Текст книги "Ніч, коли Олівія впала"

Автор книги: Наталия Волжина

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 19 страниц)

23
АБІ

Листопад

Ентоні зупинив машину біля лікарні. Я вискочила надвір і кинулася в палату, де лежала Олівія, проте Сари там не було. Я поцілувала свою дівчинку в щоку, пообіцяла, що скоро повернуся, адже зараз треба знайти її тітку.

Ми з’їздили в невеликий торговий центр, у якому Сара орендувала офіс для консультацій. Та в кабінеті не світилося, і двері були замкнені.

Я охопила голову руками.

– Ми її знайдемо, – запевняв Ентоні.

– Це я в усьому винна, – простогнала я.

– Ну що ви, ви тут ні до чого.

Та я знала, що він помиляється. Що ближче я підбиралася до розгадки, то частіше відштовхувала від себе Сару. Єдину людину, яка завжди в усьому мене підтримувала. Я просто не хотіла думати, що буде, якщо й вона мене покине. Може, тому я й звикла ховатися від людей – не тільки від неї. Бо так було легше.

Раптом я зрозуміла, де треба шукати.

* * *

Після материної смерті Сара часто приходила до неї на могилу. Ми ніколи про це не говорили: Сара не бажала торкатися цієї теми. Є в цьому певна іронія, якщо згадати, що працює вона психотерапевткою. Про цю її звичку я дізналася кількома роками пізніше. Вона сама розповіла: мало не щодня, висадивши мене біля школи, прямує на кладовище.

Сказала, там її сховок.

На цвинтарі стояла непроглядна темрява. Ентоні дістав із багажника ліхтарик, посвітив на доріжку.

Я йшла попереду, бо знала, де материна могила. За кілька хвилин у колі світла постало Сарине обличчя. Вона сиділа на землі, спершись на надгробок.

– Сара! – Я кинулась до сестри, упала поруч із нею на коліна, просто в траву, умить промочивши ноги.

Побачивши мене, Сара заплакала. Від страшних ридань здригалися її груди. Судячи з усього, вона весь день проплакала. Очі запухли, були наче шпаринки. Поряд з мармуровим пам’ятником стояла чимала пляшка віскі, уже надпита.

Ентоні взяв у мене телефон, щоб написати Бредові.

– Господи, Capo! – лютувала я. – Ти мене налякала! Бред собі місця не знаходить! І що ти собі тільки думаєш?!

– Абі, – проридала вона у відповідь. – Я такого накоїла... Такого!

– От уже не думаю.

Сара ніколи не робила нічого «такого». Вона була бездоганна, свята: усе для близьких, собі – нічого.

Коли мама померла, спакувала всі мої речі по коробках та й перевезла до себе. Усі вечори просиджувала зі мною над домашніми завданнями за хитким, обклеєним фанерою столом у кухні, пропахлій піцою, що на смак була, як картон, і дешевими напівфабрикатами. Працювала у вечірню зміну, щоб удень сидіти з Олівією, доки я не повернуся з коледжу. Озброєна до зубів знаннями, вона була невблаганно продуктивна – на роботі й не тільки. Вона ніколи не помилялася.

– Я не знала, що це тобі все життя зіпсує. Я б так не вчинила.

Сара затулила очі руками, рот уже кривився новим схлипом. Я позирнула на Ентоні.

– Про що вона говорить?

– Ти казала, що так і не дізналась, що сталося з мамою. Казала, що це тебе зламало.

– Так, але...

– Мама лишила записку!

Я відсахнулась. Мене підхопила хвиля спогадів...

У день, коли мама наклала на себе руки, погода зранку стояла ясна, сонячна, тільки кусалось холодне повітря. Нещодавно був Гелловін, і з сусідських ґанків зловісно витріщалися гарбузи, усміхалися зубатими ротами.

Мене розбудив звук пилосмока: мама прибирала в себе в кабінеті, а вона ніколи туди не заходила, якщо тільки чогось не сталося. Я не квапилася вилізати з ліжка – не хотіла з нею зіткнутися.

Така вона була людина: сьогодні цілком щаслива, а завтра сховається в мушлю – не чіпай.

Я вдягнулася, поїла пластівців, почистила зуби. Уже час був їхати до школи, а вона все прибирала. Я зазирнула в кабінет – вона стояла на колінах зі щіткою в руці, терла підлогу.

– Мамо, я на заняття запізнююсь.

– Ти нікуди не йдеш.

– Що?.. Чому?

Вона не відповіла. Так і терла собі.

– Чому, мамо?

Подивилась на мене довгим поглядом. Лице в неї було непроникне.

Блакитні очі широко відкриті, усі в червонуватих жилках. Раптом вона підвелася, вийшла з кімнати. Я за нею. Зайшла до мене, схопила мій рюкзак. Напхала туди брудної білизни, що я її тримала в кошику в шафі.

– Іди в машину, – проговорила. – Повезу тебе до Сари.

Дивне в неї було обличчя, зблідле, напружене. Вона спітніла, аж котилися по щоці краплі, стікали в ямку, що між ключицями.

Коли ми приїхали до Сари, вона потягнула мене нагору. Її пальці зімкнулись у мене на зап’ястку, немов наручники. Всадила мене на брудному килимі, нахилилася дуже близько.

– Сиди тут, – прошипіла мені в лице.

Зіниці в неї розширилися, темна тінь найшла на знайому блакить – я майже її не впізнавала.

Тут я зрозуміла, що мене хочуть лишити саму. Завила сердито, відчуваючи, як підступає страх:

– Ну ма-а-а-амо! Ти куди?! Я не хочу тут сидіти!

– Сара скоро прийде.

– А якщо не прийде?

– Прийде, вір мені. – Вона відвернулась, хотіла йти.

Я скочила на ноги.

– Та ти ненормальна. Ти ж не можеш лишити мене саму!

Мама завмерла і попрямувала до мене, дуже швидко. На якусь мить мені здалося, що вдарить, та вона обійняла натомість, і так міцно, що заболіло в ребрах.

– Ану, як матуся вчила? – запитала, опускаючись поруч на коліна.

Я закотила очі. Уже сто років не казала до неї «матуся».

– Літом і зимою – я завжди з тобою.

– Отак, розумнице моя. – Вона злегка торкнулася мене, самими кінчиками пальців. Очі в неї блищали. – Завжди.

Тоді випросталася й пішла.

– Ма-а-амо!!! Ма-мо?! – заверещала я, копаючи підлогу ногами. Почекала хвилину і, не почувши відповіді, крикнула щосили: – От і чудово! Забирайся! Мені байдуже!

У повній тиші я почула скрип коліс.

Понад годину я чекала, налякана та зла. Нарешті повернулася Сара: у неї закінчились заняття в університеті.

– Що ти?.. Де мама?.. – Вона насупила брови.

– Пішла, – проскиглила я.

– Вона тебе тут лишила? Коли ? – її голос зірвався на вереск.

– Не знаю. Може, годину тому.

Сарині пальці впилися мені в плечі, лице стало сіре, наче торішня замазка.

– Думай, Абі. Куди мама пішла?

– Я не знаю! Вона не сказала!

Сара схопила мене за руку. До машини ми не йшли, а бігли. Щойно побачивши наш линялий, оббитий дошками будиночок на два поверхи, я кулею вискочила з машини, відчуваючи, як вирує в шлунку кислота. Зашелестіло під ногами сухе листя, що ми його тільки вчора прибирали.

– Мамо?! – закричала я, рвучко відчинивши двері.

– Абі! Іди сюди!

Сара не відставала, вона стояла на крок позаду мене, але я побігла вперед, щойно її почула. Вічно вона мене вчить, що робити!

Я побігла сходами в мамин кабінет. Штовхнула двері – і дивний запах ураз кинувся мені в носа, ніби тут пускали салюти.

Мама незграбно лежала на столі. Стіна за нею була вся в якихось темних плямах. Рушниця так і лишилася в її руці. Я до того ніколи не бачила справжньої рушниці.

Сара налетіла мене, кричала, звала мене, та я нічого вже не чула. Принаймні нічого з того не пам’ятаю. Напосідала одна думка: звідки взялась ця рушниця?

Я мерщій відштовхнула Сару, і мене знудило просто на мамин новенький чистенький килим.

* * *

Мене охопила дивна байдужість. Так завжди буває, коли щось вражає до глибини душі.

Зрештою, самогубство матері, яка лишає дитину напризволяще, не може минути безслідно. Не треба бути психотерапевтом, щоб зрозуміти, чому я не довіряю людям: адже мама обіцяла завжди бути поряд – і пішла.

Мене душив жах. Я боялась, що вона пішла через мене, що в мені взагалі є щось таке, через що всі йдуть, рано чи пізно. Цей страх поволі вкоренився в мені, розцвів пишним цвітом у родючому ґрунті життєвими драмами та людським зрадництвом.

– Мама лишила записку? – вимовила я ледве чутно.

Сара кивнула.

– Я її тоді сховала від тебе. Вибач!

– Де вона?

– Там немає відповідей на твої запитання. Від слів на папері її вчинок не стане більш зрозумілим.

Я мовчки простягнула руку.

Сара витягнула з кишені пальта зім’ятий клаптик паперу, поклала собі на коліно, розгладила пальцями. Простягнула мені. Я розгорнула записку й помітила, що й на ній осіли темні плями. Слів там було небагато:

Я не хочу жити в цьому світі. Не хочу бути вам матір ’ю. Я не справляюсь. Не хочу

Речення так і лишилося незакінченим. Ані останньої крапки, нічого. Ніби рішення раптом спало їй, поки вона писала.

Я впустила записку. Вона зависнула в повітрі, неначе пір’їнка, а тоді лягла просто в бруд біля Сариних ніг.

Не хочу бути вам матір ’ю.

– У мами був біполярний розлад, Абі. Вона була нездорова.

У пам’яті враз постав той сон, що так часто приходив до мене: ми з мамою стоїмо на даху... І тоді я зрозуміла. То був не сон.

Тепер пригадалося й інше. Мама страшенно кричить на Сару, бо та випрала светр у гарячій воді й він зсівся. Я прокинулася серед ночі, бо мені наснився кошмар, і побігла до мами – а вона фарбує несамовито стіни в кімнаті фарбою, яку щойно принесла із супермаркету. На годиннику третя ранку.

– Тієї ночі, на даху, – слабким голосом промовила я. – Ти мене врятувала.

Сара кивнула.

– Так. Мама сказала тобі, що ти вмієш літати.

– Чому ти не зателефонувала в соціальну службу?

– Я була ще підлітком. Не могла б сама про тебе подбати. До того ж мені було страшно. Я не хотіла, щоб тебе ростили чужі люди. А потім їй стало ліпше. Вона пішла до психіатра. Щодня пила ліки. Та за якийсь час я помітила: щось не так. То вона забувала забрати тебе зі школи, то скупляла пів магазину. тоді не зрозуміла, але вона просто рухалась по спіралі.

Ентоні, який увесь час прислухався до нашої бесіди, тепер вимкнув ліхтарик, віддав мені. Промовив тихо:

– Я буду в машині.

Він пішов. Кілька секунд я дивилася йому в спину, потім посунула пляшку з віскі та сіла поруч із Сарою. Як і вона, сперлась на материн надгробок.

– Я думала, це через мене, – сказала, утираючи сльози. – Того дня... Боже, я ж нікому про це не розповідала. Коли вона привезла мене до тебе й хотіла піти, я сказала, що вона ненормальна. Що мені байдуже, якщо вона піде. І все, більше я її вже не бачила. Я думала, це через мене.

– Ні, Абі. Мама була хвора. Я бачила всі ознаки. Не треба було, щоб ти туди заходила... – Голос у неї затремтів, та вона не спинилась. – Я одразу помітила записку й сховала в кишеню, щоб ти часом не подумала, ніби це через тебе. Це було егоїстично з мого боку. Я чомусь думала, що можу все виправити. Хотіла тебе захистити. А тепер ще й Олівія... Господи, яка ж я була самовпевнена! Може, якби я тобі розповіла, що їй відомо про Ґевіна... – Сара знову заплакала.

– Ні. Ти не винна. Ти ні в чому не винна. Вибач, що так сказала. Ти ж знаєш, я так не думаю.

Раптом усе стало на свої місця. Мама не тому мене полишила, що я була не така. Вона заглибилась у себе, хотіла мене відштовхнути, бо страждала більше, ніж я могла собі уявити.

Може, її хвороба й була мені незрозуміла, та одне я знала напевне. Материнство – це не те, з чим треба справлятись. Адже Олівія врятувала мені життя. Якби мама була здорова, то лишилася б жити, хоча б заради мене. У її загибелі моєї провини немає.

Я схопилась за пляшку й добряче хильнула. Сара майже нічого не випила. Від віскі сильно пекло в роті, та я все одно проковтнула.

Я зрозуміла, що не хочу жити, як мама: ховаючись від усього світу й відштовхуючи всіх, кому не байдуже. Хочу, натомість, бути частиною цілого, жити повним життям.

– Ось ти й дізналася правду, – промовила Сара захриплим від сліз голосом. – Зможеш тепер поставити крапку?

– Спробую, – чесно відповіла я.

– Коли ти знатимеш, що сталося з Олівією, прощатися все одно доведеться.

– Я знаю. – Я поклала голову на сестрине плече, і вона обійняла мене. – Я знаю.

Сара прибрала волосся з мого обличчя, поцілувала в лоб. А я, уперше за бозна скільки років, не відсахнулася.

24
ОЛІВІЯ

Червень

Я прокинулась від того, що хтось тарабанив до нас у двері. Закліпала очима, сонна й спантеличена, засліплена сонячним світлом, яке падало у вікно.

Стукіт повторився, і я підхопилась. Мерщій натягнула шорти й побігла вниз.

Відчинивши двері, я мало не скрикнула.

– Тайлере! – вихопилося в мене.

Ми не бачилися відтоді, як закінчились заняття в школі, і, якщо не вважати кількох есемесок, навіть не розмовляли.

– Привіт, мала, – усміхнувся він.

Не чекаючи на запрошення, Тайлер зайшов усередину, а я так і стояла, мов оніміла, стискаючи в руці дверну ручку. Він розставив руки, хотів мене обійняти.

Я вагалась. Мозок борсався, намагаючись струсити сон. Звісно, треба його обійняти. Але я не поворухнулась.

Руки в нього опустились, на лиці з’явився знайомий вираз образи й болю, що я його так часто бачила після того, як розлучилися його батьки.

– Що таке? – запитав.

– Нічого.

Я коротко обійняла його, відтак сіла на дивані, підтягнувши коліна до підборіддя. Раптом відчула себе голою.

– Ще не прокинулась. Як ти тут опинився?

– Тобто? Я ж казав, що приїжджаю цього тижня.

– Ти казав на вихідних.

– A-а... Ну, не так сказав. Мав на увазі, що буду десь на цьому тижні. Це ж не проблема, еге ж? Чи в тебе плани? Може, побачення?

Він начебто сказав це без умислу, щоб подражнити, та очі дивилися дивно, не так, як завжди. Я наважилась: час сказати правду.

Я тяжко глитнула, добираючи слова. Мені ще ніколи не доводилось розривати стосунки. Та й Тайлера не хотілося ображати. Зрештою, йому останнім часом було непереливки.

Тайлер сів поруч, простягнув до мене руки.

– Ходи сюди! Я тебе понад місяць не бачив, ми навіть не розмовляємо останнім часом. Чому ти так далеко?

Я підсунулась на кілька сантиметрів, відчуваючи, як нудотно пульсує клубок у животі. Почувалася винною перед Дереком, хоча фактично зрадила з ним Тайлера. Господи, оце так кашу я заварила!

– Як тато? – запитала я, сподіваючись відвернути його від обіймів. – І що там у Сіетлі? Подобається тобі?

Тайлер насупився, похитав головою. Із силою надавив кулаком на коліно, аж доки не хруснули в пальцях суглоби. Я поморщилась. Ненавиджу, коли так роблять.

– Та це жах. Я б краще з мамою залишився, та вона мене бісить. Так розстаралася, ніби це щось змінить. Купила мені ключки для гольфу, обіцяє звозити на Різдво до Барбадосу. Тільки я її все одно ненавиджу. Не треба було зраджувати. Стерво.

Очі в нього так і горіли люттю. Я ніколи ще не чула, щоб він так говорив про свою матір. Мені стало моторошно, я відсунулась.

– Я цілий день сиджу в татовій квартирі. Зайнятись нема чим, піти нікуди, ні з ким не побалакаєш. А коли він приходить з роботи, то одразу сідає за комп’ютер. Ми навіть не розмовляємо. – Він ліг на дивані, зайшовшись гнівом. – Я постійно сам. Гуляти нема з ким. Така нудьга!

А потім Тайлер заплакав, чим украй мене спантеличив і налякав.

Я ніколи не бачила, як він плаче, і не придумала нічого кращого, ніж обійняти, а відтак обхопила руками, погладила по спині. Схилила голову до нього на плече, а сама відвернулася, щоб він не бачив мого обличчя. Від нього пахнуло м’ятою та хвойним лісом – знайомий гель для душу, марки «Акс». Тепер мене чомусь дуже бісив цей запах. Я відчувала, як ізсередини, із самого нутра здіймається роздратування.

– Ти єдина, з ким мені добре, Лів, – вимовив Тайлер, утираючи сльози. – Усе пішло шкереберть. Я тільки й думаю, як почнеться школа і ми будемо разом. Не знаю, як я жив би без тебе.

– Мені шкода, – пробурмотіла я й міцно стулила повіки.

Якби він тільки знав, як мені шкода.

Я не знайшла в собі сил його кинути. Егоїзм узяв гору.

* * *

Трохи пізніше Тайлер пішов у гольф-клуб: мав грати з мамою.

Я весь ранок провела в саду, виполюючи бур’яни та саджаючи нову зелень, аж до маминого дзвінка о дванадцятій. Потім вирушила до Дерека. Прослизнула через ворота, що на задвірку, й опинилася біля його дверей. Хотіла постукати, аж раптом відчула, як волосся стало дибки.

Чийсь погляд обпікав мені спину. Я озирнулась, та біля дому не було нікого, тільки ліниво погойдувався за парканом хвойний ліс.

Мені хотілося струсити з себе це відчуття. Я визирнула на ворота – вони були не до кінця зачинені. Чи я їх лишила прочиненими, коли зайшла, не пам’ятала. Серце закалатало.

У задній кишені задзеленчало: текстове повідомлення. Мене аж підкинуло.

З екрана дивилась моя фотографія, знята у фас. Очі замазані білим, з рота лізуть нутрощі вперемішку з кров’ю.

«Здохни!» – написано поверх світлини.

Шкірою забігали мурашки, у роті раптом пересохнуло, наче я ковтнула пилу. Жах стиснув горло.

Здавалось, за мною хтось спостерігає. Я знов озирнулася.

Тяжко дихаючи, я скрадалася подвір’ям. Телефон сховала в кишеню. Притиснулася спиною до кущів, що росли вздовж паркану, і їхня тінь ураз проковтнула мене.

Діставшись воріт, я стала рахувати про себе. Пальці совалися гладкою дерев’яною ручкою. Один... два... ТРИ! Я рвучко розчинила ворота й роззирнулася. Подивилася на дорогу – нікого. Звичайне тихе передмістя в будень. У низ вулицею косили газон, пищала в сусіда система поливу, викидаючи в повітря водяні дуги. З подвір’я навпроти лунав дитячий сміх. Крикнув над головою птах.

У мене тремтіли руки, серце калатало аж до болю. Я вдихнула кілька разів, ковтаючи повне туману повітря, притиснула голову до колін. Мені знадобилося кілька хвилин, щоб опанувати себе. Але ж це смішно! Ніхто на мене не дивиться, це ясно як день.

Зберись, Олівіє!

Ще й ці дебільні картинки. Ось що мене лякало не на жарт. Ворогів я не мала, а якщо й мала, то не знала про це. Хіба що Ден, Тайлерів друг, мене неполюбляв. От тільки анонімки не в його стилі. Якби він мав на мене якийсь компромат, то неодмінно завів би розмову в присутності Тайлера, щоб максимально принизити.

Я випросталася, повела плечима: усе тіло від адреналіну наче затерпло. Зачинила ворота, цього разу пересвідчившись, що замкнула на засув, і повернулася до дверей.

Опинившись у Дерека, я сіла поруч із ним на ліжку, і мені одразу поліпшало. Певно, сама себе накрутила, ніби на мене хтось дивиться.

Дерек дістав із мініхолодильника дві кока-коли, дав мені одну й підсів на ліжко.

– Сьогодні бачила Тайлера, – почала я.

Наші ноги сплелися, я відчувала тепло його тіла.

Почувши це, Дерек завмер. Рука з пляшкою так і заклякла на пів шляху до рота.

– Серйозно? А де?

– Він сам до мене прийшов. Розбудив мене. Це дивно, він раніше так не робив.

– То ти з ним порвала?

– Ну... – Я заялозила пальцями по холодному браслету, не знаючи, як сказати правду. Дерек поставив колу на тумбочку.

– Не порвала, – сказав ствердно, не питаючи.

– Вибач! – спробувала я виправдатись. – Він плакав, я не знала, що мені робити! Подумала, що краще буде почекати, поки йому стане трохи... ліпше.

– Чорт забирай, Лів. – Дерек схопився за голову, скуйовдив у задумі темні кучері. Потім відсунувся, звівся на ноги. Мені стало холодно. – Скільки можна критися? Я б і Медісон не хотів обманювати, та тут хоча б зрозуміло, навіщо це робити. Ну чому ти ніяк не підеш від нього?

– Він зараз дуже вразливий. Ще й так говорив, наче кинувся б уже з моста, якби не я. Боюсь, щоб він собі чогось не заподіяв.

– Нічого він собі не зробить, Лів. Він просто тобою маніпулює! – Дерек підійшов до вікна, втупив погляд у шибку. Помовчав трохи, повернувшись спиною. – Я не можу бути з людиною, яка мене соромиться. Мені цього й удома задосить.

Я мовчки дивилась на нього, украй розгублена. Він стояв так близько, що варто тільки простягнути руку, – а здавалося, ніби між нами багато кілометрів. Сум, що звучав у його словах, озвався в мені тупим болем.

– Дереку... – почала я, аж раптом нагорі грюкнули двері.

Ми перезирнулися. Медісон була вдома.

25
ОЛІВІЯ

Червень

– Агов? – озвалася Медісон.

Дідько, дідько, дідько! Що я скажу? Що я робила в кімнаті її брата?

«Що робитимемо?» – самими губами запитав Дерек.

Я розвела руками: «Не знаю».

Чути було, як Медісон ходить у кухні. Я намагалась не рухатися, сподіваючись, що вона нас не чує. Серце так калатало, що билось об ребра. Може, вискочити через чорний хід?.. Та тут у мене загудів телефон, і так гучно, що сумнівів не було: вона почула.

Я дістала мобільний. Медісон уже летіла сходами.

Знову фотографія, цього разу біля її будинку. На мені той самий одяг, що зараз. У роті стало сухо, мене нудило.

Я не помилилась. Хтось стежив за мною.

Тепер з мого серця стирчав намальований ніж, краплі крові стікали по грудях. «Помри!» – погрожував напис.

– Ти що тут робиш?

Медісон упіймала мій погляд. Чорні очі горіли підозрою, гнівом. Брови насуплені, підфарбовані рожевим губи стиснуті.

– О, Мед, привіт! – Я видушила смішок. – Оце показувала Дереку одну картинку, що мені її надіслали.

Вона схопила телефон, і все її обличчя враз зморщилося.

– Господи! Це хто тобі таке надсилає?!

Я знизала плечима, відчуваючи водночас полегшення й страх.

– Це, певно, такий жарт, – припустила Медісон, повертаючи мені телефон.

– Може, – погодилась я.

Дерек також глянув у телефон. Скривив рота, ніби хотів щось сказати, але слова не йшли з губ. Я спробувала зазирнути йому в очі: перепросити, що не сказала одразу.

– Але хто?.. Чому?.. – промовила Медісон. Тепер її брови поповзли вгору. – Навіть уявити не можу, кому ти перейшла дорогу. Ти ж така... чудова. – У її голосі почулась насмішка. – У хорошому сенсі, авжеж.

– Авжеж, – озвалась я сухо.

Як це на неї схоже: подати комплімент із гострим коментарем! Що ж, принаймні вона вже не питає, як я опинилася в спальні Дерека. Бо вона б нас убила, якби дізналася. Якось у дитинстві, коли ми грали у війну, я захотіла бути в команді з її братом. Тоді вона вкусила свою руку до крові й сказала батькові, що це Дерек.

– Краще звернись до поліції, – порадила Медісон.

Але ж копи розкажуть мамі, а цього не можна. Я так старанно виборювала ті крихти свободи, що тепер маю, і вмить їх утрачу, якщо вона дізнається про ці світлини. Та й, зрештою, хто знає, може, це в Дена такі «розваги» або ще якийсь ненормальний зі школи причепився.

– І що я маю їм сказати? – засміялася я. – Що мені надсилають страшні картинки?

Медісон і самій стало смішно.

– Може, з’їздимо в місто пообідаємо? – запропонувала я, поспішаючи змінити тему.

Вона похитала головою.

– Вибач, не можу. Маю знов іти на репетицію. Я тільки перекусити зайшла.

Удаючи розчарування, я підійшла з нею до сходів.

– Хріново. Ну, скоро зустрінемось, еге ж?

Я озирнулась через плече на Дерека, самим поглядом благаючи про розуміння. Він відвів очі.

Ми з Медісон вийшли на дорогу й там попрощалися. Я помахала їй навздогін, а тоді звернула на бічну вулицю й повернулась іншою дорогою.

Дерек мовчки відчинив двері. Губи в нього стиснулись у ниточку. Я зайшла всередину, так само мовчки, готова просити пробачення, готова сказати будь-що, аби тільки він не сердився. Було нестерпно думати, що я його образила.

– Дереку, – почала я.

Він підвів руку.

– Будь ласка. Можна я перший скажу?

Я кивнула.

– Я розумію, що ти не хочеш завдавати Тайлєрові болю, і так само розумію, що ти не хочеш засмучувати Медісон нашими стосунками. Розумію навіть, чому ти не скажеш мамі, що шукаєш свого батька. І все ж таки. Ти не думаєш, що від твоєї брехні тільки гірше?

– Брехні?

Такого я не чекала почути. Якийсь час я мовчки дивилася на нього, потім заперечила рішучо:

– Я не брешу. Просто так моїм близьким буде краще.

Дерек похитав головою.

– Що ти кажеш, Олівіє! Ти хочеш знати правду, а сама нікому не звіришся. От і мені. Ти ж мені навіть не сказала про ті повідомлення.

– Я думала, їх більше не буде. Я й хотіла тобі розповісти, просто – не знаю – просто не хотіла, щоб ти переймався!

– Але ж я тебе кохаю! – Він навіть руки розкинув. – Як я можу не перейматись?

– Кохаєш мене?

Я підсунулася до нього. Губи розпливлися в усмішці.

– Ну звісно. – Дерек провів по моїй щоці кінчиком пальця. – Я ж пообіцяв, що ніколи тобі не брехатиму. Сподіваюсь, що й ти можеш дати таку обіцянку.

Я притулилася до нього, ткнулася в теплу ямку поміж ключицями.

– Я всім усе скажу, обіцяю. Піду від Тайлера, розповім про нас Медісон. Навіть мамі зізнаюся, що шукаю батька. Просто мені потрібен час, розумієш? Я вперше в житті роблю щось сама, а не тому, що так сказала мама. Маю чинити по-своєму. Будь ласка!

Я шукала його очей, благала про розуміння. Дерек нахилився до мене, поцілував. Я відчувала тепло його грудей, чула, як віддається в моєму тілі калатання його серця. Мої губи розтулились, я вся подалася йому назустріч. Куди й поділася його затятість!

– Пообіцяй мені, – пробурмотів він, не в змозі перервати поцілунок.

– Обіцяю.

Його долоні ковзнули мені під сорочку, пальці зімкнулися на сосках, і я мало не скрикнула, здивована цим новим задоволенням. Так, поцілуватися ми могли, часом руки трохи розпускали, але завжди була певна межа, що її ніхто ще не перетнув.

Я гладила його спину, стегна, живіт. У нього вихопився стогін, низький, із самого нутра рик. Наше дихання злилося в одне.

– Олівіє, – гаряче шепотів він.

– Будь ласка, – вторила я, – не зупиняйся.

Цього виявилось достатньо. Останню перепону було знищено. Він узяв мене на руки й поніс у ліжко, бережно опустив на простирадло. Розстібнув ґудзик на джинсах, і я відчула, що тремчу.

Потягнув блискавку. Я ніколи не знала цього відчуття. Здавалось, усе тіло охопило полум’я.

– Дереку... – видихнула я.

Шкіра горіла під його руками. Він рухався губами від мого вуха і до самих ключиць, роняючи поцілунок за поцілунком, як краплі дощу, і від цього той жаркий вогонь, що палав у мене між стегон, розгорівся ще сильніше.

Його руки спустилися нижче. Пальці пестили, гладили всередині, ніби хотіли вивчити моє тіло напам’ять, аж доки в мене з губ ладен був зірватися крик. Я вчепилася йому в спину, подалася назустріч.

Він стягнув з мене джинси й сам роздягнувся, і от ми вже лежали поруч, голі, беззахисні у своїй взаємній потребі. Я раптом відчула себе дуже вразливою.

Дерек без слів уловив мій настрій.

Схилився до мене, укрив поцілунками все обличчя, ніжно, ніби затріпотів крильцями метелик, і з кожним дотиком я відчувала, як сильно він мене кохає і яке те кохання безмежне, неосяжне.

– Гей, – окликнув пошепки. – Я люблю тебе.

Я знала, що поряд із ним завжди лишатимуся собою, хай би що сталося. Нарешті мені вдалося скинути те павутиння брехні, що я сама себе ним оплутала. Я почувалася чистою як ніколи.

– Я також тебе люблю.

* * *

Ще довго після того ми лежали, обійнявшись. Його пальці гладили моє волосся, аж доки я не провалилася в теплий, оксамитовий напівсон.

Із цього забуття мене висмикнув сигнал телефона, що сповіщав про нове повідомлення.

Я зісковзнула з ліжка, потягнулась до джинсів. Якщо мама писала чи телефонувала, а я не почула, вона, певно, місця собі не знаходить.

Проте писала не мама – Кендалл. Мовляв, її тато зараз працює вдома, тож я могла б завітати й познайомитись із ним.

Я показала Дереку повідомлення. Він позирнув на годинник. Перша дня.

– Гадаєш, устигнемо ще туди й назад, доки твоя мама на роботі? – запитав із сумнівом.

– Так, їдьмо. Я хочу знати, що він за людина. А мамі завжди можна сказати, що я з Медісон у кафе.

Якусь мить він не зводив з мене погляду. Обличчя в нього видовжилося. І тут я зрозуміла. Я так звикла обманювати, що вже не надавала цьому значення. І Дерек це помітив.

Я відвернулась, одяглася.

Нічого страшного. Це навіть не брехня – дрібничка. Зрештою, кому від цього зле? Якщо для того, щоб дізнатися правду, треба збрехати, я готова.