Текст книги "Зруйновані зорі"

Автор книги: Олег Авраменко

Соавторы: Валентин Авраменко
сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 23 страниц)

19

Таємничий візитер, якого Аня з Олегом запросто називали Пашею, прибув приблизно за чверть години. Як я й очікувала, ним виявився невисокий білявий хлопець, чиє обличчя, симпатичне, але не дуже виразне, незмінно було присутнє в усіх сюжетах новин, присвячених життю царського двору. Він був на півроку старший від Олега, і через два з половиною місяці йому мало виповнитися вісімнадцять. Як і на більшості людських планет, на Новоросії ця дата означає повноліття – рубіж, переступаючи який, підліток стає молодою людиною, отримує всі цивільні права дорослого члена суспільства й одночасно втрачає цілий ряд привілеїв, встановлених для дітей.

Проте великий князь Павло Олександрович, єдиний син государя і спадкоємець престолу, був виключенням з цього правила – повнолітнім він став у свій п’ятнадцятий день народження. Цей правовий казус виник чотири століття тому, коли цар Михайло III перед складною медичною операцією з вельми непевними наслідками видав указ, яким знизив поріг повноліття для цісаревичів на три роки. Зроблено це було заради того, щоб у разі його смерті влада в країні перейшла безпосередньо до його п’ятнадцятирічного сина, оминувши належне в таких випадках реґентство. Між іншим, операція пройшла успішно, і Михайло III правив ще два десятки років, проте свій указ залишив чинним. Не скасували його й наступні царі Новоросії.

При зустрічі з наступником престолу ми з Естер постаралися якомога переконливіше зіграти сцену впізнавання – від легкого подиву на обличчі: „десь я його вже бачила“, до широко розплющених очей: „це ж… так, точно!“ Не знаю, як це вдалося мені, зате Естер була неперевершена.

А цісаревич, потиснувши нам обом руки, насамперед заявив:

– Називайте мене просто Павлом. І обов’язково на „ти“. Тільки так і не інакше. Домовилися?

– Так, Павле, – відповіла я, а Естер лише кивнула.

– От і добре, – сказав він. – Одразу відчувається, що ви з інших планет. Наші співвітчизники, навіть переконані республіканці, попервах торопіють, коли я прошу їх звертатися до мене на ім’я. А ви спокійно дивитесь на мене і, мабуть, думаєте: „Це ж треба, демократа з себе корчить!“

– Якщо чесно, то я так і подумала, – з милою безпосередністю зізналася Естер.

Павло повернувся до Ані й Олега.

– Друзі, політайте хвилин двадцять над лісом на моїй тачці. Про людське око, щоб Вейдерові було легше дурити Транспортний Контроль. А я тим часом поспілкуюся з панночками.

Обоє зрозуміли, що він просто хоче поговорити з нами віч-на-віч, тому не стали заперечувати й слухняно залізли в кабіну. Коли флаєр відлетів, цісаревич присів на траву, схрестивши ноги, дістав з кишені сиґарету й закурив.

– Тільки не розповідайте про це нікому, – попрохав він, ховаючи в кишеню запальничку. – Якщо мама дізнається, що я палю, то дуже засмутиться.

У відповідь ми з Естер невизначено кивнули і вмостились напроти нього. Десь зо хвилю Павло мовчки дивився на нас. Не пильно, не допитливо, а швидше з простою цікавістю, як дивляться на рідкісних звіряток. Потім рішуче сказав:

– Гаразд, дівчата, у мене обмаль часу, тож не будемо товкти воду в ступі. Будь ласка, назвіть свої справжні імена. І звання, якщо вони є.

Від несподіванки я закашлялася. Світ затьмарився у моїх очах, неначе мене оперіщили палицею по голові. Звідкись здаля, ніби крізь щільний шар вати, до мене долинув спантеличений голос Естер:

– Що… що ти кажеш?

Вона продовжувала грати, зображаючи святу невинність. А я так не могла. До того ж розуміла, що все марно. Ми сіли в калюжу, нас розкусили. Весь хитромудрий план головного командування пішов коту під хвіст…

– Ми знаємо, що ви не ті, за кого себе видаєте, – тим часом вів Павло. – Ти, Рейчел, не з Аррана, а ти, Естер, не із Землі Вершиніна. Ви аґенти вільного людства. І не лише ви двоє – ми знаємо і про інших ваших товаришів.

Остаточно добиваючи мене, цісаревич назвав решту членів нашої розвідувальної ґрупи. Назвав на тутешні, вигадані імена, але всіх без винятку, в тому числі й Валька. А на десерт він припустив, що я є командиром загону, оскільки інші хлопці й дівчата потрапили в родини місцевих підпільників або в інтернати, а я єдина, кого леґалізували на Новоросії разом із дорослими аґентами.

– Найпевніше, – підсумував Павло, – операцією керує твій буцімтобатько. А твоя буцімтомати йому допомагає.

Він помилився лише в одному, назвавши мого батька „буцімтобатьком“. В усьому ж іншому попадання було стовідсотковим.

Трохи оговтавшись і зваживши всі за та проти, я вирішила, що втрачати більше нічого. Усе й так уже втрачено, наша місія зазнала фіаско і подальша гра не має сенсу. Оскільки нашому життю і свободі поки нічого не загрожувало, я не задіяла кодову фразу для активізації мініатюрного аварійного передавача, вмонтованого в мою праву сережку. В нештатних ситуаціях ми мали право діяти на свій розсуд, а зараз якраз виникла ця сама нештатна ситуація. За таких обставин відвертість була найкращою з можливих ліній поведінки. Тому я прямо й чесно сказала:

– Мене звати Рашель Леблан, я мічман Військово-Космічних Сил Земної Конфедерації.

Після цього й Естер нічого не залишалося, як назвати себе.

Павло викинув наполовину викурену сиґарету й задоволено кивнув.

– Це вже краще. Тепер ми можемо поговорити відверто.

– І перше питання, – підхопила я, – як ви нас вирахували?

– Щодо цього можу вас заспокоїти: особисто вашої вини тут немає. Ви були викриті ще в процесі внесення інформації про вас у планетарну мережу. Це заслуга Вейдера. Ви ж уже чули про нього?

– Так, чули.

– Він і постарався. Ми вже давно чекали на щось подібне.

– Що до вас підішлють аґентів-однолітків? – про всяк випадок уточнила я.

– Атож. Тому ми були напоготові.

Я розгублено труснула головою.

– Але тоді… тоді я нічого не розумію. Коли ви знали, хто ми, чому просто не проіґнорували нас?

– Спочатку ми так і збиралися вчинити. Але потім зрозуміли, що це буде помилкою. Якщо ми не підемо з вами на контакт, то ваше керівництво вживе інших заходів, можливо, найрадикальніших. Тому ми вирішили прийняти вашу гру й дозволити вам проникнути в нашу орґанізацію.

Я пригадала, як учора „обробляла“ Олега Рахманова, і мені стало соромно. Дурненька, пишалася тим, що так вправно підловила його на гачок, а виявляється, він просто грався зі мною…

– То Олег від самого початку знав, хто я?

– Ні, він якраз не знав. І досі не знає. Правда про вас відома лише мені, Вейдеру, Ані та ще кільком нашим товаришам. Що ж до Олега, то ми не стали вводити його в курс справи. Аня лише порадила йому зайнятися тобою – мовляв, Вейдер дещо довідався про твою діяльність на Аррані і було б непогано залучити тебе на наш бік. – Павло слабко всміхнувся. – Тож не хвилюйся, Рашель, Олег тебе не дурив. Він сам учора панікував, що ти так легко його розкусила.

Його слова трохи втішили мене, і я вже не почувалася повнісінькою ідіоткою…

– Зате Аня мене дурила, – похмуро зазначила Естер. – А я нічого не запідозрила.

– Ну, ви з нею одного пір’я птахи. Аня каже, що якби вона не знала, що ти підсадна качка, то без вагань повірила б твоїй леґенді.

– Стривай, Павле! – зібравшись з думками, промовила я. – Усе це… дуже й дуже дивно. Ви викрили нас і вирішили погратися з нами, пустивши в свою орґанізацію. Тут усе зрозуміло, все лоґічно. Але навіщо ти розказуєш про це? Ти ж псуєш всю вашу гру.

– Тому й розказую, щоб її зіпсувати. Це не моя гра, це гра Вейдера і компанії. Їхній план від самого початку мені не подобався, він надто ризикований і може призвести до прямо протилежних наслідків, ніж вони розраховують. Проте я бачив, що їх не переконаєш, і вирішив таємно від них зіграти по-своєму.

– А вони не здогадаються про твій задум? – запитала Естер. – Я помітила, що Аня була незадоволена, коли ти захотів поговорити з нами без неї. Вона може щось запідозрити.

– Не запідозрить. Аня лише вдавала незадоволення, а насправді ця наша розмова була спланована наперед. Її мета – постати перед вами таким собі добродушним романтиком-демократом, який мріє про встановлення конституційної монархії, але не здатний на якісь рішучі дії, тим більше – на державний заколот. А надалі вас мали поступово переконати, що й уся наша орґанізація, попри її розгалуженість і ретельну конспірацію, не є серйозною силою.

Я похитала головою.

– Наші не повірять.

– Твоя правда, – погодився цісаревич, діставши нову сиґарету. – Я теж так думаю.

– Тому ти вирішив відкрити нам свої карти? Хочеш вступити в контакт з нашим керівництвом?

Павло відповів не відразу. Якийсь час він дивився кудись удалечінь поверх наших голів, а на його обличчі застиг похмурий вираз.

– Я хочу свободи для своєї країни. Свободи від будь-якого гніту, зовнішнього і внутрішнього. Я хочу, щоб мій народ жив гідно, як і решта людства, не боячись ні волохатих виродків звідти, – Павло ткнув незапаленою сиґаретою у стемніле небо, – ні тутешніх покидьків з оточення моїх батька й дядька. Коли ваші війська зазнали в нашій системі поразки, мені ще не було чотирнадцяти. Для мене це стало траґедією. Я так вірив, так сподівався, що ми нарешті отримаємо свободу, але… ви пішли, ви кинули нас. Ні, я не звинувачую вас, я розумію, що ви зробили все можливе. Винуватий народ Новоросії, який не підняв масового повстання, щоб підтримати ваше вторгнення; винен мій батько, який виявився безхребетним слизняком і закликав людей до покірливості. Зараз багато говорять, що він учинив так під загрозою розправи, мало не під дулом пістолета… Дурниці! Ніхто йому не погрожував, він просто злякався – як і весь наш народ.

Цісаревич нервово запалив сиґарету, зробив дуже глибоку затяжку й закашлявся.

– Атож, народ, – гірко провадив він. – Гарний народ, що не сміє виступити проти ворога без государевого дозволу. Ми зганьбилися перед усім людством, ми по вуха в лай… у багнюці. Тепер нам доведеться довго від неї відмиватися. – Павло махнув рукою. – Та це вже сантименти. Після тих подій я зрозумів, що нашій країні треба все міняти – згори донизу, бо інакше ми ніколи не станемо вільними. А якщо й отримаємо колись свободу, то як подачку, не заслуживши її, а це буде ще принизливіше. Отож я почав шукати зв’язку з вашими аґентами. Це було дуже важко, я згаяв понад сім місяців, аж врешті-решт вийшов на одну людину, що влаштувала мені зустріч з представником ґаллійської розвідки.

– Так, знаю про це, – сказала я. – Тоді наше керівництво визнало твою пропозицію неприйнятною.

– Якщо називати речі своїми іменами, то від мене просто відмахнулись, як від набридливої мухи. Вирішили, що я властолюбний хлопчисько, якому до нестерпу хотілося заволодіти батьківською короною. А мені не вдалося переконати їх у своїй щирості. На тому все й скінчилося. Ваші негайно перетасували всю аґентурну мережу – як то кажуть, обрубали кінці й поховали їх у воду, – і я вже не мав можливості зв’язатися з вами.

Кілька секунд Павло мовчав. Але цього разу дивився не повз нас, а на Естер. Дивився так, неначе милувався нею. А може, й справді милувався. Часом навіть я, дівчина, ловила себе на тому, що не можу відвести від неї погляду. Але при цьому не почувала жодних заздрощів. Вона була надто вродлива, щоб їй заздрити. З такою зовнішністю її кар’єра складатиметься непросто. Завжди знайдуться циніки, які пояснюватимуть її просування по службі винятково нестатутними взаєминами з начальством…

– Наступні кілька місяців, – розповідав далі Павло, – були найгіршими в моєму житті. Я почувався нікому не потрібним, всіма знехтуваним. А згодом познайомився з Олегом і його ґрупою. У них я знайшов своїх однодумців, вони цілком поділяли мої погляди й переконання. Декого з них ви бачили сьогодні на пікніку. Це чудові хлопці й дівчата… та й по всьому. Здебільшого вони віддавалися мріям – про свободу від чужинців, правову державу, космічні польоти, – і я мріяв разом із ними. Просто мріяв, і все. А два роки тому з’явився Вейдер зі своєю командою – Анею Корейко, Сашком Кисельовим, Юрою Ворушинським, Борею Компактовим… та іншими. Їх аж ніяк не можна назвати просто мрійниками, вони практики й прагматики. Відразу розгорнули таку бурхливу діяльність, що часом мені лячно ставало. Наша орґанізація росла як на дріжджах, ви навіть не уявляєте її справжніх масштабів… До речі, я теж не зовсім уявляю, і мені це дуже не подобається. Маю велику підозру, що вони багато приховують від мене, що мені відомо лише про верхівку айсберга, а більша частина створеної ними підпільної мережі тримається в найсуворішій таємниці. Мене це сердить і страшить. Попервах я боявся, що Таємна Служба або альвійська контррозвідка легко викриють нас, але час ішов, і нічого не відбувалося. Вейдер ґеніально все влаштував… І, думаю, не він один. Схоже, він має помічників, про яких я нічого не знаю. Я взагалі дивуюся, як вам вдалося дізнатися про нашу орґанізацію.

– Вас виказала надмірна старанність Вейдера, – пояснила я. – Ваша Таємна Служба тримає в оці всіх, хто контактує з тобою. Просто так, про всяк випадок. Але наша розвідка виявила дивну річ: декотрих твоїх приятелів охранка ніби не помічає. У її базі даних немає про них жодної інформації, наче вони невидимки. Природно, це видалося підозрілим, і наші аґенти почали обережне розслідування.

– Тепер зрозуміло, – кивнув Павло. – Таки приємно усвідомлювати, що й Вейдер може помилятися. А то він лякає мене своєю всеобізнаністю. Коли минулого року до мене спробували підібратися ваші аґенти – зрозуміли врешті, що з моїм батьком каші не звариш, – я мусив послати їх до біса. Мені довелося це зробити, бо більшість моїх товаришів катеґорично проти контактів з вами.

– А ти? – запитала Естер. – Сам ти не проти співпраці?

– Загалом не проти. Певна річ, мені прикро, що три роки тому ваші люди так повелися зі мною, але я вже не дитина і заради свободи Новоросії ладен переступити через власну гордість. Однак більшість моїх товаришів не хочуть мати з вами жодних справ.

– Чому?

– По-перше, загальна недовіра до дорослих – як до тутешніх, так і до прийшлих. А по-друге, і це найголовніше, впевненість у власних силах. Ваше керівництво надто пізно похопилося. На той час, коли ви почали сприймати мене серйозно, наша орґанізація стала досить могутньою, щоб самостійно звести мене на престол. І ми – я кажу „ми“, щоб не відокремлювати себе від решти, – вирішили не зв’язуватися з вами, поки я не стану царем.

– Щоб не ділитися лаврами майбутньої перемоги?

– Грубо кажучи, так. Ми вже відчули свою силу й не хочемо, щоб хтось нав’язував нам свою волю, вказував, що робити.

– Гм-м… – з сумнівом протягла я. – Якщо ваша орґанізація така могутня, то чому ти досі не цар?

Він зітхнув.

– Усе було готове ще шість місяців тому, але я використовую будь-який привід, щоб відстрочити переворот. Зовсім не тому, що не впевнений у наших силах, а через мого батька. Я ніколи його не любив, а чотири роки тому, після тих подій, став його зневажати. Та, попри все, він залишається моїм батьком, і я не хочу його смерті. З суто моральних міркувань, не кажучи вже про те, що це було б поганим початком мого правління. Тим-то я й звертався до ваших людей по допомогу – щоб ви забрали його з Новоросії і відвезли на Землю, Терру-Ґаллію чи десь-інде, хоч до дідька в зуби. Просто так усунути його від влади й залишити тут, на нашій планеті, не вдасться. Народ не любить батька, хоча й звик йому коритися, тож особливо не заперечуватиме, якщо я зміню його на престолі. Однак є альви, яким подобається батькова лояльність, а також деякі люди… ні, це навіть не люди, а наволоч, мерзота, що наживається на співпраці з чужинцями. І ті й інші стануть стіною за батька й не дозволять мені посісти його місце. А якщо батько зникне, то їм не буде за кого вступатися. Ви розумієте?

– Так, розуміємо, – сказала я.

– Це для мене дуже серйозна проблема. Аня з Вейдером кажуть, що я дарма переймаюся, що ми тимчасово заховаємо батька в надійному місці, а потім, коли я коронуюся, передамо його до ваших рук, і тоді вже вам доведеться пристати на наш план. Але я не вірю їм, я думаю, що вони вб’ють його – для більшої певності, щоб зайве не ризикувати. І я боюся, що решта моїх товаришів, навіть такі ліберали, як Олег Рахманов, визнають цей крок виправданим. Для них мій батько не людина, а символ ненависного абсолютизму, уособлення того зла, яке приносить народу необмежена монархія. Крім того, вони вважають його головним винуватцем подій чотирирічної давності. І це таки правда, мій батько – зрадник і заслуговує на смерть. Проте… проте я хочу, щоб він залишився живий. І врятувати його, вивезти з планети можете лише ви.

– А чому ти не намагався таємно зв’язатися з нашими? – запитала Естер. – Так, щоб твої товариші про це не знали.

– Якби я був певен, що вони не дізнаються, давно б зв’язався. Але я боюся, що Вейдер відстежує всі мої контакти. Якщо він бодай щось запідозрить, це означатиме смертний вирок батькові. Зрозумійте, Вейдер і вся його команда трохи схиблені. Ба навіть не трохи. Інші просто не довіряють старшому поколінню, а вони… часом мені здається, що вони ненавидять усіх дорослих без винятку.

– Можеш підтримувати зв’язок через нас, – запропонувала я. – Вони ж хочуть погратися з нами, то й нехай. А ми поведемо зустрічну гру, будемо твоїми зв’язковими. Адже ти цього хотів, коли відкрився нам?

– Так, але… Боюсь, це буде непросто. Ми не зможемо часто зустрічатися – маю на увазі по-справжньому, не в мережі. Всі наші віртуальні зустрічі прикриватиме Вейдер, і ми не зможемо говорити відверто. Хоча… – Павло замовк і вп’явся поглядом в Естер. Його обличчя миттю проясніло. – А знаєте, є ідея! Чудова ідея.

– І яка ж?

– Сьогодні вночі… Атож, сьогодні просто серед ночі я зв’яжуся з Анею. Скажу, що закохався в Естер. – Він знову глянув на неї. – Ти не проти?

– Я… – Від несподіванки дівчина геть розгубилася. – Ну, не знаю… Це якось… так…

– А що це дасть? – втрутилася я.

– Ясно що! Я захочу щодня бачити Естер. Зажадаю від Ані, щоб вона негайно щось придумала. І вони з Вейдером придумають – у цьому можна не сумніватися.

– Ориґінальна ідея. Але ризикована. Думаєш, вони тобі повірять?

– Повірять залюбки. А особливо Аня – вона ж сама до неї небайдужа.

Естер густо почервоніла.

– Як це?

– Хіба ти не помітила? – здивувався Павло. – Аня ж бісексуальна… Утім, зараз ідеться не про неї, а про мене. Не сумнівайтеся, Вейдер з Анею мені повірять, це точно. Всім відомо, що мені дуже подобаються рудоволосі дівчата. А ще всі знають, що я дуже примхливий. Як-не-як я цісаревич і змалку звик отримувати все, що забажаю. – Він широко посміхнувся, але за його вдаваною зухвалістю виразно відчувалася напруга. – Ну, Естер, що ти про це думаєш?

– Я… не знаю. Якщо так треба для справи, то… – І вона запитливо глянула на мене, залишаючи остаточне рішення за мною – своїм командиром.

По ідеї, мені слід було спочатку порадитися з батьком – керівником усієї операції, яка, до речі, з тріском провалилася. Але якраз через це я не могла гаяти дорогоцінний час на узгодження своїх дій. Ми отримали можливість налагодити співпрацю зі спадкоємцем новоросійського престолу, і я не мала права втрачати таку нагоду. Якщо батько не схвалить цей план, усе можна скасувати.

– Гаразд, Павле, – сказала я. – Можеш діяти. Тільки будь обережний, не перегравай.

– Не турбуйтеся, – впевнено відповів він. – Я розіграю все як по нотах.

20

Коли ми висадили Аню й Естер на стоянці біля їхього інтернату, вже зовсім стемніло. Квапливо попрощавшись з нами, дівчата побігли до сяючого вогнями житлового корпусу, а Олег, провівши їх поглядом, набрав на консолі керування мою адресу й запустив автопілот. Флаєр злетів і почав швидко набирати висоту.

– Сподобався пікнік, Рейчел?

– Все було чудово, – відповіла я щиро. – Гарні в тебе друзі. От тільки Аня…

– Що „тільки“?

– Вона не така, як інші. У ній є щось дивне… але не збагну, що саме.

Олег кивнув.

– Це точно. Є в Ані щось таке, від чого мені стає не по собі. Щось загадкове… чи радше незбагненне. І не лише в неї однієї, вся її компанія така.

– А хлопці й дівчата, що були на пікніку, не з її компанії?

– Ні, вони мої. Усі, крім Естер. А втім, тепер вона теж у моїй команді – її призначили до мене. Як і тебе, до речі. Ти ж не проти?

– Звісно, ні. Я ж сказала, що в тебе гарні друзі.

– А як тобі Паша?

Я всміхнулася.

– Знаєш, трохи кумедно чути, що ви його так називаєте. По телеку він „його царська високість, великий князь“, а для вас – просто Паша. Але він справді виявився простим і милим хлопцем. Мені він сподобався.

– Ви йому теж сподобалися, – сказав Олег. Потім багатозначно додав: – Особливо Естер.

– Правда? – Я зобразила здивування. – Чому ти так вирішив?

– Я зрозумів це з виразу його обличчя, коли він на неї дивився. Ми з Пашею знайомі давно, я знаю його як облупленого. Він дуже влюбливий і особливо ласий на руденьких. А Естер така красуня, що він ніяк не міг перед нею встояти.

– Еге ж, – з мимовільною заздрістю промовила я. – З її фіґурою і личком перед нею ніхто не встоїть. Здається, навіть Аня… – Я осіклася, запізніло прикусивши язика.

Олег захоплено глянув на мене.

– А ти спостережлива, Рейчел! Аня в нас така. Зазвичай вона водить шури-мури з Сашком Кисельовим, але й дівчатами не гребує. А надто з такими гарненькими, як Естер.

– Тобі вона теж подобається?

– Естер? Звичайно, подобається. Вона всім подобається. Але ти поза всякою конкуренцією. Ти…

– Будь ласка, не треба про мене, – попросила я.

– Гаразд, не буду, – зітхнувши, погодився він.

– Повернімось краще до Павла, – квапливо вела я далі. – Ти впевнений, що він не просто рветься до влади, а справді прагне змін?

– Я переконаний у цьому. За Пашу можу ручатися головою. Але Вейдер, Аня і їхні товариші… вони мене трохи лякають.

– Чим саме?

– Своїми авторитарними замашками. Боюсь, їм не потрібні зміни. У сенсі – докорінні перетворення. Схоже, вони цілком задовольняться положенням сірих кардиналів, таємної влади за троном… Хоча, може, я й помиляюся. Можливо, вони практичніші, ніж я, і краще розбираються в людській психолоґії. Це вони відрадили Пашу від його ідеї одразу після сходження на престол проголосити конституцію і призначити вибори до Державної думи. Я не знаю. Мені завжди це здавалося абсолютно природним, але Вейдер заявив, що у такому разі при владі залишаться ті самі люди, що й зараз. Він вважає, що наш народ ще не готовий до демократії, що його слід поступово до неї привчати. А ти що думаєш, Рейчел?

– Важко сказати. Я ще погано орієнтуюсь у вашому суспільстві, щоб судити про такі речі. Але думаю, що людям все ж треба дати право вибору – яку владу вони собі хочуть. На моїй батьківщині є приказка: „Кожен народ має такий уряд, на який він заслуговує.“

Олег замислився.

– Мабуть, ти маєш рацію. Це звучить трохи жорстоко, проте справедливо. Якщо народ сам обере собі поганий уряд, то йому ні на кого буде нарікати, крім самого себе. – Він зо хвилю помовчав. – Хоча ні. Як свідчить історія, народ майже ніколи на себе не нарікає. Він завжди знаходить винних у своїх бідах – або зовнішніх ворогів, або внутрішніх. Я переглянув багато хронік з минулого різних планет, але жодного разу не бачив, щоб на акціях протесту люди тримали транспаранти на зразок „Ганьба нам! Ми самі обрали таку владу.“

Я пильно подивилася на нього.

– А ти, виявляється, цинік. Не думала.

Олег тихо зітхнув.

– Я не цинік. Просто іноді стаю песимістом. Мабуть, позначається вплив Вейдера й Ані.

Він схилився над консоллю керування й підкориґував курс таким чином, щоб флаєр піднявся на максимально дозволену правилами повітряного руху висоту. Потім клацнув вимикачем, і світло в кабіні згасло. Залишилися тільки тьмяні вогники на панелі та сяючі в нічному небі зорі.

Я чекала, що Олег полізе до мене цілуватися, і вже наготувалася дати йому відсіч. Але ні – він не став нічого робити, просто відкинувся на спинку крісла й спрямував погляд угору, крізь прозору стелю флаєра.

– Рейчел, – запитав тихо, – що ти відчуваєш, коли дивишся на зорі?

– Ну… мабуть, захоплення, благоговіння, – відповіла я.

– А мені стає сумно. Я думаю про далекі вільні світи, де живуть люди, яким відкрита дорога в космос, і мені… мені хочеться плакати. Від заздрості, досади, власного безсилля. Чим я гірший від інших? Чому я не можу літати до зірок?… – Олег різко повернувся до мене. – Це несправедливо, розумієш! Я не хочу прожити цілісіньке життя прикутим до планети. Не хочу!.. Не хочу…

У напівтемряві його обличчя видалося мені таким близьким, таким рідним, таким схожим на…

Ні, це лише ілюзія, гра світла й тіні! Цього бути не може, але…

Я сама не помітила, як присунулася до Олега впритул і поклала руки йому на плечі.

– Не сумуй, любий, все буде гаразд. Я певна, ти ще полетиш у космос, обов’язково. Ми разом полетимо. Вір мені – я знаю, що кажу. Я подарую тобі зорі, дай тільки час. – А вже подумки додала: „Мені це не вперше.“

Олег поцілував мене. Я не опиралась, а лише міцніше притислася до нього. Усю дорогу додому ми просиділи обійнявшись, цілуючи один одного й промовляючи ласкаві слова. Таблетки, які я все ж прихопила із собою, не знадобилися. Нам і так було добре.