Текст книги "Ніч, коли Олівія впала"

Автор книги: Наталия Волжина

сообщить о нарушении

Текущая страница: 18 (всего у книги 19 страниц)

40
АБІ

Листопад

Дощ так і не вщухав. Тротуар блищав від води, поставали на темному небі оранжеві плями ліхтарів. Асфальтового кольору вечір поволі змінявся чорнотою ночі.

До Портедж-Пойнта ми повертались в одній машині. Свою автівку я лишила біля будинку, де жив Ной Гарріс. На цьому наполягла детектив Семсон:

– Ви зараз не в тому стані, щоб сідати за кермо. Уночі стоянка безплатна. Заберемо вашу машину завтра вранці.

Я хотіла відмовитись, та голова розривалася від страшного дзвону. Це було схоже на лють, тільки гірше, ніби хтось лив мені у вухо розплавлену смолу. Ніби цілий рій чорних мух пожирав мій мозок. Руки тремтіли, я дихала часто, уривчасто. Тому мовчки всілась на пасажирське сидіння.

Тайлера я чомусь випустила з виду, обманулась його страшним горем. Але ж кому, як не мені, знати: ми робимо боляче навіть тому, кого любимо.

Я прокручувала в пам’яті всі наші розмови. Спочатку він прийшов до мене додому, за кілька днів після того, як Олівія впала. Потім ми говорили на стоянці біля школи. Він сказав, що був тієї ночі на барбекю, і Медісон підтвердила його слова. Отже, він якось вислизнув непомітно, а тоді повернувся. Ця відповідь, що я її так пізно знайшла, пекла вогнем.

Здавалось, ми ніколи не приїдемо, а наступної миті я відчувала, що час минає з блискавичною швидкістю.

Машина повернула з шосе, рушила вздовж моря. Ніч запнула небо чорною ковдрою, і берег став чорний, ніби вугільний. Ледве видно було, як б’ються об нього хвилі.

У Семсон задзвонив телефон. Вона мовчки слухала, тільки повторила кілька разів: «Добре», – весь час поглядаючи на мене. Потім поклала слухавку.

– Телефонував Ґевін Монтґомері, – пояснила тоді. – Каже, що пішов з тієї вечері раніше. Там кількома поверхами вище готель, то він усамітнився в номері з офіціанткою.

– Просто посеред вечері на підтримку його ж кампанії? ! Господи! Як тільки його дружина не помітила?

– Каже, недовго був відсутній. Пів години, не більше. А коли повернувся, Кендалл кудись поділася. І Тайлер також.

– Вони пішли разом?

– Він сказав, що на всі запитання відповість його адвокат. Але я думаю, що разом.

Я закусила губу.

– Ви йому вірите?

– Треба допитати Тайлера й Кендалл. До того ж перевіримо свідчення Ґевіна, поговоримо наодинці з тією офіціанткою, хоча я впевнена, що він це передбачив.

Тут утрутився Ентоні, який їхав на задньому сидінні.

– З вами все гаразд?

– Так, просто... – Я озирнулась на нього через плече. – Не знаю, чи Ґевін і справді має до цього стосунок.

Ентоні промовчав, та я знала, про що він думає. Може, Ґевін тут справді ні до чого, просто я заздалегідь була налаштована проти нього.

Я напружено думала, намагаючись зібрати все, про що дізналась, у більш-менш послідовну теорію. От тільки для цього мені бракувало інформації про те, як саме впала Олівія.

Семсон знов повернула, й у світлі її фар постало ціле павутиння зі звивистих доріг, що під різними кутами огинали Портедж-Пойнт у напрямку будинку, де жила мати Тайлера. За кілька хвилин ми спустилися крутим схилом, що вів до ріки Зиґзаґ, і, востаннє повернувши, побачили металеві сплетіння того самого моста, підсвічені різким жовтуватим світлом ліхтарів.

А там, на невисокій бетонній огорожі, сидів, ніби чекаючи на нас, Тайлер.

* * *

Промінь фари впав Тайлеру на обличчя, і хлопець примружився. Семсон різко вивернула кермо ліворуч і з’їхала на узбіччя. Було чути, як гравій дряпає металеве черево автомобіля.

Я рвучко відчинила двері й кинулась до моста, боковим зором відмітивши, що й Ентоні не відстає. Стояв страшенний холод, що проникав аж під шкіру. Дощ посилився, вода заливала очі.

Тайлер сидів на самому краю моста, звісивши з огорожі ноги та повернувшись до мене. Я раптом зрозуміла, що треба бути обачнішою, і зупинилась. Хто знає, на що він здатний?

Семсон уже викликала підмогу, Ентоні чекав за кілька кроків від мене.

Чи він стрибне? Чи я цього хочу?

– Тайлере? – окликнула я.

– Доброї ночі, міс Найт!

Очі в нього були червоні, запалені, як буває, коли довго вдивляєшся в темряву. Виблискували у світлі ліхтарів мокрі щоки.

– Що ти тут робиш? – запитала я.

Голос у мене був різкий, натягнутий, ніби в горло уп’явся рибацький гачок. Пальці не гнулись від холоду. Я швидко сховала руки в кишенях пальта.

– Тато дзвонив. Сказав, що ви хотіли заїхати.

– Не хочеш злізти й підійти до мене?

Я рушила до нього, дуже повільно, дуже обережно. Простягнула руку.

Подув сильний вітер, і холод пройняв мене до кісток. Я здригнулась усім тілом, подивилась у його запалі очі.

Зблизька він здавався старшим за свій вік, змученим думками. Обличчя всохло, шкіра напнулась на вилицях, як на барабані. Біляві пасма стрілочками лежали на лобі.

– Тут вона і впала, – промовив Тайлер, ніби не помічаючи моєї руки.

Серце закалатало у мене в грудях, усе закрутилось, загойдалось. Здавалось, плин часу змінився. Голова розривалась, закипав гнів. Яка ж я була ідіотка!

Це Тайлер!

Він відвів очі, глянув на бурхливу воду, і раптом та лють, що мене пожирала, кинулася на нього розпеченим батогом. Ось вона, людина, яка забрала в мене доньку.

Бажання знати правду боролося в мені з шаленим потягом штовхнути його. Я ненавиділа його всією душею. Гнів, той самий пекучий гнів, що я його колись відчувала до Джен, розростався всередині, наче повітряна кулька, яка ось-ось лусне. Я посувалася до нього – та останньої миті зупинилась.

Якщо я штовхну його, то ніколи вже не дізнаюся, що сталося з Олівією. А я маю це знати. Жадоба правди виявилася сильнішою за почуття справедливості.

– Я знаю, ти її кохав.

Тон у мене вийшов рівний, спокійний, ніби замість мене говорив хтось інший. Ніби те, що він зараз скаже, не розділить моє життя на «до» і «після».

Удалині завили сирени. Рот у Тайлера скривився, він заліз на огорожу, став на повен зріст. Очі в нього палали, ніздрі роздувалися. Його оточили. Вихід лишався тільки один.

Я зрозуміла: не можна гаяти часу. Серце шалено билося, долоні, попри холод, стали липкими від поту.

– Ти тоді хотів мені сказати, еге ж? Того дня, коли прийшов до мене додому. – Я ступила ще крок йому назустріч. – Пробач мені, Тайлере! Я тебе вислухаю. Злізь, розкажи мені, як усе було.

Зіниці в нього стали великі, мов два чорних озера. Губи стиснулись у ниточку.

– Тайлере, прошу, – молила я. – Поговори зі мною! Заради Олівії.

Страшний біль, що ми з ним його розділили, зробив свою справу. Його риси враз ніби осунулись, змарніли від горя; плечі згорбились. Він затулив обличчя руками, і повні невимовної туги ридання вихопилися, здавалось, із самих глибин його нутра.

– Вона мене зрадила! – ревів він і з цими словами ніби випльовував шматки власної плоті. – Виставила мене ідіотом! Та я не хотів, присягаюся, я не хотів!

Невпинні сльози текли його щоками.

– Що сталося тієї ночі?

– Вона сказала, що я психопат, і мене це так збісило! Це було наче уві сні, знаєте, коли все навколо червоне і ти ніби в тумані. Я хотів зупинитись, але не міг, я ніби сам не усвідомлював, що роблю! Я навіть не помітив, як її вдарив, а тоді вже було пізно. Я не знав, що вона помре, не знав!

Його слова потонули в риданнях. Той тягар, який тиснув на мене, ніби став іще важчим.

– Чому ти не подзвонив у поліцію? Чому нікого не покликав?

– Вона ж плавчиня! Я ж бачив, як вона плаває. Я думав, вона вибереться! – Він знову заридав. – Я не знав, що вона вагітна. Вона, певно... не знаю... думаю, вона хотіла мені сказати, але саме тієї миті я її вдарив, і все: вона впала, я нічого не міг зробити.

Сосни хиталися на вітру, гойдалися гілки, і їхні тіні у світлі ліхтарів були, наче скелети. Боковим зором я бачила, що Ентоні підсунувся ближче.

Я ступила ще один, останній крок, узяла Тайлера за руку, потягнула обережно до себе. Цієї миті моя влада над цим хлопцем відкрилась мені з усією ясністю. Та я знала: хай би яку ціну я змусила його заплатити, цього буде замало. Або забагато – як подивитись.

Він не пручався, слухняний, наче забите щеня, згорблений, з перемазаним обличчям. Просто зіслизнув на землю, на мокрий настил, і сперся на огорожу; я сіла поряд.

Крижані краплі ранили шкіру, волосся зовсім промокло і обліпило череп. Холодна сирість проникала під одяг, розповзалася тілом. Зламала мені ребра, оголила серце.

Неподалік, так, щоб усе чути, стояла Семсон. Вона тримала руку на кобурі. Ентоні також уважно слухав – іще один свідок.

– Навіщо ти надсилав їй ті фотографії? – запитала я.

– Ден, мій друг, бачив, як вона з кимось цілується в Лорелвуді, – промовив Тайлер, скрививши губи. – Я навіть вірити не хотів. Розумієте, спочатку мама зрадила тата, а тепер ще й моя дівчина мене зраджуватиме?! Ми ж не в кіно! Я просто думав, що вона побачить ці повідомлення, злякається і, ну, повернеться до мене. Жалітиметься мені, не знаю... Лишиться зі мною.

І тут те, чого я так довго не розуміла, постало переді мною з кришталевою ясністю. Він увесь час боявся її втратити, душив своєю любов’ю, не давав волі. І перестарався.

Далекий рев поліційних автівок раптом наблизився, і чотири машини оточили міст, ставши по дві з кожного кінця. Замиготіло червоним і синім. Від цього все занурилося в хаос.

– Вибачте, – схлипував Тайлер. – Мені так шкода!

Я взяла його за руку, відчуваючи, як від холоду тремтить усе тіло.

– Я знаю.

Він скинув на мене голову. Очі запали, по обличчю стікали патьоки води.

– Розкажи мені, що сталось тієї ночі, Тайлере!

41
ОЛІВІЯ

Жовтень

Удома панувала цілковита тиша. Лампа у вітальні горіла теплим помаранчевим світлом. На столі в кухні стояла одинока, майже порожня пляшка червоного вина. Я вилила залишки в умивальник, кинула пляшку в смітник.

Готова була закласти свою освіту й усе на світі: мама спить. А якщо вже вона заснула, то до ранку розмов не буде. Можна було й не спішити.

Я навшпиньки піднялася сходами, зазирнула до неї в кімнату. Справді, мама вже, певно, десятий сон бачила. Голова з’їхала набік і опинилася під подушкою. Я підійшла, відсунула ту подушку. Поцілувала її в лоба.

Захотілось залізти в ліжко і згорнутися поряд, як колись. У дитинстві я приходила до неї мало не щоночі й засинала, притиснувшись, під тихе сопіння. Особливо коли падав дощ чи просто було холодно. Здається, нам обом це подобалось: бути поруч.

– Люблю тебе, – прошепотіла я й вимкнула світильник.

У себе сіла на ліжку. Звідкись узялося в мені стільки енергії, що годі було й думати про сон. Я схопила телефон, написала Тайлеру повідомлення:

Твоя правда. Нам треба поговорити. Ти ще на барбекю ? Зустрінемось за 15 хвилин ?

Не минуло й хвилини, як телефон загудів.

Тайлер: Так. До побачення.

Цікаво, що зараз робить Кендалл? Якщо мої знайомі побачать їх разом, у них, певно, виникне до мене чимало запитань. От тільки мене це вже не обходить.

Знову мигнув значок акумулятора, нагадуючи про низький рівень заряду. Я потягнулася до кабелю на тумбочці, вставила роз’єм. Телефон вирішила залишити: усе одно надовго його не вистачить.

Я знову вдягнула куртку і прокралась донизу. Тихенько зачинила за собою двері.

* * *

Ніч стояла прохолодна, дув поривчастий вітерець. Піднявши комір шкірянки, щоб не мерзла шия, я обігнула будинок і пірнула в лісок.

Попри денний перепочинок, земля так і стояла мокра й слизька від попередніх дощів, розповзалася під ногами. Уже на перших місяцях вагітності моя координація залишала бажати кращого. В інтернеті писали, що це так розбовтуються зв’язки, бо в організмі відбувається гормональний сплеск.

Здавалося б, маленька квасолинка в животі, не більше, а така сильна.

Я поклала руку на живіт, погладила бережно. Там, усередині, була дитина. Тепер, коли шок минув, я була... у захваті. Я вже встигла полюбити цю дитину й була готова задля неї на все.

На мосту миготів ліхтар. Його світло відбивалось у металевих тросах. Чути було мої кроки дерев’яним настилом. Трохи не дійшовши до іншого краю, я зупинилась, подивилася через огорожу на бурхливу річку.

Недавньої втоми як не було, усе моє нутро повнилось передчуттям чогось, і від цього було неспокійно. Тепер у мене був план. По-перше, треба поговорити з Тайлером, перепросити за свою брехню. Мала одразу сказати все як є. Я думала, що просто жалію його, та насправді жаліла себе.

Потім знайду Дерека. Зрештою, це було негарно з мого боку: кинути в нього новиною, наче гранатою, і втекти.

Звісно, він шокований. А чого я чекала? Я й сама на його місці не хотіла б стати батьком у дев’ятнадцять. Та згодом він звикнеться із цією думкою. А якщо ні... Що ж, тепер я принаймні знаю: краще взагалі без батька, ніж із невдалим.

– Агов! – Хтось торкнувся мого плеча.

Я так і підскочила.

– Тайлере! – видихнула. – Господи, ти мене налякав!

– Вибач!

Він відступив на крок, сунув руки в задні кишені.

– Просто пішов тобі назустріч.

Я подивилась йому через плече. Удалині, біля дому Стоуксів, маячив його «джип», припаркований поряд із Дерековим «мустангом». Досить іронічно, як на мене.

– Де Кендалл? На барбекю?

– Та ні, вирубилась у мене в машині. – Він закотив очі. – Вона й не згадає, що з нею було. Відвезу її додому, і квит. Така вже безвідмовна. Точно з татом не в найкращих стосунках, це видно.

– То що... – Я закусила губу, опустила погляд. – Я просто хотіла перепросити. Усе якось не так склалося. Твоя правда: я була з тобою не до кінця чесною. Ти не заслуговуєш на таке ставлення.

Я підвела очі, і наші погляди зустрілись. Він був дуже блідий у світлі ліхтаря, різко виступало ластовиння на переніссі.

– Ден мені розповів, – промовив низьким, напруженим голосом. – Він бачив, як ти з кимось цілуєшся. У Лорелвуді. Але ти ніяк не зізнавалась. Я навіть спробував за тобою стежити, та ти була дуже обережна. Тільки до Медісон і ходила. Що Ден сказав правду, я не сумнівався. Просто хотів спіймати тебе на гарячому.

Скільки разів мене кидало в жар і волосся ставало дибом! Здавалось, я відчуваю спиною погляд – бо так і було. Тайлер так і не зрозумів, що я не до Медісон ходжу, а до Дерека.

– Ти за мною стежив? – прошепотіла хрипко.

Тяжкий неспокій заворушився всередині. Відповіді не було. Якась думка причаїлася на краю підсвідомості, страшне «може».

– Тайлере... – від болю звело живіт. – Це ти мені надсилав оті страшні фотографії?

Я помітила, що ніздрі в нього роздулися. Він мовчав, тільки хруснув пальцями. Я позадкувала, та раптом уперлась сідницями в невисоку огорожу.

Сильно притиснула пальці до повік, аж замерехтіли перед очима білі зірочки. Як він міг таке зробити? Це ж так жорстоко!

– Тайлере... За що?

– Дідько, ти все літо мене зраджувала! – виплюнув він.

– Господи!

Ноги стали хиткі, мов молоді травинки. Я раптом відчула слабкість.

– Та ти ненормальний.

Він дивився на мене з-під лоба, стиснувши губи. Знайомі риси ніби поважчали від злості.

– Це я ненормальний? Та ти сама шльондра, шльондра і нічого більше! – гидлива посмішка скривила йому губи. – Обманювала мене, просто як мама брехала батькові! Виставили мене ідіотом!

– Я вже виб...

– Годі! Мені не потрібні твої «вибач»!

Він просто випромінював лють. Безшумно, гаряче забився в крові адреналін. Я відсахнулась, тікаючи мимоволі від цього виру злості.

– Хто він? – підступав Тайлер – 3 ким ти мене зраджувала?

– Слухай, я...

Я замовчала, озирнулась через плече на бурхливу воду. Вітер зашелестів у деревах, і я здригнулась.

– Що? Що ти хочеш сказати? Ти його лю-у-у-у– убиш? – це слово він аж виплюнув, ніби щось бридке. Рот скривився в глузливій гримасі.

Я витримала його погляд. Медісон помилилась. Я не безхарактерна і ноги об себе витирати не дозволю. Адже я здатна захистити себе й кохану людину.

Я скинула голову, гнівно подивилася на Тайлера.

– Так, люблю. Мені шкода, що я завдала тобі болю, і я розумію, що треба було одразу сказати. Я сама заварила цю кашу й винна перед тобою, але на цьому між нами все. Ти маєш із цим змиритись. Годі вже шаленіти.

Він так і закляк з відвислою щелепою. Гнів прокотився йому по обличчю, наче хвиля, очі звузились, недобре заблищали у світлі ліхтаря. Він змією кинувся на мене, схопив за зап'ястя, стиснув залізною хваткою. Я спробувала викрутитись, та він був сильніший. Його обличчя перетворилось на потворну маску.

– Ах ти ж тупа сука, – зашипів він. На кутиках губ виступила слина.

Я відчула, як холодною хвилею підходить до горла нудота. Страх був металевий на смак. Уперше в житті я по-справжньому боялася Тайлера.

– Припини, Тайлере!

Я махала руками, намагаючись скинути його пальці, що сталевими лещатами стискали мені зап’ястя. Шкіра нестерпно боліла, удавлена в гостру кістку.

У роті пересохнуло, я ніби втратила дар мовлення, розучилась кричати. Нарешті я викрутилась, його пальці розтислися, наостанок так смикнувши, що мене мало не знудило.

– Припини! Мені боляче!

– Це тобі боляче?! – заверещав він. Очі в нього горіли вуглинками. – Тобі боляче?!

– Психопат, ось ти хто, – виплюнула я. – Хочеш знати правду?

Гарячий біль урвав мою сповідь. Щось ніби вибухнуло в скроні. Мозок ще встиг зафіксувати удар, та в очах попливло, усе зачервоніло. Біль обпікав череп, віддавав у щелепу, збивав із ніг.

Я позадкувала, а тоді, урізавшись у невисоку бетонну огорожу, перекинулась якось боком – і полетіла в порожнечу. Зір заволокло темною імлою. Я впала спиною у воду, не в змозі відвести порожній погляд від ліхтаря, що мерехтів у височині, там, де сходилися шпилі мосту. А потім повна тіней ріка зімкнулася наді мною.

Я заколотила руками та ногами, хотіла вибратись на поверхню, та вода притиснула мене непід’ємною вагою. Тіло не слухалось, до того ж я не знала, куди плисти, бо забула, де верх, а де низ. Хотіла закричати, але натомість у рот полилася вода з мулом. Від цього запекло в горлі.

Ріка закрутила мене, нестерпно хотілося дихати. Я борсалася щосили, та груди ніби гризли вогняні щелепи.

Раптом мене підкинуло, я вдарилась головою об щось тверде. Незнаний біль обпік, наче окропом. Перед очима попливли білі спалахи, у вуха вдарив страшний дзвін, ніби гігантський слон біг сходами.

«Дитина!» – промайнуло у свідомості, і ця думка додала мені сили.

Я випірнула з води, і свіже повітря увірвалося в груди, гаряче, наче вогонь. Я жадібно вдихала його раз-у-раз, здригалась від кашлю, вивергаючи із себе річкову воду. Саме цього мені бракувало: трохи кисню.

Я знову бовтнула ногами, викинула одну, тільки одну руку, перекинула через голову. Пальці торкнулись прибережної гальки. Тоді я загребла ще раз, уже з останніх сил. Тепер у воді залишалися тільки ноги. Гострі, тверді камінці дряпали обличчя.

Спробувала підвести голову, покликати на допомогу, та не могла. Щось стукало в черепі, наче приплив, та я не знала, чи це ріка шумить, чи в голові наморочиться.

Я згадала слова, що їх завжди казала мама, коли мені бувало страшно, і проговорила до дитини:

Літом і зимою – я завжди з тобою.

Я опиралася сну, та обважнілий череп тиснув на мозок, і той загрузав. Здавалось, я спускаюсь дедалі нижче, ніби йду по спіралі, назустріч чорному туману забуття.

Біль минув. Я була надто втомлена, щоб його відчувати. Вії стали важкі, ніби хтось поклав мені на очі мішки з піском. Промайнула думка, що й мама, певно, так почувається, коли глибокий, мертвий сон сковує її.

А тоді я зрозуміла: зараз дізнаюся.

42
АБІ

Лютий, три місяці по тому

Щойно поставивши машину, я кинулась просто через газон, який прикрашав лікарняне подвір’я.

Уздовж дороги, що пролягла понад берегом, дрижали від крижаного вітру дерева-велетні, гулко стукались їхні голі гілки.

Усередині було тривожно-тихо. Я бігла до ліфтів, і мені здавалось, що попереду чекає щось страшне.

Відчинивши двері палати, я побачила, що Сара довгими, лінивими рухами розчісує Олівії волосся. Любов до сестри переповнила серце: адже вона так любить мою доньку.

– Як вона?

Я кинула сумку на стільці, поряд з дверима.

– З дитиною все гаразд. Вона вже спить. Докторка Меддокс тільки-но закінчила робити УЗД.

Розчарування було таке сильне, що в мене вихопився стогін. Я дуже хотіла встигнути до лікарні, та затрималася в суді. Тайлерові батьки всі сили кинули на захист сина, а я, хоча й розуміла їх, не менш затято боролася за доньку. І за справедливість.

Поліція висунула проти Тайлера звинувачення у спричиненні тілесних ушкоджень, та після смерті Олівії можна буде говорити про умисне вбивство. Утім довести факт наміру буде нелегко. Для цього треба спочатку переконати суд, що смерть мозку спричинив саме удар, якого завдав Тайлер, а не падіння. Але ж цей злочин, скоєний у стані афекту, коштував життя юній дівчині, яка носила під серцем дитину. Він навіть не спробував їй допомогти, просто побіг, засліплений панікою, назад до Стоуксів, і старанно розважався з усіма, удаючи, що нічого не сталося.

Він дістане своє покарання. – Міс Найт?

У двері палати постукали. Я підвела очі.

– Я знала, де вас шукати, – усміхнулася детектив Семсон.

Не те щоб від неї віяло теплом, та принаймні її обличчя тепер не було схоже на чистий аркуш. Зрештою, кожен по-своєму переживає потворність світу, що ми в ньому живемо.

– Вітаю! – Я підвелась їй назустріч, потиснула руку. – Щось сталося?

– Ми висунули звинувачення у створенні перешкод правосуддю проти Кендалл Монтґомері. Нам удалося отримати доступ до її телефона. З повідомлень, які вона надсилала Тайлеру, зрозуміло, що вона його шантажувала. Здогадувалась, що він замішаний у падінні Олівії, й обіцяла здати його в поліцію, якщо він розповість комусь, де вона була тієї ночі. Отаке взаємне алібі. Це їх і занапастило.

Це була добра новина. Кендалл також доклала руку до того, що сталося. Принаймні ми скоріше дізналися б правду, якби вона розповіла, що була тієї ночі з Тайлером. Та їй хотілося підставити батька. Такої ненависті я не могла збагнути. Зрештою, і вона не краща за Ґевіна: егоїстка й маніпуляторка до мозку кісток.

– А Ґевін? – поцікавилась я.

Коли в газетах дізналися про Тайлєрів арешт і правда засочилася на поверхню, зашепотілись і про Олівію. Пішов поголос, що постраждала насправді донька Ґевіна Монтґомері. Потім спливла його спроба підкупити начальника поліційного відділку в Портедж– Пойнті й таким чином припинити розслідування, і шепіт переріс у крики. Він зазнав нищівної поразки на виборах, а невдовзі його дружина подала на розлучення.

Семсон кивнула.

– Його судитимуть за підкуп особи, яка перебуває на державній службі. Начальник поліції на раз його здав. За таке дають рік, якщо не більше, та Монтґомері, певно, обійдеться меншим. Адже його вперше в чомусь звинувачують, до того ж він співпрацює зі слідством. А от з політичною кар’єрою, судячи з усього, доведеться попрощатись.

Як я себе не накручувала, поразка Ґевіна не дала мені радості. Він багато в чому завинив переді мною та іншими, та в тому, що сталося з моєю донькою, його провини не було. Не такий він виявився злодій, як я думала.

Наразі ФБР узялося за начальника поліційного відділку в Портедж-Пойнті. З’ясувалось, що той не вперше брав гроші й неналежні дарунки від політиків і крупних бізнесменів. Було висунуто низку звинувачень, зокрема у вимаганні хабарів, фальсифікації документів та перешкоджанні правосуддю.

– А що з Мак-Неллі?

Цього разу професіоналізм підвів Семсон: вона закотила очі.

– Він, по суті, вирішив не ускладнювати собі життя й робив те, що казав йому шеф, тобто не звертав на справу Олівії жодної уваги й не ставив зайвих запитань. Це, звичайно, не виправдання, та вони з дружиною саме на стадії розлучення. Певно, його не оминуло емоційне вигорання. Більш-менш цікавих справ йому найближчим часом не отримати, та принаймні він нічого протизаконного не зробив.

– Дякую вам, – промовила я. – Щиро дякую! Я справді вдячна за ту роботу, яку ви виконуєте.

– Я рада, що ми дізналися правду.

Вона розвернулась, хотіла піти з палати, та я гукнула її. Вона зупинилась у дверях.

– Це ви підсунули мені під двері записку?

– Яку записку?

Вона знову наділа свою незворушну маску, та останньої миті, перш ніж двері за нею зачинилися, я помітила, як сіпнувся кутик її рота, неначе в усмішці.

Я повернулася до Олівії, погладила по голові. Я була вдячна. А потім Сара сказала ті слова, що весь час ніби висіли в повітрі:

– Олівії гірше.

– Знаю. – Я зітхнула, міцно стиснула доньчину руку. – Докторка Меддокс мені телефонувала.

Олівія дуже змінилася за останні місяці. Шкіра стала тонка й дуже бліда, майже прозора, зморщилась, наче дочка довго сиділа у воді. Корнеальні рефлекси не повернулись, і на больові стимули вона не реагувала. Не усміхалася, не корчила гримас, ніщо навіть не ворушилось на її обличчі. І хоча долоня її була ще тепла, а груди здимались і опадали в такт шипінню, що линуло з апарата, тепер я змирилась: її не повернути.

Кілька тижнів через катетер її мучили ниркові інфекції, постійно спалахувала пневмонія. Трубка, через яку її забезпечували поживними речовинами, необхідними для розвитку дитини, також не раз викликала запалення. Лікарі побоювались септицемії. Тепер докторка Меддокс щодня проводила УЗД, щоб пересвідчитись, що плід розвивається як належить.

Сльози покотились у мене з очей, одна з них упала Олівії на подушку. Сара обійняла мене, і тоді я схилила голову їй на плече и віддалася риданням.

Попри всі страждання, я була вдячна долі за те, що навчилася приймати втіху, що її мені дарувала сестра. Адже горе легше винести тоді, коли є з ким розділити свій тягар. Від думки, що я не сама, що є у світі людина, яка в разі потреби прийде на допомогу, біль утамовувався. Я згадувала, що життя не скінчилось, що десь є звичайний, нормальний світ і одного дня я повернуся туди.

Двері в палату відчинилися.

– Доброго дня, пані, – на ходу привіталася докторка Меддокс.

Ми з Сарою розірвали обійми. Очі в обох блищали.

Докторка Меддокс приклала стетоскоп Олівії до грудей, до круглого живота. Послухала кілька хвилин, обернулася до мене. Мала втомлений вигляд, під очима залягли блакитні тіні. Вона чотири місяці працювала без відпочинку, борючись за здоров’я ненародженої дитини. Ще нікому не вдавалося так довго утримувати вагітність на штучному життєзабезпеченні. Я вірила їй беззаперечно і все-таки панічно боялась того, що вона зараз скаже.

– Час настав, Абі.