Текст книги "Зруйновані зорі"

Автор книги: Олег Авраменко

Соавторы: Валентин Авраменко
сообщить о нарушении

Текущая страница: 22 (всего у книги 23 страниц)

– Так точно.

– Хто ним командує?

– Хто й викрав. Рейчел МакЛейн, вона ж Рашель Леблан. Називає себе лейтенантом-командором і стверджує, що судно є законним трофеєм ВКС Землі.

– Дуже, дуже дивно… І що вона від нас хоче?

– Пропонує свої послуги. Свої і свого корабля – саме так вона висловилася.

Юрій обурився:

– Нечуване нахабство! Спочатку поцупила крейсер, а зараз пропонує послуги. Це ж треба… Вона зараз на зв’язку?

– Так.

– З’єднайте мене з нею.

– Виконую!

Картинка знову змінилася, і тепер з екрана на нас дивилася Рашель. Побачивши мене, донька радісно всміхнулась, але вже наступної секунди її обличчя набуло строгого виразу, і вона чітко козирнула:

– Адмірале, коммодоре, фреґат-капітане!

Тут я, мабуть, порушив субординацію. Хоча це спірне питання – Військово-Космічний Флот Новоросії не визнаний Землею, а отже, формально Ворушинський не був для мене старшим офіцером. Але у всякому разі я заговорив першим:

– Що відбувається, мічмане Леблан? Чому ви тут? Щось я сумніваюся, що ви дієте з відома головного командування.

– Коммодоре, сер! – чітко проказала Рашель. – Можливо, я порушила певні правила та інструкції. Я готова за це відповісти. Але мої дії продиктовані найголовнішим, найпріоритетнішим пунктом статуту, який стверджує, що найперший обов’язок кожного військового – служити людству. Мені стало відомо, що найближчим часом має розпочатися операція зі звільнення Новоросії; також я знаю, що в її збройних силах серйозні кадрові проблеми. Я вирішила, що моя допомога буде далеко не зайвою. Смію сподіватися, що за досвідом і кваліфікацією не поступаюся більшості військовослужбовців новоросійського флоту. Крім того, на борту мого корабля перебувають три члени командного складу цього флоту – це капітан другого ранґу Рахманов, капітан першого ранґу Кисельов і контр-адмірал Корейко. Я вважаю, що вони не останні люди в…

Договорити Рашель на встигла, оскільки Юрій так різко підхопився на ноги, що мало не перекинув стіл.

– Корейко і Кисельов з вами?!

– Так, сер. Зараз вони на кораблі як почесні полонені. До речі, вам привіт з Хейни.

– Що?!

– Саме так, адмірале. Ми знайшли вашу головну базу і взяли її під свій контроль. А коли прибув надісланий вами корабель, ми захопили його за допомогою стазис-поля. Зараз він конфіскований для потреб нового керівництва бази, Корейко і Кисельова ми вам повертаємо, а прибулий з ними екс-цар Олександр знаходиться під арештом разом із вашими братами та сестрами. За першою ж вимогою ми готові передати їх до ваших рук, нам вони не потрібні. А от систему Хейни ви назад не отримаєте – тепер вона наша.

Ворушинський зблід.

– Ні! Ви не посмієте! Ми не допустимо, щоб ґаллійці одноосібно заволоділи Хейною.

– Не турбуйтеся, не заволодіють. До вашого відома, я не ґаллійка, а землянка.

– Один біс. Усі вищі керівні посади на Землі обіймають вихідці з Терри-Ґаллії, і вони діють в інтересах своєї батьківщини. А секрети Хейни мають належати всьому людству.

Рашель кивнула:

– Так воно й буде, сер. Це не обіцянка, а констатація факту. Зараз там господарює екіпаж „Експлорера-13“ на чолі з капітаном Кляйном і лейтенантом славонського флоту Вальком. Їхні посланці вже прибули або ось-ось мають прибути в розташування Об’єднаного Комітету, щоб вступити в переговори з керівництвом Співдружності. Вони згодні поступитися владою над Хейною лише комісії, що складатиметься з повноважних представників усіх людських планет.

Юрій сів, спершись ліктем на стіл, і уткнув підборіддя в долоні. На обличчі його застиг розгублений вираз.

А я, зіставивши щойно почуте з розповіддю Ворушинського, почав дещо розуміти. Анн-Марі, судячи з її погляду, також. Проте ми не втручалися й мовчали.

– Ну що ж, – нарешті мовив Юрій. – Хай так і буде. Мене це влаштовує. Щоправда, Вейдер і ще дехто будуть обурені, вони ж уявляли себе майбутніми благодійниками людства, але мені їхні лаври до лампочки… Гаразд, лейтенанте-командоре Леблан, ми приймаємо ваші послуги. Будь ласка, передайте адмірала Корейко і капітана Кисельова командуванню Шостої бриґади, а натомість отримаєте екіпаж. Нуль-портал у вас функціонує?

– Ми ж розмовляємо по нуль-зв’язку, отже, так. Тільки не подумайте надсилати десантний загін. У вас нічого не вийде, я цілком контролюю корабель.

– Заспокойтеся, ніякого десанту не буде. Зараз нам ще бійки між своїми не вистачало. Вам нададуть з резерву бортінженера, двох артилеристів і офіцера зв’язку. Другим пілотом я призначаю капітана-лейтенанта Рахманова.

– Але ж, адмірале, – заперечила Рашель, – на ваших тренажерах Рахманов був командиром крила.

– Він розжалуваний за участь у захопленні корабля. Якщо ви виконували свій обов’язок, то Рахманов був найсправжнісіньким бунтівником.

– Він же не знав…

Проте Ворушинський був невблаганним.

– Саме тому, через присутність пом’якшувальних обставин, я не застосовуватиму проти нього жорсткіших санкцій, а обмежуся пониженням у званні й посаді.

– Та ви просто мстите Олегові! – обурено вигукнула Рашель. – Мстите за те, що Павло завжди ставився до нього краще, ніж до вас. Це негідно, це…

Тут з-за кадру її перебив голос самого Олега:

– Годі, Рашель, не сперечайся. Мене це влаштовує. Буду другим пілотом.

Донька спохмурніла.

– Гаразд, адмірале, воля ваша. Як кажуть новоросійці, діло хазяйське. Але в такому разі я висуваю додаткову умову.

– Яку ж?

– Ви маєте офіційно визнати законність захоплення крейсера „Нахімов“ як військового трофея і відмовитися від будь-яких претензій на нього. Тільки тоді я погоджуся до вас приєднатися.

Ворушинський гмикнув:

– Губа у вас не з лопуцька. Але мені чомусь здається, що ви приєднаєтеся до нас, навіть якщо я відкину всі ваші умови. Хоча треба подумати. – Він запитливо глянув на мене. – Що скажете, коммодоре? Чи варті послуги вашої доньки цілого корабля?

Поки я вагався з відповіддю, Анн-Марі порадила:

– Погоджуйтесь, адмірале, не схибите. Це я вам ґарантую.

38

Атака дром-зони почалася рівно о дев’ятій годині ранку за ніколайбурзьким часом. Саме тоді, хвилина до хвилини, були перервані передачі всіх державних, громадських і комерційних засобів масової інформації Новоросії, і зі зверненням до народу виступив цар Павло, закликаючи своїх підданих до повстання проти Чужих. Своєрідним акомпанементом до його виступу став потужний удар, завданий кораблями Першої ескадри по орбітальному комплексу альвів.

Лінкор „Святий Георгій“ на цей момент перебував за тридцять мільйонів кілометрів від дром-зони і за шість з половиною астрономічних одиниць від планети, але це не заважало нам стежити за перебігом подій у режимі реального часу, без жодної затримки через відстань. Нуль-зв’язок функціонував миттєво, незалежно від дальності, і вже одне це давало новоросійському флоту величезну перевагу перед чужинцями, дозволяючи оперативно керувати діями розкиданих по всій дром-зоні ударних ґруп.

Альвійські війська, що охороняли вхід до системи, негайно спрямували у бік Новоросії повідомлення про початок атаки, проте командування орбітального комплексу мало отримати його лише через п’ятдесят хвилин, а поки воно надсилало у напрямку дром-зони панічні радіоґрами з вимогою пояснити, чому їх ніхто не попередив про вторгнення противника.

Головний удар Першої ескадри припав на ті частини орбітального комплексу, які в цей час знаходилися над Великим Південним океаном, де ще з учорашнього вечора урядом Новоросії було заборонено будь-яке судноплавство і повітряні перельоти. Це дозволяло вести вогонь з ЕМІ-випромінювачів в усіх напрямках, не побоюючись, що постраждають люди на планеті. Пучки ультракоротких хвиль такої високої інтенсивності, що на своєму шляху буквально розривали фізичний вакуум, проникали крізь силовий захист альвійських кораблів і виводили з ладу всю їхню електронну начинку. Бортові системи перетворювалися на купу мертвого залізяччя, а атомні й термоядерні реактори, в одну мить позбавлені будь-якого контролю, невдовзі вибухали.

Упродовж якоїсь чверті години в альвійській обороні було пробито чималу діру, крізь яку прорвалося близько сотні корветів. Зайнявши позиції на висоті від ста до двохсот кілометрів, вони взялися розстрілювати орбітальні позиції чужинців з тилу, а дистанційно керовані шатли знизилися до самісінької поверхні планети й забезпечили вогневу підтримку з повітря загонам поліції та інженерних військ, які штурмували наземні бази альвів, розташовані поблизу всіх великих міст. У боях брало участь і цивільне ополчення – на відміну від подій чотирирічної давності, люди не відсиджувалися вдома, а на заклик свого государя масово шикувалися в черги біля найближчих поліційних дільниць, де всім добровольцям видавали зброю й формували з них бойові дружини. У містах, зайнятих переселенцями з інших планет, тамтешні мешканці трощили альвійські військові комендатури й самостійно захоплювали необхідне озброєння та боєприпаси.

Що ж до дром-зони, то через її значні розміри події там розвивалися не так стрімко, як в околицях Новоросії. Побоюючись ґлюонних бомб, альви уникали концентрувати значні сили поблизу каналів першого роду, а тримали там лише нечисленні передові оборонні рубежі. Впоратися з ними не становило проблем – вони були миттю зметені навіть без застосування електромаґнітних гармат. Потім, відповідно до плану, ударні ґрупи розділилися на крила й рушили до заздалегідь намічених цілей – загороджувальних станцій чужинців. Побачивши, що противник розпорошив свої сили й сам іде до них у руки, альви підтягли до станцій кораблі й готувалися взяти нападників у лещата…

– Сімнадцята бриґада! – різко промовив Ворушинський, що стояв перед головним екраном. – Притримайте свої крила – Друге й П’яте. Вони випереджають ґрафік. Уповільнити розгін, а то волохатики не встигнуть зґрупуватися. Для найзабудькуватіших нагадую: не застосовувати ЕМІ без мого наказу.

Я спостерігав за всіма подіями в командному центрі, куди мене й Анн-Марі ввічливо запросив Юрій, але заздалегідь узяв з нас слово ні в що не втручатися і не давати жодних порад. Нам навіть було надано окремий термінал, через який ми могли отримувати будь-яку інформацію про хід битви.

Зрозуміло, що основна моя увага була прикута до крила з тринадцяти кораблів, яким командувала Рашель. Попри те, що вона, як і решта особового складу новоросійського флоту, була забезпечена транслятором для аварійного катапультування, точніше телепортування, я страшенно хвилювався за неї – як хвилювався б на моєму місці кожен батько. Люба дівчинка, вона обґрунтувала свої самовільні дії першим параґрафом статуту, але насправді її просто здолала спокуса. Надто вже звабливою була перспектива взяти участь у справжній битві, командуючи чудовим кораблем, і Рашель не змогла встояти, навіть якщо тим самим ставила хрест на своїй подальшій кар’єрі.

А ще я хвилювався за решту своїх хлопців і дівчат, які у складі Першої ескадри билися в околицях Новоросії. Обстановка там дедалі більше загострювалася, орбітальний комплекс альвів тріщав по всіх швах, а втрати чужинців обчислювалися вже багатьма сотнями кораблів, тоді як новоросійський флот, якщо не рахувати дистанційно керованих шатлів, втратив лише чотири корвети й один крейсер. На щастя, всі екіпажі вчасно катапультувалися й були негайно переправлені на вільні кораблі з резерву.

У дром-зоні наші втрати поки дорівнювали нулю. Відбиваючи атаки окремих винищувачів і без проблем знищуючи лазерами випущені здалека ракети з самонавідними боєголовками, крила нарешті зблизилися зі станціями, довкруж яких розвернули бойові порядки великі з’єднання ворожих кораблів. Вони вже рушили були вперед, згинаючись півколом, коли Ворушинський чітко наказав:

– Усім кораблям у дром-зоні. Заборона на ЕМІ скасована. Вперед – і хай буде з вами Сила!

Майже одночасно всі крила відкрили шквальний вогонь з електромаґнітних гармат. На відміну від лазерних імпульсів, слід від ЕМІ був помітний навіть у безповітряному просторі – вакуум не витримував такої напруги поля і породжував електронно-позитронні пари, які негайно анігілювали, випромінюючи розсіяне світло.

По всій дром-зоні заблискали спалахи кораблів і станцій, що гинули від вибухів. На екрані нашого терміналу, куди транслювалися картинки з крейсера „Нахімов“, ми побачили все це в деталях – спочатку станція, на яку припав найперший і найпотужніший удар, розкололася від вибухів термоядерних реакторів, що вийшли з-під контролю, а потім запалали, мов смолоскипи, й сусідні кораблі.

– Ну все, починається, – неголосно мовив Ворушинський, звертаючись радше до самого себе. – Тепер, друзі, тримайтеся…

Альви, переконавшись, що цей порівняно невеликий флот насправді становить серйозну загрозу, кинули на кожне крило величезні сили. Наші кораблі, відбиваючи масовані атаки, неухильно рухалися до станцій, призначених наступними цілями.

За якийсь час надійшло перше повідомлення про втрати в дром-зоні:

– Підбито корвет „Дербент“. Екіпаж катапультувався в повному складі.

Протягом наступних двадцяти хвилин загинуло ще шість кораблів – два на орбіті й чотири в дром-зоні. Людських жертв поки вдавалося уникати.

– Молодці, – сказав Юрій, відставляючи вбік порожню чашку. – Так тримати!

Дівчина у формі обслуговуючого персоналу, миттю забрала в нього чашку, а натомість вручила іншу, наповнену паруючою кавою.

Тим часом лінкор, що повним ходом мчав до району бойових дій, наблизився вже настільки, що потрапив у поле зору альвійських радарів. Наш курс пролягав по дотичній до дром-зони і майже точно перетинався з курсом однієї з космічних баз. Поява в тилу такого великого корабля шокувала альвів, а буквально за кілька хвилин до них нарешті надійшли перші радіоґрами з Новоросії, з повідомленнями, що одночасно із вторгненням у дром-зону орбітальний комплекс планети був атакований людськими військами.

Та навіть повна розгубленість альвійського командування не зашкодила йому відправити навперейми лінкорові добрих пів-ескадри. Капітан корабля Компактов по внутрішньому зв’язку доповів, що орієнтовний час до вогневого контакту з ворогом становить дев’ятнадцять хвилин.

І тут-таки один з офіцерів зв’язку схвильованим голосом повідомив:

– Крейсер „Тунгус“, адмірале… Проґавив ракету. Ніхто не катапультувався.

Ворушинський навіть не обернувся, але я помітив, як посіріло його обличчя. Він міцно стис у руках чашку, наче збирався зім’яти її в долоні.

– Капітане, – звернувся він до зображення Бориса Компактова в лівому верхньому кутку головного екрану. – Ракети „Ікс“, п’ять одиниць, на старт. Ціль – база-три.

– Слухаюсь, адмірале! – озвався Компактов і повторив розпорядження, адресуючи його невидимим для нас артилеристам.

А Ворушинський оголосив:

– Усім кораблям у дром-зоні. Попередження: база-три під ударом. Не входити в район бази-три.

– Кораблі підтверджують попередження, адмірале.

– Ракети – вогонь!

П’ять пускових установок лінкора одночасно випустили п’ять ракет, які стрімко понеслися вперед за курсом корабля. На головному екрані виникла ще одна секція, де виводилися дані телеметрії всіх п’яти ракет.

– Ого! – тихо промовила Анн-Марі, схилившись до мого вуха. – Схоже, вони забезпечені нуль-передавачами.

– П’ять з половиною хвилин до контакту з ціллю, – озвався Компактов. – Чотири хвилини до початку стохастичних маневрів.

– Три хвилини, – сказав Юрій. – Ґрупа перехоплення надто близько.

– Слухаюсь, адмірале. Три хвилини.

– Підбито корвет „Миклухо-Маклай“, – доповів офіцер зв’язку. – Екіпаж катапультувався.

Ворушинський, який був напружився, полегшено зітхнув.

Після певних вагань я підвівся з крісла, підійшов до нього й став поряд.

– Це війна, адмірале. Справжня війна. А на війні люди гинуть.

– Так, – коротко відповів він, не відриваючи погляду від екрана.

– На планеті вже загинуло кілька тисяч.

– Я знаю… абстрактно. Але тут усе по-іншому. Тут мої хлопці й дівчата.

– На тому кораблі був хтось із ваших?

– Вони всі наші. Всі до єдиного, на всіх кораблях. Із загиблих я нікого не знав особисто… і тим гірше. Бо вже ніколи з ними не познайомлюсь.

– Я вас розумію, Юрію. Тому ніколи не прагнув бути командувачем. Мене цілком задовольняла капітанська посада. – І, вже відходячи від нього, додав: – Готуйтеся, нових втрат не уникнути.

– Я знаю, коммодоре…

Повернувшись до свого терміналу йі переконавшись, що справи в Рашелі йдуть нормально, я звернувся до Анн-Марі:

– Як дивно влаштована людина! Я брав участь в битвах, де щохвилини гинули десятки й сотні людей, але тоді мені було легше, ніж зараз. І не тільки тому, що там були дорослі, а тут – діти. Просто кілька смертей – це траґедія, а тисячі загиблих – лише статистика.

Анн-Марі похмуро глянула на мене й промовчала. Я здогадувався, які думки сновигали в її голові. Я сам півночі не спав – усе думав, думав…

Ракети почали стохастичні маневри. Це означало, що тепер вони рухалися по абсолютно непередбачуваній для ворога траєкторії, що ускладнювало їхню ліквідацію. Щоправда, одну з них таки вдалося збити винищувачу, який ішов нам навперейми, але це швидше чиста випадковість.

Інші чотири ракети дедалі ближче підходили до бази, але через ті самі стохастичні маневри помітно відхилилися від цілі й мали пролетіти мимо. Проте протиракетні снаряди бази продовжували полювати за ними й частково досягли в цьому успіху: друга ракета була підбита за п’ятнадцять тисяч кілометрів, а третя – за вісім.

– Ціль у радіусі дії, – констатував Ворушинський і додав: – Пуск!

Телеметрія двох вцілілих ракет зникла з екрана. Кілька секунд нічого не відбувалося – ціль знаходилася за два мільйони кілометрів від нас, і потрібен був певний час, щоб світло подолало цю відстань. Потім на місці бази сяйнув сліпучий спалах, який не можна було сплутати ні з чим.

– О чорт! – вихопилось у мене. – Ґлюонна бомба!

– Атож, – кинув через плече Ворушинський. – Космічні бази ідеальні об’єкти для ґлюонних ударів… Капітане Компактов, курс на базу-п’ять. А їхня ґрупа перехоплення нехай поганяється за нами. Ми маємо важливіші справи.

– Є курс на базу-п’ять, адмірале!

– Головний інженере, привести в готовність стискувачі каналів.

– Стискувачі до запуску готові, адмірале! – відгукнувся з іншого екрана головний інженер флоту.

– Приступити до стиснення досліджених каналів.

– Слухаюсь, адмірале! Починаємо.

Закупорювання більш ніж шести тисяч каналів забрало лише кілька хвилин – просто фантастика! Такою надшвидкою технолоґією керування каналами ми явно не володіли. Що-що, а приховувати її не було жодного сенсу.

– Усі вони одного тіста книші, – пробурмотів я собі під ніс. – Не кращі за інших.

– Про що ти? – запитала Анн-Марі.

– Наше керівництво не подарунок, але й ці хлопці з Хейни теж гарні, – стишивши голос майже до шепоту, відповів я. – Якщо вони так прагнули чимшвидше звільнити людство, то могли б іще чотири роки тому поділитися з нами секретом швидкісного стиснення каналів. Тоді б ми обійшлися й без ЕМІ-випромінювачів. Адже тут, у системі Хорса, ми зазнали поразки тільки через те, що до альвів надійшла підмога. Але хейнанці поскупилися, вирішили погратися в героїв-визволителів.

– Вони все-таки діти, Стефане, і не варто їх суворо засуджувати. Зате нашим лідерам немає виправдання… – Вона трохи помовчала, потім рішуче додала: – Я, мабуть, подам у відставку. Я більше не зможу служити під керівництвом людей, які протягом років затягували війну, на чиїй совісті стільки марних жертв, скалічених життів, розбитих надій… Я ніколи їм цього не подарую!

Я поклав руку їй на плече.

– Заспокойся, Анн-Марі. Не будь такою катеґоричною. Я не збираюся нікого виправдовувати, але… частково я їх розумію. На них лежить відповідальність за виживання людського роду, вони не мають права припустилися помилки, поставити під загрозу існування всієї нашої раси. Чужих дуже багато, і якщо вони заволодіють бодай частиною наших секретних знань…

– Ну й нехай! – запально перебила вона. – Хай заволодіють. Вони не встигнуть ними скористатися. Ми знищимо всіх чужинців, зітремо їх з лиця Ґалактики. Після всього, що вони зробили з нами, вони не мають права на існування.

Я пильно подивився в очі Анн-Марі – типової ґаллійки, справжньої доньки свого народу, і цієї миті мене осяяло. Тепер я знав, чому наше керівництво засекретило ЕМІ-випромінювачі й інші новітні розробки. Воно вчинило так зовсім не для того, щоб затягти війну. Воно прагнуло запобігти бійні…

39

Протягом наступної години лінкор „Святий Георгій“ знищив іще три альвійські бази в околицях дром-зони, а в самій дром-зоні крейсери та корвети невблаганно наступали на противника, чиї втрати вже сягали сорока відсотків. Орбітальний комплекс над Новоросією був розгромлений майже на дві третини, а на поверхні планети повстанці знищували останні осередки опору альвів.

На цей час у пасиві новоросійського флоту було сімдесят три загиблі кораблі, серед них дев’ять – з командами. Комп’ютерний проґноз, який мені напередодні повідомив Ворушинський, виявився надто оптимістичним, він не до кінця врахував відсутність практичних навиків і достатньої кваліфікації в екіпажів. Але все одно, для такої масштабної операції це були мізерні втрати, що не йшли в жодне порівняння з тими, які понесли ворожі війська.

Додатковим чинником, що деморалізував альвів, була пряма трансляція по новоросійських телеканалах ходу битви як на орбіті, так і в дром-зоні, що супроводжувалась закадровими коментарями журналістів. З часом ці коментарі ставали дедалі в’їдливішими й знущальними. Наш лінкор отримував телевізійний сиґнал по нуль-зв’язку і ретранслював його на дром-зону. Цей ефектний психолоґічний прийом, як розповів нам Ворушинський, був запропонований Вейдером і цілком виправдав себе – альвійське командування, приголомшене тим, що їхній противник має в своєму розпорядженні засіб миттєвого зв’язку, й додатково шоковане подіями на Новоросії і в її околицях, припускалося чимраз більше тактичних помилок, втрачаючи контроль над своїм флотом.

На третій годині битви серед альвів з’явилися перші дезертири. Вони втікали через найближчі вільні канали другого роду в невідомість – тільки б вирватися з цієї м’ясорубки, де невеликий людський флот, втративши менше сотні кораблів, уже перебив майже половину їхньої величезної армади.

Незабаром втеча набула масового характеру, а грізні тиради командування з обіцянкою всіляких напастей на голови дезертирів лише підстьобували тих, хто ще вагався. Дізнавшись із телепередач про те, що коїться в дром-зоні, окремі альвійські кораблі зі складу орбітального комплексу і навіть цілі з’єднання вирішили, що вони нічим не гірші від своїх товаришів по зброї, й залишили бойові пости, попрямувавши геть від планети.

Ворушинський, вчасно збагнувши, що його підлеглі от-от кинуться навздогін за втікачами, крикнув у мікрофон:

– Усім кораблям у дром-зоні й на орбіті! Зберігати бойовий порядок, не розривати крила… Спокійніше, друзі, спокійніше. Біс із ними, з боягузами-волохатиками. Все одно всіх не переб’єш. Покажемо їм, що втеча – найкращий спосіб зберегти свої блошині шкури.

Утім, лідери більшості крил, у тому числі й Рашель, ще до втручання головнокомандувача зуміли стримати своїх людей. Лише десяток кораблів у всьому флоті, чиї командири піддалися азарту, рвонули вперед, і в результаті чотири з них потрапили під перехресний вогонь ворога. На щастя, всі екіпажі встигли катапультуватися.

Юрій негайно віддав розпорядження:

– Нові кораблі не давати. Команди списати в резерв. Капітанам – догану в особисту справу.

Серед чотирьох покараних капітанів була й Естер. Користуючись своїм привілеєм як царевої нареченої, вона увірвалася до командного центру з явним наміром вимагати пояснень, проте, зустрівшись з суворим поглядом Ворушинського, навіть не пискнула, а винувато схиливши голову, підійшла до нас.

– Поганий з мене командир, правда?

Анн-Марі обняла її за плечі.

– Ні, дівчинко, ти добре билася. Просто нерви під кінець здали. Таке буває.

– І від цього гинуть люди. – Естер зітхнула. – Сподіваюся, дружина з мене вийде краща, ніж капітан.

– Теж відповідальна робота, – сказав я. – Особливо, коли твоя сім’я – ціла планета.

На зв’язок з лінкором вийшов Павло і зажадав, щоб Естер негайно повернулася на планету. Дівчина попрощалася з нами й побігла до найближчого нуль-порталу.

Битва тривала ще з чверть години, поки дезертирство з масового перетворилося на тотальне. Лише тоді, вже загнане в глухий кут, командування альвів оголосило про беззастережну капітуляцію. Ворушинський відреаґував негайно:

– Передати у відповідь: „Капітуляція приймається. Всі альвійські кораблі, за винятком лінкорів і крейсерів класів АА та АВ, мають покинути локальний простір Новоросії через канал на Епсилон Волхвів. Судна, перераховані як винятки, а також уцілілі станції та бази, залишаться як трофеї, захисні системи на них деактивувати. Усьому особовому складу й персоналу трофеїв наказую протягом години перейти на пасажирські транспорти й відчалити. Попередження: наявність активних захисних систем або запущених механізмів самоліквідації буде розцінена як акт аґресії зі всіма супутніми наслідками. На евакуацію ґрупи військ у районі дром-зони відводиться десять годин, для орбітального комплексу – тридцять“. Підпис – головнокомандувач Військово-Космічного Флоту Новоросії.

– Радіоґраму надіслано, адмірале, – відзвітував зв’язківець.

– Головному інженеру – відкрити канал на Епсилон Волхвів. А зараз… – Юрій увімкнув мікрофон. – Увага! Наказ головнокомандувача по всьому флоту. Кораблям припинити атаку, зайняти оборонні позиції. Контролювати відступ альвійських частин. Відкривати вогонь лише в разі нападу. Битву закінчено, ворог капітулював. – Він глибоко вдихнув. – Хлопці й дівчата, сучі діти, ви перемогли! Дякую вам! Я всіх вас люблю!

Після цих слів у командному центрі почало коїтися щось неймовірне. Всі підлітки, досі такі серйозні й зосереджені, відразу перетворилися на звичайнісіньких дітей. Вони вигукували „ура!“, сміялися й плакали, вітали один одного, обіймалися, дехто навіть танцював.

І лише Ворушинський не піддався загальній ейфорії. Ледве переставляючи ноги, він доплівся до пультів і гепнувся в найближче крісло. Руки в нього тремтіли, а на обличчі була написана смертельна втома. Упродовж останніх кількох годин на його плечах лежала відповідальність за життя багатьох тисяч людей і за свободу мільярдів – і такий тягар виявився занадто важким для вісімнадцятирічного юнака, хоч яким би ґеніальним він не був. Та хіба справа лише у віці! Я добре пам’ятав, у якому стані після битви за Мату-Гросу був мій колишній шваґер, адмірал Брісо, що командував операцією зі звільнення цієї планети…

Події наступної години підтвердили, що альви справді відступають, не намагаючись порушити умов капітуляції. За весь цей час ніяких серйозних інцидентів не сталося. Альви слухняно залишали переможцям свої найбільші кораблі, станції та бази й відступали на беззбройному транспорті. Вже готувалися до висадки невеликі абордажні ґрупи, що складалися з юних інженерів і таких самих юних космічних піхотинців – здебільшого учнів спортивних шкіл. Сумнівно, щоб чужинці порушили умови капітуляції й замінували трофейні судна, адже нам нічого не вартувало покінчити з їхнім транспортами.

А я нарешті отримав дозвіл зв’язатися з Рашеллю і привітав її з чудовою роботою. Донька пообіцяла, що як тільки район, контрольований її крилом, остаточно звільниться від альвів, вона прибуде на борт лінкора і ми нарешті зможемо нормально поговорити.

Тим часом по телебаченню почалася пряма трансляція виступу Павла перед народом, що заповнив величезну площу напроти Літнього палацу. Говорив він красиво й пристрасно, явно не по заготовленій заздалегідь шпаргалці, а імпровізуючи на ходу. Хвалебні оди на честь героїв-визволителів Новоросії Павло майстерно чергував з прокляттями на голови зрадників, які співробітничали з альвами, і невдовзі так завів натовп, що той почав вимагати для колабораціоністів публічної страти. Але тут молодий цар повівся великодушно й оголосив, що прислужники чужинців, ганьба всієї людської раси, будуть відправлені до своїх хазяїв на Альвію – хай ті поселять їх у себе. Народ був у цілковитому захваті від цієї ідеї.

Коли Павло вже закінчував свою палку промову, черговий зв’язківець повідомив, що надійшла радіоґрама від ґаллійського розвідувального крейсера, який напередодні вночі, за шість годин до початку атаки, увійшов до локального простору Новоросії.

– Таки зволили привітати нас з перемогою, – втомлено буркнув Ворушинський. – Будь ласка, лейтенанте, вигадайте щось ввічливе у відповідь і надішліть від мого імені.

– У радіоґрамі не лише вітання, адмірале. Там сказано, що на борту крейсера перебуває голова Об’єднаного Комітету Начальників Штабів Співдружності. Він хоче зустрітися з вами.

Анн-Марі тихо присвиснула. Я ж від зовнішнього прояву емоцій утримався, хоча був вражений не менше від неї.

– Оце так честь! – проказав Юрій з відчутним сарказмом у голосі. – Сам адмірал-фельдмаршал Дюбарі вшанував нас своєю увагою… А де його корабель? Далеко?

– За дві астроодиниці. Але в радіоґрамі є дані про настройки їхнього нуль-порталу. Адмірал Дюбарі просить дозволу висадитися на борт „Святого Георгія“.

– Те, що він просить, а не вимагає, вже приємно… Що ж, лейтенанте, перенастроюйте резервний портал верхнього ярусу й надсилайте сиґнал про готовність до трансляції.

Зв’язківець миттю взявся до виконання наказу. Ще напередодні ввечері Юрій у загальних рисах пояснив мені принцип ортоґональних трансляцій. Жодних викладок він не наводив, оскільки для цього потрібна була особлива математика, а я її не знав, тож просто пояснив, що хвилі – посередники ортотрансляцій мають щось схоже на довжину, проте виражається вона не скалярною величиною, а вектором в нескінченновимірному гільбертовому просторі. Саме тому наші аґенти не підозрювали про існування на Новоросії та в її околицях ще однієї нуль-мережі – можливість випадкового перехоплення просторових коливань без точного взаємного настроювання приймача та передавача була виключена не лише практично, а й теоретично.

Коли все було готово, Ворушинський підвівся з крісла й неквапом, щоб приховати від підлеглих невпевнену ходу, рушив до виходу з командного центру. Біля дверей він зупинився й запросив нас з Анн-Марі з собою.

– Нехай ваш начальник переконається, що з вами все гаразд. Це вбереже мене від зайвих пояснень.

Резервний портал верхнього ярусу примикав до кают-компанії. Коли ми прибули туди, Дюбарі якраз виходив з кабіни. Він був один, без супроводу.

Юрій солідно, без поспіху козирнув йому – так, як годиться козиряти рівному за званням і посадою, але старшому за віком офіцерові.