказу про моє переведення в УСО, комплект ранґових відзнак та іменних планок для всіх видів обмундирування, а також направлення до господарської частини, де мене мали забезпечити тим самим обмундируванням.

На той час Анн-Марі вже встигла збігати в розташування ґаллійського Ґенштабу за наказом про своє переведення, і в госпчастину ми пішли разом. Там з мене зняли всі мірки й незабаром виклали переді мною цілісіньку гору новенького, в пластикових пакетах одягу. Вольовим зусиллям я подолала спокусу одягти парадний мундир і зрештою зупинила свій вибір на повсякденній робочій формі – штанах і сорочці кольору хакі. Перевдягнувшись, я пристебнула до пояса кобуру з паралізатором, прикріпила на петлицях коміра мічманські значки й почепила справа на грудях іменну планку. Решту речей, включно з моєю колишньою курсантською формою, я склала в невеликий контейнер, щоб залишити його на зберігання, поки влаштуюся на місці своєї служби.

– Ні, не так, – зупинила мене Анн-Марі. – Ти ще не збагнула, куди ми потрапили.

Вона переклала контейнер на платформу для доставки вантажів і проказала в мікрофон:

– УСО, житловий відсік молодшого командного складу, каюта мічмана Леблан.

Я чекала, що комп’ютер, зробивши запит у станційній базі даних, видасть повідомлення про помилку, але цього не сталося. Підхоплений ґравітаційним полем контейнер слухняно пірнув у люк вантажної шахти і зник, а на екрані дисплея висвітився текст: „Відправлено за призначенням.“

– Ось бачиш, – сказала Анн-Марі. – Тут усе робиться оперативно, без тяганини. Ми ще не встигли представитися начальству, а нам уже надали житло. Ну гаразд, ходімо. Будемо представлятися.

Ми попрямували хитросплетіннями коридорів до сектора, де розташувалося Управління Спеціальних Операцій. Дорогою нам раз по раз зустрічалися офіцери, сержанти й рядові – здебільшого ґаллійці й земляни, та нерідко траплялися барнардці, славоньці, замбезійці, а інколи й військовослужбовці інших людських світів. Більшість із них мали нижче від Анн-Марі звання, тому вітали нас першими. Я відповідала їм залежно від їхнього ранґу – саме так, як було прийнято в земному флоті.

Анн-Марі скоса поглядала у мій бік і легенько всміхалася. Нарешті не втрималася.

– Знаєш, Рашель, ти дивуєш мене.

– Чим? – запитала я.

– Передовсім вибором форми. Я була впевнена, що ти надягнеш парадний мундир або принаймні вихідний.

– Я так і збиралася вчинити, – чесно відповіла я. – А потім передумала.

– Чому?

– Ну, уявила собі, як іду поруч із вами в новенькому білому кітелі з блискучими нашивками на погонах, а зустрічні поблажливо думають: „Ач як вирядилася мала! Мабуть, сьогодні вперше надягла офіцерський мундир.“

Усмішка моєї супутниці поширшала.

– А так ти скидаєшся на бувалого в бувальцях мічмана, який з дня на день стане лейтенантом.

Я промовчала, оскільки не зрозуміла – всерйоз вона каже чи жартує. Анн-Марі тим часом вела далі:

– Одразу видно, що ти одержима військовою кар’єрою. Інші сприйняли б твій ентузіазм за звичайну юнацьку екзальтованість, та тільки не я. Бо бачу в тобі споріднену душу. Сама я в твої роки була точнісінько така. Для мене стало справжньою траґедією, коли після школи я завалила вступні іспити до військової академії.

– О-о… – співчутливо протягла я. – А що було потім?

– Тоді я пішла до університету, вчилася за фахом „мережеві комунікації“, гралася хакерством. Саме гралася, на аматорському рівні – не хотіла гробити собі мозок вживленням імпланта, задовольнялася ментошоломом. Проте наприкінці третього курсу мені вдалося вийти на ретельно законспіровану ґрупу аґентів-п’ятдесятників, яких проґавила наша контррозвідка.

Я глянула на Анн-Марі з захопленням.

– Нівроку ж! А я й не знала.

– Це було засекречено. Здобич виявилася такою серйозною, що мене відразу взяли на службу в СБ, а після проходження офіцерських курсів присвоїли звання лейтенанта. У двадцять п’ять я стала старшим лейтенантом, а в двадцять вісім, напередодні операції „Визволення“, мене підвищили до капітан-лейтенанта й зарахували до ґрупи безпеки, що обслуговувала станції зі стискувачами каналів. Та й у наступні сім років моя кар’єра розвивалася по висхідній. За рік-півтора я розраховую отримати перший ранґ, а далі… – Анн-Марі змовницьки підморгнула мені. – Далі подивимось. Може, я стану першою жінкою в чині адмірал-фельдмаршала.

„Ого!“ – подумала я. – „Ми таки справді споріднені душі. Добре хоч не конкуренти: вона служить у ґаллійському флоті, а я – в земному.“

При вході до сектора УСО стояв посилений пост охорони. Проте нас пропустили без проблем, щойно ми пред’явили посвідки. Мабуть, і тут були попереджені про поповнення особового складу Управління. Дорогою я уважно вдивлялася в кожного зустрічного, сподіваючись побачити бодай одного знайомого, який служив разом із батьком. Проте знайомі мені не траплялися, що, втім, і не дивно – адже за останні сім років Управління Спеціальних Операцій перетворилося з невеликого підрозділу флотської розвідки на величезну самодостатню орґанізацію, що безпосередньо підпорядковувалась об’єднаному командуванню, а чисельність його особового складу зросла мало не в сотню разів.

Коли ми підіймалися ліфтом на ярус, де розташувався штаб, Анн-Марі знову заговорила:

– А твій вітчим, схоже, начисто позбавлений амбіцій. Його високо цінують у керівництві, він давно міг би стати адміралом, командувати бриґадою, а то й дивізіоном, але йому це нецікаво. У нього відсутнє честолюбство.

– По-перше, ви помиляєтеся, – сказала я, – щодо амбіцій і честолюбства. І те, й друге він має, просто ще не награвся в зоряного капітана.

– Як це?

– Ну, розумієте, до тридцяти шести років батько жив мріями про зорі, космічні польоти. Нам з вами важко уявити, як він страждав увесь цей час. Ми не були прикуті до планети, над нами не літали станції чужинців, наше небо завжди було вільне. А батько… Ні, це не можна висловити словами. Треба було бачити його обличчя, коли він уперше вийшов у космос. Відтоді минуло понад сім років, але він досі перебуває… навіть не знаю, як це назвати. У стані ейфорії, чи що. Він не хоче думати про кар’єру, бо всі його думки зайняті космосом. Гадаю, він просто боїться, що просування по службовій драбині зашкодить йому вповні насолоджуватися польотами.

– Зрозуміло, – сказала Анн-Марі, виходячи з ліфта. – У певному сенсі він ще хлопчисько.

– Так, можливо.

– Але ти сказала „по-перше“. А що по-друге?

– По-друге, – трохи зам’явшись, відповіла я, – маю до вас прохання: не називайте його моїм вітчимом. Це слово дещо… е-е, ображає мене. Він мій батько, і все тут. Так я думаю про нього, так його сприймаю.

Анн-Марі кивнула.

– Добре, врахую твоє побажання.

Хоча навряд чи вона зрозуміла мене. Я й сама не завжди себе розуміла. Я цілком усвідомлювала, що чоловік, якого зараз називаю батьком, і той, хто в дитинстві гойдав мене на руках, – різні люди. Проте своїм єством не відчувала між ними жодних відмінностей. Коли сім років тому я зустріла в аеропорту Нью-Калькутти незнайомця, надзвичайно схожого на мого покійного батька, Жофрея Леблана, то я… Просто не знаю, як пояснити, що тоді зі мною коїлося. Це було як удар блискавки. І тієї миті для мене сталося диво – мій батько воскрес…

А от мама, на жаль, сприйняла все інакше. Для неї мій новий батько залишався чужим. Вона намагалася звикнути до нього, змиритися з цією заміною, але в неї нічого не виходило. Це дуже мене засмучувало. Іноді мені плакати хотілось від того, що в нас так і не вийшло нормальної сім’ї.

9

Начальника Управління Спеціальних Операцій, адмірала Лефевра, на місці не було. Як повідомив його секретар, близько години тому його викликав адмірал-фельдмаршал Дюбарі. Зіставивши час, ми з Анн-Марі легко здогадалися, куди пішов Лефевр і з ким зараз розмовляє. Судячи з усього, батькові збиралися доручити справді важливе завдання – напевно, пов’язане з нинішньою кризою. Причому, за словами мадам Петі, він був одним із двох, хто міг упоратися з цією справою. Ну й ну! Цікаво, хто ж другий?… Я була заінтриґована.

Замість Лефевра нас прийняв його заступник, контр-адмірал Сімоне. Він виконав усі необхідні формальності у зв’язку з нашим зарахуванням до УСО, трохи поговорив з нами на різні теми (так би мовити, для попереднього знайомства з новими підлеглими), а потім відправив нас до медсанчастини для стандартного огляду й подальшої психообробки.

Як і обіцяла мадам Петі, нічого страшного в цьому не було. На встановлення психоблоку пішло не більше півгодини; вся процедура проводилася через звичайний ментошолом, без застосування тимчасових нейрошунтів, як при глибинному психокодуванні. Протягом усього часу мені паморочилося в голові, перед очима спалахували іскри й пропливали кольорові плями, а кілька разів мене трохи не знудило. Та загалом усе пройшло нормально – я очікувала набагато гіршого.

Коли справу було зроблено, лікар-психолоґ відпустив свого асистента, зняв з мене шолом і запитав:

– Ну, як почуваєтеся?

– Та ніби непогано, – відповіла я, труснувши головою. – Щоправда, думки плутаються. Як після довгого перебування у кіберпросторі, тільки дужче.

– Це цілком нормально, – запевнив мене лікар. – Невдовзі все мине. Поки сидіть, не вставайте. Зараз ми перевіримо, як діє ваш блок.

Він закріпив на моїх скронях сенсорні датчики і влаштувався за столом перед комп’ютерним терміналом.

– Насамперед, мадемуазель, ви повинні мати на увазі, що така психообробка не ґарантує збереження таємниць, у які вас буде посвячено згідно зі службовими обов’язками. З вас їх можна буде витягти із застосуванням „наркотиків правди“ або банальних фізичних тортур; також вам ніщо не завадить розповісти про них за власним бажанням. Сучасна медицина ще не має в своєму розпорядженні засобів надійного блокування тих чи інших секретів, не завдаючи непоправної шкоди мозковій діяльності. На жаль, людський розум не такий стійкий, як у нереїв-п’ятдесятників, що здатні витримати найглибше психокодування без відчутних наслідків для якості розумових процесів. Але, з іншого боку, в нас гнучкіше й динамічніше мислення, ніж у них… Утім, досить про чужинців, повернімося до вашого блоку. Це не психокодування як таке, а лише щось схоже на запобіжник. Він попереджатиме вас про те, що деякі відомості не підлягають розголошенню. Причому це стосується не лише службових таємниць, а й особистих. Ось, наприклад, опишіть мені свій перший сексуальний досвід.

Заскочена зненацька, я розгубилася, не знаючи, що й сказати. Глянувши на датчики, лікар здивовано насупився, гмикнув і провів швидкі маніпуляції з консоллю. Я могла дати руку на відсіч, що він гортав мою медичну картку в пошуках звіту ґінеколоґа. Потім багатозначно промовив „ага” і зачудовано глипнув на мене, мов на якесь диво природи.

Я ледве втрималася від глузливої посмішки. Мабуть, дядечко навіть уявити не міг, що симпатична дев’ятнадцятирічна дівчина ще може залишатися незайманою.

– Гм-м… – протяг він. – Та-ак… Ну, гаразд. Тоді розкажіть мені щось таке, про що я знати не повинен.

Я подумала про інші ґалактики. О, тепер подіяло!..

Лікар задоволено кивнув.

– Чудово. Що ви відчули?

– Ну, наче хтось тихесенько прошепотів мені на вухо: „Обережно!“

– Так-так, чітко виражена вербальна реакція, – констатував він. – Це добре. Конкретні прояви дії блоку індивідуальні й залежать від специфічних характеристик особистості. У голові одних дзвенить дзвіночок, інші відчувають, як їхні думки натрапляють на якийсь бар’єр, а іноді, хоч таке трапляється вкрай рідко, бувають соматичні реакції на зразок утруднення дихання або легкого зубного болю. Спочатку я був подумав, що у вас якраз останнє, але… Словом, усе гаразд. Психообробка пройшла успішно. Тепер ідіть-но прогуляйтеся годинки зо три, – швидкий погляд на хронометр, – до сімнадцяти нуль-нуль. Обов’язково пообідайте, поспілкуйтеся зі своїми новими товаришами, а потім повертайтеся сюди – на той час блок має закріпитися, і тоді я ґрунтовно перевірю, як він функціонує. Йти на доповідь до начальства не треба, ви ще перебуваєте у розпорядженні медсанчастини.

Вийшовши з кабінету психолоґа, я побачила у приймальні Анн-Марі, що сиділа в кріслі й переглядала якусь електронну книгу. Блок їй поставили ще раніше, проте вона вирішила дочекатися мене. Чи то просто за компанію, чи то вважала, що я не обійдуся без її опіки.

– Ну як, нормально? – запитала Анн-Марі.

Я кивнула.

– Так, нормально.

– От і добре. Може, сходимо перекусимо?

– Із задоволенням.

Коли ми вийшли з території медсанчастини, я поцікавилася:

– А яка у вас реакція? Як діє ваш блок?

– Цілком стандартно, звичайний дзвоник. А в тебе?

– Лікар назвав це вербальною реакцією.

– Справді? – Анн-Марі трохи заздрісно глянула на мене. – Здорово!

– Чому здорово?

– Бо рідко зустрічається. Поки тобою займалися, я дещо дізналася про це. Вербальна реакція свідчить про високий творчий потенціал особистості в поєднанні з розвинутою уявою й аналітичним складом розуму.

Я зашарілася. Ну, припустімо, про творчий потенціал, розвинуту уяву й аналітичний склад розуму я знала й раніше, з численних тестів. Та все одно було приємно почути зайве підтвердження.

– Пообідаємо в найближчому офіцерському клубі, – запропонувала Анн-Марі. – А заразом і потусуємося серед усовців у неформальній обстановці. Зараз ще рано, народу має бути небагато, тож сильно діставати нас не будуть. Тільки май на увазі: в таких клубах статутні взаємини не діють. Честь старшим за званням не віддавай і не чекай, що тобі салютуватимуть прапорщики, поводься з людьми залежно від їхнього віку, а не чину. Це, звісно, не стосується адміралів, але в офіцерські клуби вони навідуються рідко.

– Спасибі за попередження, – сказала я з усмішкою. – Мені це відомо. Мій батько теж офіцер.

У клубі, що являв собою гібрид кафе, бару й ігрового салону, справді було малолюдно. За двома розташованими поруч столиками обідали семеро офіцерів, ще двоє сиділи біля стійки автоматичного бару й пили коктейлі, а в протилежному кінці просторого залу четверо чоловіків, улаштувавшись навколо накритого зеленим сукном столу, перекидалися в карти. Всі вони були в ґаллійській військовій формі.

Коли ми увійшли, присутні привітали нас ввічливими кивками, і лише один з тих, що сиділи за стійкою бару, хлопець років двадцяти п’яти, з ранґовими відзнаками старшого лейтенанта, трохи розв’язно вигукнув:

– Ага! Мабуть, це ті самі новачки.

Поставивши на стійку недопитий коктейль, він зіскочив зі стільця, підійшов до нас і церемонно вклонився:

– Моє шанування, любі пані. Ласкаво просимо до нашої команди.

Що правда, то правда, офіцерський клуб – особливе місце. За його межами цей хлопець не посмів би так фамільярно звертатися до Анн-Марі, яка носила на погонах три широкі золоті нашивки.

Представлятися один одному потреби не було – іменні планки говорили самі за себе. Лейтенанта звали С. Арсен. Що ховалося за „С“, можна було тільки гадати (найімовірніше, „Серж“ – дуже поширене ґаллійське ім’я), проте серед військових вважалося за норму звертатися до колеґ на прізвище або за званням.

Арсен зміряв мене уважним поглядом, мабуть, прикидаючи мій вік, і напівзапитливо мовив:

– Ще один комп’ютерний вундеркінд, га?

– Помиляєтеся, старлею Арсен, – відповіла я і, ніби ненавмисно відкинула волосся з правої скроні, демонструючи відсутність імпланта. – Я пілот-навіґатор.

– О! Та невже? І скільки ж годин ви налітали, мадемуазель?

– Понад дві з половиною тисячі, – відповіла за мене Анн-Марі, безцеремонно приплюсувавши до моїх шестисот сорока годин практики на цивільних суднах ще й час, який я провела на „Зорі Свободи“, коли корабель під моїм контролем (але не керуванням) летів від Дзети Девакі до Магаварші. – З них дві тисячі в бойовій обстановці.

Лейтенант стушувався. Навіть тут, у клубі, він не наважився ставити під сумнів слова старшого за званням. Тим часом один з картярів, капітан третього ранґу, за віком ровесник Анн-Марі, рвучко встав з-за столу й швидким кроком рушив до нас.

– Побий мене грім! – вигукнув він, наблизившись. – Я не помилився. Це ж дочка Жофрея Леблана!

Напис на планці свідчив, що його звати Сен-Клер. Ім’я мені ні про що не говорило, зате обличчя здавалося знайомим.

– Пробачте, корвет-капітане[3]3
  Корвет-капітан (capitaine de corvette) – капітан 3 ранґу.


[Закрыть]… – почала я невпевнено, але потім згадала. – Ага! Я бачила вас на батьковому похороні.

– Ваша правда, мічмане. – Сен-Клер був такий люб’язний, що вимовив моє звання на анґлійський менер: „енсін“, щоб підкреслити його відмінність від французького „ансень“. – Мені випала честь служити під керівництвом капітана Леблана. На жаль, недовго, лише три місяці.

У його команді я був бортінженером, але для того фатального завдання мене замінили більш досвідченим офіцером.

Чи то мені лише здалося, чи в його голосі й справді пролунали винуваті нотки. Він ніби вибачався, що не загинув разом із моїм батьком. Все-таки дивно влаштовані люди – бува, картають себе за вигадані гріхи, наче справжніх їм бракує. Часом і я почувалася винною через те, що завдяки щасливому випадку залишилася живою…

Сен-Клер ввічливо привітався з Анн-Марі і знову звернувся до мене:

– Отже, вам одразу після школи присвоїли лейтенантський чин? Ну й правильно. Вам нічого робити в академії серед шмаркачів, які знають про війну лише з фільмів та віртуальностей.

На цей час нас оточили решта присутніх у клубі офіцерів. Посипалися запитання. Але капітан Сен-Клер рішуче припинив їх:

– Стривайте, панове, не все відразу. Пізніше я все поясню, а спочатку дозвольте дамам замовити обід. Здається, вони щойно вирвалися з лап наших ескулапів. Їм варто підкріпитися. І пропустити по чарочці для розрядки.

Чоловіки негайно кинулися зсовувати столи, щоб вислухати обіцяну Сен-Клером історію, а офіціант отримав замовлення на два стандартних обіди й буквально за півхвилини повернувся з візком, заставленим апетитними на вигляд стравами. Коли ми примостилися за столом, лейтенант Арсен приніс з бару дві кришталеві чарки, наповнені бурштиново-золотистою рідиною, схожою на коньяк, який нещодавно розв’язав язика дядькові Клоду. Найпевніше, це й був коньяк. Ґрамів по п’ятдесят у кожній чарці, не менше. А може, й усі сімдесят п’ять.

– Випийте, – порадив капітан Сен-Клер. – Це допоможе вам розслабитися. Ескулапи не заперечуватимуть, навпаки – додаткова перевірка для блоку.

Ага, легко сказати. Я в житті ще не пила нічого міцнішого за шампанське. А раптом блок не витримає і „злетить“? І я розпатякаю про інші ґалактики…

„Гей, обережно!“ – прошелестіло в моїй голові. – „Секрет.“

Сама знаю, що секрет. Нічого нагадувати… Ну гаразд, спробуємо. Якщо блок „злетить“, то гріш йому ціна. Перевірка таки не зашкодить. Сподіваюся, від однієї чарки я не сп’янію як чіп. Це було б занадто.

Глибоко видихнувши, я вслід за Анн-Марі залпом вихилила коньяк. Спиртне неприємно обпекло мені гортань, і я поквапилася запити його соком. А загалом ніщо страшного не трапилося. Думати стало легше, напруження спало, я перестала скуто почуватися в незнайомому оточенні й охоче налягла на їжу.

А капітан Сен-Клер почав розповідати мої пригоди семирічної давнини. Інші офіцери уважно слухали його, і дедалі гостріше я відчувала на собі їхні сповнені поваги погляди.

Формально моя історія не була засекречена, але про неї знало небагато людей. Уряд і вище військове командування вирішили не розголошувати її, щоб не провокувати інших підлітків на схожі витівки. Серед ґаллійських школярів і так вистачало шибайголів, які знай намагалися тайкома проникнути на військові кораблі, а мій вдалий приклад цілком міг призвести до справжньої пошесті „космічних зайців“. За інших обставин приховати це не вдалося б, але якраз тоді відбулося скільки епохальних подій, що справу благополучно зам’яли, і про неї навіть побіжно не згадували в новинах. Ну а мою мовчанку було куплено медаллю „За доблесть“ – щоправда, з переконливим проханням не похвалятися нею перед друзями й особливо перед журналістами. Я не похвалялася жодного разу.

Коли Сен-Клер закінчив свою розповідь, присутні після недовгого обговорення зійшлися на думці, що я заслужила як доброго прочухана за те, що полізла, куди не слід, так і нагороди за дії в критичній ситуації. Також вони погодилися з тим, що мені не потрібно вчитися в академії для отримання офіцерського чину. Хоча останнє, на мою думку, прозвучало радше з ввічливості.

А взагалі, мені дуже сподобалися усовці. Втім, вони подобалися мені й раніше – ще за життя мого першого батька до нас додому іноді заходили його колеґи, й щоразу я радо спілкувалася з ними. Але то було сприйняття зі сторони, до того ж дитяче: дорослі дядечки й тітоньки, оповиті ореолом таємничості й героїзму, які виконували найнебезпечніші та найвідповідальніші завдання, були в моїх очах напівбогами. А тепер я подорослішала, стала сприймати все в іншому світлі, і люди, які сиділи поруч зі мною, перестали бути для мене якимись супергероями. Вони просто робили свою справу, необов’язково пов’язану з героїзмом, але робили її на найвищому професійному рівні – інакше не працювали б в УСО.

Незабаром зайшла мова про недавні події, і ми дізналися останні новини з фронтів. Ґаббари продовжували атакувати значними силами, але альви трималися стійко. Вони, звісно, були готові до такого розвитку подій, оскільки добре знали злостиву вдачу своїх колишніх соратників по антилюдській коаліції. Інші члени Четверного Союзу – п’ятдесятники, дварки і хтони, – хоча й були захоплені зненацька, таки встигли сконцентрувати достатньо сил, аби захистити людські планети, що перебували під їхнім контролем. Для них ці світи й люди, які там проживали, становили неабияку цінність. Вони були для них козирною картою в протистоянні з рештою людства, запорукою їхньої відносної безпеки, ґарантом незастосування з нашого боку тих радикальних заходів, до яких ми вдавалися, воюючи з іншими чужинцями – насамперед з ґаббарами.

Ніхто з присутніх не знав напевно, чи збираються наші війська скористатися ситуацією і спробувати звільнити ще бодай одну з полонених планет. Разом з тим усі присутні погоджувалися, що за наявних обставин така спроба була б украй ризикована. Наразі атаки ґаббарів дуже масовані, й наше втручання цілком могло зіграти їм на руку. А от згодом, коли обидві сторони добряче пошарпають одна одну й розійдуться зализувати рани, тоді інша річ…

Ну й, звісно, розмова не оминула першопричину загострення бойових дій – знищення альвами системи Джейхани. Ця подія шокувала багатьох людей, але наше керівництво, як завжди, було на висоті й оперативно розсекретило частину інформації про странґлетний запал, недвозначно давши зрозуміти, що ми теж маємо таку зброю. Тепер вищі урядові й військові чини сушили голови над тим, як підготувати суспільство до наступної порції правди – що одним вибухом Наднової справа не обмежиться, а по всій Великій Маґеллановій Хмарі пройде ланцюгова реакція. Нам, певна річ, наказали тримати язика за зубами.

Саме тому ми з Анн-Марі мовчали, не беручи участі в дискусії про те, які додаткові заходи безпеки слід ввести у зв’язку з появою в альвів цієї пекельної зброї. А лейтенант Арсен щиро обурювався з приводу того, що досі ми жодного разу не застосували странґлетний запал проти ґаббарів, обмежившись лише ґлюонними бомбами. Капітан Сен-Клен звелів йому заткнутися й авторитетно припустив, що наше керівництво розраховувало притримати цей козир до звільнення всіх людських планет. А потім, на його думку, ми б одним махом покінчили з усіма чужинцями, влаштувавши у кожній з їхніх систем (яких загалом понад три тисячі) вибух Наднової.

Сама по собі ідея була непогана – проте нездійсненна. Застосувати в межах Ґалактики странґлетний запал означало приректи її на загибель, причому не в такому вже й віддаленому майбутньому. Ми на це ніколи не підемо. Альви також: вони хоча й волохаті покидьки, та не йолопи й не самогубці. Одна справа – запустити ланцюгову реакцію вибухів зірок у Великій Маґеллановій Хмарі, де після вигнання людей неподільно владарювали ґаббари, зовсім інша – підпалити власний дім.

Ну а якщо раптом станеться непоправне, у нас, людей, все одно буде вихід. Так-так, саме те, що сп’яну вибовкав дядько Клод – шлях до інших ґалактик. Тож ми не пропадемо, не загинемо разом з рідною Ґалактикою… Ось тільки цікаво, як нашим ученим вдалося „пробити“ канали третього роду, адже для цього потрібна сила-силенна енерґії. І ще одне: ділянки входу-виходу таких каналів мають діаметр лише кілька метрів. Припустімо, з боку входу їх можна розширити – приблизно за тією ж технолоґією, за якою ми звужуємо канали першого й другого роду. Але як тоді бути з протилежним кінцем каналу? Та ще задачка…

Усі ці думки в поєднанні з легким алкогольним сп’янінням стали непоганим тренуванням для мого блоку. Тихий голос у голові раз у раз нагадував мені про обережність, спочатку це добряче дратувало, та поступово я звикла до нього й стала спокійно сприймати застереження. Думати він не заважав – і це було найголовніше.

Три години в товаристві нових колеґ промайнули непомітно. Час від часу з’являлися нові офіцери, ми знайомилися, розмовляли, а під кінець до клубу зайшли кілька старих усовців, що працювали з моїм рідним батьком й іноді бували в нас удома. Вони дуже зраділи нашій зустрічі й висловлювали своє задоволення (сподіваюся, щире), що дочка Жофрея Леблана служитиме разом із ними. Особливо мене потішило їхнє ставлення до мене – не зверхнє й поблажливе, як колись; вони трималися зі мною на рівних, дарма що я була набагато молодшою від них і за віком, і званням.

Що не кажіть, а як вдало все склалося! Якби не дядько, летіла б я зараз на Землю, щоб приступити до занять у військовій академії. Ще тиждень тому це здавалося мені вершиною мрій, зате зараз я здригалася від самої думки, що могла б згаяти цілих чотири роки на навчання. А так я вже офіцер, і на той час, коли мої однолітки закінчать академію, напевно стану лейтенантом. Повним лейтенантом, без додатку junior grade[4]4
  Lіeutenant junior grade – молодший лейтенант. У Земних ВКС це наступне після мічмана (ensign) офіцерське звання.


[Закрыть]. На війні здібна й ініціативна людина швидко рухається кар’єрною драбиною – а саме цих якостей у мене вдосталь.

Ні, безсумнівно, я маю подякувати дядькові Клоду за його необережність. І неодмінно зроблю це при зручній нагоді.