Текст книги "Ніч, коли Олівія впала"

Автор книги: Наталия Волжина

сообщить о нарушении

Текущая страница: 16 (всего у книги 19 страниц)

36
ОЛІВІЯ

Вересень

Вийшовши зі шкільного автобуса, я довго з ненавистю дивилася на його гірчично-жовтий зад, з якого вихоплювались клуби чорного диму. Я вже місяць як здала на права, а машини так і не мала. Ніхто з однокласників уже не їздив автобусом. Як же це бісить! От здається, воля так близько, тільки руку простягни, аж раптом виявляється, що нічого тобі не світить.

У тому, що маму це влаштовувало, не було жодного сумніву. Дозволила мені здати на права, дала виграти маленьку битву, а сама потирала руки. Знала, що вирішальний бій за нею.

На тротуарі валялася грудка засохлого бруду.

Я пхнула її ногою та попленталась додому. День стояв прохолодний, похмурий. Погода попереджала: скоро осінь.

Опинившись у будинку, у тиші, я зітхнула. Насправді біда не в машині. Невеличка прямокутна коробка, що вже три дні як осіла на дні мого рюкзака, пекла вогнем.

Я кинула сумку на диван, запустила руку в купу паперів і книжок. Годі відтягувати. Попрямувала до ванної, прочитала інструкцію. Усе було дуже просто й лаконічно. Навіть кретинка зрозуміє.

Зняти з тесту індивідуальну захисну плівку, зняти ковпачок. Підставити тест безпосередньо під струмінь сечі на п’ять секунд.

Результат оцінювати за три хвилини.

Затамувавши дух, я сіла на унітаз, тримаючи тест між ногами. Помочилась, відклала його на бачок і тупо дивилась. Як таке можливо, щоб час плинув повільно, ніби сік, що тече з дерева? Усі відчуття враз загострились: я чула, як гавкає пес у сусіда через дорогу. На верхній губі виступила сіль, а руки стали наче чужі.

У ванній було так душно, що годі вдихнути. Я підійшла до вікна, потягнула іржавий шпінгалет. Нарешті він заскрипів, і на мене повіяло чистим прохолодним повітрям. Я жадібно ковтала його, намагаючись заспокоїти калатання серця.

Обернулась. Усе було ясно як день. Не треба навіть чекати, доки минуть три хвилини.

Я стулила повіки, схопилась руками за умивальник. Страх дряпав горло, сухий, наче пісок, мідний на смак.

Я розплющила очі, але нічого не змінилося. Дві смужки веселого рожевого кольору так і дивилися на мене.

Я вагітна.

* * *

Тіло моє, як не дивно, не зламалося. Я дихала. Розмовляла. Косила траву, виконувала домашні завдання.

А от думати не могла. Будувати плани – не могла. Я просто застигла, як заморожена.

Я уникала Дерека. Уникала Медісон, і Тайлера, і решти друзів. Слова самі падали з язика, порожні, механічні. У школі я весь день ходила засмучена і тікала, щойно заняття добігали кінця. Прем’єра п’єси, що в ній грала Медісон, виявилась напруженим, аж до блювоти, іспитом для моїх власних акторських здібностей. Дерек увесь вечір позирав на мене з явним занепокоєнням. Уникати його було, м’яко кажучи, нелегко. Принаймні Медісон нічого не помітила. Її так захопили власні пригоди, що вона не звернула уваги, коли я відмовилась повечеряти з її родиною.

Хай би як я намагалась, а зосередитись на книжках не могла, навіть якби від цього залежало моє життя.

Та й для чого це все? Тепер усе, що мені лишилось, – якийсь із місцевих коледжів, і то – якщо пощастить.

Хіба що зроблю аборт. От тільки подібний варіант я навіть не розглядала. Якби моя мама свого часу наважилась на таке, мене б і на світі не було. Я не можу так учинити з власного дитиною. Але ж як тепер ходити до школи? Показатися з животом я не можу, бо сорому наїмся. Отже, кінець навчанню.

Мені хотілось прибити саму себе. Як таке могло статись? Ми ж були обережні! Тепер я згадала фільм, що його нам показували на безпеці життєдіяльності: достатньо одного сперматозоїда. І от я, дурне дівчисько, примудрилася завагітніти, не дочекавшись випускного. Просто як мама.

Жовч підійшла мені до горла, і я кинулася в туалет, щоб останньої миті, доки ще можу втримати в собі потоки блювоти, підняти кришку унітаза. Мене вивертало раз-у-раз, доки не почало різати в животі. Сльози заливали обличчя.

Тоді я пішла до себе, сіла на ліжко. Узяла фотографію в рамці. То було трохи розмите фото: ми з мамою сидимо лобом до лоба на тлі широкої звивистої ріки. Літній вітерець колише траву, і ми усміхаємось.

Наші лиця усміхнені.

Очей не видно, та й не треба. Ми щасливі. Біляві пасма – у мене солом’яні, у мами золотаві, як мед, – падають на засмаглі щоки, на усміхнені губи. Ми сміялись, бо знали одна одну як свої п’ять пальців, бо просто жили й вірили, що попереду на нас чекає радість. Вона була моя мама, я – її донька, і це було найголовніше.

Я ковтнула сльози. Ми й тепер іще схожі на загал, а насправді – чужі. Ця відстань між нами мене вбивала. Нестерпно було думати, що я всьому причиною. Адже я їй так часто брехала... І от тепер мені її не вистачає.

Я просто не могла сказати їй, що вагітна. Вона стільки працювала, щоб дати мені те, чого сама не мала, а я взяла й усе зіпсувала.

Телефон, що я його лишила на кухонному столі, задзвонив. Я спустилася вниз. Ноги були наче ватяні.

– Алло, мам, привіт!

Я й сама чула, що голос у мене тремтить.

– Привіт, люба! У тебе все гаразд?

– Так. Просто... засиділась тут, математику роблю.

– Добре, я просто хотіла дізнатись, чи...

– У мене все гаразд, – перервала я.

Якийсь час мама мовчала, і я зіщулилась, відчуваючи, як потроху заповзає в нутро сором.

– Лі-і-ів... – непевно й нарозтяг сказала вона. – Люба, ти нічого не хочеш мені розповісти?

– У мене все добре. Просто стільки уроків, ще й задають багато. Я не хотіла тебе образити, просто мені зараз трохи важко, розумієш? Усе, маю робити уроки, бо не встигну.

Між нами запала тривала, незручна тиша. У двері постукали. Мене аж підкинуло.

– Чесно, у мене все добре, – промовила я, утираючи очі.

– Хочеш, переведемо тебе в іншу групу? – Голос у мами був занепокоєний. – А то, може, навантаження дуже великі.

Стукіт повторився.

– Ні, не треба, усе гаразд. Мамо, маю бігти. Математика...

– Олівіє, послухай. Ти не повинна все робити на відмінно. Іноді добре – і справді добре. Ти ж про це пам’ятаєш?

Може, вона й сама не вірила своїм словам, та я рада була це почути.

– Так.

– Літом і зимою – я завжди з тобою. Не забувай про це, добре?

Як давно я цього не чула! Очі запекло від сліз, захотілося стати маленькою, згорнутися в неї на руках і ні про що не думати: мама розбереться.

– Добре. Дякую, мам!

* * *

Коли я відчинила двері, Дерек уже добряче замерз. На ньому були вкорочені джинси, чорні кросівки й легка синя куртка, яка лопотіла на грудях з кожним подувом вітру. Я ще ніколи не бачила його в такому вбранні. Він завжди вдягався в усе чорне та не розлучався зі своєю шкірянкою.

– Ти мене уникаєш.

– Ні, я...

Хотіла заперечити – і не могла. Скоса глянула на купу книжок на столі, проте сил на порожню брехню не лишилось. Надто вже я втомилася.

Я відсунулась, пропускаючи Дерека. Зачинила двері.

– Ми що, розстаємось? – випалив він. – Будь ласка, скажи, як є!

– Що?! Ні! Я не...

– Припини, Олівіє. – Сині очі блиснули гнівно й від цього стали ніби темніші. – Невже так важко сказати правду? Якщо ти й досі любиш Тайлера, просто скажи мені, і квит.

– Дереку!

Це було так далеко від істини, що я розсміялась.

– Присягаюсь тобі, я не люблю Тайлера. Річ не в цьому.

Я стулила повіки, намагаючись стримати сльози, проте вони вже текли, падали гарячими бризками на холодні, мов крига, долоні. Він узяв мене за плечі, зазирнув в обличчя.

– Що сталось, Олівіє? Скажи мені!

Та правда немовби застрягла в горлі, слова не йшли з рота, ніби не в змозі були пробитися крізь зціплені зуби.

Дерек узяв мої долоні у свої. Певно, зрозумів, що мені спочатку треба заспокоїтись.

– Добре, не будемо про це говорити. Ходімо на пляж, погуляємо. Як тобі таке?

Я кивнула, витерла сльози, шумно втягнула в себе повітря.

Ми поїхали в Лорелвуд і гуляли по набережній.

Там саме був ярмарок, і Дерек, піддавшись якомусь пориву, купив для мене полум’яно-червоний шарф, що його пропонував грузний, зібганий знаком питання старий. Укутав мене цим шовком, поцілував у ніс. Не те щоб я любила такі яскраві кольори, та, може, саме цього мені бракувало.

– Дякую тобі!

Я погладила пальцями гладеньку тканину. Шовк холодив гарячі від плачу щоки.

Ми мовчки йшли по мокрому піску, і цей червоний шарф немов обіймав мене, щось обіцяючи. Був час відпливу, удалині було видно, як лестяться до берега тихі хвилі.

Повітря було сире й прохолодне, як буває, коли хмари набубнявіють дощем, готові пролитись. Непевно визирало заспане сонце.

– Я багато думав... – почав був Дерек.

Я не дала йому договорити:

– Ні, стривай! Спочатку скажу я.

Він заперечно похитав головою.

– Будь ласка. Я маю тобі дещо сказати.

Відтак він зупинився, обернувся до мене, узяв за руки.

– Я кохаю тебе. Дуже, дуже кохаю. Та ти заслуговуєш на кращого хлопця, ніж відлюдок, який цілими днями стирчить у підвалі батьківського дому. Я хочу бути тобі гідною парою. Тому вирішив подивитись, що є у Вашингтонському університеті, і вибрав архітектуру. Тато не проти, обіцяв дати гроші. Я вже записався на зимовий семестр.

– Дереку, це ж чудові новини! – здавалось, я кілька тижнів не усміхалася. – Я так за тебе рада!

– Знаєш, це таке полегшення. Нарешті ми з батьками на чомусь зійшлися! Може, якщо я здобуду професію та матиму гарну роботу, то й вони мене поважатимуть. Це так приємно, розумієш?

– Звісно.

– Я знаю, це трохи незручно, бо я буду далеко від тебе. Але ж я приїжджатиму на вихідні. До того ж це не назавжди. Скоро ж і ти станеш студенткою.

Очі в нього так і світились.

– Я справді дуже рада за тебе, – повторила я.

Зрештою, що тут казати? Він завжди мріяв про батьківську повагу. І ось тепер, коли в нього з’явилась можливість здійснити свою мрію, він має дізнатись, що я вагітна? Я знала напевно: він не захоче цієї дитини.

Тяжкі думки нахлинули на мене, усмішка згасла. Я просто дивилась на вибілене піною море.

Дерек узяв мене за підборіддя. Шкіра в нього була тепла, шершава. Біля наших ніг плескались хвилі, сипали на нас солоними бризками.

– Ану поглянь на мене! – Він зазирнув мені в очі, притиснувся лобом до лоба. – Лів, хай би що там сталося, усе буде добре. У нас усе буде добре.

Я поклала голову йому на плече. Тихо зашурхотіла гладенька тканина вітрівки. Над головами кричали чайки. Удалині йшла, узявшись за руки, пара, і бризки падали на них. Почуття захлеснули мене, стиснули серце. Я задихалась.

Дерек обійняв мене, і я підвела голову, потягнулась до нього губами. Я так сильно його кохала! І все ж таки знала, тепер уже точно, що люблю й нашу дитину. І я не поступлюся нею, аби тільки втримати Дерека. Мама всім пожертвувала, щоб мати мене, щоб дати мені те життя, яке я маю. Я також це зроблю, тепер уже для своєї дитини.

Раптом мене охопив жах. Щось підказувало мені: правда випливе рано чи пізно, і я його втрачу.

І я цілувала його з новою пристрастю, шаленіючи від страху перед невідомим. Занурила пальці у волосся, притягнула до себе, ближче – і все-таки недостатньо близько.

Хтось окликнув мене на ім’я. Голос був знайомий, та на секунду визирнуло сонце, залило все своїм сяйвом, і я не одразу впізнала Медісон. Був тут і Пітер. Вони були шоковані, ціла гама емоцій відбилася на їхніх обличчях.

Правильні риси Медісон якось загострились, очі світилися нестримною люттю, рот розтягнувся у звіриній посмішці, вишкіривши зуби. А найгірше – біль палав на її обличчі, голому й беззахисному перед моєю зрадою.

37
АБІ

Листопад

Доки я бігла від Ґевінових воріт до машини, хмари прорвалися цілим потоком води. Відчуваючи, як шалено б’ється об ребра серце, я вимкнула сигналізацію та сунула ключ у замок запалювання. Увімкнула обігрів на максимум, стиснула скроні руками, намагаючись угамувати біль.

Руки тремтіли. Перед очима стояла самовдоволена гримаса Ґевіна. Тепер, у власній автівці, де нічого не загрожувало, мною заволоділо каяття. Я не могла собі пробачити, що не встояла перед його натиском.

Груди неприємно стиснуло. Та, колишня Абі просто втекла б, щоб до кінця життя ховатися від Ентоні. Але цьому покладено край. Я більше не хотіла чекати, не хотіла рік за роком проводити в безглуздому існуванні. Воліла жити.

Скільки я себе пам’ятаю, я відштовхувала людей, бо думала, що самій мені буде краще. Та Ентоні – інша річ. Більше підтримки, ніж від нього, я бачила хіба що від сестри. Він проник мені в самісіньку душу й побачив мене таку, яка я є. Уявити, що він мене зрадив, було неможливо. Та й навіщо йому це робити? Усьому має бути раціональне пояснення.

Задзвонив телефон, і я поспішила відповісти.

– Абі? Це детектив Семсон. Наші спеціалісти відстежили ті повідомлення з фотографіями, що ви їх знайшли в Олівії на айклауді. Два надіслали з комп’ютерів загального користування, що в Публічній бібліотеці Сіетла, ще кілька надсилали через проксі-сервер, з ними ми ще працюємо. А от одне з повідомлень – від особи на ім’я Ной Гарріс, що мешкає за адресою: Елліот-авеню, будинок 2652, квартира 39-Б.

Ви його знаєте? Чи, може, Олівія з ним знайома?

Мозок загрузнув, зачепившись за це ім’я. Ной Гарріс – це той самий благодійник, з яким Ґевін і Кендалл вечеряли тієї ночі, коли Олівія впала. Між ними має бути якийсь зв’язок.

– Я десь чула це прізвище, тільки не можу згадати, де саме. Знаю тільки, що він збирає кошти для виборчої кампанії Ґевіна Монтґомері.

– Ціка-а-аво, – нарозтяг сказала Семсон. – Думаю, з містером Гаррісом треба поговорити.

– Можна з вами? – попросилась я.

– У жодному разі, – відповіла вона суворо. – Це порушує правила розслідування. Я зателефоную вам після того, як ми поспілкуємось.

– Стрив...

Пізно: уже поклала слухавку.

Я в розпачі пожбурила телефон на сусіднє сидіння.

Вона назвала адресу! Ще б пригадати... Так, Елліот-авеню, будинок 2652, квартира 39-Б. Якщо покваплюся, буду раніше за неї.

Я розвернулась і вже хотіла виїжджати на дорогу, аж раптом у дверях показався Ґевін. Від різкого гальмування машину занесло, і камінчики посипались з-під коліс, наче з кулемета. Ґевін завмер і обернувся. Я дивилась на нього в дзеркало заднього виду.

На якусь мить мені здалося, що я потрапила назад у часі, знову перетворилась на залякану вагітну дівчину, учорашню школярку. Я прийняла неправильне рішення. Не стосовно аборту – лишити Олівію було цілком правильно, – а от гроші від нього взяла дарма.

До сьогодні я постійно перебувала в страху, наче він будь-якої миті може прийти, щоб забрати борг. Та прожити так решту життя я не хочу. Чим платити за лікарню, я не знала, проте знала одне: я впораюсь. Я стала старша, сильніша, самостійніша відтоді, як завагітніла Олівією.

Настав час боротися за правду, не тільки заради себе, а й для доньчиної дитини.

Я витягнула з сумки копію листа з генетичної лабораторії, вийшла з машини. Підійшла швидким кроком, не відпускаючи його погляду. Простягнула документ.

– Свої гроші можеш лишити собі. Я сама подбаю про свою доньку, я звикла. А тобі краще зробити так, щоб завтра опівдні розслідування вже тривало. Я хочу знати правду, Ґевіне. І, повір, готова заради цього на все. – Я круто розвернулась, кинула наостанок через плече: – Якщо не зробиш, як я кажу, цей лист миттю опиниться в руках журналістів, а твоя дружина отримає копію електронною поштою.

* * *

Виїхавши з траси 1-5, я на високій швидкості прямувала до центру Сіетла. Проминула Публічну бібліотеку та «Westlake Center» і, опинившись на Першій авеню, вирушила до Беллтауна.

Біля сучасного багатоквартирного будинку в тридцять поверхів, перед яким зеленів садочок з альпійською гіркою, я зупинилась і, опустивши в наркомат кілька монет, крутими сходами пройшла до дверей. Стала біля входу й дивилася на автівки, що під’їжджали. Скоро з’явилась Джейн Семсон у звичайній на вигляд машині, припаркувалася неподалік.

Я кинулась до неї, не в змозі стримати потік слів:

– Будь ласка, я маю там бути!

Детектив обернулася, подивилась на мене великими очима. Була з ніг до голови одягнена в чорне, у форменій поліційній куртці.

Одразу впадав в очі жетон, що вона його почепила на широкому чорному поясі, поряд із кобурою.

– Дозвольте мені поговорити з...

Я не договорила, бо тієї самої миті з машини вийшла знайома постать. Ентоні. Я заклякла, не в змозі поворухнутись.

– Ентоні, – промовила слабким голосом. – Що ви тут робите?

Двоє перезирнулись, винувато, наче малі бешкетники.

– Якого біса! – вибухнула я й накинулася на Ентоні: – Хто ви такий?!

– Абі... – Він занурив руку в скуйовджені кучері. – Вибачте, що не сказав одразу.

– Господи! – Я затулила лице руками. Щоки пашіли; справжній, фізичний біль прошив мені груди, ніби враз зламались усі ребра. – Ви працюєте на Ґевіна.

– Що?.. Ні! – Ентоні помовчав трохи, шумно видихнув. – Вибачте! Я хотів вам сказати того вечора, коли ви були в мене. Я просто...

– Скажіть тепер.

– Добре. Місяць тому детектив Семсон зателефонувала мені, попросила дещо для неї зробити. Сказала, що веде розслідування в одній справі, та їй постійно ставлять палки в колеса. Начальство весь час скорочувало бюджет, до того ж вона помітила, що напарник не заніс у протокол важливу інформацію, а потім ще й збрехав, що не знайшов телефона жертви, хоча насправді навіть не шукав. Щойно вона натрапить на слід – як її вже так закидають іншими справами, і на цю не лишається часу, хіба що після роботи розслідувати. Вона пішла до начальника поліції, але той досить прозоро натякнув, що про цю справу можна забути. Було зрозуміло, що тут щось не так.

– А ви тут до чого?

Детектив Семсон попросила мене зв’язатися з вами, поговорити, дізнатися, що вам іще відомо. їй хотілося докопатись до правди, та було зрозуміло, що хтось намагається видати все за нещасний випадок.

– То ви його найняли? – запитала я, звертаючись до Семсон.

Та похитала білою як сніг головою.

– Ні, що ви. Просто мені була потрібна допомога, і Ентоні погодився з вами поговорити. Неофіційно.

Я брала додаткові зміни, потайки зустрічалась зі свідками, домовилась з інформаційним відділом, щоб відстежили ті повідомлення. Завдяки Ентоні я дізналася, якою інформацією володієте ви.

Я похитала головою, досі спантеличена.

– Отже, начальник поліції не давав вам розслідувати справу Олівії? Чому?

– Розслідування буде, у цьому я не сумніваюся. Я говорила з начальником поліційного відділку в Сіетлі, пояснила йому, що сталося. Він розуміє, що ситуація нетривіальна, і розпочав внутрішнє розслідування силами своєї команди. Мак-Неллі буде відсторонено, щойно вони з’ясують, чи він когось покривав.

– Мені шкода... – заговорив був Ентоні, та я враз напустилась на нього.

У мені все аж кипіло від гніву.

– Чи ви говорили хоч слово правди?! Хоч раз?! Він подивився так, ніби я його вдарила.

– Завжди.

– І про сестру? Її справді вбили, чи ви це вигадали, щоб мене розчулити?

– Я б такого не вигадав, Абі. – Погляд у нього став жорсткий, і на мить я пошкодувала про свій випад. – Не так уже й погано ви мене знаєте, щоб так думати. Усе, що я вам казав, – правда. Я просто не пояснив, для кого це роблю. Для кого й чому. Чотири роки тому детектив Семсон закрила сестрину справу. Я винен їй більше, ніж можу віддячити. Потім вона переїхала в Портедж-Пойнт, але ми підтримували зв’язок. Коли вона звернулася до мене по допомогу, я погодився без вагань.

Він підійшов ближче, поглянув яскраво-зеленими очима.

– Я розумію, чому ви сердитесь. Треба було сказати раніше. От тільки коли? Вам стільки довелось пережити. Я не хотів засмучувати вас іще більше. І я добре знаю, як важливо дізнатись, що сталося. Тому й хотів допомогти. Це не просто послуга – я не міг дозволити, щоб хтось іще зазнав того, що свого часу довелося пережити мені.

Він погладив мене по щоці. Я стулила повіки, схилилась до нього на груди, а істина тим часом бігла нервами, стрімка, наче блискавка, аж доки на зміну палкому гніву не прийшло розуміння. Адже я знала, що це таке: робити належне й усе-таки бути не в змозі сказати правду. Я все життя обманювала Олівію.

– Вірте мені, – промовив Ентоні.

Мама казала так само, а потім пішла додому й убила себе. Та Ентоні – не моя мама. І я вже не та людина, якою була до зустрічі з ним.

Тепер я знала: довіра – неоціненний дар. Для того щоб не боятися зради, треба бути сильною, упевненою в собі людиною, і я поволі вчилась вірити людям. Адже довіра, партнерські стосунки – це і є життя.

Я розплющила очі, і наші з Ентоні погляди зустрілись.

– Я тобі вірю, – сказала.

Лоб у мене був мокрий від крапель дощу. Я повернулась до детектива Семсон.

– Я вам дуже вдячна за допомогу. І все-таки прошу, дозвольте мені поговорити з цією людиною. Будь ласка! Це ж моє право.

Стиснувши губи, вона якийсь час мовчки дивилася на мене. Я вже готова була почути відмову, та слідча тільки коротко кивнула.

– Що ж, ходімо.

Ми попрямували до дверей, і Семсон набрала на домофоні «39-Б». За кілька секунд щось загуділо, і двері відчинилися. Ми опинились у вестибюлі, оформленому в сучасному стилі, на контрасті нейтрального мармуру з блискучим хромом.

Ліворуч – дзеркала на всю стіну, праворуч – ряд поштових скриньок із крихітними срібними табличками. Дорогою до ліфтів я зачепилася поглядом за прізвище, зазначене на верхній скриньці: «ГАРРІС».

А тоді все завмерло, я ніби зависнула в часі.

У пам’яті сплив один із перших футбольних матчів серед учнів старшої школи, що ми на нього ходили з Олівією. Тайлер тоді забив тачдаун, і на табло засвітилися білі лампочки: «ТАЙЛЕР ГАРРІС».

Усе стало на свої місця.

Олівія казала, що на літо Тайлер переїхав до тата.

Ной Гарріс – батько Тайлера. Тепер я згадала. Ми й познайомилися тоді на футболі.

Тут мешкає Тайлерів тато.

І звідси було надіслано одне з повідомлень.

Кілька тижнів я блукала навпомацки в темряві, аж доки промінь прожектора не впав на правду, відкривши разом усі страшні подробиці. Певно, це Тайлеру «дуже сподобалась» Кендалл на тій вечері з приводу збору коштів для виборчої кампанії Ґевіна. Це й не дивно, якщо згадати, як дівчата схожі зовні.

Усі шляхи вели до Тайлера.

Мене наче закрутило, плин часу прискорився, ніби світ намагався надолужити згаяне. Я глибоко вдихнула. У голові раптом запаморочилося, підлога захиталася.

– Абі? – Останньої миті Ентоні кинувся до мене, не дав упасти.

– Тайлер! Це Тайлер Гарріс!– бурмотіла я. Слова так і сипались з мене, і я не в змозі була спинити цей потік. – Я ж знала, що вже чула це прізвище. Ной Гарріс – це батько Тайлера.

Семсон глянула в бік ліфта.

– Ходімо!

Ентоні обійняв мене однією рукою й підтримував увесь час, доки підіймач ніс нас до пентгауса, де мешкав Ной Гарріс. Дверцята роз’їхались, явивши нам натертий до блиску дубовий паркет і розкішні, на всю стіну вікна. Інтер’єр просторої, без перегородок вітальні був витриманий у теплих тонах; своєрідним акцентом слугував камін з натурального каменю, що відділяв приміщення від багато обставленої їдальні.

Зацокали по паркету чоловічі туфлі. Ентоні прибрав руку, і я обернулась на звук. Це був Ной Гарріс. Мав загострений ніс і тонкі губи, піщаного кольору волосся, карі очі – зовсім як у Тайлера. Масивну постать обтискав темний костюм, на шиї хизувалась краватка. Складалося враження, що хазяїн щойно повернувся з роботи.

– Абі Найт? – Запитальна усмішка скривила його лице. – Радий вас бачити.

Ной простягнув руку мені, потім Семсон і Ентоні. Я почергово представила своїх супутників.

– Ною, детектив Семсон розслідує справу Олівії та хотіла б поставити вам кілька запитань, якщо ви не проти.

– Звісно, хоч я й не впевнений, що зможу допомогти.

– Чи ви знайомі з Ґевіном Монтґомері? – поцікавилась Семсон, витягуючи з куртки записник і ручку.

Судячи з усього, це запитання заскочило Ноя зненацька.

– Ви про політика? Так, моя компанія організовувала вечерю, метою якої було зібрати для нього кошти. Там ми й познайомилися.

– Коли це було?

– Якщо не помиляюся, у перші вихідні жовтня.

– Де був ваш син під час вечері?

– Тайлер? Зі мною.

– Ми маємо з ним поговорити. Він тут? – запитала Семсон.

Ной пригладив волосся.

– У Тайлера якісь неприємності? Викликати адвоката?

– Він був одним з останніх, хто бачив Олівію перед падінням. Ми просто хочемо поставити йому кілька запитань, – пояснила слідча.

– Добре, – погодився Ной, хоча вигляд мав стривожений. – Тільки він у матері, у Портедж-Пойнті.