Текст книги "Ніч, коли Олівія впала"

Автор книги: Наталия Волжина

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 19 страниц)

26
АБІ

Листопад

Я прокинулась і рвучко сіла в ліжку. У кімнаті було темно й задушно, постіль промокла від поту. Тупий біль бився в скронях – похмілля на згадку про ту пляшку віскі, що ми її з Сарою допили таки на материній могилі.

Певно, не на цвинтарі зазвичай починають нове життя, та сестрині слова принесли мені зцілення.

А коли загоюються старі рани, можна знов починати жити. Не просто існувати, а жити теперішньою миттю, дивлячись у майбутнє, замість озиратися назад і думати про те, чого вже не виправити.

Задзеленчав телефон, нагадуючи, що сьогодні опівдні мені треба бути в лікарні. Там мав зібратися цілий консиліум: адміністратори, акушери-гінекологи, хірурги. Говоритимуть про Олівію.

Шлунок звело гіркотою, тривога канатом стягнула груди. Страхова відмовила мені в подальших виплатах, а тим часом вартість утримання Олівії в лікарні зростала щогодини. До того ж я майже вичерпала свою відпустку і тепер щодня отримувала від начальника вкрай делікатні листи з проханням з’явитись нарешті на роботі. Тим часом до народження дитини залишалось якихось дванадцять тижнів, тож часу на те, щоб дізнатися правду, було обмаль.

Я встала з ліжка, вдяглася для бігу й за кілька хвилин уже топтала набережну, відчуваючи, як із шипінням заходить у легені свіже повітря.

Дорогою додому здалеку помітила Седі, собаку Ліззі: вона гралася з хвилями. Піддавшись миттєвому імпульсу, побігла вниз піщаними дюнами, через усіяний камінчиками пляж. Хазяйка стояла неподалік, закутана в горошковий дощовик. Вона підняла якийсь корч, пожбурила у воду, і Седі з плескотом кинулася в море, висолопивши язика.

– Абі, привіт! – окликнула, побачивши мене, Ліззі.

– Привіт, Ліззі! – доводилось кричати, щоб гуркіт хвиль не заглушив моїх слів. – Хотіла подякувати. За орхідею. І записку.

Вона заправила під капюшон мокрі кучері. Вода стікала їй на очі.

– Ну що ти, Абі. Я так хотіла б допомогти, не тільки квітами. Який це, певно, жах.

– Так і є, – не збрехала я. – Та й квіти чимало означають.

Сказавши це, я розвернулась, хотіла піти, проте Ліззі мене зупинила.

– Не хочеш днями попити кави?

Вона опустила очі, часто закліпала.

Я й сама здивувалась, почувши свій голос:

– Залюбки.

Тоді Ліззі усміхнулась, подивилася теплим поглядом.

– Добре. Хорошої пробіжки!

Помахавши рукою, я вирушила додому. Стоячи на ґанку, помітила, що залишки випитого вже вивітрились, до того ж ущухло болісне калатання в скронях.

Годиною пізніше в чистому одязі, після душу, я чекала під дверима лікарняної кімнати для переговорів, аж раптом задзвонив телефон.

– Алло, міс Найт, це детектив Семсон.

– Так... – Серце забилось так сильно, що, здавалось, ось-ось проломить ребра. – Ви щось знайшли?

– Ні, вибачте, я не хотіла вас обнадіювати, просто маю сказати, що я продивилася зібрані докази й поговорила з детективом Мак-Неллі. Срібного браслета ми не бачили. Мені шкода.

– Чи ви дивились ті фотографії, що я їх знайшла в Олівії на айклауді?

– Міс Найт, у нас наразі є кілька паралельних версій, ми над ними працюємо.

Я зціпила зуби, бо знала, що це означає: «Ми нічогісінько не робимо».

– Ви що, не можете принаймні викликати в суд людей, чиї номери є в неї в телефоні?

– Розумію, очікування вимотує, та це досить повільний процес. Як ваші справи?

Перед очима постало непроникне обличчя детектива Семсон, пригадалася її ділова холодність.

– Я не... Не знаю..

– Звісно. Я розумію.

– Хіба? – огризнулась я.

Семсон помовчала трохи, тоді відказала:

– Знаєте, нам не завжди вдається відключити співчуття. Убивства, смерть, людські страждання – робота не з легких. Мотиви, які штовхають убивцю на цей учинок, бувають різні, зазвичай це якось пов’язано з жагою влади. Та одне я можу сказати напевно: як правило, жертва йому знайома. Тому завжди починаю з людей, з якими загиблі спілкувалися за життя.

Рука, у якій я тримала телефон, стала липка від поту. Я вже розтулила рота, щоб поставити запитання, аж раптом з-за рогу показався доктор Ґріффіт у супроводі Сари. Попрощавшись зі слідчою, я обійняла сестру, і доктор запросив нас до переговорної.

Ми всілися за довгим овальним столом, який забирав більшу частину кімнати. Доктор Ґріффіт розмістився навпроти, виклав перед собою кілька течок тілесного кольору. Відтак стали стікатися люди, чоловіки й жінки, у ділових костюмах і білих халатах, і скоро вільних місць майже не лишилося.

Доктор Ґріффіт розпочав нараду. Усі говорили по одному, розповідали, що робиться для Олівії та її дитини.

Я слухала не надто уважно, віддавшись плину думок, аж доки не настала черга довгого, наче огірок, чоловіка. Він постійно смикав блідо-рожеву краватку на шиї, ніби вона йому тиснула, і поправляв окуляри.

Щось привернуло мою увагу. Я подивилась на Сару – вона також мала спантеличений вигляд.

– Стривайте, – перервала я.

– Так?

Здавалось, його здивував мій випад.

– Що ви зараз сказали? Про пожертвування?

Адміністратор енергійно закивав посивілою головою.

– Ми отримали значне пожертвування на підтримку плоду, а відтак маємо надію, що ані тривалість утримання Олівії в лікарні, ані якість медичного обслуговування, яке їй буде надано, вас більше не турбуватиме.

– Пожертвування? – втрутилась Сара. – Від кого? Чоловік порився в паперах, поправив окуляри.

– Анонімне пожертвування.

– Анонімне?.. – повторила я.

– Так. Людина, яка надала кошти, просила не розголошувати її особистість.

Я стиснула похололі пальці в кулаки. Побачивши це, Сара накрила мою руку своєю долонею. У неї були гладенькі овальні нігті, рожеві й охайні, не те що мої, усі в задирках.

– Але хто міг це зробити? – не здавалась вона. – Звідки ця людина взагалі знає?

– Насправді про те, що сталося з Олівією, розповідали буквально в кожному випуску новин. Преса досі демонструє інтерес до цього випадку, ми навіть зробили кілька оголошень, про що, я впевнений, вам відомо.

– Чи ми колись дізнаємося, від кого ці гроші?

Мені раптом пригадались загадкові дзвінки: останнім часом хтось телефонував мені й мовчав у слухавку.

Адміністратор у рожевій краватці похитав головою.

– Не думаю. Інкогніто є інкогніто. Скажу одне. Якщо йому захочеться публічності, ви перша дізнаєтесь, хто це був.

Сара міцніше стиснула руку, зморшка на лобі виступила різкіше. Вона також помітила цю обмовку.

Адміністратор говорив про анонімного благодійника в чоловічому роді.

* * *

У вечері того ж дня Ентоні приніс два великих паперових пакети, від яких ширився п’янкий запах китайської кухні.

– Я не знаю ваших смаків, тому вирішив узяти всього потрошку, – пояснив він, одну за одною розпаковуючи білі коробочки.

Я дістала із шафи тарілки, і переді мною опинилися омлет з овочами, курка гунбао, яєчні рулетики та смажений рис. Запах стояв неймовірний, тож ми поспішили у вітальню.

– Як там ваша мама? – поцікавилась я.

– Дуже добре. Принаймні фізично. А от розумово... – Він зітхнув. – Гадаю, доведеться перевести її в якийсь заклад.

Він сказав це із невимовним сумом. Я торкнулась його руки.

– Мені шкода, Ентоні.

Я вже знала, як важко прощатися, навіть просто зі звичним середовищем.

– Дякую! – Він узяв паличками трохи рису, поклав до рота. – Розкажіть, як минула нарада? Як дитина?

– Дуже добре, – я всміхнулась. – Швидко росте.

Я показала Ентоні фото з УЗД і розповіла про таємниче пожертвування. Зізналась, що це в певному сенсі велике полегшення, бо тепер принаймні не треба думати, чим заплатити за утримання Олівії.

– І ви не знаєте, хто це може бути? – поцікавився він.

– Гадки не маю. На жаль, а то б подякувала.

Ентоні поклав собі на тарілку трохи омлету.

– Я тут подумав, може, поговоримо сьогодні з Медісон?

Якусь хвилину я думала.

– Медісон не вчинила б так з Олівією. Вони найліпші подруги. Кендалл уважає, що в цьому замішаний Ґевін, і я з нею згодна.

– Наразі поспілкуватися з Кендалл у нас не вийде. Якщо спробуємо, умить опинимося за ґратами: Ґевін про це подбає. До того ж, наскільки я розбираюся в людях, цій дівчині краще не вірити. А ще ми маємо розпитати Медісон про те, що дізнались від Тайлера. Якщо вони з Олівією справді не розмовляли, треба з’ясувати, яка на це була причина.

27
ОЛІВІЯ

Червень

Я надіслала Кендалл повідомлення, що ми з Дереком уже на місці зустрічі. Наступної миті розчинились вигадливі чорні ворота, і ми повільно рушили дорогою, яка перетинала випещений, зусібіч оточений живоплотом газон, до величезного триповерхового будинку.

Страх схопив мене за горло. Усе було мені чуже. Я відчувала: мені тут не місце. Хай би ким був мій батько, він мені не потрібен. У мене й без нього чудова родина. Адже в мене є мама, є тітка Сара. Краще просто взяти й поїхати додому, викинути це все з голови.

Та не встигла я отямитись, як Дерек вийшов із машини, розчинив переді мною двері. Передумувати було пізно. Обігнувши білий мікроавтобус із якимось написом на дальньому боці, ми піднялися сходами.

Я ще й руки не занесла, щоб постукати у двері, а Кендалл уже стояла на порозі. Очі в неї дивно блищали, а на лиці закарбувалася широчезна усмішка, ніби вона знала якийсь секрет і не хотіла сказати.

– Привіт! Заходьте! Прошу! Прошу!

Вона кожне слово вимовляла зі знаком оклику, і голос у неї був якийсь роблений. Мені стало моторошно. Я подивилась на неї уважно, але вона відвела погляд.

Ми опинились у просторому вестибюлі. Високі стіни прикрашали панелі червоного дерева, підлога була вистелена дорогими килимами. Я тільки в кіно бачила такі будинки.

Очі в Дерека стали великі, та на моєму обличчі не сіпнувся жоден мускул. Я не хотіла виказати свій страх. Адже головне – грати свою роль до кінця, чи не так?

– Почекаємо, доки повернеться ваша дружина, – заговорив жіночий голос із-за двостулкових дверей у дальній стіні, які, очевидно, вели в наступну кімнату.

Кендалл із силою захлопнула за нами двері. Я враз обернулась, налякана несподіваним галасом. Той самий рафінований голос поцікавився:

– Це, певно, вона?

– Зараз подивлюся. Зачекайте, будь ласка, – відповів другий, нижчий голос.

Наступної миті двері відчинилися, і перед нами постав чоловік, дуже засмаглий, з високим лобом, одягнений у бавовняні штани та ніжно-блакитну теніску. Кремового кольору светр із вишуканою недбалістю лежав на широких плечах. Густе біляве волосся виблискувало в променях вечірнього сонця.

– Кендалл?

Здавалось, він розгубився, аж раптом наші погляди зустрілись. Я одразу зрозуміла, що це – мій батько.

Мав такі самі темно-зелені очі, та видало його не це, а ямочка на підборідді трохи набік. Така була і в мене, і в Кендалл. Наша схожість цим не обмежувалась, вона відчувалась у всьому: у гострих вилицях, у формі носа. Усі риси мої, з поправкою на стать.

Гадаю, він теж це помітив, бо враз сполотнів. Він був шокований, це було видно, і все ж таки знайшов у собі сили всміхнутись, потиснув руку мені, потім Дереку.

– Доброго дня! А я й не знав, що в Кендалл гості. – Потім він обернувся до доньки. – Люба, я зараз маю дати інтерв’ю для КОМО-TV. Може, проведеш друзів в ігрову кімнату?

– Ти що, не познайомишся з ними? – подивилась вона лукаво.

Такого Ґевін, судячи з усього, не чекав.

– Олівіє, це мій тато, Ґевін Монтґомері, – відрекомендувала Кендалл, показуючи на нього театральним жестом. – Тату, знайомся, це мої друзі, Олівія й Дерек. Ми з Олівією випадково зустрілися у Вашингтонському університеті кілька місяців тому й одразу подумали: «Боже, ми такі схожі! Як таке можливо?» От я й вирішила її запросити.

Із цими словами вона обійняла мене за талію, як найліпшу подружку. Я глянула на неї, остаточно спантеличена. Що, чорт забирай, вона собі думає?

– Мені здалося, що тобі буде особливо цікаво з нею познайомитись, – вела далі Кендалл, глузливо дивлячись на Ґевіна.

Цієї миті усмішка, якої він не знімав з того моменту, як уперше побачив нас, зникла з його обличчя, на щоках заходили жовна. Пальці стискалися в кулаки й знову розтискалися.

І тут я зрозуміла.

По-перше, Кендалл мене обманула. Її батько й гадки не мав про мій візит.

А по-друге, якби я звернула увагу на блакитну емблему телеканалу, що ми її бачили на мікроавтобусі, а не прокручувала в голові знайомство з батьком, то одразу б здогадалась, у чому річ.

Якщо репортерам стане відомо про незаконнонароджену дитину відомого політика, з цього вмить роздують сенсацію. Це очевидно.

Кендалл хоче зруйнувати батькову кар ’еру. Я для неї тільки інструмент.

Ґевін грубо схопив доньку за лікоть, потягнув коридором. Куди й поділась люб’язна маска!

– Ідіть за мною, – рикнув через плече.

Ми послухались. Довгий коридор привів у грандіозну, по вінця забиту модною електронікою кухню. Все так і сяяло сталлю. Тут була скляна стеля й високі, на всю стіну вікна, які виходили на ідеально підстрижений смарагдовий газон. Далі, у низині, виблискувало озеро Вашингтон. Виднівся приватний пляж із пристанню, біля якої примостилась розкішна яхта.

Тут Ґевін відпустив доньку, обернувся на нас.

– Хіба тобі не цікаво, хто це така, тату? – глузувала Кендалл.

– Та мені...

– Це Олівія Найт, – перервала вона, навмисно наголошуючи на прізвищі.

Він подивився на мене. Дерек став поруч, міцно стиснув мою руку. Я тяжко глитнула, опустила очі. Зустрітись із Ґевіном поглядом я не могла: знала, що тоді миттю зіщулюся, стану такою маленькою, що й зовсім зникну, не довівши справи до кінця.

Ґевін мовчав. Коли я нарешті підвела очі, то побачила, що обличчя в нього дуже напружене, ніби він розв’язує подумки складну задачу з математики.

– Вибачте. Я не знала, що у вас журналісти, чесно! – не витримала я. Боляче було думати, що тепер він мене зненавидить. – Я не хотіла, щоб у вас були проблеми. Просто хотіла познайомитись.

У мене затремтів голос, щось стиснуло груди. Я розуміла, що ось-ось заплачу.

Кендалл зиркнула на мене з презирством, ніби я її зрадила.

Ґевін сунувся на нас. Ніздрі в нього так і роздувались. Я відчувала, як напружились у Дерека пальці, він ніби здерев’янів.

Тут я згадала мамину реакцію, коли вона побачила Ґевіна по телевізору, і страх крижаними лапами взяв мене за горло.

– А чому ми маємо знайомитись?

– Тату! – Кендалл закотила очі, ніби давно знудьгувалась. – Як це чому? Тому що вона думає, що ти – її рідний таточко.

Жар приниження кинувся мені в лице. Усередині розгоралася лють. Я ладна була її вдарити.

– Олівіє, ходімо, – тихо проговорив Дерек.

Він потягнув мене за руку, та я й не думала зрушити з місця.

Адже я нічим не завинила. Що він мені зробить, цей чолов’яга? Може, мама й боялась його грошей, сталевого блиску в очах, проте мене йому не залякати. То була не та Олівія, що тепер. Та, колишня, ладна була заплющити очі на вбивство, аби тільки ні з ким не сваритись.

Я подивилася Ґевіну в очі, схопила його погляд і не відпускала. Напруження між нами зростало, я вже відчула, як починає змінюватись баланс сил, аж раптом він зайшовся сміхом.

Цей звук заскочив мене зненацька.

– Це тобі Кендалл сказала? Що я – твій батько?

Він сказав це з таким здивуванням, з такою – це було найгірше – жалістю, що на якусь мить я й сама в собі засумнівалася.

Ґевін підійшов до холодильника, узяв кока-колу, рвонув кільце і добряче відпив. Потім поставив бляшанку на стіл, поряд із Кендалл. Нам пропонувати не став.

А тоді захитав головою, зацмокав язиком.

– Скільки тобі років? – поцікавився в мене, скинувши брову.

– Наступного тижня буде сімнадцять.

Його губи розпливлися в посмішці.

– Он воно що!Мене тоді навіть у країні не було. Ми з дружиною їздили в Італію. – Він знову ковтнув, коли похитав головою. – Вибач, гм, Олівіє, правильно? Мені шкода, що донька втягнула тебе у свою гру. Вона взагалі фантазерка. Любить собі щось надумати й удавати, що так і є. З останніх забаганок: дуже їй хочеться мати сестру. Певно, не слід було кидати лікування.

Лікування?..

– Що ти верзеш! – підскочила Кендалл. – Брехня це все! В Італію ви їздили вже пізніше. Дівчина шукає свого батька, і цілком імовірно, що це ти! Мабуть, потрахував її матір, доки був у Портедж-Пойнті!

– Добирай слова, Кендалл, – різко урвав Ґевін.

– Тебе тільки й цікавить, що твоя кар’єра! – верещала вона. На щоках у неї виступили червоні плями. – Подивись на неї! А тепер на мене. Ми схожі, наче сестри! Ми всі троє як викапані!

– Кендалл, годі вже! – рявкнув Ґевін. У нього роздувалися ніздрі. – У мене ще інтерв’ю, я не дозволю тобі все зіпсувати.

Він глибоко вдихнув, і, здавалося, йому вдалося опанувати себе. Повернулась приязна незворушна усмішка. Коли він поглянув на мене, в очах читався жаль.

– Мені справді шкода, що ти ніяк не знайдеш тата, – проговорив він. – Упевнений, Кендалл тобі не дуже допомогла. І все-таки я не твій батько. А тепер, думаю, тобі краще піти.

* * *

Я й не помічала, що тремчу, аж доки ми не виїхали на трасу.

Думки змінювались так швидко, що годі було за щось ухопитись. Я не могла зрозуміти, що сталося – і чому. Знала тільки, що Кендалл мене підставила. Мені було зле, душило почуття зради.

– Годі з мене, – вимовила нарешті. – Маєш слушність. Скажу мамі правду. Вона по стінках бігатиме, та яка вже різниця? Не хочу марнувати ані хвилини з цим чоловіком.

Дерек позирнув на мене, очі хитрувато блиснули.

– Упевнена?

– Наче. А що?

Він дістав з-за пазухи порожню бляшанку з-під кока-коли.

– Ось, захопив із кухні, – і знову значущий погляд. – Він з неї пив. Можна віддати в лабораторію, тоді матимеш зразок його ДНК, щоб дізнатись напевно, чи він і справді твій тато. А коли дізнаєшся, коли матимеш докази, йому вже доведеться сказати правду. Про все.

28
АБІ

Листопад

Пішов дощ, тож ми з Ентоні вирішили поїхати до Стоуксів на автівці. Доки доїхали, уже майже стемніло. Дорога була оповита прохолодним оксамитовим туманом.

Припаркувалися через дорогу, вискнув мотор. Ентоні непевно почухав бороду.

– Ви не будете проти, якщо з Медісон спілкуватимусь я? Розумію, що ви її знаєте, скільки вона живе, та мені не раз доводилося допитувати людей. Я вмію здобувати потрібну інформацію. Довіритесь мені?

Я подивилась на нього, зауважила поглядом борозни, що їх життя лишило на його обличчі. То були шрами, як і в мене, відмітини, які залишає по собі втрата.

Хіба Ентоні не довів уже, що йому можна довіряти? До того ж у кожного мають бути приховані сторони. Хто знає, люди бувають, наче апейрогони – це такі нескінченнокутники, які на позір скидаються на круг, хоча насправді складаються з безлічі граней.

Я торкнулась самими кінчиками пальців його теплої руки, зазирнула в очі. Цієї миті ми стали трохи ближчі одне одному.

– Я вам вірю.

Ентоні всміхнувся невесело, іронічно:

– Моя дружина теж так казала.

– Ви одружені?..

Я відсахнулась, приголомшена цією новиною. Адже ніщо в його домі навіть не натякало на дружину, та й побут Ентоні, яким я його бачила, геть не свідчив про подружнє щастя. Я була переконана, що маю справу із закоренілим холостяком, який присвятив своє життя турботі про ближніх.

– Перепрошую, колишня дружина, – виправився він з утомленою усмішкою. Спробував засміятись, та вийшло ненатурально. – Тепер уже не моя. Вона не терпіла моєї роботи. Казала, що я занадто вкладаюся в клієнтів. А коли з нами стала жити мама... – Ентоні знизав плечима. – Вона вважала, що її треба здати в будинок для літніх людей. Може, так і справді було б ліпше.

Очі в нього стали сумні від спогадів.

– Ви просто дбали про маму. Про час, що провели разом, ви точно не шкодуватимете.

Тоді Ентоні усміхнувся до мене. Ця широка усмішка осяяла все його обличчя, і я помітила, що очі в нього зелені, як пляшкове скло чи як молоді бруньки на дереві. Він запустив руку у волосся, видихнув поволі.

– Дякую вам, Абі!

Ми вийшли з машини та попрямували через мокрий газон до ґанку. Було дуже холодно як на цю пору року. Відчинила Джен, у чорних спортивних штанах і тісній рожевій футболці. Її лице змарніло, зблідло. Видно було, що вона здивована, але це вмить приховала непроникна, як у всіх лікарів, маска.

– Абі!

Її очі перебігали з мене на Ентоні й назад. Нарешті вона обійняла мене, коротко, однією рукою. Від неї пахнуло дитячою присипкою та чимось гострим, ніби цигарковим перегаром.

– Заходьте, чого стояти під дощем? – запросила вона, намагаючись удати гостинність, та я розуміла, що мені не раді.

Адже я принесла із собою горе.

Злість обпекла мені нутро кислотою, випалила весь страх. Сміливість, аж до зухвалості, заступила його. У перше в житті мені було байдуже, що подумає якась Джен Стоукс.

– Доброго вечора, місис Стоукс, – привітався Ентоні. – Я Ентоні Браянт, працюю в поліційному відділку міста Сіетл. Ми хотіли б поставити кілька запитань вашим дітям.

Джен сполотніла.

– У поліційному відділку?.. – Брови її насупились.

– Так, ми розслідуємо справу Олівії.

– Олівії?..

– Ми маємо дещо уточнити, – пояснив Ентоні.

Тут озвалась Медісон:

– Мамо? Хто там?

Джен тяжко видихнула.

– Дерека немає вдома, а Медісон саме дивиться телевізор. – Тут вона так глянула на мене, що я зрозуміла: кінець нашому приятелюванню. – Абі, я розумію, що тобі важко, але, прошу, не треба втягувати в це моїх дітей. Бракувало тільки, щоб і вони страждали.

Я відсахнулась, вражена до болю. Я не говорила з Медісон чи Дереком уже...

Тут плин думок ураз спинився.

Дерек.

Може, таємничий «Д.» у телефоні Олівії – це і є Дерек?

Не встигла я відповісти, як Джен, круто повернувшись на п’ятках, повела нас через вітальню в невеличку кімнату. Медісон дивилася повтор «Гри престолів», розвалившись на дивані. Очі дівчини були червоні, ніби вона кілька тижнів безупинно плакала. Темне волосся сплуталось у пташине гніздо. Вона підвела на мене сповнений відчаю погляд, закусила без того обгризену губу.

Ентоні присів на дивані поряд з нею. Я стала біля телевізора й спостерігала за ними, спершись на стіну.

– Привіт, Медісон, – почав він розмову. – Я хотів би поговорити про Олівію.

– Добре.

Медісон позирнула на матір, але взяла пульт і вимкнула телевізор.

– Скажи, може, поведінка Олівії напередодні падіння була не така, як завжди? У тебе не склалося враження, що вона чимось засмучена?

– Ні, в неї начебто все було гаразд.

– Зрозуміло. Вона тобі не розповідала про фотографії, які їй надсилали?

– Фотографії? Я тільки одну бачила, якусь просто ненормальну, і все.

– Коли це було?

– Не знаю. Десь у червні.

– Вона не казала, хто це може бути?

Медісон похитала головою.

– Ні. Просто це більше скидалося на якийсь жарт. Певно, хтось у школі вирішив повеселитись, та й по всьому. Вона більше про це не згадувала... – здавалось, дівчина не договорила.

– А як щодо Тайлера? Де він був тієї ночі, коли Олівія впала?

– На барбекю.

– Усю ніч?

– Ну так. Тобто прийшов він, може, не о десятій, але він там був.

– Чому ви з Олівією не розмовляли?

Медісон стиснула губи, смикнула задирку на великому пальці. З-під нігтя засочилася кров. Вона піднесла руку до рота, злизала краплю.

– Медісон, це дуже важливо. Якщо ти не скажеш, ми можемо подумати, що ти щось приховуєш.

Її обличчям промайнула якась тінь: жаль чи, може, смуток, проте вона не відповіла. Так і сиділа, учепившись у задирку, і дивилась, як кров обтікає ніготь.

Ентоні примружив очі та вдався до іншої тактики.

– Які в тебе відносини з Олівією?

У неї брови поповзли вгору. Здавалось, це запитання її налякало.

– Про що це ви? Ми подруги. Найліпші подруги.

– Більше ніж подруги?

– Господи! – скрикнула Джен і у два кроки опинилася просто перед Ентоні. Вона скидалася на розлюченого бика. – Моєму терпінню скоро настане кінець.

Медісон затремтіла.

– Ні, – видихнула вона. – Нічого такого у нас не було.

Ентоні не звертав на Джен уваги. Натомість квапливо змінив тему.

– Добре. А як щодо твого брата? Може, він з нею не просто дружив, як гадаєш?

Медісон поглянула на нього з викликом, виставивши підборіддя, та губи її ледь помітно тремтіли. Ентоні нахилився до неї, проговорив у саме обличчя:

– Це ти штовхнула Олівію з моста?

Очі в нього так і палали, голос був грубий, різкий.

– Годі! – проричала Джен. – Ідіть. Негайно!

Ентоні й тепер її не помічав. Він не зводив очей із Медісон. Обличчя дівчини зіщулилось, з очей потекли сльози. Вона й сама не дивилась на матір.

– Ні! – закричала. – Ні, я б ніколи так не вчинила. Олівія – моя найліпша подруга, розумієте! Добре! Так, ми посварилися, не розмовляли, але ж не назавжди! Ми б помирилися!

– Припиніть негайно! – рявкнула Джен. – Або я зателефоную своєму адвокатові.

– Мамо, не треба, усе гаразд, – схлипнула Медісон і похитала головою. – Якщо Олівію скинули з моста, я хочу допомогти.

Я вирішила зіграти доброго полісмена.

– Чому ви з Олівією посварилися?

– Тому. – В очах у Медісон стояли блискучі сльози, вони стікали болем. – Тому що вона мені брехала. Не сказала, що зустрічається з Дереком. Вона взагалі всім брехала. Навіть вам. – Дівчина подивилася на мене з відразою та водночас із жалем. – Ви думали, вона хороша дівчинка, ходить собі до школи, потім на тренування, а після тренування додому – робити уроки. От тільки вона вас надурила. Трахалась із моїм братом щодня просто у вас під носом.

– Про що ти говориш? – прошепотіла я.

Медісон зле засміялась.

– Її бісили ваші одвічні обмеження, просто духу бракувало сказати. Вона втомилася бути хорошою дівчинкою. Ви хоч знали, що вона пішла з плавання? І від волонтерства в будинку для літніх відмовилась, навіть не починала! Легше було збрехати. Я й сама була не проти, доки вона не почала брехати мені. Це була вже остання крапля.

– Чи ти знала, що вона вагітна? – поцікавився Ентоні.

– Ні. – Медісон захитала головою, біля лиця застрибали масні пасма. – Присягаюсь, я не знала. Знала тільки, що Дерек їй важливіший за мене, і це мене дратувало. Я думала, вона мене... зрадила. Та я нічого їй не робила, присягаюся! Коли я востаннє її бачила, вона йшла додому.

Тієї самої миті в Ентоні задзвонив телефон. Він квапливо підвівся.

– Перепрошую. Маю відповісти.

Коли він вийшов у коридор, Медісон утупила в мене стомлений погляд.

– Вона тобі не розповідала про Ґевіна? – запитала я.

– Про кого?

Судячи з усього, вона не розуміла, про що йдеться.

– Про свого батька.

– Ні, ви про що?!

Осягнути це було нелегко. Олівія навіть найліпшій подрузі не сказала, що знайшла батька. Може, вона не тільки від мене замкнулась останнім часом?

– Якщо ти щось пригадаєш...

Джен не дала мені договорити. Голос її звучав холодно, так само дивились очі.

– Абі, вона вже сказала тобі все, що знала. Гадаю, тобі краще піти.

– Абі? – покликав Ентоні від дверей. У його погляді читалося напруження. – Готові?

Сівши в машину, він пристебнувся, роздратовано стуливши губи.

– Телефонував начальник поліції з Сіетла, – пояснив тоді. – Просив зайти до нього завтра.

– Навіщо?

Ентоні різкіше, ніж треба, натиснув на педаль газу, повертаючи на дорогу, і машину трохи занесло на гравії. Я кинула погляд у дзеркало. У Стоуксів світилося. На мить на фіранці зависла чорна тінь.

Дерек був удома.

Я не вірила своїм очам. Та голос Ентоні, напнутий, наче струна, висмикнув мене з роздумів:

– До нього дійшов поголос, ніби я видаю себе за офіцера поліції.

– Ґевін, – вихопилося в мене стишено, наче лайка.

– От і я так подумав.