Текст книги "Ніч, коли Олівія впала"

Автор книги: Наталия Волжина

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 19 страниц)

13
АБІ

Листопад

Я не спала до ранку, складаючи перелік за переліком: із ким спілкувалась Олівія, хто міг бути батьком її дитини, хто міг бажати їй зла... Хотіла знайти відповіді, бачити цілісну картину. Але не могла. Коли на обрії зайнялася зоря, ці почуття так розрослися всередині, що від них не було куди подітися.

Я походжала в кухні, затиснувши в кулаку той папірець:

Їх попросили припинити розслідування.

У вітальні спіймала в дзеркалі своє відображення. Вигляд я мала жахливий: давно не мите біляве волосся аж потемніло, обличчя жовте, очі налилися кров’ю, чи то від недосипу, чи то з похмілля – важко сказати. Гострими кутами випинали ключиці. Бридко дивитись.

Чому слідчим наказали припинити пошуки? Хто наказав? І хто підсунув записку мені під двері? Я позирнула на годинник, але була тільки шоста. Ентоні дзвонити ще зарано.

Руки тремтіли. Лишивши папірець на обідньому столі, я попрямувала в душ. Роздягнувшись, пустила таку гарячу воду, що ледве могла терпіти. Направила струмінь на затерплі плечі і стояла так, відчуваючи, як обпікає шкіру, аж доки не потемніло в очах.

Потім примусила себе поснідати. Лежалі пластівці впали просто у вино, що так і осіло в шлунку. Мене потягнуло блювати, та я не дала собі волі. Адже треба десь брати сили.

Якщо ті слідчі думають, що я просто дам їм спокій, вони помиляються. Хочуть вони цього чи ні, а закрити справу я їм не дозволю, аж поки вони не дізнаються, що насправді сталося з Олівією.

Я тупо дивилася на мобільний. Уперше за тривалий час відчувала потребу в ближньому. Я й не помічала, як поволі привчила себе ні на кого не розраховувати, закривалася від людей, аж доки втратила Олівію. Я, певно, постійно ховалася за донькою, жила не просто для неї, а ніби через неї. Утім тоді мене це влаштовувало. А тепер мені потрібна допомога. Якби тільки від цього не було так ніяково.

Дочекавшись, доки проб’є сьому, я набрала номер Ентоні.

– Доброго ранку, Абі!

Здавалося, він радий мене чути й зовсім не здивувався ранньому дзвінку.

Потираючи шию, розповіла йому про записку, яку мені підсунули вночі, і поділилася своїми висновками. Він слухав уважно, як уміють деякі люди: так, ніби, крім мене, у світі нікого й нічого не існує.

– Ви нікого не бачили біля будинку? – запитав, коли я закінчила.

– Ні, чи, точніше, не дивилася. Була вже глибока ніч.

«...І я була страшенно налякана», – завершила подумки.

– Там було щось іще?

– Ні, крім записки, нічого.

– У вас є камера відеоспостереження чи щось таке, щоб подивитися, хто це був?

Я ледве втрималась, щоб не розсміятися.

– Ні, хіба що старий ліхтар.

– Знаєте, я тут подумав: а що, як до вас заскочу, подивлюся ті фотографії, що ви мені про них розповідали? Може, щось і знайду. Я сьогодні маю зустрітися з другом неподалік. Якби ви їх роздрукували, чи міг би я заїхати й забрати ті фото?

Була субота, планів я не мала. Якби Олівія була зі мною, ми б аж до днини не вилазили з піжам, а тоді поснідали б яєчнею з беконом, поставили б фільм. Я міцно стулила повіки, відчуваючи, як підкрадається біль.

– Так, звісно. – Голос тремтів, слова застрягали в горлі, наче бита крига.

– От і чудово. Десь пообіді заскочу.

* * *

Я затраснула вхідні двері та мерщій кинулася через дорогу, до пляжу, гучно тупаючи тротуаром. Ранок був холодний і ясний. Крижане повітря зубатим ножем прорізало легені, вихоплювалося з рота густим білим туманом. Але то був приємний біль.

Я бігла набережною, відчуваючи, як віддаються луною мої кроки на дощатому настилі.

З тієї самої ночі, як Олівія впала, я закинула щоденні пробіжки, і тепер м’язи були, неначе болото. Та я тільки насунула шапку на лоба й бігла далі.

Ритмічний звук власних кроків, уривчасте дихання, крики чайок злилися в єдину мелодію, і скоро я впала в задумливий транс, так добре знайомий бігунам. Дуже швидко половина маршруту, шість кілометрів, лишилась позаду, і настав час повертати додому.

Сусідка, повнотіла й аж надто люб’язна жіночка з малюком у візочку, помахала мені на знак привітання. Я також помахала, але спинятися не стала. Говорити з людьми, відповідати на запитання, що на них не може бути відповіді, було нестерпно.

Біля самого будинку я вповільнила біг і звернула до води, пробираючись між величезними кам’яними брилами. Корчі та водорості, що їх нанесло припливом, скрізь усіяли пісок, і пляж був схожий на зшиту з різнокольорових клаптиків ковдру.

Присіла на валун біля самої води. Заплющила очі, підставивши лице водяним бризкам. Вітер тріпав мені волосся, оглушав ревінням. Я слухала, як б’ється моє серце. Раптом в обличчя вдарило щось мокре.

Я скрикнула, скочила на ноги. То був собака. Чудовий золотистий ретривер, із висолопленим язиком. Пес знову спробував мене лизнути. Усміхаючись, я погладила його по голові.

– Привіт, – пробурмотіла стиха.

Олівія все випрошувала собаку. Я була непохитна: мовляв, нам нема коли ним опікуватися. Тепер шкодувала, що не погодилась.

– Вибачте! – крикнули вдалині.

Я озирнулась через плече. До мене бігли дві жінки: по-модельному худа білявка та спортивного вигляду брюнетка, обидві одягнені для пробіжки. Мали точені, підтягнуті фігури, що бувають у жінок, які, не знаючи, куди подіти вільний час, гають його у спортзалі.

– Пусте.

Блондинка взяла собаку за повідець.

– Ви їй сподобалися, – пояснила усміхнено й притиснулась до собаки, зариваючись в шерсть. – Седі, дурне дівчисько!

Я потріпала Седі по голові.

– Вона мені також подобається.

– Ви Абі Найт, правильно? – запитала, випроставшись, блондинка.

Я кивнула, спантеличена. Тільки тепер я впізнала обох.

Маленька білявка, із забраним високо волоссям і вузеньким личком, була Ліззі. Імені брюнетки я не пам’ятала. Вона була сильна, чимось походила на чоловіка. Мала високі, стрілами, вилиці та мигдалеподібні очі.

Обидві входили до складу батьківського комітету місцевої школи: збирали кошти, супроводжували екскурсії, пригощали кавою решту матерів. Я зазвичай оминала їх десятою дорогою.

Я добре знала, що мене вважають одиначкою, нетовариською. Я ні з ким не ходила в кафе, не спинялася біля воріт, щоб трохи потеревенити. Та я не завжди була такою холодною. Саме життя, горе, що його зазнала, навчило мене не виставляти емоцій напоказ і триматися якнайдалі від усіх і всього, що може завдати болю.

До того ж я сама виховувала доньку і просто не мала часу на такі забавки.

– Ми так засмутилися, коли дізналися про Олівію. – Очі в Ліззі блищали, немов мокре скло.

– Дякую, – вимовила я.

Слово вийшло якесь гостре, дряпало в роті.

Седі лизнула мені руку, і я знову погладила її, а тоді попрощалася:

– Рада була побачитись.

Приятельки помахали мені та пішли, причому пес радісно біг попереду.

Якийсь час я просто трусила по піску, а тоді зупинилась, обернулася. Жінки схилилися одна до одної – одне ціле проти пронизливого вітру. Я відчула укол заздрості. Коли я востаннє почувалася частиною цілого?

Коли востаннє замислювалася про це?

* * *

На під’їзді до мого будинку стояла сестрина машина. З вихлопної труби виринали в морозне повітря клуби білого диму.

Побачивши мене, Сара вимкнула двигун і вийшла з автівки. Бред, її чоловік, виліз із пасажирського крісла й також попрямував до мене. Він обійняв мене, і я спинилась, схилившись на його широкі груди.

Бред був схожий на величезного плюшевого ведмедика. Великий, плечистий, він не був красунчиком у загальному розумінні цього слова. Шию мав товсту, як у футболіста, завеликий ніс і долоні – з мою голову кожна. До того ж уже потроху лисів. Але карі очі світилися теплом, добротою, і вся його постать справляла враження надійності, поруч з такою людиною все буде гаразд. Ідеальний чоловік для сестри.

Вивільнившись із обіймів, я помітила, що очі в Бреда блищать. Він поспішив затулитися рукою й відвернувся, а тим часом мене вже обійняла Сара.

Вигляд вона мала жахливий. Останній місяць не минув дарма: лишилися синці під очима, і землиста шкіра, і глибокі зморшки в кутиках рота, ніби знаки питання. Я, безсумнівно, була не краща.

– У чому річ? – запитала я.

Бред відкашлявся.

– Вирішили звозити Ділана в кіно. Хочеш із нами?

Я нахилилась і помахала Ділану. Той солодкий як мед восьмирічний білявий хлопець помахав із заднього сидіння. Підняв вище планшет, хизуючись новою грою. Я слабко всміхнулася, жестом показавши, що в захваті.

Знала, що вони затіяли все це спеціально для мене, хочуть, щоб я зрушила з місця, змирилася з тим, що сталося. Та я не хотіла змирятися. Від самої думки, що сидітиму з ними в кінотеатрі, як звичайна людина, хотілось кричати.

– Ні, дякую.

Піт, що вкривав шкіру, вже підсихав, і я зіщулилася від вітру. Час зайти в будинок.

Тоді Бред дуже просто сказав:

– Будь ласка!

Сестрина рука потягнулася до його долоні, вона усміхалась чоловікові. Від того, як вона на нього дивилась, у мене занило серце. Ці двоє обожнювали одне одного. У їхньому подружньому житті не було місця ані сваркам, ані образам, тут панували любов і повага. Повна родина – куди там мені.

– Справді не можу, – відказала я, рухаючись до дверей. – Скоро заїде Ентоні.

Здавалося, Сара здивована.

– Наві...

– Мам, я голодний! – заверещав у відчинене вікно Ділан.

Сара підійшла до машини й, покопирсавшись у бардачку, кинула йому пачку родзинок. Вона була чудова мама, обізнана до безжальності, озброєна до зубів нескінченним терпінням. Якби мені хоч трішки тієї впевненості, яка є в неї!

Вона обернулась до мене.

– Що за Ентоні?

– Ентоні Браянт. Я хочу показати йому фотографії, які знайшла в Олівії на айклауді.

Побачивши, що лице Сари напружилося, ніби вона збирається зі мною сперечатися, я додала з притиском:

– Хоч хтось мені допоможе.

Вона знизала плечима, мовляв, тут нічого не вдієш.

– Ти ж знаєш, Абі, якщо це й справді на користь, я тільки за.

Моїм нутром поволі заволодівала злість. Я вчепилася нігтями собі в стегна, дряпаючи еластичні штани, адже боялась наговорити зайвого.

– Він мені вірить.

Сара заплющила очі. Глибоко вдихнула й видихнула, ритмічно, розмірено, ніби закликаючи себе до терпіння. Ці дихальні вправи, що їх вона навчилася на йозі, мене завжди дратували. Коли вона так робила, ставало зрозуміло: ще трохи, і Сарі зірве дах. А це означало, що вона вже тебе не слухає.

– Я просто не хочу, щоб ти тішила себе марними сподіваннями.

– Ти просто не віриш, що на Олівію напали, – раптом усвідомила я. – Гадаєш, що в поліції сказали правду!

– Я просто думаю... – Вона звела очі. – Чому ти завжди вважаєш себе розумнішою за інших?

– Не знаю, як було завжди, а тепер так і є! Схоже на те, що, якщо я хочу дізнатися, що насправді сталося з Олівією, треба самій братися до справи. Поліція взагалі нічого не розслідує.

– Це неправда!

– Правда!..

– Capo! – перервав Бред, просовуючи між нами руку й виразно дивлячись на дружину. Потім обернувся до мене. – Сара мала на увазі, що ми... хотіли б, щоб у тебе склалося реалістичне уявлення про ситуацію.

Я дивилась на них і не йняла віри. Це несамовите бажання дізнатись, що сталося з Олівією, розбудило в мені щось, що так довго залишалося похованим під уламками мого життя. Докопатися до правди буде правильним рішенням – для мене й для Олівії.

– Я не для того сюди приїхала, щоб сваритися, – стомленим голосом промовила Сара. – Насправді я хотіла дещо з тобою обговорити.

Тут гравійна доріжка захрумтіла під чиїмись колесами. Незнайомий сріблястий «BMW» припаркувався поряд із сестриною автівкою, а наступної миті з нього з’явився Ентоні. Він, певно, щойно приймав душ, і волосся не встигло висохнути. У бежевій полотняній куртці, у пошарпаних кросівках він справляв враження найнормальнішої людини у світі.

– Привіт, Capo! – привітався він, радо усміхаючись.

– Привіт, Ентоні! Давно не бачилися. – Сара обійняла його, представила Бредові. Потім спитала: – Як мама?

– Гаразд, дякую. Пам’ять не кращає, а от з фізичним здоров’ям проблем немає. І на тому спасибі.

– Ти так і викладаєш греблю в клубі?

– Я, власне, щойно звідти. – Ентоні широко усміхнувся.

– Ма-мо! Та-ту! – покликав із машини Ділан.

Сара закотила очі, пояснила зі сміхом:

– Останнє попередження. Нам час їхати.

Подружжя всілося в машину, та останньої миті Сара висунула голову у вікно.

– Зателефонуй мені сьогодні, добре, Абі? Треба поговорити.

Я помахала рукою, і ми залишились з Ентоні сам на сам перед будинком.

14
ОЛІВІЯ

Червень

Я кидала на маму сердиті погляди через усю вітальню й жувала пасмо волосся. Останнім часом наші стосунки дуже змінилися. Вона, певно, навіть не помічала, але я все розуміла. Я не довіряла їй. І дуже сердилася.

– Чому я маю весь день сидіти за книжками? Сьогодні ж субота! – не витримала я.

Мене вже бісило, що вона постійно заглядає мені через плече, ніби хоче переконатися, що я не скотилася на четвірки.

Таке враження, що в неї все моє життя розписане на роки вперед. Нині треба вступити до універу, потім повернутися в Портедж-Пойнт, знайти роботу, вийти заміж, народити дітей. Але ж часом хочеться й для себе пожити. Може, я вирушила б у подорож до Європи, з рюкзаком за плечима, або поїхала навчатися за кордон, пожила б у якомусь гарному місці: Парижі чи, скажімо, Москві, Лондоні. Мені подобаються історія, політологія. Чому б не вступити на міжнародні відносини?

Та я знала, що цього не зроблю. Я й так переймалася через маму, не знала, як вона справлятиметься, доки я буду в коледжі, що вже казати про закордон. Мене б замучило сумління. Ні, я знала, що мені пощастило: он, Медісон іноді жартує, що, певно, має потрапити в реанімацію, щоб мама звернула на неї увагу. Це важко пояснити, але трапляється так, що любов дарує втіху й водночас душить.

Стиснувши губи, мама натирала кухонний гарнітур. Пахнуло засобом для миття вікон і хлоркою.

Я знала, що сваритися з нею – програшна тактика, вона стоятиме на своєму. Зазвичай дуже м’яка, вона бувала напрочуд упертою. Якщо передати куті меду, марно достоту не буде.

– Утім, яка різниця, – договорила я й раптом відчула, що дуже втомилася.

Цілий тиждень я крутилася як муха в окропі: треба було якось поєднувати Дерека й Медісон і ще встигати поплавати, бо з осені починалися змагання. Підготовка до іспитів, відповідно, відійшла на другий план, і результатом було «чотири» за вчорашній тест із хімії замість звичних «п’яти». Мама, звісно, розсердилася, ніби я це навмисне.

– Лів, якщо ти не зберешся, то не зможеш здобути гідну освіту, – не стрималася вона.

Я стиснула зуби. Я збиралася поговорити про Ґевіна Монтґомері, про Кендалл, та тепер мені взагалі не хотілося з нею розмовляти.

Чому я не можу сама розпоряджатися своїм життям, вирішувати своє майбутнє? Адже оцінки – це ще не все.

А коли почнуться змагання, стане ще гірше. Мама завжди старалася встигнути до басейну, до того ж постійно обговорювала з тренером мій прогрес і порядок підготовки, не дозволяла пропускати тренування. Я раптом усвідомила, що просто гаю час. Адже навряд чи з мене вийде професійна плавчиня.

– Живу, наче в тюрмі, – визвірилася я.

У мами кров ураз прилила до лиця.

– Це неправда! Я хочу для тебе тільки найкращого!

– А може, ти не знаєш, що для мене найкраще? Може, це мені вирішувати?

Вона глибоко вдихнула.

– Мене турбує твоє майбутнє, та й по всьому.

– Чому ти просто не даси мені трохи свободи? Не треба тримати мене під замком!

Мама кинула на мене довгий погляд. Блакитні очі дивилися серйозно.

– Я не знала, що ти так це сприймаєш. Ніхто тебе не тримає під замком...

– Тобі завжди треба знати, де я, – урвала її. – Вимагаєш, щоб я була вдома о дев’ятій. Що це за комендантська година?! А ще я повинна щодня телефонувати тобі о четвертій. Домашнє завдання ти також перевіряєш. Таке враження, що мені дванадцять!

– Я просто хочу знати, що в тебе все добре!

– Знаєш, мамо, твої перевірки мені не потрібні. Четвірка – це не кінець світу. І це не означає, що я нічого не роблю, розумієш? Це означає тільки те, що хімія мені дається гірше за історію.

Закінчивши протирати меблі, мама прополоскала ганчірку в умивальнику. Тиша запала між нами, напружена, наче гумова стрічка, що ось-ось порветься. Нарешті мама глибоко зітхнула.

– Добре, я більше не перевірятиму домашнє завдання. Але ти маєш бути відповідальною і добре вчитися. Ти ж знаєш, як важливо здобути гідну освіту. А сьогодні можеш повчитися до третьої і йти до Медісон. Це тебе влаштує?

Я шумно видихнула повітря, усім своїм виглядом показуючи, що про це думаю. Лайно. Лайнище.

Щоб заповнити чимось цю тишу, я ввімкнула телевізор і знову сіла за стіл. Розгорнула підручник з історії та старанно згорбилася, відчуваючи, як усередині вирує злість.

Мама набрала води з-під крана, відпила. Поставила склянку в посудомийку, сіла напроти мене за стіл.

– Вибач, я трохи перебільшила з книжками. – Вона торкнулася моєї руки самими кінчиками пальців, усміхнулась, але фальшивою, вимушеною усмішкою, як усміхалася чужим людям.

– Нічого, – похмуро озвалася я. – Може, поговоримо про права? І машину.

– Машину? А навіщо тобі машина?

– Мені скоро сімнадцять. Усі вже давно водять!

– Ну не перебільшуй, Олівіє.

– Просто мені хочеться трохи свободи, от і все.

На якусь мить мама завагалася. Потім похитала головою.

– Ні. Це небезпечно. Знаєш, скільки підлітків гине в автокатастрофах? Не можна, щоб це сталося з тобою.

– А ще люди гинуть у терактах, і нічого, ти ж мене відпускаєш за покупками!

– На щастя, тут такої проблеми нема.

– Та не в цьому річ! У всіх моїх друзів уже є машини!

– Тобі не потрібна машина. Ти всюди можеш ходити пішки. До Медісон узагалі шапкою докинути. Та й до Сариного будинку недалеко.

Тут мене осінило. Може, тітка розповість щось про мого батька? Адже мама жила в неї аж до мого народження, певно, вона щось знає.

– Добре, можна хоча б сходити кудись із Медісон? Не до неї в гості, а кудись в інше місце.

– Куди це? Надовго? З ким ви зібрались? Хто за кермом?

Питання самі сипалися з неї.

Я поморщилася, ледве стримуючись, щоб не гаркнути. Оце так прокол! Мама ж завжди має випитати всі подробиці, це відомо. Може, раніше я просто не звертала уваги.

– У розважальний центр у Лорелвуді, – швидко найшлася я.

– З ким?

– Із Медісон і Дереком.

Мамині брови поповзли вгору.

– А що, Дерек уже повернувся?

– Начебто, – знизала я плечима.

– А чому б нам не сходити кудись разом увечері? Можемо подивитися фільм. Або з’їздимо в Лорелвуд на ковзанку.

Я зробила максимально непроникне обличчя. Питання було непросте. Хай би як я любила маму, а провести з нею вечір суботи мені не хотілось. Але сказати цього не можна: це її образить.

– Ми ж збиралися кудись сходити на мій день народження? – спитала натомість.

– Так, звісно. Мені забронювати столик у «Пальяччі»?

У цей ресторан ми ходили завжди, на будь-яке свято.

– Може, цього разу відсвяткуємо деінде? – Я спіймала себе на тому, що говорю з явним роздратуванням у голосі. – Виберемося за місто? Поїхали до Сіетла!

Я й сама не знаю, навіщо це сказала. У Сіетлі мамі страшенно не подобалось, її бісили затори на дорогах, постійний натовп. Востаннє ми були там на прийомі в ортодонта, мені тоді було чотирнадцять. Доки лікар обстежував мій рот, вона весь час озиралася через плече й поглядала на годинник, а наступного дня записала мене до іншого спеціаліста, у Ліннвуді.

– Звісно, якщо ти хочеш...

Мама підійшла до мене, хотіла погладити по голові. Я відсахнулася, встала й пересіла на диван, пошукала пульт від телевізора. Вона прийшла слідом.

– Олівіє, будь ласка...

Та я вже не слухала. На одному з каналів саме крутили політичну рекламу, агітували за Ґевіна Монтґомері. Навіть дивно, що я не впізнала його раніше.

– Мам! – Я показала на екран: не можна впустити цей шанс. – Ти його знаєш?

На нас дивилось усміхнене обличчя пана Монтґомері. На початку ролика його показали на якомусь заводі, він виступав перед купою людей, високий, широкоплечий. Далі йшли кадри, зроблені під час іншої промови.

Мама втупилася в телевізор, наморщивши лоба так, що брови стали, ніби крапочки над сапфіровими очима. Кров відлила від обличчя. Вона сполотніла.

– Мам?

У мене від хвилювання звело живіт.

– Ні, звісно, не знаю, – промовила вона, хитаючи головою.

Тепер вона дивилася дуже спокійно, і лице її було схоже на вікно, на яке насунули штору. Може, мені здалося?

– Звідки я маю його знати?

– Просто... – Я помовчала, зазираючи їй в обличчя. Невже я помилилася? Мені хотілось її розколоти, проникнути всередину. Вона була біла як крейда. Може, не варто з нею про це говорити? Якщо це її так засмучує. – Просто він балотується до сенату штату. У школі розповідали трохи про вибори, от мені й стало цікаво, за кого ти голосуватимеш.

– Чесно кажучи, я про це не думала. – Вона потягнулася за пультом і вимкнула телевізор. – Піду побігаю.

І попрямувала до себе перевдягатися.

Тоді я зрозуміла: вона щось приховує, і це щось пов’язане з Ґевіном Монтґомері. Це було трохи страшно, а ще я сердилась, і то сильно.

А відтак постановила: маю поговорити з Кендалл, і що скоріше, то краще.

Я дізнаюсь, що мама так старанно замовчує.