Текст книги "Ніч, коли Олівія впала"

Автор книги: Наталия Волжина

сообщить о нарушении

Текущая страница: 15 (всего у книги 19 страниц)

33
ОЛІВІЯ

Серпень

За тиждень до школи Медісон нарешті знайшла час і на мене. З одного боку, я сердилась, що опинилася для неї на останньому місці, з другого – була вдячна, бо мала нагоду побути з Дереком.

Зрештою, це я останньої миті відмовилася йти з ними на пляж у свій день народження, тож ображатися нема чого.

Прокинулась я пізно, з важкою головою. Позаяк на сніданок часу не лишилось, закинула в пляжну сумку банан. Написала мамі коротеньке повідомлення, щоб вона знала, де я буду.

Дорогою до «Джави» я обливалась потом, час від часу витирала лоба. Стояла така спека, що повітря аж розпирало легені.

У кафе було повно галасливої молоді, усі щебетали про щось. Я поглянула на величезну дошку, що на ній крейдою було виведено меню дня, подивилась на ящики з фруктами.

Ми з Медісон одночасно побачили одна одну. Вона підстрибнула, замахала руками. Сховала айфон у величезну чорну пляжну сумку й побігла до мене, згребла в обійми.

– Лів! Як же я рада тебе бачити! Років сто не гуляли! Уже й літо минуло, а все якось не виходило. Скажи?

Я обійняла її у відповідь. На ній були білі босоніжки на платформі, білі вкорочені легінси та мішкувата футболка з емблемою «Van Halen» [10]10
  Американський рок-гурт


[Закрыть], яка постійно зісковзувала з плеча, показуючи краєчок чорно-білого купальника. Волосся втримувала на лобі широка чорна стрічка. Вона мала дуже дорослий вигляд. Я у своїх затісних шортах «Адідас», рожевій безрукавці та пласких сандаліях почувалась на її тлі дитиною.

– Це точно. Просто жах! Оце в тебе насичене літо вийшло. Уже не дочекаєшся прем’єри? Якихось кілька тижнів лишилось.

Медісон по-театральному закотила очі.

– Господи, я так хвилююся!

– Усе буде добре. Тобі завжди все вдається.

Я добре знала свою роль.

Вона знизала плечима, трохи заспокоєна, і ми попрямували до каси.

За прилавком стояли на шафах ящики, повні розкішних, на будь-який смак фруктів. У мене потекла слина, але я згадала про банан у сумці. Що мені точно не завадить, то це кава.

– Bay, ківі! – заверещала Медісон, показуючи пальцем. – Обожнюю! Мені, будь ласка, смузі «полуниця-ківі».

– Мені холодний лате, – замовила я.

– Лате? – Голос у Медісон миттю став хитруватий. – Ти ж не п’єш кави.

Я грайливо перекинула хвостик через плече.

– Ой, я тепер така доросла!

Вона захихотіла. Ми взяли напої та попрямували до набережної. Попри ранню годину, на піску не було де голці впасти. В останній тиждень літа від відпочивальників не було порятунку. Усі хотіли насолодитися пляжем, доки не почалися заняття та не стало холодно.

Зараз, утім, про похолодання годі було думати. Стояла страшенна спека. Я посмикала просякнуту потом майку, намагаючись впустити трохи повітря.

Побачивши вдалині два незайнятих шезлонги, ми кинулися навскоси. Нам кортіло звільнитися від рушників і сумок. У ніс ударив дражливо-солодкий запах лосьйону для засмаги, до якого домішувався пряний, солонуватий морський аромат.

Жар пробився поволі мені крізь волосся, і краплі поту ліниво покотилися шкірою, запекли на потилиці.

– Така спе-е-ека, – нарозтяг сказала я.

Медісон подивилась на мене якось дивно.

– Та не так уже й спекотно.

Я відпила трохи лате. Кава була гірка й така міцна, що я скривилася. Треба було додати цукру.

– Ну що?

Медісон розгладила рушник, сіла й узялася мастити олією руки. Вона могла годинами маринуватися на сонці, доводячи шкіру до ідеального кольору – золотавого, наче іриска. Я тим часом натерлась лосьйоном, бо знала, що вмить дістану опіки, якщо не подбаю про захист.

– Краще зніми браслет, – порадила Медісон. – А то буде смужка.

Я вагалась. Знала, що їй той браслет не подобається, бо надто дитячий на вигляд.

– Та ні, хай буде смужка, нічого страшного.

Вона знизала плечима.

– Ну, то як у тебе справи? Усе гаразд?

– Цілком, – усміхнулась я.

Та Медісон не відвела погляду, ніби хотіла ще щось почути.

– Справді?

– Ага.

Якусь мить вона роздивлялась мене, потім узялась мастити собі ноги. Від флакончика з олією пахло кокосом і сонцем. Я почистила банан, відкусила шматочок. Мовчання між нами розросталось. Уперше в житті я не знала, про що говорити з найліпшою подругою. Може, це моя брехня розділила нас, громіздка, нав’язлива?

Перед нами з’явився майже голий карапуз. Підтримуючи підгузок обліпленим піском кулачком, дитина що було духу неслася пляжем з виразом невимовного щастя на личку, судячи з усього, радіючи неочікуваній волі. За ним із криками гналася змучена мати.

Ми з Медісон перезирнулись і раптом вибухнули сміхом, умить забувши про всю незручність.

– От лайно, скажи? – прохихотіла вона.

– У прямому сенсі!

Кілька хвилин ми мовчали, потім Медісон знову заговорила:

– Дивно, еге ж? Ми ж зазвичай мало не щодня бачимось, а за всі канікули до ладу не зустрілися. Що в тебе нового?

– Та нічого такого. – Я вимушено засміялась.

Не хотілось псувати день, пояснюючи, що більшість літа я провела з її братом. – Час так і пролетів, знаєш?

Я все валялась у гамаку, читала. Плавала трохи, косила газон. У саду копирсалася, готувалась до іспитів.

Вона подивилась на мене зверхньо, і я поспішила додати:

– Знаю, знаю, я зануда. Просто мені дуже хочеться потрапити у Вашингтонський університет. Там є програма навчання за обміном, дуже цікава. Та й стипендія мені потрібна, ти ж знаєш.

– Ти які предмети береш?

– У принципі, ті самі, що й минулого року. Поглиблений курс з історії, поглиблений курс з англійської, поглиблений з математики.

– Математики?! Бр-р-р-р. І нащо так над собою знущатись?

– Мама каже, це може стати додатковою перевагою під час вступу. А ще волонтерство. Тож я працюватиму в будинку для літніх. За кілька тижнів початок.

– Фу, гидота яка! – Вона наморщила носа. – Там же старі, від них тхне сечею!

Я засміялась, замахнулася жартома.

– Злюка! Між іншим, у них там є лікувальний сад і теплиця, Тож я займатимуся рослинами, а не підгузки мінятиму. Та й мамі так спокійніше...

– Це точно, інакше ж вона тобі життя не дасть.

– Ні, просто...

Це вже перетворилось на звичку, та сьогодні мені не хотілось підтакувати. Я чимало дізналася за літо, от хоча б правду про батька. Зрештою, тепер було зрозуміло, чому мама мене обманула. До мене дійшло нарешті, що любов, і турбота, і бажання контролювати – це все нерозривно пов’язано. Інколи важко навіть сказати, з чим насправді маєш справу.

Та як пояснити це Медісон, я й гадки не мала. До того ж не була впевнена, що хочу цього.

– Медісон! – окликнув хтось.

Вона піднесла долоню до очей, ховаючись від сонця. Пітер біг до нас підтюпцем, червоний від спеки.

– Привіт, красуне!

Він схилився над Медісон, поцілував у глянцеві губи. При цьому простора майка трохи зсунулася, виставляючи засмаглий мускулистий торс.

– Привіт, Олівіє! Як справи?

Він сказав це таким самим тоном, яким щойно говорила зі мною Медісон.

– Усе гаразд, – відказала я, відчуваючи, як збурюється всередині роздратування.

– Я саме йшов на футбол, аж тут ви, дівчатка.

У мене зовсім випало з голови, що на цьому тижні починаються тренування. Значить, Тайлер уже повернувся. От тільки він мені навіть не написав, а це дивно. Хоча, зрештою, ми все літо майже не спілкувалися. Може, нічого дивного тут немає? Може, це навіть на краще, що ми так поступово віддалилися? Легше буде з ним порвати – якщо це взагалі знадобиться.

Пітер уже збирався піти, та останньої миті я озвалась:

– Передавай вітання Тайлєрові!

Він кинув на мене дивний погляд, перезирнувся з Медісон, а тоді розвернувся й побіг собі далі.

– Що це було?

– Що?

– Сама знаєш. Ви перезирнулись.

– Не розумію, про що ти.

Телефон загудів. Дерек писав, що ввечері Медісон буде на репетиції, тож ми можемо зустрітись. Я набрала коротку відповідь.

– А там хто? – грайливим тоном поцікавилась Медісон. – Якийсь таємний кавалер?

– Що?.. Hi-і, ти чого?

Жар кинувся мені в лице, аж запекло шкіру.

– Ти вся червона!

– Та це... Тайлер.

Не дочекавшись відповіді, я підвела очі. Медісон сиділа насуплена, закусивши губу.

– Що таке? – спитала я.

– Просто... Я думала...

Я поклала телефон на шезлонг, щоб був напохваті.

– Так. У чому річ?

– Я думала, ви розійшлися.

Я спробувала засміятись, та вийшло не надто переконливо.

– Начебто ні. Принаймні мені про це не відомо. А звідки така думка?

Медісон зібрала волосся, почала обмахуватись, ніби їй напекло шию.

– Не хочеш пройтися? Твоя правда: день спекотний.

Вона підвелася, хотіла йти.

– Стривай. – Я сіла боком, схопила її за руку. – Що таке, Мед? Чому ти мені не скажеш?

– Олівіє, вибач! Я думала, тобі просто соромно, тому ти не розповідаєш.

– Про що не розповідаю?

– Тайлер сказав Пітеру, що хоче з тобою порвати.

– Ого...

Я замовкла, не знаючи, що сказати. Схопилася за живіт. Мене мало не знудило.

– Отже, іще не порвав?

Я похитала головою. Виявляється, мені перебило дух. Нарешті я з шумом видихнула. Тепер зрозуміло, чому вони так дивились на мене. Просто їм було відомо щось, чого я не знала. Тайлер також мене обманював. Може, не брехав напряму, та й він збирався не сьогодні-завтра піти від мене. Отже, не я одна хотіла розстатись.

– Олівіє, мені так шкода, чесно, вибач! Будь ласка, не кажи Пітерові, що я тобі сказала! Ти ж знаєш, який він буває.

Я тяжко глитнула.

– Звісно. Усе гаразд. Гадаю, нам треба поговорити. Усе-таки дивне в нас літо... Чесно кажучи, ми майже не спілкувалися. Просто, розумієш, він у Сіетлі, а я тут, і...

– З тобою все гаразд?

– Так, усе добре, – пробурмотіла я.

Спробувала дихати через носа, та повітря було таке густе від задухи, що всі нутрощі заходили ходуном, ніби в хитавиці.

– Точно? А то ти щось...

Останнє слово так і повиснуло поміж нами. Тієї ж секунди мене знудило бананом і гірким лате.

34
АБІ

Листопад

Наступного ранку я сиділа в машині, зіщулена від холоду, незграбно тримаючи запнутими в рукавиці пальцями стаканчик із ледь теплою кавою, і не зводила очей з вигадливих чорних воріт через дорогу, за якими ховався будинок Монтґомері.

Ранок після нічної зливи був кришталево ясний, як рішення, що само визрівало в мене. Хай там як, а я хочу з чистим сумлінням сказати онучці, що доклала всіх зусиль, аби з’ясувати, що сталося з її мамою.

Кендалл не все мені розповіла, у цьому я не сумнівалася. Ґевін поїхав п’ятнадцять хвилин тому. Дочекаюсь, доки вона збереться до школи, і вийду їй назустріч.

Телефон загудів: Малкольм, мій бос. Він цілий ранок тероризував мене дзвінками и повідомленнями. Я розуміла, що рано чи пізно відповісти доведеться, далі відкладати не можна. Від моєї відпустки лишилися лічені дні, тож начальник має знати, чи можна на мене розраховувати.

Але ж правда була так близько. Я відчувала це шкірою.

Саме цієї миті ворота з лязкотом розчинились, і на дорозі показалась синя «BMW Z4» з відкидним дахом. Я вискочила з автівки, замахала руками.

– Кендалл!

Побачивши, що вона помахала у відповідь і зупинилась, я відчула полегшення. Підійшла до неї. Вона опустила вікно.

– Привіт, що таке?

– З’явилась нова інформація щодо твого батька у зв’язку зі справою Олівії. Маєш хвилинку?

– Звісно, – кивнула вона. – Буду рада допомогти. Може, сядете? На вулиці холодно.

Я сіла в машину, і дівчина ввімкнула обігрів на максимум. Була без куртки, у самій лише формі католицької академії, і та не справляла належного враження: зелена картата спідничка короткувата, замість панчіх ноги обтискають довгі, вище від коліна, гольфи. Черевики масивні, на високих підборах.

– Це він зробив? – Очі в Кендалл дивно світились.

Я одразу зрозуміла: вона клюнула. Ця дівчина залюбки б штовхнула батька під автобус, якби їй випала така нагода.

– Важко сказати напевно. Саме це я й намагаюся з’ясувати. Ти не чула, щоб твій тато погрожував Олівії? Може, вона тобі розповідала?

– Та начебто ні. Не було такого.

– Але він знав, хто вона така, правильно? Вони ж бачились?

– Так, здається, один раз.

Я вдивлялась у її обличчя, шукала слабкі місця в її вигадці. У тому, що вона все вигадала, у мене вже не було жодного сумніву. Кендалл водила мене за ніс, хотіла нав’язати свою власну правду. От тільки чому? І що то була за правда? Треба дізнатись, чи вона таки вірить, що Олівію вбив Ґевін, чи хоче відвести підозри від себе.

Бухгалтерія навчила мене, що інколи треба відступити на крок, подивитись на картину загалом. І тоді, побачивши всі цифри з нового ракурсу, ти вловлюєш закономірність. От і зараз це вміння стане мені в пригоді.

– А як же той випадок, коли ти поїхала за ними в «Чорного кота»? – запитала я між іншим. – Отже, вони зустрічалися щонайменше двічі. Може, були й інші рази?

Кендалл стиснула зуби, готова до оборони.

– Хто вам сказав, що я там була?

– Це не має значення. Має значення лише одне: кажеш ти правду чи брешеш. Хто погрожував Олівії: твій батько чи ти сама?

– Я їй не погрожувала!

Вона ображено заскиглила, як дитина, яка звикла, що їй в усьому потакають. Руки схрестила на грудях, ніби для захисту.

Я зітхнула, відчуваючи, що втрачаю терпіння.

– Розумієш, Кендалл, я вже не знаю, чи можна тобі взагалі вірити. Ти заманила Олівію в дім, коли у вас були журналісти, тобто преса могла посеред виборчої кампанії дізнатись, що у твого батька є інша дитина. Стежила за ними в перекусній. А тепер кажеш мені, що вони бачились лише раз, хоча я точно знаю, що було щонайменше дві зустрічі. У чому ще ти мене обманюєш?

Кендалл глянула на мене з викликом.

– Я не зобов’язана це вислуховувати.

– Ти хотіла за щось помститись Олівії?

– Ні, ви що! Я її не чіпала. Навпаки, хотіла їй допомогти, я ж казала!

– Але не сказала, що поїхала за батьком у ту перекуску.

– Ну то й що?! – У неї на щоках виступили плями. – Я думала, це не має значення. Ладно! Хочете знати, як усе було? Так, я заманила Олівію в дім спеціально, щоб про неї стало відомо пресі. Щоб завдати татові клопоту. – Вона занурила пальці в біляве, по плечі волосся. – І в ту зашарпану перекусну їздила, це правда. А що тут такого? Я просто підслухала, як він уранці говорив з нею по телефону, і мене це роздратувало. Скільки себе пам’ятаю, він або взагалі не звертає на мене уваги, або в нього все через одне місце. Тільки й думає, що про гроші та кар’єру, саме в такому порядку. Мої бажання не мають значення, головне – ця його ідіотська кар’єра, от він і тягає мене по всіляких добровольчих заходах, хай би їм грець. Я й у цій ідіотській школі опинилася тільки тому, що це може піти на користь його кампанії. – Вона показала на картату спідничку. – Я йому сказала, що нізащо в житті там не навчатимусь, бо хотіла займатись музикою в іншій школі. Знаєте, що він тоді зробив? Підкинув мені флакон оксико– дону та сказав мамі, ніби я хотіла проковтнути все за раз. І привіт, психлікарня. Розумієте? Він ненормальний!

Вона відкинулась на сидіння. Вираз її обличчя перемінився: замість юної бунтарки зі мною говорила жертва. А я знала, що це таке – бути пішаком у грі, що її затіяв Ґевін.

– Я тебе прекрасно розумію, Кендалл. Справді. Мені добре відомо, на що він здатний. Але чому ти переслідувала Олівію? Навряд чи з ревнощів.

Вона засміялась різким сміхом.

– Як ви не розумієте?! Саме з ревнощів, тільки я не його ревнувала – її. Уперше в житті я мала сестру, яка була до всього на моєму боці, не його, а він втрутився. Звісно, я не хотіла, щоб вони здружились, бо знала, що тоді він одразу накрутить її проти мене, тільки-но матиме можливість. А мені хотілось, щоб вона була моя! Він усе в мене забирає, і Олівію хотів забрати!

– Це ти штовхнула Олівію? – тихо промовила я.

– Ні! Вона була така добра до мене. Я засмутилася, коли з нею це сталося. Тому й потелефонувала вам.

– Ти телефонувала?

Вона відвела погляд.

– Вибачте! Дарма я кидала слухавку. Просто... Мені хотілось поговорити про неї, а я не знала, що сказати.

– Нічого.

Я схрестила руки на животі, там, де боліло.

– Мені й самій іноді хочеться про неї поговорити.

Довгу хвилину ми сиділи мовчки дивлячись з вікна, як вітер несе по тротуару купку листя.

– Де був твій тато тієї ночі, коли Олівія впала? – запитала я.

Кендалл позирнула на мене й знову сховала очі.

– Не знаю.

І тут позаду нас заревів мотор, ворота грюкнули й відчинилися. Обернувшись, я побачила сріблястий «ягуар». То був Ґевін.

– Це він, – промовила вона, і погляд у неї став мертвий, порожній.

* * *

«Ягуар» зупинився поряд, і ми з Кендалл вийшли з машини. Вона стала поруч зі мною. Ми чекали вкупочці, як двійко винуватих дітей.

Ґевін кинувся до нас, хрупаючи гравієм. Лице в нього було, наче грозова хмара.

– Абі, що... Кендалл, у чому річ?

– Чому ти не на роботі?! – рявкнула Кендалл.

Вона скоцюрбилась, пальці розтирали голі лікті.

– Портфель забув, – рикнув він.

Від страху мені звело живіт, нудотно запаморочилося в голові. Внутрішній голос – голос параноїка – кричав: «Тікай звідси!» Аж раптом наші погляди зустрілись, і я побачила – ясно як день – у кожній рисі: страх.

Він боявся мене.

Це було таке полегшення, що я засміялась уголос. Постава моя враз виправилась.

– Я саме питала в Кендалл, де ви були тієї ночі, коли Олівія впала.

– Якого?.. – Він навіть руки здійняв угору, ніби не вірив у почуте. – Ти що, переслідуєш мою доньку? Мені тебе шкода!

Кров прилила мені до обличчя, руки самі стиснулись у кулаки. Я повторила запитання:

– Де ви були тієї ночі?

Ґевін похитав головою, зверхньо, ніби розмовляв із нетямущою дитиною.

– Ну що, скажемо? – він подивився на Кендалл. – Що ми робили тієї ночі, люба?

Та люто подивилась на нього. Її очі так і випромінювали ненависть.

– Не знаю. Я навіть не знаю, коли це було.

– Перша субота жовтня, – пояснила я.

– Я ж не веду щоденника, щоб пам’ятати кожний чих, – відрубала Кендалл. – Мені наче не вісім рочків.

– Щоденник! – Ґевін фальшивим жестом ляснув рукою по коліну, ніби зрадівши. – Це ти, дорогенька, добре придумала.

І він витягнув із кишені пальта телефон, засовав пальцем по екрану. Подув вітерець, і я раптом помітила, як поріділо його волосся.

– Ага, згадав. – Він показав щось у телефоні, поглянув на Кендалл. – У нас була вечеря в готелі «Fairmont», досить непогана. Пам’ятаєш, люба?

Кендалл дивилась на нього як баран на нові ворота.

– Ной Гарріс, директор «СошСоге Tech». Улаштував від імені фірми вечерю з представниками Республіканського інституту майбутнього з метою зібрати кошти для моєї кампанії. Ти, здається, дуже сподобалась його синові, пригадуєш?

Він поклав телефон у кишеню.

Гарріс. Чи я десь чула це прізвище? Пам’ять мовчала. Зрештою, воно досить поширене.

– Коли це було? – уточнила я.

– О сьомій, але ми затримались аж до пізнього вечора, еге ж, доню?

Від його тону – батько року! – мені стало бридко. Кендалл, судячи з усього, була тієї самої думки, бо страшно зблідла.

– Так, – пробурмотіла вона.

Я відчувала, що дівчина ось-ось вислизне з рук, та й Ґевін ладен був дзвонити в поліцію. Та я знала: Кендалл щось приховує. Батько збив її з пантелику, і вона нервувала.

Лють підступила до горла, тверда, наче камінь.

– О сьомій!? – вибухнула я, різко обернувшись до Кендалл. – Будь ласка, у тебе було достатньо часу, щоб заїхати до Олівії. То це ти, Кендалл? Ти штовхнула її з моста?

Вона скинула голову.

– Ні! Я ж казала...

Ґевін підступив до мене. Повітря між нами буквально вібрувало від напруження, здавалося, зашепотіла в напівзогнилому листі несказана правда.

– Годі! Я викликаю адвоката.

Він схопив телефон. Пальці його не слухались.

– Ні! – Кендалл це вимовила так, ніби відкусила від гіркої цукерки. – Я хочу відповісти.

– Ні слова більше, Кендалл.

Вона обернулась до нього, обпекла поглядом.

– Який же ти козел, – прошипіла вона. – Корчиш із себе люблячого тата. Тільки тобі начхати. На мене начхати, на Олівію теж. Вона для тебе була проблемою, яку треба вирішити. Я знаю, це ти її скинув. Не хотів, щоб усім стало відомо про твою позашлюбну доньку.

Тепер вона дивилась на мене.

– Того вечора він раніше пішов з вечері. Близько дев’ятої.

Вона випалила це одним духом: певно, боялась, що Ґевін не дасть їй договорити.

– Досить! – проревів той.

Очі в Кендалл стали великі, і вперше за весь час я побачила в ній дитину, беззахисну й зіщулену перед лицем нарциса й тирана.

– Сідай у машину та їдь до школи! Це наказ, Кендалл!

Тепер дівчина примружила очі так, що вони перетворились на блискучі шпаринки, проте сперечатись не стала – просто кинулась до машини. За якусь секунду я почула вереск шин. Кендалл лишила мене сам на сам із Ґевіном.

35
АБІ

Листопад

З хвилину Ґевін спопеляв мене поглядом, аж раптом з ним сталася несподівана зміна. Плечі згорбились, пальці потягнулись до лоба. Здавалось, сили покинули його.

– Ходімо всередину, Абі, – уже спокійно промовив він. – Можеш ставити мені будь-які запитання, тільки не тут, бо люди побачать.

Я вагалась, боячись лишитися з ним віч-на-віч.

Адже знала, на що він здатний. І все ж таки цей новий, незнаний Ґевін дражнив мою цікавість. Був геть не схожий на того самовпевненого тирана, яким мені запам’ятався. До того ж, якщо в нього є якісь здогадки щодо того, що сталося з Олівією, я маю їх почути.

Тож я сіла в машину й слідом за ним заїхала у ворота.

* * *

Ґевін провів мене у вишуканий кабінет у дальній частині будинку. Інтер’єр був суто чоловічий: темні, оббиті шкірою меблі, розкішний письмовий стіл із червоного дерева з лампою в зеленому абажурі, поряд – полиці з книжками на всю стіну. Зачинивши двері, хазяїн оселі зняв чорне вовняне пальто, повісив охайно на двері та всівся в шкіряне крісло біля стола.

«Удавати, що все добре. Не плакати. Не блювати», – наставляла я сама себе. Думки ще піддавались контролю, а от тіло слухатись відмовлялося: руки й ноги тремтіли, а в голові наморочилось від страху.

У животі похололо.

– Сідай!

Я не ворухнулась. Відтепер він не матиме наді мною влади. Годі з мене!

Він відкинувся на оббиту шкірою спинку, подивився на мене уважно, немов оцінював.

– Чого ти хочеш? Знову грошей? То знай, цього не буде. Минулого разу ти мене обібрала й навіть не позбулася дитини. По-хорошому слід би подати на тебе в суд за крадіжку. – Він похитав головою, наче батько, що відчитує малого бешкетника. – Тобі ще пощастило, що дружини сьогодні немає вдома.

Страх, що сидів у мене в животі, ураз розбурхався, поліз до рота, скував язик, запульсував у шиї. Я підійшла до стола, сіла на край. Ґевін такого точно не чекав, та знаку старався не подавати.

– Отже, ти знав Олівію.

– Так, ми були знайомі. Іронія долі: наші доньки зустрілись і якимось чином навіть здружилися. Я одразу все зрозумів, це було неважко.

– Ти надсилав їй повідомлення з погрозами?

Він коротко засміявся, наче залаяв собака.

– Ти сама чуєш, що кажеш? Абі, я доросла людина. Політик, а не якийсь там закоханий невдаха.

– Ґевіне, це ти штовхнув Олівію з моста?

– Не мели дурниць, – відрубав він, насупивши брови. Глибока зморшка прорізала йому лоба. – Нащо мені таке робити? Тим більше напередодні виборів?

– Щоб позбутись її. Це ж очевидно. Адже ти не хотів би, щоб твоїй дружині чи, скажімо, виборцям стало відомо про позашлюбну доньку.

– Слухай. – Він скинув руки вгору. – Я розумію, що ти мені все одно не повіриш, але я їй нічого не заподіяв. Вона була мила дівчина. Я засмутився, коли дізнався з новин.

Я рвучко підвелася, підійшла до нього.

– Я хочу знати, що сталося з моєю донькою, і, думаю, тобі це добре відомо. Не забувай, Ґевіне, я тебе знаю. Знаю, на що ти здатний заради своєї користі. – Я дивилась йому просто в обличчя, ніби хотіла випалити поглядом ті очі, темно-зелені, як в Олівії.

– Я не думаю...

Він хотів виважити свій наступний крок, вийти переможцем. Та цього разу я краще володіла ситуацією.

Почуття влади п’янило. Яке ж це щастя – помінятись із ним місцями, бути сильною! Куди й поділась та сором’язлива, боязка Абі, яку він знав.

– Це ти домовився з поліцією, щоб вони байдики били, а не розслідували справу, – прошипіла я. – От тільки я ще не знаю чому. Думаю, ти її скинув. Злякався, що вона всім казатиме, що ти її батько. Ще й в Ентоні тепер проблеми, тут також без тебе не обійшлося. Знаєш, що я тобі скажу, Ґевіне? – Я нахилилась так близько, що майже торкалась його носа своїм. – Ти винен!

Сказавши це, я випросталась і дістала із сумки той лист, що його мені дала Кендалл. Розгладивши на грудях, простягнула йому.

– Треба казати, що там написано? Це із Сіетла, з генетичної лабораторії. – Я замислено постукала пальцем по підборіддю. – Цитую: «З огляду на наявність спільних генетичних маркерів за результатами аналізу ДНК не можна виключити, що названа особа...» – Це ти, Ґевіне! – «...є біологічним батьком Олівії Найт. Імовірність у відсотках: 99,9942».

Ґевін вихопив аркуш у мене з рук, розірвав на шматочки. Він зціпив зуби, і від цього характерна ямочка на підборідді ще більше впадала в очі. Я засміялась.

Вийшов сухий, різкий сміх.

– Повір, цей документ у мене не в єдиному екземплярі, одна копія навіть зберігається в банківському сейфі! І якщо зі мною щось станеться, уся ця інформація вмить стане надбанням журналістів. До речі, про журналістів. Раджу тобі поговорити з шефом поліції в Сіетлі, щоб дав Ентоні спокій, бо доведеться надіслати їм кілька копій.

Він дивився на мене з роззявленим ротом.

– Ти що, мене шантажуєш?

– Авжеж!

У нього на щоках заходили жовна.

– Краще б тобі цього не робити, Абі.

– А от і ні. Це найліпше, що я можу зробити.

Наші погляди зустрілись. Очі в нього були порожні, щоки під шаром засмаги зблідли. На скроні пульсувала жилка.

– Я наче чув, що в неї там прекрасні умови, – стиха промовив він. – Навіть спеціаліста запросили, щоб дивився за дитинкою. Шкода буде, якщо благодійність скінчиться, га?

– Що ти?.. Звідки?.. – тільки й змогла я вимовити.

– А ти як гадаєш... – Він нахилився до мене. – Хто оплачує її лікування?

Анонімне пожертвування...

Я стулила повіки. Мозок наче перетворився на рідину.

– Але... чому?..

– Так, я не міг допустити, щоб усі дізналися, ким вона мені доводиться, от тільки це не означає, що я її вбив. Я взагалі збирався створити трастовий фонд, з якого їй регулярно виплачували б гроші, та потім побачив новини. Хотів бодай чимось допомогти.

– Ти сказав мені, щоб я не заважала тобі. Говорив, що вб’єш нас.

– Та годі тобі, Абі! Я був такий молодий, ще тільки-тільки намагався пробитись у політику. Ти не мала зруйнувати моєї кар’єри. І тепер не маєш. Ніхто не має знати, що це моя донька. Але ж я не чудовисько. Якщо віддаси документ журналістам, я більше не платитиму за її лікування.

Я тупо дивилася на нього, дивуючись власній дурості. А ще вважала себе спостережливою, уважною до дрібниць, природженим аналітиком! Яка ж я була ідіотка. Думала, що зможу його обіграти, і вкотре зазнала поразки. Шах і мат.

Вибору в мене не було. Адже сама я не в змозі забезпечити Олівію та дитину всім необхідним.

Та я розуміла, що правди мені не дізнатись. Це був ніби удар під дих.

Я розвернулась, хотіла піти. Говорити не могла. Ґевін мав вигляд тріумфатора. Він знав, що переміг. Я не знала, як пережити цю втрату. Хвиля за хвилею набігала паніка, не давала думати.

Я вже взялася за ручку, аж тут Ґевін мене зупинив.

– А ти ніколи не замислювалася над тим, чому розслідування в Портедж-Пойнті веде полісмен із Сіетла?

Я обернулася повільно.

– Що?..

– Ентоні Браянт. Навіщо йому тобі допомагати?

Це взагалі не в його компетенції.

– Моя сестра, Сара... Вона попросила його допомогти. По-приятельськи, – забурмотіла я. – Він просто хоче допомогти.

– Абі, не будь дурепою. – Він скорчив скептичну гримасу. – Ніхто нікому просто так не допомагає.

* * *

За той час, що я провела в будинку, погода перемінилась. Темні хмари налилися дощем, вітер сердито крутив опале листя. Я зачинила за собою двері та попрямувала до машини, на ходу набираючи Сарин номер.

Дочекавшись відповіді, запитала:

– Скажи, коли ти розмовляла з Ентоні, ну, коли просила мені допомогти, він нічого не казав з приводу того, чи він може вести розслідування в Портедж-Пойнті? Чи ти його просила про особисту послугу?

– Стривай, тебе не чути, – промовила Сара.

З того боку долинав дитячий сміх, та скоро стало тихо.

– Вибач, – вона засапалась. – Я тут із Діланом, хочу, щоб його направили на обстеження, подивитись, чи в нього справді дислексія. То що ти казала про Ентоні?

Я почала спочатку, та Сара мене перервала.

– Абі, почекай! Я йому взагалі не телефонувала.

Я так і заклякла на місці. Аж тут пішов дощ. Краплі падали мені на голову, обпікали холодом.

Пригадалася наша розмова в лікарні: «У мене є знайомі в поліції Сіетла, ми співпрацюємо іноді. Спробую їм зателефонувати. Може, вони допоможуть».

От і все, що вона сказала. Жодного слова про Ентоні.

– Але... але... чому? Чому він вирішив мені допомогти?

Голос у мене тремтів.

– Не знаю, Абі, справді. Чесно кажучи, я подумала, що це такий збіг: йому просто дали цю справу, та й по всьому. Зрештою, Сіетл не таке вже велике місто. Місцеві психологи досить тісно співпрацюють з поліцією. Таке цілком можливо.

– Цю справу йому ніхто не давав. Він одразу сказав. Сказав...

Я згадала наше знайомство, як він здивувався, почувши про Сару. Ми тоді швидко змінили тему, заговорили про білі плями в протоколі, і я не стала допитуватись, що його спантеличило.

Я ляснула себе по лобі.

Бажання дізнатись, що сталося з Олівією і хто тому причиною, застило мені очі. Я була сліпа, чула лише те, що хотіла почути.

– Це я чомусь була певна, що він від тебе.

– Ні, я з ним про це не говорила... – Голос у Сари був стривожений. – А чому ти питаєш? Усе гаразд?

Я щосили заплющила очі.

– Не знаю. Просто, якщо не ти просила його мені допомагати, то хто?