Текст книги "Зруйновані зорі"

Автор книги: Олег Авраменко

Соавторы: Валентин Авраменко
сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 23 страниц)

17

– А знаєш, Рашель, – сказав Валько, – за ці півтора тижні ти помітно змінилася.

Не випускаючи моєї руки, він застрибнув на невисокий парапет, що відмежовував набережну від оповитої вранішнім туманом ріки, пройшов десяток кроків, потім зіскочив назад на тротуар, трохи не наступивши каблуком на носок моєї туфлі. Збоку ми виглядали цілком буденно: хлопець і дівчина прогулюються по малолюдній набережній Хеби-ріки, базікаючи про всілякі дурниці, цікаві лише їм двом.

Насправді наше побачення мало суто діловий характер. Ще вчора ввечері, у суботу, ми домовились зустрітися, щоб підбити підсумки першого етапу нашої місії – пристосування до місцевих умов і встановлення попереднього контакту з кількома школярами, якими дуже цікавилася наша розвідка. За ці десять днів більшість членів нашого загону успішно включилися в роботу, з сімома об’єктами вже був встановлений той самий попередній контакт, а ще в двох випадках відбувся швидкий прорив: у мене – з Олегом Рахмановим і в Естер Леві – з дівчиною на ім’я Аня Корейко.

Власне, зустрічатися з Вальком особисто доконечної необхідності не було, досі ми без проблем спілкувалися по глобальній планетарній мережі, анітрохи не ризикуючи засвітитися. Бувши кібером, Валько забезпечував стовідсоткову безпеку й конфіденційність усіх наших контактів, виступаючи в ролі сполучної ланки між нами. Так, скажімо, вечорами в обумовлений час я навідувалася на вельми популярну серед новоросійських підлітків віртуальну гру „Арнемвенд“, Валько вже чекав мене там, створював мою копію, яка успішно махала мечами й розкидалася закляттями, а ми спокійнісінько розмовляли, і ніхто, за винятком інших кіберів, не міг запідозрити, що негаразд. Проте кібери завчасно відчували наближення своїх колеґ, тож заскочити нас зненацька, а тим більше підслухати, було неможливо.

Проте під час нашої вчорашньої бесіди я запропонувала зустрітися „в живу“, а Валько відразу погодився. Розумів, що мені, некіберу, віртуальне спілкування не дає відчуття реальності, та й сам він, через моє неповне входження в кіберпростір, не сприймав мене з абсолютною достовірністю. Нам же обом хотілося побачити один одного такими, які ми є…

– Змінилася, кажеш? – перепитала я. – І в чому ж?

– Та ніби помолодшала, – всміхнувшись, відповів Валько. – Я зовсім не жартую. Тепер ти й справді схожа на школярку.

Я знизала плечима.

– Ну певно ж! Доводиться грати свою роль.

– Гм, не думаю. Швидше якраз навпаки – ти, нарешті, перестала вдавати з себе дуже дорослу й повернулася в природний для свого віку стан. Це раніше ти грала, коли корчила з себе бувалого космічного вовка. Вперше побачивши тебе в ліфті, одягнену в новенький лейтенантський кітель, я мало не розсміявся – так кумедно ти виглядала зі своєю вдаваною суворістю й неприступністю.

– Тому обізвав мене прапором?

– Ага. Щоб трохи розворушити тебе. І далі продовжив у тому ж дусі. Я відразу зрозумів, що ти дуже мила дівчина, але надто вже серйозно ставишся до свого мундира. А це тобі геть не личить. От зараз ти зовсім інша – розкута й безпосередня. До речі, я сподівався, що на зустріч зі мною ти надягнеш не штани, а сукню чи спідницю.

– Е ні, більше жодних спідниць, – мимоволі вихопилось у мене. – Досить і вчорашнього.

– А що було вчора? – поцікавився Валько.

Я збентежено потупилася. Переказуючи свою розмову з Рахмановим, я ані словом не обмовилася про останній епізод, коли Олег поліз до мене цілуватися. На одну згадку про це мене охоплював пекучий сором. І річ навіть не в тому, що він забрався мені під спідницю; найгірше було те, що тоді я справді відчула оргазм…

Валько подивився на мене проникливим поглядом.

– Так, так, так, – протяг він. – А знаєш, я відразу зрозумів, що ти чогось недоговорюєш. Цей хлопець чіплявся до тебе?

Важко зітхнувши, я сіла на край парапету. Валько влаштувався поруч зі мною, і я після деяких вагань розповіла йому геть усе. Навіть про свої змоклі трусики. Не знаю, в чому тут причина, але Валькове товариство налаштовувало на цілковиту відвертість. З ним я почувалася легко й невимушено, як з давнім довіреним другом… чи радше як з братом, про якого завжди мріяла. Він вислухав мене з легкою усмішкою – нітрохи не глузливою, а доброзичливою й розуміючою. Потім сказав:

– То це ж чудово, Рашель! Схоже, Рахманов міцно запав на тебе. А може, навіть утюхався. Я буду не я, якщо найближчими днями він не відкриється тобі повністю. Певна річ, за умови, що ти поводитимешся… е-е, належним чином.

Не вірячи власним вухам, я запитливо втупилася в нього.

– Як ти сказав? Належним чином?! І що ти маєш на увазі?

– Усе, що знадобиться для виконання завдання, – незворушно відповів Валько. – Від легкого флірту до сексу.

– Що?! – Я мало не задихнулася від обурення. – Ти хочеш, щоб я… я…

– А чом би й ні? Ти ж сама фактично зізналася, що небайдужа до нього. Отже, я не пропоную тобі нічого такого, що суперечило б твоїм бажанням. Навряд чи я схиблю проти істини, коли скажу, що в глибині душі тобі самій хочеться…

– Замовкни! – вигукнула я й відвернулася, аби сховати почервоніле від сорому й збентеження обличчя. – Ти… ти бездушний хлопчисько, Валько! Невже ти зовсім не ревнуєш мене?

– Чому ж, трохи ревную. Але чисто по-братськи. Я б хотів мати таку сестру, як ти, Рашель. Кажу це цілком серйозно. Ти розумна, вродлива, така… така цікава, з тобою дуже приємно спілкуватися. Ще з жодною дівчиною я не почувався так добре. Але при цьому ти не викликаєш у мене анінайменшого сексуального потягу.

– Взаємно, – сказала я і, не стримавшись, усміхнулася. – Це щодо відсутності сексуального потягу й усього іншого. Так само я ставлюся до тебе. Чи то як до меншого брата, чи як до старшого – тут я ще не визначилася. Бувають моменти, коли ти здаєшся мені справжнісінькою дитиною, а вже наступної секунди все перевертається догори дриґом, і тоді вже я почуваюсь поруч із тобою малим дурненьким дівчиськом.

– Що вдієш, вади раннього дорослішання. Така доля всіх вундеркіндів… Ох і ненавиджу я це слово! У мені все змішалося – і дитина, і підліток, і дорослий. Боюся, це залишиться зі мною назавжди. Мені наперед шкода мою майбутню дружину. Між іншим, і твоєму майбутньому чоловікові я не заздрю.

– Чому?

– Бо ти дуже діяльна, честолюбна, цілком зосереджена на своїй кар’єрі. Для тебе головне – космічні польоти, битви, а все інше, зокрема й сім’я, на другому плані. Інакше кажучи, – тут Валько несподівано проспівав:

Передовсім, передовсім зорельоти,

Ну а хлопці, ну а хлопці хай заждуть.

Дурні слова, – стенувши плечима, сказала я. – Але мелодія нічого. Сам вигадав?

– Ні, це наша давня народна пісня. Щоправда, в канонічному тексті співається не „хлопці“, а „дівчата“, але я перефразував її спеціально під тебе. Погодься, досить влучно.

– Гаразд, погоджуюсь. Не можна сказати, що сексуальні питання зовсім не цікавлять мене, проте я ніколи не втрачала голову через хлопців. Бувало, захоплювалася… так, несерйозно. Та вже за тиждень-другий усе минало без сліду, і залишався тільки легкий подив: що я в ньому знайшла?

– Ще б пак! – бовкнув Валько. – З таким батьком, як у тебе…

Він осікся і прудко відскочив, ухиляючись від мого ляпаса. Кінчики моїх пальців лише ледь ковзнули по його підборіддю. Я хотіла була накинутися на Валька й подряпати його нахабну пику, але потім передумала й залишилася сидіти, спопеляючи його лютим поглядом.

– Та як ти смієш?! Ти…

– Стривай, Рашель, не гарячкуй. Ти неправильно зрозуміла. Я не те хотів сказати.

– А що?

Трохи боязко Валько знову сів поруч, ладен будь-якої миті чкурнути геть.

– Я просто мав на увазі, що в тебе чудовий батько. Ти захоплюєшся ним, адже так?

– Ну, припустімо.

– Ти вважаєш його ідеалом чоловіка й несвідомо порівнюєш з ним усіх знайомих хлопців. А вони, природно, не витримують конкуренції, хоча б через свою молодість. У них немає цілісності натури твого батька, його мужності й рішучості, вони не здаються тобі надійними й упевненими в собі, ну й, нарешті, ніхто з них не носить у петлицях адміральські зірки.

– Батько лише недавно став коммодором, – заперечила я. – Раніше він був капітаном.

Валько посміхнувся.

– Яка різниця, капітан чи коммодор, орли чи зірки. Я про інше. Тільки не вдавай, що не розумієш.

– Ні, я зрозуміла твою думку. – Я трохи помовчала в задумі. – Мабуть, ти маєш рацію. І навіть не мабуть, а точно. Я справді шукаю в усіх хлопцях батькові риси. А свого обранця уявляю схожим на батька з його юнацьких фото… але неодмінно в білому парадному мундирі з капітанськими погонами.

Кілька секунд Валько героїчно стримував сміх, та, зрештою, не витримав і голосно розреготався.

– Ой, не можу!.. Білий мундир… з погонами… капітанськими… – Він витер з обличчя сльози й уже спокійніше, але все ще посміюючись, заявив: – Ти просто чудо, Рашель! Хрестоматійний приклад таткової донечки. У чистому вигляді. Не думав, що такі ідеальні зразки зустрічаються в реальному житті.

Я хотіла відповісти щось уїдливе, але мені завадила мелодійна трель виклику. Я дістала із задньої кишені телефон і глянула на диплей. Зображення на ньому не було, а номер абонента ні про що мені не говорив.

– Напевно, це він, – сказала я з досадою. – Більше нікому. Дзвонить з якогось таксокому.

– Олег? – про всяк випадок уточнив Валько, миттю урвавши сміх.

– Він.

– Відповідай негайно.

– Ти думаєш, що…

– Я кажу: відповідай!

– Ну, гаразд. – Я натисла кнопку й мовила: – Так, слухаю.

– Будь ласка, Рейчел, не відключайся, – відповів телефон Олеговим голосом. – Це я.

Тим часом Валько безцеремонно присунувся до мене впритул, нахилив голову й почав слухати разом зі мною.

– Так, я впізнала тебе, – вдавано сухо відповіла я. – Чого тобі?

– Маю одну пропозицію… Тільки не відмовляйся відразу, спершу вислухай.

– Гаразд, вислухаю, – великодушно погодилася я. – Отже?

– Що ти робиш сьогодні в другій половині дня?

– Ще не вирішила, але точно можу сказати, що зустріч з тобою не входить до моїх планів.

– Ой, які ми катеґоричні! – здогадавшись за моїм тоном, що я більше не злюся на нього, Олег знову став самим собою – іронічним, самовпевненим і трохи зухвалим. – Мушу тебе засмутити: про побачення не йдеться. Тут у нас намічається невеликий пікнік за містом. Кілька хлопців і дівчат, прогулянка в лісі, купання в озері, гарячі шашлики – це щось на зразок вашого барбекю, тільки смачніше, а ще соки, пиво, навіть вино, якщо схочеш… Ну і так далі.

Мені перехопило подих. Ще вчора ввечері Валько повідомив, що Аня Корейко запросила Естер на якийсь пікнік. Також у лісі біля озера і з шашликами. Невже…

Валько трохи відсторонився від мене й енерґійно закивав, активно жестикулюючи: мовляв, погоджуйся, погоджуйся, тільки не відразу, а спочатку повагайся для вигляду, набий собі ціну.

– Гм, цікава пропозиція, – сказала я. – Особливо багатообіцяюче звучить „і так далі“.

– Запевняю, нічого такого, про що ти подумала.

– А звідки ти знаєш, про що я подумала?

– Не знаю, але здогадуюся. Ні наркоти, ні ґруповухи, ні інших екстримів проґрамою не передбачено. Буде просто зустріч друзів. Моїх добрих друзів, з якими я хочу тебе познайомити.

– Вони з нашої школи?

– Ні, це… особливі друзі. Не шкільні приятелі, а саме друзі – найкращі, найнадійніші.

– О-о! – протягла я, ніби до мене лише зараз дійшло. – Здається, розумію.

– То ти згодна?

– Олеже, я… чесне слово, не знаю. Не впевнена, що хочу цього.

– Боїшся?

– Ну, швидше остерігаюсь. Ми ще недостатньо знайомі, і взагалі… – Я помовчала.

– І взагалі, ти не повністю довіряєш мені, – закінчив він мою думку. – Тоді не варто було заводити зі мною вчорашню розмову.

– Так, не варто. Я шкодую про це.

– Уже пізно шкодувати, Рейчел. Що було, те було. У всякому випадку, нам треба зустрітися й поговорити. Давай я заїду до тебе о пів на першу.

Я помовчала, вдаючи, що роздумую.

– Гаразд, заїжджай. Але не о пів на першу, а о першій. Я познайомлю тебе з батьками й скажу, що вирушаю гуляти з тобою містом. А ти постарайся справити на них гарне враження. Вони вважають мене вже дорослою і не втручаються в моє особисте життя, але не хочуть, щоб я сплуталася з… гм… як висловлюється мій тато, з не гідним мене юнаком.

Я мало не фізично відчула, як Олег осміхнувся.

– Не турбуйся, люба. Я справлю на твоїх батьків враження дуже гідного юнака.

Коли я закінчила розмову, Валько задоволено ляснув себе по коліну.

– Є! Друге попадання!

Я уважно подивилася на нього.

– А тобі не здається, що зі мною й Естер все пройшло аж надто гладко?

– Ні, не здається. Якраз у вашому випадку це нормально. Ви з інших планет, тож вас безглуздо підозрювати у співпраці з царською охранкою. Ви з демократичних планет, тому можна не побоюватися, що ви симпатизуєте тутешньому політичному устрою. А от тим із нас, що вдають із себе тубільців, доведеться терпляче чекати, поки нас ґрунтовно „промацають“ і переконаються в нашій надійності. – Валько подивився на годинника. – Уже одинадцята двадцять, тобі час повертатися додому, щоб устигнути поговорити з батьком і підготуватися до пікніка. А ще, – тут він, хитро примружившись, глянув на мене, – я б порадив тобі взяти протизаплідні таблетки. Так, про всяк випадок, якщо раптом втратиш над собою контроль.

– Та ну тебе!.. – образилася я.

– І все ж візьми, – наполягав Валько. – Усяке може трапитись.

18

Олег посадовив флаєр на краю широкої галявини біля озера, де вже стояло п’ять інших машин. Оддалік, біля димлячої жаровні клопотало троє хлопців, які нанизували на довгі шампури шматки м’яса. Поруч у шезлонгах напівлежали двоє дівчат у купальниках. На протилежному боці галявини прогулювалася під руку одна парочка. Ще кілька хлопців і дівчат купалися в озері, весело перегукуючись і бризкаючи один на одного водою. Словом, усе було схоже на звичайний пікнік найзвичайнісіньких підлітків.

– Тут ми просто зібралися відпочити й поспілкуватися, – вже вкотре попередив мене Рахманов. – Це не конспіративне зібрання, май на увазі.

– Маю, маю, – відповіла я. – Скільки можна повторювати! Якщо ти вважаєш мене такою тупою, то нічого було взагалі сюди запрошувати.

– Гаразд, вибач.

Ми вибралися з флаєра і підійшли до хлопців, зайнятих приготуванням шашликів. Олег познайомив мене з ними, а заразом і з дівчатами в шезлонгах. Тим часом до нас приєдналася решта компанії, серед них була й Естер Леві. Між іншим зазначу, що без одягу (цебто в одних лише трусиках і ліфчику) вона справляла просто запаморочливе враження, і всі присутні хлопці, включно з Олегом, знай позирали на неї з ледь прихованим захопленням. А я, зненацька закомплексувавши, вирішила сьогодні не купатися, щоб не давати приводу новим знайомим порівнювати мою фіґуру (загалом теж непогану) з ідеальними формами цієї рудоволосої богині.

На Новоросії Естер, як і я, була леґалізована під своїм справжнім ім’ям, а її прізвище лише трохи було переінакшене на відповідніший для уродженців Землі Вершиніна штиб – Левінсон. За леґендою у себе на батьківщині вона була сиротою і виховувалася громадою у високогірному кібуці, всі мешканці якого встигли поховатися від альвійської облави в лісі, і лише Естер не пощастило – вона якраз вирушила до найближчого міста за покупками й потрапила до лап альвів. Тут її влаштували в школу-інтернат, де у випускному класі навчалася Аня Корейко – один із учасників місцевого молодіжного підпілля. Слід зазначити, вкрай загадкового підпілля. Нас, власне, і відправили сюди, щоб ми з цим розібралися.

Всього на пікніку, якщо не рахувати нас з Олегом та Естер, було одинадцять осіб – шестеро хлопців і п’ятеро дівчат. Найстаршою з них була Аня Корейко – худорлява вісімнадцятирічна дівчина середнього зросту, з коротко стриженим чорним волоссям. Обличчя решти присутніх були знайомі мені за численними знімками з досьє, зібраного нашою розвідкою. Декого я навіть пам’ятала на ім’я – всі вони фіґурували в довгому списку Олегових друзів і знайомих, хоча щодо їхньої участі в підпільній діяльності у нас досі не було цілковитої певності. В усьому Ніколайбурзі нашим аґентам вдалося точно вирахувати лише чотирьох членів цієї орґанізації – Рахманова, Корейко, а також відсутніх на цьому пікніку Сергія Іванова й Олександра Кисельова. Перший з них був кібером, і саме Валькові належало встановити з ним контакт. Вони вже познайомилися в мережі й кілька останніх днів інтенсивно спілкувалися – у них знайшлося багато спільних професійних інтересів. А втім, інакше й бути не могло – всю нашу команду, за винятком мене, добирали дуже ретельно, і одним з критеріїв цього відбору була психолоґічна сумісність з об’єктом майбутнього контакту. До речі, з Олегом Рахмановим мала працювати Божена Малкович, але вона була відрахована з ґрупи (зазначу, за моєї ініціативи), і в результаті мені довелося зайняти її місце. Паралельно зі мною до Рахманова підбирався Вася Миронов – не через школу, а через юнацьку футбольну команду, за яку вони обидва грали, і його шанси вважалися перспективнішими. Але треба ж таке – я виявилася вправнішою. Чи то мені просто поталанило…

Як і попереджав Олег, це зібрання не мало ділового характеру, а було лише дружнім пікніком і нічим більшим. Ми їли шашлики з маринованого у вині м’яса (вони справді виявилися смачнішими за звичайне барбекю), запивали їх усілякими напоями – від томатного соку до пива, кому як хотілося, і розмовляли на найрізноманітніші теми – починаючи зі звичайного базікання про спорт, музику, фільми та нові віртуальні ігри й закінчуючи не дуже лояльними анекдотами про життя та побут царської сім’ї, а також обговоренням свіжих новин із зовнішнього світу, що реґулярно потрапляли у планетарну мережу від людських розвідувальних кораблів – і вже з цим чужинці нічого вдіяти не могли.

Серед останніх новин була також інформація про те, що альви почали виведення своїх військ з локального простору Землі Вершиніна, поступаючись контролем над планетою людям. Однак Олегові друзі намагалися оминати цю тему, щоб зайвий раз не нагадувати Естер, що якби обставини склалися трохи інакше, то зараз вона б була на рідній планеті й разом з рештою мешканців свого кібуцу святкувала звільнення.

Сама ж Естер грала свою роль блискуче. Коли один із хлопців необачно бовкнув про Землю Вершиніна, її вродливе обличчя на коротку мить спотворила гримаса болю, а у великих зелених очах промайнула невимовна туга. Все це виглядало так природно й невимушено, що я подумки зааплодувала їй. Естер була справжньою акторкою, вона мала природжений хист до гри, а не просто професійну виучку, як Анн-Марі. Ну а про мене й говорити не варто – я лише вправна лицемірка…

Загалом день минув чудово. Спочатку хлопці й дівчата з певною насторогою придивлялися до мене (до Естер вони вже встигли придивитися до моєї появи), але зрештою вирішили, що я їх влаштовую, і беззастережно прийняли в своє товариство. Зі свого боку я намагалася справити на них якнайкраще враження – і не лише для успішного виконання мого завдання. Я щиро симпатизувала Олеговим друзям, мені дуже подобалася їхня компанія, дарма що всі вони були молодші від мене. У нашому віці різниця в два-три роки зазвичай відіграє значну роль, проте зараз я її фактично не відчувала – почасти тому, що за півтора тижні ґрунтовно вжилася в образ сімнадцятирічної школярки, але в основному через те, що мої нові знайомі здавалися старшими за свій вік, майже моїми однолітками. Всі вони явно належали до так званої „золотої молоді“ – у тому сенсі, який вкладають у ці слова на Террі-Ґаллії, – тобто не діти відомих і впливових батьків, а обдаровані й непересічні хлопці та дівчата, яким пророкують блискуче майбутнє у котрійсь із царин людської діяльності – від науки й мистецтва до бізнесу, політики або військової кар’єри.

Час для мене промайнув непомітно, і я неабияк здивувалася, коли раптом помітила, що сонце вже сховалося за обрієм і потроху почало сутеніти. Хлопці й дівчата почали збиратися додому, а Олег випустив з баґажника свого флаєра робота-прибиральника, який діловито заходився наводити лад на місці нашого пікніка. Скориставшись моментом, коли поруч нікого не було, він (Олег, певна річ, а не робот) тихо шепнув мені:

– Не поспішай, Рейчел. Ми трохи затримаємося. Відлетимо останніми.

Я зрозуміла, що це недаремно, і кивнула на знак згоди.

Аня Корейко з Естер також не квапились повертатися до свого інтернату. Коли один із хлопців, Шаміль Абдулов, який, мабуть, і привіз дівчат сюди, покликав їх до своєї машини, Аня відповіла, що назад вони поїдуть зі мною й Олегом. У відповідь Шаміль лише знизав плечима й сказав: „Баба з воза, кобилі легше“. Раніше я цю приказку не чула, але її значення було очевидне. Абдулов просто мав на увазі, що йому не доведеться робити по дорозі зайвий гак.

Коли всі флаєри, крім нашого, злетіли й зникли за верхівками дерев, Олег звернувся до мене й Естер:

– З вами хоче зустрітися один наш з Анею добрий знайомий. Незабаром він буде тут.

Я відразу зметикувала, що це за „добрий знайомий“, і відчула, як у мене легенько запаморочилось у голові. Аж надто гладко все йшло. І дуже стрімко розвивалися події, а це насторожувало…

Естер же, наче нічого не сталося, поцікавилася:

– Він ваш лідер?

– Гм, я не впевнений, що його можна так назвати. Він один із нас, із керівництва, але займає… е-е, особливе становище. Через це йому доводиться бути обережним, ми рідко бачимося навіч, зазвичай наші зустрічі відбуваються у кіберпросторі, під надійним прикриттям. Проте з вами він вирішив познайомитися особисто – гадаю, просто з цікавості. Здається, це не дуже вдала ідея. – Олег зам’явся. – Тільки не подумайте, що я вважаю вас негідними довіри. Просто він перебуває під постійним наглядом, і йому не варто зайвий раз ризикувати.

– Тоді, може, не треба? – невпевнено сказала я. – Коли так, то краще вже вдовольнимося віртуальною зустріччю.

– Не переймайтеся, – озвалась Аня. – Вейдер про все подбає. Скрізь буде зареєстровано, що Паша просто літав на флаєрі, без посадок. Він любить такі прогулянки. А Вейдер свою справу знає.

Ага! Значить, Паша. Он як вони його називають. Дуже мило. Що ж до Вейдера, то я знала, хто ховається під цим псевдонімом, але з мого боку було природнім перепитати:

– Вейдер? Дивне ім’я. Здається, не російське.

– Це прізвисько, – пояснив Олег. – Він сам собі придумав; не знаю, звідки взяв. А звати його Сергій Іванов – банально, на зразок вашого Джона Сміта.

Я посміхнулася і похитала головою.

– Тут ти помиляєшся. Джонів Смітів серед арранців мало. А от Патрік О’Лірі – інша річ. У нас таких десяток на дюжину. Втім, це неважливо. Аня сказала, що ваш Вейдер про все подбає. Він кібер чи просто класний хакер?

– Він класний кібер. Один із кращих, якщо не найкращий. Завдяки йому нам вдається уникати уваги царської охранки й альвів.

– Мабуть, він справжній ґеній, – погодилася я. – Просто дивно, що вас, з вашим рівнем конспірації, досі не пов’язали. Узяти, наприклад, мене. Ти ж знайомий зі мною лише тиждень, щойно вчора ми більш-менш відверто поговорили, а вже сьогодні ти знайомиш мене зі своїми товаришами. А що, коли я працюю на вашу Таємну Службу або, ще гірше, на чужинців? Чи, може, я зовсім не людина, може, я замаскований п’ятдесятник? Вам це не спадало на думку?

Олег страшенно зніяковів і почав було щось розгублено бурмотіти, але Аня рішуче перебила його:

– Ви з Естер не п’ятдесятники, це точно. І не пов’язані ні з охранкою, ні з поліцією – ми перевірили. Тобто перевірив Вейдер. А стосовно того, що вас могли завербувати альви ще на ваших рідних планетах… ну, тут нам доводиться ризикувати й покладатися на власну інтуїцію. Ви не схожі на зрадників.

„І все одно,“ – подумала я, – „щось тут не так…“