Текст книги "Ніч, коли Олівія впала"

Автор книги: Наталия Волжина

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 19 страниц)

11
ОЛІВІЯ

Травень

– Може, у «Джаву»? – Медісон підвищила голос, намагаючись перекричати галасливих підлітків, що саме наринули в зал.

Кафе «Джава», зі стінами, просто викладеними цеглою, і м’якими диванчиками всіх кольорів райдуги, дуже нам подобалося.

То був один з перших по-справжньому спекотних днів цього року, і всі, хто не йшов до кафе, вирушили на пляж.

– Помираю, так хочеться смузі. – Медісон засунула сусідню від моєї шухляду, де тримала шкільне приладдя, і обернулася до нас із Тайлером.

– Я не можу. Сьогодні «татова черга», – саркастично відказав Тайлер, причому останні слова взяв у повітряні лапки.

Його батьки остаточно вирішили розлучитися всього кілька тижнів тому, і відтоді він буквально розривався між ними. Не те щоб він охоче обговорював цю тему, та було видно, що не в захваті. Я намагалась його зайвий раз не чіпати. Справді намагалась. Та він так дратувався весь час, що простіше виявилось триматися на відстані.

– Ем-м... – нарозтяг сказала я, силуючись вигадати якомога правдоподібнішу брехню.

Дерек пообіцяв відвезти мене після уроків у Сіетл на пошуки Кендалл. На мою пропозицію дружби на фейсбуці дівчина так і не відповіла.

Від нашого знайомства минуло вже кілька тижнів, і відтоді я буквально не вилізала з гуглу, збираючи всю можливу інформацію про неї. Це вже скидалося на одержимість. Вона виступала від імені своєї приватної школи з католицьким ухилом у змаганнях із тенісу, брала участь у командних дебатах, була волонтеркою.

На добрій половині фотографій вона була з якимось літнім чоловіком – певно, батьком, от тільки мені його лице одразу здалося знайомим. Спочатку я не могла пригадати, де його бачила. Потім показала одну зі світлин Дереку, і той одразу сказав, що це Ґевін Монтґомері, член сенату.

Ба! Вибори мали відбутися за кілька місяців. Скрізь були розвішані його портрети, на телебаченні постійно лунала політична реклама. Мені спало на думку: якщо ми з Кендалл так схожі й цей Ґевін – її тато, цілком імовірно, що він і мені доводиться батьком.

Тоді моя уява остаточно вийшла з-під контролю. Може, тато не вмер, а живе у своє задоволення в Сіетлі з іншою родиною.

Я вирішила поговорити з Кендалл, сподіваючись, що мені вдасться дізнатися щось іще.

– У мене ще тренування з плавання, треба годину відпрацювати, а потім маю готуватися до контрольної з математики. Тому теж не можу. – Я закотила очі. – До того ж пообіцяла мамі підготувати заяви на волонтерські проекти.

– Та ну! – аж скрикнула Медісон. – Це ж марнування часу!

– Вона каже, що це враховується під час вступу до університету, якщо я правильно зрозуміла, – не надто переконливо вступилася я за маму, причому скорчила невдоволену гримасу. – Не хочу, щоб вона переймалася.

– Аякже, вона ж тобі зовсім просвітку не даватиме.

– Це точно, – відповіла я, сміючись.

Така в нас останнім часом склалася традиція: Медісон розбивала в пух і прах чергове дурнувате правило, що його нав’язувала мені мама, а я казала, що, якщо його не дотримуватимусь, мені не буде життя. Медісон з моєю мамою взагалі ніколи не ладнали. Сваритись вони не сварилися, хоча б завдяки маминій лагідній вдачі. Хоч як вона душила мене турботою, а до людей ставилася з розумінням. От Медісон нерідко пускала їй шпильки.

Я засунула шухляду, на ходу цмокнула Тайлера в щоку.

– Побачимося завтра.

Небо, повне життєрадісних пухких хмаринок, так і репалося від гарячого сонця. У повітрі стояв пряний запах трави, ніби десь косили газон. Я повернула за ріг школи, вийшла до житлових будинків і квапливо пірнула в Дерекову машину.

Він обернувся до мене, скрипнувши чорною шкіряною курткою, як у мотоцикліста.

– Привіт, – промовив і усміхнувся повільно, ніби лив сироп.

Дурне я дівчисько. Що я собі надумала? Так, може, серце забилося трохи сильніше, але ж це нічого не означає. Адже я кохаю свого хлопця, чесно кохаю. А Дерек – просто друг.

І все-таки Медісон я про нашу дружбу не розповідала. Вона мені добряче наговорила дурниць: мовляв, він у Нью-Йорку напав на якогось хлопця, погрожував ножем. Вона просто не зрозуміла б, якби дізналася, що ми знайшли спільну мову.

– І тобі привіт, – відгукнулась я, усміхаючись, як ідіотка, на всі зуби.

– Куди їдемо?

– Я подумала, може, у Мерсер-Айленд, пошукаємо «Старбакс»? Бо мої друзі, наприклад, після школи біжать до кафе.

– Це ти непогано придумала. – Дерек значущо покивав, показуючи, що вражений. – Хочеш повести?

– Що?

– Повести? – Він жестом показав на машину. – Не хочеш?

– А, та ні... Я не вмію, – зізналась я.

З усього класу тільки я не мала водійського посвідчення, а мені наступного місяця вже виконувалося сімнадцять. Це була справжня катастрофа.

– Гадаєш, мама б дозволила, щоб я сіла за кермо, як усі нормальні люди? Я навіть у тібол[4]4
  Командний дитячий вид спорту, суміш крикету, бейсболу та софтболу


[Закрыть] грала в шоломі. Ще дивно, що вона мене на плавання відпускає без дихальної трубки.

Він фиркнув від сміху.

– А навчитися не хочеш? Я можу показати.

Я вагалася. Хотілось погодитися і водночас хотілося поговорити про Кендалл Монтґомері.

Дерек вирішив усе за мене.

– Отже, ведеш ти.

Вийшов із машини, зайшов з мого боку, відчинив дверцята.

– А як же Кендалл?

– Про неї поговоримо іншим разом.

– До-о-обре... – нарозтяг сказала я невпевнено. – Тільки нагадай мені, щоб написала мамі о четвертій. Бо вона по стінках бігатиме.

– Чому?

– Вона просто хвилюється. – Це прозвучало так, ніби я її захищаю.

Дерек не став нічого казати, і мені це сподобалося. Неприємно було, коли Медісон із Тайлером з мене сміялися, бо мусила в такому віці постійно відписуватися чи телефонувати мамі.

Я сіла на водійське сидіння, пристебнула ремінь безпеки.

– Ну що, поїхали? – спробував підбадьорити мене Дерек. – Ти готова?

Я втягнула повітря, тепер уже не сумніваючись: хай би що він запропонував, я на все погоджуся.

– Готова.

Поклала руку на важіль перемикання передач, і він накрив її своєю долонею. Шкіра в нього була тепла, пошерхла.

– Ану, покажи, що ти в захваті, – попросив жартома.

Я гукнула щосили:

– Юху-у-у!

Дерек розсміявся, закинувши голову. Передвечірнє сонце розтопленим маслом заливало йому обличчя, висвічувало сині очі. Вони зазирали мені в самісіньке нутро, обіцяли щось незвичне, не схоже на спокійне життя, що я його доти провадила під маминою опікою.

Я кілька разів об’їхала навколо району, постійно гальмуючи та знову схоплюючись з місця. Навіть не вірилось, що Дерек спокійно дивиться, як я калічу його нещасну автівку. Доробляти машину допомагав йому батько: вони поставили спойлер, дорогі диски, замінили передні та задні фари й установили в салоні надзвичайно гучні сабвуфери. Я знала, як багато вона для нього важить.

Здавалося, це був єдиний випадок, коли тато приділив йому хоч скільки-небудь уваги. Батьки Дерека й Медісон зазвичай не втручалися в їхнє життя – на жаль. Моя мама знала про мене все, та це було на краще. Заради мене вона була готова на будь-що.

Раптом утративши контроль, я вдарила по гальмах. Кров відхлинула в мене від обличчя: «мустанг» нісся просто в чиюсь поштову скриньку. На щастя, мені вдалося вчасно зупинитись.

– Гадаю, з мене досить, – тихо промовила я.

Від згадки про маму веселий настрій покинув мене, натомість стала точити невпевненість. Страшно було отак порушувати її заборони. Якщо мама не дозволяє мені сідати за кермо, певно, і справді не слід було цього робити.

Дерек поглянув на годинник.

– Хочеш, з’їздимо в ігровий центр, що в Лорелвуді? Я поведу.

Я кивнула з полегшенням, і ми знову помінялися місцями. Діставшись Лорелвуда, Дерек поставив автівку біля чималої будівлі з металу й каміння, колишнього складу, що в ньому тепер розмістився популярний розважальний центр. Надіславши мамі коротке повідомлення, я попрямувала за ним усередину.

Скрізь мерехтіли спалахи світла. Відсидівши на сьогодні заняття, школярі з усього міста затято змагалися на більярді й наставляли на екрани пластикові рушниці. Пахнуло попкорном – і шкарпетками. Я вступила в якусь липкувату коричневу калюжу, і ноги ще довго приставали до підлоги.

Дерек одразу кинувся через усе приміщення. Я намагалась не відставати, але повсякчас озиралася, побоюючись, що зустріну когось зі знайомих. Що я тоді їм скажу? До того ж я вже збрехала Медісон і Тайлеру, що планую провести вечір за підготовкою заяв на волонтерство. Та, хай скільки я кліпала, обличчя навколо були чужі.

– Машину ти водити не вмієш, це ми вже знаємо. А в аерохокей граєш? – Дерек усміхнувся дражливо.

– Я? Та я королева аерохокею! – відказала, перекидаючи через плече зібране у хвіст волосся.

– Нічого собі! Чи це правда? Бо я, юна леді, не одне змагання виграв. Отакої!

– Я тебе прошу! Зі мною тобі не зрівнятись, – піддражнила я.

Що це я, невже фліртую?..

– Ловлю на слові!

І Дерек укинув у спеціальну шпарину в столі кілька монеток і підібрав шайбу.

– Готова?

– Завжди готова!

Він так і зареготався:

– Ну це вже занадто!

– Нумо вже!

Тоді Дерек шибнув по шайбі, і вона вмить опинилася переді мною. Я встигла відбити її боковим ударом, та вона зрикошетила від борта і повернулась. На цей раз удар вийшов сильнішим, ніж треба, і шайба полетіла просто в повітря.

Дерек мерщій присів, виставивши перед собою руки, щоб захистити обличчя. Снаряд приземлився за кілька кроків від нього. Коли він випростався, очі в нього були величезні.

– Нічого собі! То ти й людину можеш убити?

Я аж задихалася від сміху.

– Ну добре, – промовив він, вишкіряючись. – Годі піддаватися. Війна так війна!

Після чотирьох ігор, зглянувшись на чергу з малюків, яка вже скупчилася біля атракціону, ми нарешті оголосили нічию.

Людей надворі майже не було. Дерек легенько штовхнув мене в плече, і ми попрямували до набережної. Сонце вже сідало, на блідо-рожевому горизонті виступали смарагдові острови. Мугикав свою пісеньку тихий прибій.

– Я й не знав, що ти така азартна! – сміявся Дерек.

– Ще б пак, я ж і на плавання не просто так ходжу. От побачиш у вересні, яка я азартна.

– Це я знаю, просто не чекав такої... агресії! – Він знову розсміявся, скоса глянув на мене.

– Я зазвичай і справді спокійніша.

– А що змінилося?

– Не знаю. – Я знизала плечима. – Певно, багато чого. От хоча б оці пошуки батька. Це не в моєму характері. Навіть те, що я поїхала сюди з тобою.

У Дерека брови поповзли вгору.

– Тобто?

– Просто... Розумієш, я збрехала Тайлерові та Медісон. Сказала, що заповнюватиму заяви на волон терство. Тож не розповідай Медісон, добре?

– А вона що, злитиметься, якщо дізнається, що ми спілкуємося?

– Не те слово! – Я навіть розсміялася, так це було очевидно. – Та їй одразу дах зірве.

Він похитав головою, на щоках заходили жовна.

– Завжди мусить бути в центрі уваги. Навіть тобою не хоче ділитися.

– Неправда! – Я, як і годиться вірній подрузі, поспішила стати на захист Медісон. – Просто вона за мене хвилюється.

– Це взагалі як?!

Він став як укопаний і обернувся, вибалушив на мене враз потемнілі очі.

– Я... Я не знаю... – Не хотілося переказувати те, що вона про нього розповідала, – усі ці страшні речі. – Знаєш, коли ти погрожував комусь ножем, іще в Нью-Йорку... Чи торгував травою в школі. Вона, певно, думає, що з тобою може бути небезпечно.

– Що за лайно?! – вибухнув він. – Вона бреше! Це мене обікрали, мені погрожували ножем, а не я!

Я похитала головою, украй спантеличена.

– Навіщо ж їй мені брехати?

Він знизав плечима і раптом зрушив з місця. Я ледве встигала за ним.

– Бо така вона людина. Вона й батькам постійно бреше. Це вона їм сказала, що я продавав у школі траву.

– А ти хіба не продавав?

– Ні. Дідько, я один-єдиний раз дунув удома, та й по всьому. Тільки вона мене піймала на гарячому. Сказала татові, що я приторговую травою. Це тому, що він приділяв мені більше уваги: ми тоді саме робили машину. Вона просто не терпить, коли хтось виходить на передній план.

– І що, ти не пояснив їм, як усе було насправді?

– Звісно, пояснив! От тільки Медісон у нас – принцеса. Вони їй в усьому вірять.

І справді, це була її найбільша вада: вона завжди хотіла бути в центрі уваги – ні, потребувала. Дерек мав слушність. Я покрутила браслет, вивернула на руці, розглядаючи сполучення ланок, посовала сюди й туди. Згадала, як подруга ображалася, коли про її брата казали, ніби він торгує наркотиками. Якщо вона і справді збрехала, то добряче за це поплатилася.

– Я вже втомилася від брехні. Усі мене обманюють. Мама, Медісон. Люди що, розучилися говорити правду? – заговорила я.

– Агов.

Дерек зупинився. Узяв мене за підборіддя, зазирнув у вічі.

– Вибач. Я не хотів тебе засмучувати. Просто не дозволяй Медісон на собі їздити. Так, з нею буває непросто, така вже вона. Але ти її найближча подруга, і їй не все одно, я це точно знаю. Хай би що я казав, а це – найголовніше. А ще, якщо тебе це втішить, – тут він обійняв мене за плечі, – я тобі ніколи не брехатиму.

Я не відвела очей. Майнуло раптом, що й думати забула і про Кендалл, і про тата, і про мамину брехню. Це він. Він допоміг мені викинути це з голови.

Дивилась на його обличчя, таке знайоме і все ж таки нове. Чорна футболка підкреслювала синяву очей. Над правою бровою – ледь помітний шрамик полуницею. Я уявила, як притиснуся губами до його губ. Мені так кортіло торкнутись його, що я розгубилася.

Повіки самі опустилися на очі. На якусь мить мені здалося, що ми поцілуємось, та раптом щось задзеленчало. Я враз відсунулася.

Намацала в кишені телефон – повідомлення на фейсбуці.

– Це Кендалл.

Я зачитала вголос:

Привіт, Олівіє! Рада тебе чути. Тато казав, що в нього був літній будинок у Портедж-Пойнті, але він продав його 1999 року. Твоя мама хіба не звідти ?

Підвела очі. Сказала просто: – Це рік мого народження. У нього був дім у тому місті, де я народилася, і того ж року, коли я народилася, він його продав.

Дерек зі свистом утягнув у себе повітря. – Самі збіги.

– Еге ж.

Він зазирнув мені в скам’яніле обличчя. – Може, час поговорити з твоєю мамою?

12
АБІ

Листопад

Я сиділа в машині й дивилася, як тріпотить на вітру навіс кондитерської, розташованої по сусідству з відділком. По той бік вулиці листоноша, зігнувшись у три погибелі, пробирався до поштової скриньки, ніби нагадуючи: світ і не думав спиняти свій біг.

Не знаю, скільки я так просиділа. Почувалася наче вичавлений лимон. Життя моє пішло прахом, серце розбилось на друзки, у голові стояв туман. Думати не було сил.

Я сперлася лобом на кермо, міцно стулила повіки.

Мусила структурувати все, про що дізналася, рознести всі зачіпки по колонках, а тоді підрахувати суму й дістати логічну відповідь.

Поліціянти не мають жодного наміру братися до розслідування, хоча в них є всі докази. Але чому? Чого я не помічаю?

У сумці задзвонив телефон. Номер не визначено. Серце закалатало. Я тепер рефлекторно реагувала на сигнал телефону, наче собака Павлова, щоразу впадаючи в паніку, ніби дзвінок неодмінно означає погані новини.

– Алло?

– Це Ебіґейл Найт? – Голос належав чоловікові, був лагідний, негучний.

– Говорить Ентоні Браянт, адвокат у справах потерпілих із поліційного відділку міста Сіетл.

Мені одразу згадалася вранішня розмова з Сарою, яка обіцяла переговорити зі своїми знайомими в органах.

– А, он воно що. Доброго дня! – Я знову поглянула на будівлю поліції, подумки повертаючись до останнього візиту. – А ви швидко.

– Перепрошую?

– Сара казала, що ви можете зателефонувати.

– Хто?

– Сара, моя сестра. Сара Кессіді.

– Ах, Сара. Так. – Якийсь час слухавка мовчала, потім чоловік знову заговорив. – Робота адвоката у справах потерпілих полягає в наданні підтримки особам, які стали жертвами кримінальних злочинів. У вашому конкретному випадку я можу відповісти на будь-які запитання щодо справи вашої доньки, а також домовитися про консультації в психотерапевта.

Мене охопила лють. Я відчувала гнів усім тілом, кожним збудженим нервом. Адже казала, що не хочу ніякої терапії. Я хочу дістати відповіді на свої запитання!

– Жилетка мені не потрібна, – процідила я. – Мені потрібна людина, яка зможе з’ясувати, що сталося з моєю донькою. У неї на зап’ястках були синці!

– Синці?

– Так!

Якусь хвилину він мовчав, чути було шерех паперів. – Я саме ознайомився з протоколом, що його склали в поліції. Чи ви маєте можливість зустрітися сьогодні, щоб усе обговорити?

Я позирнула на годинник. Серце так і завмерло в грудях. Якщо він має доступ до протоколів, то, певно, і справді мені допоможе?

– Я можу зустрітися просто зараз.

* * *

Обмотавшись шарфом, я попрямувала в кафе – в одну з тих кав’ярень із вінтажними світильниками та затишними диванчиками, де вам разом з органічною кавою пропонують широкий асортимент сендвічів власного приготування, веганський мафій та безглютенове шоколадне тістечко. Відкрилося воно порівняно недавно, та вже завоювало серця новоспечених мам, які щосили намагалися тримати себе у формі. Щойно я прочинила двері, як у ніс кинулися запахи кориці й цукру. Агресивно зашипіла кавоварка.

Людський гомін ураз урвався. Двоє матусь із візочками, що саме робили замовлення, одразу замовкли, тільки ззирнулися. Дівчина-бариста так і заклякла з роззявленим ротом, підставивши під спінювач склянку з молоком. У кутку сиділа з матір’ю тогорічна випускниця, на один клас старша за Олівію, яка навчалася в її школі. їхні погляди впали мені на обличчя, мов краплі гарячого воску зі свічки, і зіслизнули поволі.

У шиї защипала гаряча кров. Зусиллям волі я підійшла до прилавка, замовила бутерброд із плавленим сиром та чорну каву, шкодуючи, що не захопила фляги. Ковток віскі точно б не завадив.

Я сіла за столиком біля вікна, неподалік від дверей, і наставила очі на шибку, визираючи Ентоні. Кава поволі зігрівала замерзлі долоні. Сир у бутерброді давно вже вистиг, став твердий. Різко вимальовувались на бронзуватому небі клени по той бік вулиці, неначе були виведені вугіллям. За одинокими побурілими листочками прозирало море.

Скориставшись нагодою, я надіслала Малкольму, своєму начальнику, черговий лист із проханням дати мені ще два тижні відпустки. Відповідь надійшла майже одразу: звісно, відпочивай, скільки знадобиться. Я одразу ж запевнила боса, що незабаром вийду на роботу.

Десь за пів години двері відчинилися, наповнивши кафе холодом.

На порозі з’явився високий широкоплечий чолов’яга, типовий поціновувач активного відпочинку, досить привабливий, із гривкою чорного волосся, що спадала на очі, та зачатками бороди. Він був у бежевій тканинній куртці та практичних шкіряних черевиках коричневого кольору. Великі зелені очі дивилися серйозно.

– Міс Найт? – Голос так само лагідний, як і по телефону.

– Так. – Я підвелася, простягнула йому руку. Він міцно стиснув її в долоні, і я відчула, що шкіра в нього груба, мозолиста. – Абі. Просто Абі.

Він кивнув, поставив на стілець чорну сумку для ноутбука. Потім скинув куртку, повісив на спинку. Тепер він постав у шерстяних штанах темно-синього кольору та білій сорочці з довгими рукавами.

– Я Ентоні. Зараз тільки замовлю собі кави. Вам чогось узяти?

– Ні, дякую!

Я не зводила з нього погляду. Був засмаглий як для цієї пори року, ніби багато бував на свіжому повітрі, і від цього ще яскравішими були зелені очі. Він мав вигляд людини, яка знає життя. У кожній його рисі відчувалася доброта – і надлам.

Ентоні усміхнувся до бариста – біля рота в нього залягли глибокі зморшки, такі бувають у тих, хто часто всміхається. Дав на чай аж два долари і став чекати, доки звариться кава. Дівчина щось розповідала йому, а він стояв нерухомо, спокійно – і уважно слухав.

Нарешті він усівся навпроти, відсьорбнув трохи кави.

– Гарбузовий лате. Не дочекаюся, коли вже з’явиться мокко з перцевою м’ятою. Без цього й зима не зима.

Тут мене мало не знудило.

– Дякую, що приділили мені час.

– Нема за що.

– Отже, – почала я. – Ви працювали із Сарою?

– Сарою?.. А, ви про сестру. – Він добряче ковтнув – адамове яблуко так і заходило під комірцем. – Мені траплялося направляти до неї на консультації потерпілих та членів їхніх родин. А кілька років тому пропала моя мати: у неї хвороба Альцгеймера. Це було жахливо. Сара всю ніч провела зі мною, допомагала в пошуках. Дуже їй вдячний.

Я навіть розгубилася.

– Сара нічого мені не розповідала.

– Ні, хизуватися б вона не стала, – усміхнувся Ентоні. – Така вже хороша людина!

Він сягнув по сумку, дістав чималий стос паперів. То були поліційний протокол і копія записів Мак-Неллі.

– Ви казали, що в Олівії на руках були синці. Але в протоколі про це ані слова, тому я й захотів зустрітися.

Він підсунув документи ближче до мене, і я пробігла текст очима. Тоді спантеличено похитала головою.

– Не розумію. Вони ж їх бачили... Сказали, що це від падіння. У неї на зап’ястках були синці. Як від пальців.

– Тут цього немає. Чи хтось зі слідчих вимірював глибину пошкодження тканин? – поцікавився Ентоні. – Щоб зрозуміти, чи вона могла отримати синці внаслідок самооборони?..

– Здається, що ні. Тільки лікар сказав, що детектив Семсон ті синці сфотографувала. Але чому тоді про них ніде не йдеться?

– Може, забули. А може... – Він ніби намагався намацати справжню причину. – Чесно кажучи, я не знаю. Поговорю де з ким, довідаюся, що то за детективи. Може, вони тільки недавно там працюють і треба, щоб хтось підказав їм, що робити.

Коли я розповіла йому про повідомлення від Тайлера і ті страшні фото, що їх я знайшла на айклауді, він запитав:

– Як думаєте, хто міг таке надіслати?

– Гадки не маю. Я й поліції сказала те саме: Олівію всі любили.

– А ви не питали в Тайлера, чому він вас обманув?

– Ні. Я вже кілька тижнів його не бачила. Певно, не так зрозумів. Він просто обожнює Олівію. Сам не свій від горя.

Ентоні дав мені аркуш паперу та ручку.

– Чи не могли б ви записати імена всіх людей, з якими вона була знайома? Так ми знатимемо, з ким треба поговорити.

Це «ми» враз озвалось у мені. Я відчула полегшення. Нарешті хтось став на мій бік. Мені повірили. Я не сама.

Я акуратно занесла в список усіх, кого згадала, і вони враз перетворилися на підозрюваних. Але ж це був якийсь початок.

Тут у мене задзвонив телефон. То була Сара.

– Абі, – заторохтіла вона. – Маю їхати до Ділана, у нього там щось сталося в школі. Кинув у когось книжкою чи щось таке. Але в мене сів акумулятор у машині. Ти мене не підвезеш? А то Бред не бере слухавки.

Запевнивши, що буду за кілька хвилин, я завершила розмову. Тоді підвелася, вдягла пальто.

– Вибачте, будь ласка. Мені треба їхати.

– Нічого, – Ентоні складав папери в охайний стос. – Я скоро зателефоную.

* * *

На посірілий небокрай над затокою спускалася ніч. З глухим стукотом падали на машину краплі дощу, рипіли двірники. Я міцно стиснула кермо руками.

Видно було, як зеленувате море шмагає злива. Раз-у-раз у берег урізалися хвилі, розпадалися пінистими бризками.

Діставшись дому, я з силою затріснула двері машини й попрямувала до ґанку.

Крижаний вітер так і ляскав по щоках. Я завмерла, не в змозі поворухнутись, просто серед прихожої, відчуваючи, як хребтом здіймається той біль, що весь день точив мене.

Я ж так старалася вберегти дочку, вигадала стільки правил: не сідати до друзів у машину, коли стемніє, не переходити дорогу в неналежних місцях... Проводила бесіди про те, як небезпечно довіряти незнайомцям, а коли їй виповнилося тринадцять, записала на курси самооборони. Мені здавалося, так вона буде в безпеці.

Я потягнулася за червоним вином, налила собі повний келих, а коли допила, – швидше, ніж слід, – підлила ще й поставила у вітальні, на кавовий столик. Задзвонив домашній телефон.

– Алло, міс Найт, доброго вечора! Кейсі Брайт, «КОМО Ньюз», – защебетала юна, до країв сповнена ентузіазму репортерка. – Ми хотіли б...

– Без коментарів! – проревіла я та кинула слухавку.

Нахлинули невідворотні сльози, ніби набігла хвиля, і я згорнулася на дивані, притискаючи руки до грудей, наче в мене ось-ось розірветься серце.

Мені бракувало Олівії, бракувало її усмішки, сміху, невинної розмови. Бракувало наших із нею жартів, звуку її голосу, бісиків, що часом танцювали в її очах. Мене пожирала величезна, всеохопна туга.

Так само я тужила за мамою після її смерті.

Допивши другу порцію вина, знову наповнила келих, відчуваючи, як тривога мало-помалу вгамовується. Я пила так до ночі, тяжко, безпробудно, і дедалі глибше занурювалась у спогади, аж доки не провалилася в дивний, уривчастий сон, а тоді бачила кольоровий хаос, і ті видіння були, ніби вечірка в домі божевільних. Потім заборсалася в тих мареннях, сіпнулась назад, у реальність, і зависла між думкою й сном.

Раптом я помітила, що вдягнута у фіолетову нічну сорочку – костюм принцеси, що я його носила шестирічною дівчинкою. Крижаний вітер задер поділ, холодив ноги: я стояла на даху поруч із мамою.

Повітря було просякнуте запахом електрики. Злобно спінились сірі хмари, блискавка проштрикнула небо, немов виделка. Я взялася рахувати – так учила Сара, – і на «п’ять» ударив грім, задеренчав по ринвах.

Мамині руки лягли мені на плечі. Очі в неї блищали, немов два мокрих камінчики. Крізь тонку сорочку відчувалося тепло її шкіри.

– Якщо стрибнеш – зможеш полетіти! – зашепотіла гаряче в самісіньке вухо.

Потягнула мене до краю, і я подивилася вниз, на подвір’я, де вирувало в траві опале листя.

Щось страшно схопило за горло. Мене нудило, як буває, коли накатаєшся на каруселі. До землі було дуже далеко. Насправді я не вірила, що зможу полетіти, але мені так хотілося порадувати маму.

Раптом застукотіли по голих руках перші краплі дощу. Мокрий поділ прилипнув до литок.

Я бачила, як Сара затаскує в дім старенький зелений велосипед. Потім вона знову вискочила надвір, замахала скажено руками, ніби млин. Що вона кричала, було не чути: слова відносило вітром.

– Лети, Абі! – гукнула мама. – Лети!

Я рушила була до краю, ступила один малесенький крок, потім іще, але тут бозна-звідки взялася Сара, потягнула назад...

Я рвучко сіла на дивані. У роті було сухо від вина, боліла шия. Щось стояло клубком у горлі: може, страх, а ще – глибока, невимовна печаль. Сон іще линув до мене, борсався у згортках промоклої ковдри.

Десь зашелестіло. Я вмить завмерла, прислухаючись. Цокав годинник, гуло повітря у вентиляційних шахтах. Кожен мускул у моєму тілі напружився до болю.

Нарешті я відкинула ковдру.

Подивилась туди, звідки линув звук. На підлозі, під вхідними дверима, білів папірець. Я підвелася й пішла, обережно ступаючи босими ногами. Нила затерпла зі сну шия, у скронях стугоніла кров. Вчиталася в маленькі друковані літери:

Їх попросили припинити розслідування.