Текст книги "Ніч, коли Олівія впала"

Автор книги: Наталия Волжина

сообщить о нарушении

Текущая страница: 17 (всего у книги 19 страниц)

38
ОЛІВІЯ

Жовтень

Я взагалі не схильна до необачності. Та й не тому переспала з Дереком, що не думала про наслідки, – просто віддалася моменту, а це так рідко мені вдавалось. Адже зазвичай я жила майбутнім: треба здобути добру освіту, знайти роботу, стати успішною.

Це мама мене навчила. Казала, якщо дивитись у майбутнє, то не спіткнешся сьогодні. Треба завжди тримати все під контролем. Тепер я розуміла, чому вона так уважала. Може, перевчитися буде нелегко, та я не хотіла так жити.

Того дня, коли ми з Дереком уперше опинились у ліжку, я жила однією миттю. Не життя визначало мене, як зазвичай, а я сама визначала своє життя.

Зрозумівши, що сконцентруватись на математиці мені не вдасться, я підійшла до вікна. Подвір’я дещо заросло. Кілька напівживих, побурілих кленових листочків з останніх сил тримались на дереві, а внизу, на траві, вітер кружляв хрустке опале листя. Раптом подуло так сильно, що поодаль захиталась старенька верба.

На вулиці вже пахнуло осінню. Кілька тижнів ішли дощі, земля стояла мокра, та сьогодні небо було чисте. Дмухав легкий вітерець. Повітря стало сухе, майже хрустке, і в цій зміні відчувався кінець одного та початок іншого.

Останнім часом я почувалася дещо краще, напади нудоти вранці траплялись уже не так часто. Зміцніла я і психічно та, хоча так і не розповіла Дереку про вагітність, була впевнена, що ввечері скажу.

Занадто довго я це відкладала. Але ж він так радів, що вчитиметься на архітектора, так прагнув довести батькам, що здатний досягти успіху!

І все ж таки те, що сталося з Медісон, дечого мене навчило. Краще сказати правду раніше, аніж пізніше. Відтоді як вона побачила нас із Дереком на пляжі, школа перетворилась на пекло.

За обідом усі сідали так тісно, що мені не лишалося місця, а Дана минулого тижня назвала мене жирною шльондрою.

Аліса поставила підніжку, і я спіткнулась. Пакет молока полетів на підлогу, усі засміялись. Відчуваючи, як щоки горять вогнем, я поспішила десь сісти, якнайдалі від них.

Здавалось, ми знову в четвертому класі. Медісон удалося якимось чином налаштувати проти мене всіх спільних друзів. Та тепер я знала: це не назавжди. Розлючена Медісон, звісно, страшна, от тільки це враз мине, коли вона дізнається, що скоро стане тіткою.

Я вставила у вуха навушники й увімкнула на повну гучність Боба Марлі, «Everything’s Gonna Be Alright» [11]11
  «Все буде добре» (англ.)


[Закрыть]. Намотала на шию червоний шарф, що його мені подарував Дерек, і стала підспівувати, погойдуючись у такт музиці.

Дитину я залишу. Спочатку боялась, не хотіла засмучувати маму, та що більше про це думала, то більше впевнювалась: вона мене не підведе, як тітка Сара не підвела її свого часу, коли вона завагітніла мною. Навчання, певно, доведеться тимчасово облишити, та завжди можна наздогнати пізніше. Усе можна пізніше.

Розкажу їй, коли поговорю з Дереком. Сьогодні після барбекю.

Хтось злегка торкнувся мого плеча, висмикнувши із задуми. Я вмить розплющила очі, витягнула навушники.

– А, мамо, привіт! Вибач, я тебе не чула.

До горла підкотила нудота. Ще б пак: так крутитись. Судячи з усього, з танцями на якийсь час доведеться попрощатись. Я всілася за кухонний стіл, розгорнула підручник з історії.

– Ти здорова? – Вона подивилась стурбовано, помацала мені лоб.

– Так, усе гаразд. – Я відсахнулась, відчуваючи, як напружились м’язи в плечах. – Я роблю уроки.

– Знаю, сьогодні субота, але мені треба трошки попрацювати.

Вона замовкла, ніби чекала, що я протестуватиму, та я в глибині душі навіть раділа. Вона ніколи не виходила на роботу вихідними, і, чесно кажучи, мені давно вже хотілось побути на самоті.

Я слухала звичайні застереження: з дому не виходити, до друзів у машину не сідати, тримати двері на замку, нікого не пускати – і вже дратувалась. Навіть тепер, лишаючи мене саму, вона вважала, що мусить контролювати кожен мій крок. І не те щоб ми жили в якомусь дуже кримінальному районі. Єдиною подією, що трохи сколихнула місцеву публіку, була смерть містера Мейсі, який мешкав нижче по вулиці, та йому було мало не дев’яносто.

– Може, хочеш, щоб я лишилась? – запитала мама, нахмуривши лоба. – Ти ж знаєш, ти для мене важливіша за все.

– Ні!

Певно, я виказала радість, тому набрала в легені повітря й повторила:

– Ні, мам, усе гаразд, чесно. Мені все одно треба вчитися, скоро контрольна з математики.

Тут я згадала зім’яті аркуші з домашнім завданням, що так і лежали на дні рюкзака, усі як один із четвірками, якщо не трійками. Якщо мама помітить, що я стала гірше вчитись, їй точно зірве дах. Я вкотре нагадала собі, що вона мене любить і бажає тільки добра, тому й вимагає так багато.

Підвелася, підібрала шарф.

– Я в душ, мам. Побачимося на барбекю.

Уже коли вона пішла, я згадала, що навіть не попрощалась, не подякувала за турботу, не сказала, що люблю її, – нічого з тих звичайних слів, що їх завжди кажуть одне одному нормальні люди. Я стала дуже неуважна, та, може, це й непогано. Може, цього мені й бракувало: необачності й трохи самотності.

* * *

Я покрутила головою, оцінюючи нову стрижку. Те, що побачила в дзеркалі позаду каси, було прекрасно. Новий образ для нової мене! Без звичної копиці голові стало легше. Різко виступали вилиці, чиста, рівна лінія підборіддя. Я стала старша. Упевнена в собі та смілива, не те що мама. Та й нова кофтинка в селянському стилі, з глибоким вирізом, мені личила. Які ж величезні груди!

Вийшовши з перукарні, я глянула на екран телефона. П’ята година, можна йти до Дерека. Я пройшлася набережною, з насолодою вдихаючи солоний аромат моря. День був неочікувано теплий, і вода нагрілась, запахла припеченими водоростями. У небі ліниво кружляли чайки, скрикували час від часу, пірнали в пошуках корму.

Я звернула з набережної та навскоси пішла до довгої звивистої дороги, що вела до Стоуксів.

Листя міняло колір. Були тут жовтогарячий, темна, з червонуватим відливом охра, шарлаховий, золотий. Гарно було, спокійно. Клацали тихенько по дощатому настилу підошви балеток. Цей звук подекуди заглушав м’який хвойний килим, що його накидали сосни.

Телефон загудів, сповіщаючи про нове повідомлення. Я подумала, що це Дерек хоче знати, чи я близько, та на екрані висвітився мій власний портрет із домальованими у фотошопі патьоками крові. Голову мені відітнули, і від цього картина була ще страшніша. «Здохни!» – стояло над шиєю.

Не минуло й хвилини, як телефон знову ожив. Цього разу мене сфотографували дорогою до шкільного стадіону. Це часом не того дня, коли я відбрехалась від посиденьок із друзями, щоб поїхати з Дереком на пошуки Кендалл? Чиясь зла рука помалювала мені все лице червоним і червоний зашморг затягнула на шиї. Унизу написала тим самим кольором: «Убити!»

Потім надійшла есемеска:

« Здохни!»

І ще одна:

«Здохни!»

Повідомлення сипались одне за одним.

«Помри! Помри! Помри!»

Відчуваючи, як до горла підступають ридання, я кинулася стирати всі ці страшні послання. Бачити це було нестерпно.

Повітря раптом загуснуло, отруєне страхом.

– Годі! – заверещала я. – Годі! Нащо ти це робиш?!

Я крутилась на місці, роззираючись на всі боки. Серце так калатало, що, здавалось, ладно було проломити ребра.

– Відповідай, дідько б тебе взяв!

Погойдувалися на вітру вічнозелені гілки, десь у деревах шурхотала білочка. Крім цього – ні звуку. Раптом мене охопила паніка. Руки й ноги затремтіли, мене нудило. Я знала: це не просто токсикоз. Мені страшно.

Я кинулася через міст і побігла вгору, до Стоуксів, гупаючи по дерев’яному настилу. Уже звернувши з головної дороги, зупинилась нарешті поряд із поштовою скринькою у формі будиночка. Якийсь час постояла, відсапуючись, жадібно ковтаючи кисень. Руки тремтіли. А потім задзвонив телефон, що я його так і тримала в руці.

Я не одразу наважилася подивитись. Він дзвонив і дзвонив, у грудях шалено калатало. І все-таки здоровий глузд узяв гору. Це, напевно, мама.

Та я помилилась.

– Олівіє, привіт!

Я одразу впізнала голос Кендалл, і в мене впало серце. Не те щоб вона мені не подобалась, але ж Ґевін казав, що в неї нестабільна психіка, і це лякало. До того ж Дерек розповів, що вона вистежила нас у тій перекусній. Дивна дівчина, нічого не скажеш.

– Привіт, Кендалл!

– Щось ми давно не спілкувались, – защебетала вона. – Як там у тебе справи?

Звивиста стежка вела мене поміж прикрашених гірляндами дерев до чудового будинку в тюдорівському стилі – оселі Стоуксів. Перед входом я зупинилася, сіла на кам’яних сходах.

Я насилу стримувала роздратування. Балакати зараз із Кендалл мені, м’яко кажучи, не дуже хотілось. Мене й так довели цими картинками, а ще ж попереду зустріч із Медісон. А потім я маю сказати Дереку, що вагітна.

– Та нормально. – Я озирнулась, бажаючи переконатись, що мене ніхто не підслуховує. – А в тебе?

Троє однокласників підійшли до мене і, перезирнувшись, непевно помахали. Я всміхнулась, затуливши телефон долонею, і посунулась, пропускаючи їх досередини. І справді, на це барбекю сходиться весь район.

– Добре, добре! Знаєш, мені тут надійшли результати твого аналізу на батьківство.

– Спра-авді ? – нарозтяг уточнила я, старанно вдаючи зацікавленість.

Я й думати про це забула, та Кендалл так хотіла мені допомогти, навіть дала свою пошту. Ображати її не хотілось.

– Ага. Тут сказано, що Ґевін – твій біологічний батько. З імовірністю в 99,9942 відсотків, – засміялась вона. – Здається, ясніше нема куди.

– Це точно!

Тут з’явилась машина, стала через дорогу, і двоє, чоловік і жінка, в однакових штанах болотяного кольору та білих тенісках, попрямували до дверей. Мене вони навіть не помітили.

– Отже, ми сестри, еге ж?

Судячи з усього, Кендалл була в захваті, проте я знала правду. Сестри ми чи ні, а я не хочу мати з Ґевіном нічого спільного, і з нею приятелювала тільки для того, щоб дізнатись істину.

Я спробувала засміятись, та вийшло не надто природно.

– Так.

– То що, ти з ним поговориш?

– Обов’язково.

Я збрехала. Не хотіла казати, що зовсім не маю такого наміру. Дуже вже вона раділа. Певно, думала, що ми тепер усюди ходитимемо разом, чесатимемо одна одній волосся й таке інше.

– Звісно, я йому зателефоную, спробую домовитися про зустріч.

– Клас. Тільки дивись... Будь обережна, добре? Це може бути небезпечно. Якщо його щось не влаштовує, він ураз перетворюється на розпещену дитину з гранатою.

– Так, звісно...

Я глянула на будинок. Нагорі сіпнулась фіранка.

Медісон спостерігала за мною.

– Вибач, мені треба бігти. Я зараз у гостях. Поговоримо пізніше, добре?

Не дочекавшись відповіді, я поклала слухавку.

39
ОЛІВІЯ

Жовтень

Я сховала телефон у кишеню коричневої шкірянки та подзвонила у двері. Відчинила докторка Стоукс. Тісна, без рукавів червона сукня з низьким вирізом підкреслювала груди. Хто так вдягається на барбекю? Я мимоволі окинула поглядом свій наряд – легінси з вільного крою блузкою – і засоромилась.

– Олівіє, люба, вітаю!

Вона розцілувала мене в обидві щоки, точніше, тільки удала, ніби якась аристократка. Завжди вона щось із себе вдає! Чи не в неї Медісон така снобка?

– Боже мій! Оце так стрижка!

Я усміхнулась, покрутилась на ніжці, як балерина. Подобається?

Вона схилила голову набік, подивилась уважно.

– Дуже. Гарно підкреслює овал лиця.

Я так і засяяла від задоволення.

– Дякую!

Вона повела мене всередину, і я повісила куртку біля дверей.

Скрізь снували робітники служби доставки у фірмовому одязі й офіціанти в чорно-білому з величезними, повними різноманітної їжі тацями. Стіл накрили на задньому дворі.

Я глянула на одну з таць: шматочки жирного сиру на солоному печиві, прозора мисочка, повна підозрілого виду чорних кульок, набиті крем-сиром червоногарячі перці, фаршировані часником гігантські оливки. А запах... Божественний!

– Яка краса! – похвалила я побачене.

Раптом у мене забурчав живіт. Я обхопила його руками, засміялась сором’язливо.

– Медісон! – покликала докторка Стоукс.

Я мимоволі зіщулилась, у шлунку залоскотало. Не минуло й хвилини, як Медісон, наче привид, виринула з коридору.

– А, це ти.

Чорнильні очі пробігли мені по обличчі.

Я позирнула на докторку Стоукс: чи й вона відчуває це напруження між нами? Та хазяйка вже відійшла. Тепер вона розмовляла з кур’єрами, енергійно жестикулюючи. Це цілком у її репертуарі: уся в собі, про інших і думати не думає.

Медісон стала, спершись стегном об стіл, а лікоть поклала на підлокітник стільця. Подивилась на мене.

– Коротко ти підстриглась.

Важко було сказати, комплімент це чи навпаки.

– Так. – Іще більше засоромившись, я торкнулась рожевих, наче полуничний бісквіт, кінчиків. – Хотілось чогось нового.

– Що ж, у цьому тобі не відмовиш.

Крізь гнівну гримасу на мить проступив сум.

– Мед...

– О, привіт, мала!

Це Дерек вийшов із кухні. Він дивився на мене, усміхнений, з-під неслухняного пасма. Мені захотілось прибрати йому волосся, торкнутися теплого лоба. Усі інші просто перестали для мене існувати, навіть Медісон.

– Ого! Крута стрижка! – Він торкнувся мого волосся. – Рожеві кінчики мені дуже подобаються, дуже неформально вийшло.

Медісон відсунулась, подивилась на нас злобно.

– Ще не придумали, як витягуватимете той ніж, що встромили мені в спину? – прошипіла єхидно.

Хоча зверталась вона до нас обох, її очі дивилися на мене. Дерек поспішив стати між нами, прийнявши цей погляд, як удар меча. Очі в нього палали.

– Медісон, стули рота, я тебе дуже прошу! Олівія нічого поганого не зробила.

Але ж це неправда. Я зрадила кращу подругу й маю це виправити.

Я потягнулась повз Дерека, схопила її за руку.

– Будь ласка, не ображайся!

– Облиш, – обрубала вона. – Ти мені вже стільки туману напустила, що з мене годі. Подавись своєю брехнею!

І вона розвернулась по-театральному, хотіла піти, та наостанок обернулась.

– І ще, зовсім забула! – виспівала невинним тоном. – Тайлера я також запросила. Подумала, буде недобре веселитися без нього. Усе ж таки він мій друг.

Зробивши цей контрольний постріл, вона елегантним жестом перекинула волосся через плече та зникла в коридорі.

– Вона ж його терпіти не може! – промовила я, ображена й спантеличена.

– Не звертай уваги! Це вона тобі на зло. Не переймайся, рано чи пізно вона заспокоїться.

Дерек узяв мене за руку, потягнув до чорного ходу.

– Ходімо поїмо, бо я вмираю з голоду. А потім я тобі дещо покажу.

Подвір’я було не впізнати. Над верандою натягнули гірлянди, на вкритих білосніжними скатертинами столах стояли свічки у вишуканих кришталевих свічниках.

Дерек кинувся до бару, та я потягнула його за руку.

– Дереку, ми можемо поговорити? Просто... Я маю тобі щось сказати.

– Добре, тільки спочатку поїмо. Я дуже голодний. А ще тато дозволив мені випити.

Здавалось, минула вічність, перш ніж ми знову лишилися віч-на-віч. Доки я балакала з однокласниками, Дерек зі своїми друзями пив пиво, а відтак, зник із мого поля зору. Потім підійшла мама. Як я й думала, вона була шокована, коли побачила мою нову зачіску. Навіть на лиці перемінилась, але казати нічого не стала. Вона взагалі ніколи мені не вичитувала на людях.

Потім вона написала, що вирішила піти додому. Я відшукала Дерека, потягнула за руку.

– Дереку, можемо поговорити десь, де немає людей? – пробурмотіла стишено.

– Точно, вибач. Звісно.

Очі в нього були мов скляні. Я одразу зрозуміла, що він перебрав.

– Тільки в мене для тебе дещо є. Сам зробив. Думаю, час настав.

– Добре. То що, ходімо до тебе?

Ми обігнули будинок і опинились біля дверей його спальні. Уже стемніло, і веселощі були в розпалі. Сусіди й друзі все сходилися на подвір’я, хвалили прекрасний декор, сперечались, чи не холодно буде в басейні. Офіціанти у формі вміло лавірували в натовпі, розносячи закуски та високі, повні бульбашок келихи з ігристим вином.

Дерек утягнув мене всередину й зачинив двері. Голоси надворі було ледве чути. Він схопив мене в обійми й щиро поцілував у губи. Від нього пахнуло пивом і кетчупом.

Він стягнув із ліжка ковдру, постелив на підлозі, ніби для пікніка.

– Отак.

– То що ти хотів мені показати?

– А що, пані вже кортить?

Я бачила, що йому весело від випитого. Навіть промайнула думка, що, може, краще дочекатись, коли він буде тверезий, і тоді вже сказати.

– Не те слово, – усміхнулась я.

– Добре, тільки дивись... Це не щось таке... Якщо тобі не сподобається, я не ображусь...

– Дереку, мені сподобається, я впевнена.

Я знов усміхнулась про себе. Який же він милий, коли хвилюється!

Дерек кивнув і зник на мить у темній комірці, що примикала до його кімнати, а тоді повернувся, тримаючи в руках звичайну, двадцять чотири на тридцять сантиметрів, рамку для фотографій. Перегорнув лицем до мене, показав. Проговорив тихо:

– Я колись обіцяв тебе намалювати. От, кілька тижнів робив.

– Дереку! – скрикнула я.

То був чудовий портрет, чорно-білий. Він намалював мене вугіллям, тонкими, але виразними лініями. Праву руку я підставила під підборіддя. Довге, гладке волосся спадає на плечі. Кутики темних, відтінених губ дивилися вгору, обіцяли усмішку. Та найкраще вдалися очі.

Великі, сяйливі, вони задумливо дивилися з-під довгих вій. У них відчувалась якась уразливість, що я її сама раніше не помічала. На перший погляд здавалось, що я просто глибоко замислилась, образ вийшов дуже тендітний. Та згодом я зрозуміла: Дерек намалював мене закоханою.

– Це в той день, пам’ятаєш, коли в нас був перший раз. Ти тоді так подивилась на мене – я ніколи не забуду цього погляду.

Я не сказала нічого. Просто не могла говорити, так мене переповнили почуття. Узяла портрет у руки, погладила пальцем. Дерек, не витримавши мовчання, поніс якусь нісенітницю.

– Якщо не подобається, нічого страшного. Можеш не вішати на стіну, я не ображусь.

Він закинув руку за голову, потер шию, як роблять люди, коли почуваються ніяково.

Я приклала палець йому до губ, поцілувала.

– Це прекрасно. Серйозно, це просто прекрасно.

Я глянула в бік комори.

– Ось чим ти там займаєшся? Малюєш?

– Угу. Така собі студія. – Він сором’язливо знизав плечима.

Я знову його поцілувала.

– Це просто неймовірно! Я тебе кохаю. Дякую тобі! Він видихнув, розслабив плечі.

– Ну, то що ти хотіла мені сказати?

– А... – Я похитала головою, намагаючись переключитись. – Присядь лишень.

Дерек поставив портрет у ногах, сперши на ліжко, і сів переді мною по-турецьки.

– Не знаю, як тобі сказати...

– Ти можеш сказати мені будь-що, не бійся. Якби це було так просто!

– Добре.

Я видихнула крізь стиснуті губи, глибоко вдихнула через ніс.

– Я вагітна.

* * *

Не знаю, скільки ми так сиділи, дивлячись одне на одного, наче йоги-близнюки. Обличчя в Дерека посіріло, та він не видав ні звуку. Час плинув до болю повільно.

Нарешті він заговорив. Голос у нього був хрипкий, напружений.

– І що ти, тобто ми, що ми будемо з цим робити?

– Тобто?

– Ну, просто в мене є трохи грошей, я відкладав. Ми могли б...

Я не дала йому договорити.

– Я не робитиму аборту, Дереку.

Він похитав головою. На щоках виступили червоні плями.

– Олівіє...

Знову похитав головою, потер очі.

– Дідько! Я ж тільки зібрався до університету... Дідько! А батьки! Я не можу...

Я відчувала, як хребтом здіймається злість, змішуючись із потом, що від хвилювання виступив на шкірі. Було чути, як подзвонили у двері, потім грянув сміх Медісон. Був іще інший, нижчий голос... Тайлер.

Я скочила на ноги. Очі пекло від сліз.

– Я думала, ти не такий, а ти нічим не кращий за Ґевіна, – промовила тихо.

Потім розвернулась і побігла нагору.

– Олівіє! – крикнув він мені навздогін.

Крикнув, але не спинив, і це було наче плювок в обличчя.

Я рвучко відчинила двері й опинилась у вітальні. Медісон, Пітер і Ден обернулися як один, здивовані неочікуваним утручанням. Медісон зле примружила очі. Пітер переминався з ноги на ногу, а Ден дивився відверто глузливо.

– Тайлер тут? – запитала я.

– Так, він тут, – розтягуючи слова, відказала Медісон. Вона схрестила руки на грудях, виставила вперед ногу. – Сказати тобі, куди він пішов?

Вона позирнула на Пітера, та той тільки знизав плечима, відводячи погляд. Тоді заговорив Ден:

– Певно, шукає свою дівчину.

Кров прилила мені до обличчя. Звісно, він навмисне це сказав, хотів мене діткнути.

– А-а... – Я закусила губу.

Мусила поговорити з Тайлером. Ми ж так і не розсталися. Не торкалися цього питання навіть після того, як Медісон розповіла мені про його наміри. Та чекати не було чого. Усе одно рано чи пізно він дізнається і про нас із Дереком, і про дитину, тож краще сказати самій. До того ж мені добряче набридло постійно щось приховувати.

– Вибачте, – пробурмотіла я і, схопивши з вішака куртку, кинулась до дверей.

Тайлерів червоний «Джип Ренеґейд» був на місці, проте ні його, ні його нової дівчини – хай би хто вона була – я не побачила.

Надворі похолоднішало, я затремтіла. Спустилася до моста, відчуваючи, як ніч огортає мене.

Було так темно, що здавалось, ніби я провалилась у небо; тільки поблискували, немов дражнилися, зірки крізь хвою.

Я на мить спинилась, вагаючись, чи слід іти короткою дорогою. Мамі не сподобалося б, що я гуляю в лісі вночі. І все-таки мені кортіло додому. Я вирушила через міст, туди, де починалася лісова стежка.

Ріка так і ревіла під ногами. Задивившись на воду, я нічого не помічала, аж доки не опинилась на набережній. А тоді підвела очі й побачила Тайлера в обіймах якоїсь дівчини.

Я не одразу її впізнала. А придивившись, аж скрикнула:

– Кендалл!

Вони вмить відірвались одне від одного, причому Кендалл повело в бік. Тайлер притримав її під лікоть, і вона захихотіла, закинувши голову. Потім не без зусиль зупинила на мені погляд. Здається, вона добряче накидалася.

– Ого! Олі-і-і-івіє, приві-і-і-іт! Сестри-и-и-ичко! – у неї заплітався язик. Лоб наморщився, ніби вона намагалася щось збагнути й не могла. – А що ти тут ро-о-обиш?

Я подивилась на Тайлера – той посміхався, мов чеширський кіт. Мені раптом стало зрозуміло, що цього він і домагався. Хотів, щоб я приревнувала, і не вигадав нічого кращого, ніж скористатися Кендалл! Це було так гидко, що мене мало не знудило.

– Тайлере, нащо ти це робиш?

– Що я роблю, Олівіє?

Голос у нього був цілком невинний. Я зітхнула. Усі ці ігри добряче мене втомили.

– Краще відвези її додому.

– Що-о-о? Ну ні-і-і! – утрутилася Кендалл. – Ми ті-і-ільки почали-и-и! Тайлер мене врятува-а-а-ав!

Забрав з ну ду-у-у-уже нудної вечері. Для татової кампа-а-а-анії. Тут значно веселі-і-і-іше!

Вона кинулась Тайлерові на шию, шумно цмокнула. Господи, це ж треба так нализатися!

– Кендалл, ми з Тайлером раніше зустрічалися.

Пам’ятаєш, коли ти приходила до мене, я казала, що все складно? Бо був він! – Я показала на Тайлера.

Вона не одразу збагнула сенс моїх слів. Потім відступила на крок, випустивши свого візаві з обіймів. Очі в неї горіли.

– Якого дідька? Ти щ-щ-щ-що, мене використовував? Хотів їй помс-с-ститися? Ну ти виродок!

Вона кинулася на нього, та була така п’яна, що він і з місця не зрушив, лише дивився мені в очі.

– Та в тебе не вс-с-с-сі вдома! Я в машину, іди й відвези мене додому!

Вона розвернулась і нетвердою ходою вирушила в напрямку будинку Стоуксів.

Тиша між нами з Тайлером розповзалася, ніби нафтова пляма, та слів не було: надто вже я розлютилась. Посунула мовчки додому.

– Олівіє, нам треба поговорити! – крикнув він мені навздогін.

Я зітхнула, обернулась до нього. Дістала телефон, щоб подивитися час. Заряду лишилось обмаль: ще трохи – і вимкнеться. А за п’ять хвилин – «комендантська година».

Я вагалась. Він мав рацію: поговорити треба. Та з цим доведеться почекати. Бо, якщо я не з’явлюся вдома в умовлений час, мама одразу покличе на пошуки поліцію.

Раптом я відчула страшенну втому. Хотілось лише одного – спати.

– Завтра поговоримо, Тайлере. Я хочу додому.

Я розвернулась і пішла геть.