Текст книги "Ніч, коли Олівія впала"

Автор книги: Наталия Волжина

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 19 страниц)

17
АБІ

Листопад

У палаті було нестерпно жарко. Організм Олівії вже не справлявся з терморегуляцією, тому опалення ввімкнули на повну. Вона дуже схудла й лежала уся загорнута в спеціальні ковдри з підігрівом. Ми із Сарою зняли пальта, повісили на дверях.

У кімнату зазирнула медсестра. «Кеті», – значилося на бейджі. Дуже молода, майже дівчина, вона мала круглі, налиті рум’янцем щоки, прозорі карі очі та попелясто-каштанове волосся, затягнуте в тугу гульку. Це було втілення здоров’я й ніжності.

– Докторка Меддокс уже йде, зараз робитимемо УЗД. – Вона усміхнулась, показавши ямочку на правій щоці, і з тим зникла.

До народження дитини залишалось тринадцять із половиною тижнів. Я викреслювала дні в календарі: ось іще одну добу пережив малюк, а разом з ним – Олівія.

Сьогодні нам мали сказати, якої статі дитина.

Сара опустилась на стілець і ввімкнула телевізор.

Якийсь час перемикала канали, аж доки не наткнулась на старий випуск «Судді Джуді». Ми дивились, як героїня судить товстого голомозого чолов’ягу. Жінка в наряді придорожньої проститутки тим часом кидала на нього глузливі погляди.

– Ти як? – поцікавилась я.

Сара зітхнула.

– З Діланом проблеми. Сьогодні говорила з учителькою. Йому дуже тяжко дається читання й писання. Вона вважає, що це дислексія.

– Але ж у вісім років ще рано про це судити!

– Так, точно сказати не можна. Вона просто хотіла мене попередити.

Сара втупилася в телевізор. «Суддя Джуді» добігла кінця, тепер показували новини. Ґевін Монтґомері, сенатор, брав участь у якійсь політичній дискусії в Сіетлі. Він енергійно жестикулював, і натовп відгукувався аплодисментами – типова виборча кампанія.

– Абі, – заговорила Сара, потираючи очі. Я помітила, що руки в неї вкрились яскраво-червоними плямами: повернулася давня екзема. – Мені треба...

– Доброго дня, пані!

У палаті з’явилася докторка Меддокс із портативним апаратом для ультразвукового дослідження. Кругле обличчя освітилося теплою бабусиною усмішкою, заплигали сиві кучерики.

– Ви тільки подивіться на себе! – пожурила ласкаво. Медовий акцент видавав у ній уродженку південних штатів. – Вам обом треба більше їсти. От пообіцяйте, що з’їсте по кексу, коли закінчимо. Треба ж звідкись брати сили.

Ми з Сарою перезирнулися, усміхаючись. Пообіцяли, що так і зробимо.

– Ну що ж, готові побачити онука чи онуку?

Я кивнула.

Докторка Меддокс налаштувала апарат, відгорнула біле простирадло. Вичавила з тюбика трохи прозорого гелю, змастила доньчин округлий живіт.

Я дивилась на екран, доки лікарка підбирала ракурс. У горлі боліло, пекло очі: я раптом зрозуміла, що давно не кліпала.

Нарешті розмиті лінії сформувалися в чорно-біле зображення. Палату заповнило калатання дитячого серця. А потім життя, що розквітало всередині Олівії, постало переді мною в скупченні пікселів: кругла голова, маленький носик, обрис обличчя. Дитина. У моїй дитині живе дитина!

У мене вихопився зойк, на очі навернулися сльози. Якесь відчуття, що я ніяк не могла його визначити, заповнювало порожнечу в грудях, витісняло біль.

Малюк сіпнувся, перекотився і замахав рученятами, ніби бачив нас.

– Дивись! – Я обернулась до Сари, яка стояла за мною, у ногах Олівії.

Очі в неї поблискували мокрими камінцями.

– Це диво.

На якусь мить мені стало соромно за свою радість, та я знала: Олівія також була б щаслива. І я лишилася стояти на краю прірви, дозволила собі зазирнути в майбутнє, побачити щастя, яке чекає на мене – якщо тільки я пущу його у своє життя.

– Дивіться! – Докторка Меддокс показала на екран. – Вона смокче палець.

– Вона? – перепитала я.

– Це дівчинка.

Я міцно стиснула руку Олівії.

– Поглянь, Лів! Це твоя дівчинка.

Докторка Меддокс зняла ще якісь показники, потім роздрукувала зображення, по копії мені й Сарі, і витерла Олівії живіт.

– Начебто все прекрасно, – прокоментувала, поправляючи окуляри в тонкій оправі. – Тепер треба проводити УЗД приблизно раз на тиждень, але на сьогодні дитина здорова й нормально розвивається.

Сказавши це, вона підвелася, потиснула руку мені, потім Сарі.

– Дякую вам, докторко Меддокс, – промовила я. – Ну що ви! – Вона сховала нас у м’яких обіймах.

Від неї пахнуло яблуками й дощем. – То як, з’їсте по кексику?

– Обов’язково, – запевнила Сара.

Докторка Меддокс помахала нам рукою і вийшла з палати, штовхаючи перед собою апарат для УЗД.

З хвилину ми мовчали.

– З тобою все гаразд? – спитала нарешті Сара.

– Мені страшно, – зізналася я.

Дозволити собі любити цю дитину, не знаючи напевно, чи вона житиме, було дуже ризиковано. Утрата, смерть, розбите, хоча й фігурально, серце – цього не можна винести. Будь-якої миті можна втратити тих, кого любиш.

Та я знала: маю ризикувати.

– Що, як дитина помре? – промовила я. Сара торкнулась моєї руки.

– А якщо виживе? – відказала.

Саме цієї миті в мене задзвонив телефон.

– Маю відповісти, – кинула я. – Зустрінемось на вулиці, добре?

Я схопила пальто й вийшла з палати, не чекаючи, доки Сара візьметься розпитувати.

На обрій уже наповзала ніч. Дощ майже вщух, та повітря було важке, набрякле водою. Я присіла на лавку навпроти дверей і набрала номер Ентоні.

– Добрий вечір, Абі, – привітався він. – Я отримав результати аналізу ДНК із сигарети, що ми її знайшли в кімнаті Олівії. Вона належить Кендалл Монтґомері, дата народження – травень 1999 року.

У пам’яті вмить постало повідомлення від К. у доньчиному телефоні. Може, К. – це скорочено від Кендалл? І до того ж Монтґомері... Невже?.. Я заплющила очі.

– Будь ласка, тільки не кажіть, що вона якось пов’язана з Ґевіном Монтґомері.

– Боюся, що так і є. Звідки ви знали?

– Ґевін Монтґомері – батько Олівії, – промовила я, відчуваючи, як заплітається від страху язик. —

Він наказав мені зробити аборт, але я не послухалась. Йому не сказала. Я думаю, він причетний до того, що сталося.

Ентоні присвиснув у слухавку.

– Вона майже того самого віку, що й Олівія, неповнолітня. То звідки в системі її ДНК? – поцікавилась я. Серце мало не вискакувало з грудей.

– Я шукав не в поліційних базах, – зізнався він.

– А де ж?

– Є такий Державний центр скринінгу новонароджених і генетичних ресурсів, де всі новонароджені діти проходять обстеження на генетичні захворювання. У штаті Вашингтон зразки ДНК зберігаються протягом двадцяти одного року. Я виходив з того, що цигарку курила або Олівія, або хтось із її друзів.

Я сильно притиснула пальці до повік. Перед очима затанцювали білі зірочки.

– Отже, Олівія була знайома з донькою Ґевіна? Може, це вона й скинула її з мосту?

– Доказів, які б підтверджували це, у нас немає. Відомо тільки, що вони були знайомі.

– Якщо дочка Ґевіна знала Олівію, може, він і сам з нею бачився?

Я нахилила голову, відчуваючи, як страх залізною рукою стискає горло. Я проявила слабкість. Не вберегла Олівії від болю, на який вона зовсім не заслуговувала, а правду, що вона мала повне право дізнатись, ховала. Так, мені було б непросто розповісти, хто її батько, – зізнатись у власних помилках, – та треба було не брехати. Сказати правду було моїм обов’язком.

– Що ж далі? – запитала я, утираючи одиноку сльозу.

– Поговоримо з Кендалл. Дізнаємося, як вони познайомилися, чи вона знала, що Олівія доводиться їй сестрою, чи була з нею тієї ночі.

Я уявила зустріч із Ґевіном, і слизький, маслянистий страх огорнув мене з головою. Я уважно спостерігала за його кар’єрним зростанням. У віці тридцяти чотирьох років, щойно досягнувши мінімального віку, необхідного згідно із законодавством штату Вашингтон для того, щоб обійняти посаду сенатора, він одразу ж здобув це звання. Улюбленець Республіканської партії, послуговувався загальною повагою й умів подобатися людям. Його харизма, переконання, що він їх проповідував, підкорювали серця.

Та мав він, окрім розуму й чар, також темний бік, який відкривався лише за приватних обставин. Коли комусь випадало перейти йому дорогу, він з готовністю вдавався до залякування, гнівних проповідей, не гидуючи в особливо тяжких випадках і прямим насильством.

Я тяжко глитнула. Тривога стискала мені горлянку, та я не могла більше мовчати. Що більше дізнавалася про останні місяці з життя Олівії, то менше сумнівалася в його причетності.

– Добре. Коли?

– Завтра в клієнта суд, я маю бути присутній, а потім у мене група підтримки, тож завтра навряд. Поспілкуємося з нею в п’ятницю?

– У п’ятницю... – вихопилося в мене. Тепер до страху додалось нетерпіння.

Судячи з усього, Ентоні почув у моєму голосі розчарування.

– Можемо зустрітися завтра ввечері, подумаємо, з ким іще треба поговорити, – запропонував він. – Тільки вдома я буду аж після дев’ятої. Може, заїдете? Я живу в Квін-Енн. Замовлю їжу з доставкою.

Я так і бачила його усмішку, та страх буквально паралізував мене. У Сіетл мені не можна.

Ні, тепер уже можна. Адже я боялася за доньку, хотіла захистити її від Ґевіна. Тепер у цьому не було потреби. Я раптом усвідомила це з усією жахливою ясністю.

– Зрештою, можемо просто зустрітися в п’ятницю, це не проб... – промовив Ентоні, та я не дала йому договорити.

– Усе гаразд, я заїду.

– Чудово, тоді побачимося завтра.

Він продиктував свою адресу й поклав слухавку.

– Це з ким ти збираєшся побачитись завтра?

Я так і підстрибнула.

– Господи, Capo. Ти мене налякала.

– З ким?

– З Ентоні.

– Для чого?

Вона мала сердитий вигляд. А може, засмучений. Важко було сказати.

– Хочу дізнатися, що сталося з Олівією.

– Але ж поліція... триває розслідування, – не надто впевнено заперечила вона.

Я покопирсалася в потаємному відділенні сумки, витягнула давно забуту пачку цигарок і запальничку. Палила я рідко, востаннє – кілька років тому. Олівії страшенно не подобалося, коли я курила.

Я підставила сигарету під вогняний спалах. Затягувалася довго, потім неквапно видихнула. Дим ліниво звивався поміж оголеними гілками, на секунду затримуючись біля останніх, зіщулених уже по-осінньому листочків.

– Ніхто нічого не розслідує.

– Треба просто зачекати.

Відчуваючи, як поволі закипає роздратування, я глибоко зітхнула, а тоді розповіла Сарі про Тайлерову брехню, і про фотографії з погрозами, і про записку, що мені її підсунули під двері.

Вона довго мовчала, а коли заговорила, я почула не те, що чекала.

– Я вже зрозуміла, що ти вважаєш, ніби Олівію хтось скинув з моста. Тільки навіщо тобі шукати докази? Коли отак видивляєшся відповіді на свої запитання, насправді тільки викривлюєш правду. Правду про те, що сталося; про те, що за людина була Олівія. Тобі просто так легше, бо це дарує тобі ілюзію, ніби ти щось можеш змінити.

– Capo, я маю це зробити.

– Навіщо?

Я затягнулася, аж доки гарячий дим не запік у легенях. Тоді відгукнулась:

– Я ж так і не дізналася, чому мама вбила себе.

Сара подивилася на мене, ніби я її вдарила.

– Вона не лишила записки. Навіть не попрощалася. Нічого! – Я махнула рукою. – Просто вбила себе, нічого не пояснивши, і я знайшла її мертву. Я все життя шукала розгадку, але не знайшла. І я не хочу доживати свої дні, гадаючи, що сталося з Олівією. Маю дізнатися правду. Заради себе самої. Заради дитини.

З моря повіяло холодом, і я закуталась у шарф. Сара застібнула пальто на всі ґудзики й тяжко опустилась на лавку поруч зі мною.

– Дай і мені, – вона показала на сигарети.

Я простягнула пачку, і вона нахилилась, щоб підпалити. Ми обидві то кидали, то знов починали курити, та до цього не випалили разом жодної цигарки.

Сара заправила за вуха пасма волосся. Вона була на десять років старша за мене, та їй удалось зберегти природну, невимушену красу: повні губи, світле волосся, чисте лице. Тільки тепер тягар відповідальності, що вона роками несла його на своїх плечах, позначився ледве помітними заломами в кутиках губ.

Затамувавши на якусь мить дух, Сара випустила дим у морозне повітря.

– Боже, як добре! – вихопилось у неї. – Це просто жорстоко – заборонити куріння в лікарні. Вони що, не знають, коли понад усе тягне на сигарети?

Вона відняла цигарку від рота, подивилась уважно.

– Кілька років не курила.

– Аналогічно. Спробувала була, коли Олівії виповнилося дванадцять. У неї саме почалися місячні, от я и подумала, що настав час для серйозної розмови. Хотіла перед тим перекурити, але вона мене побачила. Лютувала так, що борони боже. – Я засміялась, згадавши цей епізод. – Казала, що мені, може, і байдуже, скільки я проживу, а от їй – ні, я їй потрібна жива й здорова.

Від цих спогадів у роті стало гірко й солодко водночас. Я схопилася за живіт, огорнула себе руками.

– Мені її так не вистачає, – проговорила придушеним голосом.

Сара обійняла мене за плечі.

– Знаю, – прошепотіла у відповідь. – Мені також.

На коротку мить я стулила повіки, поринаючи в сестрину турботу. Потім уявила, що це мама мене втішає, і враз відсахнулася, витерла очі.

Сара загасила недопалок об землю, поклала між нами на лавку.

– Я маю тобі дещо сказати, – знову заговорила вона. Пальці її самі потягнулися до губ. – Кілька місяців тому Олівія зателефонувала мені, запропонувала зайти. Сказала, що хоче поговорити про свого батька. І що ти їй брехала.

– Що ти їй відповіла? – прошепотіла я, відчуваючи, як у серце поволі просочується страх.

Сара відвела погляд.

– Вибач. Я просто не знала, як тобі сказати...

– Що ти їй сказала? – повторила я, рубаючи слова.

Тепер вона дивилась мені в очі.

– Вона й сама вже знала.

– Звідки?

– Цього вона мені не хотіла пояснити. Сказала тільки, що знає, що Ґевін Монтґомері – її батько. Питала, навіщо ти їй збрехала, ніби він помер.

Я мало не скрикнула. Клубок розплутувався із шаленою швидкістю, і від цього наморочилося в голові. Намагаючись угамувати тремкі руки, я з силою втиснула нігті в долоні, аж доки на шкірі не лишились глибокі, півмісяцями, ямки.

– Чому ж вона не спитала в мене?

– Ти серйозно? Вона запитувала, не раз і не два. Тільки ти не хотіла сказати.

Я зронила голову на руки. Одна й та сама думка нудотно крутилася в голові.

– Ні, ні, ні! – застогнала я, відчуваючи, як відчай огортає мене сірою ковдрою.

– Мені шкода, Абі! Я знала, що ти цього не хочеш, та вона мала право це знати! Якби ти тільки чула, що вона собі навигадувала!

Я враз обернулася до неї, зашипіла:

– Ах ти ж тупа сука. Ти знати не знаєш, що ти накоїла.

Сара відсахнулася, біла немов полотно. Я ніколи так з нею не розмовляла, навіть підлітком. Я взагалі не вміла злитися, усе тримала в собі.

– Я так і не сказала Ґевінові, що лишила дитину. Якщо Олівія вирішила з ним поговорити, якщо він її побачив...

Я схопилася за горло, відчуваючи, як стискає свої залізні пальці страх. З такою людиною, як Ґевін, краще не зв’язуватися.

– Якщо він упізнав у ній свою доньку... він здатний на все.

18
АБІ

Листопад

Для того щоб узути кросівки, я мусила покликати на допомогу всю свою силу волі. Утома валила з ніг, та я знала: біг поверне мене до життя.

Ще не розвиднилось. Грюкнувши дверима, я пірнула в холодну вранішню імлу. Гучно відбивались від тротуару мої кроки. Думки линули суцільним потоком.

Олівія знала, чия вона донька.

Гнів на сестру пожирав мене зсередини, каменем лежав на серці. Одне необережне слово – і я виплесну на когось увесь цей біль.

Може, вона захотіла з ним побачитися. Може, це він надсилав їй ті фотографії. Може, це він убив Олівію, виконав погрози вісімнадцятирічної давнини.

Страх не відпускав мене, я була впевнена: він доклав руку до її падіння. А винна в усьому Сара, адже це вона розповіла Олівії, де шукати.

Я познайомилася з Ґевіном Монтґомері у кафе-морозиві, де підробляла влітку продавчинею морозива. Його дівчина, Кассандра Вінтерз, навчалася зі мною в одній школі, на кілька років старша за мене. То була життєрадісна красуня, королева випускного балу, донька багатих батьків, чий новенький маєток пишністю скидався на замок. Усі знали, що вона зустрічається з дуже симпатичним студентом із Сіетла.

Я й сама бачила їх у місті, тож одразу впізнала його, коли він замовив кульку ванільного морозива. Потім він став заходити регулярно, і я спіймала себе на тому, що часто про нього думаю. Вабило його не солодке, це я зрозуміла одразу.

Ці спогади були гіркі на смак, здавалося, мене зараз знудить, та я не противилася думкам.

* * *

Дзвоник на вході в кафе-морозиво коротко задзеленчав.

– Зачинено! – прокричала я, не підводячи очей і не припиняючи натирати липку підлогу.

– Радий це чути.

Голос був глибокий, грудний, дуже дорослий.

Я скинула голову. У дверях стояв Ґевін.

– Що, не набридло ще ванільне морозиво? – піддражнила я.

Він засміявся, закинувши голову.

– Смішна ти, Абі. Я прийшов не по морозиво.

Він підійшов ближче, став просто переді мною. Був високий на зріст, я на його тлі почувалась дитиною. Від нього так і віяло владою. Він ніби заповнював собою приміщення. Від цього бувало трохи моторошно. Але він так дивився на мене...

Я притулила швабру до стіни, стала руки в боки.

– Чому б тобі й справді не спробувати інший смак? Він позирнув на мене, звівши брову.

– Може, і спробую. – І підсунувся ближче. – Я все думав про тебе.

– Значить, мав коли думати. А я думала, це в моєму житті нічого не відбувається. Я ж проста дівчина з Портедж-Пойнта.

– Ти себе недооцінюєш. Ти чудова, а ще, я впевнений, дуже розумна.

– Говориш, як моя старша сестра. «Абі, ти така розумна. Може, підеш на юрфак?» – передражнила я.

Ґевін засміявся.

– А ти хочеш бути юристкою?

– Ні, не те щоб. Просто сестра хоче, щоб я вивчала право, бо тоді я завжди матиму постійну роботу.

– А ти чого хочеш?

Я знизала плечима й потягнулася за шваброю, засовала нею по підлозі. Я хотіла того самого, чого хочуть більшість дівчат: щоб мене любили.

Він подався вперед, накрив своїми губами мій рот.

Від несподіванки я випустила швабру, але його не відштовхнула. Гарячі долоні лягли мені на талію.

Я крізь сорочку відчувала жар його шкіри.

– Чекай!

Я схопила його за руку й потягнула в підсобку, де зазвичай рахували після зміни виторг. Різномасті монети й купюри так і лежали на столі.

Він цілував мене, запустивши пальці мені у волосся, потім слизнув під сорочку. Я відчувала, як напнулися його штани. Розстібнула на ньому ремінь, собі задрала спідницю.

Одним рухом він перевернув мене, і я опинилась спиною до нього, спершись на стіл. Тоді я сама спустила трусики і розставила ноги, допомагаючи йому рукою. Мене переповнювало почуття тріумфу. Ще б пак, відбити хлопця в Кассандри Вінтерз! Отже, гроші можуть далеко не все. Маю і я свою владу.

Від того вечора ми зустрічалися десь раз на тиждень. Інколи він приходив у кафе після закриття. Ми ходили на пляж. Єдине правило: він заборонив мені йому телефонувати. Пообіцяв, що кине Кассандру, але не одразу, бо в неї нещодавно помер дідусь.

Одного вечора, зачинивши кафе, я знову побачила його перед собою. Він стояв, спершись на автівку, і посміхався своєю диявольською посмішкою.

– Пікнік на березі моря?

У його руках і справді був плетений кошик.

Ми заїхали на край пляжу, вийшли з машини і сховалися в невеличкій піщаній затоці. Він кинув на землю світло-жовтий плед, потягнув мене вниз, осипаючи поцілунками. Я тремтіла всім тілом, між ніг забігали мурахи. Від місяця в повні падала на воду срібляста доріжка. Танцювали хвилі, пестили берег біля наших ніг.

Я розуміла, що закохана в нього. Та коли з’ясувалось, що я вагітна, наші стосунки погіршилися. Мені вже було відомо, на що він здатний заради кар’єри.

І все-таки я чекала на нього біля гольф-клубу, причаївшись на стоянці. Наші погляди зустрілись, коли він прямував до машини. Попри все, що знала про нього, я мала надію, що цього разу він чинитиме гідно.

Він грубо схопив мене за руку, кинув на сидіння автівки.

– Абі, що ти тут робиш? – проричав крізь зуби. – Я ж казав, що прийду сам.

– Мусила з тобою поговорити, – твердо відповіла я.

– Про що?

– Ґевіне, я вагітна.

Здавалося, він розгубився. Красивим обличчям пробіг страх. Він був наче загнаний звір.

– Я думав, ти на таблетках.

– Так і є!

– Чорт забирай.

Він стискав кулаки й знову розпускав пальці. Його риси заклякли.

– Розберися!

Промовивши це, він потягнувся через мене, відчинив двері.

– Я не можу зробити аборт! – закричала я, удаючи, що не розумію натяку.

Тепер він заговорив глузливо.

– Яка з тебе мати? Уся така неврівноважена, постійно на емоціях. Продавчиня морозива, яка й досі живе в сестри. Ти собі не можеш дати раду, що й казати про дитину!

Я просто дивилася на нього, не в змозі вимовити ні слова. Він висловив усе, як є, я й сама була про себе такої ж думки. Але аборт? Я розтулила була рота, проте Ґевін схопив мене за лице і так стиснув, що на очі навернулися сльози.

– Ти хоч розумієш, як це, у біса, недоречно? – прохрипів він. – Я, може, стану сенатором. Навіть губернатором! Я не дозволю якійсь там сучці все зіпсувати. Не дозволю!

Він із силою відштовхнув мене, витягнув із внутрішньої кишені чекову книжку. Виписав чек, сунув мені в руки. Я взяла, бо не знала, що ще можна зробити.

– Я не жартую, Абі. Якщо ти надумаєш мені заважати, уб’ю тебе й дитину!

І він знову потягнувся через мене й відчинив двері.

На цей раз я вийшла з машини.

Я зробила, як він казав. Записалась у клініку. Та, дивлячись у вестибюлі на інших дівчат, просто не бачила себе серед них. Довести задумане до кінця мені так і не вдалося. Адже я з десяти років жила з відчуттям, що мама мене покинула. Це був мій шанс стати кращою матір’ю, ніж вона.

Ґевін не мав знати, що я вирішила залишити дитину. Я прекрасно розуміла, що означають його погрози, бачила, як він розправлявся з тими, хто перейшов йому дорогу.

Тому передусім отримала за чеком величезну суму.

Так, це було нечесно, але я прийняла від нього гроші та сказала, що зробила аборт. Натомість витратила все на університет і купівлю житла. Виростила доньку – свою доньку – хорошою дівчинкою, бо знала: з хорошою дівчинкою нічого поганого не станеться.

Цієї правди я так і не сказала Олівії. Принаймні сказала не все. Я взяла ті криваві гроші для того, щоб убити свою дитину, і сказала, що виконала умови. Ґевін заплатив мені за те, щоб я позбавилась нашої доньки, а тоді зник із нашого з нею життя. Він покинув і мене, і її.

Ця рана досі не загоїлася. Може, тому що мені так добре знайомі почуття дитини, покинутої батьками. Адже я знаю, що це таке, коли тебе залишає напризволяще людина, яка мала бути тобі опорою в житті. Знаю краще, ніж більшість людей.

І тому моя провина перед Олівією глибша, аніж його.

* * *

Повернувшись додому після пробіжки, я побачила на ґанку чималу коробку, приблизно метр на метр, з етикеткою, на якій охайними літерами значилися мої ім’я та адреса. Не без зусиль я просунула пакунок у двері й лишила біля обіднього столу. Розрізала кришку, не припиняючи дивуватись. Зазирнула всередину.

Біла як сніг вишукана орхідея визирала на мене з білого ж пінопласту. Війнуло тонким солодким ароматом. Я обережно витягнула горщик з коробки, і звідти випав невеличкий білий конверт. На листівці значилося:

Із побажанням сил і мужності. Пам’ятай, якщо тобі щось знадобиться, – ми поруч.

Ліззі та Келлі

Я погладила бархатисте листя. Від цієї неочікуваної доброти щеміло в грудях. Мені згадалось, як я завжди сторонилася цих жінок. Якщо вдуматись, я відмовляла собі в усьому: у радісному хвилюванні напередодні побачення, у жартах за кавою, у чарочці текіли, від якої так приємно наморочиться в голові.

Заради чого? Олівія й сама б хотіла, щоб я мала своє життя. Вона не стала б на мене ображатися.

Я чинила так зо страху. Страху бути непотрібною. Страху втрати. Болю. Страху бути кимось, окрім мами Олівії. Тепер я з жахом усвідомила, що тільки в цій єдиній ролі й бачила себе завжди. Завагітнівши в ранньому віці, просто не мала часу на те, щоб дізнатися, хто така Ебіґейл Найт. Мене, дитину, раптом кинули у світ дорослих.

Усі навколо були яскраві особистості, а я без доньки навіть не уявляла, хто я така. Якоїсь миті я просто себе втратила.

Я позирнула на годинник. Дорогою бачила, як Ліззі забирає зі школи доньок. Певно, ще встигну подякувати. Адже дякувати ніколи не пізно.

А ще, гадаю, треба зустрітися з Тайлером.

* * *

Я поставила машину просто навпроти школи й закрила дверцята. Саме цієї миті з будівлі долинув бляшаний звук дзвоника. День був чудесний, над головою виблискувало бірюзове, без хмаринки небо, тільки дув поривчастий вітер, пронизував до кісток навіть через вовняне пальто. Відчуваючи, як шкіру' пробирає холод, я сховала підборіддя в шарф.

На охайно підстрижений газон посипалися школярі. Я видивлялася в натовпі Тайлера, Ліззі, Келлі – та нікого з них так і не побачила.

Через кілька хвилин на стоянці майже не лишилося машин. Я похнюпилась і збиралася вже їхати, аж раптом помітила Тайлера. Він ішов через парковку.

Бідолашна дитина. Біль лишив глибокий слід на всій його постаті, придавив горбом плечі. Він ніби зменшився, як виноградина, яка, зморщившись, перетворюється на родзинку.

Я побігла до хлопця, на ходу викрикуючи його ім’я, та він, судячи з усього, не чув, бо аж смикнувся, коли я поклала руку йому на плече; наставив погрозливо ключі від машини.

– Тайлере, привіт, – промовила я, ледве віддихавшись.

– Міс Найт, це ви. Добридень! – Він провів рукою по обличчю, потім озирнувся на школу.

– Є хвилинка?

– Так, думаю.

Ми пішли поруч, хрумкаючи камінцями під ногами.

– Ти казав, що не бачився з Олівією після барбекю, – почала я.

Тон вийшов звинувачувальний, і очі в Тайлера вмить спорожніли. Він приготувався захищатись.

– Так. І що?

– Ну... – Я послабила вузол шарфа. – Просто я нещодавно знайшла телефон Олівії, і там було твоє повідомлення. Ви домовлялись зустрітися пізніше того ж вечора. Чи ви зустрілись?

– Ні.

Ми саме підійшли до його автівки, червоногарячого «Джипа Ренеґейд». Коли вони тільки почали зустрічатись, Олівія весь час розводилась, яка в нього чудова машина. Тайлер натиснув на кнопку розбло– кування, причому сигналізація двічі пікнула, і відчинив двері з водійського боку.

Рука сама потягнулась до нього. Я схопила його за плече, відчуваючи, як нігті впиваються у тверді м’язи.

– А судячи з її повідомлення, усе ж таки зустрілись.

– Я її не бачив, міс Найт. – Це прозвучало різко, таке відчуття буває, коли поріжешся папером. Він вивільнив руку. Почервонілі очі палали вогнем. —

Вона написала, що зайде, але так і не зайшла. І по всьому. Я подумав, що вона, може, заснула.

– О котрій ти пішов?

– Десь о півночі. Я й поліції те саме сказав.

Тайлер провів рукою по очах. Він схуднув, різко проступав розсип ластовиння на зблідлому лиці.

Я позадкувала. Він сів у машину і з силою захлопнув двері. Опустив вікно і якусь хвилину мовчки дивився на мене. Я шкірою відчувала цей погляд.

Чекала, доки він заговорить.

– У поліції сказали, що це був нещасний випадок, – вимовив Тайлер. – Ніби вона послизнулась.

Це ж правда?

– Так, певно. – Голос у мене був жалюгідний, немов анемічний. – Я просто подумала, може, тобі щось відомо.

– Ні. – У нього текло з носа, і він незграбно витерся рукою, проте ниточка слизу так і лишилася звисати з ніздрі.

– Вона і справді казала, що я її занадто обмежую? Що в мене все її життя розписане наперед?

Він відвів погляд.

– Вибачте. Дарма я вам це сказав.

– Чи вона це казала?

– Так.

Я знову позадкувала, мріючи про одне: скоріше лишитися в машині наодинці з собою.

– Бувай, Тайлере!

Розвернулася й пішла, ледве пересуваючи налиті свинцем ноги.

– Міс Найт, зачекайте, – закричав Тайлер мені навздогін. – Ви говорили з Медісон?

Я обернулась.

– Ще ні, – промовила повільно. – А що?

– Медісон з Олівією не розмовляли. Вони сильно посварилися кілька місяців тому. Медісон дуже паскудно вчинила. От з нею достоту треба поговорити.

Тайлер завів мотор і зрушив з місця.

Не знаю, скільки я там простояла. Скоро парковка спорожніла.

* * *

Опинившись у машині, я одразу занурилась у роздуми, намагаючись структурувати всю інформацію, якою володіла: Олівія знала, що вагітна; знала, що Ґевін – її батько, і бачилася з його донькою; вони з Медісон не розмовляли.

Хоч як намагалась, знайти якийсь логічний зв’язок між цими фактами не вдавалось. І яким чином це все призвело до того, що моя донька впала з мосту?

Машина повільно котилася вулицями міста. Дорога, яка вела до мого будинку, тяглася вздовж пляжу. Був відплив, вода в Паджет-Саунді стояла бронзово-сіра, з темними плямами корчів і клубків водоростей. Низько нависали ватяні хмари, загрожували розлитися дощем.

Задзвонив телефон. Побачивши на екрані Сарин номер, я натиснула «Відхилити»: не мала сил з нею розмовляти. Я й досі сердилась за те, що вона не сказала мені одразу, що Олівія знає про Ґевіна. Натомість набрала номер Ентоні.

– Я щойно говорила з Тайлером. Він сказав, що Медісон з Олівією посварилися й не розмовляли одна з одною.

– Цікаво. А він не казав, через що?

– Ні.

– Треба поговорити з Медісон, тоді буде видно, чи ця сварка могла стати мотивом.

Неважко було уявити, що Медісон, озлившись на якесь непорозуміння, вирішила покарати Олівію мовчанням, але завдати їй фізичної шкоди?.. Навряд. Я поспішила поділитися своїми думками з Ентоні.

– Можливо, ваша правда, проте поговорити з нею все одно не завадить, – відповів він. – Робота навчила мене, що повернути не туди може кожен, навіть абсолютно невинна, неагресивна на позір людина. Питання в тому, як далеко вона зайде.