Текст книги "Зруйновані зорі"

Автор книги: Олег Авраменко

Соавторы: Валентин Авраменко
сообщить о нарушении

Текущая страница: 19 (всего у книги 23 страниц)

Рашель: Система Хейни

32

Коли пролунав сиґнал, що сповістив про початок відліку останньої тисячі секунд затяжного стрибка, ми втрьох уже давно сиділи в рубці, знов і знов перевіряючи стан усіх корабельних систем, особливо вогневих і захисних. Ми не уявляли, що чекає на нас по той бік каналу, але готувалися до найгіршого.

Невдовзі після сиґналу бортовий комп’ютер видав повідомлення: „Визначено конфіґурацію ділянки входу-виходу. Радіус – 1,5 км.“

– Канал стиснутий, – констатувала я, – але прохідний. Це дуже дивно. Навряд чи він є одним із маршрутних, такий збіг був би взагалі неймовірним. Тоді з якого дива вони його зовсім не закрили?

– Може, не вміють цього робити? – припустив Олег.

– Дурниці. Якщо вони мають такі кораблі, як „Нахімов“, то й із закупоркою каналів напевно справилися б. Ох, не подобається мені все це! Боюсь, у системі Хейни на нас чекає палкий прийом… Але тут уже нічого не вдієш.

Я вирішила, що виходитимемо з позивними. Хай корабель сиґналить, що ми є ескадреним флаґманом у складі Військово-Космічного Флоту Новоросії. Усе одно гірше не буде, а так, можливо, виграємо зайві секунди.

– Стривай, – сказав Валько. – Додай до позивних ще дещо. Ось.

Оскільки він був підключений через свій імплант до комп’ютера, то не став користуватися клавіатурою чи голосовим інтерфейсом, а напряму видав на мій тактичний дисплей комбінацію з півсотні символів.

– І що це означає? – спантеличено запитала я.

– Видно, пароль.

– Де ти його взяв?

– Розкопав у Великій Новоросійській Енциклопедії.

– Ні, я серйозно питаю.

– А я серйозно відповідаю. Ця нісенітниця була зашифрована в ній за ключовим словом „Хейна“. Не знаю, для чого вона призначена, але надіслати її разом із позивними не зашкодить.

– Так, мабуть, – погодилася я і тут же розсердилася: – Валько, негіднику, чому ти раніше не сказав про пароль?

– Я його лише недавно вирахував.

– Але ж не щойно?

– Майже. Три години тому. І відтоді намагався допетрати, куди б його присобачити. Хотів піднести тобі все в готовому вигляді, але нічого не вийшло.

Я зітхнула.

– Ти нестерпний, недисциплінований, безвідповідальний хлопчисько…

За сто секунд до виходу пролунав другий сиґнал.

„Відкривається горловина каналу,“ – повідомив комп’ютер. А згодом: – „Увага, небезпека! За п’ять кілометрів від точки виходу, прямо за курсом виявлено присутність стазис-поля.“

– Стазис-поле? – здивувалася я. У глибинах моєї пам’яті заворушилося щось знайоме… з фантастичної літератури. – А це що таке?

Сприйнявши мої слова як адресоване до нього запитання, комп’ютер слухняно відповів: „Темпоральна аномалія. У ділянці простору, що перебуває під дією стазис-поля, ентропія не зростає.“

– Іншими словами, – вставив Валько, – час там зупиняється… Прокляття! Черговий сюрприз – часова пастка. Так ось чому вони не заблокували канали… – Він заплющив очі й повністю розслабився, занурюючись у свій кібертранс. За кілька секунд його голос пролунав із динаміків: – Ох, біда! Корабель не має у своєму розпорядженні засобів нейтралізації стазис-поля. Його можна вимкнути лише ззовні.

Я якраз збиралася поставити комп’ютерові те саме питання.

– Але як?… Пароль, хай йому чорт! Позивні!

– Є позивні! – озвався Валько.

Пішли позивні. Таймер відраховував останню хвилину до виходу. Попередження про наявність стазис-поля, як і раніше, залишалося в силі.

– Щось не те, – пробурмотіла я розгублено. – Пароль не годиться…

– Нуль-зв’язок! – вигукнув Олег. – Потрібен нуль-зв’язок!

– А це ідея, – сказав Валько. – Ризикнемо.

На дисплеї сплив текст: „Активація нуль-порталу…“

Я напружено завмерла, поклавши руки на консоль. Перед самим виходом, я приготувалася запустити на повну потужність бічну тягу, хоча й розуміла, що нам це не допоможе. Потрапляючи з гіперпростору в реальний простір, будь-який матеріальний об’єкт опиняється у стані спокою щодо центру мас системи. А це означає, що відносно дром-зони він рухається зі швидкістю щонайменше кілька кілометрів на секунду. Навіть при максимальному прискоренні ми не зможемо відхилитися від потрапляння в стазис-поле – просторово-часову аномалію, яка раніше існувала лише в бурхливій уяві фантастів, а зараз раптово стала реальністю.

Я повернула голову й подивилася на Олега. Наші погляди на секунду зустрілися. Ми не промовили ні слова, а попрощалися мовчки. Якщо ми потрапимо в стазис, то хтозна, може, це назавжди. Ми залишимося вічно молодими, так і не проживем разом довге й щасливе життя, про яке ще зовсім недавно мріяли, лежачи в обіймах один одного. Більше не буде у нас ні світлих і радісних днів, ні ніжних, солодких ночей. А буде лише мить Вічності, а потім настане Ніщо…

Двадцять секунд до виходу. Комп’ютер повідомив: „Нуль-портал активовано. Пошук приймача. Зв’язок встановлено. Розпочато сеанс…“

П’ятнадцять секунд.

„Отримано підтвердження прийому пароля. Пароль коректний. Стазис-поле вимкнено. Пароль змінено. Сеанс зв’язку завершено. Іде деактивація нуль-порталу…“

– Ох! – шумно видихнув Олег.

Я від полегшення не зовсім пристойно лайнулася, а відтак скомандувала:

– Увага! Повна готовність до виходу. Максимальна потужність усіх захисних систем, батареї до бою… Чотири, три, два, один… Є вихід!

Я негайно дала бічну тягу, розвернувши корабель під кутом до напрямку руху, і ввімкнула восьмисоткратне прискорення основних ходових двигунів. Усе це я виконала всліпу, без оцінки обстановки, керуючись принципом „спершу роби, а потім думай“. Лише тоді ознайомилася з даними систем зовнішнього спостереження.

Мерехтлива блакить відкритого каналу і без моїх зусиль мчала від нас зі швидкістю понад 25 км/сек. Її супроводжувала величезна космічна станція, поряд з якою пливли в просторі два дивні білясті об’єкти сферичної форми.

На екранах заднього огляду палав жовтий диск світила, схожого на Сонце, яким воно виглядає з орбіти Землі. А попереду, трохи лівіше від нашого курсу, висіла в беззоряній чорноті космосу оповита атмосферним серпанком синьо-біло-зелена куля планети. Синь їй надавали моря й океани, білизну – полярні шапки й хмарна пелена, а зелений колір материків у помірних та екваторіальних зонах свідчив про те, що там на повну силу буяє життя.

До планети було близько трьохсот тисяч кілометрів. Ми летіли майже прямо на неї, і я квапливо підправила курс. Синьо-біло-зелена куля перемістилася на один із бічних екранів, а з правого краю оглядової стіни вигулькнула приплюснула спіраль Ґалактики, що мала видимий кутовий розмір усього п’ятнадцять градусів.

– Овва!.. – приголомшено мовив Олег. – Планета в дром-зоні. Ніколи про таке не чув.

– Ти здивуєшся ще більше, – відгукнувся Валько, – якщо я скажу, що планета не перетинається з дром-зоною. Тут дещо крутіше: дром-зона обертається навколо планети як супутник… До речі, Рашель, мем, командире. Не жени коней. Тобто не втікай як наскипидарена. Нас ніхто не переслідує. Схоже, ми взагалі нікого не цікавимо.

Я зменшила потужність двигунів, але повністю глушити їх не стала.

– Ну, що там? – запитала я Валька, оскільки саме він завідував усіма системами спостереження. – Де звіт?

– Даю. – На мій тактичний дисплей хлинув потік даних, а Валько почав коментувати: – Насамперед штучні об’єкти. Станція, орбітальні супутники. Обмінюються між собою сиґналами. Звичайний обмін інформацією про власне розташування й переміщення інших космічних тіл. У свою чергу, супутники інтенсивно спілкуються з планетою, передача й прийом технічної інформації. Більшість із них функціонують у режимі ретрансляторів, деякі виконують ґеометеоролоґічні спостереження. Загальна густина сиґналів невелика, ефір майже чистий.

– За нами стежать?

– Жодних ознак стеження не виявлено. Ми, звичайно, перебуваємо в полі зору їхніх радарів, але спеціально вони нас не пасуть… Ага! Щойно з-за протилежного боку планети з’явився ще один супутник. Точніше об’єкт штучного походження досить значних розмірів. Схоже, якийсь великий корабель. Зберігає повне радіомовчання. Не маневрує, рухається по стаціонарній ґеоцентричній орбіті. На нас ніяк не реаґує. Але будьмо уважні.

– А ці дві білі кулі? – Я ткнула пальцем у дисплей. – Тут сказано, що вони є кластерними згустками стазис-поля, що підтримується енерґетичним потоком зі станції. Як таке може бути? Згустки поля – дикість якась.

– Мабуть, це не є полем у класичному розумінні цього слова. Як уже повідомляв комп’ютер, це темпоральна аномалія простору. У пам’яті відсутній фізичний опис самого стазис-поля, бортові датчики визначають його наявність за специфічним випромінюванням нейтрино. Це все, що я розкопав.

– Цікаво, що в цих згустках?

– Моя гіпотеза: непрохані гості, що потрапили в часову пастку. Ось чому господарі системи не закупорили канали, вони знайшли кращий захист. Рикошет і повернення назад свідчили б про те, що тут щось затівається. А так кораблі просто зникали безслідно, і ті, хто направляв їх, доходили висновку, що канал веде в зону небезпечних природних катаклізмів, наприклад до Наднової. І спробуй перевір, що це не так.

– Але два кораблі – вже дуже багато, – зазначив Олег. – Два випадкові потрапляння в одну систему – це неймовірно.

– Навряд чи вони були незалежними. Тут або обидва кораблі здійснювали „сліпий“ стрибок разом, або другий з них стрибнув услід за першим, щоб довідатися про його долю. А коли й він пропав, то канал занесли до чорного списку… Утім, який сенс гадати. Сподіваюся, незабаром ми все з’ясуємо… Так-с, невідомий корабель продовжує рух по орбіті, не подаючи жодних ознак життя. Дедалі більше переконуюся, що на його борту, як і на станції, взагалі немає людей… Гаразд, тепер переходимо до об’єктів природного походження. Центральне світило – зоря спектрального класу G2V, точнісінько як Сонце. У системі є щонайменше чотири планети. Одну з них ви можете бачити своїми очима, всі отримані фізичні дані додаються, але вони ще неточні, потрібне більш ретельне вивчення. Проте вже зараз можна припустити, що планета придатна для життя, її ґравітація і склад атмосфери приблизно такі ж, як земні. Ще три планети знайдено засобами дальнього спостереження, але, мені здається, це не все – будуть й інші. Кількість видимих неозброєним оком зірок вражає – аж тридцять чотири штуки. Думаю, з поверхні планети можна роздивитися хіба десяток найяскравіших. Відстань до найближчої зорі – від двохсот до трьохсот парсеків. Точність приблизна, оскільки минуло недостатньо часу для задовільного вимірювання паралакса. Якщо вас дивує, що цей паралакс узагалі вдалося порахувати так швидко, то зауважте наступне: судячи зі змін у спектрі червоного зміщення ґалактик і квазарів, система рухається зі швидкістю мало не в половину від світлової.

– Та ти що?! – здивувалася я.

– Уяви собі. Ця зоря – залітна птаха. Прибула до нас здалеку, найпевніше, не з Місцевого скупчення ґалактик. Вражаюче! Крім усього іншого, Хейна зі своєю швидкістю дозволяє розв’язати давню суперечку про те, як позначаються релятивістські ефекти на гіперпереходах. Особисто я схиляюся до гіпотези про існування якоїсь подоби центру мас дром-зон, щодо якої й слід обраховувати уповільнення або прискорення часу…

– Не зараз, Валько, – перебила я. – Це справді цікаве питання, але обговорімо його пізніше. Що ти там казав про тутешню дром-зону? У мене на дисплеї немає жодної інформації.

– О, я припас її на десерт! Це найсмачніше. Дром-зона обертається навколо планети по слабоеліптичній, майже круговій орбіті з незначним ексцентриситетом. Середня відстань до планети – триста десять тисяч кілометрів. Нахил орбіти… Ай, це нецікаво. А от що воістину цікаво – каналів першого роду, як ви самі розумієте, немає, оскільки в цієї зорі відсутні близькі сусіди, а всі канали другого роду стиснуті до півторакілометрового радіусу, радіус же самої дром-зони дорівнює двом кілометрам.

– Що? – не збагнула я. – Як це може бути?

– А так. Якщо датчики не брешуть, то всі канали (мається на увазі, другого роду) акуратно „насаджені“ один на одного.

– Їхні ділянки входу-виходу суміщені?

– Так. До того ж з абсолютною точністю. А мільярди трильйонів каналів третього роду, стиснуті до кубічних міліметрів, розміщені в зовнішньому півкілометровому ободі дром-зони.

– Це неймовірно!

– Але факт.

– А яким же чином відкривати канали, якщо вони суміщені?

– Їхні ділянки входу-виходу відокремлені від зон впливу. Останні звужені до часток кубічного метра й рівномірно розподілені по всій внутрішній частині сфери. Для відкриття певного каналу слід „проколоти“ резонансним імпульсом потрібну ділянку простору з точністю до сантиметрів. Це складно, але цілком можливо.

Я похитала головою.

– Усе дивніше й дивніше…

– І ще одне, Рашель, – продовжував Валько. – Усе ж таки раджу пригальмувати. Ми щодуху даємо дьору, а тим часом до нас нікому немає діла. Давай краще повернемося й обережно все оглянемо.

– Твоя правда, – після коротких роздумів погодилася я й почала розвертати корабель, щоб почати екстрене гальмування. – Втечею ми нічого не вирішимо.

33

Ми підбиралися до станції повільно й обережно, як мисливець підбирається до дичини. Або радше як боязкий шакал підкрадається до своєї жертви, ладний будь-якої миті щезнути при появі більшого хижака.

Проте ні сама станція, ні її можливі мешканці ніяк на нас не реаґували. Ні запитів, хто ми такі, ні грізних попереджень на зразок „ближче не підходити“ ми не отримували. Та наближатися на достатню для ведення бою відстань не ризикували й задовольнялися спостереженням здалеку.

– Гадаю, тут нікого немає, – зробив висновок Валько. Ще півгодини тому, коли ми остаточно переконалися, що ніхто атакувати нас не збирається, він вийшов з кібертрансу, але залишався підключеним до комп’ютера, щоб при найменшій небезпеці задіяти всі вогневі та захисні системи. – Жодної живої душі. Усе перебуває під контролем автоматики.

– Яка, – підхопив Олег, – не надто добре справляється зі своїми обов’язками. Ми тут кружляємо, а їй хоч би що. Дивна безтурботність.

– Ну, не скажи. Зрештою, дром-зона захищена від сторонніх темпоральною пасткою, ми прибули сюди на кораблі господарів бази й назвали правильний пароль. Нас вважають своїми, тому не окликають на кожному кроці: „Не руш! Ти хто? Назви себе!“

– Проте на станцію краще не потикатися, – зазначила я. – Поза сумнівом, її центральний комп’ютер запроґрамовано на ідентифікацію особи.

– Його можна перепроґрамувати.

– Ти впевнений?

– Більш ніж. Адже я вже з’єднувався з ним, коли надсилав пароль. Тільки для цього потрібно задіяти нуль-зв’язок.

– А відповідно, активувати портал. Це ризиковано.

– Не дуже. Я вже казав, що тут нікого немає. Якби хтось був, давно озвався б.

– І все одно поки утримаємося, – твердо вирішила я.

Потім ми полетіли до планети й, поступово знижуючись, зробили навколо неї кілька витків. Більша частина її поверхні була незаймана цивілізацією, але подекуди виднілися сліди розумової діяльності – кар’єри, шахти, бурильні свердловини, різноманітні споруди з виблискуючого на сонці металу, вочевидь гірничо-переробні заводи, злітні смуги для транспортних літаків. Усе це виглядало не покинутим, а швидше законсервованим. Бортові детектори зареєстрували, що від більшості споруд ідуть радіосиґнали, а комп’ютер розпізнав у них інструкції для саморушних кібернетичних пристроїв – роботів. Двічі в поле зору потрапляли й самі роботи: спочатку бриґада здійснювала обхід кар’єру, а потім розчищала злітну смугу від снігових заносів.

І лише в одному місці, на східному краю великого північного материка, знаходилось щось, умовно схоже на місто. Умовно, оскільки його житлова частина, що складалася з півтори сотні красивих затишних особняків, була непропорційно мала порівняно зі значним промисловим сектором, який, крім усього іншого, включав величезні анґари кораблебудівної верфі, розташованої поряд зі злітним полем космодрому.

По всьому місту то там, то тут сновигали роботи-прибиральники, підтримуючи в ньому порядок. Людей ніде не було видно.

– І як це пояснити? – нарешті не втрималася я.

– Маю одне припущення, – сказав Олег. – Не про те, навіщо знадобилася ця база і хто її створив, а про долю її персоналу.

– Ну?

– Вейдер, Аня й інші – діти тутешніх працівників.

– Гм-м… – протягнув Валько. – Ну, про це я й сам здогадався. Але що ж сталося з дорослими?

– Вони позбулися їх. Не знищили, а полонили й десь заховали. Можливо, тут, у якомусь підземному бункері. А може, їх перевезли на одну з придатних для життя, але незаселених планет і забезпечили всім необхідним для існування.

– Навіщо?

– Хтозна. Мабуть, чогось не поділили. Хоч там як, а Вейдер і його друзі дуже озлоблені проти дорослих.

Валько задумався.

– Схоже, нам не обійтися без посадки на планету.

– Ні, – сказала я. – Краще вже зайнятися станцією.

– Станцією так станцією, – погодився Валько. Він явно розраховував на таку відповідь, пропонуючи висадку на планету. – Та спершу огляньмо той корабель. Щось він муляє мені очі.

Дотримуючись усіх запобіжних заходів, ми наблизилися до корабля, який купою брухту висів на орбіті. На вигляд він був надзвичайно великий, більший від важкого крейсера, але при ближньому огляді виявилося, що мало не на дев’яносто відсотків складається з ходової частини та паливних баків.

Ближче до хвоста в його корпусі зяяла величезна діра, але не пробоїна від попадання метеорита чи ракети, а акуратно вирізана лазером. Також була відсутня добра половина дюз. Ті, що залишилися, свідчили, що його рушійною силою була зовсім не термоядерна тяга.

– Отакої! – здивувалася я. – У нього іонні двигуни. Який мотлох!

– Навіть не мотлох, а справжнісінький антикваріат, – уточнив Валько. – Так, так… Ось і маркування. Дуже зблякло від часу, але прочитати можна. „Експлорер-13“, здається.

– „Експлорер“… – повторила я, порпаючись у своїй пам’яті. – Щось знайоме… Ага, пригадала. Це одна з перших серій стрибкових кораблів, здатних проходити канали другого роду… Валько, ти казав, що в бортовій бібліотеці є Велика Новоросійська Енциклопедія?

– Не тільки. Є також „Британіка“, остання редакція. Зараз роблю запит.

Через секунду на екрані з’явилася відповідна енциклопедична стаття. „Експлорер-13“ був спущений зі стапелів корабельної верфі Титана в 2214 році. Після кількох випробувальних польотів визнаний придатним до експлуатації. У середині 2215 року на ньому вирушила науково-дослідна експедиція, метою якої було вивчення процесів, що відбуваються в Ґалактичному Ядрі. Ціла когорта широковідомих у науковому світі імен (досить буде сказати, що начальник експедиції та його заступник були лауреатами Нобелівської премії), високопрофесійний екіпаж, найдосконаліше за тодішніми мірками устаткування. Кораблю влаштували пишні проводи, він вирушив у політ, і відтоді про нього не було жодних звісток. Як це часто траплялося в перші століття космічних подорожей, „Експлорер-13“ безслідно згинув у глибинах Всесвіту.

До статті додавався відеозапис відльоту корабля, а також колективний знімок усіх двадцяти шести вчених – членів дослідницької ґрупи. Мою увагу відразу привернув сивочолий вісімдесятирічний чоловік, очевидно, керівник експедиції, доктор Джеймс Ф. Шепард. Він мені когось нагадував. Але кого?…

– Ба! – вигукнув Олег, який також розглядав цей знімок. – Очам своїм не вірю…

– Що там? – поцікавилася я.

– Той хлопець зліва. Наймолодший із них. Ну, викапаний Ігор Федотов, тільки років на десять старший.

– Хто такий Федотов?

– Один із Вейдерової компанії. Я бачив його лише кілька разів, але добре запам’ятав. А ось іще… – Олег підхопився з крісла, підійшов до мене й ткнув пальцем у мій дисплей. – Ця жінка. Їй би скинути зо два десятки, і буде Аня Корейко.

– Так, справді…

Я викликала з енциклопедії статтю про доктора Дж. Ф. Шепарда, нобелівського лауреата з фізики, який жив у кінці XXII – на початку XXIII століть. У статті було кілька знімків, і на одному з них, самому ранньому, фіґурував юнак років двадцяти в університетській мантії бакалавра.

– Вейдер, сучий син! – вражено мовив Олег. – Точно він!

У ході подальших пошуків ми переконалися, що відомий свого часу астробіолоґ Гелена Новакова у молодості була точною копією Ані Корейко, а ще знайшли двійника Борі Компактова – ним виявився професор Новосибірського університету Василь Хохолов.

Що ж до Сашка Кисельова і Юри Ворушинського, то їхніх двійників не знайшлося, але не виключено, що вони були серед членів команди корабля, чиї фото (крім капітана Отто Кляйна) в енциклопедії не розмістили.

– Клонування, – констатував Валько. – Ці люди клонували себе. Єдино прийнятний спосіб продовження роду для такої нечисленної ґрупи – природне розмноження призвело б до ґенетичного виродження в наступних поколіннях. Тим паче що серед них було мало жінок, особливо в репродуктивному віці. А Кисельов і Ворушинський, очевидно, клони когось з екіпажу або клони вже дітей клонів.

– Але навіщо? – розгублено запитала я. – Навіщо це знадобилося?

– Відповідь ми знайдемо або на станції, або на планеті. Хоча… Власне, можна пошукати й тут. Вірніше, там. – І він указав на зависле перед нами громаддя „Експлорера-13“.

Наші спроби зв’язатися з кораблем ні до чого не призвели. Він уперто мовчав, як розвідник на допиті. Певно, за минулі сторіччя його бортові системи, включно зі зв’язком, зламалися. Тоді ще не вміли будувати кораблі на віки.

– А якщо послати туди „крота“? – запропонував Олег.

„Кротами“ називали невеликих роботів, які вгризалися в обшивку й проникали всередину кораблів. Як правило, їх використовували для попереднього огляду підбитих ворожих суден, до того як висадити на борт десант.

– Гм, непогана ідея. Але спершу дещо перевіримо.

Задіявши малопотужний лазер, я зробила невеликий надріз у носовій частині корпусу корабля. Ніякої реакції – захисні системи „Експлорера“ не працювали.

– Обшивка пробита наскрізь, – доповів Валько, звірившись з показами приладів зовнішнього спостереження. – Проте слідів витоку повітря не знайдено. Корабель розгерметизований. Він мертвий, Рашель. Мертвісінький. Можна надсилати „крота“.