Текст книги "Ніч, коли Олівія впала"

Автор книги: Наталия Волжина

сообщить о нарушении

Текущая страница: 19 (всего у книги 19 страниц)

43
АБІ

Лютий

Я чула, як судомно втягнула повітря Сара.

– 3 дитиною все гаразд?

Докторка Меддокс вагалась.

– Ріст припинився. За останні дні її розміри майже не збільшились. В Олівії знов пневмонія, відмовляють нирки. До того ж у неї дуже, дуже низький тиск, кров не потрапляє до дитини в потрібній кількості.

Вона зітхнула, наділа стетоскоп. Він обвив їй шию, мов чорна змія. Поглянула на мене серйозно, навіть урочисто, і ціла гамма почуттів відбилася на її обличчі: усвідомлення власного безсилля, жаль, смуток.

– Треба викликати пологи. Зараз.

Я тяжко видихнула крізь стиснуті губи.

– Іще рано, – спробувала сперечатися.

– Вагітності вже понад тридцять два тижні. Ми й не сподівалися довести її до такого терміну. Цим можна не перейматись. Але стан Олівії постійно погіршується. Назовні дитині буде ліпше.

Мені раптом забракло повітря, здавалось, легені п’ють кисень крізь тоненьку соломинку.

Я знала від самого початку, що з народженням дитини Олівія помре, та від цього було не легше.

– Я вже ввела Олівії додаткову дозу стероїдів, щоб легені в малої працювали, як треба, і попросила підготувати операційну для кесарева, – промовила докторка Меддокс. – Ми чекали на вас.

Закусивши губу, я дивилась у вікно. За шибкою вирувало на вітру опале листя, аж запаморочилось у голові. Дерева навколо стоянки покірно згинались, патьоки дощової води стікали по склу, били в шибку.

Я не втримала мами, не втримала доньки, та принаймні я можу зберегти ту сім’ю, яка в мене лишилась. Дитина понад усе.

– Добре.

Дечого Олівія мене навчила: іноді треба відпустити ситуацію. Щоб подивитись у майбутнє, я маю попрощатися з тими страхами, що тягнуться з минулого. Буває, нове життя починається з прощання.

* * *

Дерек увірвався в палату саме тієї миті, коли докторка Меддокс дала мені блакитного кольору халат і таку саму шапочку. Волосся в нього стояло дибки, сині очі розширилися від страху.

– Дереку! – Я квапливо обійняла його. Він розплакався. – Усе добре, ти не спізнився.

Він прийняв у докторки Меддокс стерильне вбрання, натягнув поверх власного одягу. Я надіслала Ентоні повідомлення. Він казав, що цього дня має перевезти маму в спеціальний заклад для догляду за людьми, які страждають на хворобу Альцгеймера. І все-таки я не сумнівалася: він приїде, тільки-но матиме змогу.

Сара лишила в Олівії на щоці повний ніжності поцілунок, обійняла мене на прощання, міцно, коротко, причому постійно кліпала очима. Тільки нам із Дереком дозволили бути в операційній.

Строго кажучи, це також було проти правил, та я боролась затято. Коли Олівія дізналася, що вагітна, мене не було поруч. Не було мене й тоді, коли Тайлер скинув її в річку. Та людина, яка мала стати їй опорою в житті, не змогла прийти на допомогу.

Та тепер уже я її не покину. Доведу, хоча б наостанок: я завжди поруч. Та й Дерек має право бачити, як з’явиться на світ його донька.

Докторка Меддокс повела нас в операційну. На вході – подвійні двері. Щойно ми увійшли, асистенти поклали Олівію на ліжко, поставили крапельницю, налаштували апарат штучної вентиляції легень, пульсоксиметр. У голові поставили двійко стільців – для нас із Дереком. Медсестра встановила в Олівії над плечима спеціальний екран, загородивши решту її тіла.

– ЧСС плода знижується, – крикнула інша медсестра.

Чи виживе дитина ?..

– Одягніть мене, – рявкнула докторка Меддокс.

Вона розставила руки, і один з асистентів натягнув на неї блакитний халат, слідом рукавички, а тоді вона зникла за екраном.

За кілька секунд в операційну швидким кроком зайшли троє лікарів, реаніматологи-неонатологи, також у халатах, і скупчилися біля Олівії.

«Будь ласка, маленька, – благала я подумки. – Будь ласка, живи!»

Ледве дихаючи, піднесла до губ руку Олівії, укрила поцілунками доньчині безкровні пальці.

Раптом усі заметушилися, як буває, коли дивишся відео в прискореному режимі. Загудів один із моніторів, і в докторки Меддокс вихопилась лайка. Щось плеснуло на підлогу.

– Господи, – прошепотів Дерек.

Він сполотнів, очі невідривно дивились униз. Подивилась і я. По підлозі блискучою стрічкою тягнулась червона рідина, бруднила лікарям ноги.

Я дивилася на кров, охоплена жахом, і нічого не могла з собою вдіяти. Я підвелася й зазирнула за екран. Те, що я там побачила, не вкладалося в голові.

Потім я зрозуміла, що ця скривавлена паща, яку тримають по краях срібні затискачі, – живіт Олівії. Кров була скрізь: на масках лікарів, на простирадлі, що ним накрили доньчині груди. Вона стікала зі стола, хлюпала в хірургів під підошвами. У докторки Меддокс раптом не стало рук. Я не одразу зрозуміла, що вона по лікоть занурила їх у порожнину цього живота.

А потім вона витягнула крихітне, перемазане кров’ю синюшне тільце. Навколо шиї обкрутилося щось товсте, біле, з прожилками судин.

Медсестра з команди неонатологів підхопила дитину і, дочекавшись, доки докторка Меддокс розплутає та переріже пуповину, мерщій понесла до обігрівача. Розтерла білим рушником, забурмотіла на вухо якісь слова – колискову?

Стало дуже тихо.

«Ну ж бо, маленька, – молила я подумки, – треба вижити!»

І знову тиша.

Тільки й чути, що Дерекові схлипи, калатання мого серця, брязкіт металу та хлюпання, коли хтось наступить на кров.

Аж тут – справжнє диво – закричало в кутку тонко, пронизливо. То плакала дитина.

44
АБІ

Лютий

Навіть коли мозок людини помирає, серце й далі б’ється, недовго: його підтримує власна провідна система. Дивний це орган – серце. Воно й поза тілом битиметься якийсь час, та для цього потрібен кисень, кровоток, який неможливий без штучної вентиляції.

Лікарі латали судини, спиняли кров, готувались накладати шви. Та я знала: її вже немає, моєї дівчинки.

– Треба прощатись, – пробурмотіла до Дерека. Він притиснув кулаки до очей, розмазуючи сльози. – Знаю, – тільки й сказав.

Утягнув судомно повітря, набрав повні легені, а тоді нахилився до моєї доньки – і розкраяв мені серце, усипавши її обличчя найніжнішими, легкими, мов крила метелика, поцілунками.

– Прощавай, любове моя, – промовив пошепки. Підвівся. Біль був скрізь: проступав в очах, кривив губи.

– Я не хочу бачити, як вони її відключать. Не хочу запам’ятати її такою.

Постояв ще кілька секунд і пішов.

Я його розуміла, бо й сама хотіла не таких спогадів. Мріяла зберегти в пам’яті солодкий запах присипки, що його відчула, узявши на руки новонароджену Олівію. Запам’ятати її того спекотного літнього дня, коли вона будувала замки з піску на березі моря, ту усмішку в День матері, коли вона, десятирічна, принесла мені в ліжко сніданок із непросмаженої яєчні та горілого хліба. А ще лице, по-новому м’яке й ніжне від її таємниці, коли вона танцювала з червоним шарфом на шиї в останній день свого життя.

Я хотіла запам’ятати її живою, щасливою.

Та піти не могла.

Я підвелася, подивилась на докторку Меддокс.

– Треба прощатись, – сказала вголос.

Вона дивилася на мене з-понад маски, й очі її були мов дві блакитні кульки. Потім кивнула, тихо проговорила щось до одного з хірургів.

Повнотіла, з гладким обличчям медсестра підкотила до мене переносний інкубатор, у якому лежала дитина. Я зазирнула всередину. Це була крихітна, але абсолютно нормальна на вигляд дівчинка. їй поставили в ніс кисневу канюлю, на грудях закріпили вимірювач пульсу. Ще два круглих давачі почепили на живіт, по одній з кожного боку.

Вона була така гарна, крихітна, уся рожева. Личко зморщилось, наче зібрані в кулак пальці. Рухи її були повільні, здавалось, вона пливе в якійсь в’язкій рідині. Мала бездоганно круглу голівку, ще м’яку, з тонкими білявими пасмами. Рученята стиснула під шиєю, очі під повіками, тендітними, мов пелюстки квітки, груди мірно здіймалися та опускалися.

Я дивилась на неї й розуміла, що нескінченно, безповоротно закохана. У мені наче прорвало греблю – і вся любов, і надія, і оптимізм, які я з дитинства тримала в собі, ринули назовні. Я любила її, цю чарівну квасолинку. Вона була центром усесвіту, принесла з собою те, чого я й не чекала: віру в майбутнє.

– Зої. – Я простягнула руку, торкнулась рум’яної, наче троянда, щоки. У перекладі з грецької це означає «життя». – Її звати Зої.

– Чудове ім’я, – промовила докторка Меддокс.

З-за окулярів дивились почервонілі, запухлі очі. Жінка прокашлялась і стягнула маску, зняла рукавички.

– Із Зої все гаразд, але нам доведеться перевезти її у відділення інтенсивної терапії для новонароджених.

– Я можу побути з нею бодай хвилину?

Докторка Меддокс позирнула на Олівію. Вона вагалась.

– Будь ласка. Я маю...

Довго вона не відпускала мого погляду. Ми говорили невимовленими словами. Я мала попрощатись, а для цього треба було, щоб попрощалась Зої.

– Добре. Тільки хвилину, не більше.

Лікарі зняли екран, покидали на підлогу рушники, щоб увібрали кров. Палата спорожніла, лишилися тільки ми із Зої та докторка Меддокс.

Я роззирнулася спантеличено. Мені раптом забракло повітря.

– Ну що ж, – промовила докторка Меддокс.

Вона взяла Зої на руки, обережно розплутала численні трубки, підіткнула білу ковдрочку аж під голову. Дівчинка на секунду прокинулась, подивилася здивовано: що це її розбудило? Потім широко позіхнула, заворушила губами, шукаючи, де посмоктати, і прозора трубка, пластиром приклеєна до личка, також ворухнулась. Докторка Меддокс поклала мені в руки крихітне тільце, і я провела губами по оксамитовій щоці, вдихаючи запах Зої.

Її тепло зігрівало мене. Вона була така маленька, здавалось, повітря й те важче.

Докторка Меддокс подивилась на мене, я кивнула.

Тоді вона нахилилась, витягнула з розетки штекер апарата штучної вентиляції легень. Та серце Олівії зупинилось не одразу. Це прекрасне, таке сильне серце, серце, що так сильно мене любило і так затято боролося для того, щоб жила її донька, – воно ще билось. Але ритм його уповільнювався. Я знала: час спливає.

– Буду за хвилину, – попередила докторка Меддокс і квапливо вийшла з операційної.

І ось ми лишились самі: я, Олівія й моя онука.

– Олівіє, – прошепотіла я, мріючи лиш про те, щоб вона мене почула. – Ось твоя донечка.

Обережно відсунула трубки та дроти і, притримуючи, поклала Зої до неї на груди.

Сіла на ліжку поряд з Олівією, обійняла міцно, тож дитина опинилась між нами. Випинали з-під лікарняної сорочки худі плечі, гострі ребра.

– Ми назвали дівчинку Зої. Я подумала, тобі має сподобатись.

Я зарилась їй у волосся, хотіла вдихнути знайомий аромат, та не почула нічого. Навіть запаху вже не стало.

Раптом на мене нахлинули спогади. Вона стоїть на березі моря, дивиться у воду, тріпотить, мов прапор, довге біляве волосся. Я бачу її профіль. У неї гострі вилиці. Вона повертається, і на якусь мить наші погляди зустрічаються, я не в змозі відвести очей. І вона усміхається. Тихо, лагідно. Так усміхаються тільки до тих, кого знають наче свої п’ять пальців.

Зої тихенько запхикала. Я припала до Олівії, зачудована.

– Вона тебе впізнала.

Хто знає, може, дитина вже в утробі розуміє, хто її мама, і потім, з’явившись на світ, одразу вирізняє з-поміж інших. Запам’ятовує запах чи щось ефемерне: це відчуття, ніби пливе в її тілі; знайомий ритм серця, що б’ється на вухо; спільний кровообіг, що живить його.

Я міцніше обіймала обох, і Зої заскиглила. Та вона не заплакала: очі заплющились і знову розкрились, потім повіки стулились, тепер уже міцно, і дитина так і заснула, з розтуленим ротом.

Олівія вдихнула, різко, зі свистом, та повітря застрягло у неї в грудях. Я заридала. Понад усе у світі хотілось мені почати спочатку, бути їй кращою матір’ю, ніж я була. Та життя других шансів не дає. Не можна повернутися в минуле й виправити свої помилки. Залишається з ними жити, рухатися вперед.

Я подивилась на Зої, яка мирно спала в матері на грудях, і перенеслась у той ранок, коли народилась Олівія. Пам’ятала все до дрібниць: крихітне тільце в моїх руках, ніби створене для обіймів, почуття любові, що сповнювало мене до країв, варто було лиш подивитись на неї. Кажуть, час плине швидко, та це не те слово. Блискавично. Ніби все, що відділяло мене від того дня, розмилось, утратило чіткість.

Я погладила Олівію по щоці. Шкіра, раніше м’яка, стала тепер тонка, як папір.

– Літом і зимою – я завжди з тобою, – промовила.

І раптом зрозуміла, що хотіла сказати у свій останній день моя мама. Вона прощалась, а відтак обіцяла завжди бути зі мною, у мене в душі.

Зої розплющила очі й, наштовхнувшись на мій погляд, подивилась серйозно, як уміють глядіти лише малюки. Я бачила м’який обрис вилиць, ніжний лоб, крихітний носик.

Вона нагадувала мені новонароджену Олівію, і ця згадка відзивалася болем і тішила водночас. Здавалось, донька не пішла – вона тут, зі мною. Чи, може, пішла, але принаймні залишила по собі Зої.

Я сиділа на лікарняному ліжку й дивилася у вікно, на море, над яким сідало сонце. Усе тоншала смужка останнього світла. І от воно торкнулося обрію, заливши палату сліпучим золотавим сяйвом.

Мені спало на думку, що кожен новий день починається з темряви – а потім освічується сонячним промінням.

Тієї самої миті Олівія, затиснута в моїх обіймах, із крихітною, такою теплою донькою на грудях, судомно втягнула повітря. То був її останній подих.

Мені приємно думати, що вона відлетіла тоді на крилах сонця, танцюючи, як того, останнього дня. Вільна.

45
АБІ

ЕПІЛОГ

За кілька місяців – ще не прогрілось весняне повітря – ми пішли на той пагорб на цвинтарі, де поховали Олівію: я, Ентоні, Сара, Дерек, а з нами й Зої.

Я могла би прийти й сама, та Олівія б цього не хотіла. Так, доньки я не вберегла, але принаймні мала змогу вберегти себе. Стати відкритою для любові й прощення. Адже мені так цього бракувало.

Зої, яку я несла на грудях, крутилась у елінгу, махала рученятами, усім тілом раділа життю. Дивлячись на цю дитину, ніхто не визнав би в ній недоношеної доньки, яку мати народила в комі. Це було втілення бездоганного, абсолютного здоров’я.

Пухнасті, немов із вати, хмаринки ліниво пливли в прозорому синьому небі над смарагдовим килимом трави. Удалині сяйливою лазур’ю простиралося море. Тут і там здіймалася біла піна, хвилі котились до берега, стукалися об каміння й розбивалися.

Ми підійшли до гранітного надгробка, що під ним спала вічним сном Олівія. Я витягнула Зої зі слінга і, підтримуючи під живіт, поклала на рожеву клейончасту ковдрочку. Глибоко вдихнула. Найрізноманітніші почуття вирували в мені одночасно.

Ентоні підійшов іззаду, міцно обійняв, забрав у свої руки весь мій смуток, і страх, і тривогу, зняв на мить цей тягар з моїх плечей.

Я обернулась до нього. Він нещодавно коротко, «їжачком», підстригся, поголився начисто. Подивився на мене чистими очима, і я відчула, що серце пропустило удар. Усміхнулась, потягнулась для поцілунку.

Відтоді як його мама оселилася в будинку для літніх, він уже не здавався таким утомленим. Вони регулярно бачилися, він приходив у призначений час, виводив її на прогулянку або в кафе: просто посидіти вкупочці, побути разом. Тепер можна було не боятись, що вона випадково спалить дім чи вийде надвір і загубиться.

Що готує нам майбутнє, мені було невідомо, та я знала напевно, що вірю цій людині, довіряюсь, як давно вже не наважувалась нікому довіритись.

Я стояла, схиливши голову йому на груди. Мені згадався той день, коли він прийшов до мене з кавоваркою. Зої щойно виписали з лікарні, і я падала з ніг від утоми.

Щойно побачивши ту кавоварку, я зрозуміла: це подарунок із натяком.

– У мене ж багажу багацько, – попередила тоді.

Він заніс коробку в кухню, поставив поряд із мікрохвильовкою.

– А я допоможу.

Витягнув кавоварку з коробки, уставив штекер у розетку.

– Прошу, пані! Кофеїн.

– У мене дитина.

– А я обожнюю дітей.

Підійшов до мене, узяв мої долоні у свої, усміхнувся ласкаво. Світло-зелені очі ніби гладили мене поглядом.

– Не все одразу. Потроху, добре?

Ми стали навколо Зої, обличчям до надгробка. Уперше отак прийшли до Олівії, усі разом. І не востаннє, у цьому я не сумнівалася. А наступного разу візьмемо Медісон. Принаймні хотілося б: бідолаха так і не пробачила собі, що образила Олівію в останній день її життя.

– Чому ти нам не сказала? – спитала я в неї вже згодом. – Ти ж знала, що дитина від Дерека, знала, що вони зустрічались. Чому не сказала?

– Він мій брат, – просто відповіла вона. – Я люблю його, навіть коли ненавиджу. Я хотіла його захистити.

Я знала, що Олівія не тримала б на Медісон зла. Адже родина – понад усе. Коли маєш родину, то сумнівів бути не може: любов є.

Зої засукала ніжками, запищала від радості. Дерек узяв її на руки, потерся носом об її ніс. Він був чудовий батько, завжди знаходив для неї час, хоча будні незмінно проводив в Сіетлі, у Вашингтонському університеті.

Ми вирішили, що Зої має лишитися зі мною. Коли Дерек довчиться та матиме власне житло, братиме її до себе на вихідні, а поки що в ролі опікунів виступали ми з Сарою та Джен.

Часом колишня приятелька знову стукала до мене у двері – давня тривога. Ніби боялася, що я її позбудуся. Та я намагалася не звертати на неї уваги. Адже любові без страху не буває, просто не можна дозволити йому заволодіти твоїм життям. Любов – це ризик і разом з тим нові можливості, цілий світ, який розгортається тільки тоді, коли впустиш її в серце. Я й не усвідомлювала цього, доки не втратила Олівії.

Найголовніше було те, що її донька зростала в любові. Я дивилась на Зої в батькових обіймах і не могла надивитись. Це було чудо. Щовечора, коли я заколисувала її в себе на грудях, уклавши голівку поміж ключицями, відчуваючи її вагу; щоранку, коли, побачивши мене, вона усміхалась своєю беззубою усмішкою; коли вона дивилась на мене, обхопивши крихітними червоними, мов бутончик, губками соску на пляшці, і в цьому погляді я відучувала безмежну довіру й любов, – раз-у-раз, потроху, вона допомагала мені звільнитися від горя. Я знала, що Олівію не повернути, і ніщо у світі не могло мені її замінити, і все-таки тішила себе думкою, що маю більше, ніж просто спогади. Адже вона залишила по собі Зої.

Цього дня ми всі прийшли до Олівії не з порожніми руками. Ми по черзі складали свої подарунки їй на могилу: я – браслет Зої, який дають у лікарні новонародженим; Ентоні – білу троянду; Сара – жуйку зі смаком кориці. Нарешті виступив Дерек.

– Тобі я нічого не взяв, Лів, – проговорив ледве чутно. – А це для нашої доньки.

Голос у нього став хрипкий, загрубів, немов від тривалого мовчання. Він і сам змінився. Худі ноги обтискали блакитного кольору джинси. Лице було бліде, майже в тон білій футболці. Я подумала, що за майбутнє чекає тепер на нього – майбутнє, у якому не буде Олівії. Зрештою, на всіх нас чекає таке майбутнє.

Він передав мені Зої й дістав із чималого пакета, який приніс із собою, картину в рамці. Поставив на землю, перед нами и дочкою.

То був портрет Олівії, намальований вугіллям. Вона була мов жива: знайома манера тримати голову трохи набік, блиск в очах, усмішка в кутиках рота.

І в погляді, яким вона дивилася на художника, ясно читалося найсокровенніше – любов.

Я опустилася на коліна, а Зої посадила собі на ногу. Торкнулась малюнка кінчиками пальців.

– Це ти намалював?

Дерек кивнув.

– Я подумав, Зої...

Він не договорив. Вираз болю завмер у нього на обличчі.

– Це прекрасно. Я повішу його на стіні, у кімнаті Зої.

Сонце визирнуло з-за хмар, що скупчилися на обрії, позолотило землю. Я стояла й дивилася на свою родину. Скільки років я жила й не здогадувалася, що на мене чекає.

Я заплющила очі й віддалася горю, відчуваючи, як жалом упивається в кістки біль утрати. І коли почуття хлинули на мене потоком, була там, окрім страждання, і вдячність. Вдячність за все, що подарувала мені Олівія, у житті й у смерті.

Сльозинка викотилась у мене з ока, упала Зої на щоку. Дівчинка здивовано закліпала очима, простягнула до мене рученята.

Я притягнула її до себе, вдихаючи ніжний запах, і проговорила пошепки у вушко:

– Літом і зимою – я завжди з тобою.

ПОДЯКА

Робота над книжкою – гра командна, я хочу подякувати всім тим прекрасним людям, чиїми зусиллями роман побачив світ. По-перше, дякую своєму неймовірному агентові, Карлі Вотерз із P.S. Literary Agency, яка розгледіла мене серед цілої юрби авторів і втілила мою мрію в життя. Ти вірила в мене на шляху до дебюту, і за це я тобі нескінченно вдячна.

Також дякую своїй прекрасній редакторці, Кейт Дрессер. Саме завдяки твоєму творчому підходу й невичерпному ентузіазму, які подарували мені чимало натхнення, цей роман можна вважати закінченим літературним твором. Щира подяка за те, що дала мені шанс і взяла на себе відповідальність за цю книжку.

Я безмежно вдячна представникам видавництв Simon & Schuster і Gallery Books, які з неабиякою пристрастю взялися за мій твір: асистенту редактора Моллі Ґреґорі; редактору з виробництва Челсі Коен; видавцеві Джену Берґстрому; маркетинговому відділу в складі Ліз Псалтіз, Еббі Зідл, Маккензі Гікні та Шаде Ойалово; рекламному агенту Мішель Подберезняк. Також дякую видавничій компанії HarperCollins UK, насамперед шеф-редакторові Манпріт Ґруал, завдяки якій про мою книжку дізнались у Великій Британії; асистенту редактора Карі Кіміррі; а також спеціалістам з маркетингу та продажу Дж. П. Гантінгу та Джорджині Ґрін. Дякую своїм рекламним агентам Крістал і Тейлор із BookSparks за те, що допомогли познайомити читачів із моїм твором.

Я також вдячна Річардові, своєму чоловікові й найліпшому другові й людині, яка більше за будь-кого зробила для цієї книжки: за те, що завжди відпускав мене, тільки-но я відчувала потребу лишитися сам на сам зі своїм твором, і підтримував від початку й до кінця; своїм хлопцям, Адаму й Ейдану, які щодня дарують мені радість і натхнення. Дякую вам за те, що навчили мене безумовної любові. Хочу подякувати своїм прекрасним друзям, які завжди вислуховували мене чи то за кавою, чи то за вином: Еймі, Анні, Анні-Марі, Даніці, Наталі, Лорі, Сарі, Ніку Шаріфу. А ще дякую Лізі й Майклу за те, що терпляче відповідали на нескінченні запитання про те, як працює поліція і як відбувається слідство.

Я навіки в боргу перед своєю мамою, яка навчила мене рухатися назустріч мрії; перед татом, який за життя вчив мене сміятись, а після смерті навчив і прощати; перед сестрами, Кімберлі й Шері, і перед братом Деніелом.

Мені б не вдалося завершити цю книжку, якби не чудові лондонські майстер-класи від Джона Трубі, під час яких він поділився з відвідувачами,глибоким розумінням таких понять, як сюжет, оповідь і образ героя, а також подарував натхнення. Дякую й за те, що знайшов час відповісти на мої запитання.

Нарешті дякую всім своїм читачам, а також усім критикам і блогерам, які приділили увагу моїй книжці. Ви ті, для кого я пишу. Дякую вам!