Текст книги "Ніч, коли Олівія впала"

Автор книги: Наталия Волжина

сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 19 страниц)

31
АБІ

Листопад

Шини захрустіли на гравії: ми під’їхали до мого будинку. Відтоді як Ентоні розповів про звинувачення на його адресу в тому, що він удає з себе офіцера поліції, ми не обмінялись ані словом. Кожний поринув у свій власний світ.

– Я до Стоуксів, – повідомила я, щойно машина зупинилась.

– Нащо?

– Джен нас обманула. У Дерека світилося, я маю з ним поговорити.

Ентоні шумно видихнув, потер лоба.

– Маю їхати додому, подивитися, як там мама. І зателефонувати начальнику поліції. Це може почекати до завтра?

Я похитала головою.

– Не знаю, що тепер буде. Ґевін уже до всіх дістався. Маю його зупинити.

– Усе буде добре. Я допоможу.

– Усім не допоможеш, Ентоні.

Я хотіла вже вийти з автівки, та він торкнувся мого ліктя.

– Ви точно не хочете, щоб я поїхав з вами?

Його очі уважно, стривожено дивилися на мене.

– Абсолютно. Вам же треба зателефонувати начальникові. Я впораюсь.

Я вийшла, зачинила дверцята й попрямувала до власної машини. Ентоні й так довелося зі мною повозитись. Упораюся сама.

Ніч поступово огортала землю чорнильними шатами. Дорога була порожня, тільки іноді проїде якась автівка, на мить осяявши темне небо променями фар. По боках тягнувся нерівний ряд дерев, і тільки помаранчеві ореоли ліхтарів розривали густу тінь.

На вулиці, де жили Стоукси, я вимкнула переднє світло. Машину поставила віддалік, за кілька будинків. Тихенько зачинила двері та пірнула в темінь, що огортала будівлю.

Знайшла навпомацки засув на воротах – він одразу піддався – і, огинаючи подвір’я, шльопаючи підошвами по мокрій траві, попрямувала до чорного входу.

Легенько постукала.

Відчинив Дерек. Виглядав жахливо. Обличчя біле, тільки під почервонілими очима виступили темні кола. Одяг так і висить на висохлому тілі. Від нього тхнуло кислим, ніби він кілька тижнів не мився.

– Доброї ночі, – промовив він зовсім без емоцій і обернувся.

Я пішла за ним.

Він саме грав у відеогру на величезному телевізорі. Це була одна з тих ігор, де героя показують від першої особи, ніби його ж очима. У руках персонажа була снайперська гвинтівка. Він сидів на краю скелі, наставивши приціл униз, на купку зомбі, що ричали.

– Дереку, – почала я. – Нам треба поговорити про Олівію.

Відповіді не було. Він не зводив очей з екрана.

– Я знаю, що ти батько дитини.

Насправді це була тільки здогадка, та Дерек натиснув на паузу і якусь мить просто сидів. Голова повисла, ніби заважка для шиї. Ніщо не порушувало тиші, окрім його уривчастого дихання.

– Чого ви хочете? – прохрипів він.

– Це ти штовхнув Олівію?

Дерек ураз обернувся, втупився в мене величезними очима, і я побачила, що в них стоять сльози.

– Що?! Ні! Я кохаю її! – Він захитав головою, закліпав очима. – Кохав.

– Але ж дитина від тебе, правильно?

Він кивнув.

– Ти знав, що вона вагітна?

Я сіла поруч на крісло, оббите коричневою шкірою, – таке саме, як і в Дерека. Сіла впівоберта, щоб бачити його обличчя.

Він опустив джойстик на консоль, що стояла між двома кріслами.

– Так. Вона мене повідомила тоді, на барбекю. Я не знав, що й казати. Я тоді випив трохи пива, тож, мабуть, у голові помутилось. Це був... шок. Просто ми були обережні, розумієте?..

– А Тайлер знав?

– Я не в курсі. Вона так і не сказала. Вони вже розсталися тоді.

– Вона пішла від нього?

– Начебто так.

Я так і заклякла на місці. Тайлер не казав, що вони розійшлися. Або казав? Я похитала головою. Пам’ять підводила.

– Чому вона нікому не казала, що ви разом?

– По-перше, через Тайлера: не хотіла завдавати йому болю. Та й Медісон... Я все чіплявся до неї. Розумієте, мені дуже не подобалось, що з цього треба робити секрет. А коли вона сказала, що вагітна, я... – Він зронив голову на руки та заплакав беззвучно, тільки видно було, як здіймаються й опускаються судомно плечі. Я дивилась на нього й відчувала, що розчарована. Мені хотілось побачити в ньому вбивцю. Та хіба можна запідозрити людину, зламану горем?

– Ти ж знав, що вона шукає свого батька? Чому не зупинив її?

Він витер очі.

– Це була не моя справа – її. Та й не став би я казати їй, як жити.

Не знаю, чи він натякав на мене, проте ці слова стрілою ввійшли в серце. Біль проштрикнув мене, я затремтіла всім тілом.

Помовчавши хвилину, спитала:

– Чому ти нічого не розповів поліції?

– Я дав свідчення.

– Але не сказав, що це твоя дитина!

– Це нічого не змінило б! – На тлі яскравих кольорів екрана лице в нього було майже сіре. – І я дивився «CSI» [9]9
  Детективний серіал


[Закрыть]. Я ж не тупий. Вони б подумали, що це я на неї напав, а це не так.

Я не зводила очей з телевізора, де так і завмер гвинтівочний приціл.

– Як вона взагалі дізналася про Ґевіна? – спиталась нарешті.

– Познайомилась із цією дівчиною на виїзді, Кендалл. Вони схожі як дві краплі води, тільки Кендалл несповна розуму. Просто ку-ку. Так от, вона запросила Олівію до себе, сказала, що Ґевін хоче з нею познайомитись. От тільки виявилось, що вона сама все влаштувала. Може, хотіла підставити Ґевіна. Я ж кажу, несповна розуму. Постійно інтригувала, ховалася від усіх. Ми тоді приїхали, а в них журналісти! Це якось дивно.

Я згадала про напруження, яке відчула між Кендалл і Ґевіном. Що й казати, стосунки з батьком у дівчини не склалися.

– А за тиждень Ґевін сам зателефонував Олівії, запропонував пообідати. Я відвіз її в Лорелвуд – вони мали зустрітися там у перекусній – і лишився чекати в машині. А тоді побачив Кендалл. Вона тихенько підійшла до вікна й дивилась собі, як вони розмовляють. Потім повернулася в машину і так і сиділа там, дивилась на ту перекусну. Кілька хвилин посиділа й поїхала.

– Отже, вона приїхала слідом за Ґевіном?

Дерек кивнув.

– Ти сказав Олівії?

– Так. Пізніше.

– І як вона відреагувала?

– Розповіла, що Кендалл якийсь час лежала в лікарні, бо хотіла накласти на себе руки. А ще лікувалася від наркозалежності. Кажу ж, ку-ку.

– Поліції ти про це казав?

– Звісно. – Здавалось, його дратує, що я про таке питаю. – Сказав, щоб поговорили з Кендалл. Подумав, може, це вона штовхнула Олівію, розумієте? Чолов’яга, який мене допитував, сказав, що мені зателефонують, але ніхто так і не подзвонив.

Ця думка розплавленою ртуттю затікала мені у свідомість. Може, це Кендалл надіслала ті фотографії? Тинейджерка з нестабільною психікою приревнувала батька до іншої доньки. Ті написи виведені наче дитячою рукою, та й слова скрізь ті самі: «помри», «убити», «стерво». У цьому є певна логіка, якщо можна так сказати.

Я підвелася, підвівся й Дерек.

– Вона... Вона справді вже не прокинеться?

Голос у нього був стомлений, слабкий. Мене аж зсудомило. Я похитала головою.

– Так. Її мозок уже не працює. – Ці слова сотнею ножів роздирали горло. Я вперше вимовила це вголос. Уперше впустила в душу правду. – Лікарі підтримують у ній життя заради дитини. Тепер усі зусилля зосереджені на цьому.

– Дерек схлипнув, і я кинулась до нього, обійняла.

– Вона... буде?..

– З дитиною все добре, – запевнила я. – Це дівчинка. Вона абсолютно здорова й дуже швидко росте.

Він відвернувся від мене, підійшов до крісла та враз осів безвільно, наче купа білизни. Його риси ніби оголилися, лице стало кутасте.

У запалих очах був біль.

– Можна мені її побачити?

– Дереку, це твоя донька. Можеш не питати.

Страшно було розуміти, що і її в мене забирають: знову тяжка втрата. Але ж у дитини має бути батько. Хто-хто, а я це знала.

Я вже взялася за ручку, готова піти, аж раптом погляд упав на комод, і серце пропустило удар. На самому краєчку лежало щось срібне, таке знайоме.

Не одразу я збагнула, на що дивлюся.

Браслет Олівії.

У пам’яті постав той останній день, барбекю в Стоуксів. Пригадалось, як вона поправила підстрижене волосся, блиснувши сріблом на зап’ястку. Детектив Семсон казала, що браслет так і не знайшли. Я тоді подумала, що замочок, певно, якимось чином розкрився під час падіння й прикраса злетіла.

На ватяних ногах я підійшла до комода, узяла браслет. Провела пальцями по слизькій металевій поверхні, перевірила замок. Він був цілий. Отже, хтось зняв його в Олівії з руки. Мене морозом обсипало, шкірою побігли мурашки.

Я обернулась.

– Звідки в тебе ця річ?

Страшна думка звивалась у голові, мов змія. Язик був готовий ужалити.

– Як він опинився в тебе в кімнаті? Ти забрав його в неї?

Очі в Дерека сповнились жахом, стали великі. Він скинув руки вгору.

– Ні! Ні, присягаюся, я не брав! Це мама мені дала. Наступного дня після того, як Олівія впала. Сказала, що він, мабуть, зіскочив у неї з руки ще на барбекю. Попросила кудись покласти.

– Він не міг зіскочити! Подивись! Замок не зламаний! – Я струснула браслетом. – А Олівія його ніколи не знімала!

На барбекю браслет був у неї на руці, проте в лікарні я його вже не бачила.

Мені раптом згадалася Джен у палаті, її стиснуті кулаки, що вона їх тримала на животі.

Лють ножем урізалася в нутро. Навіть дивно, чому я так розлютилася. Може, то спрацював такий собі захисний механізм. Емоції захоплювали не одразу, а хвилями, закручували мене, ніби ураган, а тоді відпускали. Бо я цього просто не витримала б.

Я кинулася нагору, перестрибуючи через сходинку. – Джен! – покликала я.

У мить перетнувши кухню з її натертим до блиску паркетом й охайну їдальню, я опинилась у тій самій кімнаті в затильній частині будинку, де бесідувала з Медісон. Джен з книжкою в руці згорнулася клубочком на оббитому бежевою шкірою дивані, а Марк втупився в телевізор, простягнувши ноги.

– Ах ти стерво, змовниця! – закричала я, відчуваючи, як гнів проникає в кожну клітинку, як я ним повнюся, набираю сили, ваги.

Куди й поділась та забита, скромна жіночка, яка тремтіла перед їхніми грошима, перед зарозумілістю цих людей! Шалена лють спалила її дотла, а попіл розвіяло вітром.

Джен і Марк схопилися на ноги, дивилися спантеличено.

– Абі... – почала була Джен, дивлячись на щось позаду мене.

– Це ти в неї забрала, так? – Кількома величезними кроками подолавши всю відстань, я опинилася просто перед нею. – Це ти? Це ти її штовхнула? Тобі нестерпно було думати, що у твого сина інша жінка? Чи, може, ти просто злякалась, що вона зламає йому життя? Вона ж була вагітна! От ти й вирішила її позбутись!

Мене так і трусило від гніву. Ніхто не міг би сказати, на що я зараз здатна, я – тим більше.

Вона сполотніла, зіщулилася, намагаючись уклонитись. Тоді заговорив Марк. Він обійняв дружину, ніби бажаючи захистити.

– Абі, що ти таке кажеш? Джен аж ніяк не винна в тому, що сталося з Олівією.

Я затрусила браслетом у нього перед очима.

– Цей браслет належить Олівії. З того самого дня, коли я його для неї купила, вона його не знімала. От тільки в лікарні його вже не було й ніхто не знав, куди він подівся. А знайшла я його у вас удома! Дерек каже, Джен віддала йому цей браслет після того, як Олівія впала.

Я показала на хлопця, який прийшов за мною і стояв тепер, спершись на одвірок, змучений, блідий. Поряд кліпала заспаними очима розтріпана Медісон.

– Джен?.. – проговорив Марк, дивлячись на дружину.

Вона заплакала, затуливши обличчя руками.

– Пробач мені, Абі, – вимовила крізь сльози. – Браслет зняли, щоб зробити МРТ. Один із лікарів віддав його мені, сказав, щоб повернула тобі. Я знаю, так і треба було вчинити, проте я не змогла.

– Чому?

– Бо за кілька днів до того бачила в кімнаті Дерека підвіску до нього.

Силуючись зрозуміти, про що йдеться, я подивилася на браслет. І справді, на ньому з’явилась невеличка підвіска у формі серця. З кожного боку стояли ініціали: «Д. С.» і «О. Н.».

– Я одразу зрозуміла, що це подарунок від Дерека. Та тоді б про це дізналась поліція. Подумали б на нього. Стали б його звинувачувати. Ти знаєш мого сина. Він не вбивця! От я й віддала йому браслет, попросила покласти кудись, поки все владнається.

– Мамо! – видихнув Дерек.

Медісон заклякла з роззявленим ротом. Марк випустив дружину з обіймів, відступив на крок, ніби вона була нечиста.

Найрізноманітніші почуття переповнювали мене.

Шкіру пекло, щоки пашіли, лоскотала між ребрами тривога. Усі ті емоції, що їх я з юності вміла тримати в собі, зринули раптом, наче оголений нерв.

– Ти мені брехала, – прошипіла я. – Зрадила мене.

– Ні! – Вона похитала головою, тільки стрибали кучеряві пасма. – Я... я тебе не зраджувала.

– Гадаєш, не сказати правди – не зрада?

– Я просто хотіла захистити свою дитину!

– А я що, на твою думку, намагаюся зробити?!

Розпалена люттю, я хотіла завдати їй болю. Уявляла, як візьму за шию, стисну пальці... А потім злість раптом зникла так само несподівано, як і накотила, не лишивши по собі нічого, крім смутку й порожнечі, що стиснули серце, неначе чиясь рука. Я дивилась на цих людей, яким іще нещодавно довіряла, і на душі в мене було те саме, що відчуваєш, коли зазирнеш у калюжу й побачиш у ній небо – і не знаєш, що реально, а що ні.

Я хотіла заговорити, але тієї самої миті задзвонив телефон, ніби заплакав у тиші.

– Алло?! – озвалась я, виставивши вільну руку вперед.

– Міс Найт? – Це була докторка Меддокс. – Вам треба їхати в лікарню, просто зараз. Дитина...

32
АБІ

Листопад

Я рухалася на захід від дому Стоуксів, через старе місто, аж доки не опинилася біля моря. Тоді повернула ліворуч і помчала вздовж води. Хвилі бились у каменястий берег, простягали до мене свої зсудомлені долоні.

Біля лікарні я вдарила по гальмах і, припаркувавши машину, поспішила всередину. Дерева, що відділяли будівлю від пляжу, дрижали, згинаючись під натиском чорнильних хвиль. Свистів у гіллі вітер.

Сара вже чекала: це я їй зателефонувала, та вона все одно приїхала раніше. З-за обертача вийшла докторка Меддокс – несподівано, як чаклунка. З-під халата виднілися джинси та білі кросівки. Стетоскоп вона закинула на лікоть, у другій руці тримала якусь табличку. Дивилася спокійно – сама стриманість.

Вона повела нас у двері, і ми опинилися в кімнаті позаду стійки реєстрації, дуже схожій на ту, де я вперше дізналась, що сталося з Олівією. Докторка Меддокс зачинила двері, і цей звук ураз озвався в мені спогадами. Я глибоко вдихнула.

– Скажу одразу: з дитиною все добре.

Вона насупила брови, та очі дивилася по-доброму, ніби хотіли заспокоїти.

Сара видихнула, узяла мене за руку. Сльози полегшення закипали в мене в горлі. Я не стала їх стримувати.

– Що сталося? – спитала в докторки.

– В Олівії різко знизився тиск через те, що матка передавила порожнисту вену. Адже вона лежала на спині. Отже, уся її вага тиснула на цю вену, яка дуже важлива для серця. У якусь мить підведення насиченої киснем крові до плаценти й, відповідно, дитини припинилося. Зазвичай таке трапляється на пізнішому терміні, тому ми не одразу помітили. – Тут вона торкнулась мого ліктя, усміхнулась лагідно. – А тепер тільки й треба, що її посадити або покласти набік – і все буде добре.

Я витерла очі.

– А з дитиною все гаразд?

Власні слова обпекли мене новою порожнечею: я навіть не подумала спитати про Олівію. Останнім часом пріоритети змінились, і в центрі моєї уваги опинилась уже не донька – її дитина. Ураз усвідомивши це, я стулила повіки. Боляче було розуміти, що в глибині душі я вже відпустила Олівію.

– Дитині нічого не загрожує, – запевнила докторка Меддокс. – Якщо хочете, можемо навіть зробити УЗД.

– Так, так, будь ласка, – видихнула я.

Вона повела нас лабіринтом коридорів до приватної палати, що її забезпечив Олівії таємничий благодійник. Повітря всередині було тепле й вологе. Ми з Сарою зняли пальта й повісили на дверях, а тоді стали мовчки й дивилися, обливаючись потом.

Олівія не рухалась. Я підійшла, торкнулась її волосся. Раптом у пам’яті постав спогад. Якось мене розбудив її плач. їй тоді було років шість або сім. Я побігла до неї, обійняла міцно та гладила шовковисті пасма.

Тіло її поволі розслабилось, ридання змінилися схлипуванням. Виявилось, що їй наснилося, ніби вона померла. Її поховали під Ейфелевою вежею, і було видно, як нагорі ходять люди, бігають у своїх справах, наче знати не знають, що вона лежить у них під ногами. – Це було так страшно, – розповідала Олівія. – Бо я померла, а всі ходили собі далі, ніби їм байдуже, що мене більше немає. – Вона поклала голову мені на плече. – Не лишай мене, матусю.

– Люба...

Я притягнула її до себе, серцем до серця, та вдихала полуничний запах її шкіри.

Мені тоді чомусь пригадалися материні слова, відлуння давно забутої обіцянки: «Літом і зимою – я завжди з тобою».

Ці спогади були такі реальні, що, тільки розплющивши очі, я з болем усвідомила, де перебуваю. Як би мені хотілося повернутися в ту мить, сказати Олівії, що боятись не треба, що її не забудуть. Хай би що сталося, вона завжди буде поряд. Я чутиму її в садочку, що розквітне навесні. Бачитиму в морозному повітрі, коли з рота йтиме пара. Чутиму її запах, вдихаючи ніжний дитячий аромат її доньки.

Мені не байдуже і ніколи не буде байдуже.

Докторка Меддокс підсунула до ліжка громіздкий апарат. Узголів’я підняли так, що Олівія напівсиділа. Під простирадлом проступав уже круглий живіт. За кілька секунд було чути знайоме «стук-стук»: то билося дитяче серце. Поволі на екрані з’явилась маленька фігурка, і мене захлеснула чиста любов. Я знала: це подарунок мені від Олівії.

– Погляньте! – промовила докторка Меддокс, показуючи на екран. – Ми вже перевертаємось.

І справді, дитина крутилась на місці. Тієї ж миті в лікарки спрацював пейджер.

– Вибачте, я скоро.

Вона квапливо вийшла з палати.

Якусь хвилину я дивилась їй навздогін, потім обернулася до Сари.

– Дитина від Дерека, сина Джен. Я нещодавно з ним говорила.

Здавалося, вона не йме віри.

– Ти що, жартуєш?!

– Навіть не збиралася. – Я занурила руки у волосся. У мене вирвався стогін, тихий рик, повний болю та смутку. – Що далі, не знаю. Може, він захоче ростити дитину, а може, залишить мені. Чесно кажучи, я боюся знов опинитися з немовлям на руках. Пам’ятаєш, коли Олівія?..

Емоції знову захлеснули мене, а з ними – спогади про перші, найскладніші місяці. За кілька тижнів материнства, повних безсонних ночей, коли дитина страждала на кольки, я сама собі стала чужа. Я любила доньку всією душею, і все ж таки це було важко.

Якось я запізнювалась до Сари. Мала лишити їй Олівію, а сама – їхати в коледж. Нарешті опинившись на місці, я мерщій кинулася до дитини, хотіла розстібнути паски на кріслі. У ніс ударив бридкий запах. Коли я потягнула малу до себе, щось хлюпнуло.

Я забула вдягнути Олівії підгузок. Лайно було скрізь: на гладеньких ніжках, на подолі рожевої суконьки, на спині, стікало з сидіння просто на підлогу.

Уперше в житті – і востаннє – я пошкодувала, що не послухала Ґевіна. Що дала народитися власній доньці.

Як можна про таке думати? Мати з мене ніяка, мені взагалі нічого не вдається. Не треба було стрибати вище від голови.

Ще під час вагітності я пообіцяла собі, що ніколи не кину Олівію напризволяще, стану їй такою мамою, про яку завжди мріяла. Буду носити її на руках, лоскотати їй шийку своїми віями. Ми з нею будемо тертися носами. Я казатиму, що її ДНК у мене в крові, що ми одне ціле і в нас навіть серце одне на двох.

Та коли вона народилась, я опинилася сам на сам із цим крихітним тільцем, і мені здавалося, що в моїх руках цілий світ – так це було невимовно важко. А тому того дня я просто сунула перемазану, зарюмсану дитину Сарі в руки, сіла в машину й поїхала.

Цієї ганебної таємниці Олівія ніколи не мала дізнатися. Адже не тільки батько покинув її – мати виявилася не краща.

От тільки з нього нема чого взяти, а я могла б і подумати двічі.

Я подивилась на Сару й одразу зрозуміла: вона теж це згадала.

– Скількох помилок я припустилася. Певно, не менше за маму.

– Абі, – м’яко промовила сестра. – Ти повернулась. Це найголовніше. Ти не покинула Олівії, тобі просто треба було відпочити. І це пішло тобі на користь. Для тебе все або чорне, або біле, але ж світ не такий. Може, ідеальною мамою ти й не стала, але чудовою – безсумнівно. Ти ж не стала її менше любити.

Я раптом підвелася, схопила з шухляди, що стояла поряд із ліжком, флакончик лосьйону. Узяла руку Олівії у свою, стала розтирати холодну, суху шкіру, не зводячи очей з монітора. Я вже встигла закохатися в цю дитину, а вона ж може померти. Так само, як помре Олівія, коли її відключать від апаратів. Як померла мама. Або Дерек її забере. Любов – це ризик. Що більше любиш, то більше втрачаєш.

І все-таки я любила це крихітне створіння тією шаленою любов’ю, що проростає в глибині душі та міняє людину зсередини. Любов’ю, що вчить нас казати «так». Такою любов’ю, що хочеться загадати бажання, коли падає зірка, бо знаєш: воно обов’язково здійсниться.