Текст книги "Зруйновані зорі"

Автор книги: Олег Авраменко

Соавторы: Валентин Авраменко
сообщить о нарушении

Текущая страница: 18 (всего у книги 23 страниц)

30

З каналом, який я вибрала для втечі, нам не надто пощастило. Він вів у пустельний, невивчений реґіон на зовнішньому вигині Рукава Стрільця. Тут не було жодної зорі, що відповідала критерієві Лопеса – Слуцького, отже, не було придатних до життя планет, також тут не знайшлося жодних цікавих для астрофізики аномалій, тому протягом усієї історії освоєння Ґалактики цю ділянку оминали своєю увагою як наукові експедиції, так і пошукові ґрупи.

Згідно з картами, що були в пам’яті бортового комп’ютера, найближчий досліджений канал другого роду знаходився за тисячу з гаком парсеків, і найкоротший шлях до нього пролягав через дев’яносто три системи. Навіть якщо ми з Олегом керуватимемо кораблем у дві зміни, по дванадцять годин на добу, то все одно раніше ніж за дев’ять днів до каналу не дістанемося.

Але й на цьому все не закінчувалося. Той канал вів у середину Рукава Лебедя і виходив за вісімдесят парсеків від іншого дослідженого каналу, через який можна було потрапити в Кластер Дачжао, а вже звідти – до основи Шпори Оріона, найвивченішого з усіх реґіонів Ґалактики. Там був досить багатий вибір подальших маршрутів, але в будь-якому разі нам довелося б витратити на політ до Терри-Ґаллії не менше двох тижнів об’єктивного часу.

Якби ми мали у своєму розпорядженні звичайний корабель, у нас не залишалося б іншого вибору, як скористатися цим шляхом. Проте крейсер „Нахімов“ було оснащено вдосконаленим детектором каналів, і це дозволяло нам набагато швидше дістатися до мети – Терри-Ґаллії.

Після виходу з затяжного стрибка ми, маневруючи виключно на ґравітаційному рушії, який не залишав за кораблем іонного сліду, здійснили кілька хаотичних стрибків до сусідніх зірок, щоб остаточно убезпечити себе від можливого переслідування. Біля безіменного блакитного гіганта з десятком планет, позбавлених найменших ознак життя, ми припинили втечу й запустили проґраму сканування дром-зони.

Детектор „Нахімова“ сканував канали досить швидко – майже півтори сотні на секунду, але з урахуванням загальної кількості каналів другого роду виходило, що для дослідження всієї дром-зони знадобиться аж двадцять чотири роки. Ще на самому початку стрибка вирахувавши цю цифру, я засмутилася й вирішила, що з нашого задуму нічого не вийде. Проте Валько швидко мене заспокоїв:

– Поворуши своїми звивинами, Рашель. Ти розумна дівчина, але тобі явно бракує системності мислення. Ти піддалася магії великих чисел, вони приголомшили тебе, і ти втратила здатність до елементарного аналізу. Нам же не потрібні координати всіх каналів, правда? Нам навіть не потрібен якийсь конкретний канал. Усе, що ми шукаємо, це бодай один канал, що виходить неподалік Дельти Октанта. Скажімо, у радіусі двохсот парсеків. Годиться? Тоді порахуємо, що з цього приводу каже статистика. А каже вона наступне: у середньому одна з мільйона дев’ятисот двадцяти тисяч взятих навмання зірок має знаходитися в позначеному нами районі. Ну а скільки часу знадобиться детектору, щоб просканувати ці два мільйони каналів? Якісь там три години сорок хвилин. Дрібниці, погодься. А якщо взяти всі зорі Сектору Один, то взагалі жодних проблем – детектор знаходитиме канали в середньому через кожні півтори хвилини.

І справді, вже на другій хвилині сканування серед кошмарних каталожних найменувань з’явилося щось прийнятне – 513-та Стрільця, відома також як Зоря Корраді. Цей нічим не примітний жовтий карлик був у семистах парсеках від Дельти Октанта й приблизно на такій же відстані від Сонця.

– Оце вже щось, – сказав Валько. – Не супер, звичайно, але все ще попереду. Бачиш, якими оманливими бувають великі числа, Рашель?

– Так, тепер бачу, – погодилася я.

За півгодини назбиралося вже два десятки каналів, що вели в Сектор Один – район Ґалактики в радіусі тисячі парсеків навколо Сонця. Я вже остаточно заспокоїлася. Маючи в своєму розпорядженні прямий шлях до цього сектору, ми могли почуватися як удома.

– Гаразд, – підсумувала я, ледве стримуючи позіхання. – Нехай детектор працює, а я піду відпочину. Олеже, ти лишаєшся за головного. Коли з’явиться канал, що виходить ближче ніж за двісті парсеків від Терри-Ґаллії, розбудиш мене.

– Слухаюся, мем! – чітко, по-війському козирнув він.

Я почвалала у свою каюту, лягла в ліжко й солодко проспала аж вісім годин.

Увесь цей час мене ніхто не турбував, а прокинувшись, я побачила на екрані терміналу повідомлення від Олега:

„Вибач, що не розбудив. Але так було треба – ти сама зрозумієш. А на борту все гаразд. Цілую тебе, зіронько.“

Через цю „зіроньку“ я не змогла по-справжньому розсердитися на нього. Мене ще ніхто так не називав. Для батька я була сонечком, а для Олега стала зіронькою. Це було приємно, мені подобалося бути його зорею…

Тут мій погляд упав на спеціальне цифрове табло, розташоване над дверима каюти. Такі прилади були майже у всіх приміщеннях корабля – вони вели відлік часу кожного гіперпереходу. Зараз табло було ввімкнене, і цифри на ньому свідчили, що вже четверту годину ми перебуваємо в затяжному стрибку. А я, командир корабля, навіть не підозрювала про це!

Квапливо натягнувши штани і взувшись, я вибігла з каюти й кинулася до штурманської рубки, застібаючи на ходу сорочку. Що за неподобство?! Валько з Олегом геть знахабніли, вже зовсім перестали зважати на мене…

У рубці я застала одного лише Олега. Він сидів у капітанському кріслі, проглядаючи щось на тактичному дисплеї, а перед ним, за передньою оглядовою стіною, вигравав барвами гіперпростір.

– Ну і що це значить? – суворо почала я, коли Олег, з винуватим виглядом обернувся до мене. – Бунт на кораблі?

Тихо й коротко, ніби в нерішучості, завила сирена. Бортовий комп’ютер, зачувши магічні слова „бунт на кораблі“, прийшов у стан боєготовності, щоб захистити мене від будь-який зазіхань потенційних бунтівників.

– Чому ж бунт? – несміливо заперечив Олег. – Ти ж передала мені командування без жодних обмежень.

– Ага, – кивнула я, поступово заспокоюючись. Ситуація пояснювалася: це був не бунт, а звичайнісіньке хлоп’яцтво. – І ти скористався цим, щоб самостійно здійснити перехід. Валько, мабуть, теж спить?

– Пішов години чотири тому.

– Ну а ти не зміг утриматися від спокуси, – підсумувала я. – Хлопчисько неслухняний… Що, знайшовся гарний канал?

– Не просто гарний, а майже ідеальний. Ґамма Апуса, сорок парсеків від твоєї рідної Дельти Октанта. Майже поруч.

– Так, справді, – погодилася я. – Буквально шапкою докинути.

Я сіла в капітанське крісло, яке звільнив для мене Олег, і кинула погляд на покази приладів. Резонансний ґенератор працював на максимумі своєї номінальної потужності, що ґарантувало дуже швидке проходження каналу за об’єктивним ґалактичним часом. Украй неекономно, але з нашими запасами дейтерію ми могли собі це дозволити.

– Ви довго сканували дром-зону?

– Чотири години дванадцять хвилин. Коли з’явилася Ґамма Апуса, ми з Вальком вирішили, що кращого варіанта вже не дочекаємося.

– А ще було щось цікаве?

– Сто шістдесят сім зірок з Сектору Один. У цілковитій відповідності до статистики. Також десяток каналів, що виходять недалеко від систем чужинців. А ще… Як тобі подобається таке: зоря з власною назвою, але відсутня в Універсальному Каталозі?

– Маячня! Незареєстрованих зірок, звичайно, вистачає – це і блукаючі оддалік Ґалактичної Спіралі, і розташовані в безпосередній близькості від Ядра. Але якщо зоря не вказана в Каталозі, то звідки в неї може взятися власна назва?

– Саме це нас і спантеличило. Майже відразу після того, як ти пішла, Валько розпорядився, щоб комп’ютер заносив в окремий список зорі без каталожних номерів. Сказав, чи то жартома, чи всерйоз, що подамо заявку на їх відкриття. Таких зірок набралося близько двох сотень – одні координати і більше нічого. Але серед них була одна, у якої є ім’я – Хейна. Це блукаюча зоря на відстані ста тринадцяти кілопарсеків від центру Ґалактики. Нахил – мінус сімдесят два з хвостиком градуси, азимут – двісті двадцять шість, також з хвостиком. Шляхом звичайних астрономічних спостережень знайти її неможливо.

– Гм… Якась інформація про цю зорю є? Треба зробити запит комп’ютерові.

– Ми вже зробили й отримали відповідь, що жодних додаткових даних немає. Лише ім’я й координати. Але Валько не повірив, підключився до комп’ютера і знайшов у його пам’яті посилання на файл із назвою „Хейна“. Проте сам файл був видалений, а всі його сліди ретельно витерті. Уявляєш: корабель пхом напханий надсекретним устаткуванням, а його господарі переймаються тим, як би хтось не пронюхав про якусь блукаючу в міжґалактичному просторі зорю. Ти здогадуєшся, що це означає?

– Здається, здогадуюся, – поволі мовила я. – Можливо, там знаходиться їхня база. І… Так! Можливо, вони відправили туди батька з Анн-Марі.

– Цілком можливо.

Я на хвилину задумалася.

– Мабуть, сама згадка про Хейну була залишена випадково, з неуважності.

– Валько теж так думає. Я з ним згоден.

– А знаєш, яка ймовірність…

– Знаю. Одна тисячна відсотка. Валько торкнувся й цього питання. Ми могли сканувати дром-зону протягом років, а до Хейни черга так і не дійшла б. Але вона трапилася нам серед перших півтора мільйона зірок. Дурням, дітям і п’яницям щастить. Ми, певна річ, не п’яниці, зате дуру в наших головах вистачає, а частково ми ще діти. Нам просто пощастило.

Я знову помовчала, збираючись з думками.

– Найімовірніше, дром-зона Хейни заблокована.

– Можливо, – не став заперечувати Олег.

– А може, й ні. Адже в цієї системи відсутні близькі сусіди, до неї не можна дістатися по каналах першого роду, тож її мешканці мають почуватися безпечно.

– Також правильно.

– Але скоро вони похопляться, – міркувала я. – Рано чи пізно їм спаде на думку, що в пам’яті захопленого нами корабля могла залишитися згадка про їхню секретну базу. Тоді вони точно закупорять усі канали, і до них уже ніяк не доберешся. Згоден?

– Так, – кивнув Олег.

– Ми долетимо до Ґамми Апуса. Об’єктивно це займе небагато часу. При такій потужності ґенератора – години чотири, не більше. Потім п’ять або шість стрибків до однієї з сусідніх з Дельтою зірок. Там завжди є наші патрулі. Вони доправлять нас у локальний простір Терри-Ґаллії. Ми зустрінемося з Дюбарі й усе йому розповімо. Він збере екстрену нараду. Швидко збере, проте це займе певний час. А враховуючи важливість питання, можливо, знадобляться консультації з керівниками урядів. Врешті-решт вони направлять до Хейни ескадру. Або навіть цілий експедиційний корпус. Але буде вже пізно.

– Думаєш, нам слід було летіти просто туди?

– Мабуть. Не знаю. Але мені здається, що ми мали більше шансів бодай про щось довідатися. А там, чого доброго, завдяки раптовій появі нам вдалося б звільнити батька з Анн-Марі. У гіршому ж випадку нас просто зрикошетило б від закритого каналу. Ми втратили б… Скільки часу зайняв би політ до Хейни, ти не рахував?

– Приблизно вісімнадцять з половиною годин на максимальній потужності.

– Ну, втратили б півтори доби. Це вже нічого не вирішує.

Примружившись, Олег пильно подивився на мене.

– Хочеш сказати, що, якби я вчасно розбудив тебе, ти б обрала Хейну?

Подумавши трохи, я заперечно похитала головою.

– Ні. Я полетіла б до Терри-Ґаллії. Мій обов’язок як військового – не кидатися стрімголов у авантюру, а негайно зв’язатися з командуванням і повідомити про все. Заволодівши такою цінною інформацією, я не маю права ризикувати ні собою, ні вами, ні кораблем.

– Отже, я вчинив правильно, – підсумував Олег.

– Так, – із зітханням погодилася я. – Правильно.

– Правильно, що не розбудив тебе, – уточнив він. – Бо інакше ти заборонила б летіти до Хейни.

Від несподіванки я мало не підскочила в кріслі й здивовано втупилася в нього.

– Що?!

– Ото! – незворушно відповів Олег. – Протри свої заспані очі, мій любий командире, й подивися на наш курс.

Нарешті я звернула увагу на тактичний дисплей.

– Отуди к бісу! Та це ж злісне порушення… – Я осіклася.

– Ну? – запитав він мене. – Порушення чого? На відміну від тебе й Валька, я не військовослужбовець. І взагалі неповнолітній. Що з мене взяти?

– Це точно… А Валько знав про твій задум?

– Я запропонував йому свій план, але він сказав, щоб я навіть не думав про це. Потім перевірив стан ходової частини й пішов спати.

– Просто пішов?

– Так.

– Після того, як ти запропонував летіти до Хейни?

– Так.

Я уявила собі цю сцену. „Навіть не думай про це,“ – каже Валько. І зразу за цим: – „Так, що там у нас з двигунами і ґенератором?… Схоже, повний порядок. Тоді гаразд, я пішов спати…“

– Ну, хлопці, ви даєте! – скрушно мовила я. – Один нахабно узурпує командування кораблем, а інший відверто закриває на це очі… І що накажеш з тобою робити, Олеже? Навіть не знаю – чи то відлупцювати тебе, чи то розцілувати.

У відповідь він блиснув усмішкою.

– Можна і те й інше, кохана. Тільки по черзі – спершу побої, а вже потім поцілунки.

Махнувши рукою на всі чортові правила, я зіскочила з капітанського крісла й усілася на коліна до Олега. Через пульти це було не дуже зручно, зате з біса приємно.

Ніжно поцілувавши його в губи, я сказала:

– З побоями, мабуть, зачекаємо. А щодо іншого… Знаєш, коли Валько прокинеться, ми передамо йому вахту, а самі підемо до мене. Серед Аниних ганчірок я знайшла кльову нічну сорочку. Дуже-дуже тонку й зовсім-зовсім прозору. Думаю, вона тобі сподобається.

Олег міцно стиснув мене у своїх обіймах.

– А я думаю, мені більше сподобається те, що буде видно крізь цю сорочку.

Стефан: У полоні

31

Нас з Анн-Марі розмістили в комфортабельній каюті, що складалася з двох житлових кімнат – спальні та кабінету. Принаймні ми вважали, що це каюта космічного корабля, бо були наявні всі її характерні ознаки. Хоча, звісно, ми могли перебувати і в якомусь підземному комплексі. Але найвірогіднішим уявлявся саме варіант з кораблем.

Бути в’язнем до дідька неприємно, особливо, якщо не знаєш, хто твої тюремники. Від моменту нашого полонення ми не просунулися ні на крок у вирішенні цього питання й лише мучилися всілякими припущеннями.

Добре хоч за Рашель переживати не довелося. Ще на самому початку, коли ми з Анн-Марі щойно прокинулися після дії паралізатора й лишень почали обговорювати, що з нами трапилося, до каюти ввірвалася Аня Корейко, вимахуючи в повітрі пістолетом. Її бліде обличчя, запалені очі й дрібне тремтіння рук свідчили, що вона, як і ми, страждає на постпаралізаційний синдром. Дівчина була боса, в короткому квітчастому халаті, під яким, наскільки я міг розгледіти, була відсутня будь-яка білизна.

– Ваша донька, ця сука… – заледве повертаючи язиком, проказала вона, люто зиркаючи на мене. – Я ще доберуся до неї… Я їй таке влаштую…

Очевидно, Аня прибігла до нас, щоб, з огляду на недосяжність Рашелі, відігратися на мені, але від чергової дози паралізатора мене врятував Борис Компактов. Він з’явився в каюті слідом за Анею, відібрав у неї зброю, ухопив за плечі й буквально потяг її до виходу.

– Та вгамуйся ти! – говорив він. – Ви з Сашком самі лоханулись, нічого винних шукати. І не брикайся, а то й від мене перепаде, якщо тобі замало…

Ми з Анн-Марі навіть не намагалися скористатися ситуацією, щоб напасти на Бориса й Аню. По-перше, перебували не в найкращій фізичній формі, а по-друге, це все одно було марно – охоронна система корабля умить підстрелила б нас із паралізаторів.

А з цього інциденту сам собою напрошувався висновок, що Рашелі пощастило більше за нас і вона зуміла вислизнути, провчивши Аню Корейко і Сашка Кисельова.

– Молодець дівчинка! – сказала Анн-Марі. – Бодай за неї ми можемо бути спокійні. Тепер цим змовникам не вдасться звалити вину за наше зникнення на альвів.

– Цікаво, – уголос міркував я, – чи був при цьому Олег? А якщо був, то на чий бік пристав?

Анн-Марі гмикнула:

– Як на мене, питання риторичне. Ясно, на чий. Ніяка дружба, навіть найвідданіша, не може змагатися з коханням…

Аня з Борисом були першими й останніми нашими відвідувачами. Більше ніхто до нас не заходив, навіть аби принести їжу, тому ми снідали, обідали й вечеряли продуктами з харчового автомата.

Комп’ютерний термінал у каюті було передбачливо деактивовано, проте наші тюремники виявилися досить люб’язними й повністю не відрізали нас від зовнішнього світу, дозволивши стежити за подіями на планеті за передачами державних телеканалів. Увесь наступний день після нашого полонення ці передачі не відзначалися різноманітністю – від самісінького ранку всюди транслювався якийсь балет. Попервах ми, заклопотані власними проблемами, не надали цьому особливого значення й лише ближче до вечора, переконавшись, що всі без винятку канали транслюють одне й те саме, запідозрили якийсь негаразд, але не могли збагнути, що відбувається. Лише о дев’ятій, коли балетна вакханалія закінчилася й вийшли довгождані випуски новин, усе з’ясувалося – таємні сили, що стояли за Вейдером і його командою, перейшли в рішучий наступ.

А вже у вівторок відбулися помпезні жалобні церемонії за загиблим царем, кульмінацією яких стала екуменічна заупокійна служба, відправлена спільно головним муфтієм і патріархом. На всіх цих церемоніях була присутня Естер – і не просто була присутня, а стояла ліворуч від нового царя Новоросії Павла VIII, де за суворими правилами придворного етикету могла стояти лише дружина, мати або наречена.

– Отакої! – сказав я. – Павло справді збирається одружитися з нею.

– Ага, – кивнула Анн-Марі. – І оголосив про свій намір цілком недвозначно.

– Отже, саме тому Естер дозволили залишитися. А я думав, що її разом із рештою відкличуть відразу після нашого зникнення.

– Може, й відкликали, але вона відмовилася.

– Тобто не підкорилася наказу?

– Отож. І чого ти дивуєшся? Кохання не лише сильніше за дружбу, воно сильніше і за обов’язок.

По завершенні жалобних церемоній Павло видав низку указів, які оголосили у вечірніх новинах. Колишній уряд Новоросії був розпущений, половина членів кабінету відправлена на пенсію, а друга половина на чолі з першим міністром – до в’язниці за обвинуваченням у корупції та зловживанні владою. Сформувати новий уряд цар доручив вісімнадцятирічному студентові Ніколайбурзького університету Сергію Іванову. А оберполіцмейстером Новоросії був призначений курсант поліційної школи, ровесник Іванова, такий собі Ігор Федотов; йому відразу було присвоєно звання ґенерала-ад’ютанта.

– Можу закластися на що завгодно, – прокоментував я, – що цей Федотов з Вейдерової компанії.

– Парі не приймаю, – відповіла Анн-Марі. – Бо напевно програю.

– Ти уявляєш, який шок викликали у людей ці призначення!

– Менший, ніж ти думаєш. Новоросійці не звикли оспорювати рішення свого государя. Більшість із них щиро вважають, що цареві видніше. Навіть якщо цей цар – сімнадцятирічний юнак.

До речі, про вік. Серед інших указів якось непомітно промайнула ухвала про зниження порога повноліття з вісімнадцяти до шістнадцяти років. Коментатори не надали їй належної уваги, визнавши її не більш ніж примхою молодого царя, проте ми дивилися на це інакше. Відтепер всі соратники Павла, а не лише найстарші з них, офіційно ставали дорослими й могли обіймати державні посади.

– Дедалі більше переконуюсь, – резюмувала Анн-Марі, – що за ними ніхто не стоїть. Схоже, вони діють самі.

– Так, схоже, – погодився я. – Питання лише в тому, де вони взяли для цього ресурси. Звідки у них кораблі, озброєння, надсекретні технолоґії, включно з надпотужними ЕМІ-випромінювачами, странґлетними запалами та ще цим бісовим транслятором. – Я кинув лютий погляд на свій лівий зап’ясток, де донедавна у мене був годинник із вмонтованим у браслет загадковим пристроєм, що його Вейдер назвав транслятором. Коли я прокинувся, годинник, звісна річ, зник. – Найбільше мене дратує, що ці шмаркачі знають про його призначення, а я – ні. І навіть не маю жодних здогадів…

Близько опівночі Анн-Марі пішла до спальні, а я розстелив ліжко на вузькому дивані в кабінеті, ліг і почав дивитися трансляцію сьогоднішніх жалобних церемоній у запису, призначеному для мешканців західної півкулі Новоросії.

Сон до мене не йшов, проте я не думав про події на планеті, не сушив собі голову, намагаючись передбачити подальші кроки нової влади Новоросії, не віддавався похмурим роздумам про те, як довго триватиме наше ув’язнення. Я згадував своє минуле життя і з сумом констатував, що мені катастрофічно не щастить з жінками. Два важкі шлюби, кілька невдалих романів, а от зараз примудрився закохатися в Анн-Марі, яка відчайдушно хоче, але ніяк не може відповісти мені взаємністю. Мабуть, я належу до того штибу чоловіків, самотніх вовків, які від природи не створені для сімейного життя. І мені просто казково пощастило, що в мене є донька – моя Рашель, моє сонечко ясне…

Приблизно за годину до кабінету ввійшла Анн-Марі, закутана в довгий білий халат.

– Я відчула, що ти не спиш, – сказала вона, сідаючи на край дивана. – Не знаю як, але відчула. Може, підказав той погляд, який ти кинув на мене, коли я виходила. Ти вважаєш мене стервом… Ні, не заперечуй. Ти справді так вважаєш. Ти думаєш, що я могла б пересилити себе, примусити. Зрештою, нічого страшного не сталося б, а потім, дивись, усе б налагодилося. Адже так? Тільки чесно.

– Так, – неохоче визнав я. – Проте я не вважаю тебе стервом.

– Неважливо, яким словом ти це називаєш, суть залишається тією самою. Але зрозумій мене, будь ласка, дуже тебе прошу. До зустрічі з Арчібальдом я була страшенно влюбливою, я закохувалася буквально на кожнім кроці, тому жодного разу в житті не займалася сексом без кохання. У цьому просто не було потреби – завжди поруч був чоловік, якого я щиро кохала… чи вважала, що кохаю. Я й на тебе накинула оком – тоді, на станції, коли допомагала обманути Ахмада Рамана. Але потім зустріла Арчібальда. – Вона сумно зітхнула. – Відтоді все й почалося… Вірніше, скінчилося. Скінчилось моє особисте життя.

– Я кохаю тебе, Анн-Марі, – сказав я безнадійно. – Мого кохання вистачить на нас двох.

– Ні, Стефане, не вистачить. У кожного має бути своє кохання. Ти мені подобаєшся, для більшості жінок цього було б досить, але для мене… – Вона трохи помовчала. – Я казала тобі, що сім років у мене нікого не було. Це не зовсім правда. Майже правда, але з маленьким уточненням: нікого, крім Арчібальда. Два роки тому так сталося, що… Словом, я провела з ним одну божевільну ніч. З ним і його дружиною. Після цього Ріта запропонувала мені бути третьою. Вона сказала, що розуміє мої почуття й згодна ділити зі мною чоловіка… в розумних межах, звичайно.

– О боже! – пробурмотів я.

– Тоді я відкинула її пропозицію. З обуренням відкинула. Але тепер… тепер я передумала. Коли ми виберемося з цієї халепи, я погоджуся. Краще хоч так, ніж узагалі ніяк. Якщо й ти нічого не зміг зі мною зробити, то вже ніхто не зможе… – Анн-Марі підвелася. – На добраніч, Стефане. І не сердься на мене.

Вона швидко вийшла з кабінету, а я, провівши її безпорадним поглядом, знову втупився в телевізор, де по вуха закохані й безмежно щасливі Павло з Естер лицемірно вдавали вселенську скорботу за фальшивим небіжчиком.