Текст книги "Ніч, коли Олівія впала"

Автор книги: Наталия Волжина

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 19 страниц)

Крістіна Макдональд
Ніч, коли Олівія впала

Переклад з англійської Ганни Пшеничної

Присвячую Річардові – навічно.

А також кожному, хто сам виховує дитину, адже немає роботи важче, і насамперед моїй мамі, найсильнішій одинокій матері, яку я знаю і яка невпинно надихає інших своїм прикладом. Дякую тобі!

ПРОЛОГ

– Хочеш знати правду? Я ...

Гарячий біль урвав мою сповідь. Щось ніби вибухнуло в скроні. Мозок іще встиг зафіксувати удар, та в очах попливло, усе почервоніло. Біль обпікав череп, віддавався в щелепу, збивав з ніг.

Я позадкувала, а тоді, урізавшись у невисоку бетонну огорожу, перекинулась якось боком – і полетіла в порожнечу. Зір заволокло темною імлою. Я впала спиною у воду, не в змозі відвести порожнього погляду від ліхтаря, що мерехтів у височині, там, де сходилися шпилі мосту. А потім повна тіней ріка зімкнулася наді мною.

1
АБІ

Жовтень

Я прокинулася зненацька, відчуваючи, як серпанком відлітає недобачений сон. Як заснула, не пам'ятала, та лампа на тумбочці не світилася, тільки сяяв за вікном місяць у повні. Дзвонив телефон.

– Олівіє? – пробурмотіла я, сподіваючись, що вона візьме слухавку, бо самій ворушитися не хотілось.

Донька завжди легко засинала та прокидалася, ніби хтось натискав на вимикач.

Я перекотилася в ліжку, втупилася в червоні цифри на будильнику: 4:48. З добрими новинами о такій годині не телефонують.

Миттю підскочивши, я схопила телефон. Пухова ковдра сповзла до ніг, оголивши нічній прохолоді розігріті від сну плечі.

– Алло?

– Алло. Це Ебігейл Найт? – Голос був чоловічий, низький і якийсь тугий, як гадюка, що звивається кільцями, готова вжалити.

– Так.

– Телефонують з лікарні Портед-Пойнт. Це стосується вашої доньки Олівії. Боюся, стався нещасниий випадок.

* * *

Я побігла коридором, відчуваючи, як тріпочуть у животі крижані крила страху.

Двері в Олівії було зачинено.

Я мерщій увірвалася в кімнату, чомусь упевнена, що зараз вона сяде в ліжку, закліпає на мене заспаними очима. Здавалось – хотілося вірити, – що вона сердитиметься на мене: типовий підліток, який не терпить утручання в особистий простір. Кине в мене подушкою, і я посміхнуся, а сама притисну руку до серця, слухаючи, як поволі заспокоюється його калатання.

–·Сон недобрий наснився, – скажу тоді, а вона відповість:

– Мамо, зі мною все гаразд, – і подивиться так глузливо, як тільки й дивляться на батьків у сімнадцять років. – Не треба так перейматися.

Але в кімнаті було тихо й порожньо. На ліжку зібгана ковдра. Дверцята шафи прочинені – видно забитий під саму зав'язку кошик для білизни. На комоді розкидані в безладі купи паперу.

Я вилетіла з кімнати й, подолавши сходи, побігла до машини.

Ще вчора, на барбекю в Стоуксів, із нею все було гаразд.

Та ні, не гаразд, тепер пригадую. Я похитала головою. З нею вже давно було не все гаразд.

Звісно, у підлітків настрій нерідко змінюється, але Олівії це майже не стосувалося. Вона зазвичай була приязна, така сонячна. Клопоту з нею було небагато. Гулянками не цікавилася, училася лише на відмінно, допомагала друзям із домашнім завданням.

Останнім часом вона була сама не своя, часто дратувалася, а коли я питала, у чому річ, огризалася. Узялася розпитувати про батька.

Хоче знати правду.

Ця думка спала зненацька, і від неї стало ніяково. Я стиснула зуби. Так довго боялася, що одного дня брехня, яку я поховала глибоко в серці, таки випливе наверх. Від цієї брехні, від свого минулого мені не було спокою.

* * *

Жовтнева мряка обліпила машину, до лобового скла пристало побуріле листя. Відчуваючи, як до горла підступає щось кисле, я смикнула двері й кинулася на сидіння. Старенький автомобіль, на диво, завівся одразу ж, ніби знав: треба поспішати.

Я виїхала на дорогу. Колеса в'язнули в гравії. Увімкнула двірник, та за нього зачепився самотній листочок, засовав по склу туди й назад.

Пригадала нашу з Олівією останню поїздку до лікарні: доньці було десять років, вона зламала руку, упавши зі старезної верби, що росла в нашому саду. Мене поїдом їло відчуття провини. Адже я не впоралася зі своїм головним завданням. Не вберегла її.

Я вчепилася в шкіряну оббивку керма. Не можна поринати в спогади, я потрібна тут і зараз. Машина заверещала, я ледве вплелася в поворот. Це шаленство, треба скинути швидкість, але ж Олівія ...

Не мала сил додумати до кінця. Донька була моїм центром тяжіння, єдиним, що пов'язувало мене із цим світом. Без неї я б відірвалася від землі, вийшла б у відкритий космос, наче повітряний змій, що йому обрізали нитку.

У мене затремтіли коліна. Я ще сильніше натиснула на педаль газу. Напівзогнилий лист так і висів на двірнику, розірваний навпіл: так малюють розбите серце.

Дорога повернула, і я вдарила по гальмах, заїхавши на лікарняну стоянку. Машин майже не було, тільки швидка одразу біля входу та ще кілька автівок. Я рвучко зупинилася під самими дверима, і в той самий момент вітер без жалю зірвав з двірника понівечений листочок.

* * *

Я увійшла в лікарню нетвердою ходою, з розмаху врізавшись ліктем в автоматичні двері. Біль прострелив руку аж до кінчиків пальців, та це мене не зупинило. Мусила знайти Олівію.

Будь ласка, будь ласка, нехай усе буде добре!

Раптом з-за обертача показався лікар. Він ішов швидким, рішучим кроком людини, яка знає свою справу.

Подивився на мене з-під окулярів у тонкій оправі. Білки в нього налилися кров'ю.

– Ебігейл Найт? – Я впізнала цей голос, різкі інтонації. Це він телефонував мені.

Волосся сиве й рідке, обличчя чисто поголене. З шиї звисав стетоскоп. На білому халаті спереду -іржавого кольору пляма.

Лікар підійшов ближче, простягнув мені руку. Товсті, наче гусениці, брови зійшлися на лобі.

– Де Олівія? – видихнула я.

Мені забракло повітря. Люди дивились, та мені було байдуже.

– Де моя донька?

Я спробувала обійти його, та він посунувся, заступив мені дорогу.

– Я доктор Гріффіт. – Він ступив іще крок мені назустріч, і стало видно золотаві цяточки в карих очах. – Ходімо зі мною!

– Для чого? – Голос у мене став високий, слова ніби розпадались на язику. – Де Олівія?

– Я вас до неї проведу, але спочатку нам треба поговорити. Краще не тут, а в приватнішій атмосфері.

Він сказав це таким тоном, ніби невимовлене тиснуло на нього. Усі мої запитання застрягли в горлі.

Я роззирнулася. Людей у вестибюлі було чимало. Деякі відверто витріщалися на нас, решта втупилася в телефони чи вдавала, що читає газету.

Кивнула ледь помітно, самим підборіддям.

Доктор Гріффіт повів мене через обертач залитим світлом коридором, і ми опинилися в невеличкій переговорній, певно, для неофіційних зустрічей. Інтер'єр було витримано в пастельних тонах, у повітрі був аромат квітів. Блискуча коричнева підлога, блідо-кремові стіни.

– Прошу! Сідайте!

Доктор Гріффіт жестом указав на м'яке, оббите бежевим крісло.

Я присіла на самий краєчок.

Він підійшов до кулера, що стояв у кутку. Поряд, на чорному столику, височіла ціла башта пластянок, білих, неначе хребці. Зняв верхню, підставив під кран. У кулері забулькотіло.

Простягнув мені воду, та я тільки мовчки дивилася, не в змозі підвести руку. Він поставив стаканчик на стіл. Узяв біля стіни пластиковий стілець, поставив навпроти мене. Від того, як шкрябали по лінолеуму його підошви, мені зціпило зуби. Він усівся, обидві ноги на підлозі, зіперся ліктями на коліна. Долоні склав перед собою, немов хотів помолитися.

– Стався нещасний випадок, – повторив уже сказане.

– З Олівією все гаразд? – перебила я.

Але він так дивився на мене ... З жалем. Я все зрозуміла.

Мені нестерпно захотілося втекти. Литки вогнем горіли після вчорашньої пробіжки, боліли cтeгнa, та опиратися цьому бажанню я не могла.

Я скочила на ноги, роззираючись навсібіч. Підвівся й доктор. Він не зводив з мене очей, ніби спостерігав за дикою твариною. Бажання знати було сильніше. Я залишилась.

– Кажіть ... – прохрипіла.

– Ваша донька ... – Доктор Гріффіт узяв мене за лікоть. Рука в нього була важка, прохолодна.

Я вкрилася липким потом.

Він казав щось про нещасний випадок. Ніби Олівію знайшли у воді, біля мосту через ріку Зигзаг. Щось про сильний епілептичний напад, корнеальні рефлекси, чотири бали за шкалою Глазго. Казав щось про черепно-мозкову травму, нерухомі розширені зіниці, комп'ютерну томограму.

Ніби її одразу прооперували, щойно привезли.

Я нічого не розуміла.

Осіла в крісло, ховаючи голову між колінами, немов готувалася до аварійної посадки. Чула, як калатає в грудях серце, як шумить у голові, як зі свистом виходить із мене повітря, часто, коротко. Смикало болем забитий лікоть.

– Ні ... ні ... – благала я, сплітаючи і знов розплітаючи мокрі від поту пальці.

Доктор сів поруч зі мною. Його голос долинав ніби крізь якусь в'язку рідину, що огорнула мене важким коконом.

– ... тяжких черепно-мозкових травм. Мені дуже шкода, місис Найт, але головний мозок вашої доньки незворотно пошкоджено.

У голові плуталося, я відчайдушно намагалася скласти ці факти в єдину зрозумілу картину. Паніка приглушувала його слова, на мене сипалися самі тільки уламки фраз.

– Може, слід комусь зателефонувати? ..

Кому? Мама померла. Тата я не знала. Чоловіка не мала, не було навіть приятеля. Материнство не залишило мені часу ані на побачення, ані на друзів. Хіба що ...

– Сестрі.

Я почула свій голос ніби здалека, наче хтось говорив у коридорі.

Я записала номер Сари на клаптику паперу. Він забрав папірець, відчинив двері, віддав комусь написане. Знову сів навпроти.

– Мені справді дуже шкода, місис Найт. Ми зробили все, що могли, але Олівія вже не прокинеться. Наразі вона перебуває на штучному життєзабезпеченні, тобто життя в ній підтримує спеціальне обладнання. – Він облизнув губи. Мусив сказати ще щось. – Але вона ...

– Вона є донором органів, – отупіло прошепотіла я.

Адже їм цього треба, хіба ні? Олівія підписала згоду, щойно отримала водійські права: воліла врятувати чиєсь життя. "Ну, якщо вже так станеться", – проговорила тоді з безтурботністю юності, упевнена, що смерть її не дістане. Дівчинка моя хороша, добра ...

– Ні, я не ... Розумієте, відповідно до законодавства ми не можемо відімкнути апарати життєзабезпечення з огляду на стан Олівії.

Це була якась нісенітниця, ніби він вирішив звернутися до мене мовою урду. Я відчувала, як ритмічно стукає в очницях кров.

Доктор відкашлявся, поспішив відвести погляд.

– Ми не можемо припинити штучне життєзабезпечення вагітної пацієнтки. Цього не дозволяє законодавство штату Вашингтон.

– Що? .. – видихнула я.

Тіло раптом заклякло, ніби з нього витягли кістки. Паморочилося в голові.

– Олівія була ... тобто є ... Олівія вагітна.

2
ОЛІВІЯ

Квітень, за пів року до того

Жовтий шкільний автобус неквапливо оминув іскристе море, що на його березі простягнувся Портедж-Пойнт, і вирушив до Сіетла.

– Боже, як ну-у-у-удно.

Медісон, моя найліпша подруга, впала на сидіння поруч зі мною. Витягнула з сумочки пудреницю, підправила і без того ідеальний носик.

Наша дводенна поїздка мала розпочатися у Вашингтонському університеті. Я не дуже розуміла, що її не влаштовує: принаймні не треба ходити до школи.

Медісон струснула довгим темним волоссям, озирнулася через плече. Я ледве стрималася, щоб не закотити очі. Узялася тепер за Пітера! Така вже вона: то з одним, то з іншим.

Я покрутила в пальцях браслет із підвісками. Метал був прохолодний на дотик.

– Хоча б не на уроках, – промовила нарешті.

– Я б краще порозважалася. – Вона вкрила губи товстим шаром ніжно-рожевого переливчастого блиску, гучно цмокнула. – Кому потрібні ці анкети?

Я промовчала, тільки скривилася.

У Медісон багаті батьки, їй можна не перейматися через коледж, не те що мені.

Мама в усьому собі відмовляє, кожну копійку береже, тільки щоб я могла навчатися. Адже наступного року ми випускаємося зі школи. А попереду цілих чотири курси – як їй не розоритися? Скільки я пропонувала знайти підробіток, вона все повторює, мовляв, це і є моя робота: старанно вчитися й отримувати високі оцінки.

Я втупилась у вікно, що під ним сиділа Медісон, замислено пожувала пасмо волосся. З вулиці лилося сонячне сяйво, тільки іноді затуляли його тіні дерев.

– Ти бачила, який у Зари чиряк? – драматично зашепотіла Медісон. – У неї на лобі ціла хімічна лабораторія!

Я легенько штовхнула її, стримуючи сміх.

– Злюка!

Шкіра в Зари і справді була не в найкращому стані, та мені було шкода дівчину.

– А що, акутану[1]1
  Засіб для лікування вугрів (Тут і далі прим. пер., якщо не зазначено інше.)


[Закрыть]  вже не продають? – не зупинялась Медісон. – Могла б скористатися

Вона вже навіть не намагалася говорити тихо, і я виразно поглянула на неї. Зрештою, нас відділяло від Зари всього кілька рядів, а я не хотіла, щоб однокласниця це почула.

Проте Медісон не звертала уваги. Вона й справді буває злою. Може по-справжньому образити людину. Якось у четвертому класі ми з нею посварилися, і вона тоді підмовила всіх дівчат, щоб вони зі мною не розмовляли. Приятельки раптом почали "забувати" зайняти мені місце в автобусі, не запрошували вже до себе, як раніше. Я добре запам'ятала це почуття самотності, ніби ти не у своїй тарілці й від цього тобі страшенно боляче, і більше з Медісон уже не сварилася.

– Слухай, а що це взагалі таке – прищі?

Я пирснула.

– Гній, дурепа.

– Фу! Та й слово таке огидне: "гні-і-ій", – на розтяг сказала вона.

Я розсміялася вголос.

– Г-г-гні-і-ій. Так звучить, ніби зараз потече з рота. Як із прища.

– Боже, фу! – залементувала я, насилу дихаючи.

Зара, яка сиділа ближче до голови автобуса, озирнулася.

Ми квапливо сховалися за спинками передніх крісел. Нас душив сміх.

У рюкзаку загудів телефон: повідомлення від мами.

Стук-стук.

Хто там?– озвалась я.

Мама: Олів'є.

Я: Який такий Олів'є?

Мама: Це як Олівія, тільки Олів'є.

Я засміялася, надіслала у відповідь самі зірочки: на знак поцілунків. Тут іззаду виринув Тайлер.

– Гей, мала!

Карі очі, усипані янтарними цяточками, ніби ластовинням, посміхалися.

Мій хлопець був типовий відмінник спорту, такий є в кожній школі: капітан футбольної команди, дочого не візьметься – усе вдається. Сподівався отримати стипендію для футболістів у Вашинпонському університеті. Усім подобався і добре це знав. Утім, його це не псувало, хіба що додавало впевненості.

Тайлер нахилився, лизнув моє вухо: хотів бути звабливим.

Я захихотіла, відсахнулася. Він насупився, видно було, що йому це не сподобалось.

– Слухайте, може, дочекаєтесь, коли залишитесь наодинці?! – гучноголосо прокоментувала Медісон.

Мені все обличчя, аж до шиї, залило жаром. Яка ж вона іноді падлюка, ця Медісон! Мама завжди казала, що це не варто терпіти. А Тайлер – що я бачу в людях тільки найкраще. Тільки от вони обоє помилилися. Просто я боялась, що мене не любитимуть.

Сусід Тайлера, Пітер, також перехилився через переднє крісло.

– Боже, Лів, та ти ж червона як помідор! – прогримів на весь автобус.

Хотів був торкнутися, але Тайлер відсмикнув його руку. Очі в нього так і палали.

– Ану не чіпай її!

Я ще більше зашарілася, та Пітер тільки посміявся.

– Псих, – виснувала Медісон, закотивши кокетливо очі.

Очі в Тайлера звузилися, на щоках заходили жовна.

– Замовкни, Медісон. Просто з тобою ніхто нехоче зустрічатися, от ти й бісишся.

Я зареготала навмисно гучно, сподіваючись розрядити атмосферу:

– Може, я й червона, та до твого волосся, Пітере, мені далеко.

– Та йди ти знаєш куди? Козел. .

Медісон вивернулася на сидінні й, насупившись, втупилася у вікно. Вставила у вуха навушники й так накрутила гучність на своєму айфоні, що аж мені стало чути попсові мотивчики.

– Не зважай!

Тайлер потягнув мене до себе, щоб я встала, а тоді сам усівся на моє місце, а мене посадив на коліна. Його голова лежала в мене на плечі. Тайлер із Медісон ніколи не ладнали одне з одним. Він їй здавався занадто липким. Кароокий блондин із хвилястим волоссям, Тайлер був найгарніший хлопець у нашій школі. Мені довелося добряче попітніти, щоб опинитися в компанії негласних лідерів, та остаточно це місце закріпилося за мною тільки тоді, коли ми з Тайлером стали зустрічатися. Загалом бути його дівчиною мені подобалось, якби він тільки мене не облизував на людях!

– Знаєш, я все думав про вчорашнє, – прошепотів він мені в самісіньке вухо.

Я знову залилася рум'янцем. У вухах застукотіла кров. Я роззирнулася навкруги: чи ніхто не чув?

Учора він був у мене, доки мама не повернулася з роботи. Ми цілувалися, і він трохи розпалився, став тиснути. Я розплакалася. З ним таке траплялося: ніяк не зупиниться, усе про своє. Але ж усі хлопці такі, хіба ні?

Він відхилився, хруснув шиєю. Від цього звуку я аж здригнулася.

– Вибач, дарма я ... ну, ти розумієш. Просто я тебе дуже люблю. Ми ж уже давно разом, чому б не висловити своїх почуттів одне до одного?

– Скоро, добре? Я поки що не готова.

– Я тут подумав ... – Він нахилився ближче, пройшовся мені по щоці вологим поцілунком. – Може, виберемося кудись на вихідних, цих чи, може, наступних? Тільки ми удвох, більше нікого. Щоб усе було як слід. Мамі скажеш, що залишилася на ніч у Медісон.

Це було так безглуздо, що я мало не розсміялася. Що він пропонує, зняти номер у готелі? До того ж я не мала наміру з ним спати. Мені ще бракувало нагуляти живіт у такому віці – як мама.

Але я цього не сказала, тільки усміхнулась.

– Так, може, чому б ні, – відповіла.

Мені не хотілося його ображати. Якщо йому це буде приємно, хай думає собі що хоче.

Тут автобус раптом загальмував: ми прибули у Вашингтонський університет.

– Приїхали! – закричали в голові автобуса.

Медісон вийняла навушники.

– Та тут повно народу, – промовила вона, показуючи у вікно.

І справді, біля стоянки чекали десятка з чотири підлітків, половина у звичаиному одязі, решта – в однаковій формі: дівчата в зелених картатих спідничках із гольфами й так само зелених піджаках, хлопці в сірих штанах, із зеленими краватками на шиї.

– Кляті сноби! – вигукнув Пітер.

Сонячний промінь упав на його руду шевелюру, залив укрите ластовинням обличчя. Він не зводив очей з Медісон, чекав реакції. Мені стало його шкода: вона ж його живцем проковтне, а він, зрештою, непоганий хлопець. Тайлер казав, що вона шльондра. Я б, може, і погодилась, якби ми з нею не були ліпші подруги. У неї що вихідні, то новий хлопець.

– Виродки! – заверещав Ден, Пітерів приятель.

Ден, жирний насмішник і заводіяка, особливим інтелектом не вирізнявся, тільки корчив розумника, але так упевнено демонстрував роздуту до небес самооцінку, що його і справді боялися. Тайлера він смішив. Мене – виводив.

– Щоб я таких слів не чув! – долинув з голови автобуса крик містера Паркса, нашого фізкультурника, якому випало очолювати вилазку. – Виходьмо!

Ми вийшли просто на весняне сонце. Бувають у Сіетлі такі розкішні дні, коли небо після довгого дощу синє-синє, наче иого вичистили щіткою. Повітря, уже трохи нагріте, обіцяло й надалі хорошу погоду.

Між височезними вічнозеленими деревами проглядали вишні, укриті, мов піною, рожево-білим цвітом. У далині виднілися відведені під студентські об'єднання будівлі, усі в різних стилях: епоха Тюдорів, готика, георгіанські часи.

– Діти, сюди! – замахав руками містер Парке, демонструючи під білою теніскою величезні, як у бика, біцепси.

Ми послухалися, і вчитель поспішив нас перезнайомити: середня школа Портедж-Пойнт, Баллардська середня школа, Католицька академія Сіетла – останні у формі.

Спочатку ми всі якось трималися знайомих, та після того, як нас представили, одразу розговорилися.

Тайлер обійняв мене за плече, міцно притискаючи до себе. Праворуч стала Медісон. Я почувалася затишно, у безпеці: то був світ, до якого я звикла.

А потім я побачила її.

Усього за кілька кроків від мене стояла дівчина, вдягнена в зелену форму Католицької академії. Мала довге, дуже світле волосся, гострі вилиці, які бувають у слов'янок, кирпатий ніс і ямочку на підборідді.

Вона повела на мене очима, і я раптом відчула, що стою на краІQ обрію.

Ми були схожі, неначе сестри.

Вона також побачила мене, і очі її розширилися – темно-зелені, як і в мене: цей колір нечасто зустрінеш.

Цієї миті, дивлячись на це з дитинства знайоме обличчя, я полетіла в прірву. Скільки мені летіти, чи заб'юся, не знала. Знала тільки, що життя моє змінилось назавжди.

3
АБІ

Жовтень

Місис Найт, ви мене розумієте?

– Побачивши доктора Гріффіта, я закліпала очима, не знаючи, чи мені не почулося.

– Ваша донька вагітна. – Він говорив дуже повільно, ніби звертаючись до дитини. – Мозок Олівії незворотно уражений, вона вже ніколи не прокинеться, але відповідно до законодавства штату Вашингтон ми не можемо відімкнути її від апаратів штучного життєзабезпечення. Ми зобов'язані забезпечити всі умови для того, щоб зберегти плід. Чи ви мене розумієте?

Я кивнула й одразу захитала головою. Так, я розуміла, що він каже, але виходила повна нісенітниця, ніби він просто розгорнув словник і навмання зачитував звідти слова.

– Що? ..

Договорити мені не дали. У двері постукали, і на порозі з'явилася медсестра в рожевому халаті та такого ж кольору штанах, із сумним обличчям і обвислими, ніби в сенбернара, щоками.

– Місис Найт, ваша сестра ...

У мить відштовхнувши медсестру, у кімнату влетіла Сара. Блакитні очі дивилися з-під червоних набряклих повік – таких само, як у мене. Вона схопила мене за руку, а я тупо дивилася на її пальці. Ідеально гладенькі, овальної форми нігті, глянцевочервоні, як свіжа кров. Навіть тут уночі, у світлі лікарняних ламп розкішно виблискували мелірувані пасма волосся.

Вона хотіла мене обійняти й так потягнула до себе, що боляче здавила ребра, але, відчувши, як напружилося моє тіло, одразу відпустила. Її обличчям промайнула тінь образи. Ця відстань між нами була завжди, хоч і ледве помітна. Так, моя провина, проте припинити я вже не могла.

– Де Олівія? З нею все добре? Що сталося? Що вона взагалі робила надворі серед ночі?

Питання сипалися з неї, наче з кулемета. Тон у неї був жорсткий, так мама може говорити зі своєю дитиною – а вона говорила зі мною з того часу, як мати лишила мене, десятилітню, у двадцятилітньої Сари на порозі, з рюкзаком, у якому не було нічого, крім ношеного одягу. А потім пішла додому й наклала на себе руки, і відтоді мене виховувала Сара.

Я захитала головою, відчуваючи, як підступають до горла сльози.

– Вона ... вона ...

Не знаю, що вона робила надворі серед ночі.

Увечері, після ванни, я випила трохи вина й забралася в ліжко, хотіла ще почитати перед сном. А доки я спала, моя донька вийшла з дому і ... І що?

Мене закрутило, немов у тумані, в очах потемніло.

От і панічна атака, давня моя знайома.

– Місис Найт? – почулося здалека.

Усе пливло, вуха повнилися нудним вереском. Сили залишили мене. Я впала на долівку.

– Абі!

Навколо забігали, чиїсь руки поставили мене на ноги, посадили в крісло.

Я обливалася потом. Повітря було липке, наче патока, важке, як вода.

Хтось уклав мені в руки паперовий пакет, десь дуже далеко заговорила Сара, хотіла мене заспокоїти:

– Дихай! Отак. Вдих, видих. Вдих, видих.

У дитинстві в мене часто траплялися напади паніки. Але з роками я привчила себе тримати емоції під контролем, топтати їх, наче багаття. Сара завжди казала, що почуттів краще не замовчувати, треба виговорюватися, та я знала: краще вже відмахнутися й удавати, ніби все гаразд. Краще нічого не відчувати.

Дихання вирівнялося поволі, ніби само собою, стишився пульс. Слух повернувся до мене. Доктор Гріффіт із Сараю розмовляли.

– Що сталося? – питала Сара.

Вона вміла виявити стриманість. Ніколи не впадала у відчай, не панікувала. Я відчула, як у душі здіймається гнів. Я навіть запитання не можу поставити як слід!

– Лікар швидкої, який тепер на пенсії, побачив її на березі Зиrзаrу, там, де міст. Ми не знаємо, чи вона впала з мосту, чи ... Це вже поліція має розслідувати, – розповідав доктор Гріффіт.

Він сидів переді мною навпочіпки, міцно тримаючи за руку. Долоня в мене вкрилася потом, а в доктора шкіра була суха, прохолодна.

Сара всілася поруч зі мною, підставивши мені під рота паперовий пакет. Тепер вона заворушилася.

– Люди ж виходять із коми ...

– Олівія не в комі, – м'яко урвав доктор Гріффіт. – У разі коми зазвичай ідеться про місцеві ушкодження, а в неї була така кровотеча, яка спричинила зміни майже в кожній ділянці мозку. Мені дуже шкода, я знаю, це важко збагнути і ще важче прийняти, але Олівія не прокинеться.

Мене пройняв страшенний біль у грудях.

– І вона вагітна? – прошепотіла я.

– Так, – відповів доктор Гріффіт.

Я подивилась на Сару. Щелепа в неї так і ходила, ніби вона жувала шкіряний пасок.

Я знову подала голос:

– Який термін?

– Ми ще маємо провести ультразвукове дослідження, щоб сказати напевно, але, судячи з рівня ХГЛ[2]2
  Хоріонічний rонадотропін людини – гормон, за рівнем якого визначають термін вагітності


[Закрыть], десь між тринадцятьма та чотирнадцятьма тижнями.

Я пригадала, що було три місяці тому. То був, певно, червень. Олівія була на канікулах. Ходила на водійські курси, складала пробні іспити, плавала, гуляла з друзями.

Нічого особливого. Грошей у нас завжди було обмаль, до того ж треба було назбирати Олівії на коледж. Навіть не уявляю, у який момент усе змінилося, коли вона могла завагітніти. Вона, певно, і сама не знала. Якби знала, то сказала б мені.

– Наскільки я розумію, дитина вже зазнала впливу різного випромінювання, хімічних речовин? .. – Сара замовкла, не договоривши.

Доктор Гріффіт поморщився.

– Так. Можливо. Найімовірніше. Зазвичай ми проводимо тест на вагітність, щойно пацієнтку доправляють до лікарні, але в цьому разі довелося спочатку оперувати.

Неприємно загуділа вентиляція, запахло пилом, спертим повітрям.

Сара і доктор Гріффіт мовчали.

– Я хочу її бачити. Зараз.

Голос у мене був бляклий, надтріснутий.

– Звісно, – одразу погодився доктор Гріффіт.

Сара допомогла мені підвестися, нас повели в реанімацію.

Хоч як тиснули на мене груба лікарняна обстановка, цей білосніжний коридор, а надія ще жевріла: може, там не Олівія, сталося жахливе непорозуміння, наплутали щось у реєстратурі. Там не моя донька.

Доктор Гріффіт ішов швидко. У кінці коридору повернув ліворуч, помахав перед зачиненими дверима бейджем, і ми опинилися в палаті інтенсивної терапії. Біля ліжка стояла Джен Стоукс, мама дівчини, що з нею Олівія дуже дружила. На шиї в неї теліпався стетоскоп. Машини навколо гули і дзижчали.

– Докторко Стоукс, – привітався Гріффіт.

– Джен?

Я дивилася на сусідку порожнім поглядом. Ще кілька годин тому ми їли в них удома барбекю, а тепер стояли в реанімації. Під халатом на жінці були витерті джинси та старенький джемпер з емблемою "Сіетл Сігокс". Очі почервоніли, темні кучері безладно звисали на сполотніле обличчя. Стиснуті в кулаки руки складені на животі.

– Що ти тут робиш?

– Це я їй зателефонувала, – пояснила Сара, і тільки тоді я згадала, що Джен завідує місцевою реанімацією.

– Абі, мені дуже шкода.

Вона ще ворушила губами, ніби хотіла щось додати, та нічого не вийшло. Вона опустила очі, подивилася кудись униз.

Подивилась і я, та Олівію впізнала не одразу. Донька лежала така ж біла, як і простирадло, що ним було застелене ліжко. Тіло її було нерухоме, схоплене в лікарняну ковдру, немов у капкан.

Скрізь були крапельниці, насоси, тягнулися незліченні трубки й дроти: занурювалися в горло, щоб могла дихати, квіткою розпадалися на грудях – виміряли пульс. Біля самого ліжка плескало, шипіло щось в апараті штучної вентиляцїї легень.

Голова в неї була замотана бинтами, над правою бровою червонів глибокий поріз, на лівій скроні розцвітав нудотно-фіолетовий, майже чорний синець. Ніс і вилиці покраяли подряпини.

Я дивилась на доньку й відчувала неймовірний фізичний біль. У грудях крутило, ніби серце от-от зупиниться, та воно й далі билось, ніяк не хотіло ставати – серце зрадило мене. Біль і безпорадність прошивали все тіло, ніби спалахи блискавки.

Мій погляд упав на живіт Олівії, ще й досі плаский – і не скажеш, що там, усередині, причаїлася дитина.

Краєм свідомосrі я зазначила, що Джен вийшла з палати. Буря почуттів наростала в мені, готова вихопитися назовні, розірвати на безліч шматочків. Я взяла Олівію за руку: хотіла – ні, мyсілa – бути з нею.

Її долоня безвільно впала мені на пальці. І тут я помітила, що чогось бракує. Кудись подівся срібний браслет із підвісками, що його Олівія ніколи не знімала. Натомість її зап'ястя прикрашала ціла низка чорно-фіолетових синців.