Текст книги "Ніч, коли Олівія впала"

Автор книги: Наталия Волжина

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 19 страниц)

15
АБІ

Листопад

Побачивши, як Сара з Бредом зникли за поворотом, я відчула себе самотньою. Це почуття мішалося з холодом, який поволі пробирав тіло.

Може, краще було поїхати з ними? Тоді принаймні не було б так порожньо.

Я відкашлялась, обернулася до Ентоні.

– Я роздрукувала ті фото. Зайдете? Зараз принесу.

– Звісно. – Він відкинув з лоба пасмо волосся, подивився дуже серйозно й попрямував за мною, нога в ногу. Гравій хрумтів під кросівками. – Поліція закрила справу?

– Не думаю. Просто нічого не робить. Чи часто таке трапляється?

Ентоні відповів не одразу.

– Чесно кажучи, не дуже. Останнім часом урізають бюджет, тож слідчі насамперед беруться за найважливіші справи та ті злочини, які можуть розкрити.

Я відчинила двері й жестом запросила його всередину. Віддала фотографії, які залишила на столі в кухні.

Він поглянув на них краєм ока, охайно згорнув.

– Що мене дивує, так це те, що в Портедж-Пойнт стікаються туристи з усього Вашингтону. Тільки уявіть, скільки уваги приверне потенційне вбивство. Поліція мала б збитися з ніг. До того ж я не розумію, чому слідчі не оцінили стану шкіри Олівії щодо поранень чи, скажімо, чужорідних тіл, хоча в протоколі зазначено, що слідів боротьби та бризок крові на місці подій не знайдено.

Я насупилася. Побачивши це, Ентоні миттєво урвав пояснення.

– Вибачте, – промовив він, торкаючись моєї руки. – Я не подумав.

– Пусте. – Я похитала головою і проковтнула клубок, що став був у горлі. – Я маю все знати. Про що це свідчить? Якщо ця справа має таке значення, чому їм наказали припинити розслідування?

– Чесно, я не знаю. Цього року вибори – може, начальник поліції не хоче великих цифр у звітності.

– Але ж ви самі сказали, що розкрите вбивство стало б сенсацією.

– Так, але для цього треба визнати, що сталось убивство.

Це неприємно мене вразило.

– Думаєте, вони намагаються це приховати?..

– Ні. – Він похитав головою, запустив руку в скуйовджене волосся. – Я не так висловився. Ніхто нічого не приховує, у цьому я впевнений. Справді. Судячи з усього, вони просто не надто намагаються.

Я кивнула, та всередині все так і кипіло.

– Що ж... – Він сховав фотографії у внутрішній кишені куртки. – Дякую, що роздрукували фото.

Я подивлюсь і, якщо побачу що-небудь, дам вам знати.

– Це я вам маю дякувати. Якщо чесно... – Я зашаркала ногою, зла на себе, бо не могла дібрати слів. – Я й справді вам дуже вдячна.

– За що ж?

– За те, що зазирнули в протокол. За ці фотографії. Це дуже багато для мене означає.

– Мені неважко, – усміхнувся Ентоні.

Він узагалі часто всміхався і риси мав відповідні: широкі вилиці, високий лоб, брови дивляться вгору, ніби здивовано. Таке обличчя викликає довіру.

– Я знаю, як це нелегко, і радий, що можу хоч чимось допомогти.

– Не хочете кави? – раптом запропонувала я, піддавшись невідомому до того пориву.

Раніше я ні з ким не пила кави. Легка балачка мені взагалі не вдавалась. І все ж таки не хотілось, щоб він ішов. Мені треба було з кимось поговорити.

– Гарбузового сиропу в мене, на жаль, немає, а от цукру – скільки захочете.

Ентоні засміявся. Приємно було чути його сміх. Він у нього був теплий, неначе м’яка ковдра.

– Так, залюбки. Тільки я ненадовго: доглядачка чекає.

– Доглядачка?..

– Так, медсестра, яка дивиться за мамою. Вона приходить на кілька годин вихідними.

– Це, певно, непросто, – промовила я, накладаючи мелену каву у френч-прес. – Отак втрачати її день за днем.

– Так, можна й так сказати, – озвався Ентоні. – Та я вдячний, що вона ще зі мною.

Це було дивно і зовсім не схоже на мій звичайний перебіг думок. І все-таки він мав слушність.

– Скільки вам цукру?

– Три ложки, будь ласка. Молока не треба.

Я не стримала гримаси. Ентоні усміхнувся сором’язливо.

– Обожнюю солодке.

– І все одно в прекрасній формі. – Я подала йому каву, і ми вмостилися на дивані, на протилежних краях. – Чоловіки всі такі. А я тільки погляну на цукор – і одразу плюс кілограм.

– Ой, не думаю, – засміявся він.

Якийсь час він мовчки попивав каву. Здавалося, паузи в розмові його не бентежать, і це мені дуже подобалось.

Я підсунула до нього стосик паперів.

– Я вже складала для вас список усіх, із ким Олівія спілкувалась, але тут я вказала, як вони познайомилися. А ще перелічила все, що вона робила того дня, принаймні те, про що мені відомо. Тайлер казав, що Олівія пішла з барбекю о десятій сорок п’ять, а знайшли її о третій ранку.

У цьому був сенс. Ці списки давали мені якусь мету, давали змогу планувати свої дії, рухатись далі. Уперше за місяць на мене чекали конкретні завдання, окрім невсипного чергування в лікарняній палаті. Почувалася хазяйкою власного життя.

По-перше, треба з’ясувати, хто є батьком дитини. Можливо, він і зіштовхнув Олівію з мосту, а якщо ні, то хоча б знає, хто міг це зробити. По-друге, слід поговорити з її друзями, учителями, знайомими.

Ентоні поставив каву на столик, узяв нотатки.

– Дуже добре структуровано, – сказав із подивом. – Із вас вийшов би непоганий детектив.

Я засоромилася тих слів, схилила голову.

– Дякую!

Надворі загудів вітер, і протяг слизнув під вхідні двері, облизав мені литки крижаним язиком. Я зняла зі спинки дивана плетене покривало, накинула на коліна й підібгала ноги.

– Якщо слідчі не забрали телефон Олівії, може, мені вдасться знайти в її кімнаті ще щось, – запропонував Ентоні, відсуваючи чашку. – Ви не проти, якщо я подивлюся?

– Та ні-і, думаю... – сказала я нарозтяг. – Але, гадаю, вони забрали все, що там було значущого.

– Може, і так. Я просто хочу подивитися, що там є.

Я провела його в кімнату, повільно відчинила двері. Переступити поріг, побачити ліжко, що в ньому спала Олівія, столик із дзеркалом, у яке вона заглядалася ще якийсь місяць тому, – це завдавало мені фізичного болю.

Я так і лишилася стояти у дверях, дивлячись, як Ентоні безцеремонно втручається в її приватний простір. На підлозі лежали навиворіт брудні джинси. Один кросівок валявся біля книжної шафи, другий визирав з-під ліжка.

Ентоні взявся за шухляди, повні зім’ятого одягу. Відчинив шафу, продивився вбрання Олівії. Я відвернулась. Було в цьому щось інтимне, від чого мені захотілось, щоб він припинив. Та я була готова на будь-що, аби тільки дізнатися правду. Навіть продати душу дияволу.

Він став на коліна біля ліжка, відштовхнув одинокий кросівок, зазирнув під покривало. Чорнява голова ходила з боку в бік, як каретка в друкарській машинці. Понишпорив рукою по підлозі, витягнув невелику білу тарілку. У кухні таких був цілий набір. Видно було, що їй відвели роль попільнички. Посеред купи цементно-сірого попелу заклякла розчавлена сигарета.

Ентоні підняв тарілку, щоб я могла її роздивитись.

– Олівія курила?

Я енергійно захитала головою.

– Ні, у жодному разі. Вона б не стала. Вона взагалі не любила, коли палять. Завжди кричала на мене, якщо бачила з цигаркою.

– Хто ж тоді тут курив?

– Я не знаю. Може, хтось із друзів?

Ентоні схилився над тарілкою, примружився.

– На фільтрі помада.

Я схилилась, роздивляючись недопалок. І справді: на сигареті лишився коралово-червоний слід.

– Це достоту не Олівія палила. Вона ніколи не фарбувала губи: казала, що від помади вони липкі. Вона взагалі була трохи пацанка.

Я щосили старалася стримати тремтіння в голосі.

Ентоні почухав у задумі щетинисте підборіддя, і мені впали в очі окремі сиві волоски.

– Треба з’ясувати, хто тут курив. Так можна вийти на людину, яка однією з останніх бачила Олівію. Може, їй щось відомо.

– Але як ми на неї вийдемо?

– Крок за кроком. Почнімо від самого початку й будемо пробувати, доки на щось не натрапимо. Певною мірою нам пощастило, що ті слідчі не надто старались і не стали кликати криміналістів. Тепер ми маємо докази. – 3 цими словами Ентоні витягнув із задньої кишені пакет і вклав туди сигарету. – Є в мене одна приятелька. Якщо тут є сліди ДНК, вона їх знайде. – Він знову став на коліна, просунув руку під ліжко. – Іще щось.

У мене кров похолола в жилах, коли я побачила дерев’яну рамку для фотографій. Скло було розбите, світлина розірвана на шматки.

– Боже, – вихопилось у мене. Страх калатав у грудях, я відчувала, як сходинка за сходинкою опускаюся в темний підвал підсвідомості. – Це мій тато, але... Боже, це складно.

– Це може виявитися важливим, Абі.

Я різко видихнула.

– Я ніколи не розповідала Олівії, хто був її батько. Та одного дня, у першому чи, може, другому класі, вона повернулася додому в сльозах: мовляв, у всіх є тато, а в неї немає.

Тоді я вставила в рамку портрет свого власного батька й сказала, що це її тато. Це начебто спрацювало, і він так і стояв тут.

Я раптом замовкла. Мені не хотілось розповідати про батька Олівії. Я ховалась весь час, як полохливий заєць. Та тепер увесь страх, що я його стримувала, рвався назовні. Згадалися його погрози. Ніхто не мав знати, від кого в мене Олівія.

Ентоні не став мене розпитувати. Натомість мовчки дістав іще один пакет, у якому сховав те, що лишилося від рамки, і розірвану фотографію.

Він подивився на мене уважно.

– Вигляд у вас якийсь кепський.

– Ні, все добре, – пробурмотіла я, хоча й розуміла, що будь-якої миті можу зомліти. Усе тіло боліло після вранішньої пробіжки, до того ж останнім часом я жила самими алкогольними парами й уривчастим, повним кошмарів сном.

– Дозвольте, я вам щось приготую.

– Що?.. – здивувалась я. – Ні, зі мною все гаразд.

– Ходімо!

Сказавши це, Ентоні взяв мене під лікоть і повів униз, до вітальні. Лишивши мене на м’якому дивані, він вирушив на кухню в пошуках їжі.

Я дивилася на нього, і мені здавалось, що все, що було раніше, було не зі мною. Ніби мене раптом стало дві. Це було дивно: хтось піклується про мене в моєму ж домі. Такого ще не траплялось. Це я завжди піклувалася про Олівію, про мене ж не було кому подбати.

Ентоні дістав із шухляди пачку спагеті й банку томатного соусу. Приготувавши з цього простеньку пасту, обрізав трохи запліснявілий сир, який знайшов у холодильнику, і настругав простісінько на гарячі макарони.

Він мовчки переніс зі столу підручники Олівії, поклав їх на кухні. Я відвернулась, не в змозі дивитись, як ми чіпаємо її речі, перебудовуємо своє життя на новий лад. Це було до нестерпного сумно.

Ентоні поставив тарілки на столі в їдальні. Покликав мене:

– Страва вийшла не надто вишукана, але ж маємо те, що маємо.

Я сіла навпроти, пробурмотіла щось на знак подяки. Думка про те, що треба їсти, що моє життя має тривати, викликала в мене глибоку відразу. І все-таки я знала, що це правда. На мене багато чого чекає, тож маю бути сильною.

Кілька хвилин ми їли мовчки – це була перша гаряча страва, що я її вклала до рота за кілька тижнів, – тільки чути було, як хлище в шибки дощ.

Час від часу завивав вітер, грюкав дверима; терлися об стіну будинку гілки дерев.

– Коли я був на першому курсі університету, убили мою сестру.

Ентоні втупився собі в тарілку, накручуючи пасту на виделку. Я враз припинила жувати, спантеличена такою відвертістю. Тепер зрозуміло, звідки в ньому цей надлом.

– Мені шкода.

– Це було давно.

– Чи стає... – Я судомно глитнула, силуючись вигнати з горла клубок болю. – Стає з часом легше?

– Так. Знаю, звучить страшно. Я й досі сумую за нею, часто про неї думаю, але з часом і справді легшає. Я тоді саме вчився на юридичному факультеті. Розслідування тривало п’ятнадцять років. Часом вийде в газеті якась стаття, на річницю, чи зміниться слідчий – зателефонує, поставить кілька запитань. – Він із зусиллям видихнув, здув з лоба неслухняне пасмо. – Іноді мені здається, що це на краще, що в мами Альцгеймер. Знаю, це також неприємно чути. Та ці спогади ніяк не давали їй спокою. Тато помер за кілька років від серцевого нападу. Я знаю, як це важко, коли в тебе стільки запитань і жодної відповіді. Немає у світі нічого страшнішого за невідоме.

Задзвонив домашній телефон. Ентоні визвався відповісти, та я відмовилася:

– Не треба, це, певно, знову журналісти. Сподіваються щось довідатись.

В історії штату Вашингтон траплялися випадки, коли вагітну жінку, яка впала в кому, тримали на штучному життєзабезпеченні аж до народження дитини, але то були дорослі жінки. Справа Олівії одразу привернула до себе увагу ЗМІ, та я не мала ні сил, ні бажання відповідати на чиїсь запитання.

Тепер я раділа, що так і не стала журналісткою. Хай би як мені кортіло побачити в газеті своє ім’я, я б ніколи не стала вистежувати людину, яка зазнає таких мук. На щастя, останні кілька тижнів репортери турбували мене вже менше: певно, вирушили на пошуки нових сенсацій.

– То я скажу їм, щоб припинили турбувати дзвінками.

Ентоні підійшов до телефона.

– Алло? – Він помовчав секунду, потів повторив: – Алло?

Поклав слухавку.

– Нікого.

Він сів, і ми знову занурились у мовчання, аж доки не розправились з макаронами.

Тоді Ентоні заговорив.

– Ми обов’язково дізнаємося, що сталося з вашою донькою. А ще одного дня – лишилося кілька місяців – у вас буде чудовий малюк, який почасти заповнить ту порожнечу, що лишилася по Олівії. Не можна відмовлятися від життя, Абі. Це означало б померти.

Тепер я розуміла, чому він вирішив пов’язати свою роботу з людьми, чия доля була назавжди позначена трагедією. Допомагаючи своїм клієнтам, витягуючи їх із життєвих драм, він певного мірою відтворював те, що пережив колись сам. Латав тканину минулого.

Певно, я робила те саме. Прагнула дати собі – і Олівії – ще один шанс.

16
ОЛІВІЯ

Червень

Я ліниво пропливла кілька доріжок у шкільному басейні, повільно волочачи у воді своє тіло, раз-у-раз виставляючи руки вгору й знов опускаючи. У носі стояв запах хлору, плескала навколо шовковиста вода.

У кінці кожного відрізка я скручувалась усім тілом, підтягувала стопи і штопором ішла під воду, аж доки не торкалася ногами стіни. Тоді відштовхувалась, скидаючи руки над головою, відставляла назад праву руку й гребла. І от перший ковток повітря – і знову під воду.

За це я люблю плавання: ритм, послідовність, воля.

Зрештою, уся суть цієї вправи полягала в тому, що я вільна бути собою. На якийсь час забути про все навколо. Я знала, що восени, коли почнуться змагання, чари розсіються. Навіть подумувала піти з команди. Але тоді я б усіх підвела: тренера, товаришів, маму.

Вибравшись із води й накинувши на плечі рушник, я почула з сумки короткий гудок: нове повідомлення. Витерла руки й полізла по телефон.

Це тітка Сара відповіла на мою есемеску:

Привіт, моя хороша / Чудова пропозиція від любої племіннички! А й справді, зустріньмося сьогодні, поговоримо про своє, про дівоче. Ти коли звільняєшся ?

Щойно закінчила плавати. Може, зараз ? Буду вдома за п’ятнадцять хвилин. – запропонувала я.

Довго чекати не довелось.

Добре, скоро побачимось.

Сховавши телефон, я дістала з внутрішньої кишені рюкзака браслет і застібнула на зап’ястку. Зазвичай я носила його, не знімаючи, та від хлору він міг зіпсуватись.

Попрямувала в душ. Мама прийде години за дві, не раніше: вона щосуботи завжди бігає тринадцять кілометрів уздовж моря, – тож я матиму достатньо часу, щоб дістати відповіді на свої запитання.

Щойно я зайшла всередину, як надворі захрустів під колесами гравій. Я мерщій відчинила двері й вийшла на ґанок. Тітка старанно лавірувала між калюж, намагаючись не заплямити білих балеток. Мала вигляд типової мамочки з передмістя: укорочені бежеві штани та рожева кофтинка, прикрашена по низу мереживом.

Тітка радісно замахала мені рукою.

– Привіт!

Я помахала у відповідь. Сара завжди була аж надто весела й приязна – мамина протилежність. Мама в мене насправді привітна, просто сором’язлива. Мені завжди хочеться її захистити.

Ми з Сарою розмістилися в кухні. Я всілася на диванчику під вікном, з якого видно було подвір’я. Газон, обрамований трояндами й лавандою, дещо заріс. Одиноко тремтіла гілками старенька верба.

– Мама бігає?

– Субота ж, – усміхнулась я.

– Ну то що в тебе сталось, люба? Хлопчики?

Я ледве стрималась, щоб не закотити очі. Можна подумати, я б обговорювала з нею особисте життя.

– Ні, – відповіла натомість. – Не в цьому річ.

Вона поставила доверху набиту сумку на кухонний стіл, нахилилась до мене, заправила за вуха пасма волосся. Я дратувалася. Невже не помітно, що мені вже шістнадцять? Таке враження, наче досі шість.

Набравши в легені повітря, я схрестила руки на колінах, сподіваючись, що тітка Сара принаймні відповість на мої запитання. Я не хотіла ображати маму, але ж надто багато треба було дізнатися. Чи мій тато насправді живий?

Зростати без батька було нелегко. На Різдво Сарин дім стояв напівпорожній, а ми з мамою не знали, куди й подітися. День батька завжди був для мене пустим святом. Мама постійно усміхалася, ніби хотіла заткнути цими усмішками якусь діру. Медісон якось сказала, що не можна скучити за людиною, якої не знаєш, – от тільки вона помилялась. Від мене ніби відірвали шматок, і я знала: мені не стати цілою, доки не дізнаюся, хто мій тато.

– Мама нічого мені не каже, – почала я. – Тому хочу спитати в тебе. Я маю право знати, до того ж усе це досить дивно. Мені конче треба знати правду.

– Гара-а-азд... – нарозтяг сказала тітка.

– Тебе це, певно, здивує, але...

– Олівіє, не тягни!

– Мій батько – Ґевін Монтґомері?

Очі в Сари розширилися. Вона відсахнулася, ніби від вітру. Засміялась нервово, забігала очима.

– Ого. Звідки ти це взяла?

– Ти мені скажеш чи ні?

– Олівіє, ти ж знаєш, я не маю права...

– Мама не хоче зі мною про це говорити! Ми якось бачили його по телевізору, я спитала, чи вона його знає, і в неї було таке обличчя, ніби вона зараз зомліє. Але вона сказала, що ніколи про нього навіть не чула. Як це не чула? Це ж відомий політик! Вона бреше.

– Ну, на це має бути своя причина.

– Немає ніякої причини! Я тільки надумую собі казна-що. Може, він її зґвалтував, і тоді народилась я? А може, це ваш брат, якого ви багато років не бачили, а потім він прийшов і наругався над нею? Чи вона мене... не знаю, викрала? Чи...

Мене раптом охопив гнів. Нестерпно думати, що від мене стільки часу щось приховують. Я скочила на ноги, очі в мене горіли.

Сара похитала головою, підвелася повільно.

– Ти правильно сказала, Олівіє, у тебе розігралась уява. Звісно, вона не...

– Облиш! – урвала я. – Я не хочу з тобою розмовляти, якщо ти не скажеш правди. Мене вже нудить від брехні!

Виплюнувши наостанок ці сповнені ненависті слова, я побігла сходами до себе в кімнату та грюкнула дверима.

Упала на ліжко, відчуваючи, як несамовито калатає в грудях серце. Здавалось, воно зараз розірветься, загориться, вибухне й розлетиться на тисячі шматочків.

Минуло хвилини дві, не більше. Сара тихенько постукала у двері. Не дочекавшись моєї відповіді, зазирнула в кімнату.

– Люба?

Я сіла на ліжку, підтягнувши коліна до підборіддя, і мовчки втупила в неї злобний погляд.

Вона зайшла, стала, спершись на стіну. Піднесла руки до голови, поправляючи забране у хвіст волосся.

– Слухай.

Сара дістала із задньої кишені пачку коричної жуйки. Одну вклала собі до рота, потім запропонувала мені. Вона завжди мала при собі коричну гумку і з малих літ потайки підгодовувала мене. Мамі це страшенно не подобалось: вона боялась, що я вдавлюся чи щось таке. Та я просила й просила, аж доки Сара не здавалась.

Я навіть не подивилась на жуйку.

– Я вже навіть не сумніваюся, що це мій батько, тож можеш казати правду. Просто хочу знати, навіщо мама вигадала, ніби він помер.

– Не знаю. – Я кинула на неї гнівний погляд. – Це і є правда. Твоя мама мені так і не сказала. А якби вона дізналась, що ми з тобою про це говоримо, то вбила б мене на місці. – Вона зігнула ноги в колінах і зсунулася на підлогу, усілася по-турецьки. – Розумієш, твоя мама в шкільні роки була далеко не янгол. Ти ж знаєш, що в неї було непросте дитинство. – Я кивнула. Мама розповідала, як бабуся лишила її в Сари на порозі, а тоді пішла додому й наклала на себе руки. Справжній фільм жахів. – Так от, про неї казали, що вона то з одним, то з іншим. Вона була трохи... – тут вона відвела очі, не в змозі виговорити це вголос.

– Гуляща? – вихопилося в мене.

– Так.

Я тільки головою похитала, не знаючи, що й сказати. Це було так не схоже на маму. На моїй пам’яті вона взагалі ні з ким не зустрічалася, навіть не ходила на побачення.

– Ти не суди її дуже суворо. Вона була дуже, дуже вразлива, невпевнена в собі, та й жилося їй нелегко. Вона, звісно, не там шукала, та їй просто хотілось трохи любові. Одразу після випуску в неї хтось з’явився. Вона миттю забула про друзів, розваги. Хто це був, я не знаю: вона й справді тримала це в секреті.

Сара визирнула з вікна, покусала задирок на пальці. Потім склала руки на колінах, подивилась на мене.

– Олівіє, чи ти впевнена, що хочеш це знати? Правда може тебе здивувати. Знаєш, якось у коледжі, на психології, у нас був такий експеримент. Викладач запитав, що ми виберемо: щастя чи правду. Більшість відповіла, що щастя. Я наполягала: правда, адже правда приносить щастя. – Вона похитала головою. – Не завжди. Інколи вона може принести й нещастя. А трапляється, правда виявляється зовсім не такою, як гадалося. Це ніби відкрити банку, а з неї як полізуть хробаки – і ніяк їх назад не запхнеш, хоч як старайся.

Я стиснула зуби, охопила коліна руками.

– Байдуже. Я все одно хочу знати.

Сара зітхнула. Вона здавалася.

– Ну добре. Як я вже казала, улітку після випуску у твоєї мами був з кимось роман, а з ким, вона не говорила. Якось я заїхала до неї на роботу, хотіла підвезти додому, і побачила, як вона сідає в чиюсь машину. Коли вони проїжджали повз, я впізнала Ґевіна Монтґомері. – Сара закинула ногу на ногу. – Зустрічались вони місяці зо два, може, три. А потім усе скінчилось так само раптово, як почалось. Він поїхав з Портедж-Пойнта й більше не повертався.

Вона зазирнула мені в обличчя. Очі її дивилися твердо.

– Одне я знаю напевне, Олівіє. Твоя мама дуже тебе любить, вона готова на все заради тебе. Якщо вона щось від тебе приховувала, то мала на те свої причини. Пам’ятай про це.

* * *

Коли тітка Сара пішла, я ще довго лежала на ліжку, тупо дивлячись у стелю. У кутку плів своє павутиння маленький павучок. Він показався на хвилину і зник у якійсь щілині.

Емоції переповнювали мене, аж наморочилося в голові.

Ґевін Монтґомері – мій батько.

Мама все життя обманювала мене. Яка різниця, чому вона так учинила. Мій тато не вмер, він живий, а мені навіть не дали можливості з ним познайомитись.

Я перевернулася на живіт, і погляд сам упав на татове фото, що його мама дала мені в дитинстві. Світлина стояла на тумбочці біля ліжка. Я взяла її в руки, провела пальцями по гладенькій деревині рамки.

З фото дивився на когось, усміхаючись невидимому фотографу, чоловік ледь за тридцять. Біляве волосся вже трохи поріділо, на щоках ямочки.

То був не Ґевін Монтґомері. Певно, просто фотографія, що її ставлять у рамку для прикладу.

Мені стало невимовно сумно, сльози навернулись на очі, ринули потоком: недотримані обіцянки. У мене ніколи не було справжнього батька, та принаймні я мала цього чоловіка, хай би хто він був, а тепер утрачала і його.

Я витерла очі, відчуваючи, як нутро ятрить гнів, випалює смуток. Сіла на ліжку і щосили вдарила рамкою об каркас. Скло тріснуло, але не розбилось. Тоді я розкрила металеві кліпси, витягнула фотографію і порвала на найдрібніші шматочки, а те, що лишилося, сховала під ліжком.

Тепер зрозуміло, що Сара мала на увазі. Іноді й правда виявляється брехнею.