Текст книги "Зруйновані зорі"

Автор книги: Олег Авраменко

Соавторы: Валентин Авраменко
сообщить о нарушении

Текущая страница: 15 (всего у книги 23 страниц)

Рашель: Сюрпризи й відкриття

26

Відколи батько й Анн-Марі пішли, ми з Олегом ще годину просиділи на дивані у вітальні, базікаючи про те про се. Хоч убийте, не пам’ятаю, про що саме, верзли всілякі дурниці, перестрибуючи з однієї теми на іншу. Та попри безцільність і пустопорожність нашої балаканини, мені було дуже добре. Так само, як із татом, коли наприкінці дня після вечері ми сиділи поряд, і я, схиливши голову на його плече, розказувала йому про свої справи, а він – про свої.

Щоправда, була й різниця. З батьком я почувалася тепло, спокійно й затишно. З Олегом мені було гаряче, ніби всередині мене палав вогонь. Замість спокою я чомусь хвилювалася, а до відчуття затишку додавалося легке, приємне збудження… Одне слово, я влипла. Причому капітально. Але, якщо міркувати лоґічно, це було неминуче, як схід сонця. Я й так уже дуже спізнилася, більшість моїх одноліток пройшли через це ще кілька років тому, ну а я була надто захоплена підготовкою до майбутньої кар’єри, щоб звертати увагу на хлопців. І ось тепер минуле наздогнало мене, причому в найневдаліший час, коли я виконувала відповідальне завдання і мені було не до любовних переживань…

Нашу бесіду перервала мелодійна трель – хтось дзвонив у вхідні двері. Я наказала домашньому комп’ютеру вивести картинку з ґанку, ввімкнувся вмонтований у стіну екран, і ми побачили двох несподіваних гостей – струнку дівчину з коротким волоссям і хлопця, на голову вищого від неї, у якого, навпаки, довге волосся було стягнуте на потилиці у хвостик.

– Аня, Сашко… – вражено промовив Олег. – Хай їм чорт! Що вони тут роблять?

І справді, перед нашим будинком стояли Аня Корейко й Сашко Кисельов. Обличчя в обох були схвильовані, губи нервово тремтіли. Раз за разом вони обмінювалися швидкими, нетерплячими поглядами.

– Ну ж бо! – почувся з динаміка напружений голос Ані. – Їх що, немає вдома? Паскудно…

І вона знову натисла кнопку дзвінка.

– Щось трапилося, – сказала я, встаючи з дивана. – Боюсь, якісь серйозні проблеми.

– Тоді чому вони не зв’язалися з нами як звичайно? – задумливо мовив Олег, підводячись слідом за мною. – Чи не могли?… Невже щось з Вейдером?

– Зараз з’ясуємо.

Ми пройшли з вітальні в передпокій, і я відчинила вхідні двері.

– Рейчел, Олеже! – полегшено вигукнула Аня. – Добре, що ви тут. Нам треба негайно поговорити.

Вони швидко пройшли досередини. Я зачинила за ними двері, а коли обернулася, то побачила в Ані пістолет, що виник у її руці немов з повітря. Він був спрямований на мене, а її палець уже приготувався натиснути на гашетку.

Проте Аня припустилася помилки. Вона поквапилася, їй слід було спочатку відійти від мене і тільки тоді діставати зброю. А так ми стояли майже впритул, і я, швидше інстинктивно, ніж усвідомлено, кинулась убік і вибила з її рук пістолет.

Наступної миті я різко викинула ногу й ударила Сашка Кисельова в пах. Поки він корчився від нестерпного болю, я ребром долоні врізала Ані під потилицю – точно в потрібне місце і з необхідною силою, щоб вона відключилася. Потім знову обернулася до Сашка, який тимчасово втратив боєздатність, обхопила його шию й натисла на сонну артерію. Один, два, три, чотири, п’ять – усе, він знепритомнів і повалився біля моїх ніг.

Я відступила на крок, підняла пістолет і, переконавшись, що це паралізатор, а не променевик, вистрілила в Аню, яка вже почала приходити до тями. Потім пригостила розрядом Кисельова й перевірила в обох пульс. Він був у нормі – повільний, розмірений, як у людей, що міцно сплять.

Діставши з правої кишені Сашкової куртки його зброю, я випросталась і глянула на Олега, який стояв непорушно, мов статуя, і з роззявленим ротом дивився на мене.

– Йолоп! – спересердя сказала я. – Тебе що, заціпило? Чому не допоміг? Теж мені, чоловік!

– Я… це… – Він розгублено знизав плечима. – Нічого не розумію! Це ж Аня й Сашко, друзі…

– Які хотіли мене підстрелити. – Я коротко вилаялася. Ні, не грубо, а так, як висловилася б звичайна дівчина, потрапивши в халепу. Але фраза була побудована особливим чином, щоб спрацював аварійний передавач у моїй сережці. – До речі, я також твій друг. Твоя подруга. Мені погрожували зброєю. На чиєму ти боці?

– Заради бога, Рейчел! Ну, звісно ж, на твоєму. Просто я… вибач, я розгубився. Я досі нічого не розумію. Ти була як блискавка, а я…

– Гаразд, замнемо. Краще допоможи відтягти їх у вітальню.

Спочатку ми перенесли Сашка Кисельова і вклали його на диван, а потім так само вчинили і з Анею. Поки ми цим займалися, я розмірковувала над останніми Олеговими словами. „Як блискавка,“ – сказав він. А й справді, надто вже швидко я зреаґувала. До непристойності швидко. Певна річ, я вивчала прийоми рукопашного бою, хорошому солдатові без цього ніяк. Але теорія – одне, а зовсім інше – практика. Я діяла автоматично, не роздумуючи, наче досвідчений боєць, і всі мої рухи були точно прораховані. Як це могло бути? Звідки я набралася такого досвіду? Під гіпнозом, коли вивчала мову? Чи коли мені ставили психоблок?… А якщо так, то що ж іще вони вклали мені в голову?

Ні, після останніх подій я не ображалася на командування. Проте з їхнього боку було б чесніше спочатку запитати моєї згоди. Адже саме так мають чинити виховані й цивілізовані люди…

– Рейчел, – жалісливо озвався Олег, коли ми вклали Аню поруч із Кисельовим, – ти можеш пояснити, що відбувається?

Я зам’ялася.

– Не зовсім. Є деякі припущення, але… Зачекай трохи. Дай мені подумати.

– Гаразд, – кивнув Олег. – Думай.

Аж раптом мене охопила тривога. Ще кілька хвилин тому я надіслала сиґнал SOS, але відповіді на нього – легкого пощипування мочки вуха, мовляв чекайте, йдемо на допомогу, – не було. Чи, може, я не звернула на це уваги? Навряд…

Про всяк випадок я виразно повторила кодову фразу. Олег запитливо глянув на мене, проте змовчав.

Ні за хвилину, ні за дві відповіді не отримала. Моя тривога почала переростати в паніку. Я схопила телефон і набрала батьків номер. Після короткої паузи на дисплеї висвітилося: „Абонент недоступний“. Я повторила спробу ще раз, і ще – результат був незмінний. Я подзвонила Анн-Марі – те ж саме.

О боже, боже, боже!..

Паніка перейшла в жах. Я у відчаї заходила туди-сюди по кімнаті. До Олега нарешті дійшло, що я зовсім не збираюся з думками, а швидше роблю щось протилежне. Він рішуче підступив до мене й міцно вхопив за плечі.

– Що з тобою, Рейчел? Ти вся тремтиш. Заспокойся, не панікуй. Ти дзвонила батькові й матері?

– Так. Вони не відповідають. Їхні телефони мовчать. Я не знаю, що… – Тут мене осяяло. – Придумала! Зараз…

Я знову схопила телефон і набрала номер. На моє величезне полегшення, зв’язок був. Незабаром Валько відповів:

– Так?

– Це я. Впізнав?

– Ти?! – здивувався він. – Господи, як ти могла…

– Припини, зараз не до цього. Приїжджай до мене. Негайно.

– До тебе додому? – уточнив Валько.

– Так, просто сюди.

– Гаразд, їду. – З мого голосу він зрозумів, що сталося щось надзвичайне. – Буду хвилин за двадцять.

– Поквапся, будь ласка, – заблагала я.

– Уже помчав.

Скінчивши розмову, я відчула певне полегшення. Невдовзі тут буде Валько, він у всьому розбереться. Обов’язково розбереться. І знайде спосіб зв’язатися з батьком…

– Кому ти дзвонила? – запитав Олег.

– Одному другові. Він нам допоможе.

– Хто він?

– Його звати Валько.

– Це прізвище чи скорочення від „Валентин“?

– Узагалі прізвище, але тут він має ім’я Валентин.

– Тут? Як це розуміти?

Я обійняла Олега й поклала голову йому на плече.

– Зараз поясню, – сказала я, геть-чисто іґноруючи застережне нашіптування психоблоку. – Усе поясню. Передовсім мене звати не Рейчел, а Рашель…

27

Як завжди, Валько був сама розсудливість.

– А ти не здогадалася зателефонувати Ковальову? – запитав він, вислухавши мою плутану розповідь.

– Здогадалася. Але я не знаю його номера.

– Дурепа! А довідкові навіщо існують? – Він підійшов до побутового терміналу й викликав об’єднану базу даних усіх мережевих компаній Новоросії. – Ковальов зараз – наша єдина ниточка. До твого відома, мій аварійний передавач теж мовчить… Упс!

– Що таке?

– Тут вказано лише номер домашнього відеофону. З його дружиною те саме.

– У нас половина населення не реєструє свої персональні телефони, – вставив своє слівце Олег, який досі сидів тихо, як мишка. Моя історія подіяла на нього ще приголомшливіше, ніж інцидент з Анею Корейко й Сашком Кисельовим. А остаточно його вбила звістка, що мені дев’ятнадцять років і я офіцер космічного флоту – Це від побоювання, що розмови можуть підслуховувати. – Він пирхнув: – Яка наївність! Якщо охранці знадобиться, вона вирахує будь-який телефон, зареєстрований чи ні.

– Дуже кепсько… – Валько почухав потилицю. – Було б непогано зв’язатися з його донькою, але в пам’яті відеофону її номера немає. І записи всіх розмов стерті. Вони автоматично видаляються щодня, о третій ночі. Звичайна практика. А пошукати в базі даних… Як звати доньку Ковальова?

– Олена. А її прізвища я не знаю. Навряд чи вона живе під своїм дівочим, на Новоросії для заміжніх жінок це не прийнято.

– Тоді глухий номер, – резюмував Валько. – У Верхньому Новгороді мешкає близько двадцяти мільйонів людей, і серед них багацько Олен Русланівних. Надто розповсюджені імена. – Він відійшов від терміналу. – Я так розумію, що в Естер мають бути резервні канали зв’язку з нашою розвідкою. Спробую викликати допомогу через неї. Але мені потрібен професійний комп’ютер.

– Нагорі, в моїй кімнаті, – сказала я. – Ходімо.

– Ні, ти залишишся тут. Наглядай за полоненими.

– Так, маєш рацію. Тоді піднімайся сходами, другі двері ліворуч. Тільки не здумай порпатися в моїй білизні.

Уже біля дверей Валько посміхнувся

– До тебе повертається почуття гумору. Це гарний знак.

Він був відсутній не більше п’яти хвилин. За цей час ні Олег, ні я не зронили ні слова й уникали зустрічатися поглядами. Ми обидва почувалися ніяково – мені було соромно, що я цілий місяць водила його за носа, хоча й не з власної волі, а він, схоже, тепер побоювався мене.

Нарешті з передпокою долинув швидкий тупіт ніг, і до вітальні увірвався Валько – блідий, як небіжчик, а його очі гарячково виблискували.

– У чому річ? – наполохалася я. – Що сталося? Ти зв’язався з Естер?

– Ні. Зараз це… небажано. Її краще не втягувати. Я дещо знайшов. Таке…

– Ну, що ж?

– Я підключився через твій термінал до комп’ютера твого батька і подивився, чим він займався перед тим, як піти. Тепер я все зрозумів.

Від нетерпіння я схопила його за комір і добряче струсонула.

– То що ти зрозумів?!

– Ці товариші, – Валько вказав на мирно сплячих поряд Аню й Сашка, – ніякі не доморощені підпільники. Твій батько проаналізував досьє усіх п’яти – Корейко, Кисельова, Іванова, Компактова та Ворушинського – і виявив у їхніх біоґрафіях одну загальну рису. Коротше кажучи, вони зовнішні аґенти й прибули на Новоросію десь три роки тому.

Олег вражено ахнув. А я чомусь одразу заспокоїлася. Від цієї новини ситуація не поліпшилася, але в усякому разі прояснилася.

– Вони не п’ятдесятники, – сказала я.

– Певна річ, ні. Вони люди. Інше питання – звідки, кого представляють і що мають на меті.

– Зараз ми це з’ясуємо. Зараз ми все з’ясуємо. Зачекайте хвильку.

Я вибігла з кімнати, швидко піднялася на другий поверх, увійшла до батьківської спальні, а звідти – до ванної. Попорпавшись в аптечці, знайшла упаковку ін’єкційних ампул з написом: „Диметилатропіну гідрохлорид“. Не найкращий препарат, зате вельми ефективний, який геть позбавляє людину волі й здатності чинити опір. Я не помилилася в Анн-Марі – вона виявилась досить передбачливою і про всяк випадок припасла засіб для „розв’язування язика“. Ще я прихопила з аптечки синергін і повернулася до вітальні.

Там Валько з Олеговою допомогою діловито обшукував наших полонених. На журнальному столику біля дивана вже лежали сережки й каблучка Ані, двійко наручних годинників – витончені жіночі й масивні чоловічі, телефони, медальйон із золотим ланцюжком і кілька пластикових карток.

– Якщо вони аґенти, – пояснив мені Валько, не припиняючи обшуку, – то можуть мати штучки на кшталт наших аварійних передавачів… Ага! Оце вже цікаво.

Він видобув із задньої кишені Аниних штанів якийсь невеликий плаский прилад з трьома сенсорними кнопками та крихітним дисплеєм, на якому висвічувало: „Активно: П Л Т“. Тими ж літерами – П, Л і Т, – були марковані й кнопки.

– Так-так, – задумливо мовив Валько. – Що б це означало?

– Що б не означало, краще не чіпай, – порадила я.

– Загалом ти маєш рацію. Проте пристрій активний, і це мені не подобається. Дуже не подобається.

– Мені також, але…

– Послухайте! – несміливо втрутився Олег. – А П і Л не може означати „паралізатори“ і „лазерна зброя“.

Я запитливо глянула на нього.

– У якому сенсі?

Він зніяковів.

– Ну… У Вейдера є своя секретна віртуальність. Навіть кілька віртуальностей. В одній із них гравці мають захопити військову базу чужинців. І в кожного є ґенератор спеціального захисного поля – в радіусі тридцяти метрів навколо нього ворожі паралізатори і променевики не діють. А наша зброя, звичайно, в повному порядку.

Валько пирхнув.

– Ха! Можна не сумніватися, що з такою перевагою ви щоразу задаєте волохатикам жару. У нас теж не бракує ігор, де хороші хлопці володіють всілякою суперзброєю, за допомогою якої мочать чужинців штабелями. Такі ігри шкідливі, вони розслабляють людину, на підсвідомому рівні вселяють їй помилкове відчуття невразливості. Тому всім нашим військовослужбовцям суворо заборонено брати в них участь. Що ж стосується зброї масового знищення, то тут ми на дві голови вищі за всі Чужі раси. Проте старі добрі паралізатори й усілякі променевики як у нас, так і у чужинців абсолютно однакові, в їхній конструкції ніщо принципово не мінялося вже років п’ятсот, вони надійні й безвідмовні.

На підтвердження своїх слів він дістав з кишені паралізатор, замаскований під звичайний ліхтарик, спрямував його в стіну й натиснув на спуск.

Нічого не сталося. Спантеличено гмикнувши, Валько повторив спробу. Результат був той самий.

Тим часом Олег узяв пістолет Сашка Кисельова й вистрілив у стіну. Пролунав характерний тріск розряду, блиснув синьо-білий спалах.

– Ось бачиш, працює.

Валько притис палець до сенсорної кнопки П приладу. Текст на дисплеї змінився: „Активно: Л Т“. Після цього випробував свій паралізатор – він працював справно.

– Отакої!..

Знову активувавши П, він переконався, що його зброя знову заклинила.

– Круто! Нічого сказати… А Л, означає, „лазерна зброя“? Тоді й справді можна мочити чужинців, як мух. Треба лише уникати пострілів здалеку… – Він повернувся до Олега. – А що таке Т?

Той знизав плечима:

– Не знаю. У тій грі ми мали захист лише проти паралізаторів і променевиків.

Валько задумливо почухав ніс.

– Гм-м. Танки? Торпеди? Термоядерна зброя?… Ні, безглуздо.

– Тесаки, томагавки, – злорадно припустив Олег.

– Припини! Зараз не час для жартів.

– Саме так, – втрутилася я. – Не час. Ні для жартів, ні для експериментів. Насамперед мусимо з’ясувати, що трапилося з батьком і Анн-Марі.

– Так, справді, – погодився Валько. Він по черзі натиснув усі три кнопки – П, Л і Т. Дисплей висвітив: „Неактивно“. – От так краще. Ну, і кого допитуватимемо – Корейко чи Кисельова?

– Краще Аню, – запропонував Олег. – З них двох вона явно вища за ранґом. До того ж Сашко мені більше подобається.

– Гаразд, – кивнула я і вказала на конфісковані у полонених дрібнички. – Але спершу треба прибрати їх подалі… Ні, стривайте. Цього мало. Жучки можуть бути і в одязі.

– Ти що, пропонуєш роздягти її? – збентежено запитав Олег.

– Так, повністю. І не червоній, як невинна панночка. Можна подумати, ти ніколи не бачив голих дівчат… Ну, гаразд. Збігай до моєї кімнати, принеси халат. Зглянемося над твоєю сором’язливістю.

Поки Олег повернувся, я зняла з Ані весь одяг, включно з білизною. Прикривши наготу дівчини коротким халатиком, попросила винести всі речі в передпокій, а після деяких роздумів звеліла хлопцям відтягти туди й непритомного Сашка Кисельова. Хтозна, може, сховані в його одязі жучки спрацюють і від Аниного голосу.

Щільно зачинивши двері вітальні, ми зручно всадовили Аню на диван. Валько й Олег всілися справа й зліва, притримуючи її за руки.

– Ноги теж тримаєте, – розпорядилась я. – Нижче колін, щоб вона не брикалася, коли прокинеться.

– Сподіваюся, ти знаєш, що робиш, – сказав Валько. – Особисто я зовсім не розуміюся на „наркотиках правди“.

– Зате я трохи розуміюся, – відповіла я, дістаючи з упаковки ампули. – Не досконало, але цілком достатньо, щоб не зашкодити її здоров’ю.

Схиливши Анину голову набік, я зробила їй у шию ін’єкцію синергіну, щоб нейтралізувати дію паралізатора. Зачекавши, поки вона почне приходити до тями, вколола їй диметилатропін.

За півхвилини Аня підвела голову, розплющила очі й вп’ялася в мене тьмяним поглядом. Зіниці її очей були розширені, дихання глибоке, прискорене – усе це явно свідчило, що наркотик подіяв.

Вона різко сіпнулася, проте Валько з Олегом надійно тримали її. Аня тихенько заскімлила, з кутика її рота потекла слина.

– Мовчати! – владним тоном наказала я. – Сидіти сумирно. Відповідати на мої запитання. Ти зрозуміла?

– Так.

– Хто ти? Звідки? Розкажи про себе.

– Корейко Анна. Народилася в місті Артемівську, Петропавловський повіт, Христовоздвиженська ґубернія, двадцять шостого серпня три тисячі п’ятсот…

– Ні! – перервала її. – Казати правду. І лише правду. Назви своє справжнє ім’я.

– Я… не можу сказати.

– Ти мусиш. Відповідай!

Вона мляво хитнула головою.

– Мені не можна.

– Чому?

– Заборонено.

– Ким?

– Мною.

– Я знімаю заборону, – сказала я. – Дозволяю відповідати.

– Ти не можеш дозволити. Мені не можна про це говорити.

– Чорт! – озвався Валько. – Вона що, зомбі?

– Ти психокодована? – запитала я.

– Так, – була коротка відповідь.

Овва! Ніколи б не подумала. Аня не справляла враження людини безініціативної, з притупленою інтуїцією, позбавленої кмітливості та творчої уяви. Якраз навпаки…

– Психокодування пригнічує твої розумові здібності?

– Ні.

– Чому?

– Воно спрацьовує лише тоді, коли потрібно.

– А саме?

– Не можу сказати.

Валько впівголоса прокоментував:

– Якийсь новий спосіб кодування. Не всеосяжний, а тонкий, ситуативний. За звичайних обставин він не активний, а починає діяти лише за певних умов. Наприклад, після прийому наркотиків, при сильному алкогольному сп’янінні або тривалому больовому впливові.

– Схоже на те, – погодилася я. – І схоже, що він не такий ефективний, як глибинне психокодування. На деякі питання вона все ж відповідає. Отже, ми можемо дещо з’ясувати.

Аня знову почала сіпатися. Я прикрикнула на неї:

– Сиди сумирно! Підкоряйся мені! Відповідай: що з моїм батьком і Анн-Марі?

– Не можу сказати.

– Проте ти знаєш, що з ними сталося?

– Так.

– Вони… – мій голос зірвався від хвилювання. – Вони живі?

– Так.

– Вони захоплені в полон?

– Не можу сказати.

– Їх полонили твої товариші?

– Не можу сказати.

– Їхньому життю загрожує небезпека?

Мовчання. В Аниних очах промайнуло щось схоже на розгубленість. Очевидно, питання прозвучало дуже розпливчато. Я спробувала уточнити:

– Чи є можливість, що вони загинуть?

– Кожен може померти. Всі ми ходимо під Богом.

– Ач ти, філософ драний! – вилаялась я. – Їх можуть убити твої товариші?

Катеґоричне:

– Ні.

– Що ви збираєтеся з ними робити?

Знову мовчання. Я конкретизувала:

– Ви маєте намір відпустити їх на свободу?

– Так.

– Коли?

– Не можу сказати.

– Їх полон продовжиться довго?

– Залежить від обставин.

– Від яких?

– Не можу сказати.

Тут я не витримала й схопила Аню за горло.

– Тепер слухай мене уважно, сучко. Ти маєш якесь тонке, ситуативне психокодування. Отже, в тебе залишилося почуття самозбереження. Зараз ти мені скажеш, де ви тримаєте батька. Якщо не можеш сказати прямо, то натякни. Інакше, присягаюся, я задушу тебе. Ти зрозуміла?

– Так.

Я міцніше стисла її горлянку.

– Кажи! Наказую тобі!

– Рожеві слоники… – прохрипіла вона. – Зелені кролики…

Думка про те, що Аня почала марити, не встигла сформуватися в моїй голові. Наступної миті перед моїми очима потемніло, підлога під ногами розверзалась, і я полетіла в безодню. Гучно щось ляснуло, і мені задзвеніло у вухах…

Я висіла в пустці, не відчуваючи свого тіла… Хоча ні, тіло я відчувала ,але не відчувала його ваги. У вухах продовжувало настирливо дзвеніти. Моя рука торкнулася до чогось м’якого, теплого… Нарешті я здогадалася розплющити очі й побачила перед собою Аню. Судячи з виразу її обличчя, вона перебувала в наркотичній дрімоті. Поруч із нею зависли Валько й Олег.

Саме зависли. Всі ми висіли в невагомості, а навкруги нас оберталася невелика кімната без жодних меблів, без вікон і дверей, з голими стінами та стелею, що випромінювала рівне біле світло. Тобто це ми оберталися посеред кімнати, але, як встановив ще у давні часи Ейнштейн, будь-який рух у природі відносний.

Також разом із нами пливли в невагомості кілька дивних предметів. Один із них, найбільший, дуже скидався на шматок дивана з вітальні Ковальова. Того самого дивана, на якому ще недавно сиділи Валько, Олег і Аня. Інші предмети, трохи менші, були клаптями килимового покриття і, мабуть, шматками будівельного металопластику.

Наші з Вальком погляди зустрілися. Він щось сказав, проте через дзвін у вухах я нічого не розібрала. Олег незграбно задриґав руками й ногами, мало не вціливши ліктем мені в обличчя. Я вхопила його за плечі, притягала до себе й прокричала на вухо:

– Припини брикатися!

Він розчув і послухався. Блідість його обличчя свідчила про те, що від невагомості його трохи нудить. А може, й не трохи.

Виникла слабка сила тяжіння. Ми поволі опустилися на підлогу, припинивши обертання. Ґравітація поступово зростала. Я сіла і, судомно глитнувши кілька разів, домоглася того, що дзвін у вухах зазвучав тихіше. А Валько вдався до більш дієвого засобу – всунув пальці у вуха й енерґійно подлубався в них.

– Хай йому біс! – вигукнув він. – Це ж телепортація!

– Ти так думаєш? – запитала я.

– А що ще думати? Я точно не втрачав свідомості. Навіть очей не заплющував. На секунду промайнула темрява – і ми опинилися тут. А телепортація, за визначенням, є миттєве переміщення матеріальних об’єктів у просторі.

– Я теж не втрачав свідомості, – промовив Олег, насилу підіймаючись з підлоги. – Мені стало зле… мені й зараз недобре, але я не відключався.

– А весь цей непотріб, – Валько вказав на шматок дивана й інші предмети навкруги нас, – ми прихопили з собою при телепортації.

Я підвелася й обійшла кімнату по периметру в пошуках виходу. Ані натяку на двері. Швидше за все, відсувалася ціла стіна, але, на жаль, ніяких кнопок для цього я не знайшла.

Я присіла навпочіпки над Анею Корейко, дала їй кілька легеньких ляпасів, щоб вивести її з дрімоти, а потім допомогла сісти на те, що залишилося від дивана.

– Де ми знаходимося?

– Не можу сказати.

– Як ми сюди потрапили?

– Не можу сказати.

Тут Валько зупинив мене:

– Стривай, так ти нічого не доб’єшся. Дай я спробую. – І він звернувся до Ані: – Говорити мені лише правду, ясно?

– Так.

– Нас хтось приніс сюди уві сні?

– Ні.

– Ми приїхали на метро?

– Ні.

– Ми здійснили гіперперехід?

– Ні.

– Ми телепортувалися?

– Не можу сказати.

Ха, супер! У контексті попередніх питань, її останнє не „можу сказати“ прозвучало як однозначне „так“.

Валько дістав з кишені штанів злощасний прилад з кнопками П, Л і Т.

– Ми телепортувалися за допомогою цього пристрою?

– Ні.

– А для чого він призначений?

– Не можу сказати.

– І все-таки, він якось пов’язаний з телепортацією?

– Не можу сказати.

– До дідька! – вилаялася я. – Як ти міг, Валько? Я ж цілком зрозуміло наказала тобі віднести все в передпокій.

– Вибач, Рашель. – Він покаянно опустив голову. – Я з неуважності сунув його до кишені. І забув.

– Брешеш! Ти нічого не робиш з неуважності. І ні про що не забуваєш. А зараз з твоєї вини ми втрапили в цю пастку.

– Аня сказала, що прилад тут ні до чого.

– Але не заперечувала зв’язок між ним і телепортацією. Фактично вона підтвердила його.

– Не поспішай з висновками. Зараз ми все з’ясуємо… Аню, кнопка Т блокує роботу паралізаторів?

– Ні.

– Блокує роботу лазерної зброї?

– Ні.

– Запобігає можливості телепортації?

– Не можу сказати.

Валько глянув на мене.

– Ось тобі й увесь зв’язок. Цей прилад призначений, щоб завадити тобі скористатися зброєю або телепортером.

– Але я не маю телепортера.

– А вони думали інакше. В усякому разі, припускали таку можливість. Тому разом із П і Л було активне Т.

– А ти деактивував його!

– Тут я винен, – не заперечував Валько. – Та хіба я міг це передбачити? Адже ми зняли з неї все, що можна… Гм-м. Саме так: усе, що можна. – Він знову перевів погляд на Аню. – Як ти здійснила телепортацію?

– Не можу сказати.

– Це біолоґічна властивість твого орґанізму?

– Ні.

– Телепортація здійснюється за допомогою спеціального пристрою?

– Не можу сказати.

– Він знаходиться у твоєму мозку?

– Ні.

Знадобилося ще чимало запитань, поки ми нарешті з’ясували, що пристрій вмонтовано в її ліву гомілкову кістку, а спрацював він від згадки про рожевих слоників і зелених кроликів.

Валько резюмував:

– Отже, ти винна не менше за мене, Рашель. Ти зажадала від Ані натяку, де твій батько з Анн-Марі. От вона й натякнула. Невдовзі ми зустрінемося з ними, але, на жаль, у полоні.

– Між іншим, за нами щось ніхто не поспішає, – озвався Олег, який, прислухаючись до нашої розмови, тим часом ретельно обстежував стіни. – Схоже, наша поява минула непоміченою. А отже, ми ще маємо шанс… Аню, як нам звідси вибратися?

– Не можу сказати.

– І не треба нічого говорити. Просто вийди з цієї кімнати. Зараз же!

Вона зробила спробу встати й мовила.

– Сезам, відчинися.

Стіна, біля якої стояв Олег, відійшла вбік, відкривши прохід у неширокий коридор, вистелений темно-синім килимовим покриттям.

– Круто! – захоплено озвався Валько. – Ну, хлопче, ти молоток!

Олег трохи сором’язливо всміхнувся й обережно визирнув назовні. Негайно завила сирена, блиснув спалах паралізатора, і він, як підкошений, звалився долілиць на підлогу.

– Олеже! – злякано вискнула я й кинулася до нього.

– Стій, Рашель! – гукнув мені вслід Валько. – Та стій ти, дурненька!

Я не послухалася і, звісно, теж потрапила під промінь паралізатора. Але так і не помітила, хто в мене стріляв.