Текст книги "Ніч, коли Олівія впала"

Автор книги: Наталия Волжина

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 19 страниц)

19
ОЛІВІЯ

Червень

Дз-з-з-зень!

Це заверещав останній у цьому році дзвоник.

Урок історії було закінчено, усі схопилися з місць, загомоніли, юні голоси злилися в єдиний гул. Нарешті! Попереду три місяці свободи. Я мерщій запхнула зошити й книжки в рюкзак і закинула його на плече.

– Лів, не барись! – квапив Тайлер. – Ходімо вже звідси, я хочу на пляж.

– До речі... – почала була я, та договорити мені не дали.

У дверях показався Ден.

– Чувак! – заволав він, наставивши на Тайлера два вказівні пальці. – Маєш зіграти з нами у волейбол. Ходімо на пляж, покажемо хлопцям, що до чого!

Тайлер дав йому п’ять, і вони разом вийшли в коридор. Ден навіть не подивився на мене. Я плелася поруч із ними, відчуваючи, як усередині здіймається образа. Раніше Тайлер липнув до мене як банний лист. Завжди відчиняв мені двері, носив мій рюкзак – виходило по рюкзаку на кожному плечі. А цей Ден – той іще козел. Я не сумнівалась, що річ у ньому.

Усі тільки й говорили, що про прощальну вечірку, яку влаштовували на пляжі наприкінці кожного навчального року. Зазвичай ми грали у волейбол чи просто валялися на пісочку, доки найсміливіші не наважувалися піти скупатись. Потім хтось обов’язково розводив багаття, і ми смажили реберця та курятину. Підрум’янений на вогні зефір належало їсти, уклавши між двома шматочками печива. Мама завжди дуже нервувала, коли я засиджувалась до ночі, – можна подумати, усе погане трапляється саме після заходу сонця, – тому, щоб вона не хвилювалась, ми з Медісон ішли до мене, щойно темнішало, і решту вечора дивилися кіно. Найчастіше вона залишалась у мене з ночівлею.

Та цього разу я вигадала не один привід, щоб не йти з усіма на пляж.

Натомість мала зустрітися з Кендалл, з якою останнім часом листувалася у фейсбуці.

Я відчинила шафу й поскидала в рюкзак розрізнені аркуші паперу, целофанові пакетики, недогризки від яблук, гребінець, дзеркальце та пару кросівок. Коли з цим було покінчено, Дена вже й сліду не стало, а Тайлер стояв навпроти, спершись на стіну, і мовчки за мною спостерігав. Я підійшла, і він обійняв мене за плечі, притягнув до себе. Мені хотілося скинути його руку, іти так було незручно, і чомусь згадалися змагання з парного бігу.

Надворі сяяло сонце, і від цього все стало чистеньке й дуже гарне. Червень – найприємніший місяць на північно-західному узбережжі Тихого океану. Повітря ще до кінця не прогрілось, та із землі вже тяглися молоді пагони, а на деревах щодня розгорталися смарагдові листочки. Аромат ранніх троянд мішався із солоним запахом моря.

Скоро в Портедж-Пойнт з’їдуться туристи, і на пляжі не буде де голці впасти від прихильників поклоніння сонцю. За морозивом стоятимуть черги, а дороги перетворяться на суцільний жах. Розриватимуться в заторах клаксони, а на тротуарах штовхатимуться обгорілі пішоходи. Тепер же все було спокійно, ласкаво дивилось відполіроване літніми зливами небо.

– У тебе все гаразд? – запитала я в Тайлера, коли ми прямували до виходу.

Останнім часом він був якийсь дивний. Я його не винила: ширилися чутки, що його батьки не просто так вирішили розлучитись, і його це дуже чіпляло. Медісон переповіла слова Пітера, ніби Тайлерів тато заскочив його маму в ліжку з листоношею. Страшне! Я не наважилася питати в Тайлера, чи це правда, бо тоді б йому точно зірвало дах.

– Знаєш, я... – Він стишив голос і нижче схилився до мене. – Я хотів тобі дещо сказати.

Тайлер скинув рюкзак на землю, і я присіла на лавці неподалік від входу в школу. Він подивився на мене. Очі в нього були якісь дивні. Він зірвав травинку, став в’язати на ній вузли, та трава тільки рвалася в руках.

– Мене цього літа тут не буде, – вимовив нарешті.

Я закліпала очима.

– Що? Чому?..

– Батьки, хай їм грець. – Янтарні цяточки в Тайлерових очах засвітилися гнівом. Він стиснув кулаки. – Тато переїжджає в Сіетл. Маю їхати з ним.

– Але... – Я не знала, що й казати. – Чому?

– Каже, що часто буває там по роботі, то чому б узагалі не переїхати. А літо я маю проводити з ним – так зазначено в угоді про опіку. Навіть не знаю, кого це більше бісить: мене чи його.

Ніздрі в нього так і роздувались.

– Ти ж повернешся?

– Так, я приїду в серпні, на футбол. Протягом навчального року я житиму з мамою. З татом проводитиму одні вихідні на місяць і ціле літо.

Тайлерів батько обіймав досить високу керівну посаду в IT-компанії з офісом у Сіетлі, та, скільки я його пам’ятала, працював із Портедж-Пойнта. Я його мало знала, але він справляв непогане враження: тихий, круглий, як ріпка, усміхається сором’язливо, трохи набік, любить читати.

– Коли ти їдеш?

– У понеділок. – Він знизав плечима, та я бачила, як заходили в нього на щоках жовна. Може, це й на краще. Принаймні не з нею. Це вона в усьому винна, зрадниця.

– Привіт!

У мене за спиною раптом виросла Медісон. Опустилась на лавку, театрально зітхаючи, а сумку скинула на землю.

– Привіт, – озвалася я й обернулась на Тайлера.

Судячи з усього, він не хотів продовжувати розмову, бо поспішив змінити тему.

– Може, перш ніж іти на пляж, заскочимо в «Бейґел-Барн», з’їмо по кренделю? – запропонував він.

Я ляснула себе по лобі.

– Дідько, я ж забула! Мені сьогодні до стоматолога, тож на пляж я не потраплю. Вибачайте!

– Що?! – Медісон витріщилась на мене з непідробним жахом в очах. – Коли це ти встигла записатись?

– Ем... Учора, здається. Мене щось непокоїть один зуб. – Для наочності я скорчила гримасу. – Певно, доведеться пломбувати. Тільки на сьогодні й були місця.

Я сама дивувалась тій легкості, з якою брехня злітала з мого язика. Виявляється, щоб вийшло переконливо, треба додати хоч трошечки правди. Зуб у мене й справді болів, і я подумувала сходити до стоматолога, але не сьогодні. Це додало моїй вигадці реалізму.

– От лайно, – фиркнула Медісон. – Такі веселощі намічаються.

Потім з’явився Пітер, і вона весь час не зводила з нього сповнених захвату очей, навіть простягнула навмисно ногу, торкаючись його кросівка. Він усміхнувся й усівся поруч із нею, закинувши руку їй на плечі. Тоді вона нахилилась до нього й поцілувала, захихотіла на вухо.

Якийсь час я мовчки спостерігала за ними. Не пам’ятаю, щоб Медісон так довго кимось цікавилася. Хто знає, може, у них із Пітером усе серйозно.

– То коли ми побачимось? – запитав Тайлер, викинувши нарешті змучену травинку.

На якусь мить він здався мені дуже вразливим, довірливим, та щойно він поворухнувся, як опинився в тіні, й очі в нього враз стали темними.

– Може, у неділю? Мама буде вдома, але можна кудись піти.

– Гадаєш, вона тебе відпустить?

У його голосі звучала неприхована іронія. Він нагнувся й зірвав іще одну травинку, уклав її в рота й дунув. Вийшов різкий, пронизливий свист. Я стиснула зуби.

– Вона просто за мене хвилюється, – відповіла холодно.

– Може...

Він одним рухом розірвав травинку навпіл і кинув мені під ноги, а тоді повернувся й швидким кроком пішов до машини.

Попрощавшись із Пітером і Медісон, я завернула за ріг школи й опинилася на тихій вулиці, де на мене вже чекав у своєму «мустангу» Дерек. Озирнувшись наостанок, прослизнула в автівку. Якщо Медісон із Тайлером мене зараз побачать, мені кінець. Дерек завів машину, і ми вирушили до Сіетла.

Боячись, що мене впізнають, я сповзла вниз і до самого в’їзду на шосе не сказала ані слова.

– А чому ти не підеш у Вашингтонський університет? – поставила тоді питання, що не один тиждень не давало мені спокою.

Дерек видихнув натужно, відкидаючи з лоба пасмо волосся. Здавалось, він вагається.

– Це складно, – промовив нарешті.

– А ти спробуй.

– Ну... Я хочу вчитися в художньому. – Він кинув на мене погляд.

– А в чому проблема?

– На це батьки грошей не дадуть.

– Чому?.. – розгубилась я. – Хіба вони не хочуть, щоб ти був щасливий?

– Навряд. їм потрібно, щоб я завжди міг знайти собі роботу, а для цього треба йти в економісти. Тато каже, що це марне витрачання грошей. Мама... – Швидкісна траса закінчилась, і він перемкнув передачу. – Ти її знаєш. Вона живе у своєму світі. От тільки я краще вмру, ніж усе життя трубитиму в офісі, як належить взірцевому виродку з середнього класу.

– А що саме тебе цікавить?

– Графіка.

Я замислилась. На позір Дерек не справляв враження творчої людини. Але тепер я згадала, що не раз бачила його за малюванням, доки ми з Медісон бавилися.

– А мене намалюєш?

Він скоса позирнув на мене, скинув брови. Усміхнувся.

– Авжеж, якось намалюю.

Опинившись у Мерсер-Айленд, де мешкала Кендалл, ми припаркувалися навпроти «Старбакса»: там я мала з нею зустрітись. У цьому затишному куточку Сіетла розмістились домівки заможних громадян. Там, за залізними парканами й воротами, біля яких деінде чатували охоронці, був інший світ, не знаний навіть для Дерека. Кендалл Монтґомері жила в країні підземних гаражів, набитих «лексусами» і «мерседесами», басейнів і джакузі. Я знати не знала, як тут усе влаштовано, і через те почувалася вкрай некомфортно.

– Непогано, – присвиснув Дерек услід якійсь «феррарі».

– Дивись, он вона!

По той бік вулиці Кендалл розмовляла з дівчиною приблизно нашого віку. Мені здалося, що я її колись уже бачила. З ними були незнайомі чоловік і жінка. Усі тримали в руках по великому стакану холодної кави.

Ми з Дереком вийшли з машини та бігцем перейшли дорогу.

– Привіт, – здалека привіталась я.

Кендалл підскочила на місці й різко обернулась.

– А... о... – забурмотіла вона, побачивши нас.

– Боже! – заверещала її співбесідниця, хапаючи Кендалл за лікоть. Та дивилась на мене, роззявивши рота, чи то усміхнена, чи то зла. – Це ж твоя близнючка!

Тут я згадала, де вже бачила цю дівчину. Вона була з Кендалл того дня, коли ми вперше побачились у Вашингтонському університеті. Це була типова донька багатих батьків, фарбована білявка з довгим волоссям, зі щедро підмальованими очима, одягнена в затісну в грудях кофтинку й вузькі джинси, на височезних підборах.

Помітивши, як розгубилася Кендалл, вона обернулася до мене.

– Стривай, ти що, її переслідуєш? – потім пояснила чоловікові з жінкою: – Ми вже бачили цю дівчину, кілька місяців тому, в універі. Ви знайомі?

Обличчя в Кендалл заклякло.

– Ні. Звісно, ми не знайомі.

І вона простягнула мені руку. Я тупо потиснула її.

– Рада знов тебе бачити, – дуже чинно проговорила вона. Природжений політик, уся в тата. – Сподіваюсь, тобі сподобалось в універі.

Не встигла я й слова мовити, як вона пішла. Її потягнула за собою та багатенька дівчина з батьками.

* * *

Усю дорогу додому я схлипувала, утупившись у вікно. Шлунок немов кислотою роз’їло. Я почувалася непотрібною й не розуміла, що зробила не так.

Певно, не знаючи, що сказати, Дерек просто мовчав. Витягнув із бардачка серветку, сунув мені в руки. Гладив час від часу по лікті.

– Не хочу додому, – промовила я, коли ми вже під’їжджали. – Поїхали ще кудись?

– Звісно. Чому ж ні.

Він на ходу розвернувся й вирулив на дорогу, що вела в Лорелвуд. Став біля розважального центру. Ми вийшли з машини.

Чорну шкірянку Дерек лишив на задньому сидінні. Під нею, як завжди, були чорні джинси з чорного ж футболкою. Ми вийшли на набережну, дійшли до кінця дерев’яного настилу й попрямували просто по піску до пристані, яка стрілою врізалася в Паджет-Пойнт.

Біля наших ніг шепотіла, обіймаючи берег, вода, з плескотом затікала межи гострі каменюки, що виростали з прибою. У повітрі стояв гострий солоний запах, до якого примішувались ніжні, схожі на жимолость нотки. Цілий хор пташок радісно підспівував хвилям.

– Мені шкода, що з Кендалл так вийшло, – промовив Дерек. Очі в нього були темно-сині, наче нічне небо. Тріпотіли на вітру темні кучері. – Що я можу для тебе зробити?

Він так непокоївся, що я видавила з себе слабеньку усмішку, доторкнулась пальцями до його щоки. Це була найнадійніша людина в моєму житті. Він обіцяв, що ніколи мені не брехатиме, і я знала без тіні сумніву, що так і буде. І от він готовий прийти на допомогу, утішити мене, коли це так потрібно.

– Дякую тобі. За... за все.

З ним я не боялася правди. Не боялась майбутнього. Не сердилась на маму за те, що брехала мені, за її невротичні вихватки. Просто насолоджувалась кришталевою ясністю. Навіть тепер, після того, як учинила зі мною Кендалл.

Дерек довго-довго дивився мені в очі, а тоді між нами проскочила та сама іскра, і нас потягнуло одне до одного, неначе магнітом. Ми враз опинилися в обіймах одне одного, і я припала до його рота. Він відвів мені з лиця пасмо волосся. Я відчувала в себе на губах його дихання.

Зуби його розімкнулися, запрошуючи до глибокого поцілунку. Якби тільки серце трохи заспокоїлось... Воно тяжко билося в грудях. З Тайлером такого не бувало.

І тут я зрозуміла, що кохала його від самого дитинства. Нічого не мало значення: ні вигадки Медісон, ні його відсутність, ні те, що в мене був хлопець. Я покохала його відтоді, як мене, п’ятирічну, усадовили навпроти нього за стіл. Кохала й тоді, коли, катаючись на роликах в одинадцять років, забила литку і він ніс мене на руках до самого дому. Кохала й зараз.

І ці слова самі мало не посипались з вуст! Вони були, мов три перлинки, що я їх тримала в роті: я люблю тебе.

Ми відірвались одне від одного лише на мить, щоб ковтнути повітря, і я запустила пальці йому у волосся.

– Олівія, – промовив він, раптом стиснувши губи. – Олівія.

Він поклав мені руки на плечі й відштовхнув, і я зрозуміла, що нас відділяє вже кілька кроків. У мене наморочилося в голові.

– Вибач. Не треба було... – Він відійшов від мене, лишивши на піску сліди кросівок.

– Я тобі не подобаюсь? – стишеним голосом вимовила я.

Це прозвучало якось по-дитячому, зовсім не так, як я хотіла. Я тільки мала на увазі, що він не поділяє моїх почуттів. Але тепер, коли я вже знала, що кохаю його, хіба ж можна було знову вдавати байдужість?

Дерек широким кроком підійшов до мене. Здавалось, він злиться.

– Це не так. Не кажи дурниць. Ти мені не байдужа, але в тебе є хлопець.

– Я тобі не байдужа?

Дерек усміхнувся, погладив мене по щоці.

– Ну звісно. І завжди була не байдужа, скільки я пам’ятаю. Така мука – знати, що ти – чужа дівчина. А чому, ти гадаєш, я так розлютився, коли приїхав з Нью-Йорка?

Моїм тілом розлилося тепло, ніби розпустилося в грудях квітуче щастя. З Тайлером я ніколи не відчувала такого глибокого зв’язку.

– Ми з Тайлером мали зустрітися в неділю. Скажу, що ми більше не можемо бути разом.

У мене задзвонив телефон. Цей звук ніби заповнив увесь простір між нами. Я позирнула на екран: Кендалл.

Показала Дерекові.

– І що мені робити?

– Гадаю, ти й сама знаєш відповідь.

20
АБІ

Листопад

Увечері я зупинила машину біля домівки Ентоні. Спробувала роздивитись будинок у густих сутінках. Він стояв у ряду таких само приземкуватих одноповерхових будівель. Блакитна фарба місцями потріскалась, сад занедбаний: недорослу траву підтопило водою, кущі рододендрону жалібно тулилися до сходів.

Я вийшла з машини, обсмикнула светр із рожевого кашеміру, який вдягнула до вузьких джинсів. Пригладила волосся і тут же відчула до себе відразу: хіба мені не байдуже, який маю вигляд?

Зрештою, я не на побачення йду. А що, як він іншої думки?.. Дідько. Я знову сховалася в машині. Мені перехопило дух. І що я собі думаю? У мені наростала потреба порадитися з Олівією, спитати, як вона до цього ставиться. Я раптом усвідомила, що втратила не тільки доньку – свою найкращу подругу. Я вихопила із сумки серветку, витерла похапцем сльози.

Якби тільки моя дівчинка повернулась.

Я й так уже спізнилася на чверть години, тому трошки віддихалась і вибралася з машини. Набрала повні легені повітря й постукала. Двері відчинились тієї самої миті.

– Абі! Заходьте!

Судячи з усього, Ентоні дуже зрадів моєму приходу. Він провів мене в теплу, прекрасно обставлену вітальню. Під ногами виблискував світлий паркет; стіни прикрашали олійні картини – абстрактні кольорові плями. Ліворуч розмістився затишний кутовий диван і широкоекранний телевізор. Праворуч вітальня плавно перетікала в кухню, виконану в селянському стилі, з диванчиками й заскленими дверима, які вели на терасу. Тут було затишно, як буває, коли людина дуже любить свій дім, і дуже контрастувало із зовнішнім занепадом.

– Перепрошую за запізнення, – пробурмотіла я.

Ентоні тільки відмахнувся: – Пусте.

Таких спокійних людей я ще не бачила. Він накинув ланцюжок на вхідні двері, провів рукою по густо зарослому щетиною підборідді.

– Вибачте, двері доводиться зачиняти, щоб мама раптом не вийшла надвір.

Він підійшов до м’якого на вигляд дивана, що на ньому сиділа жінка похилого віку. Її погляд був прикутий до телевізора: показували «Джепорі».[5]5
  Популярна телевікторина


[Закрыть]

Ентоні бережно поклав їй на плече велику долоню.

– Мамо, це Абі.

Старенька спантеличено подивилася на мене, у блакитних очах промайнула тінь.

– Лора?

– Не Лора, мамо. Абі.

– Здрастуй, люба!

Але тут її погляд знову привернув телевізор.

Ентоні кивком показав на кухню, і я покрокувала за ним.

– Хто така Лора?

– Моя сестра.

– Вибачте...

– Нічого.

– Як ваша мама? – запитала я непевно, відчуваючи, ніби лізу не у свою справу. Не поцікавитись було не можна.

Ентоні запустив руку у волосся. Мав дуже втомлений вигляд, під очима залягли фіолетові тіні.

– Вона вчора просто сказилася через те, що я не хотів дати їй ключі від машини. Ніяк не міг її укласти спати. Але сьогодні все спокійно. Так воно і є: день такий, день сякий.

– Вам, певно, важко.

– Так, часом нелегко, – зізнався він. – Але ж я люблю її. А коли когось любиш, можна й потерпіти.

Зрештою, у кожного свої вади.

З неба зривався дощ зі снігом. Чути було, як розбиваються краплі об вікно в кухонній стелі. Я сіла за стіл, і Ентоні витягнув з коробки з написом «Доміно’с» шматочок піци, поклав на тарілку. Хотів був дати мені, та я схопилася за самий краєчок, і тарілка вислизнула з пальців. Ентоні спробував її впіймати, а натомість схопив мене за руку. Мене ніби вдарило електричним струмом. Я відступила, і піца з плескотом приземлилася на підлогу, начинкою вниз.

– Боже, вибачте, будь ласка! Я приберу!

Кров прилила мені до лиця. Ентоні відмахнувся усміхнено.

– Справді, не переймайтесь. Навіть тарілка не розбилась. Я за цей рік штук п’ять розбив. Лишилось усього три!

Він витер підлогу й поставив переді мною новий шматок. Один узяв собі та порізав на однакові маленькі.

Я озирнулась і сіла. Скрізь були квіти в горщиках і картини. У кутку розмістився чималий папоротник, а над умивальником звисали з полички хлорофітуми. На столі біля мене лежали мемуари Барака Обами.

– Я говорив з одним своїм приятелем, він працює в Портедж-Пойнті, – повів Ентоні, нарізаючи вже другий шматок. – Каже, що і Семсон, і Мак-Неллі – досить сильні слідчі, мають чудову статистику.

– То чому ж вони не хотіли розслідувати справу Олівії?

– Гадаю, їх попросили спустити все на гальмах, от вони й перемкнулись на щось інше.

– Але навіщо б їх про це просили?

Ентоні поклав до рота шматочок піци, пожував задумливо.

– Не знаю, – зізнався нарешті. – Сконцентруймося на тому, що нам відомо. По-перше, Медісон не розмовляла з Олівією. По-друге, Олівія знала, що вона донька Ґевіна Монтґомері, і була знайома з Кендалл, своєю сестрою. І, по-третє, Тайлер збрехав вам, сказавши, ніби не бачився з Олівією після барбекю.

– До речі, – перебила я. – Тайлер розповів мені, що Олівія й справді написала йому та пропонувала зустрітись, але так і не прийшла.

– Що ще ми знаємо?

– У неї в телефоні було кілька повідомлень з номера, підписаного «Д.». Досить романтичних, із поцілунками на прощання. Думаю, ім’я батька дитини починається з літери «Д».

– В Олівії часом не було знайомих з іменем на «Д»?

– У них у компанії – ні, але в школі хтось точно був.

У сумці, що я її лишила на столі для готування, задзвонив телефон.

– Алло?

Відповіді не було. За мить почулись короткі гудки. – Знов кинули слухавку? – поцікавився Ентоні. Та я не встигла відповісти, бо телефон знову ожив. До мене долетів стурбований голос Сари.

– Абі! Не клади трубки!

– Вибачте, – пробурмотіла я, звертаючись до Ентоні. – Маю...

– Та нічого. Віднесу мамі поїсти.

Ентоні взяв тарілку з порізаною піцою та попрямував у вітальню.

Я відвернулася до стіни.

– Що тобі треба? – буркнула в слухавку.

– Абі! Дякувати Богові, що ти відповіла! Слухай, нам треба поговорити. Я...

– Зараз не можу. Я в Ентоні.

– Абі, послухай...

– Не зараз! – Я натиснула «Закінчити виклик» і мовчки дивилась на телефон. «Якби тільки вона сказала мені правду...» Я не дала собі додумати.

Мене всю трусило, кров так і билася в жилах. Знову накотило бажання поговорити з Олівією, хоч раз наостанок побачити її живою.

– З вами все гаразд?

Я так і підскочила. Ентоні стояв позаду мене.

– Так. Ні. Тобто... Мушу йти. Дякую за... – Я показала на піцу, яку навіть не надкусила, – за це все.

Мені раптом здалося, що я опинилася в піщаному годиннику, пісок сиплеться на мене потроху, давить своєю вагою. До народження дитини залишалось тринадцять тижнів. Тринадцять тижнів, а я сиджу тут, їм піцу й обмінююсь люб’язностями з людиною, якої зовсім не знаю.

Часу обмаль.

Я схопила сумку й помчала до дверей. Руки не слухалися, замок ніяк не хотів відмикатись. Ще трохи, й емоції захлеснуть мене з головою. Треба мерщій забиратися звідси.

Дощ ледве накрапав. Швидко проносилися небом підбиті білим хмаринки. Визирав повний місяць. Я чула гулкий стукіт своїх підошов по доріжці.

Я мріяла тільки про те, щоб сховатися в машині, та переді мною несподівано виріс Ентоні.

– Абі! З вами все гаразд?

У місячному світлі очі в нього стали сріблясто– зелені. Він був утіленням доброти й чесності.

– Усе добре. Просто мені треба додому.

Я хотіла була обійти його, та він загородив мені дорогу.

– Ви не можете керувати автівкою в такому стані. Дозвольте, я вас підвезу!

Ця пропозиція заскочила мене зненацька. Я тільки й змогла, що витріщити очі. Він весь день провів у суді, потім давав групові консультації для потерпілих, а вдома на нього чекає хвора мати, яка потребує турботи. Я вже вбачала закономірність. Отже, він усьому світові лікар.

– Про що ви говорите? – відповіла я несподівано різко, охоплена безпричинним гнівом. – Подивіться на себе: таке враження, що ви кілька тижнів не спали.

– Принаймні я не такий виснажений емоційно. У вас нині тяжкий період. Дозвольте мені повести. Назад поїду на таксі.

– А мама?

– З нею все буде добре. Двері я зачинив, доглядачка вже в дорозі й усю ніч буде з нею.

– Це був не мій вибір, – озвалась я роздратовано, маючи на увазі його турботу, та Ентоні неправильно мене зрозумів.

– Звісно, хто ж таке вибере?

Знову рушила до машини. Я йому не принцеса в біді, щоб мене рятувати. Він мені не потрібний.

– Абі. Дозвольте мені допомогти.

– Навіщо? Навіщо вам це треба?

Здавалось, він не чекав на таке запитання. Його обличчям промайнула тінь.

– Я знаю, що це таке – утратити близьку людину. Мені знайоме це відчуття безпорадності. Мою сестру вбили, і я прожив більшу частину свого життя, не знаючи правди. Справу закрили тільки чотири роки тому. Слідчий... – Він тяжко глитнув і, здавалося, хотів щось сказати, але тільки похитав головою. – Словами не передати, скільки той слідчий для мене зробив. Це була просто чергова справа, яка зависла в повітрі. Течка з паперами в дальній шухляді. Коли вбивцю знайшли, я відчув, ніби скинув із себе тягар, і довгі роки постійних хвилювань лишились позаду. Так, її вже не вернеш, та я радий був принаймні дізнатися, як усе сталось. Тож я вас прекрасно розумію.

Відчувши, що йому вдалося пробити мою броню, він ступив крок мені назустріч.

– Нумо! – Він простягнув руку. – Я довезу вас додому.

Повагавшись хвилину, я віддала йому ключі та влізла на пасажирське сидіння. Мене раптом охопила страшна втома. Я почувалася м’якою іграшкою, що їй розрізали живіт і витрусили звідти все начиння.

– Гаразд.

Я запевняла себе, ніби погоджуюсь тільки тому, що не маю сил сперечатись. Та насправді в глибині душі просто не хотіла лишатися сама.

Уже на місці Ентоні вимкнув двигун. Вийшов із машини – вона трохи просіла під його вагою, – обійшов кругом і став біля мене. Допоміг піднятися сходами й, узявши ключі з моїх занімілих пальців, відчинив двері. Коли я опустилась на м’який наче пух диван, він увімкнув мені лампу, накинув на плечі ковдру. Тоді попрямував до дверей.

– Дякую! – прошепотіла я. Голос зривався від утоми й смутку від усіх тих почуттів, що давно переповнювали мене.

– Згодом стає легше. Вам треба поспати, Абі.

Він усміхнувся ласкаво і, закривши двері, вийшов надвір. Двері за ним зачинились.

Перш ніж заснути, я подумала, що, може, не так уже й люблю самотність. Адже, виявляється, є люди, готові мені допомогти просто через те, що їм не байдуже. Узяти, наприклад, Ентоні. Ліззі та Келлі. Сару.