Текст книги "Ніч, коли Олівія впала"

Автор книги: Наталия Волжина

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 19 страниц)

6
АБІ

Жовтень

– Не розумію, – промовила я.

Страх розповзався всім тілом, огортав кожну жилку, кожну кісточку. Отже, я зовсім не знала своєї доньки.

– Звідки звідки ти знаєш?..

– Я знаю, що дитина не від мене, – урвав він. – Бо ми з Олівією не...

Відвів погляд.

Я притиснула пальцями повіки. Перед очима попливли зірки. Горілка, що я її випила натщесерце, вогнем випалювала шлунок.

– У вас не було сексу.

– Так.

То Олівія зраджувала свого хлопця. Тепер зрозуміло, чому вона так змінилася останнім часом. Віддалилась. У пам’яті раптом спливли спогади з барбекю – їх щороку влаштовували для всього кварталу Стоукси.

Я тоді дещо запізнилася, виправдавшись роботою.

Не те щоб я не любила людей, радше не мала про що з ними поговорити.

Щойно тему доньчиних досягнень було вичерпано, бесіда заходила в глухий кут. До того ж я з більшим задоволенням спостерігала за іншими, аніж брала безпосередню участь у спілкуванні. У мене добре виходило триматися в тіні.

Двері відчинила Джен Стоукс: у кожній руці по келиху з шампанським, на губах – широка усмішка. Гострий овал лиця, тугі темні кучері.

– Вітаю, Джен, – силувано всміхнулась я, відчуваючи, як відзивається болем щелепа.

Коли ми познайомилися, дівчатам тільки виповнилося п’ять років. Відтоді ми були добрі приятельки, але не більше. Правду кажучи, Джен не на жарт мене лякала. Поряд із нею мою зухвалість як вітром здувало, здавалося, її впевненість затягує мене, ніби чорна діра. Я згадувала школу.

Мене цуралися. Я була дівчина, мама якої вкоротила собі віку. Ніхто не знав, про що зі мною говорити, та і я не могла дібрати слів. Я не вміла вдягатися, зачісувати волосся, робити макіяж. Обідню перерву пересиджувала сама, у закутку їдальні. На фізкультурі мене не хотіли брати в команду, ніхто не бажав виконувати зі мною в парі проекти. Юність була не краща за дитинство: я так само потерпала від самотності, аж доки в мене не виросли груди і я не навчилася обертати це собі на користь.

З віком я звикла жити сам на сам із собою, це більше не бентежило мене. І це було на краще: ліпшої подруги, ніж власна донька, я й не хотіла.

– Абі, чудово, що ти все ж таки вирвалась! – Джен потягнулася до мене, поцілувала в щоку, подала келих.

Я відпила. Шампанське було солодке, терпке, недешеве на смак.

– Як справи? – запитала була я, але за гулом голосів, що лунав зсередини, Джен не розчула. Я повторила: – Як у тебе справи?

– Та як завжди. Діти, робота, життя. – Вона закотила очі, видала сухенький смішок.

Та я знала: своїм життям Джен задоволена. Вона працювала в реанімації й чудово почувалася в атмосфері постійного авралу.

Вона запросила мене ввійти, і я опинилася в елегантній вітальні. Ноги потонули в пухнастому, вівсяного кольору килимі. Затильні двері вели на простору терасу, з якої розгортався краєвид на тінисте подвір’я. Мерехтів у вечірньому світлі прямокутник басейну. До мене долинув аромат смажених реберець і бургерів з гриля.

– Ти вже бачилася з Олівією? – поцікавилась Джен.

Було в її голосі щось таке, від чого я враз учепилася в неї поглядом. Обличчя стягнуло маскою, та під нею вже билася в жилах тривога.

– Ні-і, – нарозтяг сказала я. – А що?

– Та так, просто. – Вона квапливо відвела погляд, поставила свій келих на стіл. – Зараз принесу тобі поїсти, а тоді поговоримо. Ось...

Вона обернулася на довгоногу блондинку в червоногарячій туніці й полотняних босоніжках на танкетці. Узяла її за лікоть, підвела до мене.

– Мері, це Абі. Абі, познайомся: Мері Корбін.

Я й сказати нічого не встигла, як Джен спустилася з тераси та вмить розчинилася в натовпі. Мені стало ніяково, я почувалася покинутою. Пригладила пасма волосся, що повибивалися з-за вух.

Мері мала розкішний вигляд. Плечі в мене самі собою згорбилися, у животі закрутило.

– Так, Абі, я вас пам’ятаю. Ви...

– Мама Олівії. – Я силувано всміхнулася.

– А я пригадую, що ви працюєте бухгалтеркою в «Браун Томас і партнери». Ви готували форми звітності для моєї нової компанії з дизайну інтер’єрів і дуже швидко з цим упоралися. Я була дуже задоволена.

– А-а... – нарозтяг сказала я. Це було неочікувано, адже зазвичай у мені впізнавали маму Олівії, обдарованої плавчині, гордості місцевої команди. Я спробувала пригадати, коли востаннє виступала в іншій ролі, та на думку нічого не спало. – Рада це чути.

Чоловік Джен, Марк, помахав мені з іншого кінця подвір’я. Це був типовий бізнесмен середнього віку, з квадратним підборіддям, уже в літах, але по-своєму привабливий обранець долі. Я помахала у відповідь.

– Піду привітаюся, – пояснила, радіючи нагоді залишити Мері. – Приємно було познайомитися.

Я спустилася вниз, прихопивши дорогою з відерця з льодом бляшанку кока-коли, і примостилася під високим живоплотом. Якби тут була Сара, вона неодмінно взялася б мене вмовляти вийти з тіні й поспілкуватися з людьми. Казала, що я збудувала навколо себе стіну, а цеглинами стали робота й Олівія.

Сара завжди мала слушність і все робила як годиться. Благополучно вивчилася на психолога, улаштувалася на роботу, вийшла заміж, народила дитину і так далі. Тепер працювала з людьми, які потребували допомоги після травматичних подій. Більшість клієнтів направляли до неї з поліційного відділку в сусідньому Сіетлі. Я проти неї була людина-катастрофа: мати-одиначка, яка працює на першій-ліпшій роботі та ні з ким до пуття не спілкується.

Якась холодна рідина виплеснулася мені на руку, висмикнувши з задуми.

– Абі, привіт!

– А, Дереку. Привіт!

Зазвичай син Марка та Джен звертався до мене «Міс Найт». Я ще пам’ятаю його товстощоким другокласником із вічно вимазаними травою колінками, і от він звертається до мене на ім’я! Я зненацька відчула себе старою.

– Перепрошую, – проговорив він, сором’язливо усміхаючись.

Я струсила краплі з руки.

– І коли це ти так виріс, що вже можеш пити? – піддражнила його.

– Мені вже дев’ятнадцять. – Як і всі підлітки, Дерек почувався дуже дорослим і страшенно цим пишався.

Я ласкаво всміхнулася до нього.

– Ти не бачив Олівії? – поцікавилася тоді.

Він ураз став серйозний.

– Ні, а чому ви запитуєте? У неї що, неприємності?

– Ні, що ти! – Я навіть розсміялася: з Олівією неприємностей не траплялося. – Нічого такого. Просто ми мали тут зустрітися.

– А... – Дерек провів рукою по підборідді, і мені впало в очі, що він дуже схожий на матір. Дістав у спадок яскраву, виразну красу: темні кучері, завжди скуйовджені, вузьке, з гострими вилицями обличчя. Сині очі дивляться пронизливо, розумно. Справді привабливий хлопець. Певно, не одне серце розбив.

До нього підійшла якась молода дівчина. Торкнулася його плеча. Він озирнувся на неї, потім на мене, трохи позадкував. Цей обмін поглядами забрав, певно, кілька секунд, не більше, проте я не одразу впізнала в цій юній жінці Олівію.

Мозок – ніби колесо, що загрузло в болоті, – відмовлявся усвідомити побачене. Не стало довгих шовковистих кучерів. Волосся обрізали коротко, під хлопчика, а окремі пасма пофарбували в рожевий. Замість звичайних джинсів і футболки на ній були чорні легінси та блузка в селянському стилі, з низького вирізу випинали груди.

Я стояла й дивилася на Олівію в тьмяному вечірньому світлі й відчувала, що вона мені стала чужа. Ніби щось обірвалося, і не в моїх силах було знову зібрати все докупи...

– Чия це була дитина? – запитала я, відчуваючи, як нутрощі стиснулись у клубок.

Тайлер не відповів. Здавалося, він не зі мною.

– Тайлере. Чия це була дитина?

Він не подивився не мене. Не відповів. Промовив тільки:

– Я мав би її врятувати.

– Від чого?

Наші очі зустрілися.

– Від усього.

7
ОЛІВІЯ

Квітень

– Після вечері мама пішла до ванної. Ми повідчиняли всі вікна, та дім наскрізь пропахнув горілим хлібом. Від цього запаху дерло в горлі, щипало в носі; мене нудило.

Почувши, що нагорі ввімкнули душ, я мерщій побігла до столу, що в кутку вітальні, і взялася за акуратно відсортовані за алфавітом, із кольоровими позначками документи. Нічого. Перестрибуючи через сходинку, кинулася в мамину спальню. Покопирсалася в тумбочці: купа якихось кабелів і блокнотів. Стала на коліна, зазирнула під ліжко. Кілька вкритих пилом різнокаліберних гантелей, книжки, що свого часу не вмістилися в книжкову шафу, коробка з моїми листівками й записками.

Звісно, я не раз бувала в маминій кімнаті, та в речах не копирсалася: навіщо? Мені стало зле. Я вже відчувала, як підступає до горла відраза, аж раптом згадала її брехню: «...карі очі».

Від батька ж мало щось залишитися. Спливала хвилина за хвилиною. Часу було обмаль.

Я підійшла до шафи, перебрала одяг, взуття, понишпорила рукою на верхній полиці. Раптом пальці за щось зачепилися. Я стала навшпиньки й витягнула стару коробку з-під взуття, укриту товстим шаром пилу. Зі знахідкою в руках по-турецьки всілася на підлогу. Серце шалено калатало в грудях. Вода в душі ще текла, та я знала: треба поспішати.

Коробка була неважка. Мені навіть здалося, що в ній нічого немає. Але, коли я зняла кришку й відсунула підкладені під неї серветки, перед очима постав грубий аркуш паперу. Свідоцтво про моє народження. Ім’я батька зазначено не було.

Я відклала документ і витягнула серветки. На дні коробки лежав браслет з лікарні – такі вішають на руку новонародженим. На браслеті блідо-синіми чорнилами було виведено моє ім’я.

А тоді я побачила картку: невеликий квадратик картону, які вкладають у букети. З одного боку нічого. З іншого – напис великими літерами:

ВИБАЧ.

Г.

* * *

Назавтра я затрималася після школи, допомагала Пітерові з хімією. Тайлер цілий день зі мною не розмовляв, та я вирішила вдавати, ніби нічого не сталося. З ним це завжди спрацьовувало. Головне – не піддаватись на провокації, і все буде добре.

Додому мені не хотілося, тож я написала мамі есемеску, що затримуюся в школі, а сама сіла в автобус і попрямувала до Медісон.

Мені кортіло розповісти їй про вчорашню картку й про мамину брехню.

Мряка поволі переростала в дощ, тож я насунула капюшон. Медісон мешкала в тихому кварталі передмістя. Я проминула елегантні будівлі в псевдо– тюдорівському стилі та дерев’яні будинки, характерні для північного заходу тихоокеанського узбережжя, а тоді опинилася серед розкішних сосон, що ними поросли береги річки.

Дехто думає, що Зиґзаґом називають сам міст, та насправді це річка під ним звивається аж до П’юджет-Саунда. Коли я була мала, ми називали його «міст Попелюшки»: він був ніби з казки. Мав чотири сріблясті, увінчані шпилями башти, по дві з кожного боку, що до них кріпилися ванти, а прольоти прикрашали ажурні арки та блискучі металеві поруччя.

Поправивши на спині рюкзак, я попрямувала через міст, відчуваючи, як дерев’яні балки відбивають луною мої кроки. Зазвичай я ходила до Медісон навпростець через ліс, короткою дорогою, і таким чином економила близько двох кілометрів. Мама якось витягнула з мене обіцянку, що я там не ходитиму – певно, боялась, що в хащах повно маніяків, – але дорогою виходило надто довго.

Тож, бажаючи її заспокоїти, я казала, що завжди ходжу до Медісон в обхід. Брехати мені не подобалось, але ж я не хотіла, щоб мама нервувала. Вона іноді занадто мене опікала. До того ж це не було брехнею – просто я казала не всю правду.

Я натиснула кнопку дзвінка і стояла так, відсапуючись, доки двері не прочинилися. Обличчя в нього було пом’яте зі сну, очі часто кліпали, ніби обпечені вечірнім сонцем.

– Олівіє? Що ти тут робиш? – прохрипів він, занурюючи руку в темні сплутані кучері.

Я стояла, не знаючи, що сказати, не в змозі відвести від нього погляд. Я не бачила Дерека майже три роки. Він дуже змінився. Став гарним. Навіть дуже.

Куди й подівся той довгов’язий хлопець, якого я знала. Він схуднув на обличчі, став ширший у плечах і значно вищий від мене. На ньому були вузькі чорні джинси й чорна футболка, під якою проступали м’язисті руки. На шиї виблискував срібний ланцюжок.

– Привіт, Дереку! – Голос зірвався на вереск, і я поспішила закашлятись. – Я й забула, що ти вже повернувся з Нью-Йорка. Вибач, що так довго дзвонила. Я думала, відчинить Медісон.

Слова так і сипалися з мене. Я раптом побачила себе збоку: дурнувате дівчисько.

Хотілося б знати, чи й він про мене згадував. Під час останньої нашої зустрічі я з усім завзяттям чотирнадцятирічної тинейджерки зізналася йому в довічному коханні, на що він просто поцілував мене в щоку. «До зустрічі!», – тільки й сказав. А наступного дня поїхав у Нью-Йорк.

Медісон я про свою закоханість не розповідала. їй би це не сподобалось: вона страшенно ревнувала Дерека. Якось у неї в гостях мені стало зле, тому я вирішила пограти з її братом у приставку замість бігати з нею в хованки. Тоді вона пішла до нього в кімнату і розірвала на шматочки всі дипломи й грамоти, що він їх з любов’ю вклеїв в альбом.

– Зайдеш? – запропонував Дерек.

Він провів мене через вітальню, і ми опинилися в обставленій за останнім словом моди кухні. Виблискувала в променях вечірнього сонця іржостійка сталь. Над столом із червоного дерева висіла дорога акварель, на якій було зображено купку дерев.

Я кинула промоклу куртку на спинку стільця. Дерек дістав із холодильника дві пляшки з водою, одну кинув мені.

– Ну то як? – Я відпила трохи. – Ти з кінцями вже повернувся?

– Ага.

– Сподобалось там?

Він знизав плечима.

– Ну і як там було?

Запитань у мене накопичилось чимало, та це був не той Дерек, якого я знала три роки тому. До того ж Медісон багато чого розповідала про нього... Певно, я його трохи побоювалась.

– Цілком нормально. Місто велике, трохи гамірно, але мені сподобалось.

Він ніби нудився. Або дратувався. Помовчавши, додав:

– Медісон немає вдома.

– А де вона?

– На прослуховуванні; здається, хоче грати в якійсь виставі.

Я ляснула себе рукою по лобі.

– Точно. Я й забула.

Він відставив воду.

– Ну, то що в тебе?

– Нічого такого. Школа, іспити. Готуюся до випуску і все таке.

– Та я не про це. – Він закотив очі, ніби розмовляв із клінічною ідіоткою. – Чого ти вирішила сюди заявитись?

Я завагалась, не знаючи напевне, чи хочу говорити з ним про маму.

– Може, з хлопцем посварилася? – запитав єхидно.

Відчуваючи, як усередині вирує гнів, я стиснула кулаки. Злитися я не звикла, та тепер лють сама сочилася з мене, ніби материна брехня роз’їла мені щось усередині. Не в змозі впоратися з новими почуттями, я раптом змінила фокус.

Як він сміє?! Під час останньої зустрічі мені здалося... Так, тепер це не має значення, але мені здалося, ніби в нас із ним щось особливе. Дурість, звичайно: відчуття його ліктя за переглядом фільму, довгий погляд. Нісенітниці.

Цього, нового Дерека я навіть не впізнавала.

– Я зайду пізніше. Вибач, що потурбувала. – Сказавши це, я відставила воду і вискочила в коридор, та Дерек схопив мене за плече.

– Це ти вибач. – Глузлива посмішка зійшла в нього з губ, і я нарешті побачила того Дерека, якого знала колись. – Ти мені не заважаєш, справді.

У нього був такий серйозний вигляд, що в пам’яті спливло, як ми ще дітьми грали в хованки і я застрягла в пральній машинці.

– Ну то що, щось із хлопцем?

– Hi, – відрубала я. – Якщо хочеш знати, мама мені збрехала, і мене це добряче бісить.

Дерек відсахнувся, ніби мій гнів загрожував збити його з ніг.

– Ого. Хріново. І що вона сказала?

Не дочекавшись відповіді, він попрямував із кухні.

– Ходімо в підвал!

Я завагалася, спантеличена цією зміною образу. Схоже, у них із Медісон більше спільного, ніж мені здавалося. Ми пройшли через вестибюль і опинилися біля сходів.

– Батьки виділили мені підвал: певно, не хочуть мене бачити. – Він засміявся самими губами, та очі його навіть не усміхнулися.

У підвалі було вже затишніше: світле дерево, витерта коричнева шкіра. Зі стереосистеми волав гранж. Половину приміщення забирав величезний стелаж, перед яким стояли два обіпнутих шкірою крісла; на іншому боці розмістилося незастелене двоспальне ліжко. Удалині виднівся темний коридор.

Дерек прибрав з одного крісла одяг.

– Ось, сідай!

Потім клацнув пультом і вимкнув музику, натиснув якусь кнопку – і стулки стелажа з горіхового дерева, прикрашені вигадливим різьбленим орнаментом, поволі розтулилися, являючи грандіозних розмірів телевізор із плазмовим дисплеєм. Сам Дерек усівся в сусідньому кріслі та взявся перемикати канали. Зупинився на старій серії «Ґріфінів».

Поглянув на мене.

– Ти ж посидиш?

– Так... Звісно.

Якщо Медісон заскочить мене з братом, їй точно зірве дах. Я сперлася на підлокітник, посмикала срібний браслет на зап’ястку.

– Ну, то про що тобі збрехала мама?

– Та ми зі школою їздили минулого тижня в універ, знаєш, типу знайомитись. І там була одна дівчина, Кендалл. Схожа на мене як викапана. Чесно. Усі сказали. Як сестри.

– Це дивно.

– Отож. От я вчора й узялася розпитувати маму про батька. Мовляв, який він був із себе і чи в нього не було іншої родини. Спитала, які в нього були очі. Вона сказала, що карі.

– Ну то й що?

– По-перше, я недарма записалася на профільний курс із біології. У мами очі блакитні, тож, якби тато мав карі, у мене навряд чи вийшли б зелені. Не те щоб це неможливо, але з погляду генетики малоймовірно.

– А по-друге?

– А по-друге, коли мені було тринадцять, я вже запитувала, якого кольору в нього були очі, і вона сказала, що зелені. А тепер каже, що карі.

– А навіщо ж їй казати спочатку одне, а потім інше?

Я розвела руками, відкинулася на спинку.

– Заплуталась у власній брехні.

– А в тієї дівчини, Кендалл, у неї очі теж зелені?

– Так. І ямочка на підборідді така сама, – показала я. – Я навіть у гуглі дивилася. Це генетичне. А в мами ямочки немає.

– Тобто Кендалл дуже на тебе схожа, у неї також ямочка на підборідді й очі такого самого кольору, а тепер іще з’ясувалося, що твоя мама збрехала, коли казала, які очі були у твого батька – і про що це говорить? Гадаєш, ви з цією дівчиною родички?

– Ну так.

Я й сама розуміла, що це якась нісенітниця.

– Як у кіно, якщо чесно.

– Знаю. Просто мама мені збрехала. А ми з нею завжди кажемо одна одній правду... – Я закусила губу, поспішила виправитися: – Принаймні мені так здавалося. Я тепер думаю, коли вона ще мене обманула. А ще...

Я дістала із задньої кишені вчорашню картонку.

– Оце я знайшла в неї в кімнаті, у коробці з-під взуття, що стояла в шафі.

Я простягнула йому картку.

– «Вибач», – прочитав Дерек. – За що вибач?

– Не знаю. Там іще лежало моє свідоцтво про народження. Думаю, це якось пов’язано зі мною.

– У фейсбуці не пробувала шукати?

– Кого, маму?

– Ні. Кендалл.

Я похитала головою. Мені й на думку таке не спадало.

– А ти її не питала про батька? Як його звати?

– Я тоді ні про що таке не думала.

Дерек узяв блискучо-сріблястий ноутбук, що стояв на тумбочці. Потім знов умостився в кріслі. Зайшов у фейсбук.

– Хочеш подивитись?

Медісон казала, що я слабкодуха. Мама – що Медісон витирає об мене ноги. Може, обидві по-своєму мали слушність? Може, настав уже час постояти за себе?

Я кивнула.

– Так, хочу.

Схилившись через його плече, я вбила логін і пароль, увесь час відчуваючи нашу близькість. Від Дерека ширився ледве вловимий аромат хвої, а ще чисто пахнуло піною для гоління.

Довго шукати не довелося. Кендалл Монтґомері дивилася з фотографії усміхненими очима, склавши губи, немов для поцілунку. Я не хотіла її знати – але ж знала.

– Дідько... – Дерек так і витріщився. – Ви й справді схожі.

– Знаю. Аж страшно. То що мені робити?

– А що ти хочеш?

Це було несподівано. Зазвичай моїми бажаннями ніхто не цікавився, я просто пливла за течією.

Я зазирнула Дерекові в сині очі. Було в них щось таке, аж я насмілилася шукати того, чого – я це розуміла – краще б не чіпати.

Я потягнулася через нього, натиснула «Додати в друзі». Тоді відповіла:

– Я хочу з нею поговорити.

8
АБІ

Жовтень

Тайлер спускався з ґанку, тяжко гупаючи ногами. Цей звук і висмикнув мене з трансу.

– Зачекай! – Я вилетіла під дощ, забарабанила у двері його джипа, що вже ревів, готовий зрушити з місця.

Надворі заклацали спалахи, та я не звертала уваги.

– Зачекай! – закричала, стукаючи долонею по дверцятах.

Тайлер опустив вікно, позирнув з-під насуплених брів на журналістів: ті уважно спостерігали за нами.

– Що ти мав на увазі? – прошипіла я, щоб ніхто не почув. – Від чого «від усього»?

Очі його дивилися гнівно, та голос він також стишив:

– Вона мусила жити за правилами. Ви постійно її контролювали. Вона казала, що живе за вашим сценарієм і їй від того бридко. Може, якби ви не намагалися керувати її життям, вона б і не наробила дурниць.

Пальці зіслизнули з вікна, я незграбно позадкувала, отруєна його словами. Тайлер зрушив із місця і, скоро набравши швидкість, хоча колеса буксували в гравії, виїхав на дорогу.

Десь поблизу знову спрацював спалах. Я відвернулася, підвела руку, ніби хотіла захиститися.

Хто знає, що про мене тепер писатимуть: вийшла, як навіжена, волосся мокре, скуйовджене, біляві пасма стирчать навсібіч, до того ж із перегаром.

Зашурхотіли по доріжці шини, і я звела очі. З машини вийшли двоє поліціянтів, чоловік і жінка, з жетонами на пасках.

– Так, ану забирайтеся звідси! Ви ж знаєте, що це заборонено: приватна територія, – заговорив чоловік.

Мав приземкуватий, кутастий силует, короткі ноги. З-під густих брів дивилися, ніби оцінюючи мене, прозоро-блакитні очі, обведені синюватими колами. Блакитна сорочка під м’ятим чорним костюмом була також непрасована, морщилася навіть краватка. Він уже лисів, волосся злежалося, ніби зі сну.

Жінка тим часом жестом відігнала журналіста, який поволі підбирався до мого будинку, назад на дорогу. Контраст був приголомшливий: на ній був ідеально випрасуваний діловий костюм чорного кольору, із білим крохмальним комірцем. Висока, немов амазонка, з білявим каре. Мала точене обличчя, очі блакитні, немов крига. Дивилася спокійно, із професійною стриманістю.

Змусивши репортерів відійти на безпечну відстань, вони попрямували до мене.

– Ебіґейл Найт? – уточнив чоловік, потискаючи мені руку.

– Так.

– Я Філліп Мак-Неллі, а це Джейн Семсон. Відділ карного розшуку.

При цьому він показав на напарницю пальцем. Та коротко, міцно стиснула мою руку, маленьку, як у дитини, проти її великих теплих долонь.

– Ми хотіли б поговорити з вами про нещасний випадок, який стався з вашою донькою. Можна зайти всередину? – запитав Мак-Неллі.

Я тупо закліпала на нього очима. Нещасний випадок? Якщо це нещасний випадок, то що вони тут роблять?

– Так... Проходьте!

Я провела їх у будинок і зачинила за собою двері. Постояла з хвилину у вітальні, не знаючи, що тепер маю робити. Нарешті спитала:

– Хочете випити?

– Ні, дякую, – відказав детектив Мак-Неллі. – Можна присісти?

– Звісно.

Я жестом показала на диван, а сама опустилася в глибоке крісло.

– Ми вам дуже співчуваємо, – почав розмову Мак-Неллі, мигаючи, ніби силувався прокинутись. – І перепрошуємо за затримку. Нам щойно надійшло повідомлення, телефонував... – Він звірився із записником. – Доктор Ґріффіт. Я розумію, вам зараз нелегко, але ми хотіли б отримати ваші свідчення. Ви не проти, якщо ми зробимо це просто зараз?

– Так. Звісно.

Він вийняв ручку з внутрішньої кишені піджака.

– Почнімо з того вечора, коли ви востаннє бачили Олівію. Можете розповісти, як це було?

Я кинула погляд на детектива Семсон, але слідча мовчала.

Руки тремтіли, і я стиснула їх між колінами. Хотілося до доньки. Я так скучила за нею, що відчувала цей біль усім тілом, як коли здираєш з обпеченої шкіри прилиплий бинт.

Я розказала все від самого початку, розповіла, як ми провели суботу: про мою роботу і про її навчання, про барбекю.

– Як вам здалося, усе було гаразд? – запитав Мак-Неллі.

– Так. Тільки... Ну, вона підстриглася.

– Підстриглася? – повторив слідчий. Мабуть, подумав, що в мене від горя помутилося в голові.

– Так. Це на неї не схоже.

– Чому не схоже?

– Олівія – дівчина врівноважена. Не п’є, займається плаванням, вчиться на відмінно. Вештатись вулицями пізно вночі чи піти й напитися, не попередивши, як це зазвичай роблять тинейджери, – це не про неї. Тому я й здивувалася, коли побачила, що вона обрізала волосся. Але ж із підлітками таке трапляється, хіба ні?

– Буває, – відповів Мак-Неллі, не відриваючись від нотатника. – Може, вона з кимось не ладнала? Її хтось неполюбляв?

– Ні. – Це запитання заскочило мене зненацька. – Олівію всі люблять. Я це не просто так кажу. Минулого року в школі було голосування, вона перемогла в номінації «Міс Харизма». Була королевою балу. Це щаслива дитина, у неї повно друзів... – Голос у мене затремтів і урвався, я сиділа, не в змозі договорити.

Слідчі синхронно закивали головами, наче фігурки, що їх часто ставлять у машині.

– Ви думаєте?..

– Ми ще нічого не думаємо, – урвала детектив Семсон. Я аж здригнулася від несподіванки: вона вперше заговорила. – Ми тільки збираємо свідчення, хочемо побачити цілісну картину.

– Щось сталося! У неї синці!

Детектив Мак-Неллі звів брови.

– Чи у вас є якісь підстави вважати, що на Олівію напали?

Я поглянула на нього з відчаєм. Вони тут і десяти хвилин не пробули, а вже мені не вірять.

Слідчий повернувся до розпитів: з ким вона дружила? з ким зустрічалася? чи в неї бували проблеми з хлопцем? чи вона не завдавала собі тілесних ушкоджень? чи не було на неї нападів? удома проблем не було? а в школі?

Час від часу він щось записував у нотатнику. Що далі, то більше я нервувала. Семсон майже весь час мовчала, говорив лише Мак-Неллі, типовий замучений роботою коп. І як вони хочуть дізнатися, що сталося з моєю донькою?

Я провела детективів до Олівії, і вони взялися обшукувати кімнату, ховаючи найрізноманітніші дрібниці в пластикові пакети. Забрали її ноутбук і кілька шкільних зошитів, знову ставили мені запитання.

Зрештою голова в мене, здавалося, так розпухла, що заболіла шия.

Хотілося одного: щоб усе було як раніше. Щоб донька була зі мною.

– Ви не знаходили її браслета? – запитала я, звертаючись до детектива Семсон. Та наморщила лоба. – Срібний браслет із підвісками. Олівія його ніколи не знімала. Ніколи. Але на ній його не було. – Я затулила долонею очі.

– Ні, браслета не бачили, але я подивлюся ще раз.

– Олівія ні з ким не гуляла того вечора? Може, пішла випити з друзями? – поцікавився детектив Мак-Неллі.

Після обшуку вони так і не схотіли присісти й тепер нависали наді мною, немов дві башти. Мені бракувало простору, і від цього постійно хотілося підтиснути пальці на ногах.

– Ви що, ні! – Я сполошилась: Олівія взагалі не пила. – Усі її друзі були з нами на барбекю. І вона не...

А тоді мені згадався той шарф, і нова стрижка, і що вона була вагітна.

Густа кисла жовч підступила до горла.

Я скочила й мерщій побігла до вбиральні. Останньої миті нахилилась над унітазом і корчилася, аж доки вся горілка, до краплі, не вийшла з мене.

Тоді опустила сидіння, притиснулась лобом до кришки. Стулила повіки, відсапуючись. Перед очима пливли червоні кола. Я обливалася гарячим потом. Сховавши телефон Олівії в задній кишені джинсів, стягнула з себе толстовку, кинула на підлогу.

Розплющивши очі, я побачила в смітнику, серед зім’ятого паперу, смужку білого пластику. Поволі сіла, простягнула руку. Тест на вагітність, із чітким рожевим плюсиком на кінці.

Олівія знала, що вагітна. Знала і не сказала мені.

Я спробувала перетравити цю нову інформацію, та вона стала грудкою, ніби я наїлася битого скла. Так, коли я дізналася про свою вагітність, дуже злякалася, але принаймні поруч була Сара.

Спогади з того дня замерехтіли уривками, ніби бульбашки у воді, коли вона закипає.

– Ти знаєш, хто батько? – спитала тоді Сара.

Вона підсіла до мене, і було відчутно, як провиснуло під її вагою стареньке ліжко.

– Так, – відрубала я.

Щоправда, розбірливістю я не відрізнялася. Спала будь з ким, аби тільки подобатися. Пила, балувалася наркотиками, палила, любила допізна погуляти. Та тепер цьому край.

– Казала йому?

– Авжеж!

– І?

Я відвела очі.

– Зрозуміло, – зітхнула Сара. – Його це не обходить.

Я мовчала.

Найгіршим було те, що він тільки вкотре довів: усі покинуть мене, рано чи пізно.

Сара хлопнула себе по колінах, рвучко підвелася.

– Я піду з тобою, ми все владнаємо.

Мені стало страшно.

– Ти що, хочеш, щоб я зробила аборт?

Здавалося, Сара розгубилась.

– Ні, що ти. Я просто...

– Це моя дитина, я її не покину. Я тобі не...

Закінчувати я не стала: ми обидві знали, про що йдеться. Мама покинула мене, не в моїх силах було її зупинити.

Сара сіла, риси її пом’якшилися.

– Ну, звісно, ти не така, Абі. Але дитина?.. Не можна ж... – Вона не договорила, подивилася на мене уважно, ніби шукала щось у моєму обличчі.

Він теж так сказав. А потім додав, що і мені, і дитині буде непереливки, якщо дізнаються, хто батько. І я пішла на аборт, сповнена рішучості. Та довести до кінця не змогла. Усе життя боялася бути покинутою. Учинити так із власного дитиною – не могла.

Я зміряла поглядом колишню комору, у якій спала з десяти років, відтоді як оселилася в Сари. Немовляті тут місця немає. Та вихід був, може, не найкращий, але я прагнула дати дитині все те, чого не мала сама: свій дім, нормальне виховання, перспективи в житті.

Я сказала Сарі, що подала документи до Веллі. Так називався місцевий коледж.

– Вивчуся на журналістку, матиму диплом. Писати я люблю і пишу добре. Працюватиму в газеті.

Здавалося, це здивувало Сару. Я рідко складала плани, більше рухалася за течією. Вона помовчала з хвилину, добираючи слова, та я вже знала: вона не заперечуватиме. Сара замінила мені батьків, і одне вона справді вміла – підтримати в скрутну хвилину.

– Ти ж знаєш, я завжди з тобою, хай би що ти обрала, – нарешті промовила вона.

– Дякую тобі!

Я притулилася до сестри всім тілом. Вона обійняла мене, відкинула з лоба пасмо волосся. Я одразу вивільнилася, стала біля вікна, тупо дивлячись на гірлянди, що їх сусіди вивісили до Різдва. Не любила, коли вона робила, як мама.

Подивилася на свій живіт, що вже округлився, ледве помітний під светром, уявила дитину, яка згорнулась у мене під серцем. Вона не покине мене, хай би що сталося. Я любитиму її більше, ніж любили мене всі, разом узяті...

Тепер, у ванній, я поволі підвелася й, ледве стоячи на тремких ногах, плеснула в лице холодної води: розвіяти спогади. Схопила тест на вагітність, який залишила в смітнику Олівія, і вирушила з ним до вітальні, до детектива Семсон.

На якусь мить професійна маска зникла з її обличчя, очі блиснули жалем, та вона вмить опанувала себе. Дістала з кишені пластиковий пакет, сховала за надійною застібкою цей доказ того, що я стала бабкою.

– Не знаю, чи Олівія з кимось бачилася тієї ночі, – вимовила я, знов опускаючись у крісло. – Я не знала, що вона вагітна. Вона мені не сказала.

Від цього зізнання розпухле горло заболіло ще сильніше, ніби по ньому полоснули лезом.

Слідчі мовчали, та, звівши нарешті очі, я побачила, як вони обмінюються значущими поглядами.