Текст книги "Ніч, коли Олівія впала"

Автор книги: Наталия Волжина

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 19 страниц)

21
ОЛІВІЯ

Червень

Ми з Дереком ішли через міст до мого будинку.

Наші кроки луною віддавалися в тумані. Уночі йшов дощ, і тепер я з насолодою вдихала запах мокрого ґрунту.

– О котрій зустрічаємося? – уточнив Дерек, обіймаючи мене за плечі.

З ним я ніколи не почувалася в пастці. Навпаки, коли притискав мене до себе, розуміла: він мене цінує.

– Вона сказала опівдні.

– Гадаєш, прийде?

Я згадала, як минулого тижня вона вдала, ніби ми не знайомі. Уже навіть не сподівалася, аж раптом вона мені зателефонувала, плакала. Сказала, що боїться татової реакції, бо цього року вибори і преса може розкопати правду про мене. Запропонувала під’їхати. Це пояснення здалося мені досить логічним.

До того ж, навіть якщо вона так і не з’явиться, я принаймні буду в себе вдома.

Я знизала плечима.

– Сподіваюсь, а там – хто її знає.

Задзеленчав телефон.

Кендалл: Сьогодні все в силі?

– Зачекай, – прошепотіла я до Дерека і, усівшись на невисоку огорожу з бетону, набрала у відповідь:

Так. У мене вдома. Адресу знаєш ?

Кендалл: Так. Уже їду. Буду близько 12.

Кендалл: Вибач іще раз.

Я: Нічого. До зустрічі!

Я сховала телефон, подивилась на Дерека. Обличчя в нього було біле, наче аркуш паперу.

– Що сталося ?

– Може, злізеш нарешті?

Я відхилилась назад, зазирнула в Зиґзаґ, що вирував під мостом.

– Дереку, ти що, боїшся висоти?

Важко було уявити, що Дерек чогось боїться.

– Ні! – замахав він руками. От тільки на обличчі відбилося страшенне напруження.

Я не помилилась.

– Дивись, – вирішила піддражнити. – Я та-а-а-к близько до краю!..

Сказавши це, я видерлася на огорожу й почала походжати, наче гімнастка, виставивши для рівноваги руки. Висота мене зовсім не лякала, до того ж, навіть якщо припустити, що я зірвусь, я прекрасно плаваю.

– Олівіє, злізь!

Почувши хвилювання в його голосі, я зрозуміла, що передала куті меду.

– Добре. Вибач. – Я зістрибнула з огорожі, підійшла до нього й обійняла. Усміхнулась, зазираючи в очі. – Я тільки хотіла тебе подражнити.

Він відвів мені від лиця пасмо волосся, видихнув із полегшенням.

– Чорт забирай, чому не зробити ту огорожу трохи вищою?

– Це ж треба, я й не знала, що ти так боїшся висоти.

– А я й не боюсь. Просто переживаю трохи, коли бачу, як дівчина, яка мені подобається, ходить по краю, ризикуючи впасти з висоти п’ятого поверху. Краще б тобі не наражатися на небезпеку.

Я напружилась у його обіймах.

– Говориш, як моя мама.

Дерек позадкував на крок, запустив у задумі руку у волосся.

– Вибач! Це й справді неправильно. Так, я боюсь висоти, але це зовсім не означає, що й ти маєш її боятись.

Я знову підсунулася до нього, ураз забувши про образу. Притиснулась міцніше, усім тілом відчуваючи його тепло. Обхопила руками, поцілувала в підборіддя.

– А я думав, ми вже дочекаємось, коли ти підеш від Тайлера, щоб було по-справжньому, – прошепотів Дерек, притискаючись до мого рота усміхненими губами.

Я й справді хотіла порвати з Тайлером, коли він зайде попрощатися перед поїздкою в Сіетл, але він скасував зустріч: сказав, що має складати речі. Технічно це означало, що ми досі разом. Мене це мало турбувало.

– Знаю. – Я ковзнула язиком по його зубах, проникнула глибше.

– Отже, треба зупинитись, – пробурмотів Дерек.

– Так.

Та ми не зупинились. Натомість я влізла йому під сорочку, поклала руки на гарячу спину. Він стиснув долонями мої сідниці, присунув ближче. Я хотіла його так, як нікого й нічого ще не хотіла.

Нарешті ми розчепили обійми, зачувши поблизу машину. Я провела пальцями по губах, відчуваючи, як горять на них його поцілунки.

– Треба йти.

Дерек кивнув, і ми, узявшись за руки, заглибились у ліс, що розділяв наші домівки.

– То коли ти поговориш із Тайлєром? – запитав Дерек, підіймаючи низько навислу гілку, щоб я могла пройти.

Я нахилилась, переступила через повалене дерево.

– Гадаю, краще особисто?.. Виявити повагу, так би мовити.

Тайлеру й без того велося тяжко. Краще поберегти його почуття, наскільки це можливо.

Дерек був не в захваті.

– Гм-м-м...

– Я хотіла поговорити з ним до від’їзду, але він так зненацька поїхав.

– Дивак який. – Дерек похитав головою. – Якби я мав розлучитися з дівчиною на все літо, точно би попрощався.

– Так, але в нього батьки нещодавно подали на розлучення, у них дуже напружені стосунки. Йому й справді несолодко.

Ми вийшли з лісу й, перетнувши дорогу, опинилися біля мого будинку. Чути було шум прибою вдалині. У пропахлому сіллю повітрі стояла легка імла.

Я вже відчиняла двері, коли в кишені задзвонив телефон.

– Привіт, мамо, – відповіла бадьорим голосом.

– Привіт, люба! Просто хотіла дізнатись, чи в тебе все гаразд.

Я закотила очі й пошепки пояснила Дерекові, що це мама.

– Мам, я вже не маленька.

Вона засміялась. Відказала, як завжди:

– Знаю. Але для мене ти завжди залишатимешся дитиною.

Я видушила смішок, та цей жарт уже мені набрид.

– Просто ти мені не подзвонила опівдні, от я й захвилювалась, – пояснила мама.

– Оу...

Я позирнула на годинник. Стрілки показували 12:11.

– Я й не знала, що вже так пізно. Вибач!

– Нічого. Якщо я запечу на вечерю курча за тим рецептом?..

– А можна я в Медісон повечеряю?

– Звісно, люба. – Голос у неї був засмучений, і мене захлеснуло таке почуття провини, що звело живіт. – Тільки до темряви не засиджуйся!

– Темніє зараз близько дев’ятої. А якщо я прийду о десятій?

– Добре, тільки я за тобою заїду. Не хочу, щоб ти поверталась поночі.

– Можна я попрошу Дерека мене підвезти?

Трохи повагавшись, вона погодилась. Дерек усміхнувся значущо, і тут у двері постукали.

– Добре, мамо, маю бігти. Я до Медісон. Бувай!

Не чекаючи на відповідь, я закінчила розмову й кинулась до дверей.

Кендалл підстригла волосся, тепер її голову прикрашало гладеньке каре по плечі. Де й поділась та форма католицької академії! Натомість одягнула модні тісні джинси чорного кольору, чорні високі кеди та чорну шкіряну куртку, з-під якої, гарно підкреслюючи фігуру, визирала рожева кофтинка. Цей байкерський стиль дуже їй личив.

Вона розцілувала мене в щоки – це здалось мені трохи фамільярним – і, не дочекавшись запрошення, попрямувала у вітальню.

– Гарна зачіска, – видушила я, не випускаючи ручки дверей.

– Дякую. – Вона помітила Дерека, простягнула йому руку. – Я Кендалл.

Густо підфарбовані вії так і затріпотіли, і я відчула укол ревнощів.

Вона була дуже схожа на мене – і все ж таки трохи... краща. У зовнішності, манері вдягатися, у тому, як спілкувалася з людьми, – у всьому. Дерек не міг цього не помітити.

Він потиснув їй руку, назвався. Я зачинила двері та й так і лишилася стояти, не знаючи, що робити або казати далі.

Кендалл кинула на диван дорогу сумку з чорної шкіри й сама сіла поруч, роззираючись навкруги. Уперше в житті мені довелося побачити свою домівку чужими очима.

М’які бежеві дивани місцями протерті до дір. Камін із річкового каменю відверто страшний. Диванчик у кухні, завжди залитий сонцем, конче треба підфарбувати.

– У тебе тут так мило, – похвалила Кендалл. Зверхньо, здалося мені.

Дерек відкашлявся, підійшов до мене, узяв за руку. Підвів до дивана й посадив поруч із Кендалл.

– Ти казала, що дев’яносто дев’ятого року у твого тата був тут будинок, – почав він розмову. – Може, тобі відомо ще щось, що доводить його з Олівією, гм, родинні зв’язки?

Кендалл знизала плечима, покрутила сережку з чималим діамантом.

– Вибач, але я нічого не знаю. Та й звідки йому знати?

– Тітка казала, що мама зустрічалася з твоїм татом саме перед тим, як твої батьки одружились, – заговорила я. – Це тривало кілька місяців, вона завагітніла, а тоді він зник.

У неї заблищали очі, вона слухала з цікавістю.

– Ого, справді?

Я кивнула. Кендалл насупилася.

– Я можу в нього спитати, та навряд чи він зізнається. Цього року вибори, я вже казала. Та й живемо ми на мамині гроші. Не думаю, що він пожертвує фінансуванням.

Вона сказала це з різким металевим смішком, і в мене аж живіт звело від злості. Хай би який він був, та принаймні її не кинув!

Кендалл підвелася, заходила туди й назад, замислено постукуючи пальцями по підборіддю. Потім різко обернулася до мене.

– Придумала! Чому б тобі просто не прийти до нього й не спитати самій?

Я навіть розсміялась. Запитала, не приховуючи скепсису:

– А йому нащо зі мною розмовляти?

– Просто... Знаєш, я його іноді ненавиджу, бо він мене... Ну, бісить. Але він непогана людина. Упевнена, він про тебе навіть не знає. Твоя мама взагалі казала йому, що вагітна?

Я й сама про це не раз думала. Чи вона йому розповіла? Чи дала йому можливість знати про мене?

Кендалл не дала мені відповісти. Побачивши книжку, що лежала на обідньому столі, вона взяла її в руки.

– Bay, обожнюю Ґейл Форман! Ти читала «Усього один день»?

Я кивнула. Від такої зміни тем аж у голові запаморочилось.

– Так, у мене є всі її книжки. І Джона Ґріна теж. Я зразу купую, що є, і читаю із захватом.

– Та ну! Можна подивитися?

– Так, вони в моїй кімнаті.

– Добре, дівчата, насолоджуйтесь! – Дерек поцілував мене в щоку й жартома відсалютував Кендалл.

Щойно за ним зачинились двері, вона подивилась на мене лукаво, звівши брову.

– Друг-красунчик чи досвідчений хлопець?

– Ні те ні те. – Я враз зашарілась. – Тобто все складно.

Вона грайливо підморгнула мені.

– Ясно. Натяк зрозуміла.

От тільки я не дуже в це вірила. У неї був такий вигляд, як буває, коли дівчина щойно вийшла на полювання.

Зазирнувши до мене в кімнату, Кендалл так і витріщила очі.

– Ото! – вихопилось у неї.

Мліючи від сорому, я мерщій поскидала до кошика брудний одяг, що валявся на підлозі. Та Кендалл, здавалось, не помічала безладу. Вона не зводила погляду із заскленої полиці, скрізь уставленої медалями, нагородними стрічками та кубками.

Цю вітрину мама випадково знайшла на місцевому розпродажі, розібрала з усією обережністю, щоб донести додому, а потім знову зібрала. Це було невдовзі після того, як я стала брати участь у змаганнях із плавання. Мені саме виповнилося десять. Думаю, вона хотіла показати мені, як приємно перемагати, і на якийсь час це спрацювало.

Але тепер перемоги не надто мене цікавили. Усе одно олімпійською спортсменкою мені не стати. Не факт, що в університеті взагалі ходитиму на плавання. Я подумувала вступити на історичний факультет. Мені подобалось, як, знаючи про минулі події, можна передбачити майбутнє.

– У мене, здається, жодної медалі немає, – прокоментувала Кендалл.

– Любиш спорт? – невинним тоном поцікавилась я.

Я знала наперед, що вона скаже, та не хотіла себе виказати. Ще злякається, якщо зрозуміє, що я шукала її ім’я, де тільки можна.

– Так. Теніс. А ще я ходжу на дебати, але там медалей не дають. До того ж, – вона засміялась, – тенісистка з мене ніяка. Мене тато примушує.

Якийсь час вона мовчки роздивлялась мої трофеї.

– Що це за відчуття?

– Яке?

– Коли перемагаєш.

Я замислилась.

– Спочатку дуже радієш, але потім треба весь час тримати планку. Це дуже втомлює.

– То чому ти не кинеш? – Вона спитала це так просто, ніби це й справді легко зробити.

– Не хочу нікого засмучувати.

Вона присіла на ліжко. Я чекала, що вона скаже, що це не причина, та вона мене розуміла. Я ще мало її знала, але не сумнівалася: їй знайоме це відчуття, коли всі асоціюють тебе з якоюсь справою, яка тобі насправді зовсім не до душі.

Витягнула із задньої кишені м’яту пачку цигарок.

– Не проти, якщо покурю? – 3 її тону було зрозуміло, що це риторичне запитання.

Я ненавиджу, коли палять, та сперечатись не стала.

– Ем-м... Так, звісно, зачекай тільки. – Я розчахнула вікно, збігала на кухню по блюдечко. – Ось, тримай! Не хочу, щоб мама помітила.

Вона глибоко затягнулась і випустила дим у вікно. Мала дивну манеру тримати цигарку між вказівним і великим пальцями.

Ми поговорили про школу, про те, які дівчата все ж таки відьми, хто де хоче навчатись. Я дійшла висновку, що Кендалл мені симпатична. Трохи розпещена – чи, може, просто звикла до привілеїв? – проте я була рада, що ми нарешті зустрілись. Особливо мені подобалось думати, що вона моя сестра.

Я завжди дуже хотіла братика або сестричку. З мамою вдвох було трохи самотньо. Ще дитиною, граючись у Медісон з Дереком, я уявляла, що вони мої брат і сестра. Здавалось, діти Стоуксів одне одного не люблять, та я знала: якщо щось станеться, ці двоє достоту триматимуться разом. Мені цього бракувало.

У мене загудів телефон. Витягнувши його з кишені, я побачила світлину.

Хтось сфотографував мене в хімічній лабораторії здалека й обрізав фото. Намалював на голові роги, як у чорта, а горло перекреслив червоним. З «порізу» стікала кров.

В очі впав відблиск у вікні на задньому фоні. Я збільшила зображення. То був фотограф. Але фото було розмите і впізнати людину було неможливо. Зате підпис був дуже красномовний:

Помри, стерво!

22
АБІ

Листопад

Ніч поволі опускалась на Мерсер-Айленд, ледве проступали на чорнильному тлі неба клени, що вишикувалися вздовж дороги. Ентоні вів машину, а я тихо тремтіла на пасажирському сидінні, не зводячи очей з вікна, у страху, що побачу Ґевіна.

Під час останньої зустрічі він пообіцяв убити і мене, і дитину, якщо хтось дізнається. І я знала: це не порожня погроза.

Того літа, коли ми познайомилися, Ґевін стажувався в чинного сенатора штату, Джорджа Вінтерза, та за сумісництвом зустрічався з його донькою. Менше за все йому хотілося, щоб босу стало відомо про наші стосунки, тож ми завжди бачилися в атмосфері «цілком таємно». Зазвичай це був просто короткий секс на пляжі або на задньому сидінні його автівки.

Я закохалася швидко й безповоротно та тільки згодом, повертаючись до цих подій думками, зрозуміла, що для нього це була не більше ніж інтрижка на стороні, які так часто заводять собі впевнені у власній вищості чоловіки з тієї тільки причини, що вважають себе такими, що мають право.

Одного вечора, уже наприкінці літа, ми йшли по пляжу, повертаючись зі свого укриття. Я побачила, що нам назустріч крокує якийсь чоловік. У місячному світлі постало худе, як у вовка, рябе обличчя. Коли ми порівнялись, я спіткнулась, зачепившись за щілину в тротуарі, і випадково штовхнула його.

– Дивись, куди йдеш! – закричав він.

Ґевін спинився, не зводячи очей з незнайомця, який швидким кроком віддалявся від нас. Тінь задуми промайнула в нього на обличчі. Здавалось, він намагається щось розрахувати.

– Чекай, – проговорив твердо й холодно.

Він перейшов дорогу і зник у тіні сосон, що шепотілись на березі. Густа темрява враз проковтнула його. Час тягнувся до болю повільно.

Нарешті Ґевін повернувся. Волосся скуйовдилося, піджак зім’явся, на штанах темніли плями – земля?..

– Ходімо звідси!

Він квапливо рушив у напрямку міста. Я поспішила за ним.

– Що таке?

Щось гаряче забилось у грудях, та тієї ж миті я похолола від страху.

– Він тебе не поранив?

Його очі блиснули в жовтому світлі ліхтаря.

– Ні, що ти. Я з ним поговорив, та й по всьому.

– Про що? Навіщо?..

– Заткни пельку! – Ґевін різко обернувся до мене. Знайомі риси перетворились на зловісну маску. – Годі вже мене розпитувати!

Тоді я не стала наполягати, бо, відверто кажучи, не хотіла знати правду. Я його кохала. Не могла бачити з поганого боку.

Наступного дня в газетах писали, що чоловік, який раніше звинуватив у неналежній поведінці сенатора Джорджа Вінтерза, потрапив у лікарню внаслідок невдалої спроби пограбування. На зробленій нашвидкуруч фотографії видно було криваве місиво там, де був ніс, і страшні синці на шиї, ніби його хотіли задушити. За кілька днів потерпілий відкликав позов.

Наприкінці літа Ґевін отримав постійну роботу в команді Вінтерза, і відтак почався його стрімкий зліт. Тоді я й зрозуміла, що заради кар’єри він здатний на будь-що. А тому, почувши погрози вбити мене й дитину, не мала жодного сумніву, що так і буде.

Ми зупинилися біля вигадливо прикрашених чорних воріт, одних з багатьох навкруги. Я послабила шарф, дивлячись, як Ентоні натискає кнопку виклику на домофоні. Страх душив мене невидимим зашморгом.

Він назвав ім’я Кендалл, і за якусь хвилину ворота відчинились. Широкий заїзд вів до імпозантної, схожої на палац будівлі в три поверхи. На нас дивилися вапняні стіни з величезними вікнами та викладений з каменю димохід. У зеленому дворику стояли ковані, із закрутками меблі.

Ліворуч дорога вела до гаража на чотири місця. Перед нами були сходи до чималих, із суцільного дуба дверей.

Нас зустрічала Кендалл. Я впізнала її з першого погляду й завмерла, не в змозі вдихнути: так вона була схожа на Олівію. Та коли наші погляди зустрілись, мені стало зрозуміло, що в цієї дівчини немає нічого спільного з моєю донькою. Олівія була ніжна, невинна. Дуже м’яка й завжди усміхнена. А тут переді мною стояла досвідчена світська левиця. Вона так і випромінювала зухвалість. Так в’ються хмарою плодові мушки навколо вчорашнього кавуна.

На Кендалл була накрохмалена до хрусту сорочка з білим комірцем, поверх якої дівчина вдягнула синій жакет. Рукави закасані, обтислі чорні легінси заправлені в ботфорти.

– Ви мама Олівії, – тихо проговорила вона. Глузлива посмішка враз зникла.

Я мовчки кивнула. Язик намертво пристав до піднебіння.

– Дуже вам співчуваю.

Я схилила голову.

– Дякую! Ви не будете проти, якщо ми поставимо вам кілька запитань?

Вона знизала плечима, заправила за вухо пасмо доглянутого, по-модному підстриженого по плечі волосся.

– Та ні. Заходьте.

Ми опинилися у вестибюлі, високій кімнаті, прикрашеній квітковими натюрмортами в дусі імпресіонізму, і довгим коридором пройшли в елегантну вітальню. З одного краю височів грандіозний камін із натурального каменю в оточенні двох оббитих кремовою шкірою диванів. По інший бік кімнати розмістились антикварний дерев’яний столик зі свіжим букетом у вазі та приголомшлива, на всю стіну, книжкова шафа з червоного дерева.

Кендалл усілась на одному з диванів. Ми з Ентоні опустились на інший.

– Мене ви вже знаєте, я Абі, – почала я. – А це Ентоні. Він працює в поліційному відділку в Сіетлі.

Чим саме він там займається, я казати не стала. Вийшла напівправда й напівбрехня.

Дівчина відхилилась на спинку, схрестивши ноги.

– Що вас цікавить?

– Як ви познайомилися з Олівією?

– Ви знаєте, абсолютно випадково. – Вона засміялась срібним, ніби переспів дзвіночків, сміхом. Покрутила сережку з діамантом у правому вусі. На нігтях у неї був чорний лак. – У квітні нас усією старшою школою возили знайомитись з університетом, і їх також. Ми одразу помітили, що дуже схожі між собою, і розговорилися.

– Про що? – поцікавився Ентоні.

Дівчина стиснула губи.

– Вона сказала, що живе в Портедж-Пойнті, а я розповіла, що моя мама звідти. От і все. Потім ми додали одна одну в друзі на фейсбуці, спілкувалися час від часу. Вона казала, що мій тато, певно, і їй доводиться батьком, хотіла зі мною зустрітися.

– І ви зустрілись? – знов уточнив Ентоні.

– Так... Розумієте, вона була така класна. Мені хотілось їй допомогти.

– Де відбулася зустріч?

– У неї вдома.

– Про що ви говорили?

– Вона казала, що тітка розповіла їй, ніби у вас... Е-е-е... – Вона зиркнула на мене, прочистила горло. – ...був роман із моїм татом, тому вона думає, що це і є її батько. Тоді я запропонувала їй якось зайти до нас і познайомитися з ним. Тільки мені здавалось, що він усе одно ні в чому не зізнається. – Вона скривилася. Глузлива посмішка спотворила тонкі риси. – Цього року будуть вибори, він би не захотів утрачати свій шанс.

Помовчавши трохи, вона повела далі:

– Мене тоді дещо здивувало. їй надійшло таке повідомлення, просто жах.

– Що там було? – запитала я.

– Там було написано... – Дівчина завагалась. – Там було написано: «Помри, стерво!»

Мій мозок борсався в цій інформації, немов муха в павутинні. Отже, Олівія була з Кендалл, коли їй надійшло одне з тих повідомлень. Я хотіла спитати, хто міг таке надіслати, аж раптом пролунав гнівний крик.

– Кендалл! – низький чоловічий голос лунав просто з-за дверей вітальні. – Кендалл, чия це машина? Я ж казав, щоб ніяких мені тут журналістів!

Я скочила на ноги, відчуваючи, як заходиться в грудях серце. Я впізнала цей голос. Ґевін. Страх скував мені язик, у роті розлився металевий присмак, ніби я прикусила монетку. У горлі стояв клубок, мені раптом забракло повітря.

Ентоні також підвівся, торкнувся пальцями моєї руки. У його присутності мені було легше, та мій страх не обмежувався фізичним стражданням. Я боялась дізнатися правду.

– Я тут, тату, – озвалася Кендалл.

Вона відкинулась на диван, виставивши ноги в ботфортах.

– Кендалл, що ти собі думаєш?!

Ґевін увійшов у вітальню. На його обличчі ясно можна було прочитати роздратування, та, щойно він усвідомив нашу присутність, вишукані риси розгладились. Губи розпливлися в чарівній усмішці.

І тепер, як замолоду, він заповнював собою все приміщення. Здавалось, вік тільки на користь його зовнішності.

Раптом час, що розділяв нас, перестав існувати. Він упізнав мене. Його обличчя видовжилось.

На ньому був темно-синій костюм із білосніжною сорочкою. Комірець стягувала синя краватка в тонку смужку. Волосся на скронях уже трохи посивіло, і це надавало йому солідності. Широкі плечі та впевнена постава ніби запрошували: «Довірся мені!» Квадратне підборіддя натякало на сильний, владний характер.

Скільки років минуло з нашої зустрічі, а він не змінився: політик до нутра кісток.

Не дивно, що виборці штату Вашингтон були ним зачаровані. Він мав талант вести людей за собою.

– Абі? – проговорив він нарешті, скинувши брови.

Від звуку свого імені в мене всередині все затремтіло, проте обличчя лишилося незворушним.

Він поцілував мене в щоку на знак вітання. Дорого пахнув цитрусами, такі аромати робить «Аква ді Парма».

– Давно ж ми не бачились. Як поживаєш?

– Добридень, Ґевіне, – ледве вимовила я.

Язик був наче ватяний, і, хоч як я намагалась стримати тремтіння в голосі, вийшло якось жалісно.

Кендалл спостерігала за батьком, трохи схиливши голову набік, і – боже мій! – усміхалась. Рада була бачити, як він бентежиться.

– Тату, ти що, знайомий з Ебіґейл Найт?

Ґевін обернувся на доньку. Помітно було, що він трохи зніяковів.

– Ми з Абі колись... дружили. Давно.

– Це Ентоні, з поліційного відділку в Сіетлі, – відрекомендувала Кендалл, глузливо скинувши брови. – Вони прийшли з приводу Олівії Найт. Чув про той прикрий нещасний випадок, що стався минулого місяця в Портедж-Пойнті? По всіх каналах показували. Так от, Абі – мама Олівії.

– Співчуваю вашій утраті, – миттєво зреагував Ґевін.

Він випнув губи й точно розрахованим жестом схилив голову. Це мало означати, що він розділяє мій біль, але вийшло так, ніби в риби-їжака розболілась шия.

– Навіть не знаю, чим ми могли б вам допомогти. Ми не були знайомі з вашою донькою.

Тут утрутився Ентоні.

– Виявляється, що Кендалл знала Олівію. Вона саме розповідала, як вони познайомилися.

Усмішка в Ґевіна трохи попливла. Він поспішив приладнати її на місце. Це виходило в нього так легко, ніби білизну розвісити.

– Ви що, улаштували моїй доньці допит?

Він підійшов до Кендалл, поклав руку їй на плече. Господи. Вони були такі схожі між собою. І такі схожі з Олівією. Усі блондини з темно-зеленими очима, різко, по-слов’янськи окресленими вилицями, ямочками на підборіддях, у всіх – трохи набік.

– Ні, що ви! – Сором’язлива усмішка аж ніяк не пасувала до металевого блиску в очах Ентоні.

Напруження зростало, невловимо, ледве помітно. Усі начебто залишалися ввічливими й люб’язними. І все ж таки щось розповзалось між нами, ніби отруйний газ.

Двоє чоловіків зміряли один одного поглядами. Я й сама не втрималась від порівняння. Ґевін, ідеально виголений, у випрасуваному костюмі, з тілом спортсмена – і Ентоні, розтріпаний, із триденною щетиною, одягнутий у звичайну куртку. Останній сповнений гідності та розуміння людей і життя загалом. Першому ця тиха доброта невідома. Порожня людина.

– Я в жодному разі не сумніваюся, що поліція знає свою справу. Якщо у вас надалі виникнуть запитання, прошу адресувати їх моєму адвокатові.

Він сказав це голосом людини, яка звикла, щоб до неї дослухалися. Мене сповнювала гаряча ненависть.

– Тату, я сама їх запросила, – не змигнувши оком, збрехала Кендалл. Вона знову заправила волосся за вухо. – Мені хотілося поговорити про Олівію. Розумієш, вона в комі, але мозок у неї вже мертвий. Я подумала, що зможу щось підказати. Ти часом не знаєш, що з нею сталося?

Вона невинно закліпала очима, і я раптом усвідомила: вона розставила тенета й тепер чекає, що батько заплутається. Було між ними щось таке, чого я не розуміла.

Ґевін стискав і розтискав пальці. Крім цього, ніщо не видавало в ньому роздратування.

– Звісно, мені відомо з новин про цей нещасний випадок. Така трагедія...

– Ти не знав Олівії? – запитала я.

– Ні, що ти, звідки?

Він зреагував миттєво. Я знала: він каже неправду. Брехня сама лилася з його рота, неначе водоспад.

Мене захлеснула гаряча хвиля, у вухах дзвеніло від люті. Він якось причетний до цього. Так чи інакше.

Тільки доказів у мене немає. Поліція ніколи не повірить мені, убитій горем матері, яка замахнулась на самого Ґевіна Монтґомері – успішного політика з бездоганною репутацією.

Знявши піджак, Ґевін надзвичайно охайно склав його вдвоє, перекинув через спинку дивана.

– Так, – промовив він, обертаючись до нас. Усмішка нікуди не поділась, але очі стали холодні, як крига. – Не думаю, що у вас є ордер. А відтак попрошу двічі подумати, перш ніж ставити якісь запитання.

– Як скажете, – озвався Ентоні безтурботним тоном. – Тоді не прощаємось. Бо ми ще повернемося.

– Не забудьте ордер! Покажете моєму адвокатові, – кинув Ґевін через плече.

І він вийшов із кімнати впевненою ходою людини, яка не сумнівається у своїй недоторканності.

* * *

Надворі падав дощ. Доки ми дісталися машини, мені на голову впало кілька важких крапель. Я подригала ногою, намагаючись скинути прилипле до кросівка листя.

Задзвонив телефон.

– Абі, це Бред. Ти не бачила Сари?

Голос у нього був схвильований.

– Ні, кілька днів не бачила, – видушила я: це зізнання далося мені нелегко. – Усе гаразд?

– Я не знаю. Вона мені написала сьогодні, попросила забрати Ділана зі школи. Додому так і не повернулась, але Ділан спить, і я не можу піти її шукати.

– Боже.

– Що сталося? – різким тоном озвався Ентоні.

– Сара пропала.

– Ми її знайдемо. Куди вона могла піти?

Я спробувала зосередитись, відчуваючи, як наростає в грудях панічна атака.

– До Олівії в лікарню. Або на роботу.

– їдьмо!

Пообіцявши Бреду перетелефонувати, я сіла в автівку. Тієї самої миті нас гукнули.

– Зачекайте!

Кендалл вибігла з дому. Вона припала до вікна машини. Видно було, що вона плакала.

Я опустила скло, і в руки мені впав зім’ятий аркуш.

– Олівія зробила аналіз ДНК. Спитала, чи можна вказати мою адресу для результатів, щоб ніхто не довідався. Ось, надійшло незадовго до того, як...

Сльозинка скотилася щокою дівчини, застигла на мить на краю підборіддя та впала мені на руку, яку я виставила у вікно.

Я взяла документ, хоч у цьому зовсім не було потреби. Я й без того знала, що Ґевін доводиться Олівії батьком.

– Олівія це бачила? Вона знала напевно?

– Так. – Голос Кендалл раптом тріснув, як стара шкіра. – Я їй подзвонила того самого дня. Вона сказала, що хоче з ним поговорити. Думаю, вона так і зробила. Якби в пресі дізналися про Олівію... не кажучи вже про маму... – Тут у Кендалл вихопився смішок, хоча було очевидно, що їй зовсім не весело. – Вона б і хвилини не думала, пішла б від нього й забрала б усі гроші.